Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 9: ТАТКОВА ДОНЕЧКА

Ферма «Земля» Зіто, провінція Мессини, Італія

ПЛАНИ Опал щодо зустрічі люд­ського й ельфійського світів були про­стими у виконанні, але геніальними в задумці. Вона просто трохи облегшила людям завдання, яке вони і так збиралися виконати. Майже кожна енергетична компанія у світі мала проект «Ядро Землі», але всі ті плани були лише гі­потетичними, враховуючи, скільки вибухівки по­грібно було для того, щоб прорватися крізь кору і скільки заліза потрібно для того, щоб робот прой­шов крізь мантію.

Опал вибрала Джованні Зіто зі списку ймовірних маріонеток через дві причини: Зіто мав чималий статок і землю прямо над величезним, багатим гема­титовим рудним тілом.

Джованні Зіто — сицилійський інженер і піонер у галузі альтернативних джерел живлення. Завзятий захисник навколишнього середовища, Зіто розробив кілька способів виробництва електрики без руйну­вання землі. Винахід, завдяки якому він і отримав свій статок,— сонячний вітряк Зіто, вітряк із соняч­ними батареями замість лопатей, що робило його набагато ефективнішим, ніж звичайні вітряки.

Шість тижнів тому Зіто повернувся з екологічно­го самміту в Женеві, де звернувся з нотою до мініс­терств Європейського Союзу. Коли він повернувся до своєї вілли, вікна якої виходили на Мессинську протоку, призахідні проміні сонця уже засвітили воду помаранчевим полум’ям. Зіто втомився. Гово­рити з політиками — справа складна. Навіть ті, хто щиро цікавився екологією, не могли і слова сказати через політиканів, що мали долю з великого бізнесу.

Зіто набрав у ванну води. Вода підігрівалася со­нячними батареями на даху. Власне, вілла забез­печувала себе електрикою сама. Сонячних батарей вистачило б, щоб підтримувати в будинку тепло і світло протягом шести місяців. І ніяких шкідливих вихлопів.

Після ванни Зіто загорнувся в махровий халат, налив собі бокал бордо і розташувався в улюблено­му кріслі.

Зіто зробив ковток, розслабляючись після напру­женого дня. Кинув погляд на звичний ряд фото в рамочках на стіні. Більшість із них була вирізана із журналів, які писали про його інновації. Але йому по­добалася та, яка зробила його відомим,— світлина з обкладинки «Таймс», на якій молодий Джованні Зіто сидів верхи на горбатому киті, а за ним маячило кито­бійне судно. Бідолашна тварина потрапила на мілко­воддя і не могла втекти під воду, тож Зіто підплив до неї на шлюпці і стрибнув на спину, щоб прикрити від гарпунів. Хтось із шлюпки зробив фото, і те фото ста­ло одним із найвідоміших у минулому столітті.

Зіто посміхнувся. Ото були деньки. Він уже хотів заплющити очі, щоб трохи подрімати перед вечерею, як раптом помітив, що в темному кутку щось ворух­нулося. Щось маленьке, не вище за стіл.

Зіто випрямився.

— Що таке? Тут хтось є?

Блимнула лампа, і він побачив маленьку дівчин­ку, що сиділа на табуреті. В руці вона тримала шнур від лампи. Вона не була ані наляканою, ані схвильо­ваною. Дівчинка була такою спокійною і зібраною, що Зіто здалося, ніби то він до неї в дім заліз.

Джованні підвівся.

— Ти хто, мала? Чому ти тут?

Дівчинка глянула на нього своїми неймовірними очима. Глибокими карими очима. Глибокими, як бочка шоколаду.

— Я прийшла до тебе, Джованні,— сказала вона таким же прекрасним голосом, як і її очі. Власне, вона вся була прекрасна: порцелянове личко... і ці очі. Вони його не відпускали.

Зіто опирався чарам.

— До мене? Що це означає? Твоя мама поблизу?

Дівчинка посміхнулася.

— Ні, не поблизу. Тепер ти моя родина.

Джованні спробував зрозуміти це просте речен­ня, але не зміг. Хіба це важливо? Ці очі, цей голос. Такий мелодійний. Немов кришталь дзвенить.

Люди по-різному реагують на месмер. Більшість одразу підпадають під гіпнотичні чари, але є й такі, кого потрібно трохи підштовхнути. І чим більше їх штовхаєш, тим більший ризик пошкодження мозку.

— Тепер я твоя родина? — повільно сказав Зіто, немов шукав сенсу в кожному слові.

— Так, людино,— нетерпляче гримнула Опал, по­силюючи натиск.— Моя родина. Я твоя дочка, Бе­лінда. Ти удочерив мене минулого місяця, таємно. Усі папери в твоєму бюро.

Погляд Зіто втратив фокус.

— Удочерив? Бюро?

Опал постукала мініатюрними пальчиками по лампі. Вона вже забула, якими нудними можуть бути люди, особливо під дією месмера. А цей іще і генієм вважається.

— Так. Удочерив. Бюро. Ти любиш мене більше за життя, пам’ятаєш? Заради своєї любої Белінди ти зробиш геть усе.

На очі Зіто навернулися сльози.

— Беліндо. Моя маленька дівчинко. Я заради тебе зроблю все що завгодно, люба.

— Так, так, так,— нетерпляче повторила Опал.— Звісно. Я ж сказала. Якщо ти під месмером, це не означає, що ти маєш повторювати все, що я кажу. Це втомлює.

Зіто помітив у кутку ще двох малих істот. Вони мали загострені вуха. Цей факт пробився навіть че­рез месмер.

— Бачу. Он там. Вони люди?

Опал зиркнула на братів Брілл. Вони мали трима­тися подалі. Месмеризування такої сильної людини, як Зіто, було справою делікатною і не терпіло втру­чання.

Вона додала месмеру до свого голосу.

— Ти не можеш бачити ці постаті. Ти ніколи їх не бачив.

Зіто з полегшенням зітхнув.

— Звісно. Добре. Нічого такого. Ігри розуму.

Опал вилаялася. Куди поділася людська грамати­ка? Найменший стрес, і її немов у вікно здуло. Ігри розуму. Таке скаже.

— А тепер, Джованні, татко, здається, нам потріб­но поговорити про твій наступний проект.

— Автомобіль, що живиться водою?

— Ні, дурню. Не автомобіль, що живиться водою. Проби з ядра Землі. Я знаю, що ти спроектував робо­та. Непогано як для людини, хоча я б дещо змінила.

— Проби з ядра. Неможливо. Не проб’ється крізь кору. Не вистачить заліза.

— Ми не можемо пробитися крізь кору. Нам не вистачить заліза. Говори правильно, заради бога. Я і так утомилася говорити мовою Людей Бруду, а доводиться і всякі дурниці слухати.

Бідолашний мозок Зіто зробив іще одну спробу.

— Вибач, люба Беліндо. Я просто хотів сказати, що проект із пробами із ядра довгостроковий. Він зачекає, доки ми не знайдемо практичний спосіб зі­брати потрібну кількість заліза і пробитися крізь мантію Землі.

Опал подивилася на загіпнотизованого сици­лійця.

— Любий дурний татко. Ти ж розробив суперлазер, щоб прорізати кору. Хіба не пам’ятаєш?

По щоці Зіто скотилася краплина поту.

— Суперлазер? Тепер, коли ти сказала...

— А чи можеш ти уявити, що знайдеш, коли про­йдеш кору?

Зіто уявляв. Частина його інтелекту досі належала йому.

— Гематитове рудне тіло? Воно дуже масивне. І високоякісне.

Опал підвела його до вікна. На відстані під зоря­ми спалахували лопаті вітряка.

— Як думаєш, де потрібно копати?

— Думаю, потрібно копати під вітряком,— сказав Зіто, притулившись лобом до прохолодного скла.

— Дуже добре, татусю. Якщо ти там копатимеш, я буду дуже щасливою.

Зіто потріпав піксі по голові.

— Дуже щасливою,— сонно пробурмотів він.— Беліндо, дівчинко моя. Папери. Бюро.

— Папери в бюро,— виправила його Опал.— Якщо белькотітимеш, як дитина, доведеться тебе по­карати.

Вона не жартувала.

Е7, під Середземним морем

Щоб дістатися поверхні, Холлі довелося оминати го­ловні підйомники. Фоулі мав датчики, що спостері­гали за всім транспортом на комерційних і ЛЕПів­ських маршрутах. Це означало, що всі навігаційні прилади потрібно вимикати і триматися друго­рядних підйомників, бо інакше кентаврові сенсори їх помітять і відрапортують у Поліцейську Плазу, не встигнуть вони закінчити своє завдання.

Холлі пробиралася крізь сталактити заввишки із хмарочоси і величезні кратери, в яких роїлося біолюмінесцентне комашине життя. Але управляла вона транспортером інстинктивно. Думки її були за тися­чі миль звідси, крутилися навколо подій, що сталися за останні двадцять чотири години. Схоже, серце на решті наздогнало все тіло.

Усі попередні пригоди з Артемісом у порівнянні з теперішньою ситуацією нагадували комікси. Вони завжди закінчувалися фразою: «І жили вони довго і щасливо». Кілька разів вони опинялися на грані, але всі лишалися живими. Холлі поглянула на свій указівний палець. Біля самої долоні лишився ледь помітний блідий шрам після інциденту в Арктиці Вона могла зцілити шрам чи прикрити його каблучкою, але вирішила лишити так, щоб можна було по бачити. Шрам був часткою неї. Командир теж був часткою неї. Її начальник, її друг.

Сум спустошив її та знову наповнив. Якийсь час її підігрівала думка про помсту. Але тепер навіть пер­спектива кинути Опал Кобой у крижану камеру не запалювала ані іскри радощів у її серці. Вона рухала ся вперед, щоб переконатися, що Народ захищений від людей. Може, коли вони впораються із цим завданням, настане час переглянути своє життя. Може, буде потрібно щось у ньому змінити.

Артеміс покликав усіх на пасажирську територію, щойно закінчив роботу над комп’ютером. Від «нових старих» спогадів він отримав справжнє задоволення. Пальці бігали по гномській клавіатурі, і він дивувався, з якою легкістю розбирається в ельфій­ській платформі. Самі технології його теж дивували, хоча тепер він був із ними обізнаний. Ірландський хлопець радів заново відкритому, немов дитина, що знайшла свою загублену улюблену іграшку.

За останню годину відкриття уже відомого стало Головним лейтмотивом його життя. Година — не так уже й багато, але Артеміс мав цілий каталог спогадів, що вимагали перенести їх у категорію знайомих. Самі спогади були приголомшливі: подорож на радіоактивному потягу під Мурманськом, політ через океан у камуфляжній фользі. Але хлопця цікавив сукупний ефект цих спогадів. Він буквально відчував, як стає іншою людиною. Не точно таким, яким він був, але дуже близьким до цієї особи. До того, як ель­фи стерли йому пам’ять після історії із Йоном Спіро, його особистість перебувала в процесі позитивних змін. Вони зайшли так далеко, що він вирішив стати абсолютно законослухняним і віддати дев’яносто відсотків грошей Спіро до фонду «Міжнародної ам­ністії». Після стирання пам’яті він повернувся до старого, включаючи схильність до криміналу. Зараз він був десь посередині. Йому не хотілося красти у невинних, але й відступатися від кримінальних справ не хотілося. Деякі просто створені для того, аби в них щось украсти.

Найбільшою несподіванкою для нього стали ба­жання допомогти друзям-ельфам і сум, який він відчув, коли дізнався про смерть Джуліуса Рута. Арте­міс уже знав, що таке втрата: він уже втратив і знайшов усіх своїх близьких. Смерть Джуліуса була такою ж болючою. Прагнення помститися за коман­дира і зупинити Опал Кобой виявилося сильнішим, ніж кримінальні схильності.

Артеміс сам собі посміхнувся. Схоже, добра моти­вація сильніша за погану. Хто б міг подумати?

Група зібралася навколо центрального гологра­фічного проектора. Холлі припаркувала транспортер у другорядному підйомнику, ближче до поверхні.

Батлер так і сидів навпочіпки, ельфійський кора­бель для нього був замалий.

— Ну, Артемісе, що ти знайшов? — запитав охо­ронець, намагаючись схрестити свої кремезні руки, не збивши з ніг нікого з малих.

Артеміс активував голографічну анімацію, і посе­ред кімнати почала повільно обертатися модель. Розріз Землі від кори до ядра. Артеміс озброївся ла­зерною указкою і почав брифінг.

— Як бачите, від поверхні Землі до її ядра при­близно тисяча вісімсот миль.

Рідкий зовнішній шар ядра вирував і пузирився розтопленою магмою.

— Проте людству досі так і не вдалося проникну­ти нижче, ніж на дев’ять миль. Щоб зануритися глибше за кору, потрібно використати ядерні боєго­ловки або велику кількість динаміту. Вибух такої потужності може спричинити зрушення тектонічних плит Землі та привести до землетрусів і цунамі по всій планеті.

Мульч, як завжди, щось жував. Що саме, ніхто не знав, бо він іще годину тому спустошив усі шухля­ди. Та й розпитувати не хотілося.

— Не схоже, що це добра новина.

— Зовсім не схоже,— погодився Артеміс.— Саме тому теорію стосовно вкритого залізом зонду так і не втілили в життя. Аж до сьогодні. Вперше ця дум­ка спала громадянину Нової Зеландії, професору Девідові Стівенсону. Власне, вона просто геніальна, хоча й непрактична. Потрібно вкрити зонд-робот ста мільйонами тон розтопленого заліза. Залізо по­тече у розколину, яка утвориться після вибуху, і на­віть закриє за собою ту розколину. Через тиждень зонд досягне ядра. Залізо поглине зовнішній шар ядра, а робот поступово розпадеться. Увесь процес абсолютно не шкодить середовищу.

На проекції Артемісові слова перетворювалися на картинки.

— А чому залізо знову не зтопиться? — поціка­вився Мульч.

Артеміс здивовано підняв тонкі брови.

— Зтопиться? Велика маса рудного тіла вбереже його від затвердіння.

Холлі підвелася і зробила крок у проекцію, уваж­но вивчаючи рудне тіло.

— Фоулі має про все це знати. Люди не можуть тримати в таємниці щось настільки велике.

— Так,— кивнув Артеміс і відкрив другу голо­графічну проекцію.— Я пошукав у базі даних і знай­шов ось що: Фоулі створив кілька комп’ютерних симуляцій, понад вісім років тому. Він зробив ви­сновок, що найкращий спосіб боротьби із цією за­грозою — передача хибної інформації щодо всіх тих роботів-зондів, яких посилатимуть. Таким чи­ном, люди були переконані, що зонди просто про­валюються на кілька сотень миль у рудне тіло, і воно твердішає. І кожна помилка коштувала чи­мало.

Комп’ютерна симуляція показала, як передають інформацію з Небесного міста до металевих зондів. Над землею карикатурний чоловічок-учений почу­хав голову і розірвав свої записи.

— Дуже забавно,— похвалив Артеміс.

Батлер роздивився голограму.

— Я брав участь у достатній кількості операцій, щоб зрозуміти, що в цій стратегії існує велика дірка, Артемісе.

— Невже?

Батлер піднявся на коліна, провів по траєкторії зонду пальцем.

— А що, як зонд потрапить до одного з підйомни­ків Народу? Щойно він проб’є стіну, можна вважати, що потрапив на експрес до Небесного міста.

Артеміс лишився задоволеним такою спостереж­ливістю охоронця.

— Так, звісно. Саме тому напоготові завжди сто­їть надзвуковий транспортер-перехоплювач, гото­вий відвернути масу розтопленого заліза, якщо в тому виникне потреба. За всіма людськими проек­тами спостерігають, і якщо вони вважаються загро­зою, їх тихо саботують. Якщо це не спрацьовує, під розтоплену масу підводять геологічний модуль ЛЕП і кількома прицільними зарядами спрямовують залі­зо в інший бік. Рудне тіло рухається в новому на­прямку, і Небесне місто врятоване. Звісно, ця апара­тура іще жодного разу не застосовувалася.

— Є іще одна проблема,— зауважила Холлі.— Мусимо враховувати втручання Опал. Вона явно до­помогла Джованні Зіто пройти крізь кору, може, на­віть ельфійським лазером. Можна припустити, що вона і зонд удосконалила, тож фальшиві сигнали Фоулі робот не сприймає. Отже, її план — привести зонд до Народу. Але як?

Артеміс запустив третю голографічну анімацію, закривши перші дві. Це була тримірна проекція фер­ми Зіто «Земля» і кори з мантією під нею.

— Ось що я думаю,— сказав він.— Зіто з допомо­гою Опал розтопить рудне тіло ось тут. Воно почне опускатися зі швидкістю п’ять метрів за секунду до земного ядра і, дякувати Кобой, передаватиме точні дані. Тим часом Фоулі вважає, що його план працює

ідеально. На глибині ста шести миль маса металу підходить дуже близько до головного підйомника Е7, що веде до Південної Італії. Вони йдуть пара­лельно сто вісімдесят шість миль, а тоді знову роз­ходяться. Якщо Опал проб’є розколину між цими двома тунелями, залізо потече шляхом найменшого опору і потрапить до підйомника.

У Холлі підкосилися ноги.

— До підйомника і прямо до Небесного міста.

— Саме так,— погодився Артеміс.— Цей підйом­ник спускається по діагоналі на тисячу двісті метрів і закінчується за п’ятсот метрів від самого міста. В порожньому тунелі рудне тіло може розвинути таку швидкість, що знищить добру половину міста. А те, що лишиться, почує весь світ.

— Але ж у нас зміцнені стіни! — запротестувала Холлі.

Артеміс знизав плечима.

— Холлі, немає такої сили на землі чи під нею, яка могла б зупинити сто мільйонів тон розтопленого гематиту на великій швидкості. Усе, що трапиться на його шляху, буде знищено. Більша частина заліза по­верне і потече тунелем далі, але й того, що витече, буде достатньо, щоб знищити зміцнені стіни.

Усі присутні подивилися, як на комп’ютерній си­муляції Артеміса розтоплене рудне тіло зносить за­хисні конструкції Небесного міста, і всі електронні сигнали ельфів підхоплюються зондом.

— Ви бачите, що втрати становлять п’ятдесят вісім відсотків,— сказав Артеміс.— А може, і ще більше.

— Як Опал може це зробити, щоб її не засікли датчики Фоулі?

— Дуже просто,— відповів Артеміс.— Вона вла­штовує спрямований вибух на глибині шістсот шість миль. Таким чином, коли Фоулі його зареєструє, буде вже запізно щось робити.

— Тож нам потрібно забрати вибухівку.

Артеміс посміхнувся. Якби ж усе було так просто.

— Опал не стане ризикувати. Якщо лишити заряд на стіні підйомника на якийсь час, він може відірва­тися від вібрацій, і його помітять сенсори Фоулі. Я переконаний, що прилад перебуває під захистом, але достатньо однієї шпаринки в оболонці, і сигнали від нього потечуть, немов із супутника. Отже, Опал прикріпить заряд в останню хвилину.

Холлі кивнула.

— Гаразд. Тож ми зачекаємо, доки вона підкладе вибухівку, і знешкодимо.

— Ні. Якщо ми чекатимемо в підйомнику, нас ви­стежить Фоулі. А якщо таке трапиться, Опал навіть не спуститься у шахту.

— Ну і добре, хіба ні?

— Не зовсім. Ми можемо затримати її на кілька годин, але не забувайте, що Опал має сто вісімдесят шість миль простору, куди можна підкинути бомбу.

Вона просто дочекається, доки нас заарештує ЛЕП, і все одно матиме купу часу, щоб виконати свою місію.

Холлі потерла очі.

— Не розумію. Напевно всі уже знають, що Опал утекла. Фоулі скоро сам до всього додумається.

Артеміс стиснув кулаки.

— Ось воно, наше слабке місце. Фоулі явно не здогадується, що Опал утекла. Вона перша, кого пе­ревірили після втечі гоблінського генерала.

— Так, її перевіряли. Я сама там була. Коли Ска­лен утік, Опал була в комі. І вона ніяк не могла усьо­го спланувати.

— Проте спланувала,— зауважив Артеміс.— Чи могла вона якось знайти собі двійника?

— Таке неможливо. Її ДНК щодня перевіряється.

— Тож Опал у клініці має ДНК Кобой, але мозко­вої активності майже не демонструє.

— Саме так. Вона вже рік у такому стані.

Артеміс хвилинку помовчав.

— Цікаво, наскільки розвинулися технології Кло­нування в підземному світі?

Він швидко підійшов до термінала головного комп’ютера і знайшов потрібні файли.

— Зрілий клон ідентичний оригіналу за всіма по­казниками, крім одного: мозок виконує лише життє­во важливі функції,— прочитав він.— У тепличних умовах дорослого клона можна виростити за два роки.— Артеміс відійшов від комп’ютера і склав до­лоні.— Ось воно! Саме це вона і зробила. Вона ініці­ювала кому, тож підміни ніхто не помітив. Вражає.

Холлі стукнула кулаком по долоні.

— Отже, хоча ми і пережили всі її замахи на наше життя, якщо ми скажемо, що вона втекла, усі вважа­тимуть, що ми просто намагаємося відбрехатися.

— Я сказав Чіксу Вербілу, що Опал повернула­ся,— мовив Мульч.— Хоча він, мабуть, теж уважає мене несповна розуму.

— Якби Опал була на свободі,— продовжив ір­ландський хлопець,— усі в ЛЕП чекали б на якусь інтригу. Але якщо вона й досі в комі...

— Немає жодних причин для тривоги. А цей зонд — просто несподіванка, аж ніяка не загроза.

Артеміс вимкнув голографічний проектор.

— Отже, ми самі. І мусимо викрасти бомбу і без­печно підірвати її десь у паралельному тунелі. І це не все. Потрібно викрити Опал, щоб вона не змогла більше втілити свій план. І щоб це зробити, ми ма­ємо знайти транспортер Опал.

Мульч мало не підскочив із крісла.

— Ви ловитимете Кобой? Знову? Ну, хай щастить. Висадіть мене десь за рогом.

Холлі не звернула на нього уваги.

— Скільки часу ми маємо?

На плазмовому екрані був калькулятор, але Арте­міс знав і так.

— Рудне тіло опускається зі швидкістю п’ять метрів за секунду. Це одинадцять миль за годину. На такій швидкості воно дістанеться до паралельно­го тунелю за дев’ять із половиною годин.

— Тож ми маємо дев’ять годин?

— Ні,— виправив її Артеміс.— Дев’ять годин з моменту вибуху, який стався майже дві години тому.

Холлі швидко пройшла до кабіни пілота і при­стебнулася до крісла ременем безпеки.

— Сім з половиною годин, щоб урятувати світ. Чи не існує якогось такого закону, який давав би щонайменше двадцять чотири?

Артеміс сів у крісло другого пілота.

— Не думаю, що Опал переймається через зако­ни,— сказав він.— Рушаймо! Можемо поговорити, поки летимо? Мені б хотілося дещо дізнатися про транспортери і вибухівку.