Вічний календар

3

У 1971 році Дмитро Баревич назавжди повернувся з Кривого Рога до Митниці.

У свої п’ятдесят чотири, через забиті порохом залізної руди легені, внаслідок тривалого перебування під землею, Дмитро зробився дихавишним. Він перевірився в амбулаторії, де досліджували професійні хвороби шахтарів, — і результат виявився невтішним. У легенях знайшли мікроскопічний порох і визначили силікоз першої стадії. Дмитро оформив пенсію й, підписавши обхідний лист, почав збиратися додому.

Мав дві валізи: одну купив учора, а інша — дерев’яна, синього кольору, була придбана ще в п’ятдесятих. Дерев’яну він називав сталінською. З шахти приніс кілька респіраторних масок, кілька баклажок, двадцять метрів бікфордового шнура, брезентову шахтарську робу, рукавиці й навіть гумові чоботи. Усе це помістилося в сталінську валізку. Тикєна в листі нагадувала, щоби привіз для закруток металевих кришок із гумками, а Дмитро натрапив на ринку ще й на металевий пристрій для вирівнювання тих кришок. Пристрій продав йому грек, який тримав на ринку невеличку будку для ремонту взуття. За сімнадцять років праці на шахті Дмитро заробив кімнату в сталінському будинку з високими стелями. Ділив її ще з двома мешканцями. Інколи до Дмитра приїжджала Тикєна, але постійно жити в Кривому Розі відмовлялася. Кожної відпустки Баревич був у Митниці: перебудував дім, домурував веранду, перекрив шифером дах, привіз із Буковини кахельні груби.

На станції Долгинцево, одягнений у зелений шевйотовий плащ, Дмитро ввійшов до плацкартного вагона в потягу «Запоріжжя-Львів». Надворі було спекотно. Плащ не поміщався до валіз — і Дмитрові довелося накинути його на себе. У Баревича було горішнє бокове. Він зняв плащ, повісив на металевий вішак, а тоді закинув чемодани на третю полицю. У вагоні пахло помідорами, абрикосами й аличею. На кожному столику, застеленому газеткою, пасажири, що їхали з Запоріжжя, готувалися перекусити. Ідучи до вагона, Баревич щораз наштовхувався на продавчинь абрикосів і зеленого перцю. Траплялися — з синіми ґронами винограду. Садовина по криворізьких садках зародила. До запахів розчавлених помідорів, солодкої м’якоті абрикосів і смажених баклажанів додавався кисло-солодкий присмак перетриманих кавунів. На станції під вікнами вагонів чатували на покупців десятки старших жінок і чоловіків. Вони викрикували, прихвалювали свій товар, торгувалися, а міліція мляво відганяла їх від потяга.

Навпроти Баревича сиділа старша жінка, котра, як з’ясувалося, поверталася до Бережан від сина з невісткою. А до сусіднього купе зайшла перед Дмитром молода жінка з двома дівчатками. Їхали на канікули на западну. Потяг рушив. Позаду залишалися обриси шахт, рудувата земля й річка Саксагань. Сімнадцять років Дмитро прожив на площі Артема. Спочатку в робітничому гуртожитку, а потім отримав ордер на кімнату в трьохкімнатній квартирі — на вулиці, що впиралася в Катеринівку, приватний сектор. Підписавши в начальника відділу кадрів обхідний лист, Баревич поїхав у соцзабез Саксаганського району для оформлення пенсії. Сидячи в приймальній, зустрів такого ж пенсіонера. Розговорилися, і той порадив, коли почув Дмитрові сумніви щодо кімнати: мовляв, краще не виписуватися. Потяг проминув околичні долгінцевські вулички, на яких приватний сектор змінювався дев’ятиповерхівками. У брудному вікні пропливали гаражі, дачні ділянки; виднілися шахти й рудоуправління. А перед Кривим Рогом потяг потрапив під дощ. Залізниця до Роковатої, наступної криворізької станції, проходила рудою піщаною землею. Вигорілі трави по обидва боки залізничного полотна супроводжували потяг. Проїхали невелику станцію Мудрьоная, минули Карнаватку. Несподівано показався рукав Саксагані — але річка зникла, бо потяг різко повернув праворуч. «Тудух-тудух» — торохкотіли колеса вагонів, однак, набравши швидкість, потяг раптом різко пригальмував. Зі свого купе вискочила дебела провідниця. Через вагон пробіг у білій сорочці залізничника з кашкетом на голові начальник потяга. З’ясувалося, що хтось зірвав стоп-кран. Постоявши хвилин із двадцять, потяг знову рушив і доїхав до Роковатої.

Щойно все втихомирилося — виїхали на степову рівнину. Сонце, що супроводжувало потяг, почало скочуватися ближче до обрію. Провідниці розносили постільну білизну і приймали замовлення на чай. Одна розпалювала водогрійний вузол торф’яними брикетами. У вагоні запахло вугільним димом. Баревич замовив склянку чаю з печивом. Майже в кожному купе шаруділи целофановими пакетиками, витягуючи приготовлені на дорогу харчі. За столиком бокових спальних полиць навпроти Баревича сиділа Марія, з якою Дмитро встиг познайомитися. Вона запропонувала котлети з помідорами, але той подякував і продовжував сьорбати чай. Марія їла й говорила. Дмитро дізнався, що жінка їздила до внуків. Син із невісткою живуть у Тернах, на Ворівці. Баревичева попутниця розповіла про сина-шофера, який після армії не міг влаштуватися де-небудь у Бережанах, тому поїхав до Кривого Рога, де жив її брат. Спочатку пішов на шахту, а тепер експедитор.

«У мене теж син шофер», — сказав Дмитро.

«А де?»

«Та ще в армії. Восени демобілізується».

«А де служить?»

«На Уралі».

«Далеко, — сказала жінка. — Мій служив у Новоград-Волинському».

«А я ось, — ні з того із сього сказав Дмитро, — пішов на пенсію. Повертаюся додому».

«Шахтьор?»

«Так, сімнадцять років».

«То, певно, звикли до сего міста?»

«Звик».

«А я, знаєте, ніяк не можу. Всьо — чуже».

Хтось із сусіднього купе запитав у провідниці:

«А за скоко врємєні будуть Пятіхаткі?»

«Дак ми лише з Роковатой виїхали. Будемо часа через два».

«Да, да — через два», — докинув прокуреним голосом чоловік, що приплентався до купе навпроти. Тут копошилася молода мама з дітьми. Він присів скраю. На ньому був чорний піджак поверх зеленої офіцерської сорочки, з-під якої виднілися волохаті груди. На ногах — сандалі. Увесь час протирав пальцями ліву руку, на якій синіли виколоті зеківські персні. Молодиця, розклавшись, запропонувала гостеві перекусити з нею й дітьми, але той відмовився, пославшись на болі у шлунку.

Дмитро з першого погляду зрозумів, що за фраєр їхатиме з ними: на таких у Кривому Розі за всі сімнадцять років Баревич надивився. «Так, так, мабуть, щойно з зони», — безпомильно здогадався. Спочатку кримінальних привозили на післявоєнну відбудову шахти та металургійного заводу. Потім ті, хто отримував поселення, тобто «хімію», залишалися в місті. Обсідалися родинами. Уркаганська молодість із їхніх буйних голів не вивітрювалася. Навпаки, старіючись, вони шукали, кому передати досвід. А таких, спраглих справжнього життя, по криворізьких дворах було чимало. Процвітав кримінал. Наркотики, грабунки, крадіжки й убивства ставали щоденним життям міста. Дмитро пригадав, як одного разу повертався з нічної зміни, над ранок, а його зустріли в провулку біля будинку кілька таких нічних сновид. Попросили закурити. Вони вийшли збоку Катеринівки. Будинок, де мешкав Баревич, впирався в приватний сектор, а вулиця, що відходила від площі Артема, різко спадала вниз. Тому пацанва під покровом ночі, вибивши з рогаток усі ліхтарі й повирізавши з телефонних будок ебонітові слухавки заради магнітів, почувалася вельми безпечно. У поодиноких вікнах Дмитрового будинку світилося. Але що ж чинити? — хоч криком кричи, підріжуть, не спитавши фамілії. Блиснувши лезом ножа, вони зняли з Дмитрової руки годинник і пошарили в кишенях, знайшли копійки, — здачу з шахтарської їдальні за обід. Поки один розстібав ремінець годинника і вичищав кишені, інший — тримав ножа на правій нирці, стоячи позаду. Гостре, заточене лезо поколювало через грубувату шахтарську робу. Дмитрові було шкода німецького годинника фірми «Gala», забраного з одного дому селища Фалкенберґ, перед штурмом Берліна, з шухляди, закиданої жіночою біжутерією.

Дмитро вийшов у тамбур на перекур. Незважаючи на попередження лікарів, курив. За якийсь час до нього долучився ще один курець. Той самий, із татуюванням на пальцях. Стояли і мовчки палили, наповнюючи тамбур клубами синього диму.

«Домой, зємляк?» — першим перервав мовчанку татуйований.

«Додому», — відповів Дмитро, витримуючи на собі важкий прищурений погляд тертого життям мужика.

«На Западну?»

«На Западну», — відповів Дмитро.

«Сам не криворожский?»

«Ні».

«А я на Закарпаття, — сказав. — Погуляв у Кривом, а тепер знов на лижі, корєш у мене там. Ну шо, давай знакомицця — Міша», — і подав худу руку, обплетену синіми жилами.

«Діма», — відповів Баревич і стиснув своєю клешнею розписані хімічним олівцем пальці нового знайомого. Міша відчув залізний потиск.

Десь уночі, на якомусь із переїздів, потяг зупинився. Купе Баревича — навпроти станційного ліхтаря. Зовні через гучномовці перемовлялися диспетчери. Постукували своїми клевцями по колесах колійовці. Від світла, що било просто в очі, Дмитро прокинувся. У вагоні з різних боків луною коливалося хропіння. Почув, як молодиця, що їхала з двома дітьми, тихо з кимось перешіптується. Біля неї сидів Міша й, нахилившись, щось шепотів їй на вухо, тримаючи одну руку на стегні, з якого зсунулося простирадло, бо жінка пручалася.

Баревич кашлянув.

Молодиця притихла.

«Міша, — глухим голосом звернувся Баревич, — йди спати».

Міша злодійкувато засмикався, вишукуючи звідки і хто до нього звернувся, і в потоці ліхтарного світла побачив важкий погляд Дмитра.

«Да, ми розговаруєм, Дім».

Молодиця, відчувши підтримку й захист, із усієї сили відштовхнула нічного залицяльника, і той відлетів до протилежних полиць, ударившись головою об нікельований стояк.

Наступного ранку Дмитро зауважив, що Міші на своєму місці не було. Мабуть, роздумавши, зійшов у Жмеринці або Козятині, пройдисвіт.

Зійшовши на тернопільській станції, Дмитро перетнув вокзальну площу, відмовляючи настирливим таксистам, і подався на автобусну. Повернення Баревича до Митниці наступного дня обговорювали цілим селищем. І хоча він дістався сюди останнім автобусом, усе одно бачили, як він зійшов, як ступав із двома чемоданами в шевйотовому плащі вулицею до свого дому.

Прокинувся Дмитро пізно. Проспав перших когутів. Лежав у ліжку на збитих високих подушках. З кухні долинало ранішнє порання дружини. Тикєна розпалила грубку, поставивши на блят великі баняки, у яких варила бараболю курям. Запахи, пара, траскання кухонних дверцят — ну ось, рідний дім! Він устав, вийшов надвір. Виніс із хати відро води, налив у прибитий до штахет бачок і почав умиватися. Рання осінь уже нагадувала про себе. Під ногами шаруділо опале горіхове листя. По городах стирчали стебла висохлого бараболиння. Легкий туманець, відділившись від Джуринки, поволі плив аж до Тої Гори. По сусідських стайнях ревли корови. Подекуди когути кукуріканням продовжували прокльовувати новий день. Колесо білого місяця ще котилося заходом широкого неба, яке своїми голубими крисами вкривало цілу Митницю. Здавалося, що небо тільки митницьке й більше нічиє.

Тикєна запарила ячмінну каву «Золотий колос», всмажила яєшню. У прозорій мисці жовтіла грудка домашнього масла, принесена Леською-поштаркою, їхньою родичкою.

«То коли ти йдеш?» — запитав Дмитро Тикєну.

Вона відсунула на бляті шипучий баняк зі звареною бараболею. Взяла металевий гачок і посунула ним кільця.

«Та дам курям їсти й буду збиратися».

Тикєна ще звечора сказала Дмитрові, що йтиме до Криволуки разом із іншими жінками, бо там біля криниці об’явилася Матір Божа.

«Обід буде в брайтурі, а курам насипеш до бараболі ґрису».

За хвилин десять повернувшись до хати, Тикєна копошилася біля своєї скрині, привезеної до Баревичів після одруження. У скрині тримала всі свої шалінові хустки, спідниці, светри, домоткану білизну й одяг на смерть. До жовтої хустини з брунатними ружами, купленої в Параски Крільової, до якої приходили пакунки з Америки, Тикєна допасувала зелену спідницю, перешиту з Дмитрових штанів. Знайшла порепану сумку, з якою ходила до склепу по хліб. Глипнула на себе в дзеркало. Дмитро обняв дружину, притулившись міцно, так як уночі, коли тільки погасили світло, а він чекав поки жінка помолиться та приляже поруч. Тикєна ще показала, куди вона ховає ключ від вхідних дверей, на випадок, якщо Дмитро захоче кудись піти. Забула, що вони давно умовилися про сховок для ключа. З обори тільки й майнула зелена Тикєнина спідниця.

Дмитро залишився в хаті сам. Він переживав дивне відчуття звикання до свого дому. Принюхувався до нього, як пес. На кухонних стінах, де він зараз сидів за столом, покритим цератою, висіли килимки, придбані в Чорткові. На одній стіні плавала озером романтична пара білих лебедів, сплівшись довгими шиями в один вузол, на протилежній — прогулювався лісами рудуватий олень із великими рогами. В одній портретній рамці — він із Тикєною, обоє в гумових чоботях. Це шістдесят третій рік — місять глину. У них толока — прибудовану веранду потрібно було заліпити глиняними вальками. Весільний фотограф наробив тоді Баревичам випадкових фотографій.

Колись в альбомах зберігалися знімки кількох поколінь Баревичів, але після 1939 року Настя переховала їх разом із листом від Петра Урбана. Тепер уже не знайти. Можливо, десь у скляному слоїку чи металевому баняку під землею пахне айвою лист Петра з Белграда?

Першим Баревича побачив Пуда.

Пуда сидів на підмурівку, огородженому металевими штахетами, навпроти чайної. Звідси йому найкраще було визирати хлібовозку. Щойно авто покажеться на містку, в супроводі малолітніх роверистів, Пуда зірветься з підмурівку й галопом — під склеп. Міг просидіти незрушно пів дня, відлучаючись тільки, щоби посцяти за будинком кравецької майстерні.

Дмитрові захотілося побачити Джуринку. Там, де в дитинстві з ровесниками купався, підглядаючи за жінками-прачками з підібганими спідницями. На зворотному шляху вирішив, що зайде до залізного склепу — купити цвяхів. Тикєна нарікала, що курячі банта попрогнивали і попроламувалися — треба прибити нові лати.

Пуда, побачивши Дмитра, ще здалеку привітався:

«Слава Йсу, вуйку».

«Слава навіки», — відповів Дмитро. Він не знав Пуди. Порівнявшись із хлопцем, розгледів і зрозумів, що в Пудиній голові живуть кажани, яких не варто тривожити.

«На що чекаєш?» — для годиться поцікавився Баревич.

«На хліб».

«А чо так рано?»

«Та хочу, вуйку, бути першим».

«Ну, то я буду за тобов», — підтримав Дмитро розмову.

«Добре, — розвеселився Пуда, — най буде так».

Дмитро по-змовницьки підморгнув Пуді і, пройшовши до вулички перед містком через потічок, звернув праворуч. Вулиця, що вела до Джуринки, щораз звужувалася й западала вниз. Ця дорога вела на інший бік річки. Там був місток. На протилежному березі тягнулася вулиця аж до Рури. Вулицю оберігав високий пагорб, і городи стрімко піднімалися догори. Дмитро побачив, що на кожному клаптикові копали бараболю. Виднілися чорні смужки викопаних рядків. Купи зсипаної бараболі здалеку скидалися на жовту глину. Дмитро підійшов до берега. Вересневе тепло вливалося на селищні вулиці. На річці талапалися виводки гусей і качок. Вирослі за літо птахи набирали ваги й жиру. Гуси проганяли качок, а ті запливали під занурене у воду вербове гілля. Деякі виводки гусей, що вже викупалися, посмикували на берегах залишки трави. Найбільш агресивні гусаки вступали в бійку, витягнувши голови, сичали одне на одного. Потім усе втихомирювалося. Похитуючись, старі гуски й цьогорічний приплід поволі чалапали додому. Дмитро присів. Ось по воді пішли кола, і перелякане птаство почало дряпатися схилом на берег. Пливла видра. Над водою стирчала її голова. Вона перепливала Джуринку проти течії, і за мить зникла під вербовим віттям. Десь там, можливо, була її нора. Дмитро пригадав, як із мамою приходив до старого млина, коли потрібно було спетлювати пшеницю. Борошно, яке залишалося в потемнілому дерев’яному жолобку, вибирали пригоршнями, досипали в мішки. Борошно було тепле. Торохтіли кам’яні жорна. Волосся, лице, руки, кабати, штани та навіть чоботи, притрушені білим пилом на мірошникові та його помічникові, здавалися малому Дмитрові засніженими. Він сам, чекаючи поки спетлюють їхнє зерно, черпав долоньками з жолобка борошно й облизував.

Над водою Дмитро згадав про маму. Течія річки збирала Дмитрові думки докупи, і вони розходилися колами, як від плавання видри. Настя Баревичева загинула в сорок четвертому році, коли, рятуючись від наступу червоних, подалася з німцями за Стрипу. У колону втрапило кілька снарядів. Серед загиблих була Настя. Дмитро в той час уже служив у Червоній армії в Узбекистані, звідки з піхотним полком, сформованим у Катта-Кургані, військовим транспортом прибув під Сандомир. Тикєна з Вірою переховалися в Митниці, бо пускатися в дорогу з двомісячним немовлям Тикєна відмовилася. Після повернення з війни хотів Дмитро перепоховати маму на митницькому цвинтарі. Справа виявилася даремною — на тому шляху біля Стрипи було кілька поховань. У якому з них знайшла спочинок Настя — невідомо. І Дмитро вирішив не тривожити материного вічного сну. Повернувся додому, сказав Тикєні, що ніхто точно не знає, де тоді ховали вбитих.

Дорогою додому Дмитро зайшов до залізного склепу. Продавець, побачивши Баревича, запитав, чи той приїхав у відпустку.

«На пенсію», — відповів Дмитро.

«Та певно шо — дома краще».

З кілограмом цвяхів, насипаних у конусоподібний пакунок, скручений із газети, Дмитро вийшов на дорогу й побачив, що Пуда ще сидить на мурівці.

Біля чайної було пусто. Згори з великою шкіряною торбою назустріч Дмитрові йшла поштарка. Баревич упізнав Леську, що приходилася Тикєні троюрідною сестрою. Леська, усміхаючись, почала голосно вітати Дмитра. Оживився Пуда. Хлопцеві вже набридло сидіти одному, проводжаючи поглядом то вантажівки, то поодиноких перехожих. Леська скинула з плеча торбу й обняла Дмитра.

«Чула, чула, що вже додому, — голосно сказала. — А ту вам, Митре, листи».

Вона вручила два конверти. Один — простий, а другий — авіа, з характерною синьою й червоною окантовкою.

«Іду, — прощалася Леська, — бо нині маю багато пошти, та ще пенсію роздавати».

З кульком цвяхів і листами Дмитро прийшов додому. Удома застав Тикєну. Вона встигла повернутися з Криволуки. Цвяхи заніс до комори, а листи витягнув із кишені, поклав на підвіконня біля мушкательки, на зеленому стеблі якої розпустилася єдина червона квітка.

За вечерею Тикєна розповіла про Криволуку.

«Приїхало три священники, Митре. У керниці, де об’явилася Матінка Божа, жінки нанесли всяких квітів і прикрасили ними керничку».

«А хто видів?» — запитав Дмитро.

«Так як хто? — здивувалася. — Та криволуцькі. Там жиє така стара жінка. Йшла вона кудись, ну, минала ту керничку. Нараз засвітилося щось у воді, як би місяць впав, таким білим світлом, що вона аж завмерла. Впала на коліна й почала молитися. А на камені показався їй образ Пречистої діви».

«А щось говорила до неї Богородиця?»

«Нє, нічого не казала, — Тикєна збирала крихти зі стола, — та побожна жіночка через тиждень померла, але переказала про все побачене невістці. А та вже рознесла по селі».

Коли сіли на бамбетель, Дмитро побачив, що один лист із Казахстану від Вірки, а другий — від Федора. Спочатку відкрили Федорів. Син писав, що до грудня місяця демобілізується. Питався, що нового в селищі? Тикєна розуміла, що питається також про Долоткову Ірку, однокласницю. Ірка поїхала до Копичинець учитися на бухгалтера й там знайшла собі хлопця. Весілля відгуляли влітку, по Зелених святах. Тикєна нічого не писала Федорові, щоб не тривожити його зелене серце. Чула розповіді, як через дівок солдати тікають із армії або навіть стріляються. У листах інколи згадувала, що виділа Ірку, що в неї все добре. На Федорове запитання, чому Ірка припинила з ним листуватися, Тикєна не відповідала.

«Тра буде купити Федьови якесь вбранє», — сказала Тикєна, коли Дмитро розкривав Вірчин лист із Казахстану.

«Та як прийде, то поїдемо на базар до Бучєчи».

З Вірчиного листа Баревичі дізналися, що старша дочка збирається приїхати в листопаді, коли візьме відпустку. Приїде не сама, а з внуком Сашею.

Дмитро витягнув на ранок бритву для гоління.

Тикєна молилася, ставши на коліна, до нових образів, які перед Дмитровим поверненням додому привезла з Чорткова. Лежачи в місячному світлі, що заливало кімнату через вікно, вони ще довго говорили про дітей, кривулуцьку Богородицю, сусідів і курей. Після того Дмитро вдихнув запах Тикєненої пахи. Він пройшовся правою рукою від шиї до пупця, і Тикєна, розсунувши ноги, прийняла Дмитра в себе, зітхнувши дивним голосом якогось звірка. Коли Дмитро, відкинувшись, заснув, їй пригадалася Настя Баревичева, її свекруха, що підглядала за ними в перші дні по шлюбі. Тикєна помолилася за Настину душу й заснула.

Зранку Дмитро голився. Поставив на стіл дзеркальце і помазком розмішував у мильниці піну, розмащував нею густий сивуватий заріст.

Служив молодий Баревич в автомобільному батальйоні в уральському містечку. Закінчивши Бучацьку автошколу й попрацювавши восени помічником шофера, пішов до війська. Дмитро приїхав у коротку відпустку, щоби провести сина до армії. Веранду саме тоді збудували з перепаленої цегли. Добре, що й такої вдалося дістати за могорич. Вікна вставили з дерева, привезеного з Берем’ян. Накрили дах веранди шифером, але обштукатурити знадвору і зсередини не встигли. У Баревичів під час війни народилося дві дочки — Вірка й Настя. Вірка з’явилася на світ у червні сорок першого. Настя — у квітні сорок четвертого, а рівно через дев’ять місяців після Дмитрової демобілізації, в березні сорок восьмого — син Федір. Вірка давно виїхала до Казахстану. Там народила Баревичам першого внука Сашка. Настя навчалася в Чорткові, в медучилищі, і жила на квартирі, поблизу колишньої синагоги. Вулички єврейської дільниці залишилися незмінними. Чортків майже не постраждав. Дмитро платив за квартиру тридцять рублів, пересилав поштовим переказом щомісяця, а дочка отримувала на центральній пошті.

Протягом жовтневих днів Митниця потопала в сонячному світлі. З вікна Баревичів кожного ранку виднілася смужка розірваного вітрами туманцю, що спливав уздовж Джуринки. Перед Михайлом синичка з розгону вдарилася дзьобом у вікно. «Будуть гості», — подумала Тикєна.

У листопаді прийшли перші сніги й перші заморозки. Сніги були якісь немічні. Від них тільки розквасило дороги. Колгоспні вантажівки возили до Чорткова на цукровий завод буряки. Їздові возами перевозили до ферм жовтий пахкий жом, а щойно примерзало та випадав сніг, пересідали на сани. У повітрі пахло прілим жомом. З деяких фір чи саней він висипався жовтою цівкою на гостинець, і Баревичеві та сусідські кури товклися там до першої-ліпшої машини.

Сьогодні Тикєна ввійшла до хати з покаліченою куркою, котра ще теліпалася в її руках. Дмитро читав газету. Тикєна розповіла, що не знати хто так по-вар’ятськи їздить, не вважає на людських курей. Кинула курку в мидницю й великим ножем для чищення буряків перерізала їй горло. За якийсь час почала патрати, доливаючи окропу, щоби пір’я відставало легше. Дмитро, не випускаючи газети з рук, пересів на бамбетель. Тикєна, обпатравши, поклала курку на стіл і вибрала з неї кишки. Біля мидниці з’явилися два коти. Вони сиділи, причаївшись, і чекали, коли ґаздиня закінчить свою роботу й покличе їх надвір. Вона витягнула печінку й пухло. Брунатну печінку, обплетену жовчю, відділяла особливо прискіпливо.

«Митре, подивишсє за котами», — сказала Тикєна, а сама пішла до комори.

Коти по-хижацьки дивилися на обпатрану курку, печінку й пухло, що лежали на краю стола. Дмитро, побачивши, що попелястий приготувався скочити — прикрикнув. Кіт наїжачився й почав крутитися біля ніжки стола, зачіпаючи настовбурченим хвостом церату. Закінчивши з куркою, Тикєна понесла мидницю з пір’ям і кишками надвір. За нею побігли коти.

До хати повернулася не сама — за нею ввійшов високий солдат, одягнутий у шинель, з валізкою в руках. Дмитро відклав газету. Перед ним стояв Федір. Заметушилися Баревичі. Федір притиснув Дмитра. Батько відчув шорсткий заріст на синовій щоці. Негайно дали знати наймолодшій Насті. Тикєна побігла до сусіда, що возив до Чорткова молоко. Наступного дня Настя Баревичева вже знала — Федір демобілізувався. Вона з великим нетерпінням чекала п’ятниці, коли зможе приїхати додому. У п’ятницю так само приїде останнім автобусом Вірка з хлопчиком, одягнутим в болонієву куртку. Митницею давно кружляла чутка, що, виїхавши до Казахстану, Вірка народила там байстрюка. Про дитину Вірка зізналася мамі, а Тикєна поділилася новиною з поштаркою Леською. Потім Вірка прислала знімок: біля акордеона стояло на кривих ногах хлопченя, то був Баревичів внук. Вірка у п’ятницю відігрівалася біля грубки, свіжа, підстрижена. Ближче до вечора ввійшла в дім Настя, захекана й розчервоніла. Сказала, що підвіз її Мехамет. Баревичі не знали, на кого й дивитися: більше двох років не бачили Федора і шість років Віри. Онук Сашко був для них чужою й незнаною дитиною. З перших днів він не сподобався Баревичеві — і, як з’ясується, не дарма. Жилавий і непосидючий Вірчин син, з одним заклеєним шкельцем дротяних окулярів, у перший же день устиг наробити збитків. Оббігав сусідні вулиці й циганською голкою проколов шину переднього колеса в тракторі. Про цей випадок Баревичі дізнаються пізніше, коли сусіди впізнають у малому того хлопчика, який там крутився. А поки що Сашко сидить у Тикєни на колінах, а тракторист, бо по обіді випав сніг, підстеливши куфайку, підносить домкратом передній міст, щоби зняти попсовану шину.

Баревичі кожного вечора кликали родину й сусідів. Сиділи на кухні в клубах диму. Лився в зелені келишки самогон, і точилися розмови про військову службу на Уралі.

«А кілько їхати до того Уралу?» — питалися Федора.

Він відповідав, що з Москви три доби до Свердловська, та ще звідси до Москви півтори.

«Далеко ти служив, братчику».

«Та неблизько», — вступав у розмову Дмитро.

До хати ввійшов Никольцьо, сусід-тракторист, в обмащеній куфайці.

«Шось ти пізно до нас, Никольцю», — весело проговорила Тикєна, розігріта самогоном та щастям бачити своїх дітей і внука.

«Тта, — Никольцьо затинався, — якась к-кк-урва колесо проб-бб-ила».

«Та як?»

«Нуу, бо єєєє-глу не витягло».

Никольцьо запхав розчервонілу від морозу руку до кишені, звідти витягнув шило, яке ще недавно лежало в Баревичів на підвіконні біля мушкательки.

Дмитро з Тикєною переглянулися і здогадалися. Тикєна скинула з колін Сашка, і той знову шмигнув надвір.

«Сідай, Никольцю», — припросила Баревичева й подала гостеві миску й виделець. Никольцьо віднедавна став їхнім сусідом, одружившись із низькорослою з качиним носом Славкою. Він їздив червоним тракторцем, пахкаючи припасованою позаду кабіни трубою.

На третій день Вірчиного перебування в селищі п’яну сестру з чайної привів додому Федір.

«Розпсячилася в тому Казахстані», — шептала Тикєна Дмитрові.

Невдовзі Вірка покинула батьківський дім. Дмитро записав Сашка до школи. У митницькій школі з’явився новий учень — Олександр Попов. До школи прийняли, але ще місяць чекали, поки Вірка перешле з Казахстану медичні документи.

Федір, потикавшись по чортківських організаціях, влаштувався на колгоспну пожежну. Усюди вимагали прописки, якої в нього не було. Дмитро їздив із Федором до паспортного столу, але даремно. Знайомств не було, а просто так ніхто не бажав прописувати. У колгоспі Дмитрові пообіцяли влаштувати сина спочатку підмінним шофером, а згодом виділити старий газон. З нового року Федір добами чергував на пожежній, вилежуючись на тапчані. Потім унадився до бібліотеки й там познайомився з молодою, щойно прибулою за рознарядкою випускницею культосвітнього училища, Тамарою. Тамара приїхала з Хмельницької області, тому в Митниці її прозвали москалихою. Поселилася вона в будинку спеціаліста, побудованому колгоспом. Це була одноповерхова будівля з двома ґанками. В одному крилі з родиною — дружина і двоє дітей — мешкав зоотехнік, в іншому — вчителька Галина Миколаївна. До вчительки й підселили молоденьку бібліотекарку. Тамарині батьки на початку приїхали з дочкою на мотоциклі з коляскою, поселили її й повернулися додому. Тамарина кімната, порівняно з кімнатою вчительки, була необжитою. Стіни пахли вологістю, через тріщини протікала дощівка. Про Тамарину сусідку в селищі говорили різне. У Митниці вона жила чотири роки. Було їй ледь за сорок. Носила як першокласниця косу, а голову покривала хустинами. Найбільші митницькі курварі почали заходити до неї, але поверталися ні з чим. Хтось звідкись дізнався, що колись у Галини Миколаївни був чоловік і дитина. Але дитина начебто втопилася в річці. Чоловік покинув. Галина Миколаївна жила якийсь час у Буданові, а підлікувавшись, приїхала сюди.

Уперше Федір побачив Тамару на танцях. По Різдві, коли закінчився піст, у старому клубі, колишньому будинку читальні, по неділях грала музика. Сходилася молодь. Гроші за танці збирав кіномеханік. На танцях грали брати Мельники. Старший Андрій — на скрипці, а молодший Іван — на баяні. Малий Несторцьо грав з Мельниками на бубні, нещодавно купивши лапку для ноги. Відпродав Несторцьові механічну лапку полковий музика за три рублі в придорожньому буфеті «Ивушка». Несторцьо починав грати з Мельниками по весіллях — і лапка, щоб не бити весь час по бубні калаталом, була вкрай потрібна. Кіномеханік з іншими хлопцями розсували в кінозалі крісла, ставили їх до стін, звільняли місце для танців.

Тамара несміливо ввійшла в освітлену залу. На сцені, там, де висів білий екран, стояли Мельники й сидів Несторцьо. У приміщенні було зимно. По Різдві вдарили сильні морози — і опалити таку залу було неможливо. В кутку, зліва, з того боку, звідки лилося світло з кіномеханікової апартної, притулилася кахлева груба. Узимку груби майже ніколи не розпалювали. Верхній одяг скидали на крісла. Митницькі дівчата, причепурившись, починали розігріватися під польку. Танцювали одна з одною. Через танець-другий хлопці, осмілівши, починали підходити й запрошувати дівчат. Польки змінювалися фокстротами. Насамкінець забави музики грали повільні мелодії.

Федір того вечора, коли Тамара з’явилася на танцях, сумував за Іркою. Йому розповіли, що Ірка віддалася й живе тепер із чоловіком у Копиченцях. Музика грала. Несторцьо лупив ногою по лапці і двома паличками по мідному тарелеві, прикріпленому згори на бубнові. Тремтіла в Андрієвих руках скрипка, перекидалася, наче впіймана рибина. А його молодший брат, схиливши підборіддя на баян, пускав слину — видно, перед тим випив. Можливо, на середині забави влетіла до зали, напустивши холоду і снігу, Ірка. За нею, озираючись, приплюснутий світлом її чоловік, хлопець років двадцяти п’яти. Ірка побігла до своїх ровесниць. Ті, побачивши подружку, заверещали, засміялися. Сипали запитаннями, вітали з одруженням. Ірка потягнула несміливого чоловіка за руку — і тієї миті Несторцьо гримнув палицями по тарелі, а Мельники заграли тужливу, переспівану багатьма поколіннями пісню «Ти висока й струнка». Закрутилися пари. Ірка з чоловіком так само крутилася, світячись від щастя. Федір віднайшов поглядом Тамару і рушив через залу, розштовхавши всіх. Підійшов і запросив до танцю. Тамара відчула міцну Федорову руку. Вони кружляли неподалік Ірки. Ірка кидала поглядом у Федорів бік, наче хотіла щось йому сказати, але музика вже в’язала в одне ціле Федора й Тамару, і світ крутився не навколо них, а разом із ними. Коли розпашілі пари виходили з клубу, кіномеханік почав вимикати світло. Надворі враз стемніло. Групками стояли хлопці й дівчата. У темряві світилися вогники сигарет. Пахло димом. Федір вирішив провести Тамару. Вона не заперечувала, бо йти порожніми засніженими вулицями, якими бігають пси, не хотілося. Не хотілося ще й тому, що селище незнайоме, та й Федір Тамарі сподобався. Якраз тоді, коли біля неї опинився Федір, щоби провести, його за рукав шарпнув Пуда.

«Шо хочеш?» — запитав Федір.

«Там тє кличут», — сказав Пуда, показавши вбік гурту.

«Хто? — і Федір притримав Тамару. — Почекай, прошу».

Федір розвернувся й попрямував туди, куди показував Пуда. Він підійшов ближче й побачив Саверкових, які наводили страх на цілу Митницю. Билися вони люто.

Старший із Саверкових, так братів називали через ім’я їхнього діда, сказав Федорові:

«Федю, лиши її».

«Кого?» — вдав, що не зрозумів.

«Ну, ту москалиху».

«А ти хто такий, шоби мені вказувати?»

«Зараз будеш видів».

«Шо?» — скипів Баревич.

«Шо чув, мурзаю», — Саверковий навмисне сказав це слово, щоб образити Федора.

Ну й почалося. Федір розмашистим ударом вліпив старшому Саверковому в перенісся. Той похитнувся, але не впав. Гурт хлопців, у якому стояли Саверкові, розлетівся в різні боки, і молодший Саверковий збоку заїхав Федорові в нижню губу. Губа запекла. Баревич ще раз ударив приглушеного старшого, і той таки зліг у сніг. Біля клубу зчинився крик. Зчепившись із молодшим, Федір зігнув його і щосили вдарив коліном у щелепу, аж зуби задзвеніли. Він повернувся й побачив, що Тамара стоїть уся обліплена снігом і чекає. Федір зачерпнув снігу, обтер ним криваву губу й, обійнявши Тамарине плече, пішов із нею геть.

Саверкові кричали їм услід від приниження, але Федір із Тамарою їх не чули.

Відколи Вірка повернулася до Казахстану, Баревичі — Дмитро, Тикєна, Федір і Саша — жили під одним дахом. Зрідка навідувалася з Чорткова Настя. Одного разу навесні, коли сусідська сука — помісь вівчарки й митницької невідомої породи — народила чотирьох цуценят, Саша приніс за пазухою одне чорненьке. Цуценя спочатку грілося в хаті, у бляшці, в якій зазвичай Тикєна тримала курчат. Квочку вона тільки насадила, то ж місце для цуценяти хоч було й незаконне, але власне. Приходячи зі школи, Саша найперше бавився з песиком. Хлопець піднімав йому вуха, щоби пес став схожим на вівчура. Але вуха не стирчали, вони були м’які, щораз падали, затуляючи цуценяті очі. Цуценя росло — Тикєна знаходила вальки по кутах, та й сцикало там, де хотіло. У хаті почало смердіти псячими сциками, і Тикєна сказала Дмитрові, щоби той зробив буду для пса.

Дмитро пішов на пилораму до Мехамета. Виглядало на те, що Баревичі та Мехамети невдовзі породичаються: Мехаметів Іван часто підвозив із Чорткова Баревичеву Настю. Юра нарізав дощок, із якими Дмитро ровером приїхав додому. Він чекав, поки зі школи прийде Сашко. Але внука довго не було. Певно, знову ходять із колєгами берегом Джуринки, пантруючи за сонною рибою. Дмитро спочатку збив днище. А тут з’явився Сашко. Він закинув у хаті шкільний портфель, швидко перекусив і, перевдягнувшись у домашню одіж, стояв при дідові, сповнений бажання допомогти. Дмитро з Сашком зробили чотири стояки, оббили їх дошками. Сашко збігав по пилку. Впершись коліном у дошку, Дмитро зрізав відзначене й допасував до буди. Найголовніше — треба було вирізати два півкола, з яких складеться вхід. Сашко наполягав на великому колі, дбаючи про псову зручність. Дмитро витягнув з-за вуха хімічний олівець, наслинив заточений графіт і провів два півкола на складених дошках. Останнє, що вони зробили — прибили дах.

«Завтра помалюємо», — сказав Дмитро.

«А на який колір?» — допитувався в діда Сашко.

Дмитро, подумавши, відповів, що зеленим, бо має в коморі трохи зеленої фарби — залишилася, коли підмальовували восени на веранді стіни.

Дмитро дечого не розрахував. Коли буда була готова, він побачив, що одна частина даху вища за іншу. Та й фарби на цілу буду не вистачило — і нижчий бік даху домалювали синім. Діру також вирізали нерівно. Саша збігав до хати й повернувся з цуценям. Він закинув його в буду, постеливши перед тим шмаття з дідових сорочок, щоби песикові було тепло. Коти, яких не було два дні вдома, потерлися об свіжо помальовану буду, залишивши пучки своєї шерсті, бо почали линяти.

Відчувався прихід весни. До навколишніх посадок внадилося гайвороння, а тихими надвечірніми годинами перегукувалися дикі горлиці. Сашків песик ще якийсь час був у хаті, але щойно пригріло — Тикєна взяла цуценя за шкірку й винесла до буди. Сказала, що віднині пес має бути надворі.

Літо проминуло в клопотах.

Восени Баревичі справили два весілля — Федьо одружився з бібліотекаркою Тамарою, а дочка Настя віддалася за Мехаметового сина.

Пес, на якого сподівався Вірчин син, перебрав гени своєї матері, сусідської митницької сучки. Вуха кволо падали на очі. Єдине, що дісталося від батька-вівчура, — грубий голос і зріст.

В один зі своїх приїздів до Митниці, а було це на початку шістдесятих, Баревич подався до Чорткова — побачити, де мешкає Настя. До міста дістався молоковозом.

Горби навколо Чорткова вкрилися першою вересневою жовтиною. Туман над Серетом пахнув бражкою. На центральній вулиці, на Ратуші, застигли стрілки годинника — зламався механізм.

З дочкою, що прибігла до Ратуші після закінчення занять в училищі, Дмитро пішов до готелю «Дністер». Там на першому поверсі ресторану, у великій залі, Баревичі всілися біля високого вікна за застелений накрохмаленою скатертиною стіл.

«Бігає, певно, вже до районного клубу на танці», — подумав Дмитро.