Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 2: ЕЛЬФІЙКА-ЗЛОДІЙКА

Мюнхен, Німеччина, наш час

Злодії мають власний фольклор. Історії про винахідливі крадіжки і ри­зиковані пограбування. Одна така ле­генда розказує про єгипетського викрадача-кота, Фазіля Махмуда, який удерся на баню базиліки Святого Петра, щоб звідти стрибнути на єпископа і вкрасти його посох.

Інша історія стосується жінки, Рудої Мері Кенеллі, яка вбралася в герцогиню і видурила собі перепустку на коронацію короля Англії. В палаці заперечують, що така подія взагалі відбувалася, але час від часу на аукціонах спливає корона, дуже схо­жа на ту, що зберігається в лондонському Тауері.

Та найцікавіша легенда — про втрачений ше­девр Ерве. Кожен школяр молодших класів знає, що Паскаль Ерве — французький імпресіоніст, що напрочуд красиво змальовував ельфів. І кожен агент у світі мистецтва знає, що роботи Ерве посту­паються ціною лише самому Ван Гогу, і торги починаються з п’ятдесяти мільйонів євро.

В ельфійській серії Ерве п’ятнадцять полотен. Десять можна побачити у французьких музеях, інші п’ять — у приватних колекціях. Але ходять чутки про шістнадцяту. У верхніх ешелонах кримі­нального світу пошепки переказують, що існує іще одна робота — «Ельфійка-злодійка»,— на якій зо­бражено, як ельфійка викрадає людську дитину. За легендою, Ерве подарував картину красуні-турчанці, яку зустрів на Єлисейських Полях.

Дівчина розбила серце художника і продала картину британському туристу за двадцять фран­ків. Через кілька тижнів картину із будинку анг­лійця викрали. З того часу вона кочує світом з од­нієї приватної колекції до іншої. Відколи Ерве написав свій шедевр, його, за переказами, викрада­ли п’ятнадцять разів. Але відрізняє цю крадіжку від мільярда інших, скоєних за цей час, те, що пер­ший злодій вирішив залишити картину собі. Як і всі інші.

«Ельфійка-злодійка» став бажаним трофеєм для найкращих злодіїв світу. Лише дюжина знає про її існування, і лише горстка — про її місцезнахо­дження. Ця картина для викрадачів — те ж саме,

що і премія Тернера для митців. Той, хто поцупить шедевр, визнається найдосвідченішим злодієм свого покоління. Мало хто про це знає, а ті, хто знають, зі штанів вистрибують, аби її роздобути.

Звісно, Артеміс Фаул знав про існування «Ельфійки-злодійки» і зовсім недавно дізнався про його місцезнаходження. Непереборна спокуса ви­пробувати свої можливості. Якщо йому це вдасть­ся, він стане наймолодшим злодієм в історії, хто добився такого успіху.

Його охоронця, євразійця Батлера, не дуже ра­дував останній проект молодого хазяїна.

— Мені це не подобається, Артемісе,— сказав Батлер низьким скрипучим голосом.— Моя інту­їція підказує, що це пастка.

Артеміс уставив батарейки в маленький ігровий комп’ютер.

— Звісно, пастка,— погодився чотирнадцяти­річний ірландський хлопець.— «Ельфійка-злодійка» заманює викрадачів уже багато років. Але від цього справа стає ще цікавішою.

Вони їхали по мюнхенській Марієнплац на взя­тому напрокат «Хаммері Н2». Військовий автомо­біль був не зовсім у стилі Артеміса, але цілком у стилі тих людей, за кого вони себе видавали. Ар­теміс сидів позаду і почувався дуже безглуздо, бо замість звичного костюма на ньому був одяг нор­мального підлітка.

— Це вбрання абсурдне,— зауважив він, засті­баючи блискавку найти.— Який сенс у каптурі, якщо він промокає? А всі ці написи? Відчуваю себе ходячою рекламою. І джинси сидять якось не так. Звисають мало не до колін.

Батлер посміхнувся, поглянувши в дзеркало за­днього виду.

— Мені здається, ви маєте гарний вигляд. Джу­льєтта сказала б, що ви поганий.

Джульєтта, молодша Батлерова сестра, зараз саме подорожувала Америкою з групою мексикан­ських борців, намагаючись пробитися до слави. Виступала вона під звучним псевдонімом Нефри­това Принцеса.

— Я дійсно почуваюся погано,—- зізнався Арте­міс.— А оці кросівки? Хіба можна бігати у взутті з підошвою в десять сантиметрів? Я немов на ходу­лях. Чесно, Батлере, щойно ми повернемося до го­телю, я позбавлюся цього вбрання. Скучив за сво­їми костюмами.

Батлер повернув на їм Тал, де було розташовано «Міжнародний банк».

— Артемісе, якщо вам незручно, то, може, ми відкладемо операцію?

Артеміс сунув комп’ютер у рюкзак, де вже було кілька тінейджерських штучок.

— Ні в якому разі. Щоб іще раз організувати таку можливість, знадобиться місяць.

Три тижні тому Артеміс зробив анонімне по­жертвування до фонду школи для молодих джентль­менів Сент-Бартлебі з умовою, що всі хлопчики, що навчаються там третій рік, здійснять подорож до Мюнхена на Європейський шкільний ярмарок. Ди­ректор із задоволенням виконав бажання спонсора. Отже тепер, поки всі хлопці роздивлялися технічні чудеса на виставці на мюнхенському олімпійському стадіоні, Артеміс прямував до «Міжнародного бан­ку». Гіней, директор школи, був переконаний, що Батлер везе бідолашного учня до кімнати в готелю.

— «Крейн і Спарроу», мабуть, уже кілька разів перевісили картину цьогоріч. Я б саме так і зробив. Хто знає, де вона буде через шість місяців?

«Крейн і Спарроу» — британська юридична фір­ма, вивіскою якої прикривалися напрочуд удалі викрадення і переховування вкраденого. Артеміс уже давно підозрював, що «Ельфійка-злодійка» на­лежить саме їм. Підтвердження цьому він отримав місяць тому, коли приватний детектив, якого він найняв шпигувати за «Крейн і Спарроу», доповів, що помітив, як тубу з якоюсь картиною перевози­ли до «Міжнародного банку». Можливо, то і була «Ельфійка-злодійка».

— Такого шансу може більше і не трапитися, доки я не виросту,— продовжив ірландський хло­пець.— Навіть і мови бути не може, щоб чекати так довго. Франц Герман викрав «Ельфійку-злодійку»,

коли йому було вісімнадцять. Я маю побити цей рекорд.

Батлер зітхнув.

— Згідно злодійській легенді, Герман викрав картину 1927 року. Просто поцупив портфеля. Сьогодні процес набагато складніший. Нам дове­деться серед білого дня відімкнути сейф в одному з найбезпечніших банків світу.

Артеміс Фаул посміхнувся.

— Так. Багато хто сказав би, що це неможливо.

— Сказав би,— погодився Батлер, паркуючи «Хаммер».— Багато розумних людей. Особливо хлопців, що поїхали на екскурсію з класом.

Вони увійшли в банк крізь обертові двері й опи­нилися в вестибюлі, де було повно камер спостере­ження. Батлер ішов попереду, рішуче прямуючи по підлозі з мармуру із золотими прожилками до інформаційного віконця. Артеміс тупотів слідом, погойдуючи головою під якусь музику на порта­тивному CD-плеєрі. Власне, плеєр був порожнім. На Артеміс! були дзеркальні сонячні окуляри, які приховували очі, але дозволяли непомітно огляну­ти приміщення банку.

«Міжнародний банк» у певних колах славився тим, що має найзахищеніші депозитні сейфи, обій­шовши навіть Швейцарію. Поговорювали, що якби відчинити всі сейфи і висипати їхній уміст на підлогу, то на мармурі опиниться десята частина всіх багатств світу — коштовності, боргові розписки, готівка, цінні папери, витвори мистецтва,— і при­наймні половину із цього було викрадено у закон­них власників. Проте Артеміса всі ці скарби не ці­кавили. Може, іншим разом.

Батлер зупинився біля інформаційного віконця; тоненький монітор накрила широка тінь. Худий чоловік за монітором підняв голову, щоб поскар­житися, але передумав. Кремезна постать Батлера часто саме так і впливала на людей.

— Чим можу вам допомогти, гер?..

— Лі. Полковник Хавьєр Лі. Хочу відкрити де­позитний сейф,— відповів Батлер бездоганною ні­мецькою.

— Так, полковнику. Звісно. Мене звуть Бер­тольт, і сьогодні я вам допомагатиму.— Однією ру­кою Бертольт відкривав на комп’ютері файл пол­ковника Хавьєра Лі, іншою крутив олівець, немов мініатюрний поліцейський кийок.— Потрібно лише виконати стандартну процедуру перевірки. Можна ваш паспорт, будь ласка?

— Звісно,— протягнув Батлер у віконце паспорт громадянина Народної Республіки Китай.— Я і не думав, що можна обійтися без ретельної перевірки.

Бертольт тонкими пальцями взяв паспорт, спо­чатку роздивився фото, потім поклав паспорт у сканер.

— Альфонсе,— гримнув Батлер на Артеміса,— припини крутитися і стань рівно, сину. Ти так гор­бишся, що мені іноді здається, що у тебе взагалі не­має хребта.

Бертольт посміхнувся так нещиро, що це помі­тив би навіть малюк.

— Альфонсе, приємно познайомитись.

— Така ж фігня,— також нещиро озвався Арте­міс.

Батлер похитав головою.

— Мій син не вміє спілкуватися. Не дочекаюся, коли його вже в армію заберуть. Тоді побачимо, чи зроблять вони з нього чоловіка.

Бертольт співчутливо закивав.

— У мене дівчинка. Шістнадцять років. Вона за телефоном проводить більше часу на тиждень, ніж уся родина за їдою.

— Підлітки. Усі однакові.

Комп’ютер пікнув.

— Так, з вашим паспортом усе гаразд. Тепер мені потрібен ваш підпис.

Бертольт підсунув планшет. До нього кріпилася цифрова ручка. Батлер її взяв і нашкрябав підпис. Підпис співпаде. Як інакше. Це ж почерк самого Батлера, і полковник Хавьєр Лі — одна з кількох дюжин вигаданих особистостей, які охоронець створив за кілька років. Паспорт також справжній, хоча цього не можна сказати про інформацію, що в ньому міститься. Батлер купив його кілька років тому у секретаря китайського дипломата в Ріо-де- Жанейро.

Комп’ютер знову пискнув.

— Добре,— сказав Бертольт.— Ви саме той, за кого себе видаєте. Я відведу вас до кімнати з депо­зитними сейфами. Альфонс піде з нами?

— Звісно,— відповів Батлер.— Якщо лишити його тут, він обов’язково щось утне, і його заарештують.

Бертольт оцінив жарт.

— Ну, тоді дозвольте мені зауважити, полков­нику, він потрапив туди, куди потрібно.

— Дуже смішно, чуваче,— пробурмотів Арте­міс.— Тобі варто із власним шоу виступати.

Але коментар Бертольта був дуже слушним. У помешканні було повно озброєних охоронців. При першій же загрозі вони пересунуться на стра­тегічні позиції і перекриють усі виходи.

Бертольт повів їх до броньованого ліфту і при­клав до камери біля дверей своє посвідчення.

Підморгнув Артемісу:

— У нас тут особлива система охорони, юначе. Усе це дуже цікаво.

— Знаю. Зараз знепритомнію,— закотив очі хлопець.

— Поводься чемно, сину,— кинув йому Бат­лер.— Бертольт просто намагається підтримати бесіду.

Банківський службовець Артемісів сарказм ви­тримав.

— Може, коли виростеш, Альфонсе, і ти тут працюватимеш, та?

Артеміс уперше щиро посміхнувся, і від цієї посмішки у Бертольта чомусь спина сиротами узя­лася.

— Знаєш, Бертольте, мені здається, що найкра­ща робота для мене саме в банку.

Незручну тишу, що запанувала після цих слів, порушив голос із крихітного динаміка під каме­рою.

— Так, Бертольте, ми тебе бачимо. Скільки?

— Двоє,— відповів Бертольт.— Один власник і один неповнолітній. Хочуть відкрити сейф.

Двері ліфта розсунулися, за ними відкрився ста­левий куб, у якому не було ані кнопок, ані панелей, просто в одному куті кріпилася камера. Вони уві­йшли всередину, і ліфт запрацював. Артеміс помі­тив, що коли ліфт почав опускатися, Бертольт стиснув кулаки.

— Гей, Бертольте! Що за проблема? Це ж лише ліфт!

Чоловік вимушено посміхнувся. Під вусами ледь блиснули зуби.

— А ти все помічаєш, Альфонсе. Мені не подо­баються тісні помешкання. А тут іще й панелі керу­вання немає заради безпеки. Ліфтом керують із кабінету охорони. Якщо він зламається, то нас урятують лише охоронці. І ця штука практично герметична. А якщо у охоронця станеться серце­вий напад? Чи він піде кави попити? Ми ж усі...

Відчайдушну промову чиновника перервало шипіння дверей ліфта. Вони прибули на поверх, де розташовувалися депозитні сейфи.

— Ну от.— Бертольт промокнув лоба паперо­вою хусточкою. У зморшці між бровами лишився клаптик паперу і затріпотів під струмом повітря з кондиціонерів, як вітровий конус.— Бачите, усе безпечно. Жодних причин для хвилювання. Усе добре,— знервовано розсміявся він.— Ходімо?

Біля ліфта на них чекав величезний охоронець. Артеміс помітив у нього пістолет і шнур від на­вушників, що оповивав шию.

— Вилькоммен, Бертольте, ти все зробив за один раз. Знову.

Бертольт змахнув із лоба залишки носовичка.

— Так, Курте, зробив, і не думай, що я не помі­тив зневаги у твоєму голосі.

Курт поблажливо зітхнув, але так, щоб його по­чули.

— Прошу, вибач мою фобію, земляче,— сказав він Батлерові.— Його все лякає, від павуків до ліф­та. Диво, як він узагалі з ліжка вибирається. А те­пер, будь такий ласкавий, стань на отой жовтий квадратик і підніми обидві руки на рівень плечей.

На металевій підлозі дійсно був жовтий квадра­тик. Батлер ступив на нього, підняв руки. Курт оглянув його так ретельно, що офіцер митниці по­червонів би від сорому, а тоді запросив пройти крізь рамку металодетектора.

— Чисто,— голосно сказав він. Мабуть, слова призначалися для мікрофона на лацкані піджака і передавалися до кабінету охорони.

— Ти наступний, хлопче,— сказав Курт.— Та сама процедура.

Артеміс підкорився і незграбно ступив на ква­драт. Руки він ледь підняв.

— Альфонсе! — зиркнув на нього Батлер.— Роби, що тобі сказали. Якщо так поводитимешся в армії, будеш туалети чистити.

Артеміс похмуро відповів:

— Так, полковнику, але ж ми зараз не в армії, чи не так?

Курт зняв зі спини хлопця рюкзак, перевірив, що всередині.

— Що це таке? — запитав він, витягуючи скла­дену металеву конструкцію.

Артеміс узяв цю конструкцію і трьома швидки­ми рухами розкрив її.

— Це скутер, чуваче. Може, чув про такі? Тран­спорт, що не забруднює повітря, яким ми дихаємо.

Курт забрав скутер, покрутив колеса, перевірив місця з’єднання.

— Звісно, це ще й лазерний ніж,— гмикнув Ар­теміс,— щоб розрізати дверцята ваших сейфів.

— Дотепний малий,— пробурчав Курт і запхав скутера в рюкзак.— А це що?

Артеміс увімкнув гру.

— Комп’ютер для ігор. їх вигадали, щоб підліт­ки не розмовляли з дорослими.

Курт покосився на Батлера.

— Розумник він у вас, містере. От би в мене такий був,— Він дзенькнув зв’язкою ключів, що висіли у хлопця на паску.— А це що?

Артеміс почухав потилицю.

— Е-е... Ключі?

Курт заскреготів зубами.

— Знаю, що ключі, хлопче. Від чого вони?

Артеміс знизав плечима.

— Усяке. Шафа в школі. Замок скутера. Кілька щоденників. Таке інше.

Охоронець оглянув ключі. Досить прості, склад­ного замка не відчинять. Але за правилами ключів у банку не дозволялося. Через металодетектор можна проносити тільки ключі від сейфів.

— Вибач. Ключі залишаться тут.— Курт клацнув замочком брелока і поклав ключі на тацю.— Забе­реш, коли повертатимешся.

— Тепер можна іти?

— Так,— сказав Курт.— Будь ласка, проходь, але спочатку передай рюкзак через детектор батькові.

Артеміс простягнув сумку крізь металеву рамку Батлеру. Потім пройшов сам. Пролунав сигнал.

Курт нетерпляче пройшов за ним.

— На тобі є щось іще металеве? Пряжка? Моне­ти?

— Гроші? — хмикнув Артеміс.— Якби ж то.

— Чому ж тоді детектор спрацював? — спанте­личено запитав Курт.

— Здається, я знаю,— сказав Артеміс.

Він сунув палець за верхню губу і відтягнув її. На зубах блиснули дві металеві дужки.

— Брекети. Це все пояснює,— кивнув охоро­нець.— Детектор напрочуд чутливий.

Артеміс витяг пальця.

— Теж діставати? Зривати з зубів?

Курт сприйняв це буквально.

— Ні, здається і так усе гаразд. Проходь. Але по­водься як слід. Тут банк, а не майданчик для ігор.— Курт замовк і показав на камеру над головою.— Не забудь, я стежитиму.

— Стеж скільки завгодно,— нахабно заявив Ар­теміс.

— Не сумнівайся, хлопче. Спробуєш хоч на якісь двері плюнути, і я тебе миттю вижену звідси. Силоміць.

— Заради бога, Курте,— втрутився Бертольт.— Не влаштовуй вистави. Це ж не телевізійні камери.

Бертольт провів їх через броньовані двері.

— Вибачте за Курта. Він не склав іспит до військ Спеціального призначення, тож опинився у нас. Іноді мені навіть хочеться, аби нас хтось обікрав, просто аби він хоч щось побачив.

Круглі двері були зроблені з товстої металевої плити, принаймні п’ять метрів у діаметрі. Незва­жаючи на розмір, вони легко відчинилися, щойно Бертольт їх торкнувся.

— Ідеально збалансовані,— пояснив чинов­ник.— Навіть дитина відкриє. До пів на шосту, а тоді вони зачиняються на ніч. Звісно, замок за­програмований на певний час. Двері не можна від­чинити аж до пів на дев’яту ранку. Навіть прези­дентові банку.

За дверима вони побачили нескінченні ряди сталевих депозитних сейфів усіх форм і розмірів. Кожна коробка-сейф мала єдиний прямокутний отвір для ключа, навколо якого сяяло оптично-во­локонне світло. Саме зараз усі вогники світилися червоним.

Бертольт витяг із кишені ключ; той тоненьким сталевим тросиком кріпився до його паска.

— Звісно, форма ключа — не єдина важлива де­таль,— сказав він, уставляючи ключа в отвір.— У замки також убудований мікрочіп.

Батлер дістав із гаманця схожого ключа.

— Ми готові?

— Як вам завгодно, містере.

Батлер провів пальцями по кількох сейфах, доки не знайшов коробку з номером сімсот. Уставив ключ в отвір.

— Готово.

— Добре. За моїм сигналом. Три, два, один. По­вертайте.

Обидва чоловіка водночас повернули ключі. Така процедура не дозволяла злодію відімкнути сейф одним ключем. Якщо два ключа не повернути водночас, коробка не відкриється.

Світло навколо обох ключів змінилося з черво­ного на зелений. Двері Батлерового сейфа відкри­лися.

— Дякую, Бертольте,— сказав Батлер і потяг­нувся до сейфа.

— Нема за що, містере,— відповів Бертольт, мало не вклоняючись. — Я стоятиму зовні. Навіть незважаючи на камери, за правилами я маю пере­віряти вас кожні три хвилини. Тож побачимося через сто вісімдесят секунд.

Щойно чиновник зник, Артеміс кинув на охо­ронця насмішкуватий погляд.

— Альфонсе? — сказав він, майже не розтуля­ючи губ,— Не пригадую, щоб погоджувався на таке ім’я для мого персонажа.

Батлер натиснув кнопку на хронометрі.

— Я імпровізував, Артемісе. Подумав, що в по­дібній ситуації це доречно. Якщо дозволите зауважити, з вас вийшов дуже переконливий нахабний підліток.

— Дякую, старий друже. Я старався.

Батлер витяг із сейфа план будинку і розгорнув його. Перед ним опинилося креслення майже два на два метри. Він підняв його у витягнутих руках і роздивився схеми, накреслені на папері.

Артеміс глянув на камеру під стелею.

— Підніми руки іще на п’ять сантиметрів і зро­би крок ліворуч.

Батлер так і зробив, приховавши рухи за покаш­люванням і тремтінням пергаменту.

— Добре. Ідеально. Так і лишайся.

Коли під час свого останнього візиту Батлер орендував сейф, він декілька разів сфотографував кімнату камерою, вбудованою в ґудзик. Артеміс скористався цими світлинами, щоб зробити циф­рову реконструкцію кімнати. За розрахунками, місце, де саме зараз стояв Батлер — квадрат десять на десять метрів,— можна було чудово використо­вувати як прикриття. Тут усі його рухи були при­ховані планом. Зараз охоронець бачив лише його кросівки.

Артеміс сперся спиною на стіну сейфів між дво­ма сталевими стелажами. Обхопив руками стовп­чики, підтягнувся, ноги вислизнули із завеликих кросівок. Хлопець обережно сковзнув на полицю.

— Не підводь голову,— порадив Батлер.

Артеміс порився в рюкзаку і знайшов відеокуб. Хоча на цьому мініатюрному комп’ютері дійсно можна було гратися в ігри, головною його функ­цією була рентген-панель. Рентген-панелі не дуже часто використовувалися у вищих ешелонах кри­мінального світу, і Артеміс дуже легко замаскував її під тінейджерську забавку.

Хлопець активував рентген, провів ним по дверця­тах депозитних сейфів поруч із Батлером. Охоронець орендував сейф через два дні після «Крейн і Спарроу». Логічно було припустити, що два сейфи розташову­ватимуться поруч, якщо «Крейн і Спарроу» не попро­сять особистого. В такому разі вони повернулися б до креслярської дошки. Артеміс уважав, що перша спроба викрадення «Ельфійки-злодійки» має сорок відсотків шансів на успіх. Не ідеальні умови, але ви­бору не було — вони мусили спробувати. Принаймні більше дізнаються про систему охорони банку.

Маленький монітор ігрового кубу показав, що перший сейф був напханий валютою.

— Не те,— сказав Артеміс.— Лише готівка.

Батлер звів брови:

— Знаєте, як там кажуть? Забагато готівки не буває.

Артеміс уже перейшов до наступного сейфа.

— Не сьогодні, старий друже. Але ми можемо подовжити оренду нашого сейфа, на випадок якщо нам захочеться повернутися.

У наступному сейфі були офіційні документи, перев’язані стрічками. В тому, що за ним, на таці лежала ціла гора діамантів. Із четвертим нарешті пощастило. Всередині лежав довгий тубус зі скру­ченим полотном.

— Гадаю, це нарешті саме те, що нам потрібно, Батлере.

— Радітимемо, коли повісимо на стіні в маєтку Фаулів. Покваптеся, Артемісе, у мене вже руки по­чинають боліти.

Артеміс узяв себе в руки. Звісно, Батлер має ра­цію. До володіння «Ельфійкою-злодійкою» іще довго, якщо це справді загублений шедевр Ерве. З таким же успіхом це може бути малюнок гелікоп­тера, яким так пишається якийсь дідусь.

Артеміс пересунув рентген до низу сейфа. На дверцятах не було позначок виробника, але інколи майстри так пишалися своєю роботою, що не мо­гли встояти перед спокусою і не розмістити десь свій підпис, навіть якщо ніхто і не знав, де саме той міститься. Хлопець шукав секунд двадцять, поки не знайшов те, що хотів. Ізсередини дверцят було вигравіруване слово «Блоккен».

— «Блоккен»! — радісно вигукнув хлопець.— Як ми і думали!

Лише шість компаній у світі могли сконстру­ювати депозитні сейфи такої якості. Артеміс зла­мав їхні комп’ютери і в списку клієнтів «Блоккен» знайшов «Міжнародний банк». «Блоккен» — ма­ленька компанія у Відні, яка виробляла сейфи для кількох банків у Женеві і на Кайманових островах. Батлер навідався до їхніх майстерень і поцупив два ключі. Звісно, ключі були металеві, і їх не можна було б пронести через металодетектор, не вдав­шись до хитрощів.

Артеміс сунув два пальці в рот і витяг верхню пластинку брекетів. За нею ховався пластиковий контейнер, в якому лежали два ключі. Ключі від сейфа.

Кілька секунд хлопець розминав щелепу.

— Так значно краще,— зізнався він.— Я мало не задихнувся.

Наступною проблемою була відстань. Між зам­ком сейфом і замком для другого ключа біля две­рей було понад два метри. Мало того, не було ні­якої можливості відчинити двері без допомоги, так іще й того, хто б спробував це зробити, помітили б охоронці.

Артеміс витяг із рюкзака скутер. Висунув один штифт і від’єднав кермо від нижньої частини. Ску­тер був незвичайний. Один інженер, приятель Бат­лера, сконструював його саме під цей план. Отже, підніжка була абсолютно звичайною, а кермо ви­сувалося, варто було натиснути на кнопку. Артеміс відкрутив одну ручку, приєднав її до іншого кінця стовпчика. На кінці кожної ручки був проріз, у який хлопець і вставив ключі. Лишилося встави­ти обидва ключі у відповідні отвори і водночас їх повернути.

Артеміс вставив одного ключа в сейф «Крейн і Спарроу».

— Готовий? — запитав він у Батлера.

— Так,— відповів охоронець.— Не заходьте ані на крок далі, ніж потрібно.

— Три, два, один. Почали!

Артеміс натиснув на кнопку на розсувному кер­мі. Проповз по полиці, потягнувши за собою телескопічну ручку. Коли хлопець пересунувся, Батлер розвернувся так, що Артеміс лишився прикритим кресленням. Тепер план прикривав отвір для клю­ча біля дверей, не викриваючи взуття Артеміса без хлопцевих ніг. Проте потрібний сейф було видно, і Артеміс швидко вставив у замок другого ключа.

Замок біля дверей був за метр від кінця сталевих полиць. Артеміс витягнувся, наскільки зміг, нама­гаючись не втратити рівновагу, і вставив ключа я отвір. Той чудово підійшов. Хлопець швидко від­сунувся назад. Тепер Батлерові знову потрібно було причинити сейф «Крейн і Спарроу». Увесь план було побудовано на припущенні, що охорон­ці не зводитимуть очей із Батлера і не помітять то­неньку жердину, що тяглася до замка. Дуже слуш­но, що конструкція була такого самого кольору, що і депозитні сейфи.

Артеміс повернувся до потрібної шухляди, на­тиснув на ручку. Спеціальна система кабелів тієї самої миті повернула іншу ручку. Обидва замки спалахнули зеленим. Сейф «Крейн і Спарроу» ві­дімкнувся. На мить Артеміс відчув задоволення. Його хитромудрий винахід спрацював! Але чом би й ні? Усіх законів фізики він дотримався. Дивно, як найсуворішу електронну систему охорони мож­на обдурити за допомогою жердини, шківу і брекетів.

— Артемісе,— пробурчав Батлер,— мені вже не­зручно тримати руки піднятими. Тож, якщо ви не заперечуєте...

Хлопець вирішив, що потім відсвяткує. Вони ще не вийшли з банку. Він повернув ручки, смикнув розкладене кермо на себе. Ключі вискочили із зам­ків. Він натиснув кнопку, і жердина знову перетво­рилася на деталь скутера. Поєднувати деталі Арте­міс поки не став. Жердина може іще знадобитися, щоб обшукати інші сейфи.

Перед тим як відчинити дверцята ширше, хло­пець уважно обстежив сейф рентген-панеллю. Шу­кав дріт чи щось інше, аби ввімкнути додаткову сигналізацію. Знайшовся один вимикач, приєдна­ний до портативного клаксону. Будь-який злодій почувався б напрочуд ніяково, якби керівництво банку підстрибнуло б від несподіваного верещан­ня. Артеміс посміхнувся. Схоже, "Крейн і Спарроу" мають почуття гумору. Може, зробити їх сво­їми адвокатами?

Артеміс зняв із шиї навушники, відкрутив кру­глі частини. Витяг ізсередини дріт, прикрутив його до обох кінців вимикача. Тепер можна вимкнути вимикач, не порушуючи системи. Артеміс смик­нув. Клаксон промовчав.

Нарешті сейф було відімкнено. Всередині, опер­та на задню стінку, стояла плексигласова туба. В ній було полотно, скручене в рулон. Артеміс ви­тяг тубу, підніс її до світла. Кілька секунд він роз­дивлявся картину через прозорий пластик. Відкри­вати тубус було ризиковано, аж доки вони не повернуться до своєї кімнати в готелі. Якщо поква­питися, можна зіпсувати картину. Він уже кілька років чекав на цю мить, тож почекає іще кілька го­дин.

— Стиль легко впізнати,— сказав він, закрива­ючи сейф.— Упевнені мазки. Багато світла. Або І рве, або геніальна копія. Здається, у нас вийшло, Батлере, але точно сказати без рентгену й аналізу фарби не можу.

— Добре,— сказав охоронець, поглядаючи на годинник.— Це можна зробити в готелі. Складай­мо речі та ходімо звідси.

Артеміс закинув циліндр у рюкзак разом із зі­браним скутером. Повернув ключі в контейнер і начепив брекети на зуби.

Двері кімнати відчинилися саме тоді, коли хло­пець сунув ноги в кросівки. На порозі з’явився Бертольт.

— Тут усе гаразд? — поцікавився він.

Батлер згорнув план і поклав його в кишеню.

— Так, Бертольте. Все просто чудово. Можете провести нас до головного поверху.

Бертольт ледь помітно вклонився.

— Звісно. Прошу за мною.

Артеміс повернувся до ролі незадоволеного під­літка.

— Дуже дякую, Берті. Ото веселуха була. Обож­нюю стирчати на канікулах у банку, переглядаючи папери.

Потрібно віддати належне Бертольтові. По­смішка його не зменшилася.

Курт чекав на них біля металодетектора, схрес­тивши руки на грудях. Носоріг, не менше. Він про­пустив Батлера вперед і постукав по плечу Артеміса.

— Думаєш, ти розумний, хлопче? — вишкірився він.

— Порівняно з тобою? — посміхнувся Артеміс у відповідь.— Звісно!

Курт нахилився вперед, оперся руками об колі­на. Його очі опинилися на одному рівні з очами хлопця.

— Я спостерігав за тобою із нашого кабінету. Ти нічого не зробив. Ніколи нічого не робиш.

— Звідки ти знаєш? — запитав Артеміс.— Може, я відімкнув якийсь сейф?

— Знаю, бо весь час бачив твої черевики. Ти і на сантиметр із місця не зрушив.

Артеміс схопив свою зв’язку ключів і кинувся наздоганяти Батлера.

— Цього разу ти переміг. Але я повернуся.

Курт склав долоні рупором.

— Повертайся,— крикнув він.— Я чекатиму.