Справа про 19 роялів

2

Шеф карловарської «четвірки», як завжди, вперто, недовірливо, довго й ретельно роздумував про все, що розказав йому Пальмер. Він знав, що той — не базіка. Пальмер був чоловік вольовий, не кидав слів на вітер. Коли вже Пальмер прийшов йому про це сказати, то, видно, вважає, що це справа серйозна. Зрештою він ризикував бути знову побитим, коли б хтось побачив, що він розмовляє з представником влади, ненависної тутешнім людям. Тикач також добре чув той підземний гуркіт, що стрясав місто, хоч воно й намагалося виглядати гостинним. Надто мало було тут справжніх прихильників республіки, і такий виняток, як комуніст Пальмер, був справді цінним. Зрештою Тикач вирішив, що слід придивитися до цієї справи. Назавтра він пішов на нічне чергування, щоб добре подумати й переглянути документи. А їх було небагато. Про Кодета було зазначено, що під час найсуворішої кризи 1927 року він припинив платежі, але потім сплатив 40 відсотків і міг працювати далі. Несподівано його торговельні справи пішли вгору, коли якийсь піаніст блискуче зіграв на його «Орфеї» всі сонати Бетховена й заявив журналістам, що своїм успіхом завдячує також і Кодетовому роялю. Мабуть, саме цей успіх наштовхнув Кодета на думку, яка привела його потім до загибелі. В Лейпцігу тоді ледве животіла якась невеличка фабрика роялів, і її власник Габріель Гейдлер запропонував Кодетові стати його компаньйоном. Ця пропозиція сподобалася Кодетові, бо обіцяла новий зиск, і він поїхав до Лейпціга, щоб домовитися з Гейдлером, та вже й не повернувся. Це сполошило його кредиторів, але до банкрутства діло не дійшло, бо головні зацікавлені особи створили раду, провели ліквідацію, і готові роялі та матеріали було розпродано по добрій ціні.

Останній запис рукою попередника Тикача закінчував Кодетову історію такими словами: «На пропозицію пана Петровіцького, начальника відділу міністерства внутрішніх справ, цей випадок було кваліфіковано як політичний і відкладено ad acta[10]»

Це, певна річ, означало, що зниклого Кодета в Німеччині ніхто не розшукував, щоб не дратувати нацистів. Дочитавши до цього, Тикач подумав: «Це рішення обов'язкове й для мене, і коли я не хочу, щоб Петровіцький вилаяв мене або навіть вигнав, то нічого сунути свого носа в цю справу».

Проте Тикач був не лише ревний службовець, а й добрий криміналіст. Поки він роздумував про цей нечуваний доказ боягузтва та опортунізму свого начальника, його вихована багаторічним перебуванням на військовій службі пошана до начальства похитнулась. «Тут поставлено політичний мур, — сказав він собі,— але Пальмер натякнув, що за тим муром щось заховано. Нечувана підлота і злочин. Мур зрушити мені несила, але я спробую подивитись, що за ним». Він почав із вивчення, хто такий Ганс Віртер, що зустрічався з тим нацистом із рейху. Виявилося, що Віртер живе в шестиповерховому будинку по вулиці Садовій, 32. Мешкає в окремій кімнаті, ніде не працює, але напевне має якісь прибутки, бо не тільки висиджує в кав'ярнях, а й ходить обідати до французького ресторану «Ганіка», де за кожен обід викладає з кишені щонайменше 20–30 крон. Подальше розслідування показало, що вечорами він буває у готелі «Лоїб», де, як правило, зупиняються приїжджі з рейху, — майже половина всіх гостей були з Німеччини, — і грає з ними в карти на великі гроші (переважно виграючи), а також чимось спекулює і торгує.

Він добре придививсь до Віртера в його улюбленій кав'ярні «Елефант». Там до Тикача підсів один із небагатьох демократично настроєних німців, поштовий службовець Вурм, великий патріот Карлових Вар. Обидва, Тикач і Вурм, замовили собі по чарці бехерівки,[11] і Вурм одразу ж розбалакався. Повідомив, що за тиждень від'їжджає на інше місце роботи, до Будейовиць, що радий цьому, хоча й дуже любить Карлові Вари. Потім він розповів, до речі вже не вперше, історію міста від його виникнення за часів Карла IV аж до сьогодні. Приїздив сюди з Локтя Гете, були тут Бетховен, маршал Блюхер, зупинялися Міцкевич і Шопен, страждав від невдоволеного честолюбства Ріхард Вагнер, з Росії приїжджали Гоголь і Тургенєв. Жили тут Бісмарк, Брамс і Гауптман, аристократія запросила сюди Паганіні, і той сипав грішми в картярському домі. І Маркс тут лікувався. 1848 року тут переховувались після революції Палацький і Гавлічек, а в «Чеському залі» грав на роялі Ліст. Граф Пальффі привіз сюди двох відомих сурмачів, проте дирекція курорту не дозволила їм дати концерт у «Чеському залі», і вони грали з вікон свого помешкання а Старій Луці, недалеко від будинку № 408, який називали «Зелена папуга», де зупинявся Гете. Відвідувачі курорту вміли розкидати гроші, а тутешні ремісники, торговці й бюргери збудували на ті гроші це мальовниче місто. Клейн, який побудував величезні готелі «Атлантик» та «Річмонд», творець «Прекрасної принцеси» Гауер, зажерливий податковий шахрай Пупп, який розбагатів на кельнерських чайових, Бехер, що заробив мільйон на славнозвісній горілці, смачнішій за гданську «Гольдвасер», яку він гнав у своїй халупі, і король скла та порцеляни Мозер—усе це були перші капіталісти місцевого походження. Лорд Уестбері, якого заманив сюди, певне, його молодший брат, паризький актор, у 1912 році побудував готель «Імперіал», а з віденських банків уже давно текли гроші на нові й нові підприємства.

Так, але в Будейовицях він матиме спокій від тих, хто крадькома гострить ножі, щоб потім встромити комусь у спину.

— Гадаєте, що отой Віртер також гострить? — запитав Тикач.

Вурм усміхнувся.

Ні, він скоріше сам боїться, що хтось гострить ножа на нього. Тикач поцікавився чому і, на превеликий подив, почув те ж саме, що йому розповів Пальмер. Що тут вештався якийсь підозрілий тип із рейху і нагнав на Віртера великого страху. Тикач замовив ще одну чарку бехерівки і слухав уважно. Тут, мовляв, багато хто говорить, що Віртер доніс у гестапо на свого колишнього компаньйона, і того потім у Лейпцигу заарештували. Чи справді він виказав, того ніхто не знає, але відомо, чого хотіли цим досягти. Йшлося про фабрику або хоча б про кілька роялів. Подейкували, що Кодет, який останнім часом чимало заробляв, скуповував брильянти і перли в колишньої аристократії і, побоюючись, щоб на них не натрапила його марнотратна дружина, сховав їх у кількох роялях.

— А Віртер добрався до них? — запитав Тикач.

— Мабуть, що ні, бо саме тоді він поїхав лікуватись. А коли повернувся, роялі вже було розпродано.

— Гаразд, — сказав Тикач, — але чого ж йому тепер боятися того гостя з рейху?

Вурм знизав плечима:

— Цього я не знаю. Але зважте, пане комісар: гестапо вже, певно, пронюхало, що Кодет заховав коштовності в роялях «Орфей», — кажуть, було їх там на кілька мільйонів, — і хоча роялі вже продано, але в Німеччині ходять чутки, що Кодет, мабуть, якось позначив ті роялі і його колишній компаньйон може про це щось знати. Певно, вони хотіли б витягти з нього ці відомості.

— Коли б Віртер це знав, то давно б уже все забрав. Правда ж?

— Тоді, під час тих торгів, тут зчинився великий гармидер, — відказав Вурм. — Можливо, що позначені роялі потрапили в таке місце, про яке Віртер й уявлення не має. А проте я не хотів би бути в його шкурі: ті хлопці так просто не випустять його з рук. Всі знають, які вони жадібні до грошей. Сподіваюсь, що це була цілком приватна розмова…