Справа про 19 роялів

9

Другого дня по обіді Клубічко сидів, як завжди, біля великого вікна в кав'ярні «Амбасадор» на Вацлавській площі, дивився на безперервний потік людей, що плив тротуаром в обох напрямках, і знічев'я прикидав у думці, скільки є в столиці гарненьких дівчат, яким близько вісімнадцяти років. Він був просто-таки вражений тим, що їх так багато. Жвавих, гарно вбраних юпок, що останнім часом навчились так підкреслювати жіночність у всьому, від високих каблуків і збудливих сукенок аж до визивних зачісок; була тут неймовірна кількість. І, дивлячись на цих дівчат, Клубічко міркував, які з них вийдуть матері, водночас усвідомлюючи важке завдання, що стояло перед ним: знайти поміж тисяч оцих гарненьких пуголовків саме ту, яку розшукував, — Ільзочку. Якщо вона й справді приїхала до Праги. Знов переглянув стрічку, де вона з'являється на прикордонному пункті в Яхимові, але це мало йому допомогло: кадри були не чіткі й показували лише те, що та особа невеличка на зріст, дуже гарненька, з напівдитячою усмішкою, що на ній пальто не такого фасону, як носять у Празі, і що капелюшок її має форму дзвіночка. Таке собі миле пташенятко.

Він вивчав ті кадри аж до запаморочення голови, а все побоювався, що не впізнає Ільзочку, особливо такого теплого дня, як сьогодні, коли відважні молоді дами поскидали пальта й розгулювали в легких костюмах. А в костюмі Ільзочка, певно, виглядає зовсім інакше, і якщо вона зняла цей капелюшок-дзвіночок і йде собі, як інші пражанки, простоволоса, хизуючись красою свого волосся, то він не впізнає її, навіть хоч би дівчина пройшла повз нього.

За хвилину він устав і пішов на набережну Сметани, де в консерваторії стояв один із роялів, які податкове відомство продало, щоб покрити Кодетові борги. Відрекомендувався директорові консерваторії й попрохав дозволу оглянути рояль «Орфей».

— Дивно, що ви цікавитеся саме цією старою коробкою, — сказав директор. — Ми придбали її десь років чотири тому, і запевняю вас, що й тоді цей рояль небагато був вартий. На ньому грають найменш здібні учні. А за ці чотири роки — що ж, роялі також старіють, коли невмілі руки тарабанять по них цілими днями.

— Ну, ну! А що ви, власне, проти нього маєте? Директор відкрив рояль і пробіг пальцями по клавіатурі. Потім глянув на Клубічка:

— Що ви на це скажете?

— Що я скажу? Що ви чудово граєте!

Директор усміхнувся.

— Це означає, що ви не вмієте грати на роялі.

— Це правда, — признався Клубічко. — Але як ви про це дізнались?

Директор знову пробіг пальцями по клавіатурі «Орфея», потім глянув на Клубічка заохотливо і водночас трохи зневажливо й повів його до іншого рояля, марки «Бехер». Піднявши кришку, сказав:

— А тепер послухайте цей. Наші майбутні віртуози мучать його всього рік. — Відтак заграв на ньому ту ж саму мелодію раз, потім ще раз і подивився на Клубічка. — Відчуваєте різницю?

— Не гнівайтесь на мене, але я не відчув нічого. Тільки те, що ви граєте справді чудово.

Директор закрив рояль, подивився на Клубічка ще з більшим презирством і сказав:

— Та це ж як небо і земля! «Бехер» має гарний резонанс і реагує на кожен удар. «Орфей», навпаки, майже зовсім не резонує, і виправити його неможливо. Певно, той, хто його робив, не розуміється на роялях або ж мав для цього поганий матеріал. — І подивився на Клубічка з виразом: «Іди вже собі геть!»

Але Клубічко не збирався іти, навпаки, він ще уважніше оглядав рояль. Найбільше його, здавалося, зацікавив золотий напис: «Орфей». Несподівано він спитав:

— А вам не спадало на думку перевірити, чому в рояля такий поганий резонанс?

— Тобто як? — невдоволено перепитав директор. — Поганий резонанс, і годі! З роялями це буває. Облагородити його ми не можемо.

— Я подумав, — тільки не гнівайтесь, будь ласка, — що, коли б ви звеліли його розібрати?

— Навіщо це? — заперечив директор. — В цьому немає ніякого сенсу. Тут ніщо вже не допоможе. З цього браку доброго рояля вже не вийде.

— Але я був би вам дуже вдячний, коли б ви попросили настроювача розібрати рояль, — наполягав Клубічко. — Може, не весь. — Він постукав по планці під клавіатурою. — Попросіть хоча б зняти оцю планку.

Директор знизав плечима, проте покликав настроювача і звелів йому зняти планку. Настроювач «бережно взявся до роботи і раптом вигукнув:

— Панове!

— Що сталося? — затамувавши дух, спитав Клубічко. Настроювач показав на одне місце в клавіатурі.

— Ось тут планка слабша, на ній, мабуть, щось лежить. Якийсь сторонній предмет.

Клубічко видихнув:

— Знімайте всю планку, але обережно! Настроювач запитливо глянув на директора і, коли той невдоволено кивнув головою, зняв планку. Ту ж мить щось посипалось на педалі. — Коштовності! — вигукнув настроювач.

— Боже мій! — не втримався і директор.

А Клубічко нахилився і став задоволено збирати все, що випало. То були три браслети на перший погляд старовинної й майстерної роботи, золоті монети в довгастій коробці й ще щось у шовковистому папері. Клубічко розгорнув папір. Там лежало з десяток рубінів, смарагдів, топазів та один великий діамант.

— Схоже на те, — весело сказав Клубічко, — що це був ваш найдорожчий рояль.

— Очевидно, так, — погодився кисло директор. — А я не мав про це ніякісінького уявлення. Як це ви здогадалися?

— Завдяки вашим словам про його поганий резонанс. А ті, що виробляли ці роялі, працювали в умовах такої жорстокої конкуренції, що не могли дозволити собі продавати поганий товар. За цим поганим резонансом мало щось критися. Чи немає у вас клаптика паперу?І він старанно перемалював назву марки. Вона виглядала так:

«Орфей»

Тим часом настроювач знову приладнав планку, директор сів до рояля і заграв прелюд.

— Ай справді,— закінчивши, сказав він, — тепер у рояля гарний резонанс.

Клубічко, звичайно, не думав, що здобич, виявлена в цьому «Орфеї», — то все багатство, приховане запопадливим Кодетом. Очевидно, він розтикав свої заощадження в кілька роялів. Але один уже був у Клубічка в руках! Це чогось варте! Спеціаліст оцінив лише браслети щось на тридцять п'ять тисяч, та ще діамант — на тринадцять і монети — на вісім… Клубічко добре пам'ятав, що розбиті на Віноградах роялі мали напис «Орфей» без будь-яких прикрас. Певно, Кодет заховав свої коштовності в роялях лише з такою емблемою, як на тому, що в консерваторії. Це звужувало поле розшуку. Він подзвонив Тикачеві й дізнався, що роялі, розбиті в Карлоннх Варах, також не мали прикрас на емблемі. Отже, і на Віноградах, і в Тикача до роялів підбиралися люди, які не знали таємниці емблеми.

А якщо дівчина, котра перейшла кордон під ім'ям Ільзи Гейдлер, була й справді дочкою Кодета, то вона, без сумніву, знала про емблему. Певно, од Віртера. Довести правильність цієї гіпотези, мабуть, буде не важко. Звичайно, якщо виявиться зв'язок між подальшими атаками на «Орфеї» й дівчиною, що під чужим прізвищем перейшла кордон.

Клубічко зайшов ще до Чеської філармонії і впевнився, що напис на роялі «Орфей» не був зроблений курсивом. Тим часом люди з «четвірки» оглядали празькі музичні зали! За наказом Клубічка таку ж перевірку було зроблено від Хеба[15] аж до Пряшева, проте це не дало ніяких результатів. Решта «Орфеїв» немов крізь землю провалилася.

На другий день подзвонив секретар консерваторії, мовляв, є деякі новини. Не минуло й десяти хвилин, як Клубічко, згораючи від цікавості, був там.

— Може, це дурниця, — почав секретар, — але я подумав, що повинен доповісти вам про це.

І він розповів, що до них подала заяву про вступ нова учениця років сімнадцяти. Трималася дуже впевнено і не хотіла й слухати, що прийом учнів уже закінчено, їй, мовляв, байдуже до формальностей, вона тільки-но починає свій життєвий шлях, дуже любить. грати на роялі, а люди кажуть, що в неї талант. От вона й хотіла б упевнитись, чи це справді так, бо якщо ні, то вона шукатиме своє покликання в іншому. Була така настирлива — до того ж гарна, — що секретар, зрештою, попросив професора Кршечека неофіційно проекзаменувати її. Кршечек погодився, може, тому, що його теж зачарувало це гарненьке дівча.

Професор розповів Клубічкові таке:

— Я запросив дівчину, що назвалася Драгомирою Крпаловою із Чеських Будейовиць, до учбового залу з чотирма роялями. Панночка, на мій подив» вибрала «Орфей». «Чому саме «Орфея»? — запитав я її.— Ми маємо тут кращі марки». Вона відповіла, що їй, мовляв, ця назва подобається, бо любить музику Оффенбаха. Мушу признатися — дівчина одразу ж полонила мене тим, що не мала такого модного тепер глибокого вирізу. Була застебнута майже під саме горло. Грала вона ні добро, ні погано, але зовсім не так, як майбутній віртуоз.

«В тебе нема іскри божої,— подумав я собі,— ти належиш до тієї більшості сучасних дівчат, котрі, шукаючи легкої праці, втовкмачують собі в голову, що легше бренькати на роялі або співати».

— Гаразд, а що ж було далі? — спробував Клубічко вгамувати балакучого професора.

Кршечек знизав плечима.

— Потім панночка заграла Шумана, але знову було те саме. Не краще було і з Дворжаком. Тоді я сказав, що мені цілком досить, і виголосив фразу, яку звичайно в нас говорять, щоб не травмувати людину. Що талант, звісно, в неї є, але що людина повинна щось пережити, якесь душевне зворушення і таке інше, щоб талант, так би мовити, перетворився на діамант. На це вона мені заперечила, що, як їй відомо, Моцарт не переживав ніяких зворушень, ну, а я їй знову відповів, що, можливо, вона й має рацію, але ж то був Моцарт. «Одне слово, я не підходжу, — мимрить дівча і мало не плаче. Вони це вміють майже всі, це їхня єдина зброя проти чоловіків. — Не йти ж мені в манекенниці!» — благає. Я собі подумав, що то було б якраз для неї, бо виглядала вона так, ніби щойно зійшла зі сторінки модного журналу. А вголос сказав, що про те не може бути й мови, нехай прийде ще раз, скажімо, через рік. Дівча знову, і цього разу вже по-справжньому, розплакалось. Я не витримав і пообіцяв, що приведу керівника класу фортепіано. Але вийшовши в коридор, я передумав, почекав кілька хвилин і повернувся, щоб збрехати, ніби керівник кудись пішов. Я вже хотів відчинити двері, коли почув у залі якийсь стукіт. Я потихеньку зайшов і з жахом побачив, що те недекольтоване дівча стоїть навколішках під «Орфеєм» і вистукує планку під клавіатурою. Я кашлянув. Вона сказала, що їй здалося, ніби в рояля поганий резонанс, а тому і гра її не справила враження. І їй спало на думку, чи не сталося чогось із клавіатурою. Я відповів — не знаю, чи я зробив правильно, — що нам це також спадало на думку, і розповів про ту знахідку під клавіатурою. Це було нерозумно, правда ж?

Клубічко нахмурився і сказав:

— Я ще не знаю, але ви нам заощадили одну людину, яка стерегла того «Орфея». Чи не могли б ви змалювати мені те дівча трохи точніше?

Опис, звичайно, був поверховий. Потім професор іще згадав, що дівчина залишила адресу: Будейовиці, вулиця Гуса, 176. А коли Клубічко подзвонив у Будейовиці, йому, певна річ, відповіли, що там не знають ніякої Драгомири Крпалової. Отже, Ільзочка розпочала свою діяльність.

Потім Клубічко запитав по телефону торговця музичними інструментами пана Рибу, чи не сталося чогось нового.

— Нічого, — відповів Риба, — крім того, що до мене сьогодні вранці приходило якесь дуже гарненьке дівча.

Невдовзі Клубічко вже сидів у нього в канцелярії. Показав пану Рибі фото з Яхимова, і торговець упізнав, що то справді вона. Під час розмови з нею Риба пригадав, що десь у 1933 році, ще до того, як було ліквідовано фірму Кодета, він купив у неї два роялі марки «Орфей». Один продав одразу ж у готель «Під сонцем» в Полічці, а другий залишив собі. Точніше кажучи, Риба, — він признався в цьому після деякого вагання, — поклав собі не продавати рояля за тодішньою низькою ціною, а почекати, поки ціна підніметься, й аж тепер вирішив пустити його в продаж. Тому він сказав дівчині, що хоч зараз не може запропонувати їй рояля цієї марки, але спробує роздобути.

— Я сказав їй, щоб прийшла через тиждень. Вона залишила вам свою адресу?

— Ось вона. Емма Ванке, готель «Шроубек».

Клубічко подумав хвилину і спитав:

— Ви сказали їй і про той другий рояль?

— Сказав.

— Коли?

— Вчора.

Клубічко негайно ж послав до Полічки свого улюбленого співробітника Коста.

— Подивіться, чи є на тому роялі довкола напису візерунок у вигляді лаврової гілочки. Якщо гілочки немає, то нехай той чи ті, що прийдуть його оглядати, спокійно йдуть собі геть, ви тільки простежте за ними. А якщо це буде рояль з гілочкою довкола напису, то накажіть зняти планку під клавіатурою. Все, що знайдете під нею, конфіскуйте, а планку поставте на місце, Я сидітиму тут і чекатиму вашого дзвінка.

Але надвечір від Тикача прийшла телефонограма: «Сталося щось із Віртером, ваша присутність необхідна». Клубічко, перш ніж поїхати до Тикача на «четвірку», розшукав Трампуса. Той виглядав ще худішим, ніж досі, і ще смутнішим. Простяг до Клубічка руки, мов до рятівника.

— Як добре, що ви приїхали. Сподіваюсь, ви заберете мене з цього Вавілона. Від цієї комбінації — мінеральної води з сиром — у мене такий пронос, що, певно, умру від нього. Лікар теж це припускає і наказав дієтсестрі, щоб вона не давала мені сиру, але та саме посварилась зі своїм нареченим і тепер до всіх чоловіків нещадна, як кат. Відповіла мені: «Сир — це життя».

— Ну добре, я одвезу тебе до Праги, — погодився Клубічко, — все одно в справі Кодета ти не помічник, та й тут уже, певно, нічого цікавого не буде, Ільзочка саме розгорнула діяльність у Празі.

— Невже? Але щодо тутешнього поля бою ви помиляєтесь. Вчора тут знову щось трапилось. Ходімо, подзвонимо Тикачу, він розкаже вам про все краще, ніж я. — А вже одягнувшись, Трампус жалібно додав: — Доведеться знову йти до того бару, Тикач його полюбляє за пекельний галас і бехерівку.