Справа про 19 роялів

25

Вранці Клубічко знайшов їх біля сейфа. Добре-таки поморочився, поки до них добився, бо Овтрата, що чергував у коридорі, ніяк не хотів його туди впускати. Мовляв, панове Тикач і Трампус мали вчора вночі добрий улов і тепер сплять.

— Я хотів би знати, що, власне, сталося, — мовив задумливо. — Тут уже ходять різні чутки, але мені не віриться.

— Які чутки? — запитав Клубічко, він починав уже хвилюватися.

— Що наші пани знайшли скарб. Нібито великий.

— Облиште. У наш час скарбів не буває.

— Але вони таки справді знайшли! Про це в нас тільки й розмов. Пан Трампус щось приніс у чемодані і, наскільки мені відомо, знайшов це в підвалі під «Вільгельмом Теллем». Відтоді пан Тикач і пан Трампус нікого до себе не впускають.

Перед тим як прийти до Тикача, Клубічко побував у Трампуса в пансіонаті й довідався там від пана Гашека таке, в що й досі не хотів вірити. Що Гашек показував Трампусові якийсь рояль на складі під «Вільгельмом Теллем», а потім на прохання Трампуса передав йому туди чемодан, у який Трампус нібито поклав дванадцять знайдених у роялі запечатаних мішечків, що Трампус у супроводі трьох поліцейських відніс чемодан до поліцейського управління, і в ньому виявився скарб — більш як вісім мільйонів крон. Коли Клубічко витріщив на нього очі, Гашек додав, що дуже радий за пана Трампуса, бо він така добра й мила людина, навіть не віриться, що він служить у поліції, і Гашек не сумнівається, що Трампус віддячить йому за те, що він навів його на слід скарбу. Адже згідно з законом, той, хто знайшов, має право на десяту частину знайденого, і наскільки він знає пана Трампуса, той напевне віддасть половину винагороди йому. Тоді Клубічко подумав, що Гашек меле просто так, але тепер зрозумів, що, очевидно, в його словах є частка правди. Здається, Трампус таки й справді знайшов позначеного «Орфея». Ніби вгадавши його думки, Овтрата додав:

— У мене таке враження, що наші пани й справді знайшли скарб, бо той старий негідник Віртер не мав уже часу його вкрасти.

Розповівши все, він впустив Клубічка до кабінету, де стояв сейф, і Клубічко одразу ж мав змогу переконатись, що вчорашні суперники були вже на «ти». Він вислухав їхню історію і, похваливши, трохи охолодив їхній ентузіазм словами:

— Сподіваюсь, що нам пощастить і надалі.

— Тобто? — вигукнув Тикач. — У чому нам повинно ще пощастити? Чи ви маєте на увазі той третій рояль «Біля Дечинської брами»?

— Так, але крім того, є ще два найважливіших завдання. Насамперед треба спіймати банду, і то раніше, ніж вона довідається про вашу знахідку, як досі довідувалась про кожен ваш крок. Це нам, можливо, й пощастить. А головне — ми повинні перехитрити нашого найгіршого ворога — наше славне міністерство внутрішніх справ. Гадаю, ви навіть у стані найбільшої радості не забули, що порушили чіткий і суворий наказ нашого начальства: не робити нічого, що могло б роздратувати місцевих нацистів. А ви, ж розумієте, як роздратує їх те, що ви захопили скарб, який, власне, належить їм.

— Як це їм? — визвірився на нього Тикач. — Адже скарб належав тому старому злодієві Кодетові!

— Скарб і досі належить Кодетові,—поправив його Клубічко. — А якщо його нема вже на світі,— а це, здається, так, — то всі юридичні права зберігаються за його спадкоємцями — дружиною і дочкою. А вони, як відомо, обидві живі й здорові. Ті жінки, — невблаганно вів далі Клубічко, — могли б, власне, цілком відкрито претендувати на скарб. І якщо вони досі цього не зробили, то тільки тому, що тут не обійшлося без нечистої сили. Неважко вгадати, що то за нечиста сила — вона зветься гестапо. Можливо, вони пішли цим шляхом, щоб перехитрити Віртера, який претендував на свою частку. Певно, це й був початок історії: спроба усунути Віртера, який не відмовлявся від своїх претензій, бо тільки йому було відомо, де сховано скарб. Тепер, завдяки вам, скарб знайдено, і Віртерові претензії відпадають. Проте становите обох спадкоємців усе ще непевне. З приємної розмови, яку я мав на цю тему з паном Петровіцьким, можна зробити висновок, що Кодета примусили в концтаборі сказатн, куди він сховав скарб. І гестапо послало шукати його жінок. Чому? Бо коли б вони прийшли самі й сказали, що Кодет повідомив їм, де сховано скарб і послав їх по нього, ми могли б поставити їм досить неприємні запитання. Наприклад, де і коли їм це сказав Кодет? Чому він не приїхав сам? Таких запитань гестапо не любить. Тому воно й вирішило йти манівцями. А жінки, коли б вони зустрілися з труднощами, про які я вже згадував, дістали б у Німеччині свідоцтво про Кодетову смерть. Наприклад, що він помер на морському курорті від сонячного удару. І коли б вони таке свідоцтво пред'явили, ми змушені були б видати їм скарб, як повноправним спадкоємцям. А вони віддали б скарб у гестапо і одержали б із нього якусь частину. Ясно?

— Віддати скарб гестапо? — вигукнув Тикач. — Та краще вже кинути його в річку!

— Отож і треба шукати вихід, щоб не кидати його в річку.

— Але який? — втрутився Трампус, у якого й досі ще тріщала голова.

— Щодо рояля, то тут ми щось придумаєм. Адже на ньому була записка, що це майно готелю «Пупп». Певно, це якраз той рояль, який збирався продати «нишком» Герберт Штраус.

— А це ще хто такий? — вигукнув Тикач.

— Колишній управитель готелю «Пупп». Той, що втік до Німеччини, коли його звинуватили в розтраті. Добре було б зробити так, щоб «Пупп» одержав свій рояль назад. Певна річ, без скарбу. Але, на жаль, це неможливо, Тикач, бо ось цей благородний юнак вплутав сюди одного з ваших людей. Певно, боявся, щоб ви не запідозрили, що він приховав частину скарбу для себе. Коли вже по місту пішли чутки про те, що ви знайшли щось у роялі, таке рішення для нас не підходить.

. — Які чутки? — здивувався Тикач. А почувши, що Клубічко довідався від Овтрати й Гашека, похнюпився. — Так, з цього вже нічого не вийде. Треба шукати іншого виходу. А якого? Ось якого: ми віддамо скарб державі й пояснимо, як його знайшли.

— Один французький король сказав: «Держава — це я». Сьогодні в нас це міг би сказати Петровіцький, який суворо звелів вам ні в чому не чинити перешкод карловарським нацистам. Я вже уявляю собі найближчі події: ті дві жінки та їх спільники дізнаються, — якщо досі ще не дізналися, — про Трампусову знахідку. Вони телеграфують до Німеччини й отримують свідоцтво про смерть Кодета, ще й із зворушливою приміткою, що все своє майно, сховане в роялях «Орфей», він відписав своїй колишній коханій дружині і ще більш коханій донечці. І все це вони подадуть панові Петровіцькому. Чим це закінчиться, вам, певно, не важко здогадатися. Ні, ні, хлопці, це треба зробити інакше.

— Але як? — з відчаєм запитав Трампус. — Коли б хоч та голова не тріщала так!

— Бачиш, Зденеку, в яку халепу ми через тебе вскочили, — зловтішно зауважив Тикач.

— Спокійно, — озвався Клубічко. — Може, ми щось таки та придумаємо. — Він засміявся: — Хлопці, я вже дещо зробив, щоб допомогти добрій справі, і мушу сказати, що мені вперше довелося виступити проти держави в інтересах держави. Але нам треба поспішати, поки справа не набула ще більшого розголосу.

— Нічого! — вигукнув Тикач. — Я вже знайду спосіб, як заткнути своїм людям роти.

— Йдеться не лише про ваших людей, а й про Гашека з «Бразілії». Він мені вже розповідав, що Зденек збирається відвезти до Праги вісім мільйонів, знайдених у роялі, і що він попроситься цього у військової комендатури бронемашину. До речі, голубе мій, приготуйся до того, що він зробить тобі певні пропозиції.

— Які?

— Я ж казав, — не слухаючи його, засмучено шепотів Тикач, — що карловарські горобці не позбавлені фантазії.

— Та ще й окриленої,— підхопив Клубічко. — Які пропозиції? — Він обернувся до Трампуса. — Ну, власне, як на його погляд, то цілком зрозумілі. Гашек глибоко переконаний, що це він знайшов скарб. Цього не можна зовсім заперечити. Адже це він сказав, що бачив рояль на складі під «Вільгельмом Теллем».

— Ми його так чи інакше знайшли б, — буркнув Тикач.

— Можливо. Проте той добряга міркує так: «Я сказав про рояль, а він знайшов там скарб. Коли б я не сказав, він би не знайшов тих десяти мільйонів».

— Що? Десяти? Але ж хвилину тому їх було вісім! Тикач махнув рукою:

— На це не зважай, юначе, бо до вечора сума виросте до двадцяти мільйонів. Це як мінімум!

— Так, так, я гадаю, що межею зростання розмірів скарбу буде п'ятдесят мільйонів, — сказав Клубічко. — Люди полюбляють круглі числа. Пан Гашек розміркував приблизно так: «А тепер скажіть, шановний і дорогий пане, що з цього матиме пан Трампус?»

— Він має рацію, — мимоволі зловтішно підтвердив Тикач. І ляснув пальцями: — Ось що він матиме з цього!

— Чого доброго, мене ще запідозрять у тому, що я щось приховав, — жалібно сказав Трампус.

— На це ти теж мусиш зважати, юначе, — задоволено крекнув Тикач.

— Що було б, — імітував далі Клубічко Гашекову промову, — якби цей скарб знайшов я? А те, що я б його повернув.

—І теж не одержав би нічого! — сердито вигукнув Тикач.

—Ідіть, Тикач, і переконайте його в цьому. А він певен, що одержав би щонайменше десяту частину. І віддав би половину Зденекові, як його частку. А потім він сказав ще буквально таке: «Отак я і зробив би, і тепер кожен з нас мав би по чотириста тисяч у кишені». Я знаю, що ви хочете сказати, Тикач, але йдіть і спробуйте його переконати самі.

— Ви зовсім не вгадали, що я думаю. Мене, слово честі, завжди дивує, що такі люди вбачають у великих грошах. Це ж просто баласт! Якось я уявив собі, що така людина зробила б, якби виграла, скажімо, сто тисяч. Я знаю одного, що виграв у лотерею двадцять тисяч. Одержавши виграш, він перш за все розбив жінчину шафу, що не знати чому була йому як сіль у оці, потім поїхав з дружиною до Праги й там розтринькав ті двадцять тисяч до останньої крони на різні непотрібні речі. Між іншим, купив також і мотоцикл. А через кілька днів, повертаючись додому, на крутому повороті розбив мотоцикл, а разом з ним і голову своїй дружині. Її ще й досі склеюють. За чотириста тисяч можна, звичайно, казитися у вищому стилі. Людина купує собі першокласне авто, будує дачу й умебльовує квартиру. Потім одного чудового дня машина потрапляє в аварію, дачу обкрадають, а квартира його вже не тішить, бо він побачив у когось іще краще вмебльовану. А ми ще маємо з ним клопіт, бо треба розшукати злодія. Ні, хай воно горить, те багатство, цур йому! Клубічко знизав плечима.

— Так, але переконайте в цьому Гашека. Наше щастя, що він не нацист.

— Боронь боже, — злякано мовив Тикач. — Справді, це наше щастя.

— Будемо сподіватись, що ті не дізнаються про це так швидко, — не дуже впевнено сказав Клубічко. — Нам треба буде ще порадитись. А може, ви дозволите й мені глянути на той скарб? — А що Тикач і Трампус не заперечували, Клубічко додав: — Хлопці, скільки ви знайшли діамантів у першому мішечку?

Тикач глянув у протокол і відповів, що тридцять шість.

— Отже, ви помилились, — спокійно зауважив Клубічко, перелічивши, — їх тут тридцять п'ять.

Обмінявшись недовірливими поглядами з Трампусом і перелічивши камінці, Тикач виправив протокол. Оглянувши усі коштовності, Клубічко сказав, що час усе це замкнути й піти до кав'ярні. Тикача покликали до телефону, і Трампус, скориставшись цим, сказав Клубічкові:

— Такого ще не було, щоб я, рахуючи до тридцяти шести, помилився.

— А ти й не помилився, хлопче, — усміхнувся Клубічко і витяг з кишені невеличкий, гарненький діамант. — Оце і є той тридцять шостий. Піди до ювеліра, попроси його вставити в шпильку для галстука і, коли їхатимеш звідси, подаруй Гашекові. Можеш йому сказати, що це скло. Оце перший раз у житті, Зденеку, я краду взагалі, а довірене мені майно — тим більше. Але мушу сказати, що трохи правди в Гашекових словах таки є. Чому б йому щось не мати із нашого улову? Адже цих діамантів там до біса.

— Але закон… — почав Трампус.

— Справедливість вища, ніж закон, любий хлопче. Закон — це лише технічне й не завжди вдале здійснення справедливості. А Гашек переконаний, що це справедливо. Я міг би, власне, виправити хибу наших інструкцій і поцупити ще щось на пам'ять для тебе і Тикача, але ж ми міркуємо й почуваємо інакше, ніж Гашек, а тому від такої пам'ятки можемо відмовитися.

Трампус ще трохи повпирався й нарешті дав себе умовити.

— Від цього всього я страшенно зголоднів і думаю, що охоче з'їв би тарілку юшки з хляками.

— Юшки з хляками? — злякано вигукнув Клубічко. — Але ж лікар приписав тобі сир, а не юшку з хляками.

— Так от, щоб ви знали, нелюде, — гордовито признався Трампус, — я їв учора — чи це було вже сьогодні? — не лише юшку з хляками, а й жирну гуску. І, як бачите, здоровий, як рибка. Більше не дам морити себе голодом.

— Це ти додумався, певно, тоді, коли перейшов з Тикачем на «ти»?

— Ще до того. Тоді, як сьорбнув бехерівки.

— Ти пив бехерівку, ти, непитущий?!

— Ще й пиво, коли хочете знати. Хочу сказати, що бехерівка і гусячі шкварки…

— Гусячі шкварки? — зовсім перелякався Клубічко. — Ти їв ще й гусячі шкварки?

—Їв. Але ваші сподіванки марні, Клубічку, ми з Тикачем до крихти з'їли все, що було в тарілці у сейфі.

— У сейфі? Це ховається в сейфі? Є там іще щось?

— Тільки скарб.

— Ну, це, звичайно, табу, — засмучено сказав Клубічко.

— А тепер скажіть мені, як це ви примудрилися вкрасти з купки діамантів, з якої ми не спускали очей, один камінчик?

Клубічко всміхнувся:

— Любий хлопче, який же з мене був би учень, коли б я не навчився бодай чого-небудь від своїх друзів, що живуть із крадіжок? Це дуже просто, Зденеку. Коли ви рахували, я поглянув у вікно. Рефлективно ви теж туди подивились. На якусь долю секунди. Цього мені вистачило, бо я свій трюк підготував заздалегідь і, рахуючи, кидав камінчики на край столу. Потім досить лише стукнути знизу — і річ, яку ти хочеш мати, впаде тобі у підставлену знизу другу руку. Але це все дрібниці, головне, як зробити так, щоб Тикач теж відчув радість мисливця. Мушу признатися: мені імпонує, як він зносить свої невдачі. Ти знайшов одного позначеного «Орфея», я — другого, а він — нічого.

— Що ж поробиш, як йому не трапилося нагоди, — мовив Трампус трохи нещиро.

— От і треба посприяти, щоб вона трапилася хоча б тепер, — наполягав Клубічко. — 3 тим роялем «Біля Дечинської брами» щось не так. Чого туди ходила Ізабелла? Може, там і справді щось є.

— Там нема абсолютно нічого, — запевнив його Трампус. — То «Петроф», а не «Орфей». Тикач його вже обстукав біля планки й нічого не знайшов.

— Біля планки… — задумано повторив Клубічко. — А може, скарб сховано в іншому місці. Щоб бути спокійним, погляньмо ще раз. Саме сьогодні.

— Разом з Тикачем?

— Найкраще було б узяти і його. Але спершу я б хотів подивитися на той «Петроф» із тобою. Ходімо туди негайно. Чому? Бо ти мені казав, що Тикач там якось бачив Ізабеллу. Можливо, тепер після тієї сенсації у «Вільгельмі Теллі» вона знову подасться туди. І якщо я не помиляюсь щодо «Петрофа», то треба буде навести на цю думку Тикача. Він також повинен добути свій скальп.

— Але після моєї знахідки це буде убогий скальп, — докинув Трампус трохи ущипливо.

— Убогий не убогий — твоє зауваження мені зовсім не подобається. Це просто випадок, що основне багатство Кодет сховав у твій рояль, а не в мій. До того ж Гашек сказав тобі про рояль тоді, коли ти вже знав про позначені й непозначені роялі. Те, що зробив ти, зробив би на твоєму місці кожен. Ти прийшов до слави, як сліпа курка до зерна. Я сказав би, цілком випадково.

— Випадково? — обурено вигукнув Трампус. Клубічко знизав плечима.

— Атож. Взяти хоча б Шекспіра. Чому Ромео пішов на бенкет у дім заклятого ворога своєї сім'ї? Випадково. Таких випадковостей у Шекспіра повно. Мені спали на думку вірші старого поета Франтішека Прохазки: вони такі гарні, що я їх запам'ятав на все життя. Ось послухай:

Зійшлися ми нагодою,

як дві бабки над водою,

не думав я, не гадав,

поцілунки лиш хапав,

поки став з них міст у вічність.

Цілком можливо, що цей старий трубадур узяв собі ту дівчину, що роздавала поцілунки, за жінку. За таких обставин випадок вирішує все. Він, власне, єдиний закон кохання. Люди випадково зустрічаються, випадково цілуються, випадково одружуються, випадково народжують дитину, випадково це дівчинка, яка колись теж стане бабусею. Такий коловорот випадків у любовному житті!

Вибивши люльку, він провадив далі:

— Випадок — мати помилок, але й корисних відкриттів. Випадків рясно і в науці, і в історії.

— Гадаю, що ви маєте рацію, — сказав Трампус. — Коли в мене перестане боліти голова, то я скажу, що ви маєте цілковиту рацію. Крім того, я присягаюсь, що знову стану непитущим. Тикач — це диявол, його бехерівка діє ще сильніше, ніж ваша кава.

Клубічко тільки-но встиг оглянути решту мішечків, які ще не бачив, коли повернувся Тикач. Вигляд у нього був схвильований.

— Перш за все, — сказав він, — мені не подобається, що ставлення людей до мене зовсім змінилось. Дехто вклоняється мені мало не до землі, а інші ладні вбити поглядом. Переконати їх, що в мене в кишені не залишився діамант завбільшки з кулак, буде неймовірно важко. Але про найголовніше я довідався тільки що. З лікарні подзвонили, що Віртер помер.

— Бідолаха, — байдуже мовив Клубічко. — Це погано.

— Так. Бо тепер ми вже не дізнаємось, як все це сталося.

— Спробуємо дізнатися й без Віртера, — заспокоїв його Клубічко.

— Можливо, небіжчик нам трохи допоможе. З лікарні подзвонили, що перед смертю він на хвилину опритомнів. Зміг навіть вимовити кілька слів. Правда, безладно. Я забіжу туди, щоб дізнатися певніше. Ви ж знаєте, що я наказав стерегти Віртера.

— Ах, стерегти! — скептично зауважив Клубічко. — Оці ще мені сторожі! Мій двоюрідний брат найняв для своєї жінки в пологовому будинку приватну сестру. А коли прийшов уранці, то сестра солодко спала, а дитина вже народилася на світ.

Тикач знизав плечима.

— Мої сторожі під час служби не сплять. — Потім показав телеграфний бланк. — Це з міністерства внутрішніх справ. Я згораю з нетерплячки. Але щоб мати спокій, прочитаю, аж коли повернусь. А ви що далі робитимете?

— Я? Піду поснідаю, — відповів Клубічко. — Ті діаманти викликали в мене вовчий апетит. Піду в «Елефант». Можете зайти туди до мене.

— А ти? — запитав Тикач Трампуса.

— Я? Ну що ж. Сейф, звичайно, це сейф, але я гадаю, що мені краще побути біля нього.