ГЛАВА 10: КОНЯЧА ІНТУЇЦІЯ


Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи


У Поліцейській Плазі тільки і розмов було, що про зонд Зіто. Якщо чесно, це трохи відволікло від останніх подій. ЛЕП не так часто втрачає офіцерів. А тут аж двоє! Фоулі дуже переживав, особливо за Холлі Шорт. Одна справа втратити друга під час виконан­ня обов’язків, і зовсім інша, коли його звинувачують у вбивстві. Фоулі навіть і думати не хотів, що Народ запам’ятає Холлі як холоднокровного вбивцю. Капі­тан Холлі Шорт невинна. Більше того, вона справ­жній герой і заслуговує на відповідні спогади.

На стіні замерехтів вогник інтеркому. Технічний асистент із приймальні. Загострені вуха ельфа аж тремтіли від збудження.

— Зонд опустився на шістдесят дві милі. Повіри­ти не можу, що люди аж сюди дісталися.

Фоулі теж не міг. Теоретично, потрібно було ще кілька десятиліть, щоб люди розробили складні лазе­ри, які дозволять проникнути крізь кору, не підсма­живши половини континенту. Очевидно, Джованні Зіто дуже просунувся у своїх дослідженнях і роз­робив лазер, аніскільки не хвилюючись про плани Фоулі.

Фоулі навіть пошкодував, що проект Зіто дове­деться закрити. Сицилієць — один із найяскравіших умів людської раси. Його план скористатися силою зовнішнього шару ядра був гарним, але привів би до викриття ельфів, а це занадто висока ціна.

— Не спускай з нього очей,— удавано бадьоро сказав він.— Особливо доки він рухатиметься па­ралельно Е7. Не думаю, що можуть виникнути про­блеми, але пильність втрачати не варто. Про всяк випадок.

— Так, сер. О, і на другій лінії капітан Вербіл з по­верхні.

У кентаврових очах спалахнула іскорка зацікавле­ності. Вербіл? Крилатий ельф, що дозволив Мульче­ві Діггумсу вкрасти ЛЕПівський транспортер. Мульч утік у той самий день, коли загинули його друзі. Збіг? Можливо. А може, й ні.

Фоулі відчинив вікно зв’язку з поверхнею. В ньо­му він побачив груди Вербіла.

Фоулі зітхнув.

— Чіксе! Ти ж у повітрі висиш. Стань так, щоб я тебе побачив.

— Вибачте,— сказав Чікс, опускаючись на підло­гу.— Я трохи знервований. Командир Кельп мало шкуру з мене не зняв.

— Чого ти хочеш, Чіксе? Щоб я тебе обійняв і по­цілував? У мене інших справ повно.

За спиною у Вербіла затріпотіли крила. Вочевидь, йому було дуже важко утримуватися на землі.

— У мене для вас повідомлення від Мульча Діг­гумса.

Фоулі ледь утримався, щоб не розреготатися. Ну, зрозуміло, які слова може приготувати для нього Мульч.

— Ну кажи. Розкажи, що про мене думає наш сварливий друг.

— Але це лишиться між нами, добре? Я не хочу, щоб мене відправили у відставку на підставі психіч­ного розладу.

— Так, Чіксе, тільки між нами. Усі мають право на невеличкий психічний розлад. Тим більше сьо­годні.

— Це просто смішно. Особисто я не вірю.— Чікс спробував зневажливо розсміятися.

— Що смішно? — гримнув Фоулі.— Чому ти не ві­риш? Розказуй, Чіксе, бо я зараз вирву цей інтеркомівський кабель і тебе ним проштрикну!

— Нас не підслуховують?

— Ні! — закричав кентавр.— Не підслуховують! Кажи. Передавай повідомлення Мульча.

Чікс глибоко вдихнув і на видиху швидко промо­вив:

— Опал Кобой повернулася.

Фоулі почав реготати десь від копит, і доки сміх дійшов до рота, він був уже голосним і нестримним.

— Опал повернулася! Кобой повернулася! Тепер я зрозумів. Мульч тебе надурив, щоб украсти тран­спортер. Він зіграв на твоєму страху перед тим, що Опал отямиться, і ти купився. Опал повернулася! Не сміши мене.

— Саме так я йому і сказав,— похмуро відповів Чікс.— Навіщо ж так реготати? Он, увесь екран за­плювали. Знаєте, я теж маю почуття.

Фоулі замовчав. Сміх був несправжнім, просто вилилися емоції. Переважно смуток з домішкою розчарування.

— Гаразд, Чіксе. Я тебе не звинувачую. Мульч ду­рив і набагато розумніших за тебе.

Чікс не відразу зрозумів, що його образили.

— А може, це правда,— надув він губи.— Може, це ви помиляєтесь. Це ж можливо, самі знаєте. Опал Кобой вас надурила.

Фоулі відкрив іще одне вікно на екрані.

— Ні, Вербіле, неможливо. Опал не могла повер­нутися, бо саме зараз я на неї дивлюся.

Пряма трансляція із клініки Аргона показала, що Опал досі перебувала в комі. Кілька хвилин тому вона пройшла перевірку на ДНК.

Куди й поділася вся Чіксова зухвалість.

— Повірити не можу,— пробурмотів він.— Мульч здавався таким щирим. Власне, я вирішив, що Холлі в небезпеці.

Фоулі махнув хвостом.

— Що? Мульч сказав, що Холлі в небезпеці? Але ж Холлі загинула. Вона мертва.

— Так,— похмуро кивнув Чікс.— Мульч брехав як рудий собака. Без образ.

Звісно! Опал підставила Холлі, щоб її звинувати­ли у смерті Джуліуса. Такий жорстокий жарт цілком у дусі Опал. Якби ж її не було прямо перед ним. ДНК ніколи не бреше.

Чікс постукав по екрану, щоб привернути увагу Фоулі.

— Слухайте, Фоулі, пам’ятаєте, що ви обіцяли? Усе лишиться між нами. Не потрібно, аби всі знали, що мене надурив гном. А то доведеться мені зішкрібати мишаче каррі з тротуарів після матчів із кранчболу.

Фоулі неуважно зачинив вікно.

— Гаразд. Між нами. Так.

Опал під охороною. В цьому можна не сумнівати­ся. Втекти вона не змогла б. А якби втекла, то цей зонд був би набагато гіршим, ніж здається. Не могла вона втекти. Неможливо.

Але в ньому вже прокинувся параноїк. Можна зробити кілька невеличких тестів, щоб остаточно переконатися. Потрібно отримати авторизацію, але якщо він помиляється, про це ніхто не мусить дізна­тися. Якщо ж має слушність, то хто перейматиметь­ся через кілька годин комп’ютерного часу?

Кентавр відкрив базу даних спостереження і ви­брав відео з тунелю, де загинув Джуліус. Хотів дещо перевірити.


Непозначений на карті підйомник, три милі під Південною Італією


Украдений транспортер просувався до поверхні. Холлі летіла так швидко, що рухалися б вони трохи швидше, і вона спалила б коробку передач чи вріза­лася б у стіну підйомника. Час важливий, але неба­гато від них буде користі, якщо їх доведеться зі­шкрібати зі стіни.

— Ці старі агрегати використовуються переважно для зміни вартових,— пояснила Холлі.— ЛЕП при­дбала їх на аукціоні потриманих кримінальних засо­бів пересування. У цього транспортера форсований движок, щоб митники не впіймали. Він раніше на­лежав контрабандистам, що перевозили каррі.

Артеміс принюхався. В кабіні досі тримався лег­кий запах спецій.

— Навіщо перевозити каррі контрабандою?

— Супергострий каррі в Небесному місті заборо­нений. Ми живемо під землею і маємо бути обереж­ними з газами, якщо ти мене розумієш.

Артеміс зрозумів і більше не розпитував.

— Потрібно визначити місце перебування транс­портера Опал раніше, ніж ми вилетимо на поверхню і розкриємо свої позиції.

Холлі зупинилася поряд із невеличким озерцем чорного мастила, потік повітря від транспортера здійняв хвилі.

— Артемісе, здається, я вже казала, що в неї особ­ливий транспортер. Його не можна відстежити. У нас немає таких складних детекторів. Опал зі свої­ми піксі можуть сидіти за рогом, і наші комп’ютери їх навіть не помітять.

Артеміс схилився над панеллю контролю.

— Ти не з того боку заходиш, Холлі. Нам потріб­но визначити, де її транспортера немає.

Хлопець запустив різні сканери, шукаючи залиш­ки певних газів у радіусі ста миль.

— Думаю, можна припустити, що транспортер Опал перебуває дуже близько до Е7. Може, прямо на вході, і нам усе одно лишається багато роботи, якщо пам’ятати, що розраховувати ми можемо лише на власні очі.

— Саме це я і кажу. Але ти продовжуй, здається, ти щось придумав.

— Отже, я використовую обмежені сенсорні мож­ливості транспортера, щоб проскакувати частину шахти вгору до самої поверхні та вниз миль на три­дцять.

— І що ти сподіваєшся знайти? — роздратовано кинула Холлі.— Дірку в повітрі?

Артеміс посміхнувся.

— Точно. Розумієш, повітря складається з різно­манітних газів: кисню, водню тощо. Але транспортер Опал не дозволяє помітити ці гази всередині кор­пусу. Тож ми знайдемо невеличке місце, де немає звичних газів...

— І ми знайдемо захищений транспортер! — ви­гукнула Холлі.

— Саме так.

Комп’ютер швидко закінчив сканування і вивів модель навколишнього простору. Кожен газ позна­чався певним кольором.

Артеміс увів команду шукати аномалії. Знайшло­ся три, одна була з високим умістом окису вуглецю.

— Це може бути аеропорт. Багато вихлопних га­зів.

Друга аномалія — велика ділянка, де газів було зо­всім потроху.

— Вакуум, можливо, комп’ютерна установка,— прокоментував Артеміс.

Третя аномалія була невеликою, зовсім поряд із входом у Е7, і газу гам, здається, не було зовсім.

— Ось вона. Розмір приблизно схожий. Вона на північ від входу до шахти.

— Молодець,— плеснула його по плечу Холлі.— Летімо.

— Тобі ж відомо, щойно ми сунемо носа до голов­ної системи підйомників, Фоулі нас помітить.

Холлі дала двигунам кілька секунд, щоб прогрі­лися.

— Запізно вже хвилюватися. Небесне місто за шістсот миль звідси. Доки вони сюди дістануться, ми станемо або героями, або злодіями.

— Ми вже злодії,— зауважив хлопець.

— Це правда,— погодилася Холлі.— Але скоро ми можемо перетворитися на злодіїв, яких ніхто не переслідує.


Поліцейська Плаза, ельфи


Опал Кобой повернулася. Хіба це можливо? Ця дум­ка не давала Фоулі спокою, тягнула за собою інші думки, які він намагався утримати вкупі. Ні, він не заспокоїться, доки не дізнається правди, якою б вона не була.

Перше, що можна перевірити,— відеозаписи з Е37. Якщо починати з припущення, що Кобой дійсно жива, тоді багато чого можна пояснити. По- перше, дивне мерехтіння, що з’явилося на відео. Очевидно, це не просто перешкоди, за ним щось ховалося. Втрату аудіосигналу теж можна було по­яснити втручанням Кобой, яка хотіла приховати все, що відбувалося між Холлі і Джуліусом у тунелі. І злощасний вибух був справою рук Кобой, а не Хол­лі. Таке можливе пояснення дуже заспокоїло Фоулі, але він вирішив не розслаблятися. Іще нічого не до­ведено.

Фоулі прогнав плівку через кілька фільтрів, але безрезультатно. Дивний розмитий фрагмент так і не вдалося розпізнати, клонувати його чи змінити. Саме це було незвичним. Якби ця пляма була лише комп’ютерним глюком, Фоулі уже б щось із ним зро­бив. Але туманний фрагмент не здавався, що б кен­тавр із ним не робив.

«Може, ти і маєш хай-теківську підтримку,— по­думав він,— та чи встоїш ти проти старих добрих прийомів?»

Фоулі відмотав відео до миті перед вибухом. Роз­мита частина перемістилася на груди Джуліуса, інко­ли командир, здавалося, дивився саме на неї. Чи не. було там вибухового пристрою? Якщо так, його можна було підірвати з відстані. Сигнал глушника передавався, певне, з того ж самого пульту. Команда детонатору перекриє всі інші сигнали, у тому числі глушник. Це означає, що на тисячну долю секунди до вибуху можна побачити те, що було на грудях у Джуліуса. Дуже швидко, щоб помітило ельфійське око, але камера все зафіксує.

Фоулі перемотав відео до вибуху і почав прокручу­вати назад, кадр за кадром. Дуже важко було бачити, як друг повертається до життя. Кентавр намагався не звертати уваги на це, зосередився на плівці. Полум’я зменшилося, вицвіло з помаранчевого до білого і на­решті стислося в жовто-гаряче міні-сонце. А тоді на одному-єдиному кадрі щось промайнуло. Фоулі пропустив його, але повернувся. От воно! На грудях у Джуліуса, саме там, де і був туман. Якийсь прилад.

Пальці Фоулі натиснули кнопку збільшення. До грудей Джуліуса октоланцюгами кріпилася металева панель, сантиметрів тридцять на тридцять. Камера зафіксувала її лише на одному кадрі. Менше ніж ти­сячна доля секунди, саме тому її і не помітили слідчі. На верхньому боці панелі був плазмовий екран. Хтось зв’язувався із командиром перед його смертю. Але ця особа не хотіла, щоб їх підслухали, тож і ско­ристалася глушником. На жаль, цієї миті екран був чистий, оскільки сигнал детонатора перекрив не лише сигнал глушника, а і відеозв’язок.

«Я знаю, хто це,— подумав Фоулі.— Опал Кобой, що повернулася із пекла».

Потрібні докази. Без них це все одно що гномові заперечувати, щоб він пускав гази.

Фоулі ввімкнув трансляцію з клініки Аргона. От вона. Опал Кобой, досі в комі. Так здається.

«Як ти це зробила? Як змогла помінятися місцями з іншим ельфом?»

Пластична операція не допомогла б. Хірурги не змінюють ДНК. Фоулі відкрив шухляду в столі, витяг прилад, що нагадував дві мініатюрні скалки.

Це єдиний спосіб дізнатися, що відбувається. До­ведеться запитати у самої Опал.

Коли Фоулі з’явився в клініці, доктору Аргону не дуже хотілося впускати його до кімнати Опал.

— Міс Кобой у глибокій комі,— сердито сказав гном.— Хто знає, як ваші прилади вплинуть на її психіку? Дуже важко, майже неможливо, пояснити пересічному ельфові, яку шкоду може завдати інва­зійний стимул мозку, що повертається до життя.

Фоулі гмикнув.

— Ви ж дозволяєте, щоб сюди приходили теле­візійні журналісти. Здається, платять вони більше, ніж ЛЕП. Сподіваюся, що ви не перетворили Опал на приватну власність, докторе. Вона державний в’я­зень, і я можу перевести її до державного закладу будь-якої миті.

— Ну, гаразд, лише п’ять хвилин,— погодився Джербал Аргон, набираючи код на дверях.

Фоулі процокав повз нього, кинув свій кейс на стіл. Опал тихо погойдувалась на протязі від відчи­нених дверей. Схоже, це дійсно Опал. Навіть так близько, маючи змогу роздивитися кожну рису, Фо­улі міг би присягнутися, що це його давній суперник. Та сама Опал, що змагалася з ним за кожен приз у коледжі. Та сама Опал, якій майже вдалося зроби­ти його винуватим у повстанні гоблінів.

— Зніміть її,— наказав він.

Аргон підставив кушетку, супроводжуючи кожен рух скаргами.

— Не можна мені займатися фізичним трудом,— стогнав він.— У мене стегно. Ніхто не знає, як воно болить. Ніхто. Навіть цілителі не можуть нічого зро­бити.

— Хіба у вас немає технічного персоналу?

— Узагалі-то є,— сказав Аргон, опускаючи Опал.— Але прибиральники у відпустці. Обидва. Як правило, я цього не дозволяю, але старанних піксі важко знайти.

Фоулі нагострив вуха.

— Піксі? Ваші прибиральники — піксі?

— Так. Ми навіть ними пишаємося — вони наші знаменитості. Піксі-близнюки. І, звісно, дуже мене поважають.

Фоулі витягував обладнання, а в нього тремтіли руки. Здається, все складається. Спершу Чікс, потім дивний прилад на грудях Джуліуса, а тепер прибиральники-піксі у відпустці. Потрібен іще один шма­точок мозаїки.

— Що це у вас таке? — сердито запитав Аргон.— Шкоди не буде?

Фоулі нахилив назад голову непритомної піксі.

— Не хвилюйтеся, Аргон. Це просто ретаймер. Крім очних яблук я ні до чого не доторкнуся.

Він відкрив одне око піксі, надягнув на очне яблу­ко щось схоже на присоску, повторив процедуру з іншим оком.

— Будь-яке зображення записується на сітківку. Лишає по собі мікроподряпину, яку можна збільши­ти і прочитати.

— Я знаю, що таке ретаймер,— огризнувся Ар­гон.— Я іноді читаю наукові журнали. Тож ви змо­жете сказати, що побачила Опал останнім. І яка вам із цього користь?

Фоулі приєднав кабель до комп’ютера на стіні.

— Побачимо,— сказав він удавано бадьорим го­лосом, щоб лікар не відчув його відчаю.

Він відкрив на плазмовому екрані програму ретаймера, з’явилися дві темні плями.

— Ліве і праве ока,— пояснив Фоулі і почав на­тискати на кнопки, доки дві плями не зійшлися в одну. Тепер можна було роздивитися, що це голова збоку, але було дуже темно, щоб сказати точно.

— О, просто чудово! — саркастично завважив Аргон.— Зателефонувати на телебачення? А може, знепритомніти від захвату?

Фоулі не звернув на нього уваги.

— Висвітлити і збільшити,— наказав він комп’ю­теру.

На екрані запрацював комп’ютерний пензлик, ли­шаючи по собі яскравішу і чіткішу картинку.

— Це піксі,— пробурмотів Фоулі.— Але все одно не вистачає деталей.— Він почухав підборіддя: — Комп’ютер, порівняй цю картинку із зображенням пацієнтки Опал Кобой.

В окремому вікні відкрилася світлина Опал. Вона зменшилася і повернулася так, щоб обличчя Опал було під тим самим кутом, що і на отриманому зо­браженні. Між картинками спалахнули червоні стрілки, вказуючи на ідентичні місця. Через кілька хвилин проміжок між двома картинками був геть увесь укритий червоними стрілками.

— Це два зображення однієї й тієї самої особи? — запитав Фоулі.

— Так,— відповіла машина.— Ймовірність по­милки — нуль цілих п’ять сотих.

Фоулі натиснув кнопку, щоб роздрукувати:

— Така похибка припустима.

Аргон, немов уві сні, зробив крок до монітора. Обличчя в нього і так було блідним, але зблідло іще більше, коли він усвідомив, що означає це зобра­ження.

— Вона бачила себе з боку,— прошепотів він.— Це означає...

— Що були дві Опал Кобой,— закінчив Фоулі.— Справжня, якій ви дозволили втекти. І ось ця обо­лонка, яка може бути лише...

— Клоном.

— Точно,— кивнув Фоулі і забрав аркуш із прин­тера.— Вона себе клонувала, а тоді ваші прибираль­ники забрали її прямо з-під вашого носу.

— Господи.

— «Господи» нічого не пояснює. Може, зараз саме час покликати телебачення чи знепритомніти від за­хвату.

Аргон вибрав другий варіант і повалився на підло­гу. Важко витримати втрату надій на славу і багатство.

Фоулі переступив через нього і поскакав до Полі­цейської Плази.


Е7, Південна Італія


Опал Кобой важко давалося терпіння. Вона вико­ристала його до останньої краплі в клініці Аргона. А тепер воліла, аби все відбувалося так, як вона хоче. На жаль, сто мільйонів тон гематиту рухалися в глиб Землі лише зі швидкістю п’ять метрів за секунду, і нічого не можна було з цим поробити.

Опал вирішила вбити час, спостерігаючи, як гине Холлі Шорт. Дурепа-капітан. Ким вона себе уявила, з такою військовою стрижкою і губками бантиком? Опал подивилася на себе в глянцеву по­верхню. От справжня краса! Таке обличчя заслуго­вувало на власну валюту, а може, так воно скоро і станеться.

— Мервелле,— крикнула піксі.— Принеси мені диск з Одинадцятьма Чудесами. Мені потрібно тро­хи розвіятись.

— Уже несу, міс Кобой,— озвався Мерв.— Хоче­те, щоб я спочатку закінчив готувати їжу, чи при­нести негайно?

Опал закотила очі.

— Я тобі що сказала?

— Ви сказали принести диск.

— Тож, що ти мусиш робити, мій любий Мер­велле?

— Мушу принести вам диск,— слухняно відповів Мерв.

— Геніально, Мервелле. Просто геніально.

Мерв вийшов із кухоньки, дістав диск із запису­ючого пристрою. Комп’ютер зберігав відео на жор­сткому диску, але міс Кобой подобалося мати улюб­лені моменти на дисках, щоб можна було розвіятися, коли захочеться. В колекції був і нервовий зрив батька, і напад на Поліцейську Плазу, і Фоулі, що ве­рещав у командному пункті ЛЕП.

Мерв передав диск Опал.

— І? — сказала мініатюрна піксі.

Мерв заціпенів на мить, а тоді згадав. Один з но­вих наказів Опал: брати Брілл мають уклонитися, коли підходять до свого ватажка. Він проковтнув свою гордість і низько вклонився.

— Так краще. Хіба ти не маєш готувати вечерю?

Мерв відступив, кланяючись. Останні кілька го­дин йому вже не раз доводилося ковтати гордість. Опал була незадоволена рівнем обслуговування і по­шани, що отримувала від братів Брілл, тож довелося їй скласти список правил. За цими директивами вони мали кланятися, ніколи не дивитися в очі Опал, виходити із транспортера, щоб випустити гази, і не думати дуже голосно в радіусі трьох метрів від свого працедавця.

— Тому що мені відомо, про що ви думаєте,— сказала Опал низьким напруженим голосом.— Так і бачу, як у ваших головах крутяться думки. Саме за­раз ви дивуєтесь, яка я красива.

— Аж моторошно,— видихнув Мерв і подумав, чи, бува, він не з’їхав із глузду.

Опал дуже серйозно звихнулася на всіх тих змінах раси і володінні світом. Вони зі Скантом уже б давно її кинули, якби вона не пообіцяла їм Барбадос, коли стане королевою Землі. Ну і ще якби не знали, що коли вони її кинуть, вона внесе братів Брілл до свого чорного списку.

Мерв повернувся на кухню і продовжив спроби приготувати вечерю міс Кобой, не торкаючись їжі. Іще одне правило. Тим часом Скант у вантажному відсіку перевіряв реле детонаторів на останніх двох зарядах. Один робочий, інший запасний. Бомби були завбільшки з диню, але коли вибухнуть, нароб­лять багато безладу. Він переконався, що магнітні реле добре тримаються на корпусі. Реле були стан­дартні, такі використовують у шахтах, вони сприй­мають сигнал від віддаленого детонатора і посила­ють нейтронний заряд усередину бомби.

Скант підморгнув братові, що з’явився на порозі кухні.

Мерв стиснув губи і покрутив пальцем біля скро­ні. Скант співчутливо кивнув. Вони обидва уже втомилися від образливої поведінки Опал. Тільки думка про піна-коладу на пляжі Барбадосу не давала їм піти.

Опал, навіть не здогадуючись, що відбувається в її таборі, вставила диск у мультидисковод. Дивитися, як помирають вороги, в яскравих кольорах і зі сте­реозвуком,— найбільше досягнення технології. На екрані відкрилися кілька вікон. На них були відео з різних камер у півсфері.

Опал із задоволенням дивилися, як зграя тролей, що завивали, загнала Холлі з Артемісом у річку. Вона охала і ахала, коли втікачі потрапили на маленький острівець із тролячих трупів. Серце в неї калатало, коли вони дерлися по риштуванню біля храму. Вона вже зібралася крикнути Мервелу, щоб той приніс шоколадних трюфелів, аби поласувати під час пере­гляду, коли камери потемніли.

— Мервелле! — заверещала піксі, стискаючи свої тендітні пальчики в кулаки.— Дисканте! Ходіть сюди.

Брати Брілл поквапилися до вітальні, вихопивши пістолети.

— Так, міс Кобой? — сказав Скант, поклавши бомби на вкриту хутром підлогу.

Опал закрила обличчя.

— Не дивіться на мене! — наказала вона.

Скант опустив очі.

— Вибачте. Ніякого візуального контакту. Я забув.

— І припиніть це думати.

— Так, міс Кобой. Вибачте, міс Кобой.— Скант навіть не уявляв, про що потрібно думати, тож він намагався не думати взагалі.

Опал схрестила руки і постукала пальцями по лік­тях, доки брати не вклонилися.

— Щось там не так. — Голос у неї ледь помітно тремтів.— Здається, наші камери в храмі Артеміди вийшли з ладу.

Мерв перемотав запис до останнього епізоду. Там тролі лізли за Артемісом і Холлі по даху храму.

— Схоже, їм усе одно кінець, міс Кобой..

— Ага,— погодився Скант.— Із такої халепи вони не виберуться.

Опал відкашлялася.

— По-перше, «ага» — це не слово, і зі мною не можна розмовляти сленгом. По-друге, одного разу я вже повірила, що Артеміс Фаул загинув, і в резуль­таті провела рік у комі. Ми маємо діяти, немов Фаул і Шорт живі і переслідують нас.

— Із повагою до вас, міс Кобой,— сказав Мерв своїм ногам,— наш транспортер добре захищений. Нас не можна вистежити.

— Дурень,— сказала Опал.— Нас може вистежи­ти будь-яка наземна камера, та й підземна також. Навіть якби Артеміс Фаул не був генієм, він би здо­гадався, що за пробами Зіто стою я. Зараз нам по­трібно встановити останній заряд. Як глибоко опус­тився зонд?

Скант звірився з комп’ютером.

— Вісімдесят вісім цілих дві десятих милі. Маємо ще дев’яносто хвилин, доки він опуститься до опти­мальної точки.

Опал пройшлася кімнатою.

— Ми не перехопили ніяких розмов з Поліцей­ською Плазою, отже, якщо вони живі, то самі. Краще не ризикувати. Встановимо заряд зараз і охороняти­мемо його. Дисканте, перевір іще раз корпус. Мервелле, запусти систему перевірки транспортера. Мені б не хотілося, щоб за стіни вилетів хоч один іон.

Близнюки піксі, кланяючись, посунулися назад. Вони зроблять те, що їм наказали, але у їхньої на­чальниці явно параноя.

— Я почула ваші думки! — гримнула Опал.— Не­має у мене ніякої параної!

Мерв сховався за металевою перегородкою, щоб захистити хвилі свого мозку. Невже міс Кобой уміє читати думки? Чи то знову параноя? Врешті-решт, параноїкам завжди здається, що всі вважають їх па­раноїками. Мерв висунув голову з-поза перегородки і почав подумки передавати Опал повідомлення, просто щоб переконатися.

«Холлі Шорт красивіша за вас»,— думав він так голосно, як міг. Зрадлива думка, якщо чесно, і якщо Опал дійсно бачить їх наскрізь, вона напевно все зрозуміє.

Опал так і витріщилась на нього.

— Мервелле?

— Так, міс Кобой?

— Ти дивишся прямо на мене. Це погано для моєї шкіри.

— Вибачте, міс Кобой,— відвів очі Мерв і поди­вився крізь лобове скло на вхід до тунелю. І саме вчасно, бо помітив, як Із-поза голографічної скелі, що прикривала вихід до платформ, піднявся ЛЕПів­ський транспортер.— Е-е... Міс Кобой, маємо про­блему,— тицьнув він у вікно.

Транспортер піднявся метрів на десять і завис над італійським пейзажем, щось вишукуючи.

— Вони нас знайшли,— перелякано прошепотіла Опал. Але впоралася з панікою і швидко проаналізу­вала ситуацію.— Це вантажний транспортер, не пе­реслідувач,— зауважила вона і попрямувала до кабі­ни пілота. Близнюки не відставали.— Ми мусимо припустити, що на борту перебувають Артеміс Фаул і капітан Шорт. Ані зброї, ані основних сканерів вони не мають. За такого поганого освітлення ми практич­но не помітні для неозброєного ока. Вони сліпі.

— Може, збити їх? — запропонував молодший із братів. Нарешті, хоч якась агресія, яку йому обіцяли.

— Ні,— відповіла Опал.— Плазмовий заряд ви­дасть нашу позицію супутникам людської та ельфій­ської поліції. Мусимо замовчати. Вимкніть усе. На­віть життєзабезпечення. Не знаю, як вони змогли так близько підібратися, але викриють вони нас лише тоді, коли зіштовхнуться з нашим транспорте­ром. А якщо це станеться, то їхній жалюгідний транспортерик зімнеться, як картонна коробка.

Брати Брілл слухняно кинулися виконувати на­каз, і скоро всі системи були вимкнені.

— Добре,— прошепотіла Опал і приклала пальця до губ.

Кілька хвилин вони спостерігали за транспорте­ром, доки Опал не вирішила порушити тишу.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться покарати як треба.

— Це не я,— хором сказали брати Брілл. Жод­ному не хотілося дізнатися, як саме їх покарають за пускання вітру.


Е7, за десять хвилин до того


Холлі провела ЛЕПівський транспортер крізь дуже небезпечну ділянку другорядної шахти до Е7. Майже

відразу ж на консолі замиготіли два червоних вог­ники.

— Час пішов,— заявила вона.— Щойно спрацю­вали два сенсори Фоулі. Вони пов’яжуть появу тран­спортера із зондом і швиденько прилетять.

— Скільки? — запитав Артеміс.

Холлі мовчки підрахувала.

— Якщо летітимуть у надзвуковому атакуючому транспортері, то менше за півгодини.

— Чудово,— задоволено сказав Артеміс.

— Радий, що ти так думаєш,— простогнав Мульч.— Надзвукові офіцери ЛЕП не дуже подобаються зло­діям. Як правило, ми надаємо перевагу дозвуковим.

Холлі посадила транспортер на площадку біля стіни.

— Ти виходиш із гри, Мульче? Чи це твої звичні скарги?

Гном поворушив щелепами, розігріваючи їх пе­ред роботою.

— Думаю, мені можна трохи поскаржитись. Чому за вашими планами мені завжди доводиться робити щось шкідливе, а ви самі лишаєтесь чекати в тран­спортері?

Артеміс передав йому охолоджувальний мішок із кухні.

— Тому що ти єдиний можеш це зробити, Муль­че. Ти один можеш зіпсувати план Кобой.

Але Мульча ці слова не вразили.

— Не вражає,— так і заявив він.— Мені б медаль­ку. Зі справжнього золота. А не якісь там вкриті по­золотою диски.

Холлі підштовхнула його до люка.

— Мульче, якщо мене не кинуть до в’язниці до кінця моїх днів, я наполягатиму, аби тобі видали найбільшу медаль із резервів ЛЕП.

— І амністію за всі минулі й майбутні злочини?

Холлі відкрила люк.

— Може, за минулі. І аж ніяк не за майбутні. Але гарантій не даю. В Поліцейській Плазі я зараз не дуже популярна.

Мульч запхав мішок за сорочку.

— Гаразд. Можлива медаль і можлива амністія. Згоден.— І він виставив одну нога на пласку скелю. В неї одразу ж ударив вітер, мало не зіштовхнувши гнома в прірву.— Зустрічаємося тут через двадцять хвилин.

Артеміс передав йому маленьку рацію із запасни­ків ЛЕП.

— Не забудь про план,— крикнув Артеміс, нама­гаючись перекричати завивання вітру.— Не забудь лишити комунікатор. Кради лише те, що маєш. Біль­ше нічого.

— Більше нічого,— відгукнувся луною Мульч, і голос у нього був не зовсім задоволений. Урешті- решт, хто знає, які цінності ховає там Опал.— Хіба що воно само на мене кинеться.

— Нічого,— повторив Артеміс.— Ти певен, що зможеш туди залізти?

Мульч посміхнувся і показав ряди міцних зубів.

— Я залізу. Ви просто зробіть так, щоб вони ви­мкнули електрику і дивилися в інший бік.

Батлер підняв торбу з різними штучками, яку він прихопив із маєтку Фаулів.

— Не хвилюйся, Мульче. Вони дивитимуться в інший бік. Гарантую.


Поліцейська Плаза, ельфи


Коли увірвався Фоулі, усі шишки зібралися в опера­ційній кімнаті й дивилися, як просувається зонд.

— Потрібно поговорити,— кинув кентавр гене­ралам.

— Тихо,— просичав голова Ради Кагартез.— З’їж тарілочку каррі.

Голова Кагартез керував флотилією перевізників каррі в Небесному місті. Коронною стравою у нього було мишаче каррі. Мабуть, він організував доставку їжі для цього імпровізованого кінопоказу.

На накритий стіл Фоулі навіть і не глянув. Він схопив з ручки крісла пульт і вимкнув звук.

— У нас велика проблема, пані та панове. Опал Кобой на свободі, і я вважаю, що саме вона стоїть за цим зондом Зіто.

Крутнулося чорне шкіряне крісло з високою спинкою. Перед ним сидів Арк Сул.

— Опал Кобой? Дивовижно. І робить вона це власноруч, так?

— Ні. Що ти робиш на цьому стільці? Це коман­дирське крісло. Справжнього командира, а не вну­трішніх справ.

Сул постукав по золотому жолудю на лацкані:

— Отримав підвищення.

Фоулі побілів.

— Ти новий командир Рекону.

Посмішка Сула освітила б темну кімнату.

— Так. Раді здалося, що останнім часом Рекон трохи відбився від рук. Вони вважають,— і я змуше­ний з ними погодитися,— що Реконові потрібна твердіша рука. Звісно, я займатимуся Відділом вну­трішніх справ, доки не знайдуть достойну заміну.

Фоулі нахмурився. На це немає часу. Не зараз. Йому негайно потрібен дозвіл на надзвуковий тран­спортер.

— Гаразд, Суле, командире. Я висловлю свої запе­речення пізніше. Зараз ми маємо термінову справу.

Тепер слухали всі. Але без особливого ентузіазму, окрім командира Вінйайї, яка завжди підтримувала Джуліуса Рута і ніколи б не проголосувала за Сула. Вінйайа вся перетворилася на слух.

— Що за термінова справа, Фоулі? — запитала вона.

Фоулі вставив у мультидисковод комп’ютерний диск.

— Те, що перебуває в клініці Аргона, не Опал Ко­бой, це клон.

— Докази? — гримнув Сул.

Фоулі відкрив на екрані вікно.

— Я просканував її сітківку, і виявилося, що останнє, що бачив клон,— сама Опал Кобой. Оче­видно під час своєї втечі.

Сула ці слова не переконали.

— Я ніколи не довіряв твоїм гаджетам, Фоулі. Твій ретаймер суд не вважатиме справжнім доказом.

— Ми не на суді, Суле,— сказав Фоулі крізь зуби.— Якщо припустити, що Опал на свободі, усі події за останні двадцять чотири години набувають зовсім іншого сенсу. Починає збиратися ціла картинка. Ска­лен мертвий, піксі тікає з клініки, Джуліуса вбито, і в цьому звинувачують Холлі. А через кілька годин ось це — зонд прямує до кори, на десять років раніше задуманого. За всім цим стоїть Кобой. До нас летить зонд, а ми сидимо і дивимося на нього по телебачен­ню. .. І їмо смердюче мишаче каррі!

— Протестую! Зауваження про каррі безпідстав­не,— образився Кагартез.— Але з усім іншим я згоден.

Сул вистрибнув із крісла.

— З чим усім? Фоулі намагається поєднати точки, яких не існує! Він тільки і хоче, щоб реабілітували свою загиблу подругу, капітана Шорт!

— Холлі могла вижити! — огризнувся Фоулі.— І тепер намагається щось зробити з Опал Кобой.

Сул закотив очі.

— Але вона не показувала жодних ознак життя, кентавре. Ми знищили її шолом. Я особисто був присутній, не забув?

До кімнати засунулася голова одного з лаборатор­них стажерів Фоулі.

— Я приніс валізку, сер,— захекано сказав він.— Так швидко, як тільки зміг.

— Молодець, Рубе,— сказав Фоулі і вихопив валізку з рук хлопця. Перевернув її. — Я видав Холлі і Джуліусу нові костюми. Прототипи. Вони обидва мають біосенсори і маячки. До системи ЛЕП вони не підключені. Чомусь я раніше не подумав їх перевірити. Шолом Холлі, може, і знищений, але костюм досі функціонує.

— Що показують маячки, Фоулі? — запитала Вінйайя.

Фоулі боявся подивитись. Якщо сенсори нічого не показують, то це означає знову втратити Холлі. Він порахував до трьох і подивився на маленький екран у валізці. На ньому було дві лінії. Одна рівна. Джуліус. Друга дуже активна.

— Холлі жива! — закричав кентавр і чмокнув ко­мандира Вінйайю в щічку,— Жива і майже здорова, якщо не враховувати високий тиск і нульовий рівень магії.

— І де ж вона? — посміхнулася Вінйайя.

Фоулі збільшив секцію екрана.

— Летить до Е7 на транспортері, вкраденому Мульчем Діггумсом, якщо я не помиляюся.

Сул зрадів.

— Давайте називати речі своїми іменами. Підоз­рювана у вбивстві Холлі Шорт перебуває на вкраде­ному транспортері поряд із зондом Зіто.

— Саме так.

— Це робить її головною підозрюваною в усіх махінаціях із зондом.

Фоулі ледь утримався, щоб не стукнути Сула ко­питом, але стримався заради Холлі.

— Усе, що я прошу, Суле,— це дати мені зелене світло, щоб можна було послати надзвуковий тран­спортер і провести розслідування. Якщо я правий, тоді вашою першою заслугою на посту командира стане упередження катастрофи.

— А якщо ти помиляєшся? Бо так воно і є.

— Якщо я помиляюся, ви захопите ворога номер один, капітана Холлі Шорт.

Сул посмикав козлячу борідку. В будь-якому разі він опиниться у виграші.

— Добре. Посилайте транспортер. Скільки вам потрібно, щоб підготуватися?

Фоулі витяг з кишені телефон, натиснув кнопку швидкого набору.

— Майоре Кельпе,— сказав він у слухавку,— Зе­лене світло. Стартуйте. — І Фоулі посміхнувся Арку Сулу: — Проінструктував майора по дорозі сюди. Відчував, що ви мене підтримаєте. Командири за­вжди підтримують.

Сул нахмурився.

— Не варто бути зі мною занадто фамільярним, поні. Це не початок чудових стосунків. Я наказав ви­слати транспортер, бо це єдиний варіант. Якщо ти намагаєшся мною маніпулювати або перекручуєш правду, я тебе по трибуналах затаскаю в найближчі п’ять років. А потім звільню.

Фоулі не звернув на нього уваги. Подумає про ці погрози пізніше. Саме зараз потрібно зосередитися на місії транспортера. Він ледь отямився від по­відомлення про смерть Холлі і більше такого не пе­реживе.


Е7


Мульч Діггумс міг стати спортсменом. У нього були добрі щелепи і не потрібне перероблювальне облад­нання, щоб узяти участь у спринті з копання. Навіть міжнародному. Великий талант, та замало старан­ності. Він побув у коледжі кілька місяців, але суво­рий режим тренувань і дієта йому не сподобалися.

Мульч досі пам’ятав, як тренер по копанню якось сказав йому після тренування:

— Ти маєш щелепи, Діггумсе, і зад у тебе теж нівроку. Ніколи не бачив, щоб хтось викидав такі бульбашки, як ти. Але серце у тебе не лежить до цьо­го, а це найважливіше.

Може, старий гном мав рацію. Серце у Мульча ніколи не лежало до безкорисних справ. Рити туне­лі — робота одинаків, та й грошей багато не прине­се. А оскільки цей вид спорту був суто етнічним, телебачення великого інтересу до нього не прояв­ляло. Немає реклами — немає і великих заробітків для спортсменів. Мульч вирішив застосувати свій копальний хист, щоб отримати більше прибутків, і пішов проти закону. Може, якби в нього було золото, гномихи ставилися б до нього більш при­хильно.

І от зараз він порушує власні правила, готується залізти до транспортера, обтиканого ельфійськими сенсорами, ще й з озброєними піксі всередині. Про­сто заради допомоги іншим. Артемісу варто було по­бачити цей транспортний засіб, найнавороченіший з усіх, що існували на землі й під землею. Кожен квадратний сантиметр був озброєний лазером, дат­чиком руху, глушником або чимось іще. Щоправда, користі від них не було ніякої, якщо вони не активо­вані, і саме на це Мульч і розраховував.

Мульч помахав рукою в напрямку транспортера, па випадок, якщо за ним хтось спостерігає, і вгризся в рідну стихію каменистої шахти. Висота гномам не подобається, і цього не могло змінити навіть те, що технічно вони перебували нижче рівня моря.

Гном занурив пальці у жилу м’якої глини, що про­ходила по стіні. Дім. Відчути себе вдома можна було де завгодно, аби там була глина. Мульч заспокоївся. Зараз він у безпеці. Принаймні на якийсь час.

Він з таким хрустом розкрив щелепи, що будь- який науковець поморщився б. Відкинув клапан на штанях і кинувся в глину. Зуби гнома відрами вихоп­лювали глину зі стіни, в якій миттю утворився ту­нель. Мульч заліз туди і завалив за собою вхід, вики­нувши перероблену глину через клапан.

Через півдюжини ковтків його чутливі волосинки бороди повідомили, що попереду скеля, і гном ско­регував маршрут. Таємний транспортер не посадять на скелю, бо якщо він такий крутий, то має стрижень-батарею. Такі стрижні випускаються з днища, заглиблюються на п’ятнадцять метрів у землю і за­ряджають акумулятор силою Землі. Найчистішою енергією.

Стрижень-батарея ледь помітно вібрувала, і саме на ці вібрації взяв курс Мульч. Хвилин через п’ять інтенсивного копання він обійшов скелю і дістався до кінців стрижня. Вібрації зробили землю не такою щільною, тож гном з легкістю розчистив собі неве­личку печерку. Поплював слиною на стіни і почав чекати.

Холлі провела ЛЕПівський транспортер через не­величкий порт, відчинивши двері підйомника своєю реконівською карткою доступу. Змінити код Полі­цейська Плаза навіть і не подумала, бо всі вважали її мертвою.

Італійська рівнина була вкрита чорними тінями від дощових хмар. Вони вилетіли з-поза голографіч­ної скелі, що прикривала вхід до порту. Легенький морозець укрив інеєм червонувату глину, а пів­денний вітер був таким сильним, що трусив транс­портер.

— Довго ми тут не протримаємось,— сказала Холлі, схилившись над панеллю контролю.— У цьо­го транспортера немає захисту.

— Довго і не потрібно,— відповів Артеміс.— Лі­тай по периметру, немов шукаєш прихований тран­спортер.

Холлі ввела в комп’ютер кілька координат.

— Ти геній, тобі видніше.

Артеміс повернувся до Батлера, що сидів, схрес­тивши ноги, в проході.

— Ну, старий друже, можеш зробити так, щоб Опал подивилася в наш бік?

— Можу,— кивнув Батлер, підповз до бокового виходу. Натиснув кулаком кнопку, і двері від’їхали.

Транспортер трохи качнуло, і він знову вирів­нявся.

Батлер відкрив сумку зі зброєю і набрав жменю металевих м’ячиків із тенісний м’ячик завбільшки. Висмикнув з одного запобіжник і великим пальцем натиснув на кнопку під ним. Кнопка опустилася і почала підніматися до вихідного стану.

— Через десять секунд вона зрівняється з поверх­нею. Система замкнеться.

— Дякую за лекцію,— сухо сказав Артеміс.— Хоча зараз для неї зовсім не час.

Батлер посміхнувся і підкинув металевий м’ячик у повітря. Через п’ять секунд той вибухнув, на землі під ним утворився маленький кратер. Від кратера побігли тріщини, немов червона квітка утворилася.

— Б’юся об заклад, Опал зараз дивиться,— сказав Батлер, піднімаючи наступну гранату.

— Переконаний, що інші теж скоро дивитимуть­ся. Вибухи не довго можна ігнорувати. Ми тут від­носно ізольовані. Найближче село миль за десять звідси. Якщо пощастить, матимемо десять хвилин. Наступний квадрат, Холлі. Але не наближайся над­то, ми ж не хочемо їх сполохати.

На п’ятнадцять метрів нижче Мульч Діггумс че­кав у своїй саморобній печерці і спостерігав за кін­цем стрижня-батареї. Щойно той припинив вібрува­ти, гном поліз угору. Телескопічний стрижень був теплим на дотик, підігрітий енергією, яку передавав до акумулятора в транспортер. Мульч скористався такою допомогою і підтягувався вгору, переставля­ючи руки. Глина, яку він ковтав, була нещільною, на­повненою повітрям завдяки вібраціям стрижня, тож Мульч радів додатковій порції кисню. Він перетво­рював його на газ, і така реактивна тяга допомагала просуватися вгору.

Мульч прискорився, прокачуючи повітря і глину через складні переплетіння травної системи. Опал недовго відволікатиметься на транспортер, скоро здогадається, що то диверсія. Стрижень товстішав, і зовсім скоро гном опинився біля резинового кіль­ця на дні транспортера, який стояв на трьох висув­них ніжках, здіймаючись на півметра над землею. Коли транспортер летів, гумове кільце прикривало­ся металевою панеллю, але зараз корабель стояв, і датчики були вимкнені.

Мульч виліз із тунелю і стулив щелепи. На нього чекає ювелірна робота. Потрібно захистити зуби. Гуму гномам вживати не радили, тож ковтати її було не варто. Наполовину перетравлена гума могла за­блокувати кишки не гірше за бочку клею.

Кусати було незручно. Нема за що схопитися. Мульч притулився щокою до стрижня і підповз уго­ру, щоб можна було схопити кільце передніми зуба­ми. Він угризся в гуму, обережно рухаючи щелепами по колу, доки верхній зуб не зробив дірку. Тоді він зціпив зуби і потягнув. Гума розірвалася сантиметрів на десять. Тепер Мульч зміг захопити кільце ротом. Він відривав шматки гуми і негайно їх випльовував.

Не минуло і хвилини, як Мульч прорвав тридцятисантиметрову дірку. Якраз щоб пролізти. Той, хто не був знайомий із гномами, міг би об заклад поби­тись, що Мульчеве кремезне відгодоване тіло аж ніяк не протиснеться крізь такий маленький проріз, але вони б утратили свої гроші. Гноми кілька тися­чоліть вилазили з-під завалів, тож розвинули здіб­ність пролізати і не через такі малі шпарини.

Мульч утягнув живіт і проліз крізь гумове кільце головою вперед. Він з радістю втік від вранішнього сонця. Ось іще одна річ, що не подобається гномам. Через кілька хвилин на сонці шкіра у гномів черво­ніє, як у вареного лобстера. Мульч заліз по стрижню прямо в машинний відсік транспортера. Більшу час­тину відсіку займали пласкі батареї і водневий гене­ратор. Над головою був люк, що вів до вантажного відділення. Ланцюжки лампочок тяглися по всьому відсіку, заливаючи його блідо-зеленим світлом. Якби генератор почав випромінювати радіацію, вона б світилася пурпуровим. І хоча живлення на всьому транспортері було вимкнене, лампочки світилися за­вдяки спеціально виведеним гниючим водоростям. Мульч про це, правда, нічого не знав, йому просто здалося, що світло дуже схоже на люмінесцентну гномську слину, і від того, що він знайшов принай­мні хоч щось знайоме, трохи розслабився. Але як ви­явилось, зарано, бо випустив через клапан трохи тунельного газу. Може, ніхто не помітить...

Десь через півхвилини він почув згори голос Опал.

— Хто б там не пускав гази, будь ласка, припи­ніть, або доведеться відповідно покарати.

«Ой!» — Мульчеві стало соромно. Якщо когось звинувачують через те, що ти пускаєш вітри, у гоблі­нів це вважається мало не криміналом. Сила звички мало не змусила Мульча підняти руку і зізнатися, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за совість.

За мить надійшов сигнал. Його важко було про­пустити. Від вибуху транспортер аж похитнуло. Час братися за роботу і довіритися Артемісу, який ска­зав, що майже неможливо не дивитися на вибух.

Мульч прочинив люк над головою. Гном був гото­вий, що на кришці хтось стоятиме, але вантажний відсік був порожній. Мульч відкинув кришку люка і заповз до маленької кімнати. Там було багато ціка­вого. Ящики зі злитками, плексигласові скриньки з людською валютою, античні прикраси на манекенах. Схоже, Опал не збиралася бідувати у своїй новій люд­ській подобі. Мульч схопив сережку з одним діаман­том із найближчого бюсту. Артеміс наказав нічого не брати? То й що? Одна сережка його не затримає.

Мульч кинув діамант завбільшки з голубине яйце до рота і проковтнув. Пізніше вийде, коли поруч ні­кого не буде. А поки полежить у шлунку і вийде іще яскравішим, ніж був.

Підлога здригнулася від наступного вибуху, і це нагадало Мульчеві, що час іти далі. Він підійшов до

дверей відсіку, які були прочинені. За ними розта­шувалося пасажирське відділення, і було воно саме таким розкішним, як його описала Холлі. Мульча мало не вивернуло, коли він побачив стільці, вкриті хутром. Огидно. За пасажирським відділенням міс­тилась кабіна пілота. Видно було, що Опал зі своїми друзями стояли перед лобовим склом і дивилися на вибухи. Вони нічого не говорили і ледь дихали. Саме так, як і сказав Артеміс.

Мульч упав навколішки і поповз по килиму. Те­пер його ніщо не приховувало. Якби хтось із піксі обернувся, його б застукали прямо посеред кімнати, і ховатися можна було б лише за посмішкою.

«Повзи і ні про що не думай,— наказав Мульч сам собі.— Якщо Опал тебе впіймає, вдай, що ти загу­бився, або в тебе амнезія, або ти щойно вийшов із коми. Може, вона поспівчуває, дасть трохи золота і відпустить на всі чотири боки. Ага, мрій».

Під колінами щось рипнуло. Гном завмер, але пік­сі на звук не відреагували. Може, кришка потаємно­го відділення? Мульч обповз це місце. Тільки рипін­ня йому не вистачало.

На стільці лежали дві бомби, саме на рівні Муль­чевого носа. Він навіть не повірив. Прямо тут, на від­стані метра. Ця частина плану також залежала від вдачі. Якби якийсь із братів Брілл тримав бомби під пахвами, чи коли б зарядів було більше, ніж він зміг унести, їм би довелося іти на транспортер Опал тараном і сподіватися, що це допоможе її зупинити. Але от вони, бомбочки, так і просяться, щоб їх укра­ли. Часто під час крадіжки Мульч вигадував голоси, якими могли б розмовляти ті предмети, що він хотів поцупити. Так, це трошки божевільно, але він багато часу проводив на самоті, а поговорити з кимось хоті­лося.

«Ну, містере красавчику,— сказала одна із бомб фальцетом з придихом.— Я чекаю. Мені тут не подо­бається. Будь ласка, врятуй мене».

«Добре, мем,— подумав Мульч і витяг торбу.— Беру вас із собою, але довго йти не доведеться».

«І мене,— сказала інша.— Я теж хочу з вами».

«Не хвилюйтеся, міс. Там, куди ми підемо, місця вистачить усім».

Коли через хвилину Мульч вилазив через розірва­ну гуму, бомб на стільці уже не було. На їхньому міс­ці лежав маленький комунікатор.

Три піксі тихесенько сиділи в кабіні пілота. Одна була зосереджена на транспортному засобі за двісті метрів від них. Двоє інших щосили намагалися не випустити гази і не думати про те, як би не випусти­ти гази.

Бокові двері вантажного транспортера були від­чинені, щось виблиснуло в ранішньому світлі і поле­тіло до землі. Через кілька секунд почувся вибух, транспортер Опал захитався на ресорах.

Брати Брілл охнули і відразу ж отримали по вухах від Опал.

Вона не хвилювалася. Їх шукали. Стріляли в піть­мі. Може, через тридцять хвилин буде досить світло, щоб побачити корабель неозброєним оком, але до того часу вони майже не виділялися на тлі навко­лишнього пейзажу, дякувати корпусу із особливого сплаву і камуфляжній фользі. Фаул, мабуть, здога­дався, що вони тут, бо дуже близько тут до зонду. Звісно, було б добре їх підірвати, але плазмовий по­стріл допоможе сканерам Фоулі їх засікти і перетво­рить корабель на чудову мішень.

Опал витягла цифровий блокнот і ручку і на­шкрябала записку:

«Зберігайте спокій. Навіть якщо один заряд по­трапить у нас, корпус він не проб’є».

Блокнот узяв Мервелл.

«Може, нам час летіти. Скоро тут будуть Люди Бруду».

Опал написала у відповідь:

«Любий Мервелле, будь ласка, не починай дума­ти — мозок пошкодиш. Зачекаємо, доки вони не по­летять звідси. На такій відстані вони почують наші двигуни».

Транспортер знову здригнувся від вибуху. З лоба Опал скотилася краплинка поту. Смішно, вона ж ні­коли не потіє. Тим паче перед підлеглими. Через п’ять хвилин сюди набіжить повно людей, така вже їхня природа. Тож вона зачекає іще п’ять хвилин і спробує пролетіти повз транспортер ЛЕП, а якщо не зможе, доведеться їх підірвати і виступити проти надзвуко­вого транспортера, який з’явиться для перевірки.

Із ЛЕПівського транспортера вилетіло іще кілька гранат, але тепер вони були далі, і замаскований кора­бель Опал навіть не похитнувся від ударної хвилі. Ви­бухи тривали ще дві чи три хвилини, нічим не загро­жуючи Опал і братам Брілл, і вантажний транспортер несподівано зачинив двері й опустився в підйомник.

— Гм-м,— сказала Опал.— Дивно.

— Може, у них бомби скінчилися? — припустив Мерв, хоча і знав, що Опал покарає його за те, що він висловив власну думку.

— Ти так думаєш, Мервелле? У них скінчилася вибухівка, тож вони вирішили дати нам спокій. Ти дійсно вважаєш, що таке може бути, імбецильне ти створіння? У тебе зовсім лобних долей немає?

— Я просто виступаю адвокатом диявола,— кво­ло пробурмотів Мерв.

Опал піднялася зі стільця і помахала на братів рукою.

— Замовкніть. Мені потрібно хвилинку пого­ворити з собою,— І вона почала ходити по кабіні пі­лота.— Що відбувається? Вони вистежили нас до підйомника, влаштували феєрверк, а тоді полетіли геть. Отак просто. Чому? Чому? — Вона потерла скроні.— Думай.— Раптом вона пригадала.— Учора.

В Е1 украли транспортер. Ми чули на поліцейській частоті. Хто його вкрав?

Скант знизав плечима.

— Не знаю. Якийсь гном. Це важливо?

— Так. Гном. А чи не було у справі з Артемісом Фаулом якогось гнома? І чи не ходили чутки, що саме гном допомагав Джуліусу потрапити до «Лабо­раторій Кобой»?

— Чутки. Жодних доказів.

Опал повернулася до Сканта.

— Може, це тому що той гном розумний, на відмі­ну від тебе? Може, він не хоче, щоб його спіймали? — За мить піксі уже зібрала всі факти докупи.— Отже, вони мають гнома-злодія, транспортер і вибухівку. Шорт має знати, що ці жалюгідні гранати не пошко­дять нашого корпусу, тож навіщо їх кидати? Хіба...

Вона немов отримала удар під шлунок.

— О, ні,— простогнала вона.— Вони нас відволі­кали. А ми сиділи, як дурні, і дивилися на ліхтарики. А в цей час...

Вона відштовхнула Сканта і кинулася в пасажир­ський відсік.

— Бомби! — закричала Опал.— Де вони?

Скант підійшов до стільця.

— Не хвилюйтеся, міс Кобой, вони прямо...— Останнє слово застрягло у нього в горлі.— Е-е... вони були прямо тут. На стільці.

Опал схопила маленьку рацію.

— Вони зі мною граються. Скажи, що ти поклав запасний у безпечне місце.

— Ні,— з нещасним виглядом зізнався Скант.— Заряди були разом.

Мерв пройшов повз нього до вантажного відсіку.

— Машинний відсік відчинено! — Він сунув голо­ву в люк. Голос приглушили панелі підлоги.— Гумо­ве кільце навколо стрижня подерли. І лишилися слі­ди. Тут хтось був.

Опал відкинула голову і закричала. Для такої мі­ніатюрної істоти кричати вона могла дуже довго. Урешті-решт вона видихлася.

— Летіть за транспортером,— прохрипіла вона, коли знову набрала в легені повітря.— Я сама скон­струювала ті бомби, і їх не можна знешкодити. Ми все одно можемо їх підірвати. Принаймні, підірвемо наших ворогів.

— Так, міс Кобой,— хором відгукнулися Мерв і Скант.

— Не дивіться на мене! — гримнула Опал.

Брати Брілл кинулися до кабіни пілота, намага­ючись одночасно кланятися, дивитися під ноги, не думати ні про що небезпечне, а найголовніше — не випускати гази.

Мульч чекав на ЛЕПівський транспортер на умов­леному місці. Батлер відчинив двері і за комір затяг­нув гнома всередину.

— Вони в тебе? — нетерпляче запитав Артеміс.

Мульч передав йому торбу.

— Ось вони! І доки ти не спитав, рацію я зали­шив.

— Отже, усе пройшло за планом?

— Абсолютно,— відповів Мульч, навіть і не поду­мавши згадати діамант у шлунку.

— Чудово,— сказав Артеміс і пройшов повз гно­ма до кабіни пілота.

— Летимо,— крикнув він Холлі.

Холлі вже спрямувала транспортер до підйомни­ка, лише утримувала його на гальмах.

— Уже полетіли,— сказала вона, відпустила галь­ма і додала газу.

ЛЕПівський транспортер вискочив Із-поза скелі, як камінь із катапульти.

Артемісові ноги відірвало від підлоги, і він затрі­потів, як прапор на вітрі. Його б уже давно по стіні розмазало, не вхопись він за крісло Холлі.

— Скільки маємо часу? — запитала Холлі, намага­ючись подолати перевантаження, що не давало роз­тулити рота.

Артеміс підтягнувся до пасажирського сидіння.

— Хвилини. Рудне тіло досягне глибини ста шес­ти миль рівно через чверть години. Опал кинеться за нами будь-якої секунди.

Холлі тримала транспортер якнайближче до сті­ни, маневруючи між вежами скель. Нижня частина Е7 була досить рівною, але ця ділянка проходила че­рез кору, тож повторювала всі розломи між плитами.

— Спрацює, Артемісе? — спитала Холлі.

Артеміс подумав.

— У мене було вісім варіантів, і цей — найкра­щий. Але навіть зараз маємо лише шістдесят чотири відсотки шансів на успіх. Найголовніше — відволік­ти Опал, щоб вона не дізналася правду. Довіряю це тобі, Холлі. Впораєшся?

Холлі вчепилася пальцями в кермо.

— Не хвилюйся. Нечасто мені доводиться так по­літати. Опал так намагатиметься нас наздогнати, що більше ні про що не думатиме.

Артеміс подивився крізь лобове скло. Вони летіли прямо вниз, до центру Землі. Швидкість була такою, що їх буквально пришпилило до крісел. Темнота підйомника немов смолою огорнула транспортер, лишивши тільки конус світла від фар. І той конус ви­хоплював на шляху чудернацькі каменисті утворен­ня, що летіли просто на них. Холлі якось удавалося їх оминати, не натискаючи на гальма.

На плазмовому екрані пляма газових аномалій, де був корабель Опал, посунулася вздовж екрана.

— Вони нас переслідують,— прокоментувала Хол­лі, кинувши погляд на екран.

У Артеміса шлунок мало не у вузлик зав’язався від нудоти, хвилювання, втоми й азарту.

— Добре,— сказав він сам собі.— Погоня почалася.

Біля входу в Е7 Мерв учепився в кермо невидимо­го транспортера. Скант стежив за інструментами, а Опал віддавала накази і читала нотації.

— Чи засікли ми сигнали від бомб? — мало не скреготіла вона зубами.

«Її голос дратує дедалі більше»,— подумав Скант, але не дуже голосно.

— Ні,— відповів він,— Нічого. А це означає, що вони в їхньому транспортері. Захист блокує сигнал. Потрібно підібратися ближче, аби я змогла спробу­вати надіслати сигнал детонатора. Може, пощастить.

Голос у Опал став іще неприємнішим.

— Ні! Ми не можемо їх підірвати, доки транспор­тер не опиниться на глибині сто шість миль. Якщо вибух станеться тут, рудне тіло не змінить напрямку. А що це за дурний комунікатор? Щось з’ясував?

— Нічого,— відгукнувся Скант.— Якщо і є інший, то його вимкнено.

— Ми завжди можемо повернутися до складу Зіто,— сказав Мерв.— Там іще з дюжину таких бомб.

Опал нахилилася через сидіння і заколотила по плечах Мерва своїми крихітними кулачками.

— Ідіоте. Дурню. Недоумку. Ти береш участь у змаганні на дурість? Так? Якщо ми повернемось до Зіто, то коли повернемось, рудне тіло буде уже за­надто глибоко. Не кажучи вже про те, що капітан Шорт представить ЛЕП свою версію подій, і вони почнуть розслідування. Потрібно підлетіти ближче і підірвати. Навіть якщо не проб’ємо вікно для руд­ного тіла, знищимо свідків.

Транспортер Опал був обладнаний датчиками на­ближення, підключеними до навігаційної системи, тож хвилюватися про зіткнення зі стіною тунелю або сталактитами не було потреби.

— Скільки іще потрібно, щоб ми опинилися в зоні дії детонатора? — гримнула Опал. Немов во­рона каркнула.

Мерв швидко підрахував.

— Три хвилини. Не більше.

— Яка тоді буде глибина?

Іще трохи підрахунків.

— Сто п’ятдесят п’ять миль.

Опал наморщила носика.

— Може спрацювати. Припустимо, обидві бом­би у них. Вибух, навіть якщо він буде спрямований не зовсім так, як ми планували, все одно може про­бити стіну. Це наш єдиний варіант. Якщо нічого не вийде, принаймні ми матимемо час щось зміни­ти. Щойно вони досягнуть позначки сто п’ять, ак­тивуй детонатор. Надсилай тривалий сигнал. Може, пощастить.

Мерв відкинув пластикову кришку над кнопкою детонатора. Лишилося кілька секунд.

Таке враження, що нутрощі Артеміса намагалися вискочити через горло.

— Цьому кориту потрібен новий гіроскоп,— ска­зав хлопець.

Холлі ледь помітно кивнула: увага її була прикута до особливо складної частини підйомника.

Артеміс звірився з показаннями на панелі управ­ління.

— Ми на глибині сто п’ять миль. Опал спробує пі­дірвати бомби. Вона швидко наближається.

Із пасажирського відділка з’явилася голова Мульча.

— Оце розгойдування дійсно необхідне? Я добря­че попоїв нещодавно.

— Майже на місці,— кинув Артеміс.— Подорож скоро скінчиться. Передай, щоб Батлер відкрив торбу.

— Гаразд. Ти певен, що Опал зробить саме те, чого нам хочеться?

Артеміс заспокійливо посміхнувся.

— Звісно. Така вже людська натура. А Опал тепер людина, не забув? Ну, Холлі, зупиняйся.

Мерв постукав по екрану.

— Ви не повірите, Оп... міс Кобой.

На губах Опал промайнула ледь помітна посмішка.

— Не кажи. Вони зупинилися.

Мерв здивовано похитав головою.

— Так, зависли на ста двадцяти чотирьох милях. Навіщо їм це робити?

— Немає сенсу шукати пояснення, Мервелле. Просто не відпускай кнопку детонатора і скидай швидкість. Не хочу, щоб ми були дуже близько, коли станеться вибух.

Вона постукала нігтями по комунікатору, якого лишив гном. Усе вирішиться будь-якої миті.

На комунікаторі спалахнув червоний вогник ви­клику, і прилад ледь помітно завібрував. Опал по­сміхнулася і відкрила екран.

На маленькому моніторі з’явилося бліде обличчя Артеміса. Він намагався посміхатися, але видно було, що йому це важко дається.

— Опал, даю тобі один шанс здатися. Ми знешко­дили твої бомби, до того ж, сюди летить ЛЕП. Кра­ще, якщо ти здасися капітанові Шорт, а то тебе нена­роком підстрелить ЛЕПівський транспортер.

Опал зааплодувала.

— Браво, містере Фаул! Яка чудова вигадка. Ну а тепер, чому б не розказати мені всю правду? Ви зрозуміли, що заряди не можна знешкодити? І той факт, що я отримала сигнал вашого комунікатора, означає, що сигнал детонатора скоро проб’ється че­рез ваш захист. Позбавитися від вибухівки ви не мо­жете, бо тоді я її підірву в підйомнику, саме так, як і було заплановано спочатку. А потім просто пальну кількома самонавідними ракетами. А якщо намага­тиметеся втекти, я полечу за вами і знищу ваш за­хист, не встигнете ви і швидкості набрати. Зв’язку з ЛЕП у вас немає. Якби був, ми б перехопили сиг­нал. Тож вам лишається блефувати. Це дуже зво­рушливо. Ви просто вирішили затримати мене, доки не пройде рудне тіло.

— Отже, ти відмовляєшся здатися?

Опал зробила вигляд, що задумалася, постукала по підборіддю наманікюреним нігтем.

— Так. Боротимуся, незважаючи ні на що. І до речі, не дивись прямо на екран, це шкодить моїй шкірі.

Артеміс театрально зітхнув.

— Ну, якщо помирати, то помирати не на голод­ний шлунок.

Не зовсім той коментар, який роблять за лічені секунди до смерті. Навіть для людини.

— Не на голодний шлунок?

— Так,— кивнув Артеміс.— Мульч дещо прихо­пив із вашого транспортера.

Він підняв маленький м’ячик, укритий шокола­дом, помахав ним перед екраном.

— Мої трюфелі? — охнула Опал.— Ви їх викрали. Це огидно.

Артеміс закинув солодощі до рота, почав повіль­но жувати.

— О, божественно. Розумію, чому в клініці тобі їх так не вистачало. Доведеться попрацювати, щоб з’їсти все до того, як ти рознесеш нас на шматочки.

Опал засичала, немов розлючена кішка:

— Убити вас зовсім не важко! — Вона повернула­ся до Мерва: — Маємо сигнал?

— Нічого, міс Кобой. Але вже скоро. Якщо є зв’я­зок, то лишилося зовсім трохи.

На екран утиснулася голова Холлі. Одна щока в неї навіть роздулася від трюфелів.

— Так і тануть у роті, Опал. Остання їжа прирече­ної команди.

Опал мало не проштрикнула екран нігтем.

— Ти вижила двічі, Шорт. Більше у тебе не вийде, гарантую.

Холлі розсміялася.

— Бачила б ти Мульча. Він ці трюфелі як лопатою підгрібає.

Опал зблідла.

— Є сигнал?

Навіть зараз, коли вони могли будь-якої миті злетіти в повітря, вони над нею насміхалися.

— Іще ні. Скоро.

— Продовжуй. Тримай пальця на кнопці.

Опал відстебнула ремінь і кинулася до пасажир­ського відсіку. Не міг той гном винести і трюфелі, і вибухівку. Аж ніяк. А вона так хотіла поласувати божественним шоколадом, коли знищить Небесне місто.

Вона опустилася навколішки на килим, пошукала руками прихований люк. Механізм клацнув, кришка відсунулася вбік.

У схованці не лишилося жодного трюфеля. За­мість них там лежали дві круглі бомби. На якусь мить Опал навіть очам не повірила. Та раптом усе стало жахливо зрозуміло. Артеміс не крав бомби, просто наказав гномові пересунути їх. У цій схован­ці сигнал детонатора до них пробитися не може. Доки кришка закрита. Вона сама її відкрила. Арте­міс змусив її саму натиснути на кнопку, що вирішує її долю.

Кров відлила від обличчя Опал.

— Мервелле! — заверещала вона.— Детонатор!

— Не хвилюйтеся, міс Кобой,— відгукнувся піксі із кабіни пілота.— Щойно встановили контакт. Те­пер ніщо не завадить.

На обох бомбах спалахнули зелені цифри відліку. Від двадцяти до нуля. Стандартний час.

Опал кинулася в кабіну пілота. Її надурили. Об­ставили. Тепер бомби марно вибухнуть на глибині сімдесят чотири з половиною милі, набагато вище, ніж потрібно. Звісно, її транспортер буде зруйнова­но, а її саму захопить ЛЕП. Принаймні, така була те­орія. Але Опал Кобой завжди мала кілька варіантів.

Вона сіла в крісло і пристебнулася ременем.

— Раджу вам теж пристебнутися,— поблажливо порадила вона братам Брілл.— Ви мене підвели. Прошу до в’язниці.

Мерв і Скант ледь устигли це зробити, і Опал ак­тивувала механізм катапульти. їх миттєво облило жовтим імпульсним гелем і викинуло крізь розсуне­ні панелі.

Бульбашки гелю джерела живлення не мали і пра­цювали лише від рушійної сили газу. Гель був вогне­тривкий, протиударний і містив стільки кисню, щоб вистачило на двадцять хвилин дихання. Мерва і Сканта відкинуло назад, і вони вдарилися об стіну підйомника. Гель прилип до кам’янистої поверхні, так брати Брілл там і лишилися, за тисячі миль від рідного дому.

Опал швидко ввела в комп’ютер транспортера по­трібний код. На останній прояв агресії у неї лишило­ся менше десяти секунд. Може, цього разу Артеміс Фаул її і переміг, але вона не дозволить йому насо­лодитися перемогою.

Опал вправно активувала і запустила дві самона­відні ракети, а тоді вже натиснула кнопку катапуль­ти на своєму сидінні. Імпульсний гель Опал Кобой не потрібен. Вона додала до дизайну корабля мініа­тюрний транспортер-крісло. Лише один, іншим він ні до чого. Власне, Опал було байдуже, що станеться з братами Брілл. Вони їй більше не потрібні.

Вона натиснула кнопку газу, не переймаючись пра­вилами безпеки. Що від того, коли вона трохи подря­пає корпус корабля? За секунду він і не таких пошко­джень зазнає. Крісло-транспортер рвонуло до поверхні зі швидкістю п’ятсот миль за годину. Швидко. Але не­достатньо швидко, щоб утекти від ударної хвилі.

Транспортер особливої конструкції вибухнув, спалахнувши різнокольоровим світлом. Холлі підве­ла ЛЕПівський транспортер якомога ближче до сті­ни, щоб уникнути уламків. Коли пройшла ударна хвиля, усі мовчки перевели очі на сканер, що переві­ряв підйомник над ними. Нарешті на тримірній мо­делі з’явилися три цяточки. Дві були статичними, а третя швидко рухалася в бік поверхні.

— Вони це зробили,— зітхнув Артеміс.— Навіть не сумніваюся, що цяточка, що рухається,— Опал. Потрібно її підібрати.

— Потрібно,— Холлі чомусь була не такою щас­ливою, як могла б.— Але ми не будемо цього робити.

Тон Холлі схвилював Артеміса.

— Чому? Що не так?

— Ось що не так,— показала Холлі на екран.

На ньому з’явилися іще дві цяточки і на високій швидкості полетіли в їхній бік. Комп’ютер іденти­фікував їх як ракети і провів терміновий пошук у базі даних.

— Самонавідні плазмові ракети. Націлені на те­пло, що виділяють наші двигуни.

Мульч похитав головою.

— Ох, і надокучлива та Кобой. Не може просто так відпустити.

Артеміс дивився на екран, немов міг знищити ракети силою думки.

Батлер заглянув через плече підопічного.

— Чи немає у нас чогось гарячого, щоб відвести ці ракети вбік?

— Це транспортне судно,— відповіла Холлі.— Нам і так пощастило, що тут узагалі є захист.

— Ракети летять по нашому гарячому сліду?

— Так,— відповіла Холлі, сподіваючись, що охо­ронець має якусь слушну ідею.

— А чи не можна якось змінити траєкторію?

І тут раптом у голові у Холлі сяйнула думка. Але вона була такою екстремальною, що капітан навіть не стала її озвучувати.

— Є один спосіб,— сказала вона і вимкнула двигун.

Транспортер каменем полетів униз шахтою. Холлі пробувала маневрувати з допомогою клапанів, але без рушійної сили то було все одно що рулити якорем.

Для страху чи паніки не було часу. Лишалося тільки схопитися за щось та спробувати втримати останню їжу всередині тіла.

Холлі зчепила зуби, проковтнула паніку і вчепи­лася в кермо. Якби вдалося з допомогою клапанів утримати транспортер посередині, вони б не нале­тіли на стіни шахти. Принаймні, варто було спро­бувати.

Вона кинула погляд на панель управління. Темпе­ратура судна почала падати, та чи досить швидко? Ця секція підйомника була відносно прямою, але миль через тридцять був виступ, і вони б розбилися об нього, як муха об слона.

Батлер відповз до задньої частини транспортера. Дорогою він прихопив два вогнегасники і зняв у них запобіжники. Вкинув вогнегасники до машинного відділення і зачинив двері. Через шпаринку він по­бачив, як закрутилися балони, покриваючи двигун холодною піною.

Температура впала іще на одну поділку.

Ракети були уже близько, націлені прямо на них.

Холлі відкрила вентиляцію, наповнивши тран­спортер холодним повітрям. Мінус іще одна поділка.

— Давай,— сказала вона крізь зуби.— Іще трошки.

Вони летіли вниз, розкручуючись у темряві. Тран­спортер потроху нахилявся на правий борт. Скоро він налетить на виступ. Пальці Холлі вчепилися в за­палювання. Вона чекатиме до останньої миті.

Двигун охолов іще більше. Енергозберігаюча мо­дель. Якщо ними не користувалися, вони швидко пе­рекачували залишок тепла до батарей підтримки життєдіяльності. Але ракети не відставали.

У світлі фар уже з’явився уступ. Він був завбіль­шки з чималий пагорб і складався із твердої нещад­ної гірської породи. Якщо транспортер об нього вда­риться, то сплющиться, як бляшанка.

— Не працює. Двигун,— ледь вимовив Артеміс.

— Зачекай,— відповіла Холлі.

Клапани почали вібрувати, транспортер закрути­ло. Вони бачили ракети позаду, потім попереду, по­тім знову позаду.

До скелі лишалося зовсім мало. Дуже мало. Якщо Холлі затримається хоч на секунду, не лишиться міс­ця для маневру. Вона ввімкнула запалювання, увер­нувшись останньої мілісекунди. Корпус трохи заче­пився за виступ, посипалися іскри. І вони опинилися в безпеці та помчали до чорної пустоти. В безпеці, якщо не рахувати дві ракети на хвості.

Температура двигунів падала і продовжуватиме падати іще з півхвилини, доки турбіни не прогріють­ся. Чи цього вистачить? Холлі вивела на екран зо­браження з камери заднього виду. Ракети летіли слі­дом. Невблаганно. За ними виривалося пурпурове полум’я. Три секунди до зіткнення. Дві.

І вони втратили контакт, змінили напрямок. Одна пролетіла над транспортером, інша — під кілем.

— Спрацювало,— видихнув Артеміс. Він навіть не усвідомлював, що затримав дихання.

— Молодець, солдате,— посміхнувся Батлер, по­тріпавши Холлі по волоссю.

Мульч висунув голову із пасажирського відсіку.

— У мене тут невеличка неприємність трапила­ся,— сказав він.

Розпитувати ніхто не став.

— Зарано іще святкувати,— зітхнула Холлі, пере­віряючи дані.— Ці ракети мали вибухнути, наштов­хнувшись на стіну шахти, але не вибухнули. Той факт, що вони не полетіли по прямій, може поясни­ти тільки одне.

— У них з’явилася інша ціль,— припустив Батлер.

На плазмовому екрані з’явилася червона цяточка. Дві ракети летіли прямо на неї.

— Саме так. ЛЕПівський надзвуковий бойовий транспортер. І вони вважатимуть, що ми відкрили по ним вогонь.

За кермом ЛЕПівського транспортера був Трабл Кельп. Корабель летів зі швидкістю, що втричі пере­вищувала швидкість світла, мов срібна голка про­стромлюючи простір підйомника. Надзвукові по­льоти нечасто дозволяли, оскільки вони могли стати причиною обвалів, і їх навіть могло помітити люд­ське сейсмічне обладнання.

Усередині транспортер був наповнений проти­ударним гелем, щоб приглушити жорстоку вібрацію. Майор Кельп висів у гелі в удосконаленому костюмі пілота. Датчики управління транспортером містили­ся безпосередньо на рукавичках, а відео транслюва­лося на шолом.

Фолі підтримував постійний контакт із Поліцей­ською Плазою.

— Повідомляю, що вкрадений транспортер по­вернувся до підйомника,— повідомив він Трабла.— Завис на ста двадцяти чотирьох милях.

— Зрозумів,— сказав Трабл, помітивши точку на радарі.

Серце у нього закалатало. Можливо, Холлі жива і перебуває на борту транспортера. І якщо це правда, він зробить усе що завгодно, аби доставити її додому живою.

Скоп зафіксував спалах білого, жовтого і пома­ранчевого.

— Маємо якийсь вибух. Це вкрадений транспор­тер?

— Ні, Трабле. Таке враження, що він у порожне­чі. Там нічого не було. Стережіться уламків.

На екрані замерехтіла безліч жовтих ліній, то га­рячі металеві уламки летіли до центру Землі. Трабл активував носовий лазер, готовий зустріти все, що чекає попереду. Навряд чи його кораблю щось за­грожує — на цій глибині шахта ширша за середньо- статистичне місто. Уламки від вибуху не розлетяться більше, ніж на милю. їм вистачить місця, щоб три­матися в безпеці.

Ну хіба що якийсь уламок полетить за ними. Дві жовті стрічки явно рухалися в їхньому напрямку. Бортовий комп’ютер запустив програму сканера. Обидва об’єкти мають рушійну силу і систему керу­вання. Ракети.

— Я під вогнем,— сказав він у мікрофон.— На мене летять дві ракети.

Невже в них Холлі вистрілила? Невже те, що каже Сул, правда? Вона справді перейшла на інший бік закону?

Трабл простягнув руку вперед, торкнувся вір­туального екрана. Позначив ракети як мішень. Що­йно вони наблизяться на потрібну відстань, ком­п’ютер вистрілить у них лазерним променем. Трабл вивів корабель на середину підйомника, щоб лазе­ри мали найдовшу з можливих ліній вогню. Лазери можуть щось зробити, лише якщо стрілятимуть по прямій.

Через три хвилини з-за рогу вилетіли ракети. Трабл ледве встиг їх помітити, а комп’ютер уже зро­бив два швидких постріли, і ракети було знищено. Ударної хвилі, пом’якшеної протиударним гелем, майор Кельп майже не відчув.

На візорі відкрилося ще одне вікно. Щойно під­вищений командир Арк Сул.

— Майоре, ви уповноважені відповісти вогнем на вогонь. Бийте з відповідною силою.

Трабл вилаявся.

— Але, командире, на борту ж може перебувати Холлі.

Сул підвів руку, обриваючи його слова.

— Капітан Шорт відкрила нам свої наміри. Стрі­ляйте.

Фоулі мовчати не став.

— Зачекай з вогнем, Трабле. Ти ж знаєш, що то не Холліних рук справа. Ті ракети мала випустити Опал Кобой.

Сул стукнув кулаком по столу.

— Як ти не бачиш правди, віслюче? Хіба тобі очі засліпило? Що має зробити Шорт, аби переконати тебе, що вона зрадниця? Надіслати тобі електронно­го листа? Вона вбила свого командира, зв’язалася із злочинцем і вистрілила в ЛЕПівський транспортер.

— Ні! — не відступав Фоулі.— Це лише так зда­ється, запевняю. Але має бути інше пояснення. Про­сто дайте Холлі шанс самій усе розказати.

У Скупа аж іскри з очей полетіли.

— Замовкни, Фоулі! Яка твоя справа? Віддавати бойові накази? Ти цивільний, отже відключись від лінії.

— Трабле, послухай,— почав Фоулі, але Сул його відключив.

— А тепер,— сказав командир, заспокоюючись,— виконуй мій наказ. Стріляй у той транспортер.

Украдений транспортер було вже Добре видно. Трабл збільшив його зображення на візорі й одразу помітив три речі. По-перше, у транспортера браку­вало комунікаційної щогли. По-друге, то було ван­тажне судно, не пристосоване для пострілів ракета­ми, і по-третє, він побачив у кабіні пілота Холлі Шорт. Обличчя в неї було похмуре і непокірне.

— Командире Сул,— сказав він.— Уважаю, що ми маємо пом’якшувальні обставини.

— Я сказав, стріляй,— заскреготів Сул.— Ти маєш мені підкорятися.

— Так, сер,— сказав Трабл і вистрілив.

Холлі дивилася на екран радару, не зводила з ра­кет Опал немигаючих очей. Пальці її так учепилися в кермо, що аж гума скрипіла. Розслабилася вона лише тоді, коли гострий як голка бойовий транспор­тер знищив ракети і пролетів повз уламки.

— Жодних проблем,— посміхнулася вона решті команди.

— Для нього,— зауважив Артеміс.— Але не для нас.

Бойовий транспортер завис над ними, тонкий і смертельно небезпечний, залив їх світлом дюжини прожекторів. Холлі примружилася на бліде світло, намагаючись роздивитися, хто сидить у капітан­ському кріслі. Відкрилися отвори на носі корабля, і з них висунулися металеві конуси.

— Не дуже добре,— сказав Мульч.— Вони збира­ються в нас стріляти.

Дивно, але Холлі посміхнулася. «Добре,— поду­мала вона.— Комусь я там подобаюсь».

Комунікаційний клин швидко подолав коротку відстань між транспортерами і увійшов у корпус украденого корабля. З отворів на підошві клина витік швидкозастигаючий герметик, і конус міцно закріпився на стіні. Гостра верхівка відскочила і по­котилася по підлозі. Під ним була конусоподібна колонка.

Приміщення наповнив голос Трабла Кельпа.

— Капітане Шорт, я маю наказ стріляти у вас. Цей наказ я щойно відмовився виконувати. Тож почи­найте говорити і дайте мені необхідну інформацію, щоб урятувати нашу кар’єру.

І Холлі заговорила. Вона виклала Траблу скороче­ну версію: як Опал спланувала всі події, як її можна знайти, якщо обшукати шахту.

— Цього вистачить, щоб зберегти ваше життя,— сказав Трабл,— Хоча офіційно ви і всі, хто перебуває в транспортері, заарештовані, доки ми не знайдемо Опал Кобой.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую. Не думаю, що ваші повноважен­ня поширюються на людей. Заарештовувати мене і мого друга незаконно.

Трабл зітхнув. У колонці немов хтось пошкрябав шмерґелевим папером.

— Не важко здогадатися: Артеміс Фаул. Так? Так я і думав. Ви, люди, знову тут. Скажімо, ви гості ЛЕП, якщо від цього вам полегшає. Ну а тепер наша група захвату подбає про Опал та її помічників. Ви повер­таєтесь зі мною до Небесного міста.

Холлі хотіла заперечити. Вона сама хотіла впійма­ти Опал. Вона хотіла отримати особисте задоволен­ня, коли власноруч проведе мстиву піксі до тюремної камери. Але вони були не в тому становищі, щоб відстоювати свої права, тож вона вирішила підкори­тися наказу.

Загрузка...