Вічний календар

9

Останній правитель Кам’янець-Подільського еялету паша Мустафа Каграман наказав у вересні 1699 року всім підлеглим йому санджакам лаштуватися в дорогу. Згідно з Карловецьким договором, Польському Королівству поверталися землі, що двадцять сім років належали Османській імперії. Військо й цивільні мусіли залишити обжиті й облаштовані за ці роки міста й містечка, кам’яні мости через річки, мінарети, прибудовані до церков, і впорядковані дороги. Наказ стосувався всіх військових підрозділів та підданих Османської імперії, їхніх жінок і дітей, а також іль-язиджи Мурзи — збирача податків у містечках і селах поблизу Язлівця. Мурзу знали в усіх навколишніх селах, а він знав усі шляхи, якими їздив туди-сюди протягом десяти років, перебуваючи на службі. Молодим урядником прибув до прикордонного містечка для переписування населення та збирання податків. Евлія Челебі, відвідавши ці землі, порівняв їх із саламандрою в огні, тому ніколи османи не почувалися тут у безпеці.

Коли Мурза заїжджав у село в супроводі невеличкого загону яничарів, то діти бігли за ним, викрикуючи «Агій, агій». Чули від старших, що колись перед їхнім народженням, коли османи підступали до Язлівця й Бучача, через їхнє село попри Червону керницю їхав якийсь ага, можливо, навіть сам султан. Яничарів-вершників митницькі дітлахи сприймали за почет Мурзи, а самого Мурзу за агу або пашу. Бігли за ним до місця, до якого митницькі звозили свій податок. Якщо в Язлівцях сто яничарів поїли своїх коней, то кінське хропіння могло допливати джерельними потічками до Митниці.

Протягом осені 1699 року часто шурхотіли комиші, проводжаючи підрозділи язловецького гарнізону. Їхали османи через Митницю Волоським шляхом і звертали до Чорткова, щоб наздогнати й долучитися до чортківського гарнізону, який ста возами вирушав до Кам’янця.

Останніми залишали Язловець піхотинці, яким уже дихали у спини польські рейтари.

Мурза як міг тягнув час. На трьох возах, якими мусив він подолати три тижні дороги, лежало все добро, зароблене тут, у Язлівцях і Митниці. Про нього чули навіть у найдальших закутках санджаку, і не тільки тому, що Мурза збирав податок для султана, але й через одруження з русинкою, два брати якої прийняли іслам і служили в язловецькому гарнізоні. Мурза після одруження побудувався в урочищі Дубина. Звідси йому було зручно доїжджати до Язлівця, але основна причина була інша: він уважав, що в Дубині безпечніше переживати польські наскоки, які, незважаючи на договори й поділи, все-таки траплялися. «Наче хочуть нагадати про себе, хто тут був до нас», — міркував Мурза. Одного разу, ще на початку служби, повертався Мурза в супроводі двох яничарів через Митницю до Язлівця. А Лянцкоронський — володар Ягільницьких дібр із навколишніми селами й присілками — спровадив невеликий загін кавалерії, хотів розвідати, що ж насправді відбувається в його маєтках. Загін Лянцкоронського переправився через Стрипу й розвідав, що фільварки князя не зруйновані, а земля дбайливо оброблена. Та поляки несподівано наскочили на османів, які саме їхали поїти в річці коней. Яничарів убили, а Мурзі вдалося, кинувши коня, сховатися у прибережному очереті. Лише наступного дня він дійшов до Язлівця й розповів військовій залозі про цю пригоду. Язловецький санджак-бей спорядив загін яничарів і кавалерії. Османи перейшли кордон і вирізали польську прикордонну залогу та ще й пограбували села, що трапилися на їхньому шляху.

Через два роки після Бучацького договору, коли сам султан під крислатою липою приймав польських послів, лежачи на вишитих бісером похідних подушках, турецьке військо разом із урядниками провело адміністрування нових земель. Саме тоді у Стамбулі спорядили до нового еялету тридцять возів адміністрації для всіх санджаків. Їхали вони три тижні, зупиняючись по балканських та волоських укріплених містечках. Переїхали турецькі військові дозори та митні кордони, на яких будь-який купець, що мав дозвіл проїхатися до кінцевої північної точки імперії — Язлівця, а звідти й до Європи, — платив митний збір. Переїхавши Балкани й діставшись Кам’янця, Мурза й Карім, двоє молодих урядників, що познайомилися в дорозі, лише надвечір третього дня прибули до Язлівця. Дорогою вони бачили, що горбиста земля пахка й жирна, як кобиляче молоко, та ще й укрита зеленими лісами. Перед самими Язлівцями зіскочили з воза, бо затерпли їм сідниці, і йшли, розмовляючи, поруч. Карім тримав за віжки молодого огира, який обрізаним шорстким хвостом відганяв мух. Було спекотно. Карім і Мурза зайшли в густу траву й простяглися. Зморила їх утома, напоєна запахом місцевих трав. Прокинулися від перших крапель. Дощ із проламаної хмари розквасив язловецький шлях. Міста, змоклі до рубця, дісталися лише надвечір. Перед самим Язлівцем дощ ущух, але сутінки, що зійшли на язловецькі пагорби, запахли їм знайомим духом виноградного оцту — різкістю повітря, настояного на вимоклих травах і дубових гаях. В’їхавши через міську браму, Мурза сказав Карімові, побачивши двох яничарів на вершку пагорба, що мусять запитатися про адміністрацію санджаку. Карім відповів, що саме так варто вчинити, бо, піднімаючись крутою дорогою, вони бачили лише примерхле потемніле небо. Перекинувшись із яничарами кількома словами, Мустафа й Карім з’їхали вниз і опинилися перед дванадцятьма вулицями. Зрозумівши, що не випитають, куди їм краще прямувати, заїхали на першу-ліпшу. Розпрягли коня і простяглися на возі один побіч другого. Зранку Мурза, протерши закислі очі, розглядав крізь дірки грубої плахти з овечої шерсті, якою накрилися вночі, білі пір’яні хмари і диск білого місяця, що сповзав із‑за пагорба.

У містечку зробилося гамірно, до чого Мустафа з Карімом так звикли у Стамбулі.

З мінарету проспівав ранішню молитву мулла. Загорланили когути.

Наступного року, переживши першу зиму в Язловецькому санджаку, Мурза почав звикати до нового життя і своїх обов’язків. До часу, відколи Мурза переїхав Дністер разом із тридцятьма возами, спорядженими у Стамбулі для врядування в новому еялеті, він ніколи не чув про ці землі. Та звідки йому, молодому, було знати про зелені пагорби і язловецький шлях, у якому восени грузнуть кінські копита і в’язнуть колеса возів, а взимку коні стирають до крові коліна об сніг.

У Язлівцях до Мурзи підійшов єврей, єдиний, хто залишився в місті, той, що возив із Туреччини різноманітний крам. Звали його Ашкеназі. Як пригадуєте, для Ашкеназі довірені купці приносили звістки зі Стамбула від самого Моше бен Єгуди Бебері. Ніхто не знав справжніх замислів Мегмеда IV і великого візира Кьопрюлю, ніхто не здогадувався, що саме вирішують на секретних засіданнях султанського дивану в Ердіне, а от Ашкеназі через Моше бен Єгуду Бебері знав більше, аніж який-небудь паша, сидячи в Богом забутому балканському місті. Ашкеназі запитався Мурзу, звідки він. На що Мурза відповів, що зі Стамбула. Ашкеназі запитав, чи знає або, може, чув щось про Моше бен Єгуду Бебері. Мурза сказав, що чув про якогось Саббатая Цві, але Ашкеназі, почувши це ім’я, перервав розмову й чемно попрощався.

Семисвічник Язлівця, землю з меду й молока, захопило султанське військо. Османи поруйнували фортецю й спричинилися до втечі з міста вірмен і євреїв. Перед утечею язловецького рабина Ашкеназі пообіцяв ребе залишитися та наглядати за синагогою. І зостався мешкати у своєму домі. Не було нікого, хто міг би посвідчити чи донести османам що-небудь про Ашкеназі. Єдиний, хто знав про Ашкеназі все, був Гриць Баревич, чия митна будка тепер зачинилася через непотрібність. Гриць замкнув її, коли османи перший раз удерлися до Язлівця, і з того часу не було в нього спокуси вкласти ключ у замок. Не було тепер торгових валок, не було ярмарків. Лише османські обози двічі на рік проїжджали мимо митниці. І коли митницькі пси гавкали цілу ніч і цілий день, то місцеві знали, що не менше тридцяти возів торохтітимуть і торохтітимуть, аж поки не зникнуть на язловецькому шляху.

«Їдуть до Язлівця», — казав тоді Гриць Анні.

«Чи переїдуть за день?» — запитувала Анна.

«Не знаю», — відповідав Гриць і висилав Матія, щоб той перерахував вози.

Якщо возів було тридцять, то Гриць знав, що наступні тридцять з’являться в Митниці приблизно через пів року. Це означало для Баревича, що османська залога триматиме Язлівець принаймні ще пів року і що поляки не нападатимуть.

Якогось дня Гриць вивів зі стайні свого гнідого огиря й поїхав до Язлівця, нічого не сказавши вдома. Він перебалакав із одним османським урядником і записав Матія до служби при османському війську. Вдома пояснив Анні, що османи прийшли надовго, а Матієві вже чотирнадцять, а збирати мито нема з кого, то нехай служить. Дізнавшись про це, молодший Іван також виявив бажання служити при османах.

Минав п’ятий рік перебування османів на саламандровій землі. Зеленіли по язловецьких пагорбах виноградники, а по сонячних схилах плекалася бахча.

Одної неділі приїхав до Гриця Мурза, якому Анна з Варварою перев’язували закривавлений тюрбан, а Гриць ледь не позбувся голови через дурнуватого когута. Тоді Мурза наглядав за мощенням дороги, місцями укріпленої плитами з червоного каменю, видобутого митницькими з каменоломень над Джуринкою, хоча самої дороги до Язлівця так і не проклали. У Митниці було тоді таки мало людей, а Язлівець, як відомо, спорожнів. То звідки було набирати камінь для мощення дороги? Потім поляки відбили Язлівець, але внаслідок знелюднення цих земель ніхто дорогами не займався. А коли знову османи прибули до Язлівця на чолі з Ібрагімом-шайтаном, то завдання залоги та урядників полягало в тім, щоб утримати кордон і наповнити прибулі зі Стамбула вози зібраним податком.

Ось чому пропозицію, котру вимовили вуста Мурзи, Гриць Баревич прийняв з недовірою.

«Пане, — ввічливо почав бесіду Мурза. — Я приїхав, щоб поговорити з вами про одну важливу справу».

Гриць подумав, буцім збирач податків незадоволений тим, що заплатила Митниця в султанську казну. На Баревичеві, як на отаманові селища, лежала відповідальність за все, чого вимагали від нього османи.

«Митниця здала, пане уряднику, усе до останнього акче».

«Знаю, — відповів Мурза й розломив навпіл сливку, яку принесла Варвара. Я не про податок прийшов говорити».

«А про що?» — запитав Гриць, прочувши від Ашкеназі, якого зустрів на порозі синагоги, що Мурза шукає собі жінку і питався в Ашкеназі про Грицеву Варвару.

Гриць дивився на Мурзу, як той пережовує синющу сливку з сизим пилком.

«Річ у тім, — продовжував Мурза, — що в прекрасних султанських палацах Стамбула та Едірне існують птичі павільйони. Птиць султанові привозять звідусюди. Їх виловлюють птахолови й перевозять у клітках, щоб наймогутніший падишах милувався співом і красою Божих створінь».

Від цих слів Грицеві відлягло від серця. Те, про що натякав Ашкеназі біля синагоги, було, може, тільки здогадом старого хитруна.

«Санджак-бею наказано привезти з нових султанських земель різних птахів, і він наказав це зробити мені. І ви мені в цьому допоможете».

Мурза сказав так, що це виглядало, як його особисте прохання.

Запала тиша. Гриць розумів, що укласти з каменю шлях від Митниці до Язлівця було простіше, аніж наловити в гаях солов’їв, сойок чи синиць. І як їх ловити? І чим?

«До Язлівця прибув чоловік, — Мурза побачив на лиці Гриця знак перестраху, — він привіз із останнім обозом сильця для ловитви птахів. Він знає, як це робити. Нам треба знати, де ловити й коли».

«Я подумаю».

На тому й розпрощалися. Мурза затримався на оборі, глипнув на Варвару й посміхнувся.

Того ж вечора Гриць сказав старшому синові Матієві, що той мусить показати Мурзі та ще одному османові, що прибув зі Стамбула, місця, в яких гніздяться митницькі птахи.

«Вони хочуть усе забрати, навіть наших птахів», — сказала Анна, коли сіли до вечері.

«А коли вони приїдуть?» — перепитав Матвій і зрадів, бо знав усі ліси та гаї навколо селища.

«Казали, десь по Юрію».

«Кажуть одне, а виходить інше, — не вгавала Анна. — А той Мурза? Приїде й пише, пише…»

«Акче, акче», — перекривив малий Павло вимову Мурзи.

Усі засміялися, лише Варвара подивилася на Павла, як молода вовчиця.

Анна спіймала доччин погляд.

Ловитву птахів Гриць призначив на початок липня. Баревич пояснив Мурзі, що деякі птахи повертаються ранньої весни з теплих країв. Закладають гнізда й несуть яйця, тому ловити треба тоді, коли молоді пташата вилупляться і трохи підростуть — тоді їх можна буде забирати з гнізд. Старих птахів навряд чи вдасться піймати. Мурза вислухав Баревича й погодився. Попросив Гриць одного митницького чоловіка прислужитися Мурзі. Був то Онуферко, який у дитинстві пив куріпчині яйця, знайдені у гніздах серед жита. І ще він мав прирученого шуліку. Гриць сказав, що Онуферкові заплатять, а птахів повезуть до самого Стамбула.

«А що, там нема птахів?» — запитав Онуферко.

«Таких, як у нас, нема».

«А яких вони хочуть?»

«Не знаю, — відповів Гриць, — яких упіймаєте».

Наступного дня, коли Мурза ще з одним османом, Єлдиримом, що приїхав возом із клітками, вдосвіта появився біля Онуферкового подвір’я, господар вийшов із шулікою. Птах сидів на Онуферковій руці з затуленими клобуками очима. Мурзі пригадалося одне султанське полювання в Едірне. Два десятки султанських мисливців проскакали тоді мимо Мурзи з соколами, а назад поверталися з обвішаними навколо сідел закривавленими лисицями та зайцями.

До гаю Онуферко з Єлдиримом зайшли тихо, щоб не привертати до себе уваги. Мурза залишився з кліткою, яку взяли з собою — складати впійманих птахів. Потім їх розділять в окремі клітки, коли повезуть до Язловець. У Язлівцях перетримають і відберуть найздоровіших, щоб у дорозі не поздихали й доїхали до Стамбула. Ловити потрібно було пару, самця і самку, щоб потім у султанських садах вони могли розмножуватися і приносити потомство. Гай світився повітряним порохном, наче збовтали брунатне, зелене й жовте світло. Онуферко зупинився, прислухаючись до пташиних голосів. Побачив спорохнявілий, звалений грозою стовбур, і сів на нього. За ним попрямував осман. Онуферко показав Єлдириму, що треба сісти і слухати. Вони сиділи й наслухали, намагаючись розпізнати, де саме ті гнізда. За якийсь час почулося липке шелестіння згори. У те повітряне порохно гаю звалилася якась чорна маса. Онуферко здогадався, що це кажани повертаються з нічного полювання. Він не встиг зрозуміти, в якому місці вони вподобали собі дім, як, лопотячи крильми з тонкими перетинками, кажани зліталися до стовбура й падали, наче сонні, на Онуферка й османа. Птахолови вискочили на галявину, де лежав Мурза й дивився в небо, і промчали мимо нього. Той зупинив їх окриком. Віддихавшись, осман-птахолов Єлдирим переповів пригоду Мурзі, а Онуферко, помацавши голову й не знайшовши у волоссі ні кажана, ні поранень, сказав, що нині ловитви вже не буде. На тому й роз’їхалися.

Через кілька днів, коли османи знову приїхали вдосвіта до Онуферка, він пішов із ними до Дубини. Знайшли там кілька горличих гнізд і забрали всіх пташат. Мурзу з Єлдиримом дорослі горлиці проводжатимуть аж до самих Язлівець. За кілька день потрапили Онуферкові до рук канюки, та ще двох куріпок вдалося йому піймати. Найдовше полював Онуферко на соловейків — але так і поїхав османський птахолов до Стамбула з горлицями, канюками й куріпками. Солов’їв упіймати не вдалося. Саме того літа, коли ловили в Митниці птахів для султанського двору, Мурза зачастив до селища і щодня зупинявся в Баревичів. Поки чекали на Онуферка, Мурза мав нагоду походити околицями Баревичевого двору. Єлдирим порався з клітками, перевіряючи застібки на дверцятах, або молився, кожного разу питаючи в Мурзи: як той думає, в якому напрямку Кааба? Мурза відповідав, щоб той дивився, звідки зійшло сонце. А сонце в Митниці сходило з-за довгого пагорба над Джуринкою. Розумів Мурза, оглядаючи Баревичів двір, що митна будка, у якій господар дому просиджував роками, приносила немалі доходи. Усе в Баревича було добротне. В інших мешканців селища не було й половини з того, чим володів Гриць. Але те, що перестали скрипіти вози купецьких валок, і те, що Мурза тепер збирає податок, і те, що митні гроші наповнюють казну санджаку, — усе це зменшило доходи Баревича. Думав Мурза над цим, вийшовши на горб-долинівський шлях, у травах якого вдалині пасся табун коней.

«А нащо записав синів на службу до фортеці?» — запитав себе Мурза. Бачив він у Язлівцях Матія та Івана Баревичів чи не щодня. Звикли до них османи, і навіть санджак-бей Ібрагім-ага бачив у тих місцевих хлопцях добрих помічників. Мурза також придивлявся до них. І не тому, що закрадалася недовіра, — їхня сестра Варвара давно впала в око Мурзі. Дякуючи прибулому зі Стамбула птахолову Єлдириму, молодий османський урядник майже щодня бачив дівчину, погляд якої дряпнув його серце. Давно зажили рани на голові Мурзи від когутячого дзьоба, але той надріз від Варвариного погляду не заживав. Щось переверталося в Мурзи, коли він зіскакував із коня, а малий Павло тягнув огира за вуздечку і припинав. Павло тішився. Єлдирим також віддав свого коня в Павлові руки.

Птахолов думав лише про птахів, натомість Мурза чекав, коли вийде з дому Варвара. Осман пам’ятав, що коли Варвара з матір’ю розмотували тюрбан, а тоді мили йому голову, то дівчина стояла так близько, що він чув запах її дозрілого тіла. Тремтяча ніжність її пальців перебігала з шиї до вух, змиваючи кров із ран. У Мурзи серце щодуху билося об грудну клітку, як билися в металевих клітках перестрашені канюки, яких вони вчора привезли до фортеці разом із Єлдиримом.

Якогось дня, коли ловитву птахів було завершено, поверталися Мурза, Єлдирим і Онуферко до Митниці з боку Дубини. У розмові Онуферко запросив Єлдирима, щоб осман подивився на прирученого шуліку, з яким восени виходить Онуферко на полювання. Єлдирим зацікавився, а Мурза сказав, що зачекає в Баревичів. Приїхав Мурза й зіскочив із коня, але у дворі було порожньо, навіть Павло, наймолодший брат Варвари, не загледів гостя. У загоні, почувши чужого, загавкали пси. Найбільший канґал карабаш, ставши на задні лапи, показав морду, з якої текла слина.

«Хтось мусить бути, якщо не випустили псів», — підбадьорив себе Мурза.

Варвара показалася у дверях. Вона сподівалася побачити не тільки Мурзу, але і його напарника — Єлдирима, але перед нею стояв сам високий Мурза з підголеною бородою. Осман усміхався. Ніколи Варвара не була з ним наодинці. Завжди в присутності батька, чи матері, або молодшого Павла, якому подобався Мурзин кінь і його збруя. На каптані й широких штанях Варвара помітила реп’яхи, що в зарослому будяками видолинку поначіплялися до одягу. Дівчина розсміялася, він також розсміявся.

«У вас одяг у реп’яхах», — сказала Варвара.

«Реп’яхах?» — повторив незнайоме слово Мурза.

Варвара підійшла до османа й показала на малинові суцвіття лопушиних реп’яхів.

«Це реп’ях?» — м’яко вимовив Мурза.

«Реп’ях», — засміялася Варвара. І, піднявши кинуте Мурзою під ноги колюче суцвіття, причепила до свого густого волосся на голові. Вони перетнулися поглядами, і Варвара помітила, якими очима дивиться на неї Мурза. Того вечора колючки реп’яхів прокололи також і Варварине серце.

Лежачи в постелі, Анна перебирала в пам’яті зустрічі Варвари з Мурзою: і ту, коли когут напав, а вони з донькою розмотували тюрбан і вимочували поранену дзьобом та кігтями голову, і коли мостили плитками дорогу, то він навідувався щодень, і коли приїжджав записувати двори й господарів у податкову книгу. «Де ще вони могли зустрітися?» — питала себе Анна, але відповіді цього разу не знайшла. Так і заснула з тривожними думками. А вночі був їй сон: Мурза приїхав до їхнього двору забирати податок, але не Гриць, а вона, Анна, рахувала з ним гроші. Бракувало грошей, тому перераховували й не дорахувалися кількох акче. А тоді Мурза каже до Анни, що, мовляв, забере від Баревичів їхніх коней, аби поповнити недостачу. З цим і прокинулася.

Дізналася Анна від старшого сина Матія про циганів, які пристали до якогось покинутого в Язлівцях дому.

«Санджак-бей, — розповідав Матій, — дозволив їм жити в тому домі».

«А з чого живуть? — втрутився Гриць. — Ярмарків нема».

«А вони підковують коней».

«Кому?» — запитав Гриць.

«Та всім».

Відколи Матій розповів про циганів, Анна думала про них.

Протягом квітня у Баревичів не спали — три молоді кобили мали ожеребитися. Жеребців до своїх кобил Гриць пригнав із Язлівець, бо були доброї породи. І кожної ночі, бо наспів реченець, Баревич, нікому не довіряючи, сидів у стайні й чекав. Щойно кобили понесли лошат, Гриць пригнав їх із Горб-Долини до стаєнь і кожній виділив окреме стійло. Підгодовував, щоб мати здоровий приплід. Дві кобили народили здорових лошат, а третя — якось невдало прилягла близько до дерев’яних дощок і, народжуючи, притисла лоша, що аж Гриць почув хрускіт. Полежавши, кобила повернула голову до лошати, воно лежало на соломі. Гриць запідозрив щось, зайшов у стійло і взяв ще необлизане й мокре лоша на руки. Уніс до хати і сказав Анні, що народжене з білою смужкою на лобі лоша, з великими сливовими очима, при народженні поранилось об дошки. Анна сплеснула в долоні, а Варвара знайшла чим перев’язати лошаті ногу. Кістки потім зростуться, але лоша кульгатиме на одну ногу, і через рік Гриць відпродасть однорічного жеребчика до Язлівця османським кухарям.

На початку травня Анна попросила Гриця, щоби приготував їй бричку. Сказала, що давно не була в Язлівцях і хоче на щось подивитися.

Виїхала вдосвіта й повернулася надвечір.

Біля фортеці у брамах стояли на варті яничари. Перевіряли всіх, хто в’їжджав. Пишні ярмарки з торговими рядами, переповненими товаром, які пам’ятала Анна, змінилися на поодинокі єврейські крамниці з невибагливим крамом. Містечко допустилося злиднів. Інші люди прибилися до нього, хтозна звідки прийшли. Османи торгувалися за кожне акче з євреями, бо на плату за службу доводилося чекати довго. Щоби скрасити собі перебування на півночі нового еялету, зайнялися садівництвом та виноградарством. Міста не відбудовували, а тільки підправили зруйновані мости. Ґрунтові шляхи в тих місцях, де часто їздила кавалерія, укріпили камінням, а решту доріг залишили розкисати в дощах. Розплодили за кілька років овець, перетримували їх у колишніх складах Сириновича. На схилах цвіли персикові дерева і збігала рівними рядами висаджена виноградна лоза. У самому місті просто на вулицях варили їжу. Була навіть одна кафана, дві крамниці, у яких продавали баранячі ноги, три пекарні, де випікали турецький хліб чурек.

Містом блукали жінки, що завжди супроводжують війська. Приставали до війська десь у Болгарії, потім ще у Волощині. Найвитриваліші дійшли до Язлівця. За деким із тих жінок бігли дворічні діти. У Волощині також пристали кілька циганських возів. Їхали вони останніми, замикаючи розтягнуті полки яничарів та сіпагів. Годувалися з військових кухонь. Коли військо перепочивало, цигани співали й танцювали. Так доїхало кілька циганських возів і до Язлівця.

З броварської вулиці вітерець заносив ситий запах кукурудзи впереміш із димом. Хтось там варив у казані кашу. І Анна пішла на той запах. Там мали бути цигани. Так сказала їй немісцева жінка, що стояла біля кафани, підстерігаючи яничарів. Усім казала, що голодна. Було неможливо зрозуміти, звідки вона. Чи то болгарка, чи грекиня, чи, може, русинка? Прийшла, мабуть, із військом і народила від якогось османа. Поки вояк тішився нею в поході, то була вбрана й нагодована. А коли зайшла в тяж, прогнав він її, а може, убили його. І тоді з циганами доїхала до Язлівця. Дитину, мабуть, забрали цигани й виховують. Говорила нараз кількома мовами. Анна, перебачивши за своє митницьке життя всілякого люду, вміла сказати по-грецьки й по-турецьки. То запитала в неї по-турецьки про циганів, а та їй відповіла.

Подвір’ям ходили кури. Троє малих циганчуків бавилися, сидячи в теплому поросі.

Циганка, що варила кукурудзу, подивилася на Анну і сказала:

«Я чекала на тебе».

«Звідки ти мене знаєш?» — здивувалася Баревичева.

«Знаю, ти не з цих країв».

«Я з Митниці. Чули про таке?»

«Чула, чула, — і кивнула на селище. — Там? Але ти не звідти».

«А звідки?»

«Ти звідти, — і показала рукою в напрямку Червоногорода. — То що ти хочеш знати від мене?»

«Я хочу знати, — Анна затримала повітря, — я хочу знати щось про свою дочку».

«Тільки про дочку?»

«Так, про неї».

Циганка взяла карти й почала розкладати.

«Дочка твоя віддасться. Чекай сватів».

«Коли їх чекати й від кого?»

Стара перевернула карту й заплющила очі. Відкривши, сказала:

«Хтось із них», — саме мимо проїжджали османські вершники.

Циганка ще раз кинула карти, і її обличчя зробилося сірим. Вона заплющила очі й довго їх не розмикала.

«У тебе є ще чоловік і троє синів?»

«Так», — відповіла Анна.

«Залишишся з наймолодшим, бо надійде час, коли не буде з тобою нікого, тільки наймолодший».

«А куди вони подінуться?» — перепитала Анна.

«Їх забере війна, нова війна знову прийде сюди», — відповіла циганка.

«А що з дочкою?»

«Восени у твому домі буде весілля, але не таке».

«Яке не таке?» — перепитала Анна.

«Побачиш, — сказала циганка. — Усе побачиш».

Анна витягнула зі шкіряного капшука гроші. Циганка підставила долоню, посипалися монети. Відвернувшись від Анни, щось крикнула до дітей. А тоді зайшла до будинку й більше не виходила.

І Гриць, і Варвара допитувалися в Анни, як було в Язлівцях і чи бачилася вона з Матієм та Іваном. Але Анна, приголомшена почутим, відповідала, що ні Матія, ні Івана не бачила. Розповідала, що місто збідніло, що бачила різних жінок, які прийшли з османами. Навіть сказала, що бачила Ашкеназі, який заходив до крамниці. Бачила, як цвітуть персики, насаджені османами. Варвара зрозуміла, що мама щось приховує. А Гриць, перейнятий своїми кобилами й лошатами, запитав лише, чи поправили міст. Анна сказала, що поправили.

І по тижневі розповіла чоловікові, що чула від циганки про Варвару та її майбутнє весілля. Про інше, про що ворожка прошепотіла їй до вуха, — промовчала.

Дивне весілля відбувалося в Митниці за тих османських часів. З усіх митницьких дворів прийшли вересневого ранку люди подивитися, як Баревичі віддаватимуть свою Варвару за Мурзу, якого всі знали, бо збирав із них податки. Знали митницькі жінки, що Анна Баревичева вмовляла Варвару не йти за османа. Нічого не допомогло. І весілля, коли перші осінні тумани плили над ранковою Джуринкою, розпочалося з очікування молодого. Напередодні шлюбу дочки згадався Анні сон про гроші. І ще пригадалося, що циганка, коли Анна запитала, хто ж пошлюбить Варвару, показала рукою на османських вершників.

Найбільше цікавило митницьких: а де будуть брати шлюб і як уберуть молоду, а не гості, що почали з’їжджатися з Язлівця. І те, що спостерігала Митниця в четвер, бо весілля потрібно було справити до п’ятниці, — потім переказували роками, десятиліттями й навіть століттями. Казали потім, що Варвару присилували до шлюбу з османом, що було цілковитою неправдою. Вигадали, що молоду силоміць привезли до язловецької мечеті й примусили прийняти іслам. Говорили, що брати Варвари, коли весільна процесія почала виходити з двору й лаштувати коней та ослиць, кинулися на молодого й поранили його шаблями, бо начебто силоміць брав собі їхню сестру. Що хотіла Варвара зіскочити зі свого весільного коня, але була вбрана у весільний турецький одяг і під пурпуровим платтям мала зв’язані руки. Багато чого говорили потім, бо одруження християнки з мусульманином Митниця не пам’ятала. Навіть шлюб православної з католиком був тоді рідкістю.

Якби Мурза одружувався у Стамбулі, то процесія супроводжувалася б не тільки музикою. За весільним почтом нареченої їхали б птахи у клітках, килими, вишиття, золоті та срібні прикраси. У передвесільний день зібралися б наречена з жінками та незаміжніми дівчатами в басейні на мармурових диванах. Мили б наречену й готували б до весільної церемонії, а тоді й до весільного ложа. Циганські музики веселили б її, а вона платила б щирим золотом та цукерками. Увечері перед весіллям наречена прощалася б зі своїм дівоцтвом та домом батьків в оточенні своїх подруг та музик із танцюристами у внутрішньому дворику дому. Її одягнули б у весільний одяг — спідницю білого тонкого полотна, смугасті штани, вишите довге пурпурове плаття, взули б у пару взуття з м’якої телячої шкіри. Дзеленчали б перламутрові намиста, сережки, браслети й персні з коштовних каменів у вухах, на шиї та пальцях. Її покрили б червоною накидкою із голови до ніг, що знімалася б через голову. І перед тим, як залишити дім свого батька, стала б вона на коліна й поцілувала батькову руку та батькову ступню. І обвивав би її стан пасок дівоцтва, оздоблений коштовними каменями. Відправив би Мурза, може, десять ослиць, аби перевезти всі килими, ліжка та інші хатні речі. На шиях ослиць почепили б дзвоники, і коли процесія рушила, то всім було б відомо, що весілля прямує з нареченою до дому молодого. Приїхав би за нареченою Мурза до її дому, і побачив би зелену браму та йшов би крізь натовп, що розсипав би йому свої побажання, а при вході зустрів би його тесть, увійшли б вони до селамліку, тобто чоловічої частини дому. А весілля справляли б у домі нареченого, частувалися б шафрановим рисом, баранячим пловом, смаженими голубами, пельменями, фруктами та щербетом. А гостей веселили б співаки й танцюристи. А по всьому — узяв би він за руку молоду, завів би до кімнати, прибраної килимами, і лягли б вони на тонкі простирадла. І шелестіли б вони на тих простирадлах, як змії в піску, цілу ніч.

Тої середи з Язлівця приїхали Матій та Іван, вбрані в османські одежі. Ближче до обіду показався почет молодого. Митницькі люди побачили Мурзу в розшитому халаті, у білому тюрбані з пір’ям павича та в чоботах, які щільно стискали гомілки нареченого. Супроводжували Мурзу троє вершників і карета. Карета належала Ашкеназі. Тепер у ній сиділи весільні музики — двоє циганів, що грали на бубнах, і двоє османів із трубою й зурною. У п’ятницю, за тиждень до весілля, приїхала Варвара до Язлівець — і ввійшла до мечеті, де зустрів її кадій. Запитав він її, до якої віри вона належить і, почувши у відповідь, що до православної, відійшов від неї й підійшов до Мурзи. Порадившись із кадієм, Мурза не наполягав на прийнятті Варварою ісламу. Вирішили, що вона залишиться християнкою, але шлюб відправлять у мечеті. Баревичі були втішені цим.

Варвара вийшла до молодого у вишитій сорочці й спідниці. Голова її була коронована вінком із засушеного на Зелені свята барвінку та інших митницьких зел. Турецьке весільне вбрання тримав на руках один із трьох супровідників Мурзи. Варвара тричі вклонилася батькам та всім митницьким людям. Брати підвели їй коня, і процесія під пронизливі звуки зурни рушила з двору Баревичів до Язловець. Перешіптувалися митницькі жінки, що молоді вінчатимуться в мечеті, а весілля справлять у домі Мурзи. І коли весілля з’їхало в бік Горб-Долини, Онуферко, якого залишили пильнувати Баревичів двір, зачинив браму й випустив псів. Про все, що було потім, митницькі лише здогадувалися. Єдиний Онуферко знав, бо Гриць з Анною, повернувшись додому, розповіли йому, як було насправді.

«Доїхали ми до Язловець майже щасливо, — почав розповідати Гриць, — але на півдорозі зламалася вісь у кареті Ашкеназі, і поки поралися з нею, весілля чекало під розлогими деревами біля синіх озер. Потім знову рушили. До мечеті ввели Варвару ще в нашому весільному одягові. Там її перебрали в турецький. Прикрили лице».

«Коли той імам читав молитву — я думала, що мені серце трісне», — втрутилася в розмову Анна.

«Та воно так», — підтвердив Онуферко.

«Недовга та молитва в османів, — зітхнула Анна. — Дали Мурзі папір і сказали, що вінчання закінчено».

«Мамо, та ви забули сказати, що приїхав до мечеті сам санджак-бей і привіз на двох верблюдах подарунки для молодих», — додав розпашілий Павло, який щойно прибіг знадвору.

«З музиками й гістьми доїхали до дому Мурзи, — сказав Гриць. — То було в середу надвечір. Одна частина гостей — чоловіки, пішла в одну кімнату, а жінки — до іншої».

«Ну ви таке, Онуферку, виділи?» — розпачливо запитала Анна.

«То їм так Аллах сказав робити», — відповів на те Онуферко.

«Поки гості веселилися, а музики з однієї кімнати переходили до іншої, то весільні подарунки, привезені на конях, ослицях і верблюдах, поскладали до великої комори».

«А чим тільки не вдарували нашу Варвару!» — захоплено додав Павло.

«Заночували ми в домі нашого зятя, щоби на другий день усі гості знову приступили до почастунків».

«А чого ми там тільки не їли!» — знову перебив розмову дорослих Павло. Найбільше малому сподобалася пахлава, просякнута осиним медом, від якої в нього розболівся живіт.

«А хто потім усрався від тої пахлави?» — засміявся Гриць.

«Тату», — ображений Павло заплакав. Йому було соромно перед Онуферком.

«Та нічо, — заспокоїв малого Онуферко. — Як чогось наїсишся забагато, то жолудок не витримує».

«У п’ятницю вони йдуть до мечеті, — сказала Анна, не називаючи османів османами. — То надвечір, до заходу сонця, весілля скінчилося. Гості помалу роз’їхалися. Поїхали додому й ми».

«Не набулися, Онуферку, ми в новому домі Варвари. І Матій із Іваном ще зраненька помчали до фортеці», — сказала Анна.

«Та маєте чим тішитися, — Онуферко хотів підбадьорити Анну, — віддали-сте Варвару…»

«Віддати віддали, — наче сама до себе сказала Анна. — Але як усе буде… не знати».

Тимко довідався, що Язлівець перейшов до польських рук. Пантрував, що османські обози проїдуть через Митницю, і там десь на Волоському шляху він їх наздожене. Прочекавши до ранку, зрозумів, що османів або перебили під час штурму, або всіх полонили. Про те, що санджак-бей міг повести своїх через Бучач і Чортків, не здогадався.

Не спали цілу ніч Баревичі, наслухаючи кінське іржання й тупіт. Варвара збиралася разом із чоловіком і дітьми їхати до Стамбула, а Матій та Іван після взяття фортеці польським королем не давали про себе знати. Анна сказала, що зранку вони поїдуть до Язлівця. Гриць не приставав на жінчину пропозицію, бо розумів, що його там упізнають. Знають, що його зять Мурза — збирач податків, а сини служили в османській залозі. Укажуть на нього всі, хто проминав його митну будку, бо багатьом Гриць мозолив очі. Навіть Ашкеназі, якщо ще живий, і той знає про Гриця все. А той Тимко? Гриць як міг відмовляв Анну. Просив поїхати до Горабаби або Червоногорода, де про них забули. Павло, якому виповнилося дванадцять, був тоді з ними.

Переконав Гриць Анну поїхати вночі. Пробиралися, як злодії, до містечка. Польського війська під фортецею не було. З димарів замкових дими стелилися пагорбами — видно, польська залога вступила до фортеці й варила собі вечерю. Чутливе вухо Баревича вслухалося в кожен звук. Над містечком нависла тиша. Десь неподалік форкали коні вартових.

Під’їхали до будинку Ашкеназі. Збудили переляканого юдея, який подумав, що його прийшли арештовувати поляки. А коли він упізнав Баревича, то впустив, заперши двері на ковані замки.

Усе, що почули Гриць із Анною з оповіді Ашкеназі, виглядало невірогідним: присягався купець, що польського війська було так багато, що він змушений був вилізти на пагорб за річкою, аби роздивитися, як штурмуватимуть фортецю.

«Але ніякого штурму не було!» — запевнив Баревичів.

«Османи здали фортецю без бою?» — запитала Анна, сподіваючись, що її діти живі.

«Ну трохи вони стріляли з рушниць та гармат, — розчаровано говорив Ашкеназі. — А потім санджак-бей, ну знаєте, що я такого не чекав…»

«Чого?» — запитали Баревичі.

«Ну, він просто виїхав із фортеці, посидів у шатрі з королем, а на другий день османи прикріпили білий прапор на стіну фортеці».

Волянський зі своїм загоном увійшов до двору Гриця Баревича, коли над Митницею викочувалося червоне сонце… Надворі побачив нерухоме тіло Онуферка-птахолова. Хтось із загону Волянського розтрощив йому череп. Поруч із Онуферком лежали потяті пси. Гриць бачив перекривлене обличчя Волянського, за спиною якого ховалися Тимко з Даньком. Двадцять вояків Волянського стояли напоготові з шаблями.

На щастя, Гриць умовив Анну й Павла виїхати з дому проти ночі на баских конях.

Волянський рубонув шаблею щодуху ліве Грицеве плече, що аж кістки затріщали. І смерть проламала Баревичу грудну клітку й обірвала серце.

Коли до Митниці повернуться поляки — запідозрять, що митницькі селяни, нажившись на торгівлі, бо всі торгові валки йшли через їхнє селище, — за двадцять сім років отуреччилися, тому поженуть чоловіків на пагорб і накажуть спустити сподні.