Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 6: ТРОЛЕ-МЕРЗЕННО

Під Атлантичним океаном, за дві милі від узбережжя Керрі, води Ірландії

ЗА три тисячі метрів під Атлантичним океаном летів по вулканічній розколині до гирла підводної ріки ЛЕПівський транспортер. Ріка вела до ЛЕПівського порту, де пасажири пересідали на судна регулярних перевезень.

На борту було троє пасажирів і пілот. Пасажи­ри — гном-злочинець і двоє атлантичних маршалів, що його ескортували. Мульч Діггумс, злочинець, про якого йдеться, був у піднесеному настрої як на істо­ту, вбрану в арештантську робу. А причина полягала в тому, що нарешті розглянули його апеляцію, і юрист сподівався, що всі звинувачення проти його клієнта будуть анульовані.

Мульч Діггумс — тунельний гном, що кинув шах­ти заради кримінального життя. Він позбавляв Лю­дей Бруду цінностей і продавав крадене на чорному ринку. За останні кілька років його доля тісно пере­плелася з Артемісом Фаулом і Холлі Шорт, у їхніх пригодах він відіграв ключову роль. Але його бурна діяльність зазнала поразки, бо до нього дотягнулася довга рука ЛЕП.

Перед тим як увезти Мульча Діггумса добувати термін, йому дозволили попрощатися з другом-людиною. Артеміс дав йому дві речі. Перша — записка, що радила перевірити дату на першому ордері на обшук печери. Друга — золотий медальйон, який потрібно було повернути Артемісові за два роки. Певно, хло­пець збирався відновити їхню дружбу. Мульч роздив­лявся медальйон тисячі разів, намагався розгадати секрет, доки від постійного мацання не стерся шар позолоти, і під ним гном не побачив комп’ютерний диск. Мабуть, Артеміс записав повідомлення самому собі. Щоб повернути спогади, які в нього забрала ЛЕП.

Щойно Мульча відправили до в’язниці суворого режиму під Атлантидою, він написав прохання до комісії. Коли до нього неохоче прийшов адвокат, призначений урядом, гном попросив перевірити дати на ордері на обшук, після якого бідолаху за­арештували. Якимось дивом дати були неправиль­ними. Згідно з комп’ютером ЛЕП, Джуліус Рут обшу­кав його печеру ще до того, як отримав ордер. Таким чином, той арешт і всі наступні було анульовано. Лишилося перечекати довгий процес оформлення і останній допит, і Мульч стане вільним гномом.

Нарешті, цей день настав. Мульча везли до Поліцейської Плази на зустріч із Джуліусом Рутом. За ель­фійськими законами, Рут мав тридцять хвилин на те, щоб вичавити з Мульча зізнання. Гномові ж лишало­ся зберігати спокій, і вечеряти він уже буде своїм улюбленим мишачим каррі в гномській забігайлівці.

Мульч покрутив у руках медальйон. Сумнівів щодо того, хто смикає за мотузки, у нього не було. Артемісові якось удалося пробратися до ЛЕПівсько­го комп’ютера і змінити дані. Хлопець Бруду його звільнив.

Один із маралів, сухорлявий ельф із зябрами, го­лосно всотував повітря шиєю і випускав його через рота.

— Гей, Мульче,— прохрипів він.— А що ти роби­тимеш, коли апеляцію відхилять? Розплачешся, як мале дівчисько? Або перенесеш стоїчно, як справ­жній гном?

Мульч посміхнувся, продемонструвавши неймо­вірну кількість зубів.

— Не хвилюйся за мене, рибо-ельфе. Уже сьогод­ні я їстиму твоїх родичів.

Як правило, вигляду Мульчевих зубів вистачало, щоб обірвати всі саркастичні коментарі, але маршал не звик, щоб заарештовані огризалися.

— Приготуй свого здоровенного рота, гноме. На­годую тебе камінцями, коли повернемося до в’яз­ниці.

— Уві сні, рибо-ельфе,— відповів Мульч. Він явно отримував від діалогу задоволення.

Другий офіцер, ельф з крилами, згорнутими, як у кажана, за спиною, гмикнув:

— Дай йому спокій, Вішбі. Хіба не знаєш, з ким ти розмовляєш? Це ж Мульч Діггумс. Найвідоміший злодій у світі.

Мульч посміхнувся, хоча слава не йде на користь, якщо ти злодій.

— У цього хлопця довгий послужний список.

Мульчеву посмішку немов вітром здуло, він зро­зумів, що сам от-от стане жертвою глузування.

— Ага, тому він спочатку вкрав кубок Жюля Ріме у людей і спробував продати його перевдягненому агенту ЛЕП.

Вішбі сів, потираючи долоні.

— Та що ти кажеш? Ото мозок! І як він тільки вмістився в такій мацюпусінькій голівці?

Ельф пройшовся по проходу, промовляючи фра­зи, як справжній актор.

— А тоді він поцупив частину золота Артеміса Фа­ула і заліг у Лос-Анджелесі. І знаєш, як він сховався?

Мульч застогнав.

— Розкажи,— видихнув Вішбі, зябра у нього не встигали перекачувати повітря.

— Купив собі пентхауз і почав колекціонувати крадених Оскарів.

Вішбі розреготався так, що в нього аж підборіддя заколихалося.

Мульч не витримав. Хіба він має з цим миритись? Він же, можна сказати, вільний гном!

— Знущайтеся, знущайтеся! Здається, ви забагато часу під водою провели. У вас мозок розчавило!

— У нас мозок розчавило? — відповів крилатий ельф.— Та не ми ж провели кілька століть у в’язниці. І наручники не на нас.

І то правда. Кримінальну кар’єру Мульча важко назвати успішною. Ловили його частіше, ніж удава­лося втекти. Дуже вже просунутими технологіями володіли ЛЕП, щоб від них утекти. Може, настав час виправитися, доки він ще має непоганий вигляд?

Мульч потрусив наручниками, якими був прику­тий до ґрат у відділенні для заарештованих.

— Недовго вже лишилося їх носити.

Вішбі відкрив рота, щоб відповісти, але замовк. На стіні спалахнув червоним плазмовий екран. Чер­воний — отже, терміново. Важливе повідомлення. Вішбі начепив на голову навушники, відвернув екран від Мульча. Після того як він прослухав пові­домлення, усю його легковажність як вітром здуло.

За мить він кинув навушники на консоль.

— Схоже, походиш ти в наручниках трохи довше, ніж думав.

Мульч аж рота роззявив.

— Чому? Що сталося?

Вішбі почухав зябра.

— Не маю я тобі цього говорити, в’язню, але ко­мандира Рута вбили.

Якби Мульча кинули в підземну темницю, він був би менш приголомшений.

— Убили? Як?

— Вибух,— сказав Вішбі.— Головний підозрюва­ний — інший офіцер ЛЕП. Капітан Холлі Шорт. Вона зникла. Можливо, мертва або на поверхні, але ці дані ще не підтверджені.

— Я не здивований,— сказав крилатий ельф.— Жінки занадто темпераментні для роботи в поліції. Вони навіть із такою простою роботою, як транспор­тування, не впораються.

Мульч був шокований. Мозок у нього немов зі­рвався з якоря і закрутився в голові. Холлі вбила Джуліуса? Як таке можливе? Такого не може бути, і крапка. То, мабуть, якась помилка. А тепер Холлі зникла, може, померла. Як таке могло статися?

— Ну,— продовжив Вішбі,— доведеться зупини­ти наше корито і повертатися до Атлантиди. Допит явно відкладається на невизначений термін, доки все не владнається.

Ельф грайливо поплескав Мульча по щоці.

— Не пощастило, гноме. Може, через кілька років ти і виберешся за червону стрічку.

Мульч навіть не відчув поплескування, хоча слова до нього пробилися. Кілька років. Чи зможе він ви­тримати іще кілька років у цій в’язниці? Його душа уже жадала тунелів. Нутрощі вимагали справжнього грубого ґрунту, щоб прочиститись. А ще лишався шанс, що Холлі досі жива і потребує допомоги. Друг. Не лишалося нічого, як утекти.

Джуліус мертвий. Такого не може бути!

Мульч подумки перебрав усі свої гномські талан­ти, які б допомогли влаштувати втечу. Магію він уже давно утратив, порушивши заповіт ельфійської Кни­ги, але лишилися надзвичайні гномські якості, пода­ровані еволюцією. Деякі були відомі іншим ельфам, але гноми — раса скритна, вони вірять, що виживуть лише тоді, якщо приховуватимуть свої таланти. Усі добре знали, що гноми риють тунелі, вгризаючись у ґрунт своїми могутніми щелепами, перетравлюючи його і викидаючи з іншого кінця травної системи. Більшість ельфів знали, що гноми можуть пити по­рами, а якщо деякий час не питимуть, пори перетво­ряться на мініатюрні присоски. Трохи менше знали, що слина у гномів світиться і твердішає на повітрі. І ніхто не знав, що побічний продукт гномового ме­теоризму — бактерії, що виробляють метан. Назива­лися вони метанобревібактер Сміта і допомагали глибоководним драйверам подолати нудоту від де­компресії. Якщо чесно, гноми і самі цього не знали. Знали вони лише те, що якщо випадково опиняться у відкритому морі, то морська хвороба їм не загро­жує.

Мульч трохи поміркував і зрозумів, що таки мож­на об’єднати всі свої таланти і втекти. Але реалі­зовувати план потрібно негайно, доки вони не опи­нилися в глибокій атлантичній западині. Якщо транспортер опиниться на глибині, нічого вже не можна буде вдіяти.

Машина розвернулася, описавши широку дугу, і попрямувала туди, звідки з’явилася. Пілот додав газу, щойно вони вийшли за межі ірландських вод. Мульч почав лизати долоні, змочуючи буйне волос­ся на них слиною.

Вішбі розсміявся.

— Що ти робиш, Діггумсе? Чистиш пір’ячко для своїх приятелів по камері?

Мульчу так хотілося розкрити щелепи і проковт­нути цього Вішбі, але на обличчі в нього було спеці­альне кільце, яке не дозволяло розкривати рота дуже широко. Довелося захищатися словами.

— Може, я і в’язень, рибо-ельфе, але через десять років я буду вільним. А ти лишишся нещасним при­донним хробаком на все життя.

Вішбі сердито почухав шию.

— Ти щойно отримав шість місяців в одиночній камері.

Мульч поплював на пальці, розтер слину по голо­ві, наскільки дозволяли наручники. Відчув, як вона застигає, утворюючи щось на кшталт шолома. Мульч лизав і дихав носом, зберігаючи повітря в нутрощах. Із кожним подихом він вдихав значно більше пові­тря, ніж міг видихнути.

Маршали навіть не звернули уваги на його дивну поведінку, мабуть, списали на нерви. Швидке дихан­ня і причісування — класичні ознаки нервової на­пруги. Хто може звинувачувати Мульча? Його ж по­вертають до в’язниці, яка вважається справжнім жахом.

Мульч лизав і дихав, грудна клітка працювала, мов ковальський міх. Він відчував, як усередині на­ростає тиск, шукаючи виходу.

«Тримайся,— наказав він сам собі.— Знадобиться кожна бульбашка цього повітря».

Пластина над головою виразно хруснула, і якби світло було тьмяним, зараз воно б яскраво засвіти­лося. Повітря ставало розрідженим, і зябра Вішбі це відчули, хоча сам він не звернув ніякої уваги. Зябра заколихалися і затріпотіли, намагаючись за­хопити більше кисню. Мульч утягнув іще більше повітря.

Першим помітив зміни крилатий ельф.

— Гей, рибо-ельфе!

Обличчя у Вішбі так зморщилося, що відразу ста­ло ясно, що це прізвисько йому вже багато років не дає спокою.

— Скільки іще тобі повторювати?

— Гаразд, Вішбі, не настовбурчуй луску. Важко дихати, відчуваєш? Я навіть крила розправити не можу.

Вішбі помацав зябра; ті лопотіли, немов прапор на вітрі.

— Ого! Мої зябра геть збожеволіли. Що відбува­ється? — натиснув він кнопку зв’язку з пілотом.— Чи все гаразд? Може підключити додаткові насоси?

Йому відповів спокійний і професійний голос, щоправда, з ноткою роздратування.

— Тиск падає у відділенні для в’язнів. Намагаюся усунути витік повітря.

— Витік? — зойкнув Вішбі.— Якщо на цій глиби­ні відбудеться декомпресія, транспортер погнеться, як паперовий стаканчик!

Мульч зробив іще один глибокий вдих.

— Ведіть усіх до кабіни пілота. Виходьте через по­вітряний шлюз. Негайно.

— Не знаю,— сказав Вішбі.— Нам не можна розв’язувати заарештованого. Він дуже хитрий.

Хитрий заарештований зробив іще один вдих. Цього разу пластина над головою тріснула іще голосніше, немов грім прокотився.

— Гаразд, гаразд. Ідемо.

Мульч протягнув руки.

— Поквапся, рибо-ельфе. Не всі тут мають зябра.

Вішбі провів карткою по магнітній стрічці на Мульчевих наручниках. Замочок відімкнувся. Мульч

вільний... наскільки можна бути вільним у тюрем­ному транспортері з трьома тисячами метрів води над головою. Він підвівся, зробив останній вдих. Вішбі помітив.

— Гей, в’язню! Що це ти таке робиш? — запитав він.— Ти повітря всмоктуєш?

Мульч відригнув.

— Хто, я? Це просто смішно!

Крилатий ельф також щось запідозрив.

— Він точно щось замислив! Дивись, волосся в нього все блищить. Б’юся об заклад, це якесь се­кретне гномське мистецтво.

Мульч спробував створити скептичний вираз об­личчя.

— Що? Всмоктане повітря і блискуче волосся? Недивно, що ми тримаємо це в таємниці.

Вішбі примружив очі. Вони в нього були червоні. А коли маршал заговорив, стало зрозуміло, що йому явно не вистачає кисню, так нерозбірливо він ви­мовляв слова.

— Ти точно щось замислив. Давай свої руки!

Опинитися знову в наручниках було всупереч плану. Мульч удав, що заслаб.

— Мені важко дихати,— сказав він, притуля­ючись до стіни.— Сподіваюся, я тут у вас не помру.

Ці слова дещо відвернули увагу від Мульча, і він зміг зробити ще один вдих. Сталева пластина тріс­нула ще більше, крізь фарбу проступив сріблястий метал. По всьому салону засвітилися червоні вогни­ки небезпеки.

Із колонок пролунав голос пілота.

— Ідіть сюди! — крикнув він, утрачаючи спо­кій.— Зараз нас зімне.

Вішбі схопив Мульча за грудки.

— Що ти накоїв, гноме?

Мульч опустився на коліна, відкинув задній кла­пан арештантської роби. Підібрав ноги, готовий до дії.

— Слухай, Вішбі,— сказав він.— Ти дурень, але непоганий хлопець. Тож роби, що сказав пілот, іди до нього в кабіну.

Зябра Вішбі тріпотіли, він почав задихатися від нестатку кисню.

— Ти загинеш, Діггумсе.

— Я вже був мертвим,— підморгнув йому Мульч.

Більше стримуватися він не міг. Травний тракт розтягнувся, немов повітряна кулька в руках фокус­ника. Гном схрестив руки на грудях, націлився ма­ківкою на тріснуту панель і випустив гази.

Від такого струсу транспортер підкинуло, і Мульч ракетою полетів угору. Він ударився прямо по цен­тру тріщини і пробив панель. Швидкість викинула його в океан, і за мить у середину бідолашного тран­спортера ринула вода. За секунду задню частину сплющило, як порожню алюмінієву банку. Вішбі з напарником вчасно перебралися до кабіни пілота.

Мульча несло до поверхні. Бульбашки звільненого газу штовхали його зі швидкістю в кілька вузлів. Ле­гені качали повітря, що лишилося в травному тракті, сяючий шолом застиглої слини освітлював шлях.

Звісно, вони кинулися за ним. Вішбі з колегою обидва були амфібіями. Щойно вони позбавилися від залишків задньої частини, маршали відкрили шлюз і кинулися за втікачем. Але в них не було жод­ного шансу. На Мульчевому боці була сила газу, на їхньому — лише крила та плавці. Усе, що потрібно було для ловлі втікачів, покоїлося на дні океану ра­зом із задньою частиною транспортера, а зброї, яка була в кабіні пілота, вистачило б лише на те, щоб під­смажити краба.

Маршалам Атлантиди лишалося спостерігати, як гном летить на поверхню, глузуючи з них кожною бульбашкою.

Від мобільного телефону Батлера після падіння лишилася купка пластикових уламків і дротинок. Це означало, якщо Артемісові знадобиться термінова допомога, він не додзвониться. Охоронець припар­кував «Хаммер» біля першої ж крамниці «Фонетикс» і придбав там трьохдіапазонний телефон для маши­ни. Активував телефон дорогою в аеропорт і набрав номер хлопця. Нічого. Телефон вимкнено. Батлер спробував маєток Фаулів. Удома нікого, повідом­лень теж немає.

Батлер глибоко дихав, зберігав спокій і натискав педаль газу. До аеропорту він доїхав менше, ніж за десять хвилин. Він не став витрачати час, поверта­ючи «Хаммер» на парковку прокатної компанії, ли­шив його на найближчому вільному місці. Звісно, автомобіль заберуть, а його оштрафують, але зараз не було часу про це хвилюватися.

Найближчий літак до Ірландії був повний, тож Батлер заплатив польському бізнесмену дві тисячі євро за квиток першого класу, і через сорок п’ять хвилин він уже сидів у літаку, що вирушав до дублін­ського аеропорту. Він набирав номер Артеміса, аж доки не запрацювали двигуни, і ввімкнув телефон, щойно шасі торкнулися землі.

Коли він вийшов із залу прибуття, було вже тем­но. І половини дня не минуло, відколи вони відкри­ли депозитний сейф у мюнхенському «Міжнародно­му банку». Неймовірно, скільки всього може статися за такий короткий час. Хоча, якщо ви працюєте на Артеміса Фаула Другого, таке неймовірне трапля­ється щодня. Батлер був поруч із Артемісом, відколи той народився майже чотирнадцять років тому, і за весь цей час він побував у стількох фантастичних си­туаціях, скільки і не снилося охоронцю будь-якого президента.

«Бентлі» Фаулів чекав на парковці. Батлер поста­вив новий телефон у кріплення і ще раз набрав Ар­теміса. Не щастить. Але коли він підключився до автовідповідача, там було повідомлення. Від Артеміса. Батлерові руки стиснули кермо. Живий. Принаймні, хлопець живий.

Повідомлення почалося добре, але потім рішуче змінилося. Артеміс завірив, що він цілий, але Батле­рові здалося, що його юний підзахисний отримав контузію після падіння або страждає від посттрав­матичного стресу, бо хлопець почав говорити, що за ту дивну бомбу відповідають ельфи. Піксі, якщо точ­но. І тепер він у компанії ельфа, який, вочевидь, зо­всім не те ж саме, що піксі. Але це не все. Ельф, ви­являється, був давнім другом, якого вони забули. А піксі був давнім ворогом, якого вони не могли пригадати. Дуже дивно. Батлер міг лише зробити висновок, що Артеміс намагається йому щось сказа­ти, і за всією цією фантасмагорією ховається якийсь сенс. Доведеться проаналізувати запис, щойно він повернеться до маєтку.

Але тут запис перетворився на драму. Мікрофон Артеміса зареєстрував іще кількох гравців. До групи приєдналися піксі, про яких уже згадувалося, Опал та її охоронці. Відбувся обмін погрозами, і Артеміс спробував її заговорити. Не спрацювало. Якщо хло­пець і зробив помилку, то вона полягала в тому, що він зверхньо ставився до всіх, навіть у кризовій си­туації. Піксі, Опал, чи як там її звали, не сподобало­ся, що з нею так розмовляють. Схоже, вона вважала себе принаймні рівнею Артемісу, якщо не кращою

за нього. Вона обірвала хлопця на півслові, і йому довелося послухатися. На мить Батлерові стало дуже страшно, але піксі зауважила, що хлопець не помер, просто втратив свідомість. Новий союзник Артеміса також був непритомний, але їй удалося дізнатися про плани ворога. Щось про Одинадцять Чудес і тролів.

— Це ж не серйозно,— пробурмотів Батлер, зупи­няючись біля маєтку Фаулів.

Пересічному перехожому здалося б, що в кількох кімнатах будинку в кінці вулиці були люди, але Бат­лер знав, що світло там умикається і вимикається від таймерів, що спрацьовують через нерегулярні про­міжки часу. В кожній кімнаті була навіть своя сте­реосистема, на якій час від часу вмикався запис роз­мов. Усе це було для того, щоб тримати злодіїв подалі. Але професійного злодія ніщо б не спинило.

Охоронець відчинив електронні ворота і в’їхав на гравійну доріжку. Зупинився навпроти парадного входу, не став навіть заганяти машину в просторий гараж. Він витягнув пістолет, що висів у кобурі під сидінням. Може статися, що викрадачі вже надісла­ли свою людину, і та чекала всередині будинку.

Щойно Батлер відчинив двері, він одразу відчув, що щось не так. Сигналізація, яка мала негайно роз­почати тридцятисекундний відлік, мовчала. Тому що була вкрита якоюсь блискучою, потрісканою суб­станцією, схожою на склопластик. Батлер обережно помацав. Речовина мерехтіла і була дуже схожа на органічну.

Батлер пройшов через вестибюль, тримаючись ближче до стіни. Глянув на стелю. В сутінках бли­мали зелені вогники. Принаймні, камери спостере­ження працюють. Навіть якщо гість уже пішов, він зможе роздивитися його на записі.

Нога за щось зачепилась. Охоронець глянув униз. На килимі лежала велика кришталева ваза, на дні ли­шилося кілька краплин шеррі. Поруч лежала порож­ня бляшанка від м’яса в соусі. Голодний викрадач? Трохи далі він знайшов порожню пляшку від шам­панського й обгризений курячий скелет. Скільки ж тут незваних гостей?

Слід із залишків їжі вів до кабінету. Батлер під­нявся за ним на другий поверх, переступив через на­половину з’їдений стейк, два шматочки фруктового пирога і крихти безе. З-поза дверей сочилося світло, відкидаючи тінь у коридор. Там хтось був. Артеміс?

На мить Батлер зрадів — він почув голос свого працедавця,— але на серці відразу ж похололо. Він упізнав слова: сам слухав їх у машині. Незнайомець слухав запис на автовідповідачеві.

Батлер прокрався в кабінет, ступаючи так тихо, що навіть і оленя би не сполохав. Навіть зі спини гість мав дуже дивний вигляд. Ледь метр заввишки, з кострубатим тулубом і товстими мускулистими кінцівками. Усе тіло в нього було вкрите густим жорстким волоссям, яке, здається, рухалося само по собі. На голові в нього був шолом із такої ж сяючої речовини, що і на сигналізації. На гостеві був синій спортивний костюм із клапаном на сідницях. Кла­пан тримався на одному ґудзику, надаючи змогу помилуватися волосатим задом, таким дивно знайо­мим.

Запис наближався кінця.

Артемісова викрадачка розказувала, що вона при­готувала для хлопця.

— Так,— казала вона.— Я приготувала для Фоулі невеличкий мерзенний сценарій. Трохи театраль­ний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але те­пер я вирішила, що на нього заслужили ви.

— Наскільки мерзенний? — спитала нова союз­ниця Артеміса, Холлі.

— Троле-мерзенним,— відповіла Опал.

Незваний гість закашлявся і виплюнув залишки ягняти.

— Погано,— сказав він.— Це дуже погано.

Батлер вихопив зброю і наставив її на злодія.

— Зараз стане іще гірше,— пообіцяв він.

Батлер посадив незнайомця у шкіряне крісло в кабінеті, інше поставив навпроти. Спереду це ство­ріння мало ще більш дивний вигляд. Обличчя в ньо­го було вкрите жорстким волоссям, тільки очі й зуби виблискували. Іноді очі спалахували червоним, як у лисиць, а зуби нагадували два ряди гострих жер­дин. Це не волохата дитина, це якась доросла істота.

— Можеш не казати,— зітхнув Батлер.— Ти ельф.

Істота випрямила спину.

— Як ти смієш! — вигукнув чоловічок.— Я гном, і тобі це дуже добре відомо.

Батлер повернувся думками до заплутаного пові­домлення Артеміса.

— Дай здогадаюсь. Я тебе знав, але чомусь забув. Ага, ельфійська поліція стерла мою пам’ять.

Мульч відригнув.

— Правильно. Ти не такий повільний, як здаєшся.

Батлер підняв пістолета.

— Пістолет спрямовано на тебе, тож контролюй язик, малий.

— Вибач, я не второпав, що ми тепер вороги.

Батлер нахилився до гнома.

— Ми були друзями?

Мульч подумав.

— Ну, не від самого початку. Але мені здається, що ти мене полюбив за шарм і шляхетну вдачу.

Батлер принюхався.

— І за особисту гігієну?

— Так нечесно,— заперечив Мульч.— Чи знаєш ти, через що мені довелося пройти, аби сюди діста­тися? Я втік із транспортера і проплив кілька миль у крижаній воді. А тоді довелося завітати до коваля на заході Ірландії — мало не єдине місце, де іще лишилися ковалі,— і зняти із себе залізне кільце. Не питай. А тоді я рив тунель крізь усю країну, щоб дізнатися всю правду. І тепер, коли я тут, один із Лю­дей Бруду, якого я вважав своїм другом, розмахує перед моїм носом пістолетом.

— Зачекай хвилинку,— сказав Батлер.— Мені по­трібна хустинка, щоб очі витерти.

— Ти мені не віриш?

— Чи вірю я в ельфійську поліцію, змову піксі та гномів у тунелях? Ні.

Мульч повільно потягнувся в кишеню спортив­ного костюма і дістав золотий комп’ютерний диск.

— Може, це тобі допоможе?

Батлер уставив диск в один із Артемісових ноутбуків, спочатку переконавшись, що той не підключе­ний до жодного комп’ютера. Якщо на диску вірус, то вони втратять лише один жорсткий диск. Він по­бризкав диск спеціальним очищувальним спреєм і протер ганчіркою, вставив у дисковод.

Комп’ютер запитав пароль.

— Диск заблокований,— сказав Батлер.— Який пароль?

Мульч знизав плечима, у кожній руці в нього було по багету.

— Гей, звідки мені знати? Це ж Артемісів диск.

Батлер нахмурився. Якщо це дійсно диск Артемі­са, тоді його можна відкрити з допомогою пароля Артеміса. Він надрукував три слова. «Aurum potestas est». Золото — сила. Родинний девіз. Через кілька се­кунд перед ним відкрилося вікно з двома папками. Одна була підписана: «Артеміс», інша — «Батлер». Перед тим як відкривати, охоронець перевірив їх на віруси. Чисто.

Батлер чомусь почав нервувати. Він відкрив пап­ку зі своїм іменем. Там було більше сотні файлів. Пе­реважно текстових, але були і відеозаписи. Найбіль­ший файл був підписаний: «Подивитися першим». Батлер двічі клікнув на ньому мишкою.

На екрані відкрилося маленьке віконце плеєра. З’явився Артеміс, що сидів за цим самим столом, де зараз стояв Ноутбук. Дивно. Батлер натиснув трикут­ник відтворення.

— Вітаю, Батлере,— сказав голос Артеміса. Чи може геніальна підробка.— Якщо ти дивишся цей запис, наш добрий друг містер Діггумс виконав своє завдання.

— О, чуєш? — промовив Мульч із повним ро­том.— Добрий друг містер Діггумс.

— Тихо!

— Усе, що на твою думку, ти знаєш про цю плане­ту, зараз зміниться,— продовжив Артеміс.— Люди — не єдині розумні істоти на Землі; власне, ми навіть не дуже розвинені в технологічному сенсі. Під зем­лею живе кілька видів ельфів. Більшість із них, мож­ливо примати, але в мене не було змоги провести медичний огляд.

Батлер не зміг приховати нетерплячки.

— Будь ласка, Артемісе. Переходь до суті.

— Але облишу це на наступний раз,— сказав Ар­теміс, немов почувши слугу.— Існує ймовірність, що ти переглядаєш цей запис у час небезпеки, тож я маю озброїти тебе всіма знаннями, які ми зібрали під час наших пригод з Легітимною Ельфійською Поліцією.

«Легітимна Ельфійська Поліція? — подумав Бат­лер.— Це все підробка. Має бути підробкою».

І знову Артеміс у відео немов прочитав його думки.

— Щоб підтвердити, що всі фантастичні факти, які я зараз тобі відкрию, є правдою, я скажу одне слово. Лише одне. Слово, яке я б не знав, якби ти мені не сказав. Ти промовив його, коли лежав при смерті, перед тим, як Холлі Шорт зцілила тебе своєю магією. Яке слово ти назвав мені, коли думав, що по­мреш, друже? Яке б єдине слово ти мені сказав?

«Я б назвав тобі моє ім’я»,— подумав Батлер. Те, що відоме лише двом у цілому світі. Етикет охорон­ців забороняє це робити, хіба що вже запізно, аби про це хвилюватися.

Артеміс нахилився до камери.

— Твоє ім’я, мій старий друже,— Домовик.

У Батлера запаморочилося в голові.

«Господи,— думав він.— Це правда, це все правда».

У мозку почалося щось відбуватися. З підсвідо­мості спливали розрізнені образи, звільнюючи пригнічені спогади. Фальшиве минуле змінилося сліпу­чою правдою. Всередині черепа маленькі шматочки мозаїки склалися докупи, усе стало зрозумілим. Він почувався старим, бо зцілення зробило його стар­шим. І дихати йому було важче, бо в шкірі лишилися волокна кевлару. Він пригадав викрадення Холлі і революцію гоблінів Б’ва Келл. Пригадав Холлі та Джуліуса, кентавра Фоулі і, звісно, Мульча Діггумса. Читати інші файли не було потреби. Вистачило од­ного слова. Він усе пригадав.

Батлер подивився на гнома новими очима. Усе те­пер було знайомим: непокірне волосся, криві ноги, запах. Він підскочив із крісла, кинувся до Мульча, що саме перевіряв вміст холодильника.

— Мульче, старий ти гріховоднику! Радий тебе бачити.

— Ну от і пригадав,— сказав гном, навіть не по­вернувшись,— Хочеш іще щось сказати?

Батлер покосився до відкритого клапану на шта­нях.

— Так. Прибери цю штуку від мене. Я вже бачив її в дії.

І посмішка застигла на губах охоронця, коли він пригадав деталі Артемісового голосового повідо­млення.

— Джуліус? Я чув щось про бомбу.

Мульч обернувся від холодильника, борода в ньо­го побіліла від молока.

— Так. Джуліус загинув. Повірити не можу. Він стільки років за мною бігав.

Батлер відчув, як на плечі навалилася непомірна втома. Він уже стільки друзів утратив за всі ці роки.

— І навіть більше,— продовжив Мульч.— У його вбивстві звинувачують Холлі.

— Це неможливо. Ми мусимо їх знайти.

— От тепер ти правильно кажеш,— сказав гном, зачинивши дверцята холодильника,— Маєш план?

— Так. Знайти Холлі й Артеміса.

Мульч закотив очі.

— Справжній геній! Навіщо тобі той Артеміс уза­галі потрібен?

Тепер, коли гном підкріпився, два заново віднай­дених друга сіли за конференц-стіл і почали думати.

Батлер говорив і чистив пістолета. Він часто так робив, коли відчував стрес. Процес його заспоко­ював.

— Отже, Опал Кобой якось утекла з в’язниці та замислила помститися всім, хто її туди засадив. І не лише це. Вона хоче, аби у всьому звинуватили Холлі.

— Нікого тобі не нагадує? — поцікавився гном.

Батлер потер бік «зігзауера».

— Артеміс, може, і злочинець, але він не зло.

— Хто казав про Артеміса?

— А що до тебе, Мульче? Чому Опал не намага­ється тебе вбити?

— А-а,— зітхнув гном з мученицьким видом.— ЛЕП не рекламувала, що я теж брав участь. Гордови­ті офіцери нашої поліції не хотіли, щоб їхні імена стояли поруч з іменем відомого злочинця.

Батлер кивнув.

— У цьому є певний сенс. Отже, поки ти в безпе­ці, і Артеміс із Холлі живі. Але Опал щось проти них замислила. Щось із тролями й Одинадцятьма Чуде­сами. Чи є якісь ідеї?

— Ми ж обидва знаємо про тролів, чи не так?

Батлер знову кивнув. Не так давно він і сам бився із тролем, і то була одна із найскрутніших бійок за його участю. Навіть повірити важко, що ЛЕП удало­ся стерти всі ці спогади.

— А що то за Одинадцять Чудес?

— Одинадцять Чудес — парк атракціонів у старо­му районі Небесного міста. Ельфи одержимі Людьми Бруду, тож один кмітливий мільярдер вирішив, що було б непогано збудувати маленькі моделі людських чудес з усього світу і зібрати їх в одному місці. Кіль­ка років усе було добре, та мені здається, згодом усі ці пам’ятки змусили Народ згадати, як сильно вони сумують за поверхнею.

Батлер подумки переглянув список.

— Але ж існує лише Сім Чудес.

— Було одинадцять,— пояснив Мульч.— Повір, я маю світлини. В будь-якому разі парк уже закрили. На його територію уже кілька років ніхто не

заходить — тунелі небезпечні. І там повно тролів.— Рап­том він зупинився, до нього дійшов увесь жах того, що він щойно сказав.— О боги. Тролі.

Батлер почав квапливо збирати пістолет.

— Мусимо негайно туди вирушати.

— Неможливо,— сказав Мульч.— Я навіть гадки не маю, на чому.

Батлер схопив гнома за грудки і потяг до дверей.

— Може, і так. Але ти певно когось знаєш. У тво­єму бізнесі завжди хтось знайдеться.

Мульч аж зубами заскреготів, так задумався.

— А знаєш, дійсно знаю. Ельфа, який завдячує Холлі життям. Але що б я його не попросив, то буде протизаконно.

Батлер схопив із шафи сумку зі зброєю.

— Добре,— кинув він.— Незаконно завжди швид­ше.