Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 1: БОЖЕВІЛЬНА

Клініка Дж. Аргона, Небесне місто, ельфи, за три місяці до того

КЛІНІКА Дж. Аргона — не держав­на лікарня. Лікуватися безкоштовно там не можна. Аргон і його команда психо­логів займалися лише тими ельфами, хто міг собі таке дозволити. Серед усіх заможних па­цієнтів клініки Опал була унікальною. Майже рік тому вона заснувала для себе фонд, на випадок, якщо збожеволіє і доведеться проходити лікування. Ро­зумний хід. Якщо Опал цього б не зробила, її родина напевне звернулася б до дешевшого закладу. Не ска­зати, що заклад мав би якесь значення для Кобой, яка провела останній рік під наглядом лікарів, які перевіряли її реакцію. Лікар Аргон сумнівався, що Опал помітила б троля, що бив би себе в груди пря­мо навпроти неї.

Але фонд — не єдине свідоцтво унікальності Опал. Кобой — така пацієнтка, що у всіх на вустах. Після спроби гоблінської тріади Б’ва Келл захопити владу ім’я Опал Кобой згадували по всьому світі. Піксі-мільярдерка вступила в змову з офіцером ЛЕП у відставці Брайаром Каджоном і фінансово підтри­мувала війну в Небесному місті. Кобой зрадила своїх родичів, а тепер її зрадив власний розум.

Останні шість місяців перебування Кобой у кліні­ці журналісти обложили двері її палати, вимагаючи звіту про кожен її рух. ЛЕП цілодобово чергувала біля дверей, і всі в лікарні звикли до постійних пере­вірок і сурових поглядів. Пільг не мав ніхто. Навіть у доктора Аргона час від часу брали зразки ДНК, аби впевнитися, що він саме той, за кого себе видає. Ри­зикувати з Кобой ЛЕП не хотіли. Якщо вона втече з Аргонової клініки, над ними не лише сміятимуться всі ельфи, але й на свободі опиниться дуже небезпеч­ний злочинець.

Але час спливав, щоранку біля дверей було дедалі менше камер. Урешті-решт, скільки можна сидіти, коли не відбувається нічого цікавішого за пускання слини? Поступово кількість чергових ЛЕП знизили з дюжини до шести, і врешті-решт на зміні лишився тільки один охоронець. Куди дінеться Опал Кобой? Так думали впливові особи. За нею стежило з деся­ток камер двадцять чотири години на добу. Під шкі­ру передпліччя їй вживили спеціальний чіп, що будь-якої хвилини допоможе повернутися в сон, ДНК перевіряють чотири рази на день. Навіть якщо хтось допоможе Опал вибратися з палати, що він з нею робитиме? Піксі сама на ногах не втримається, і всі датчики показують, що мозкова активність у неї ледь відхиляється від прямої лінії.

Отже, зрозуміло, що доктор Аргон дуже пишався своєю пацієнткою і частенько згадував її ім’я на зва­них вечірках. Відколи в клініку привезли Опал Ко­бой, у світі стало дуже модним мати родичів у тера­певтичному відділку. Майже кожна родина зі списку заможних віднайшла на горищі якогось божевільно­го дядька. І тепер цей божевільний дядько отримав найкращий догляд у розкішній клініці.

Якби ж то кожен ельф у клініці був таким слухня­ним, як Опал Кобой! Усе, що їй було потрібно,— кіль­ка внутрішньовенних трубок і монітор, а це з верхом оплачувалося її внесками у фонд за перші шість міся­ців. Доктор Аргон гаряче сподівався, що маленька Опал ніколи не отямиться. Бо якщо отямиться, ЛЕП потягнуть її до суду. А щойно Опал переведуть до в’язниці, її рахунки заморозять, у тому числі і фонд у клініці. Ні, чим довше триває сон Опал, тим краще для всіх, особливо для неї. Тому що через тонкий череп і великий розмір мозку піксі дуже вразливі до деяких захворювань, як-от кататонія, амнезія і нарколепсія. Тож цілком можливо, що її кома триватиме кілька десятиліть. А навіть якщо вона і прийде до тями, дуже вірогідно, що її пам’ять лишиться замкне­ною в якомусь ящичку величезного мозку піксі.

Доктор Дж. Аргон щовечора проводив обхід. Він уже не часто власноруч проводив процедури, але вважав, що персонал має відчувати його присут­ність. Якщо інші лікарі знатимуть, що Джербал Ар­гон тримає руку на пульсі, то скоріше за все вони і своїх рук з пульсу не знімуть.

Аргон завжди лишав Опал наостанок. Він заспо­коювався, коли бачив, як маленька піксі спить, під­ключена до системи. Дуже часто в кінці робочого дня він навіть заздрив Опаловому існуванню. Коли піксі не змогла витримати перевантаження, її мозок про­сто вимкнувся, лишилися тільки життєво важливі функції. Вона дихала, час від часу монітори реєстру­вали щось схоже на сон. Але крім цього, як би не хо­тілося чогось віднайти, Опал Кобой більше не було.

Тієї фатальної ночі Джербал Аргон почувався більш напруженим, ніж зазвичай. Його дружина по­дала на розлучення на підставі того, що він і шести зв’язних слів їй не сказав за останні два роки, Рада погрожувала відізвати державний грант, бо він за­робляв непогані гроші на нових пацієнтах, і стегно боліло так, що ніяка магія його не брала. Цілителі сказали, що все у нього в голові. Вони думають, що це смішно.

Аргон кульгав по східному крилу лікарні, переві­ряв плазмові монітори кожного пацієнта, що висіли біля дверей палат. Кривився щоразу, коли ліва нога торкалася підлоги.

Біля палати Опал було два піксі-прибиральники, Мервелл і Дискант Брілл. Витирали пил особливи­ми щіточками. Піксі — чудові робітники. Методич­ні, терплячі, рішучі. Якщо піксі отримав наказ щось зробити, можна бути впевненим, що він це зробить. Плюс вони були дуже милими, з такими дитячими обличчями і непропорційно великими головами. У більшості людей настрій поліпшувався, варто було лише поглянути на піксі. Така собі ходяча те­рапія.

— Доброго вечора, хлопці! — привітався Ар­гон.— Як там наша улюблена пацієнтка?

Мерв, старший із близнюків, поглянув на лікаря поверх щіточки.

— Жодних змін, жодних змін, Джеррі,— сказав він.— Якось здалося, що вона пальцем на нозі ворух­нула, але виявилося, то витівки освітлення.

Аргон розсміявся, але сміх був вимушений. Не подобалося йому, коли його називали Джеррі. Врешті-решт, це його клініка, він заслуговує на по­вагу. Але хороший прибиральник — це як золотий пил, а брати Брілл підтримували лікарню в бездоган­ному стані уже майже два роки. Брілли і самі були винятковими. Близнюки серед ельфів траплялися дуже рідко. Мервелл і Дискант були єдиною такою парою в Небесному місті. їх показували у кількох телевізійних програмах, у тому числі ток-шоу з най­вищим рейтингом.

Чергував сьогодні капрал ЛЕП Граб Кельп. Коли Аргон дійшов до кімнати Опал, капрал дивився фільм через відеоокуляри. Аргон не звинувачував його. Охороняти Опал Кобой так само цікаво, як ди­витися, як ростуть нігті на пальцях.

— Гарний фільм? — увічливо поцікавився лікар.

Граб підняв окуляри.

— Непоганий. Людський вестерн. Багато стріля­нини і шпигунів.

— Може, мені дасте, коли подивитесь?

— Жодних проблем, докторе. Але обережно. Людські диски дуже дорогі. Я вам його загорну в ган­чірочку.

Аргон кивнув. Він пригадав Граба Кельпа. Це той офіцер, який так піклується про своє добро. Він уже дві скарги написав до ради директорів клініки щодо клепки в підлозі, яка пошкрябала йому черевики.

Аргон подивився на монітор Кобой. Дані на плаз­мовому екрані постійно оновлювалися завдяки сен­сорам, що були приєднані до її скронь. Жодних змін, як він і очікував. Життєво важливі функції протіка­ють нормально, активність мозку мінімальна. Трохи раніше їй щось снилося, але зараз мозок заспокоївся. І нарешті, немов йому край необхідне було те свід­чення, підшкірний імплант підтвердив, що перед ним була саме Опал Кобой. Як правило, такі чіпи вживляли в голову, але черепи у піксі занадто крихкі для таких операцій.

Джербал набрав персональний код на кодовому замку на дверях. Панель відсунулася, і за нею відкри­лася простора кімната. На підлозі лагідно мерехтіли вогники. Стіни зроблені з м’якого пластику. З коло­нок лунають звуки природи. Саме зараз по камінцях дзюрчить струмочок.

Посередині кімнати на спеціальному пристрої ви­сіла Опал Кобой. До ремінців кріпилися гелеві по­душечки, до того вони автоматично підстроювалися до всіх рухів пацієнта. Якби Опал отямилася, підвіс­на система перетворилася б на сітку і не дозволила б їй отримати пошкодження.

Аргон перевірив датчики, переконався, що вони добре тримаються на лобі Кобой. Підняв одне пові­ко, посвітив на зіницю маленьким ліхтариком. Та трохи звузилася, але очі Опал не відвернула.

— Ну, розкажеш мені щось сьогодні, Опал? — тихо запитав лікар.— Вступну главу моєї книги?

Аргонові подобалося говорити з Кобой, на випа­док, якщо вона чує. Коли вона отямиться, міркував він, зв’язок між ними буде вже налагоджено.

— Нічого? Ані дрібнички?

Опал не відреагувала. Як і завжди протягом року.

— Ну і добре,— сказав Аргон, витяг з кишені останню ватну паличку і взяв мазок із її рота.— Може, завтра, га?

Провів паличкою по спеціальній поверхні на сво­єму планшеті. Через секунду на крихітному екрані висвітилося ім’я Опал.

— ДНК ніколи не бреше,— пробурмотів Аргон і кинув паличку до корзини зі сміттям.

Джербал Аргон востаннє поглянув на пацієнтку і повернувся до дверей.

— Спи, Опал,— сказав він майже лагідно.

Він знову заспокоївся, навіть забув про біль у стег­ні. Кобой була дуже далеко, там де і завжди. Скоро вона не отямиться. Фонд Кобой у безпеці.

Дивно, як іноді можуть помилятися гноми.

Опал Кобой була не в комі, але вона не була і при­томною. Вона була десь посередині, плавала в теку­чому світі медитації, де всі спогади схожі на кольо­рові бульбашки світла, що повільно спливають у свідомості.

З підліткового віку Опал навчалася у Голи Швіма, гуру очищувальної коми. Теорія Швіма полягає в тому, що існують більш глибокі рівні сну, ніж ті, які доводиться переживати більшості ельфів. Стану очищувальної коми можна досягнути лише після кількох десятиріч навчання і практики. Опал дося­гла своєї першої очищувальної коми, коли їй було чотирнадцять.

Переваги очищувальної коми в тому, що ельф не лише прокидається наче після відпочинку, увесь цей час він думає або — як у цьому випадку — складає плани. Кома Опал була такою повною, що її розум майже відділився від тіла. Вона змогла надурити дат­чики і не відчувала ніякого сорому від того, що її го­дували через трубки і міняли пелюшки. Рекорд сві­домо викликаної коми — сорок сім днів. Опал уже провела в такому стані одинадцять місяців і не мала наміру продовжувати далі.

Коли Опал Кобой об’єднала зусилля з Брайаром Каджоном і його гоблінами, вона розуміла, що має бути якийсь запасний план. їхній задум обіграти ЛЕП був геніальним, але завжди існувала можли­вість, що щось піде не так. І коли це станеться, Опал аж ніяк не хотілося провести решту життя у в’язни­ці. Єдиний шанс утекти — якщо всі вважатимуть її непритомною. Отже, Опал зайнялася приготуван­нями.

Спочатку вона заснувала особливий фонд у кліні­ці Аргона. Так вона буде впевнена, що потрапить у потрібне місце, якщо впаде в очищувальну кому. Наступний крок — упровадити в клініку двох найвідданіших робітників, щоб допомогли втекти. Тоді вона почала викачувати золото зі свого бізнесу. Ви­гнанцем без копійки в кишені Опал бути аж ніяк не хотілося.

Останнім кроком було пожертвувати своїм ДНК і дати зелене світло створенню клона, що зайняв би її місце в палаті. Клонування було абсолютно протизаконним, ельфійський закон заборонив його іще п’ятсот років тому після перших експериментів в Атлантиді. Вони були дуже сумнівними з наукової точки зору. Лікарі так ніколи і не змогли створити точний клон ельфа. Клони мали гарний вигляд, але були лише оболонками, і їхнього мозку вистачало лише на те, аби підтримувати основні функції тіла. Їм бракувало іскри справжнього життя. Клон, який повністю виріс, нагадував лише оригінал людини в комі. Ідеально.

Опал збудувала лабораторію-теплицю, подалі від «Лабораторій Кобой», і виділила достатньо грошей, аби проект протримався два роки,— саме стільки, щоб виростити її дорослий клон. Тоді, коли вона за­хоче втекти з клініки Аргона, замість неї лишиться її ідеальна копія. ЛЕП ніколи не дізнається, що вона зникла.

Як показав час, вона мала рацію щодо плану. Бра­йар виявився зрадливим, а маленька групка ельфів і людей зробила так, щоб його зрада привела до її па­діння. Тепер у Опал з’явилася ціль, що підживлюва­ла її силу волі: вона перебуватиме в комі стільки, скільки потрібно, бо дуже хоче поквитатися. Фоулі, Рут, Холлі Шорт і людина, Артеміс Фаул. Ось хто відповідає за її поразку. Скоро вона звільниться з клініки, а тоді відвідає всіх, хто став причиною її відчаю, і влаштує їм власну маленьку трагедію. Коли ворогів буде знищено, вона зможе перейти до другої частини плану: познайомить Людей Бруду з ельфами гак, щоб цього не можна було виправити стиранням пам’яті. Таємне життя ельфів майже скінчилося.

Мозок Опал Кобой утворив кілька щасливих ендорфінів. Думка про помсту завжди викликала у неї теплі почуття.

Брати Брілл дивилися, як доктор Аргон кульгає коридором.

— Недоумок,— пробурмотів Мерв, збираючи пил у кутку за допомогою телескопічної вакуумної трубки.

— Так і є,— погодився Скант.— Старий Джеррі не зміг би проаналізувати і миску мишачого рагу. Не дивно, що його дружина кидає. Якби він був справ­жнім психіатром, він би передбачив, що таке може статися.

Мерв склав вакуумну трубку.

— Котра година?

Скант звірився з місяцеметром.

— Десять на дев’яту.

— Добре. Як капрал Кельп?

— Досі дивиться фільм. Не хлопець, а чудо. Ма­ємо зробити все сьогодні. ЛЕП можуть надіслати ко­гось розумнішого на наступну зміну. А якщо чекати­мемо довше, клон підросте ще на два сантиметри.

— Твоя правда. Перевір камери.

Скант підняв кришку візка прибиральників, та відкинулася прямо з держаками швабр і мітел, ганчірками і пляшками із різними засобами. Під тацею з вакуумними насадками відкрився кольоровий мо­нітор, поділений на кілька секцій.

— Ну? — прошепотів Мерв.

Скант відповів не відразу, неквапливо перевірив усі секції. Відео надходило із різних мікрокамер, які Опал установила по всій клініці ще до свого ув’яз­нення. Власне, камери було зроблено з генетично створеного органічного матеріалу. Тож зображення, що вони передавали, було буквально живим. Перші у світі живі машини. Абсолютно не помітні жодному пристрою, що шукає жучків.

— Лише нічна зміна,— нарешті сказав він.— У цьому секторі нікого, крім капрала Дурня.

— А парковка?

— Чисто.

Мерв простягнув руку.

— Ну от, брате. Час настав. Дороги назад немає. Починаємо? Чи хочемо, аби Опал Кобой поверну­лася?

Скант здув пасмо чорного волосся зі свого круг­лого ока.

— Так, бо якщо вона повернеться власними сила­ми, то знайде спосіб, щоб змусити нас страждати,— сказав він, потиснувши братові руку.— Тож, почи­наємо.

Мерв дістав із кишені пульт. Прилад було нала­штовано на надзвуковий приймач, умонтований

у фасад лікарні. А він у свою чергу поєднувався із ба­лоном кислоти, що лежав на генераторі центрально­го живлення клініки за парковкою. Другий балон розташувався на запасному генераторі в службовому приміщенні у підвалі. Оскільки Мерв і Скант були прибиральниками, минулого вечора вони дуже легко розмістили ті балони на потрібних місцях. Звісно, клініка Аргона була поєднана із головною системою, але якщо генератори вийдуть із ладу, переключення до головної системи станеться лише через дві хвили­ни. Готуватися ретельніше потреби немає, врешті- решт, це ж медичний заклад, а не в’язниця.

Мерв глибоко вдихнув, відкрив захисний футляр і натиснув червону кнопку. Інфрачервоний наказ пульта активував два надзвукових заряди. Заряди послали звукову хвилю, яка підірвала балони, і бало­ни вивільнили свій кислотний зміст на генератори живлення клініки. Через двадцять секунд кислота повністю роз’їла генератори, і вся будівля потонула в темряві. Мерв і Скант швиденько надягли окуляри нічного бачення.

Щойно електрика зникла, на підлозі засвітилися зе­лені смужки, що показували шлях до виходу. Мерв і Скант швидко і цілеспрямовано зрушили з місця. Скант покотив візок, а Мерв пішов до капрала Кельпа.

Граб зняв відеоокуляри.

— Гей,— крикнув він, спантеличений через рап­тову темряву.— Що відбувається?

— Перебої з електрикою,— відповів Мерв і на­штовхнувся на капрала з добре вирахуваною не­зграбністю.— У нас не проводка, а жах. Кажу, кажу доктору Аргону, але ніхто не хоче витрачати гроші на підтримку будівлі, якщо можна купувати круті тачки.

Мерв плів дурниці не заради розваги; він чекав, доки подіє капсула з розчинним снодійним, яку він прикріпив до зап’ястка Граба.

— Кому ти розказуєш,— сказав Граб і раптом час­то заморгав.— А мені навіть нову шафу в Поліцей­ській Плазі не виділили... Пити хочу. Хтось іще хоче? — Граб завмер: почала свою дію сироватка. Через дві хвилини оціпеніння мине, і офіцер ЛЕП прокинеться. Про свою непритомність він не пам’ятатиме, а якщо пощастить, то і не помітить зниклі хвилини.

— Іди,— кинув Скант.

Мерва вже не було. Він з легкістю набрав код док­тора Аргона на дверях Опал. І зробив це навіть ско­ріше за Аргона, тому що провів безліч годин, трену­ючись удома на поцупленому кодовому замку. Аргон змінював код щотижня, але завжди виходило так, що коли лікар закінчував обхід, брати Брілл перебу­вали поряд із палатою Опал. До середини тижня пік­сі уже вивчали новий код.

Кодовий замок, що працював від батарейки, блимнув зеленим, і двері відсунулися вбік. Перед ним м’яко погойдувалася Опал Кобой, що висіла, не­мов жук в екзотичному коконі.

Мерв опустив її вниз на візок. Він рухався швид­ко, кожен рух було ретельно відпрацьовано. Він за­котив рукав Опал і знайшов маленький шрам на пе­редпліччі, куди було вживлено чіп. Обхопив тверду грудку вказівним і великим пальцями.

— Скальпель,— простягнув він руку. Скант пере­дав йому інструмент. Мерв зробив вдих, узяв скаль­пель і зробив двосантиметровий надріз на шкірі Опал. Всунув указівний палець в отвір і витяг елек­тронну капсулу. Вона була в силіконовому футлярі, за розміром не більше за таблетку знеболюючого.

— Закривай,— наказав він.

Скант нахилився до рани, притулив до обох країв великі пальці.

— Зцілися,— прошепотів він, і з його пальців з’явилися блакитні іскорки та потекли до рани. За секунду краї шкіри зійшлися, і тільки блідий роже­вий шрам нагадував, де був надріз. Шрам, майже ідентичний тому, що вже був. Власна магія Опал ви­сохла кілька місяців тому, оскільки вона була не в тому стані, щоб виконати ритуал.

— Міс Кобой,— сказав Мерв.— Час прокидатися. Доброго ранку!

Він повністю відстебнув Опал від конструкції. Непритомна піксі впала на кришку технічного візка. Мерв поплескав її по щоках, обличчя в неї порожевіло.

Дихання трохи почастішало, але очі лишалися за­плющеними.

— Потруси її,— сказав Скант.

Мерв витяг із куртки ЛЕПівський електричний кийок. Увімкнувся і доторкнувся до ліктя Опал. Тіло піксі спазматично смикнулося, і Опал Кобой повер­нулася до тями. Спляча прокинулася від жаху.

— Каджоне,— закричала вона,— ти мене зрадив!

Мерв схопив її за плече.

— Міс Кобой. Це Мервелл і Дискант. Час.

Опал дивилася на них, широко розплющивши очі.

— Брілл? — видихнула вона через кілька секунд.

— Саме так. Мерв і Скант. Час іти.

— Іти? Що це означає?

— Забиратися геть,— квапливо пояснив Мерв.— Маємо лише хвилину.

Опал потрусила головою, повертаючись із трансу.

— Мерв і Скант. Час іти.

Мерв допоміг їй піднятися з візка.

— Правильно. Клон готовий.

Скант зняв фольгу з нижньої частини візка. Все­редині лежала копія Опал Кобой в лікарняному вбранні. Клон, ідентичний до останньої фолікули. Скант зняв з обличчя клона кисневу маску, витягнув із візка і почав прикріпляти до апарата підтримки.

— Дивовижно,— потерла Опал шкіру клона паль­цями.— Я справді така красива?

— Так,— сказав Мерв.— Навіть більше.

Раптом Опал засичала:

— Дурні! У неї очі розплющені. Вона може мене побачити!!

Скант квапливо закрив клонові очі.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вона нікому нічого не скаже, навіть якщо розшифрують її мозок.

Опал непевно залізла у візок.

— Але її очі реєструють те, що бачать. Фоулі може додуматися перевірити. Клятий кентавр.

— Не переймайтеся через це, міс,— сказав Скант, закриваючи низ візка фольгою.— Дуже скоро Фоулі буде не до цього.

Опал натягнула на обличчя кисневу маску.

— Пізніше,— глухо сказала вона через маску.— Поговоримо пізніше.

Кобой заснула природним сном, утомлена цією невеличкою процедурою. Повністю її тіло відновить свої функції лише через кілька годин. Після такої коми навіть існував риск, що Опал уже не буде та­кою розумною, як колись.

— Час? — запитав Мерв.

Скант глянув на місяцеметр.

— Лишилося тридцять секунд.

Мерв закінчив пристібати ремінці. Зупинився лише, щоб змахнути піт з чола і зробив іще один надріз скальпелем, цього разу на передпліччі клона, вставив капсулу. Доки Скант закривав рану магіч-

ними іскрами, Мерв поправив речі на фальшивому візку.

Скант нетерпляче забубонів:

— Вісім секунд, сім. Це востаннє, коли я витягую боса із клініки і заміняю на клона.

Мерв розвернув візок на колесах і виштовхав його за двері.

— П’ять... чотири...

Скант востаннє оглянувся, пробіг поглядом по всьому, чого вони торкалися.

— Три... два...

Вони вийшли, зачинивши за собою двері.

— Один...

Капрал Граб різко гойднувся, здригнувся і проки­нувся.

— Гей... Якого?.. Я пити хочу! Хтось іще пити хоче?

Мерв запхав у візок окуляри нічного бачення, ви­тер пота.

— Тут таке повітря. Мені завжди пити хочеться. Дуже голова болить.

Граб почесав перенісся.

— І в мене теж. Щойно увімкнуть світло, напишу скаргу.

Саме цієї миті увімкнулося світло. Одна за одною спалахнули лампочки по всій довжині коридора.

— Ну от,— посміхнувся Скант.— Паніка скінчи­лася. Брате, може, тепер нам придбають новий гене­ратор?

У кінці коридора з’явився доктор Аргон. Він ішов так швидко, що майже не відставав від лампочок.

— А нога у вас значно краще, Джеррі,— зауважив Мерв.

Доктор Аргон не звернув на піксі уваги. Очі в ньо­го були широко розплющені, дихав він часто і пере­ривчато.

— Капрале Кельп,— ледь вимовив він.— Кобой... вона? Вона?..

Граб закотив очі.

— Заспокойтеся, докторе. Міс Кобой висить там, де ви її і залишили. Подивіться.

Аргон сперся долонями об стіну, перевірив циф­ри на моніторі.

— Так, жодних змін. Жодних змін. Двохвилинні перебої, але все гаразд.

— Я ж казав,— знизав плечима Граб.— І коли вже ви тут, хочу поговорити з вами про мій головний біль.

Аргон відмахнувся.

— Мені потрібна ватна паличка. Сканте, маєш?

Скант поплескав по кишенях.

— Вибач, Джеррі. Жодної.

— Не називай мене Джеррі! — гримнув Джербал Аргон, відкриваючи кришку візка.— Десь тут мають бути ватні палички.— Обличчям гнома котився піт.— Ви ж прибираєте в лікарні! — Він рився у віз­ку, шкрябаючи пальцями по фальшивому дну.

Мерв відсунув його, доки той не знайшов потаєм­не відділення чи шпигунський монітор.

— Тримайте, лікарю,— схопив він коробку з па­личками.— Місячний запас. Чистіть вуха досхочу.

Аргон вихопив одну, інші посипалися на підлогу.

— ДНК ніколи не бреше,— пробурмотів він, на­бираючи код на замку.— ДНК ніколи не бреше.

Він забіг до палати і швидко сунув паличку в рота клону. Брати Брілл затамували подих. Вони сподіва­лися, що коли це станеться, їх у клініці вже не буде. Аргон провів паличкою по планшету. За мить на крихітному плазмовому екрані висвітилося ім’я Опал Кобой.

Аргон з полегшенням зітхнув, сперся руками об коліна. Сором’язливо поглянув на свідків.

— Перепрошую. Запанікував. Якби ми втратили Кобой, клініка б цього не пережила. Мабуть, я трохи параноїк. Обличчя можна підробити, але...

— ДНК ніколи не бреше,— хором закінчили Мерв і Скант.

Граб знову надів відеоокуляри.

— Здається, докторові Аргону потрібен невелич­кий відпочинок.

— Авжеж,— гмикнув Мерв і поштовхав візок до службового ліфта.— Ну, ходімо, брате. Потрібно ро­зібратися з електрикою.

Скант потупотів за ним коридором.

— Як думаєш, що там таке?

— Маю певні підозри. Спробуємо оглянути гене­ратор за парковкою чи в підвалі.

— Як скажеш. Урешті-решт, ти старший.

— І мудріший,— додав Мерв.— Не забувай.

Піксі йшли коридором, і некваплива бесіда при­ховувала той факт, що коліна в обох трусяться, а сер­ця калатають за ребрами. Лише коли вони прибрали залишки кислотних бомб і попрямували додому, ди­хання повернулося до норми.

У квартирі, де вони жили разом із Скантом, Мерв дістав Кобой з її схованки. Усі побоювання, що інте­лект Опал постраждає після довгого сну, відразу ж зникли. Очі у їхнього працедавця були блискучими і свідомими.

— Додайте мені швидкості,— сказала вона, непев­но вилізаючи з візка. Хоча розум її повністю уві­мкнувся, знадобиться ще кілька днів електромасажу, щоб повернувся нормальний тонус м’язів.

Мерв допоміг їй пересісти на низеньку канапку.

— Усе на місці. Гроші, хірург, усе.

Опал жадібно напилася, прямо із глечика з акти­вованою водою, що стояв на журнальному столику.

— Добре, добре. А як там мої вороги?

Скант став поруч із братом. Вони були майже ідентичними, хіба що брови у Марва були трохи ширші. Він завжди вважався розумнішим.

— Ми за ними спостерігали, як ви і просили.

Опал аж пити припинила.

— Просила?

— Наказали,— пробелькотів Скант.— Звісно, на­казали. Саме це я і хотів сказати.

Кобой примружила очі.

— Сподіваюся, у братів Брілл не виникло потягу до незалежності, доки я спала.

Скант трохи нахилився, майже вклонився.

— Ні, ні, міс Кобой. Ми живемо, щоб прислуго­вувати. Лише щоб прислуговувати.

— Так,— погодилася Опал.— І живете, доки прислуговуєте. А тепер до моїх ворогів. Вони живі і здорові, я так думаю?

— Так. Джуліус Рут міцнішає на посаді команди­ра ЛЕП. Його кандидатуру висунули до Ради.

Опал посміхнулася, і то була небезпечна усмішка вовчиці.

— Рада. З такої висоти падатиме! А Холлі Шорт?

— Повернулася до виконання обов’язків. Шість удалих розвідувальних операцій відколи ви впали в кому. Її збираються підвищити до майора.

— Теж мені, майор. Найменше, що ми можемо зробити,— подбати, аби того підвищення ніколи не відбулося. Я маю намір зруйнувати кар’єру Холлі, щоб вона померла в ганьбі.

— Кентавр Фоулі такий же пихатий, як і зав­жди,— продовжив Скант Брілл.— Пропоную щось особливо огидне...

Опал підняла тендітний пальчик, зупиняючи його.

— Ні. З Фоулі поки що нічого не станеться. Його переможе власний інтелект. За моє життя мене двічі перевершили. Обидва рази Фоулі. Щоб його вбити, не потрібно бути генієм. А я хочу бачити його пере­моженим, приниженим і самотнім.— Вона радісно сплеснула в долоні.— І вже тоді я його вб’ю.

— Ми спостерігаємо за всіма зв’язками Артеміса Фаула. Більшу частину останнього року цей юнак намагається знайти якусь картину. Ми відстежили її, вона в Мюнхені.

— Картину? Справді? — В мозку Опал закрутили­ся коліщата.— Так, маємо дістатися до неї швидше за нього. Може, додамо щось до цього витвору мис­тецтва.

Скант кивнув.

— Так. Це не проблема. Вирушаю сьогодні вве­чері.

Опал розтяглася на канапці, немов кішка на соне­чку.

— Добре. Схоже, день буде чудовий. А тепер по­шліть за хірургом.

Брати Брілл перезирнулися.

— Міс Кобой? — почав Мервелл трохи знервовано.

— Так, що там у вас?

— Хірург. Наслідки такої операції змінити не можна, навіть за допомогою магії. Ви впевнені, що не хочете подумати?..

Опал підстрибнула з канапи. Щоки в неї аж роз­жарілися з люті.

— Думати? Хочете, аби я подумала? А що, на вашу думку, я робила весь цей рік? Думала! Двадцять чо­тири години на добу. До біса магію. Магія не допо­могла мені втекти. Наука допомогла. Наука — моя магія. Досить порад, Мерве, або твій брат лишиться єдиною дитиною. Зрозумів?

Мерв закам’янів. Він ще не бачив, щоб Опал так сердилася. Кома її змінила.

— Так, міс Кобой.

— Ну, кличте хірурга.

— Негайно, міс Кобой.

Опал опустилася на канапу. Скоро все повернеть­ся на свої місця. Вороги будуть або знищені, або дис­кредитовані. А коли владнаються всі ці надокучливі дрібниці, вона продовжить своє нове життя. Кобой потерла кінчики загострених вушок. Цікаво, поду­мала вона, який вигляд у неї буде, коли вона стане людиною?