Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 4: ЛЕДЬ УРЯТУВАЛИСЬ

Мюнхен

ПРОТЯГОМ робочого дня Мюн­хен схожий на будь-яке інше велике міс­то у світі: дуже людно. Незважаючи на метро — зручну і швидку транспортну систему — більшість населення надає перевагу відо­кремленості й комфорту власних автомобілів, і саме тому Артеміс з Батлером дорогою від «Міжнародно­го банку» до готелю «Кронскі» опинилися в заторі. Затримки Артемісу не подобалися. Але сьогодні він був занадто зайнятий своєю останньою здобич­чю, «Ельфійкою-злодійкою», яка терпляче чекала у плексигласовому тубусі. У Артеміса аж руки свер­біли відкрити, але попередні власники, «Крейн і Спарроу», могли поставити в контейнер додаткові пастки. Якщо видимої западні немає, це ще не означає, що немає і невидимої. Цілком імовірно, що коли розкрити вакуумне пакування полотна, вивільнить­ся ерозійний газ, що вступить у реакцію з киснем і спалить картину.

Щоб дістатися готелю, вони витратили дві годи­ни, хоча зазвичай дорога забирає найбільше два­дцять хвилин. Артеміс переодягнувся в темний хлопковий костюм і зателефонував у маєток Фаулів зі свого мобільного. Але до того підключив телефон до ноутбука, щоб записати розмову. Після третього гудка слухавку взяла Анджеліна Фаул.

— Арті,— сказала мама, зводячи дух. Мабуть, щось робила. Анджеліна Фаул не вважала, що життя має бути легким, тож, може, саме зараз і відпрацьо­вувала рухи тай-бо.

— Як ти, мамо?

Анджеліна на іншому кінці зітхнула.

— Усе добре, Арті, а в тебе такий голос, немов ти інтерв’ю даєш. Ти завжди такий офіційний. Чому б тобі не назвати мене матусею або навіть Анджелі- ною? Хіба це так важко?

— Не знаю, мамо. «Матуся» звучить якось по- дитячому. А мені вже чотирнадцять, пам’ятаєш?

Анджеліна розсміялася.

— Як я можу забути? Небагато підлітків просять подарувати на день народження квиток на симпозі­ум генетиків.

Артеміс покосився на плексигласовий тубус.

— А як там батько?

— Чудово,— видихнула Анджеліна. — Сама диву­юся, у якій він гарній формі. Протез йому зробили дуже добрий, та і вигляд тато має винятковий. Ніко­ли не скаржиться. І мені здається, що до життя він ставиться набагато краще, відколи втратив ногу. Про нього піклується відмінний терапевт. Він каже, що душевний стан значно важливіший, ніж фізич­ний. Власне, сьогодні ввечері ми їдемо до приват­ного спа-салону у Вестміті. Там просто неймовірні процедури з водоростями, які мають дивовижно вплинути на батькові м’язи.

Артеміс Фаул Старший утратив ногу, коли його викрала російська мафія. На щастя, Артемісові з до­помогою Батлера вдалося його врятувати. То був рік, повний подій. Після свого повернення Артеміс Старший намагався дотримуватися своєї обіцянки розпочати нове життя і виправитися. Він очікував, що і Артеміс Молодший за ним піде, але позбутися кримінальних нахилів хлопцеві було напрочуд важ­ко. Хоча інколи, коли він дивився на батька й маму разом, думка про те, щоб бути нормальним сином люблячих батьків, уже не здавалася такою неймовір­ною.

— Він робить свої фізіотерапевтичні вправи двічі на день?

Анджеліна знову розсміялася, і Артемісу раптом захотілося опинитися вдома.

— Так, дідусю! Я стежу. Твій татко каже, що за дванадцять місяців зможе пробігти марафон.

— Добре. Радий чути. Іноді мені здається, що ви б двоє тільки і блукали б будинком, узявшись за руки, якби я вас не перевіряв.

Мама зітхнула.

— Я непокоюся про тебе, Арті. Люди у твоєму віці не мають бути такими... відповідальними. Не хви­люйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зробити. Скористай­ся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасли­вим себе та інших людей. Забудь про родинні спра­ви. Тепер нашою найголовнішою справою є життя.

Мама знову зітхнула. Артемісу не подобалося, що вона непокоїться уже через те, що з ним поговорила.

— Коли повернешся, Арті?

— Екскурсія через три дні закінчується.

— Я хотіла спитати, коли ти зовсім повернешся? Знаю, що навчання в Сент-Бартлебі — сімейна традиція, та ми б хотіли бачити тебе вдома, поруч із нами. Директор Гіней зрозуміє. Поряд із нами немало гарних шкіл.

— Я зрозумів,— сказав Артеміс. Цікаво, чи він зможе? Відмовитися від кримінальних справ... Та чи для нього чесне життя? — Через два тижні по­чнуться канікули. Тоді поговоримо,— сказав він. Тактика відкладення.— Якщо чесно, зараз мені важ­ко зосередитись. Не дуже добре почуваюся. Думав, отруївся чимось, але виявилося, що це легка інфек­ція. Місцевий лікар каже, що завтра я знову буду здоровий.

— Бідолашний Арті,— пожаліла його Анджелі­на.— Може, забрати тебе додому літаком?

— Ні, мамо. Мені вже краще. Чесно.

— Як хочеш. Знаю, як це неприємно, але це кра­ще, ніж отруєння. Тоді б ти надовго зліг. Пий більше води і спробуй поспати.

— Спробую, мамо.

— Скоро будеш удома.

— Так. Перекажи вітання батькові.

— Перекажу, якщо його знайду. Він у тренажер­ному залі. Здається, на біговій доріжці.

— Ну, бувай.

— Бувай, Арті. Поговоримо, коли ви повернете­ся,— сказала Анджеліна, і голос у неї був трошки сумним. Дуже далеким.

Артеміс натиснув кнопку й одразу ж прослухав запис на комп’ютері. Щоразу після розмови з мамою він почувався винуватим. Анджеліна Фаул уміла пробудити сумління. Це зовсім новий поворот по­дій. Рік тому він відчував лише ледь помітні докори сумління, коли брехав мамі, а тепер навіть найменша брехня переслідувала його кілька тижнів.

Артеміс дивився на коливання звукової хвилі на екрані ноутбука. Він змінюється, це точно. За останні кілька місяців сумнів щодо власної поведінки стає все більше... відколи він одного ранку знайшов у сво­єму оці таємничу контактну лінзу. У Батлера і Джу­льєтти були такі самі лінзи. Вони спробували дізна­тися, звідки вони, але людина Батлера стверджувала, що Артеміс сам за них заплатив. Дедалі цікавіше.

Лінзи лишались таємницею. І почуття Артеміса також. На столі перед ним лежала «Ельфійка-злодій­ка» Ерве, і це робило його найспритнішим злодієм свого віку, а прагнув він цього іще з шести років. Але тепер, коли він реалізував свої амбіції, хлопець не міг думати ні про що, крім родини.

«Може, час відійти від справ? — думав він.— У чотирнадцять років і три місяці я уже найкращий злодій у світі. Врешті-решт, чого мені тепер прагну­ти?» Він ще раз прослухав частину телефонної роз­мови: «Не хвилюйся про нас, хвилюйся про школу і друзів. Думай про те, що тобі дуже хотілося б зро­бити. Скористайся своїм чудовим мозком так, щоб зробити щасливим себе та інших людей».

А раптом мама має рацію? Йому варто скориста­тися своїми талантами, щоб зробити інших щасли­вими. Але є в ньому темрява, тверда скоринка на серці, яке не задовольнить тихе життя. Може, є та­кий спосіб зробити людей щасливими, яким може скористатися лише він? І лежить той спосіб по ін­ший бік закону. За тоненькою блакитною смужкою.

Артеміс потер очі. Він не зміг дійти ніяких висно­вків. Може, буде рішення жити вдома. А зараз краще повернутися до роботи. Відкласти прийняття рішен­ня і встановити справжність картини. Він почувався трохи винним, що украв шедевр, але не настільки, аби його повернути. Особливо містеру Крейну і міс­теру Спарроу.

Перше завдання — відбитися від усіх шкільних справ. Щоб установити автентичність картини, зна­добиться щонайменше два дні. Доведеться заключати контракт на експертизу.

Артеміс відкрив програму обробки звуку і за­йнявся вирізанням і склеюванням маминих слів із телефонної розмови. Потім відібрав усі слова, роз­ставив їх у потрібному порядку і збалансував рівні, щоб розмова звучала природно.

Коли директор Гіней увімкнув свій мобільний після візиту на олімпійський стадіон Мюнхена, на нього чекало повідомлення. Від Анджеліни Фаул, і була вона не в доброму гуморі.

Артеміс провів повідомлення через маєток Фа­улів, а потім переслав звуковий файл на власний телефон.

— Директоре Гіней,— промовив голос, що безпо­милково належав Анджеліні Фаул, номер теж був її.— Я непокоюся про Арті. У нього отруєння. Ви­гляд у нього винятковий. Ніколи не скаржиться. Ми б хотіли бачити його вдома, поруч із нами. Ви зрозумієте. Це неприємно. Поговоримо, коли ви по­вернетеся.

На кілька днів цього вистачить. Темна частина Ар­теміса аж затремтіла від задоволення, проте зроста­юче сумління зробило докір за те, що він скористався маминим голосом, аби сплести павутиння брехні.

Від почуття провини Артеміс відмахнувся і ви­мкнув мобільний. Потрібно повністю зосередитись на картині, а вібрація телефону в неслушну мить може змусити руку смикнутися. Йому дуже кортіло зірвати пломбу з плексигласової кришки. Але то було б надзвичайно нерозумно, бо могло призвести до фатальних наслідків. На нього могло чекати чима­ло маленьких подаруночків від «Крейн і Спарроу».

Із валізки з лабораторним обладнанням Артеміс дістав хроматограф. Інструмент візьме пробу газу всередині тубуса і проаналізує її. Хлопець вибрав го­стру насадку, прикрутив до гумової трубки на плас­кому кінці хроматографа. Обережно взяв насадку в ліву руку. Артеміс був амбідекстером, але ліва рука була трохи твердіша за праву. Він обережно ввів го­стрий кінчик усередину крізь силіконовий замок. Рухати голкою потрібно якомога менше, щоб газ з контейнера не потрапив у повітря. Хроматограф усмоктав невеличку кількість газу, увімкнувся піді­грів. Усі органічні домішки після нагрівання ви­йшли, і газ-носій перемістив зразок через розділювальну колону до полум’я іонізаційного детектора. Там визначилися компоненти. Через секунду на цифровому екрані даних висвітилася діаграма.

Процент кисню, водню, метану і двоокису вуглецю був такий саме, як і в зразку, який Артеміс трохи раніше взяв у центрі Мюнхена. Лишалося п’ять відсотків не­відомого газу. Але це нормально. Таке могло статися через забруднення повітря, або інструмент мав висо­ку чутливість. Якщо не брати до уваги таємничий газ, можна було вважати, що відкривати тубус ціл­ком безпечно. Так Артеміс і зробив, обережно зрі­завши силіконовий шар ножем.

Хлопець одягнув пару хірургічних рукавичок і обережно витяг картину із циліндра. На столі перед ним опинився щільний рулон, який майже відразу почав розгортатися; не так давно він у тубусі, щоб зберегти форму.

Артеміс розстелив полотно, притиснув кути гелевими торбинками. Він одразу зрозумів, що це не під­робка. Натреноване око тут же впізнало кольори і напрямки мазків. Персонажі Ерве були немов зі­ткані зі світла. Вони були так чудово прописані, що малюнок немов світився. Вишукано! На картині спо­вите немовля спало в освітленій сонцем колисці біля відчиненого вікна. Зеленошкіра ельфійка з тонень­кими крильцями опустилася на вікно і збиралася ви­красти дитину з колиски. Ноги ельфійки лишалися за вікном.

— Вона не може зайти всередину,— пробурмотів Артеміс і раптом здивувався. Звідки йому це відомо? Він же ніколи не озвучує думки, якщо не має доказів.

Розслабся, наказав він сам собі. Це просто здогад­ка. Може, колись щось читав в Інтернеті.

Артеміс повернувся до картини. Він це зробив. «Ельфійка-злодійка» належала йому. Принаймні, на якийсь час. Він дістав з набору хірургічний скаль­пель, зішкрябав трохи фарби біля краю полотна. По­клав зразок у баночку і підписав її. Тепер вона від­правиться в Технічний університет Мюнхена, де зберігається велетенський спектрометр, потрібний для аналізу вуглецю. Хлопець мав там зв’язки. Ана­ліз на вуглець підтвердить, що картина, чи принай­мні фарба, такого ж віку, якого і має бути.

Він покликав Батлера із сусідньої кімнати.

— Батлере, чи не міг би ти зараз відвезти зразок до університету? Тільки не забудь, що віддати можна лише Кристині. І нагадай їй, що дуже важливо зро­бити все швидко.

Якусь мить відповіді не було, потім через двері увірвався Батлер із широко розплющеними очима. Не дуже схожий він був на людину, що прийшла за зразком.

— Проблема? — поцікавився хлопець.

За дві хвилини до того Батлер підніс руку до вік­на. Він думав про себе, а таке буває нечасто. Дивився на руку, немов та була зроблена зі світла, і якщо пильніше придивитися, то шкіра стала б прозорою. Він знав, що в ньому щось змінилося. Під шкірою щось ховалося. Останнім роком він дивно почував­ся. Старішим. Може позначилися десятиріччя важ­кого фізичного навантаження. Йому ледь виповни­лося сорок, але вночі вже боліли кістки, а груди стискало так, немов на ньому весь час був бронежи­лет. Він уже геть не такий, як у тридцять п’ять, і на­віть зосередитися було важче. Він більше розмір­ковував... «От як зараз»,— подумки вилаяв себе охоронець.

Батлер поворушив пальцями, поправив краватку і повернувся до роботи. Дуже йому не подобалося, як охоронявся номер. Готелі були для охоронців справжнім жахом. Службові ліфти, ізольовані верх­ні поверхи й абсолютно неадекватні маршрути евакуації робили охорону начальника неймовірно важкою. «Кронскі» — готель розкішний, з вимуштруваним персоналом, але від готелю Батлер хотів геть іншого. Йому б кімнату на першому поверсі, без вікон і зі сталевими дверима п’ятнадцять сантиме­трів завтовшки. Не варто казати, що знайти такої кімнати не можна, а якби і була якась, Артемісові би вона не сподобалася. Довелося Батлерові змиритися із цим номером на четвертому поверсі.

Набір інструментів був не лише в Артеміса. Бат­лер відкрив хромовану валізку на журнальному столику. У нього було з десяток таких валізок, які зберігалися в сейфах по всьому світу. Кожна була на­повнена шпигунським обладнанням і зброєю. Якщо мати в кожній країні по такій валізі, не доведеться порушувати закон, приїжджаючи з Ірландії.

Він дістав детектор жучків, перевірив кімнату. Особливу увагу приділив електричним приладам: телефону, телевізору, факсу. Електричне випромі­нювання від цих приладів часто приховувало сиг­нал від жучків, але не для такого детектора. «Ай Спай» — найновіша модель на ринку. Навіть за пів­милі звідси він знайшов би мікрофон завбільшки з вушко голки.

Через хвилину охоронець закінчив роботу і, задо­волений, хотів повернути прилад до валізки, коли той зареєстрував якесь слабке електричне поле. Ні­чого особливого, одна мерехтлива поділка на шкалі індикатора. Та мерехтіти вона перестала і стала яскраво-блакитною. Почала блимати друга поділка. До них наближалося щось електричне. Більшість охоронців не стали б через це перейматися — скіль­ки тих електронних приладів у радіусі милі від готе­лю «Кронскі». Але «Ай Спай» не реєстрував звичайні електронні поля, а Батлер був геть не таким, як біль­шість охоронців. Він витяг антену приладу і провів по кімнаті. Сигнал посилювався, коли антена була спрямована до вікна. У Батлера стиснувся шлунок. До них на високій швидкості щось летіло.

Він кинувся до вікна, зірвав з гачків завіси і від­чинив вікно. Зимове повітря було блідо-голубим, хмар майже не було. Небо, немов величезне поле для гри в хрестики-нулики, перекреслили сліди літаків. І там, на двадцять градусів вище, неслася краплепо­дібна ракета із блакитного металу. На носі в неї ви­блискував червоний вогник, ззаду виривалося роз­жарене до білого полум’я. Сумнівів не було — ракета прямувала до готелю «Кронскі».

«Розумна бомба,— подумав Батлер.— Її ціль — Артеміс».

Мозок Батлера почав перебирати варіанти. їх було небагато. Власне, лише два: тікати або померти. Проблема в тому, як тікати. Вони були на четверто­му поверсі. Він востаннє глянув на снаряд. Навіть слід від нього був зовсім не такий, як від відомих йому видів зброї. Що б воно не було, це щось но­веньке. Комусь дуже хотілося, аби Артеміс помер.

Батлер відвернувся від вікна і кинувся до кімнати Артеміса. Молодий хазяїн був зайнятий перевіркою автентичності «Ельфійки-злодійки».

— Проблема? — запитав Артеміс.

Батлер не відповів, бо не було часу. Замість того він схопив підлітка за комір і перекинув через плече.

— Картина! — закричав Артеміс, але голос заглу­шив піджак охоронця.

Батлер схопив картину, безцеремонно запхав ше­девр у кишеню піджака. Якщо Артеміс побачить трі­щини на віковій фарбі, він ридатиме. Але Батлерові платили лише за одне, і явно не за те, аби він зберіг «Ельфійку-злодійку».

— Тримайтеся міцніше,— порадив величезний охоронець, хапаючи з ліжка подвійний матрац.

Артеміс ухопився як тільки міг, намагаючись не думати. На жаль, його геніальний мозок автоматично аналізував факти: Батлер увірвався до кімнати з нечуваною швидкістю, навіть не постукавши, отже, вини­кла якась небезпека. Відповідати на питання охоро­нець не став, тож небезпека була близькою. А те, що він зараз учепився в кремезну спину, означало, що ті­кати звичними маршрутами евакуації вони не будуть. Матрац означає, що потрібно пом’якшити удар...

— Батлере,— видихнув Артеміс,— ти пам’ятаєш, що під нами три поверхи?

Охоронець, може, й відповів щось, але його робо­тодавець нічого не почув, бо вони вистрибнули у відчинене вікно і перескочили через поручні бал­кона.

За долю секунди до неминучого падіння порив ві­тру відігнув матрац, і Артеміс побачив свою кімнату. І цієї крихітної миті він помітив, як у двері влетів дивний снаряд і несподівано зупинився над порож­нім плексигласовим тубусом.

У тубусі був маячок, підказала йому частина моз­ку, що не піддалася паніці. Хтось хотів мене убити.

І вони почали падати. Десять метрів. Просто вниз.

Батлер автоматично розставив руки і ноги, утво­ривши величезну літеру X, тримаючись за кути матраца, щоб той не завернуло. Повітря між ними і матрацом трохи уповільнювало падіння, але не на­багато. Вони летіли вниз, із кожним сантиметром де­далі швидше. Небо і земля розпливлися і розтекли­ся, як масляні фарби,— здавалося, не лишилося нічого твердого. Раптом усе обірвалося — вони при­землилися на твердий черепичний дашок заднього виходу готелю. Черепиця майже вибухнула від уда­ру, хоча дах витримав. Батлерові здалося, що всі його кістки перетворилися на рідину, але він знав, що че­рез коротку мить несвідомості все знову буде гаразд. Він утрапляв і не в такі халепи.

Останнє, що він відчув перед тим, як поринути в темряву,— биття Артемісового серця крізь піджак. Отже, живий. Вони обидва вціліли. Та чи надовго? Якщо вбивця зрозуміє, що його спроба не вдалася, він може спробувати ще раз.

Удар Артеміса був м’якішим завдяки Батлерові та матрацу. Без них він би точно загинув. Утім, м’язи охоронця були такими міцними, що хлопець зламав два ребра. Його підкинуло в повітря на добрий метр, і лише тоді він упав на непритомного охоронця.

Артеміс лежав обличчям до неба. Дихати було важко і боляче, зламані кістки випирали, немов су­глоби. Шосте і сьоме ребро, припустив хлопець.

Угорі у вікні їхнього номера спалахнуло нестрим­не яскраво-блакитне світло. Воно на долю секунди освітило небо, темне зі світлими плямами хмар, що, мов хробаки, тяглися до обрію. Ніхто не звернув особливої уваги; світло дуже легко було прийняти за спалах великого фотоапарата. Але Артеміс знав, що це таке.

«Біобомба,— подумав він.— Звідки мені це ві­домо?»

Батлер, мабуть, утратив свідомість, бо він не ру­хався, тож наступну спробу вбивства доведеться відвернути Артемісу. Він спробував сісти, але біль у грудях був такий сильний, що на секунду в очах по­темніло. Коли він отямився, то весь укрився потом. Артеміс побачив, що тікати пізно. Убивця вже тут, зіщулився на стіні, немов кіт.

Дуже дивна істота. Не більша за дитину, але про­порції дорослої людини. Жінка з приємними гостри­ми рисами обличчя, коротко підстриженим кашта­новим волоссям і великими карими очима, але це не означало, що вона над ними змилостивиться. Батлер якось казав, що вісім із десяти найкращих снайперів у світі — жінки. На цій був дивний костюм, що міняв колір, прилаштовуючись до того, що було поряд. Ве­ликі очі були червоні від сліз.

«У неї гострі вуха,— подумав Артеміс.— Чи то я в шоковому стані, чи то вона не людина».

А тоді він зробив помилку і поворухнувся, одне зламане ребро прорвало шкіру. Сорочка почервоні­ла від крові, і Артеміс відмовився від битви за свідо­мість.

Майже дев’яносто хвилин знадобилося Холлі, щоб дістатися Німеччини. Якби це була звичайна операція, вона летіла б щонайменше вдвічі довше, але Холлі вирішила порушити правила ЛЕП. Чом би й ні? Хіба ж може стати іще гірше? ЛЕП і так уже вва­жали, що вона вбила командира, зв’язок був забло­кований, тож пояснити, що саме відбулося, вона не могла. Холлі навіть не сумнівалася, що тепер її вва­жають ворогом, і група захвату уже взяла слід. Не ка­жучи вже про те, що Опал Кобой теж може за нею стежити. Тож гаяти часу не можна.

Відколи викрили банду гоблінів, які провозили контрабанду зі світу людей через покинуті шахти, біля кожного порту на поверхні виставили охорону. В Парижі чергував сонний гном, якому лишилося п’ять років до пенсії. Від полуденної дрімоти його розбудило термінове повідомлення з Поліцейської Плази. До нього наближався втікач із Рекону. Затри­мати для допиту. Поводитися обережно.

Ніхто навіть не очікував, що гном на це спро­можний. Холлі Шорт була в чудовій фізичній формі і колись навіть вижила після сутички з тролем. Гном-охоронець не пам’ятав, коли він востаннє робив зарядку. Але він хоробро охороняв вихід з терміналу, доки Холлі не пронеслася повз нього на поверхню.

Щойно вона опинилася в повітрі, розстебнула клапан на рукаві та ввела дані в комп’ютер. Той швидко знайшов готель «Кронскі» і запропонував три варіанти маршруту. Холлі вибрала найкорот­ший, незважаючи на те що довелося б пролетіти над великими людськими населеними пунктами. Пору­шено іще кілька ЛЕПівських правил. Але зараз їй було байдуже. Кар’єру уже не врятувати, та й значен­ня це вже не мало. Холлі ніколи не була кар’єристкою. Її не викинули з ЛЕП лише завдяки командирові. Він побачив у ній потенціал, а тепер його нема.

Унизу проносилася земля. Крізь фільтри шолома долинали європейські запахи. Море, гаряча земля, виноградники, чистий сніг. Сьогодні звичної ейфо­рії вона не відчувала. Почувалася самотньою. Ко­мандир у якомусь сенсі був її родиною. А тепер його не стало. Може, через те, що вона схибила. Чи то вона вбила Джуліуса? Про це було жахливо думати, і жахливо було б забути.

Холлі підняла візор і витерла сльози. Артеміса Фаула потрібно врятувати. І заради командира, і за­ради його самого. Холлі опустила візор, відштовхну­лася ногами і переключила двигун на найбільшу по­тужність. Час перевірити, на що здатні нові крила Фоулі.

Трохи менше, ніж за годину, Холлі вже летіла над Мюнхеном. Вона опустилася на тридцять метрів, увімкнула радар на шоломі. Ото була б ганьба, якби вона долетіла аж сюди, і її збив літак. На екрані візора з’явилася червона цяточка готелю «Кронскі».

Фоулі міг надіслати останні дані супутника, але зв’язатися з кентавром вона не могла,— а якби й могла, Рада наказала б негайно повертатися до Поліцейської Плази.

Холлі полетіла до червоної цяточки. Саме туди буде спрямовано біобомбу, тож вона теж має там бути. Побачила готель і опустилася нижче, торкну­лася ногами даху. Тепер вона сама. Більше навігатор нічим не допоможе. Доведеться шукати номер Арте­міса самостійно.

Холлі прикусила губу, а тоді ввела команду в ком­п’ютер на зап’ястку. Можна було віддати команду і голосом, але програма була занадто чутлива, а часу на те, щоб робити помилки, не залишилось. Через се­кунду її міні-комп’ютер зламав комп’ютер готелю і показав список гостей. Артеміс займав номер 304. Четвертий поверх у південному крилі готелю.

Холлі кинулася дахом, активуючи на бігу крила. Кілька секунд, і вона врятує Артеміса. Холлі розумі­ла, що для хлопця поява міфічної істоти, яка схопить його і потягне з номера, стане шоком, але не таким, як вибух біобомби з перспективою розсіятися в по­вітрі.

Вона раптом завмерла. До готелю летів керований реактивний снаряд. Жодних сумнів, ельфійського виробництва, але новий. Тонший і швидший, з біль­шим хвостом,— такого Холлі ще не бачила. Опал Ко­бой удосконалює свої вироби.

Холлі крутнулася на п’ятках і побігла до іншого боку готелю. Але серцем вона розуміла, що вже за­пізно, і зрозуміла, що Опал її знову підставила. Надії на порятунок Артеміса ніколи не було, так само як і шансу врятувати командира.

Не встигла вона змахнути крилами, як під дахом спалахнуло блакитним, черепиця під ногами затрем­тіла від вибуху. Біобомба — ідеальна зброя. Будівля лишається непошкодженою, залишки бомби розкла­даються, не лишаючи жодних доказів.

Холлі у відчаї впала навколішки, скинула шолома і ковтнула свіжого повітря. У Мюнхену воно було важким від токсинів, але все одно смакувало значно краще за підземне фільтроване. Втім, солодкого сма­ку Холлі не відчувала. Джуліус загинув. Артеміс мертвий. Батлер мертвий. Навіщо їй жити? Який сенс у тому житті? З вій закрапали сльози, крапнули на розтрісканий бетон.

«Піднімайся! — наказала сталева витримка. Та сама, завдяки якій вона стала чудовим офіцером.— Ти офіцер ЛЕП. На кону більше, ніж особисте горе. Встигнеш поплакати пізніше».

«Через хвилину. Я встану через хвилину. Мені по­трібно лише шістдесят секунд». Холлі відчула, як горе просякло її наскрізь. Вона почувалася порож­ньою, заціпенілою. Позбавленою сил.

— Як зворушливо,— сказав голос. Механічний і знайомий.

Холлі навіть голови не підвела.

— Кобой. Явилася помилуватися? Вбивство ро­бить тебе щасливою?

— Гм-м? — Піксі серйозно замислилася.— А зна­єш, таки робить. Я дійсно стаю щасливішою.

Холлі шмигнула носом, струсила з вій останню сльозинку. Вона вирішила не плакати, доки Кобой не опиниться за ґратами.

— Чого ти хочеш? — запитала вона, підводячись.

На одному рівні з її обличчям у повітрі висіла ма­ленька біобомба. Ця модель мала сферичну форму, плазмовий екран і була завбільшки з диню. На моні­торі щасливо посміхалося обличчя Опал.

— Я просто стежила за тобою від шахти, хотіла побачити, який вигляд має повний відчай. Не дуже добре, еге ж?

На мить на дисплеї з’явилася сама Холлі, потім її знову замінила Опал.

— Підривай уже, біс із тобою,— крикнула Холлі.

Біобомба трохи піднялася, облетіла навколо голо­ви Холлі.

— Зарано. В тобі ще лишилася іскра надії. Тож мені б хотілося її загасити. Через кілька секунд біобомба вибухне. Чудова, чи не так? Подобається дизайн? Вісім окремих бестерів! Але важливіше те, що відбувається після вибуху.

Холлі мимоволі зацікавилася, незважаючи на таке скрутне становище.

— І що ж тоді відбувається, Кобой? Тільки не кажи мені, що ти отримуєш владу над світом.

Кобой розреготалася.

— Влада над світом? Тебе послухати, так це не­можливо. Перший крок до неї дуже простий. Усе, що я маю зробити,— це звести людей з Народом.

Усі особисті неприємності Холлі негайно відсту­пили на другий план.

— Звести людей з Народом? Навіщо таке робити?

Опал стала серйозною.

— Тому що я потрапила до лап ЛЕП. Вони вивча­ли мене, немов тварину в клітці, а тепер нехай самі відчують, що це таке. Буде війна, і я постачатиму лю­дям зброю, щоб вони перемогли. А коли вони пере­можуть, моя обрана нація стане наймогутнішою на землі. І я, звісно, стану наймогутнішою людиною цієї нації.

Холлі мало не закричала.

— Усе це просто помста дитини-піксі!

Побачивши реакцію Холлі, Опал одразу ж повесе­лішала.

— Ні, я більше не піксі.— І Кобой повільно зняла з голови пов’язку. Під нею були два круглих люд­ських вуха.— Тепер я одна з Людей Бруду. Хочу бути на боці переможців. А мій новий татко володіє про­ектувальною компанією. І ця компанія бере зразки.

— Які зразки? — вигукнула Холлі.— Яка ком­панія?

Опал покивала пальчиком.

— Е, ні, годі пояснень. Хочу, аби ти померла спус­тошеною і безсилою.— На мить обличчя піксі стало серйозним, і Холлі побачила ненависть у її великих очах.— Ти забрала у мене рік життя, Шорт. Рік чудо­вого життя. Мій час занадто важливий, аби його га­яти, особливо на таку жалюгідну організацію, як ЛЕП. Дуже скоро мені не доведеться відповідати ні на чиї запитання.

Опал підняла руку, щоб її можна було побачити на моніторі,— вона тримала невеличкий пульт. На­тиснула червону кнопку. А, як усім відомо, червона кнопка означає лише одне. Холлі мала мілісекунду, щоб придумати план. Монітор засичав, зелені вог­ники на панелі бомби змінилися червоними. Сигнал отримано. Зараз вибухне.

Холлі підстрибнула і надягла на сферичну бомбу свій шолом. Навалилася усім тілом, немов намагала­ся занурити у воду м’ячик. Шолом було зроблено з твердого полімеру, який витримував навіть спала­хи солініуму. Решта костюма була з іншого матеріалу і від бомби не захистила би, та може, шолома виста­чить.

Бомба вибухнула, закрутивши шолома в повітрі. Знизу спалахнуло блакитне світло, розсіялося по даху. Мурахи і павуки підстрибнули разочок, і їхні серця завмерли. Серце Холлі закалатало, пруча­ючись від смертельного солініуму. Вона трималася

скільки могла, але її збила ударна хвиля. Шолом ви­рвався з рук, пагубне світло опинилося на волі.

Холлі ввімкнула крила і піднялася в небо. Блакит­не світло летіло за нею, немов хвиля смерті. Вони летіли наввипередки. Чи зможе вона перемогти час і відстань і випередити біобомбу?

Холлі відчула, як мимоволі розтуляються губи. Перевантаження зривало шкіру зі щік. Вона розра­ховувала на те, що активним агентом біобомби було світло, отже, сфокусувати його можна було лише в певному діаметрі. Кобой не стала би привертати увагу до свого приладу, знищуючи цілий квартал міста. Її ціллю була лише Холлі.

Світ торкнувся пальців на її ногах. Жахливе від­чуття порожнечі замість ноги, але магія швидко з ним упоралася. Холлі випросталася, закинула го­лову назад і схрестила руки на грудях, благаючи, аби механічні крила винесли її в безпечне місце.

Раптом світло зникло, лишивши по собі з десяток дивних спалахів. Холлі випередила смертельне світ­ло, відбулася лише легкими пошкодженнями. Нога ще була слабкою, але це скоро мине. Пізніше про це хвилюватиметься. Тепер потрібно повернутися до ельфів і якось попередити їх про плани Опал.

Холлі глянула вниз на дах. Не лишилося нічого, що б указувало на її присутність, крім уламків шоло­ма. Власне, неживі предмети не можуть постраждати від біобомби, але внутрішній шар шолома так інтенсивно відбивав світло, що перегрівся. А якщо немає шолома, не можна отримати біометричну інформа­цію про Холлі. Отже, ані ЛЕП, ані Опал Кобой не мо­гли стежити за її пульсом чи частотою дихання. Офі­ційно вона була мертвою. А бути мертвою означає отримати шанси.

Холлі щось помітила. Далеко внизу, серед служ­бових споруд купою лежало кілька людей. Гострі очі Холлі роздивилися, що то зірвався дах. І на залиш­ках черепиці лежало двоє. Один просто велетень. Ін­ший майже такого ж зросту, що і вона. Хлопець. Ар­теміс і Батлер. Як вони вижили?

Холлі відштовхнулася ногами і пірнула прямо до уламків. Захист вона не вмикала, берегла магію. Схо­же, знадобиться кожна цілюща іскорка, тож дове­деться покластися на швидкість і маскувальні влас­тивості костюма.

За кілька метрів були інші люди, які пробиралися через завали. Вони були скоріше зацікавленими, ніж сердитими. Але все одно потрібно віднести Артеміса подалі, якщо він живий. Опал може повсюди мати шпигунів і розробити інший план, якщо зрозуміє, що цей не спрацював. І навряд чи вони знову пере­можуть смерть.

Холлі приземлилася на краєчку розтрощеного даху і зазирнула вниз. Так, Артеміс і Батлер. Обидва дихають. Артеміс навіть притомний, хоча і відчуває біль. Раптом на білій сорочці у нього з’явилася пляма крові, очі у хлопця закотилися, він почав утрача­ти свідомість. У нього шок. Схоже, одне ребро про­рвало шкіру. Інше могло проткнути легеню. Хлопець Бруду потребує зцілення. Негайно.

— Зцілися,— сказала вона, й іскорки ельфійської магії побігли по її руках до ран Артеміса.

Ребра здригнулися, зігнулися, і розплавлені кін­ці кісток із шипінням поєдналися. Від непритомно­го тіла хлопця повалила пара — магія охопила все тіло.

Хлопець не перестав тремтіти, а Холлі уже обхо­пила його, намагаючись прикрити собою. Потрібно його звідси забрати. Батлера також варто було б при­хопити, але він завеликий, вона його не прикриє. Охоронець сам про себе подбає, а от Артеміса по­трібно захистити. По-перше, тому що він головна ціль, а по-друге, щоб перемогти Опал Кобой, потрі­бен його геніальний мозок. Якщо Опал хоче жити у світі людей, Артеміс стане їй ідеальним супротив­ником.

Холлі обхопила Артеміса і підняла його безсиле тіло у вертикальне положення. Голова у хлопця на­хилилася вбік. Вона відчула на щоці його дихання. Нормальне. От і добре.

Холлі зігнула ноги, доки коліна не хруснули. їм потрібне максимальне прискорення. Голоси набли­жалися, і стіна задрижала — хтось вставив ключа в замок.

— Прощавай, Батлере, старий друже,— прошепо­тіла вона.— Я за тобою повернуся.

Охоронець застогнав, немов почув. Холлі не хоті­лося його лишати, але вибору не було. Або вона забере одного Артеміса, або нікого. Батлер сам би подякував за те, що вона робить.

Холлі зціпила зуби, напружила всі м’язи і ввім­кнула двигун. Вона злетіла з даху, немов стріла ви­летіла з лука, лишивши по собі хмаринку пилу. На­віть якби хтось дивився просто на неї, не побачив би нічого, крім пилу та якоїсь розмитої плями в небі, ну хіба ще черевик. Але то можна списати на зорову оману, бо хіба ж черевики літають?