Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 11: ОСТАННЄ ПРОЩАННЯ

Е7, Небесне місто

КОЛИ вони повернулися в Небесне місто, транспортер оточила група солда­тів ЛЕП. На борт піднялися поліцейські, викрикуючи команди, але варто їм було побачити Батлера, як їхня зухвалість випарувалася, як краплі дощу на гарячому асфальті. їм казали, що ця людина велика. Але ж не настільки! Він був про­сто велетенський. Немов гора.

Батлер винувато посміхнувся.

— Не хвилюйтеся, маленькі ельфи. На більшість людей я справляю таке саме враження.

Поліцейські з полегшенням зітхнули в унісон, коли Батлер спокійно погодився піти за ними. Вони б,

звісно, його приборкали, якби він став чинити опір, але цей величезний Чоловік Бруду міг би на когось упас­ти ненароком.

Затриманих провели в зал очікування для важли­вих осіб, вигнавши звідти кількох буркотливих юристів і бізнесменів. Усе було дуже цивільно: смач­на їжа, чистий одяг (утім, не для Батлера) і розваги. Але вони лишалися під вартою.

Через півгодини в кімнату увірвався Фоулі.

— Холлі! — закричав він, обхоплюючи її своїми волохатими руками.— Я такий радий, що ти жива.

— І я, Фоулі,— посміхнулася Холлі.

— Міг би і зі мною привітатися,— похмуро бурк­нув Мульч.— «Як справи, Мульче? Давно не бачили­ся, Мульче. Ось твоя медаль, Мульче».

— Твоя правда,— погодився кентавр і обхопив волохатими лапами не менш волохатого гнома.— Радий тебе бачити, Мульче, хоча ти і втопив мого транспортера. Але медалі не отримаєш.

— І все через отой транспортер! — обурився Мульч.— Якби я того не зробив, твої б кістки зараз були поховані під ста мільйонами тон розтопленого заліза.

— Слушно,— кивнув кентавр.— Розкажу про це на слуханні,— Він повернувся до Артеміса: — Бачу, тобі вдалося нас надурити, Артемісе.

Хлопець посміхнувся.

— На щастя для нас усіх.

— Так. Більше ніколи не зроблю такої помилки і не стиратиму тобі пам’ять.— Він щиро потиснув хлопцеві руку.— Ти був другом Народу. І ти, Бат­лере.

Охоронець сидів, зігнувшись, на канапці, поста­вивши лікті на коліна.

— Можеш віддячити, якщо зробиш це місце тро­хи ширшим, щоб я зміг підвестися.

— Вибач,— сказав Фоулі.— У нас немає примі­щень для людей такого розміру. Сул наказав, щоб вас усіх тримали тут, доки вас не перевірять.

— І як справи? — запитала Холлі.

Фоулі витяг із-під сорочки теку.

— Мене не має тут бути, але я подумав, що ви за­хочете бути в курсі подій.

Вони зібралися навколо столу, де Фоулі розклав звіти.

— Ми знайшли братів Брілл на стіні шахти. Заспі­вали, як пташки,— от вам і відданість хазяйці. Екс­перти зібрали достатньо уламків невидимого транс­портера, аби підтвердити його існування.

Холлі заплескала в долоні.

— Добре.

— Але це не стовідсотково,— зупинив її Арте­міс.— Без Опал у всьому можна звинуватити нас. Брати Брілл можуть брехати, аби нас захистити. Ви її впіймали?

Фоулі стиснув кулаки.

— І так, і ні. Її міні-транспортер пошкодило ви­бухом, тож ми його відстежили. Але коли ми діста­лися поверхні, вона вже зникла. Ми прочесали тери­торію, знайшли її сліди. Простежили за ними до невеличкої садиби у виноградарському регіоні біля Барі. Ми бачимо її на супутнику, але потрібен час, щоб організувати захват. Вона наша, ми її впійма­ємо. Але на це може піти тиждень.

Обличчя у Холлі потемніло від гніву.

— То нехай насолоджується цим тижнем, бо це буде найкращий тиждень того життя, що їй лиши­лося.

Неподалік від Барі, Італія

Крісло Опал Кобой викинуло на поверхню. Із про­битого генератора витікала плазма. Опал добре розуміла, що ця плазма — чудовий слід для Фоулі. Потрібно терміново закопати рештки і знайти місце, де вона б могла залягти, доки не зможе дістатися своїх фондів.

Вона розчистила порт і змогла протягнути іще з десяток миль, поки двигун остаточно не відмовив прямо посеред винограднику. Коли Опал вилізла з міні-транспортера, на неї вже чекала висока засма­гла жінка років сорока з лопатою і сердитим вира­зом обличчя.

— Це мій виноградник,— сказала жінка італій­ською.— Цей виноград — моє життя. Хто ти така, щоб залітати сюди на своєму літаку і знищувати все, що я маю?

Опал зібрала докупи думки.

— Де твоя родина? — запитала вона.— Де чо­ловік?

Жінка змахнула з очей пасмо волосся.

— Немає родини. Немає чоловіка. Я тут працюю сама. Я остання в нашому роді. Цей виноградник мені дорожчий за моє життя, і точно дорожчий за твоє.

— Ти не одна,— сказала Опал і переключилась на гіпнотичний месмер.— Тепер у тебе є я. Я твоя дочка, Белінда.

«Чом би й ні? — подумала вона.— Якщо спрацю­вало одного разу...»

— Бе-лін-да,— повільно повторила жінка.— У мене є дочка?

— Так,— кивнула Опал.— Белінда. Пам’ятаєш? Ми разом працюємо в цьому винограднику. Я допо­магаю робити вино.

— Ти допомагаєш мені?

Опал вилаялась. Ці люди нічого не можуть уторо­пати з першого разу.

— Так,— сказала вона, навіть не намагаючись прикрити нетерпіння.— Я тобі допомагаю. Працю­ємо пліч-о-пліч.

Очі у жінки раптом прояснилися.

— Белінда. Чому ти тут стоїш? Бери лопату і при­бери увесь цей безлад. Коли закінчиш, можеш при­готувати вечерю.

Серце Опал забилося трохи швидше. Фізична праця? Навряд чи. Таке роблять інші.

— Я передумала,— додала вона чималу порцію месмера.— Я твоя балувана донечка Белінда. Ти ні­коли не дозволяєш мені працювати, щоб не загрубі­ли руки. Бережеш мене для багатого чоловіка.

Повинно спрацювати. Переховається у цієї жінки кілька годин, а тоді втече в місто.

Але на Опал чекала несподіванка.

— Така вже моя Белінда,— сказала жінка.— Зав­жди про щось мріє. Бери лопату, дівчино, або ляжеш спати голодною.

У Опал спалахнули щоки.

— Хіба ти мене не чула, дурна? Фізична праця не для мене. Ти мені прислуговуватимеш. Це сенс твого життя.

Італійська синьйора наблизилася до своєї мініа­тюрної доньки.

— Слухай, Беліндо. Я намагаюсь не звертати уваги на огидні слова з твоїх вуст, але це дуже важ­ко. Ми обидві працюємо у винограднику, і так за­вжди було. Бери лопату, або я зачиню тебе в кімна­ті і змушу перечистити сто картоплин, не давши з'їсти жодної.

Опал заклякла. Вона не розуміла, що сталося. Пе­ред месмером не могли встояти навіть сильні люди. Що відбувається?

А правда була в тому, що Опал перестаралася. Вжививши собі гіпофіз, вона перетворила себе на людину. Дуже скоро людський гормон росту витіс­нив магію. Опал просто не пощастило, що останню краплину магії вона витратила на те, щоб перекона­ти цю жінку, що є її донькою. Тепер магії в неї не ли­шилося зовсім, а сама вона опинилася полонянкою у винограднику італійської синьйори. Більш того, її змусили працювати, а це було навіть гірше за кому.

— Поквапся! — крикнула жінка.— Передавали дощ, тож потрібно багато чого зробити.

Опал узяла лопату. Та була більше за неї, держак був побитим і потертим.

— Що мені робити із цією лопатою?

— Розбиваєш землю вістрям і риєш іригаційну канаву між цими двома рядами. А після вечері допо­можеш мені з пранням, яке я взяла цього тижня. Це білизна Карміни, сама знаєш, які в неї речі,— скри­вилася жінка, і Опал зрозуміла, що то за білизна.

Італійка підхопила другу лопату і почала копати поруч.

— Не хмурся так, Беліндо. Праця загартовує ха­рактер. Через кілька років ти сама все зрозумієш.

Опал замахнулася лопатою і театрально увігнала її в землю, здійнявши хмаринку пилу. Руки у неї боліли вже просто тому, що вона тримала це знаряд­дя. А через годину перетворяться на пухирі та рани. Може, ЛЕП її врятує.

Її бажання здійсниться, але тільки через тиж­день, коли уже й нігті поламаються і почорніють, а шкіра стане грубою від вітру і сонця. Вона пере­чистить купу картоплі і митиме своїй новій матусі ноги. Опал із жахом дізнається, що в її новій роди­ні тримають свиней, і що чистка свинарника — та­кож один з її численних обов’язків. Коли по неї прийде група захвату ЛЕП, вона мало не плакатиме від щастя.

Е7, Небесне місто

Церемонію кремації Джуліуса Рута провели на дру­гий день після того, як у Небесне місто привезли Ар­теміса з Холлі. Зібралися всі шишки, тільки капітана Холлі Шорт не було. Командир Сул не дозволив їй відвідати захід навіть під охороною. Трибунал саме розглядав справу і ще не виніс рішення, і Холлі досі вважалася винною у вбивстві.

Тож вона сиділа у залі очікування і дивилася це­ремонію по великому екрану. З усього, що причинив їй Сул, це було найгірше. Джуліус Рут був її близь­ким другом, а вона дивилася його похорон на моні­торі, хоча всі інші офіцери були присутні і стояли перед камерами із сумними обличчями.

Коли порожню урну опустили в цистерну де­струкції, вона закрила обличчя руками. Якби там були справжні рештки, кістки і тканини повністю розклалися б і повернулися в землю.

Між пальцями Холлі текли сльози.

Артеміс сів поруч і поклав руку їй на плече.

— Джуліус би пишався тобою. Небесне місто досі існує лише завдяки тобі.

Холлі шмигнула носом.

— Можливо. Коли б я була хоч трохи розумні­шою, Джуліус лишився б живий.

— Можливо, але я так не думаю. Я багато мірку­вав і дійшов висновку, що виходу з того підйомника не було. Якщо не знати заздалегідь.

Холлі опустила руки.

— Дякую, Артемісе. Дуже мило з твого боку. Ти ж не втратив голову, ні?

Артеміс серйозно замислився.

— Якщо чесно, не знаю. Одна половина мене хоче бути злодієм, а інша — звичайним підлітком. Немов у мені існують дві різні особистості, а в голові повно спогадів, які я ще не зовсім усвідомив. Дуже дивно не знати, хто ти такий.

— Не хвилюйся, Хлопче Бруду,— сказала Холлі.— Я наглядатиму за тобою, щоб переконатися, що ти не збився з дороги.

— Мої батьки і охоронець уже намагаються втри­мати мене на цій дорозі.

— Тож саме час послухати їх.

Двері кімнати відсунулися і увійшов задоволений Фоулі, а за ним командир Сул і двійко чиновників. Сул був явно не в такому захваті, як кентавр, і при­хопив із собою офіцерів, щоб дати відсіч Батлерові, якщо той розсердиться.

Фоулі схопив Холлі за плечі.

— Ти чиста,— посміхнувся він.— Трибунал про­голосував на твою користь, семеро проти одного.

Холлі покосилася на Сула.

— Навіть здогадуюся, хто був той один. .

— Я досі ваш начальник, Шорт,— розсердився Сул.— Хочу, щоб цей факт відбивався на вашій по­ведінці. Можливо, звинувачення з вас і зняли, але віднині я спостерігатиму за вами, як яструб.

Мульч клацнув пальцями перед носом Фоулі.

— Гей, поні. Слухай сюди! А я? Я тепер вільний гном?

— Трибунал вирішив покарати тебе за викраден­ня транспортера.

— Що? — не повірив Мульч.— Після того, як я вря­тував ціле місто?

— Але,— продовжив Фоулі,— тобі вирішили за­рахувати весь той час, що ти провів у в’язниці через незаконний ордер. Але медалі, на жаль, не буде.

Мульч поплескав кентавра по спині.

— А просто так сказати не можна було? Обов’яз­ково влаштовувати шоу?

Холлі знову кинула погляд на Сула.

— Дозвольте передати, що сказав мені Джуліус незадовго до смерті,— попросила вона.

— Будь ласка,— погодився Сул із сарказмом.— Усе, що ви розказуєте, напрочуд цікаве.

— Джуліус сказав мені, що моя робота — служити Народу, і я мушу робити все, що в моїх силах.

— Мудрі слова. Сподіваюся, ти саме це і зробиш.

Холлі зірвала з плеча значок ЛЕП.

— Зроблю. Якщо ви заглядатимете мені через плече в кожному підйомнику, я не зможу нікому до­помогти, то я вирішила піти,— і вона кинула значок на стіл.

Сул гмикнув.

— Якщо ти блефуєш, нічого не вийде. Я радий, що ти йдеш.

— Холлі, не роби цього,— заблагав Фоулі.— Ти нам потрібна. Ти мені потрібна.

Капітан погладила його по крупу.

— Мене звинуватили в смерті Джуліуса. Як я можу лишитися? Не хвилюйся, старий друже. Я буду по­руч,— і вона кивнула Мульчу: — Ідеш?

— Хто? Я?

Холлі посміхнулася.

— Ти ж тепер вільний гном, а кожному приватно­му детективу потрібен партнер. Хтось із зв’язками в підземному світі.

Мульч гордовито розправив груди.

— Мульч Діггумс, приватний детектив. Мені по­добається. Гей, я ж не хлопчик на побігеньках? Бо їм завжди дістається вся складна робота.

— Ні, ти повноправний партнер. Чим би ми не за­ймалися, завжди ділитимемо справи порівну.

Холлі повернулася до Артеміса.

— У нас знову все вийшло, Хлопче Бруду. Ми врятували світ. Принаймні, не дали зіткнутися двом світам.

Артеміс кивнув.

— Але легше цього разу не було. Може, наступно­го разу спробує хтось інший?

Холлі жартома штовхнула його в бік.

— Хто ж із нами порівняється? — А тоді нахили­лася і прошепотіла: — Я з тобою зв’яжуся. Може, тебе зацікавить робота консультанта?

Артеміс здивовано підняв брови і ледь кивнув. Цієї відповіді їй вистачило.

Як правило, Батлер піднімався, щоб попрощати­ся, але сьогодні довелося робити це навколішках. Холлі мало не потонула у його обіймах.

— До наступної кризи,— сказала вона.

— А може, ти заскочиш у гості,— відповів він.

— Тепер отримати візу буде складніше, я ж ци­вільна.

— Переконана?

— Ні,— спохмурніла Холлі.— Мене роздирає на шматки. Але я не одна.— І вона кивнула на Артеміса.

Хлопець нагородив Сула презирливим поглядом.

— Вітаю, командире, ви щойно втратили найкра­щого офіцера ЛЕП.

— Слухай, людино,— почав Сул, але тут Батлер щось проричав, і слова застрягли в командировому горлі. Гном швидко сховався за спинами офіцерів.— Відправляйте їх додому. Негайно.

Офіцери дістали зброю, прицілилися і вистріли­ли. В шию Артеміса увійшла дробина із снотворним, і препарат миттєво розійшовся по тілу. Батлерові знадобилося чотири. Щоб не ризикувати.

Хлопець почув протести Холлі, але очі немов ту­маном застелило, як на імпресіоністській картині «Ельфійка-злодійка».

— У цьому немає потреби, Суле,— сказала вона, ха­паючи Артеміса за руку.— Вони вже бачили підйом­ник. Можна було повернути їх додому притомними.

Голос Сула немов долетів, як із колодязя.

— Не хочу ризикувати, капітане, тобто, міс Шорт. Люди — жорстокі створіння, особливо коли їх тран­спортують.

Артеміс відчув на грудях руку Холлі. Вона щось сунула в кишеню сорочки під піджаком. Але запита­ти він не міг, бо язик його не слухався. Ротом можна було лише дихати. За спиною хтось упав.

«Батлер відключився,— зробив висновок хло­пець.— Я лишився сам».

І знепритомнів.

Маєток Фаулів

Артеміс поступово приходив до пам’яті. Почувався він добре, усі спогади були на своїх місцях. А може, й ні. Звідки йому знати?

Він розплющив очі і побачив фреску на стелі. Отже, він у своїй кімнаті.

Кілька секунд хлопець не ворушився. І не тому, що не міг, просто лежати так було справжньою роз­кішшю. Ніякі піксі за тобою не ганялися, не намага­лися вхопити закохані тролі, не судив трибунал. Він просто лежав і думав. Улюблена справа.

Артемісові Фаулу потрібно було прийняти важ­ливе рішення. Як відтепер піде його життя? Це рі­шення він мав прийняти сам. Не можна було звину­вачувати обставини або списувати на тиск з боку оточуючих. Він сам собі хазяїн, і дуже добре це ро­зуміє.

Самотнє життя злодія більше йому не подобалося так, як раніше. Не було ніякого бажання вишукувати жертви. Але його приваблювали пригоди і геніальні плани. Може, існує якийсь спосіб поєднати його кримінальний геній з новою мораллю? А що, як ста­ти сучасним Робіном Гудом? Красти у багатіїв і роз­давати бідним? Можна просто красти в багатіїв. Ви­правлятися треба потроху.

У кишені щось завібрувало. Артеміс витягнув ма­ленький комунікатор. Зовсім як той, що вони лишили в транспортері Опал Кобой. Хлопець пригадав, як Холлі щось сховала у нього в кишені. Вона хотіла підтримувати зв’язок.

Артеміс підвівся, відкрив екран і побачив усміх­нене обличчя Холлі.

— Бачу, додому ви дісталися. Вибач за снодійне. Сул справжня свиня.

— Не страшно. Нічого поганого не сталося.

— Ти змінився. Старий Артеміс уже волів би помсти.

— Старий.

Холлі озирнулася.

— Послухай, я не можу довго говорити. Довелося скористатися піратським підсилювачем, щоб сигнал потрапив до тебе. Цей дзвінок коштує силу-силенну грошей. Мені потрібна послуга.

Артеміс посміхнувся.

— Чомусь мені ніхто не телефонує просто щоб привітатися.

— Наступного разу. Обіцяю.

— Запам’ятаю. Що за послуга?

— Ми з Мульчем маємо першого клієнта. Він продає витвори мистецтва. У нього викрали карти­ну. Я нічого в цьому не тямлю, тож вирішила зверну­тися до експерта.

Артеміс посміхнувся.

— Здається, я маю трохи досвіду в цій царині. Розкажи, що сталося.

— Справа ось у чому. Непомітно потрапити на виставку неможливо, як і вийти звідти. Але картина зникла. Навіть цілителі не володіють такою магією.

Артеміс почув кроки на сходах.

— Зачекай хвилинку, Холлі. Хтось іде.

У кімнату увійшов Батлер із пістолетом у руках.

— Щойно опритомнів,— сказав він.— Із вами все гаразд?

— Так,— відповів Артеміс.— Можеш це прибрати.

— Сподівався, що Сул досі тут, і можна його тро­хи полякати.— Батлер підійшов до вікна, відсунув прозорі завіси.— Автомобіль наближається. Батьки повертаються з Вестміту. Нам би узгодити свої істо­рії. Чому ми повернулися з Німеччини?

Артеміс задумався.

— Скажемо просто, що скучив за домом, скучив за батьками. Це майже правда.

Батлер посміхнувся.

— Мені подобається. Сподіваюся, більше цей привід не знадобиться.

— Хотілося б.

Батлер простягнув згорнуте полотно.

— А що з цим? Ти уже вирішив, що з ним робити?

Артеміс узяв «Ельфійку-злодійку», розстелив на ліжку. Дуже красиво.

— Так, старий друже. Я вирішив, що з ним роби­ти. Чи не міг би ти зустріти батьків біля дверей? Мені потрібно відповісти на дзвінок.

Батлер кивнув і кинувся вниз, перестрибуючи че­рез три сходинки.

Артеміс повернувся до комунікатора.

— А тепер, Холлі, повернімося до твоєї проблем­ки. Ти не подумала, що картина може досі лишатися в приміщенні? Злодій міг просто її перевісити.

— Це перше, що спало мені на думку. Я думала, ти геній, Артемісе. Увімкни мозок!

Хлопець почухав підборіддя. Важко зосередитись. Біля будинку прошелестіли шини, він почув голос мами, що виходила з автомобіля.

— Арті? — гукнула жінка.— Спускайся. Ми хочемо тебе побачити.

— Спускайся, Арті! — крикнув батько.— Приві­тай нас удома.

Артеміс зрозумів, що посміхається.

— Холлі, чи не могла б ти зателефонувати пізні­ше? Зараз я трохи зайнятий.

Холлі вдала, що хмуриться.

— Гаразд. П’ять годин. І придумай щось, будь ласка!

— Не хвилюйся, придумаю. І про рахунок за по­слуги не забуду.

— Деякі речі не змінюються,— сказала Холлі й відключилася.

Артеміс швидко сховав комунікатор у сейф. Біля сходів на нього вже чекала мама з широко розкрити­ми обіймами.