Вічний календар

7

Наказом Верховного Головнокомандувача Російської імператорської армії від 2 жовтня 1914 року на захоплених внаслідок війни територіях створювалося Тимчасове Жандармське Управління Військового Генерал-Губернаторства Ґаліції. Через це жандармським чинам приписувалися різноманітні обов’язки — від формування агентури до покидання цих територій із останнім потягом. У Тернополі, в будинку інженера Ратгауза на Свято-Янівській вулиці 9, оселився жандармський підполковник А. А. Орлов. Підпорядковувалися йому Чортків, Гусятин, Борщів, Заліщики, Збараж, Скалат, Трембовля й Підгайці. У кожне прифронтове місто чи містечко прибули жандармські обер- і унтер-офіцери. Запрацювали військово-польові суди, активізувалися приховані москвофіли. Щомісяця до 20 числа підлеглі Орлова відсилали рапорти про стан справ, про завербованих, настрої в середовищі уніатських священників, охорону великого князя Міхаіла Алєксандровіча, біженців, залучених до копання шанців, повішених австрійцями за симпатії до Російської армії. У прифронтових містечках і селах відстежувалися приховані склади зброї — бомби, бікфордові шнури, інколи вдавалося знайти телефонний дріт, проведений австрійцями до селянської хати, звідки лояльні до австрійського імператора господар чи господиня сповіщали про події в селі, кількість військ, їхнє переміщення, а також, у разі необхідності, коректували артилерійський вогонь. Жандармські управління за всім стежили так пильно, що навіть княгиня Лідія Борісовна Барятінская, акторка й меценатка, подорожуючи з іноземними кореспондентами Галичиною і Прикарпаттям, викликала підозри. Жандармський полковник, територією якого мандрувала ця група, з’ясовував: хто з іноземних кореспондентів мав право в’їжджати на територію воєнних дій і яку доброчинність провадить княгиня.

Акторка Лідія Яворская, на той час ще княгиня Барятінская, заснувала доброчинне товариство «Великобританія — Польща і Ґаліція». Секретарював у ньому англієць Джон Поллок. У серпні йшов процес розлучення Любові Барятінскої з публіцистом і драматургом князем Владіміром Владіміровічем Барятінскім. Справа Барятінскіх потрапила до Петроградської духовної консисторії. Подружжя звинувачувало одне одного в невірності. Князь Барятінскій підозрював дружину в зв’язках із секретарем товариства, а вона прелюбодія — у таємному плані вступити в новий шлюб. Священний Синод нарешті розлучив Барятінскіх, наклавши на княгиню єпітимію на три роки. Щоб розвіятися від неприємної судової справи, княгиня з секретарем та кількома журналістами держав Антанти їздила й роздавала солдатам подарунки. Що фотографували і що записували у свої нотатники газетярі — власне й цікавило жандармів. Чортківський уїздний начальник, гвардії поручник Давидов інформував підполковника Орлова, що в Чорткові під час пошукових і слідчих дій обер-офіцер Маврикій Худолєй арештував проститутку Вікторію Куліковську. На шпигунські дії Куліковської вказали завербовані — прибулі з Києва проститутки Надєждіна і Коваленкова. З 1915 року обидві знаходилися в місцевому борделі Амброзії Бенціровської. Протягом року конспіративні співробітниці повідомляли про настрої в офіцерському та солдатському середовищі. Поручник Давидов долучив до інформативної записки стислий протокол допиту, проведеного військово-польовим судом. Розглянувши справу, суд засудив шпигунку Куліковську до страти. У протоколі головуючий та четверо засідателів визнали Куліковську винною у шпигунстві. Вирок виконали у дворі готелю «Брістоль». Від сповіді й причастя підсудна відмовилася. Замість запропонованого батюшки забажала католицького священника. Оскільки Чортків належав до прифронтових міст, останню волю засудженої виконати не вдалося. Смерть констатував присутній при екзекуції полковий лікар Уральського полку Плущевскій Ігнатій-Павєл Іосіфовіч. Тіло повішаної вивезли на чортківський цвинтар і закопали з західного боку мурованої огорожі. Давидов не сповістив підполковнику, що солдатам, які брали участь в екзекуції, видали по 3 рублі. Поручник вважав, що такі деталі справи не стосуються.

За дві доби до страти, о другій ночі першу красуню лупинарію Бенціровської — Вікторію Куліковську стягнули з Нікітки Нєфьодова, єсаула Уральського полку. Коли жандарми без попередження ввійшли до кімнатки — Вікторія совгалася зверху на Нікітці, а він стогнав з утіхи.

До війни дім Бенціровської славився Сарою Роботнік, царицею Савською чортківського борделю. Перед самою війною Сара подалася світ за очі з єврейським купцем, залишивши спогад про білосніжну шкіру свого тіла, зелене серце та кілька привезених російських слів. Сарині слова допомогли Бенціровській порозумітися з першими відвідувачами під час серпневої окупації Чорткова. Вікторію знало пів міста. До війни її батько працював інженером Дирекції залізниць у Станиславові. Куліковські мешкали в родинному домі в Чорткові. З дитинства врізалася Вікторії в пам’ять зустріч батька на чортківському двірці. Приїжджав потяг. Батько виходив із вагона. Вікторія з братами підбігала. Діти бігли навипередки — хто перший. Щасливе дитинство закінчилося тоді, коли з італійського Віареджіо надійшла страшна звістка про загибель цілої родини Куліковських. Вони потонули в морі під час плавання вітрильним прогулянковим човном. Відпочиваючи на курорті, Куліковські поласилися на морську подорож. Власник човна запевнив, що через дві години Куліковські знову проходжатимуться набережною. Відпливши далеко від берега з попутним вітром, власник човна запізно зорієнтувався, що насувається гроза. Море заштормило. Горизонт довкруж укрився суцільною темною пеленою. У який бік плисти до берега — невідомо. Човен на великих хвилях підкидало догори-вниз. Півметрові хвилі, які пригнав штормовий вітер, зламали парусну щоглу й перекинули човна догори дном. Батька, маму і двох молодших братів Вікторії поглинуло море. Тіл так ніколи й не знайшли. Про нещасний випадок сповістив поліційний департамент курортного міста, висловивши співчуття. Вікторія перебувала в маєтку материної кузенки, захворівши скарлатиною перед виїздом до Італії, і уникла наглої смерті. У 1914 році, на початку війни, Вікторії виповнилося сімнадцять. За тиждень до приходу російських військ вона намагалася втекти з Чорткова, але потрапила під артилерійські обстріли на джуринській дорозі, не доїхавши до Бучача. У хаосі, який опанував місто, коли кожен австрійський урядник чи єврейський купець хотів якнайшвидше виїхати, непросто було знайти когось, хто б узяв тебе до своєї брички чи воза. Залізничне сполучення з Чортковом припинилося за два тижні до російської окупації. Вікторію погодився забрати з собою батьків приятель, колійовий урядник Стефан Крукович. Утікачі, з якими перебувала дівчина, не доїхали до Бучача. Перед бричкою розірвався гаубичний снаряд, і дівчину врятувало чудо. Присипана землею пролежала в придорожній фосі, аж поки не прийшли на те місце пастушки. Вікторію обнюхала сороката корова, обмастивши в’язкою слиною присохлу на дівочому лиці пилюгу. Бричку, якою їхала з родиною Круковичів, розгаратали російські гаубиці, розкидавши пошматовані тіла колійовця та його родини. Перестрашені пастушки повернулися до села й розповіли про побачене. Контужена потужним вибухом Куліковська прийшла до тями в домі джуринського колійовця, куди її принесли на вереті селяни. Будиночок станції після скаженого обстрілу навіть не драпнуло. Дружина начальника станції казала Вікторії, що та народилася в сорочці. Через два тижні, одужавши, дівчина повернулася до Чорткова.

У домі Куліковських мешкали офіцери, і Вікторія, постоявши перед брамою власного дому, увійти не наважилася. За містком, проминувши вежу з годинником, вона звернула на Колійову. Ішла навмання. У голові паморочилося. Вікторії подумалося, що ось-ось, при кінці вулиці вона побачить двірець, куди прибуде потяг — вийде усміхнений батько, а вона з букетиком кульбаб підбіжить до нього і притулиться до кітеля, що пахне смолою. Вона починала марити, це означало, що хвороба повертається. Ослаблена, за кілька будинків перед двірцем, присіла Вікторія на сходи будинку Бенціровської — і знепритомніла.

Голий Нікітка кричав, що він заплатив за цілу ніч. Обер-офіцер Маврикій Худолєй на протести не зважав — чекав поки Вікторія одягнеться. «І хто б на ній цієї ночі не лежав, — думав Маврикій, спостерігаючи за вправними рухами Куліковської, — все-одно стягнули б». Бенціровська, побачивши обер-офіцера з кількома підлеглими, занепокоїлася, що всі дівки були зайняті. Худолєй замість привітання запитав власницю, чи панна Куліковська на місці й, отримавши ствердну відповідь, поцікавився, у якій кімнаті. Бенцировська відповіла: «У першому покої». Дислокованих у Чорткові вояків не відлякував ні сифіліс, ні гонорея. Молодші чини проорювали чорноземи місцевих селянок, а старші — спали з сестрами милосердя, біженками, єврейками з містечок. Після поранень і перестуди венеричні хвороби не здавалися воїнам царя, цісаря, кайзера чи султана найбільшим нещастям на цій війні.

Худолєй наказав зв’язати уральця й випровадити з кімнати. У сусідніх покоях притихли масні стогони. З найближчих до Вікторіїних дверей почувся незадоволений викрик: «Что за йоб тваю мать». І далі — траскання дверей, човгання чобіт, грубі чоловічі голоси. Вікторія зашнурувала високі халяви черевиків, накинула на себе пальто й, сховавши руки в кишені, зійшла вниз у супроводі трьох жандармів. Обер-офіцер затримався біля дверей, звідки незадоволений чоловічий голос під жіноче хихотіння крив усіх лайкою. Худолєй, посміхаючись, так щоби почули, сказав: «Продолжайтє, господа».

Бенціровська цілу ніч не могла зімкнути й пів ока. А коли за останнім російським офіцером зачинилися двері — у домі до ранку запанувала колюча тиша. Зранку Амброзія чекала на прачку Євку, що приходила забирати брудну білизну, але Євки не було. Можливо, перестрашилася жандармів. Амброзія була певна, що плітки про арешт Вікторії розповзлися містом, наче брудні польові жуки. Зазвичай більшість повій мешкало в іншому домі. Амброзія прикупила чиншовий. У ньому поселяла льокаторів і своїх дівчат. Якщо хтось із дівчат затримувався тут до ранку, що залежало від бажання клієнта, то Амброзія запрошувала їх на сніданок. До війни сніданками опікувалася кухарка, але вона втекла з австрійцями. Бенціровська виклала на стіл хліб, печиво, цукор і яблучний конфітюр. З кухоньки, сполученої з вітальнею, пахло запареною кавою. Ольга Надєждіна й Оксана Ковалєнкова, російські повії, що прибули до Чорткова з картками проституток на руках і риб’ячими презервативами у валізах, зійшли з другого поверху на сніданок. У жовтні, на початку війни, щойно росіяни оговталися, навідався до дому Бенціровської Маврикій Худолєй. З розмови Амброзія зрозуміла, що жандармське управління рекомендує їй прийняти до себе двох київських повій, зареєстрованих і перевірених лікарями. Обер-офіцер у розмові натякнув, що в разі відмови він змушений буде дім прикрити. Амброзія вперше розмовляла з москалем. Чутки про те, що в них троє очей, не підтвердилися — навпроти неї сидів виголений чоловік з двома очима і двома вухами.

Надєждіна й Ковалєнкова ввійшли до кімнати.

Бенціровська замість привітання сказала:

«Чекаю на Євку».

Про Євку в цьому домі знали всі. Прачка двічі на тиждень приходила забирати брудну білизну.

Надєждіна й Ковалєнкова налили собі до порцелянових горнят кави.

Амброзія очікувала, що питатимуться що-небудь про нічний рейвах.

Але мовчали й пили каву. Вдавали невиспаних, позіхали.

«Дожилися, — не витримала Бенціровська. — Мусимо тримати язик за зубами — прикидатися сліпими і глухими».

Надєждіна з Ковалєнковою перезирнулися.

«Жандарми арештували вночі Вікторію», — прошепотіла Бенціровська і спіймала тривожний спалах на лиці Надєждіної, який та швидко погасила.

Ковалєнкова пила каву. Усі в домі знали, як вона любить солодке. Щоразу, коли снідала, напосідалася на конфітюр. Нині Ковалєнкова, що приторговувала презервативами з благородних сортів риби, помішувала срібною ложечкою каву й зовсім не торкалася солодкого.

Надєждіна цього ранку була не в гуморі.

З тягучої ні про що розмови під час сніданку Бенціровська зрозуміла, що обидві хочуть якнайшвидше забратися з дому.

«Мабуть, буде сніг, — сказала Ольга. — Щось голова розболілася».

«Зимно, — підтримала подругу Ковалєнкова. — Цілу ніч було зимно».

«Перед снігом завжди тихо», — погодилася Амброзія.

«Хоч би не зараз, — сказала Надєждіна. — Хочемо піти до земської крамниці».

«Та де ж та Євка?» — розлилося по коридорах дому невдоволення Амброзії.

Відколи Куліковська зайняла місце зниклої Сари Роботнік, ставши першою красунею лупинарію, дозволялося їй більше, аніж іншим. Того дня, коли Євка, виходячи з білизною, спіткнулася на порозі об Вікторію, минув рік. Бенціровська, упізнавши у Вікторії, чия то дочка, змилосердилася, бо Чортків, дізнавшись про випадок із родиною Куліковських у Віареджіо, довго гудів. Амброзія домовилася з лікарем із військового лазарету, щоби той оглянув дівчину. Заплатила за лікування та ліки, дозволивши рік приходити до її дому без будь-якої оплати. Лікар подякував. Уперше навідався через пів року. Пробув цілу ніч із Вікторією і, прощаючись, сказав Амброзії, що побував у раю. Через те, що Куліковську хотіли всі й до неї шикувалася черга, яку вміло перетасовувала Бенціровська, зважаючи на чини, інші дівчата Вікторію ненавиділи. А коли прибули Надєждіна й Ковалєнкова, між ними й Куліковською пролетіла блискавка. Одного разу у вбиральні в приступі істерики Надєждіна мало не задушила Вікторію. А трапилося ось що: Надєждіна, щоби допомогти своїй подрузі Ковалєнковій позбутися риб’ячих презервативів, запропонувала Вікторії купити кілька десятків. «Тоді, коли будеш із клієнтом, — запропонуєш, — порадила Надєждіна. — Хто ж у таку пору відмовиться?» Куліковська сказала, що не потребує. «Чому?» — запитала Надєждіна. Тоді Вікторія пішла до свого покою й повернулася зі жменею американських, вкладених в алюмінієві пуделечка, презервативів «Merry Widows». Вікторія попрямувала до вбиральні — і тоді на неї несподівано накинулася Надєждіна.

Наприкінці грудня 1915 року хтось передасть Вікторії поштову листівку через лінію фронту. Листівка з зображенням Язловецької фортеці без перешкод потрапить до рук адресатки — і вона її прочитає. З тексту, якби хтось зацікавився, з’ясовувалося, що мешканку будинку Бенціровської запрошує на зустріч австрійський офіцер Еліяс. Зустріч той Еліяс призначив під час Різдва у Язлівцях. Вікторія інколи зникала з Чорткова на певний час, кажучи, що купує у прифронтових селищах харчі, але Надєждіна й Ковалєнкова здогадувалися, що за цим криється таємниця. Ользі Надєждіній пощастило знайти ту поштівку, написану німецькою мовою з готичними заголовними літерами. Куліковська на радощах випурхне з дому в густий снігопад. У поспіху не зауважить пропажі. Поштівку підбере на сходах Надєждіна й передасть до жандармерії обер-офіцеру Худолєю. З написаного стане зрозуміло — австрійський офіцер Еліяс запросив її до Язловець. «Куди, куди? — перепитав сам себе Худолєй, не вірячи — в такі морози і сніги! «Як вона переходить кордон? — питав сам себе обер-офіцер, — у якому місці?»

На вулиці перед «Брістолем» євреї розчищали сніг. Унтер-офіцер піхоти, показував одягненим у пальта й хасидські сюртуки чоловікам, що де зачищати. У «Брістолі» розмістилися полкові канцелярії, інтендантські служби і жандармське управління. Прибувала фельд’єгерська пошта, від’їжджали до передових частин посланці. Під час кожного снігопаду комендатура збирала по місту євреїв для чищення снігу. Розчистивши вулицю до костелу Домініканів, євреї закинули свої рискалі на плечі й пішли домів. Чорнильні сутінки прийшли ночувати з Вигнанки на прочищену вулицю. «На ранок євреїв приведуть знову», — подумав Худолєй, вдивляючись у густе снігове мерехтіння, підсвічене одиноким ліхтарем.

Як потім розповість на допиті Куліковська, п’ятнадцятирічною дівчинкою вона побачила лейтенанта Еліяса Малера. Трапилося це випадково, так як усе в житті — на вулиці біля «Брістоля». Того дня з мамцею вони виходили з цукерні, накупивши додому солодощів. За годину мали зустріти батька. Тепер Вікторія не зривала кульбабок і не бігла до татуся, щоби швидше притулитися до смоляного запаху кітеля — а підставляла для поцілунку щоку, як доросла. Малер поспішав у якійсь справі до готелю. У маленькому Чорткові, розповідала Вікторія, люди зустрічалися одне з одним так часто, що коли хтось помирав, то не вірили, кажучи «та я його чи її вчора ще бачив». Зі слів Вікторії, вона закохалася в Еліяса з першого погляду. З того часу мамця, помітивши зміни, відправила Вікторію до своєї кузенки на фільварок над Дністром. Перебувши там до осені, дівчина ще більше затужила й навіть щиро зізналася Худолєєві, що хотіла втопитися, щоночі уявляючи, як Малер побиватиметься за нею.

Дністер того літа був зимний від затяжних дощів, а цьотка, попереджена про те, що відбувається в молодій голові, не залишала Вікторію на самоті. Довелося Куліковським після повернення дочки додому спровадити дівчину до Львова, підозрюючи в неї психічні розлади. Повернувшись до Чорткова, Вікторія знову зустрілася з Еліясом — цього разу молодого офіцера супроводжували до ресторації дві панни. Одну, дочку графа Козєбродського, Вікторія знала. Інша була їй незнайома. Тепер ночами дівчину мучили ревнощі. Вікторію повезли до Криниці. Там вона захворіла на скарлатину від води чи мишачого посліду, який виявили в хлібові однієї з пекарень, ось чому вона знову опинилася в цьотки над Дністром. Батьки з молодшими братами виїхали до Віареджіо. Вона переповіла Худолєю про страшну морську трагедію. Через рік Вікторія, приїхавши з наддністрянського села до Чорткова, у якому постійно перебувала під опікою, викликала через візницю Берка лейтенанта Еліяса Малера на побачення. Вона освідчилася Малерові за тиждень до оголошення війни. Краса Вікторії стривожила Еліяса. Він не сказав, що її кохає, але вдихнув запахи, що випромінювало її тіло, і залишив відбиток своїх теплих губ на тонкій долоні. Полк Малера, очевидно, з наказу вищого командування залишив місто. Еліяс не встиг її попередити. Довідавшись про це, Вікторія вирішила також залишити Чортків. Слухаючи розповідь Куліковської, Худолєй розумів: якщо їй повірити, то ця красива повія з дому Бенціровської — невинна. На будь-які авантюри жінок і чоловіків штовхає пристрасть. Де ця пристрасть сидить — у серці, легенях, печінці, між ногами? Вікторія також розповіла, що в австрійському літаку перелетіла лінію фронту й опинилася в Язлівцях. Що штовхнуло цю юну панну мерзнути посеред поля й чекати аероплана, не знаючи, долетить він чи не долетить?

«Ви підозрюєтеся в шпигунстві на користь нашого неприятеля», — сповістив Вікторію обер-офіцер, коли вона попрохала напитися.

«Єзу, в якому шпигунстві, пане офіцере?»

«Ну ви ж чомусь переходили… перелітали лінію фронту?»

«Так, щоби побачитися з Еліясом».

«Тобто ви не заперечуєте, що бачилися з австрійським офіцером?»

«Ні, пане офіцере, я бачилася з ним».

«Тоді в нас усі підстави вас звинувачувати».

«Що це означає?» — запитала Вікторія.

Наступного дня за обідом Маврикій доповів Давидову про допит арештованої повії Вікторії Куліковської.

«Вона зізналася?»

«Ні, пане, поручнику, — сказав обер-офіцер, — припускаю, що вона не винна».

«Не винна — перелетівши, з її слів, лінію фронту? Я уважно прочитав учорашній протокол допиту».

«Мені здається, що в усьому винне її кохання до того Малера».

«Чудово, — зіронізував Давидов. — Уявляєте розповідь якогось кореспондента, які плутаються під ногами, у петербурзькій газеті? Мовляв, у якомусь провінційному Чорткові юна повія перелетіла лінію фронту на австрійському аероплані заради кохання до австрійського офіцера?»

«Уявляю, — сказав Худолєй. — Нам можна буде знімати погони».

«Ну от, — сказав Давидов. — Ви ж самі й відповіли на своє запитання».

«Що накажете?»

«Передавайте справу до військово-польового суду».

«Її повісять, пане поручнику».

«Найвірогідніше, що повісять, — погодився Давидов. — Але на цій війні це буде наш із вами не найбільший злочин».

У Чорткові після екзекуції Вікторії пустили чутку, що в одному місці австрійці прорвали російську оборону. На це вказувало й розміщення колючого дроту вздовж «Брістоля», і хаотичний рух військ. Кавалерія й піхотинці спішно прямували до Митниці та Язловець. Чутки про австрійський контрудар ходили містом давно. «Якщо війська найсвітлішого цісаря відвоюють місто, — міркувала Амброзія, — то Надєждіну й Ковалєнкову розстріляють. А тоді її, пані Бенціровську, що покривала російських шпигунок, арештують і повісять на ліхтарі біля «Брістоля»». Уявила, як би вона висіла навпроти готелю, цукерні та аптеки. А добропорядні чортківські міщанки, які так люто її ненавиділи, замовили б на її погреб циганських музик. Однак сподівання на прихід австрійського війська виявилися марними. В очікуванні змін на фронті протягом тих кількох лютневих днів Надєждіна з Ковалєнковою зникли.