Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 5: ЗНАЙОМСТВО ІЗ СУСІДАМИ

Е37, ельфи

ФОУЛІ повірити не міг у те, що тра­пилося. Очі надсилали інформацію до мозку, але мозок відмовлявся її сприй­мати. Бо якби йому довелося сприйняти цю інформацію, то довелося б і повірити, що його друг Холлі Шорт щойно пристрелила власного ко­мандира і тепер намагалася втекти на поверхню. Таке абсолютно неможливо, хоча не всі так думали. Кентавровим технічним транспортером тепер ко­мандував відділ внутрішніх справ. Ця операція під­падала під їхню юрисдикцію, тому що в злочині пі­дозрювали офіцера ЛЕП. Усіх співробітників ЛЕП із транспортера вигнали, але Фоулі дозволили лиши­тися просто тому, що він єдиний умів користуватися усім обладнанням.

Командир Арк Сул, гном на службі в ЛЕП, за­ймався справами, пов’язаними з ельфами-поліцейськими. Як на гнома, Сул був винятково високим і худим, немов жираф у шкурі бабуїна. Темне волос­ся він зачісував назад, немов хотів довести, що він хлопець серйозний, а на пальцях і у вухах не було жодної золотої прикраси, якими так полюбляють обвішуватися його родичі. Арк Сул займав найвищу посаду серед усіх гномів у відділі внутрішніх справ; він уважав, що ЛЕП — то купка волоцюг під керів­ництвом такого ж дивака, як і вони самі. А тепер той дивак загинув, його застрелив найбільший волоцюга із них усіх. Холлі Шорт ледь відбилася від звину­вачень у попередніх двох справах. Цього разу їй не втекти.

— Покажи відео ще раз, кентавре,— наказав він, постукуючи по екрану своєю тростинкою. Ця його звичка дуже дратувала.

— Ми вже з десяток разів переглянули,— за­протестував Фоулі.— Не розумію, навіщо робити це ще раз.

Сул так зиркнув на нього своїми червоними очи­ма, що кентавр замовк.

— Не розумієш навіщо? Кентавр не розуміє наві­що? Чого зараз навчають? Ти, Фоулі, тут для того, щоб натискати кнопки, а не висловлювати свої дум­ки. Командир Рут переоцінював важливість твоїх ідей, і куди це його привело, га?

Фоулі проковтнув із десяток саркастичних відпо­відей, що крутилися на язику. Якщо його усунуть від операції, він не зможе допомогти Холлі.

— Дивимося відео ще раз. Так, сер.

Фоулі увімкнув відео з Е37. Неприємні речі. Джу­ліус і Холлі на мить нахилилися над генералом Ска­леном. Вони були дуже схвильовані. А тоді, невідомо з якої причини, Холлі вистрілила в командира яко­юсь запальною кулею. Тут відеотрансляція з обох шоломів припинилася.

— Перемотай на двадцять секунд назад,— нака­зав Сул, нахиляючись до монітора. Він тицьнув трос­тинкою в плазмовий екран.— Що це?

— Обережно з тростинкою,— похмуро сказав кентавр.— Ці монітори дуже дорогі. Мені їх аж з Ат­лантиди привезли.

— Відповідай на запитання, кентавре. Що це та­ке? — Сул двічі стукнув по екрану, щоб довести, як мало уваги він звертає на зауваження Фоулі.

Командир відділу внутрішніх справ показував на ледь помітне мерехтіння на грудях Рута.

— Не знаю,— зізнався кентавр.— Можливе спо­творення зображення через жару, а може, щось із обладнанням чи просто глюк. Мушу протестувати прилади.

Сул кивнув.

— Протестуй, хоча мені здається, нічого не зна­йдеш. Шорт не витримала тиску відповідальності, от і все. Завжди була занадто тендітною. Минулого разу ми її мало не прищулили, але цього разу вона не ви­крутиться.

Фоулі розумів, що він має прикусити язика, але дуже хотілося захистити друга.

— Зручно, чи не так? Спочатку ми втрачаємо звук, тож не знаємо, що вони там говорили. Тоді ба­чимо щось таке, що можна трактувати по-різному, а тепер іще мусимо повірити, що на чесного офіцера щось накотило, і вона пристрелила свого командира, ельфа, що був їй як батько.

— Так, розумію, до чого ти ведеш, Фоулі,— гмик­нув Сул.— Добре. Дуже приємно знати, що ти щось там собі розмірковуєш. Але пропоную виконувати свої обов’язки, гаразд? Ти будуєш прилади, я ними користуюся. От скажімо, що це за новий «Нейтри­но» у наших бойових офіцерів?

— А що з ним? — з підозрою запитав Фоулі.

— Він же персональний для кожного офіцера, правильно? Більше ніхто з нього стріляти не може. І кожен постріл реєструється, так?

— Саме так,— зізнався Фоулі, прекрасно розумі­ючи, до чого веде Сул.

Гном розмахував тростинкою, як диригент па­личкою.

— Отже, все, що нам потрібно зробити,— це пе­ревірити інформацію стосовно капітана Шорт, щоб дізнатися, чи стріляла вона в той час, який зазначено на відео. Якщо стріляла, то запису можна довіряти, і Холлі Шорт справді застрелила свого командира, байдуже, чуємо ми її чи ні.

Фоулі вишкірив свої конячі зуби. Звісно, у цьому є сенс. Він іще півгодини тому про це подумав і знав, що покаже перевірка. Він відкрив записи щодо зброї Холлі, знайшов потрібне місце.

— Зброя зареєстрована о дев’ятій сорок за ельфій­ським часом. Шість пострілів о дев’ятій п’ятдесят шість і ще один другого рівня о дев’ятій п’ятдесят вісім.

Сул із тріумфом ударив тростинкою по долоні.

— Один постріл другого рівня о дев’ятій п’ятдесят вісім. Точно. Що б там не сталося в шахті, Шорт ви­стрілила в командира.

Фоулі аж підстрибнув на своєму кріслі.

— Але постріл другого рівня не міг стати причи­ною такого потужного вибуху. Там же навіть тунель завалило.

— Саме тому Шорт іще не заарештована,— сказав Сул.— Щоб розчистити тунель, знадобиться кілька тижнів. Я уже вислав групу захвату через Е1 до Тари. До Парижа вони полетять над землею і звідти ві­зьмуть слід.

— А що до самого вибуху?

Сул поморщився, немов питання Фоулі було лож­кою дьогтю в бочці меду.

— О, я переконаний, що йому знайдеться пояс­нення, кентавре. Займистий газ, або несправність, або просто не пощастило. Розберемося. А тепер моє найголовніше завдання, і твоє,— повернути капітана Шорт і притягти до суду. Підтримуй зв’язок із гру­пою захвату. Тримай у курсі змін маршруту Шорт.

Фоулі без ентузіазму кивнув. Холлі досі була в шо­ломі. А шолом ЛЕП може засвідчити її особистість і надіслати діагностичну інформацію до комп’ютера Фоулі. Ані звуку, ані зображення не було, проте вони мали достатньо інформації, щоб відстежити Холлі, де б вона не була на землі чи під нею. Саме зараз вона перебувала в Німеччині. Серцебиття було дещо при­скореним, але в цілому вона була в порядку.

«Чому ти втекла, Холлі? — подумки запитав Фоулі відсутню подругу.— Якщо ти не винна, чому втекла?»

—- Скажи мені, де зараз капітан Шорт,— наказав Сул.

Кентавр вивів інформацію із шолома Холлі на плазмовий екран.

— Вона досі в Німеччині. В Мюнхені, якщо точні­ше. Зараз не рухається. Може, вирішить повертатися додому.

Сул нахмурився.

— Сумніваюся, кентавре. Вона гнила. Наскрізь.

Фоулі зчепив зуби. Правила поведінки дозволяли звертатися до іншої істоти такими словами, як «ельф», «кентавр», «гном», лише якщо ви були дру­зями. А Сул йому не друг. І нікому він не друг.

— Точно цього сказати не можна,— кинув Фоулі крізь зуби.

Сул нахилився до плазмового екрана. Його об­личчя розпливлося в посмішці.

— Власне, кентавр, тут ти помиляєшся. Можна сказати, що капітан Шорт додому не повернеться. Відзивай групу захвату.

Фоулі глянув на дані шолома Холлі. Жодних ознак життя. Щойно вона була схвильованою, але живою, і раптом її не стало. Ані серцебиття, ані ак­тивності мозку, ані температури. Зняти шолом вона не могла, бо через нього мала зв’язок з ЛЕП. Ні, Холлі була мертвою, і смерть її не була природною.

На очі Фоулі навернулися сльози. Тільки не Хол­лі!

— Відізвати групу захвата? Ви не в собі, Суле? Ми мусимо знайти Холлі. З’ясувати, що сталося.

Слова Фоулі не справили на Сула ніякого вражен­ня. Схоже, йому навіть сподобався такий вибух емо­цій.

— Шорт була зрадницею, вона явно зіткнулася з гоблінами. Вони дізналися про її плани і вбили. Не­гайно активуй дистанційне знищення шолома, і за­криємо цю справу.

Фоулі перелякався.

— Активувати дистанційне знищення! Я не можу цього зробити.

Сул закотив очі.

— Знову твої ідеї. Ти тут ніхто, тож роби, що тобі наказують.

— Але ж за тридцять хвилин я матиму супутнико­ве зображення,— запротестував кентавр.— Ми ж можемо стільки почекати?

Сул відсунув Фоулі від клавіатури.

— Ні. Правила тобі відомі. Не можна нічого ли­шати, щоб не знайшли люди. Знаю, це занадто суво­ро, але необхідно.

— То може бути якийсь дефект у шоломі! — ви­гукнув Фоулі, хапаючись за соломинку.

— Хіба можливо, щоб усі датчики водночас пере­стали працювати через дефект обладнання?

— Ні,— признався Фоулі.

— Які шанси, що таке може трапитися?

— Десь один на десять мільйонів,— з нещасним виглядом відповів технічний консультант.

Сул підійшов до клавіатури.

— Якщо ти боїшся, кентавре, я сам це зроблю.— Він увів пароль і активував детонатор на шоломі Холлі. На одному з дахів Мюнхена ельфійський шо­лом перетворився на калюжу кислоти. Теоретично, і тіло Холлі також.

— Ну от,— задоволено сказав Сул.— Її немає, і те­пер ми можемо спати трохи спокійніше.

«Але не я,— подумав Фоулі, не в змозі відірватися від екрана.— Не скоро я зможу спати спокійно».

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс Фаул прокинувся від жаху. Уві сні дивна чер­воноока істота гострими іклами розірвала йому груди і виїла серце. Хлопець сів на маленькому ліжку, хапа­ючись за серце. Сорочка зашкарубла від засохлої кро­ві, але рани не було. Артеміс зробив кілька глибоких вдихів, підживлюючи мозок киснем.

— Оцініть ситуацію,— завжди казав Батлер.— Якщо ви на незнайомій території, роззирніться на­вкруги до того, як відкривати рота. Десять секунд спостереження можуть урятувати життя.

Артеміс озирнувся, блимаючи очима, немов за­твором фотоапарата. Увібрав у себе усі деталі. Він перебував у маленькій кімнаті, метра три на три. Одна стіна була абсолютно прозорою і, схоже, вихо­дила на набережну Дубліна. Якщо поглянути на міст Міленіум, можна припустити, що він розташований десь у районі Темпл-Бар. Сама кімната була оздоб­лена якимось дивним матеріалом, схожим на сріб­лясто-сіру тканину — тверду, але піддатливу; на не­прозорих стінах висіли кілька плазмових екранів. Кімната була дуже хайтеківською, проте здавалася старомодною, майже покинутою.

У кутку на складаному стільці сиділа згорбившись дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, і плечі в неї здригалися від ридань.

Артеміс відкашлявся.

— Чому ви плачете, дівчино?

Дівчина підхопилася, і відразу ж стало очевидно, що то не просте дівчисько. Це була зовсім інша істота.

— Гострі вуха,— на диво спокійно зазначив Арте­міс.— Протези чи справжні?

Холлі мало не посміхнулася крізь сльози.

— Справжній Артеміс Фаул. Завжди шукає пояс­нення. У мене справжні вуха, як тобі добре відомо... було відомо.

Артеміс кілька секунд помовчав, обробляючи ін­формацію, яку отримав у цих небагатьох реченнях.

— Справжні гострі вуха? Ви не людина, ви хтось інший. Може, ельф?

Холлі кивнула.

— Ельф. Ви таких називаєте лепреконами, але це просто моя робота.

— А хіба ельфи розмовляють англійською?

— Ми всіма мовами розмовляємо. Хист до мов — частина нашої магії.

Артеміс розумів, що від такого відкриття голова в нього має йти обертом, але він спокійно сприймав кожне слово. Таке враження, що він уже давно підо­зрював про існування ельфів, і зараз лише отримав підтвердження. Хоча дивно, він навіть не пригадує, щоб хоч раз задумався про існування цих істот.

— І ви заявляєте, що знаєте мене? Особисто чи, може, спостерігали за мною? Здається, ваша техно­логія непогано розвинена.

— Ми вже кілька років знайомі, Артемісе. Ти пі­шов на контакт першим, і відтоді ми не спускаємо з тебе очей.

Артеміс трохи перелякався.

— Я пішов на контакт першим?

— Так. У грудні два роки тому. Ти мене викрав.

— Це твоя помста? Ота бомба? Мої ребра? — В го­лові майнула жахлива думка.— А де Батлер? Він мертвий?

Холлі спробувала відповісти на всі запитання.

— Це не помста, принаймні, не моя. Батлер жи­вий. Мені потрібно було винести тебе звідти до на­ступного замаху на твоє життя.

— Тож ми друзі?

Холлі знизала плечима.

— Можливо. Побачимо.

Усе це трохи бентежило. Навіть генія. Артеміс схрестив ноги в позі лотоса, потер скроні пальцями.

— Краще тобі все розказати,— сказав він, заплю­щуючи очі.— Від самого початку. Не пропускай ні­чого.

Так Холлі і зробила. Розказала Артемісу, як він її викрав, потім в останню мить звільнив. Розказала, як вони подорожували до Арктики, щоб урятувати його батька, і як придушили повстання гоблінів під керівництвом Опал Кобой. З усіма дрібницями по­відомила про операцію в Чикаго, коли довелося по­вертати Сі-Куб, суперкомп’ютер, зроблений Артемісом

з ельфійських приладів. Нарешті, зовсім тихо, вона розказала про загибель командира Рута і таєм­ничий план Опал нацькувати людей і ельфів одне на одного.

Артеміс сидів нерухомо, вбираючи кожне слово. Він трохи нахмурив брови, немов усю цю інформа­цію було дуже важко перетравити. Нарешті, мозок класифікував усі дані, і хлопець розплющив очі.

— Дуже добре,— сказав він.— Я нічого не пам’я­таю, але я вам вірю. Припускаю, що люди мають сусідів-ельфів під землею.

— Отак просто?

— Аж ніяк. Я вислухав усю історію і зіставив з тими фактами, що мені відомі. Єдине інше пояс­нення того, що відбулося, навіть вашої дивної зо­внішності,— заплутана теорія змови за участю ро­сійської мафії та команди пластичних хірургів. А таке навряд чи можливе. Але ваша ельфійська теорія підходить. Вона пояснює навіть те, чого ви не знаєте, капітане Шорт.

— Що саме?

— Після стирання пам’яті я знайшов у себе в очах дзеркальні контактні лінзи. І Батлер теж. Я провів розслідування, і з’ясувалося, що лінзи замовив я сам, хоча нічого про це не пам’ятаю. Підозрюю, що я за­мовив їх, аби обдурити ваш месмер.

Холлі кивнула. Може бути. Ельфи могли замесме­ризувати людей, але для цього потрібно було дивитися їм прямо в очі й говорити особливим голосом. Дзеркальні контактні лінзи можуть допомогти лю­дині зберегти контроль над ситуацією, хоча зали­шиться враження, що вона під месмером.

— Я міг зробити це лише тому, що лишив десь підказку. Таке, що поверне мені спогади про ельфів. Але що саме?

— Навіть не уявляю,— сказала Холлі.— Я споді­валася, спогади повернуться, щойно ти мене поба­чиш.

Артеміс неприємно посміхнувся. Так посміха­ються до малої дитини, яка щойно сказала, що мі­сяць зроблений із сиру.

— Ні, капітане. Я припускаю, що технологія сти­рання пам’яті вашого містера Фоулі — варіант лікар­ських препаратів, з якими експериментують у деяких країнах. Розумієте, мозок — дуже складний інстру­мент. Якщо переконати його, що чогось не відбува­лося, він винайде багато варіантів, аби підтримати цю ілюзію. І ні за що не передумає. Навіть коли свідо­мість і сприймає щось, стирання пам’яті спрямовано на підсвідомість. Тож якою б переконливою ви не були, переконати мою підсвідомість неможливо. Вона може бути переконаною, що ви галюцинація або шпигун. Спогади можуть повернутися лише в тому разі, якщо моя підсвідомість отримає переконливі аргументи, наприклад, коли людина, якій я повністю довіряю, надасть незаперечні докази.

Холлі почала дратуватися. Артеміс може довести до сказу, як ніхто інший. Дитина, яка поводиться з іншими так, немов то вони діти.

— І якій же людині ти повністю довіряєш?

Артеміс уперше після Мюнхена щиро посміх­нувся.

— Собі, звісно.

Мюнхен

Батлер отямився і зрозумів, що з носа тече кров. І крапає вона прямо на капелюх шеф-кухаря готелю. Той стояв з іншими працівниками кухні серед зруй­нованого сарайчика. В кулаку чоловік стискав ніж на випадок, якщо цей здоровило на матраці, який роз­трощив прибудову, божевільний.

— Перепрошую,— ввічливо сказав шеф-кухар, хоча зазвичай увічливість кухарям не властива,— ви живі?

Батлер замислився. Здається, живий. Матрац уря­тував його від дивного снаряду. Артеміс також ви­жив. Охоронець пам’ятав, як билося хлопцеве серце. Але тепер його тут не було.

— Я живий,— простогнав він, з губ закрапала кров, притрушена пилом.— А де хлопець, що зі мною був?

Люди, що зібралися серед руїн, перезирнулися.

— Не було ніякого хлопчика,— нарешті сказав кухар.— Ти сам упав на дах.

Звісно, вони зажадають пояснень, а то й поліцію викличуть.

— Ага, не було хлопчика. Перепрошую, після такого падіння мозок казна-що починає вигаду­вати.

Усі дружно кивнули. Хіба можна звинувачувати цього здорованя, що він трохи не в собі?

— Обіперся на поручні, щоб трохи підсмажитися на осонні, а вони не витримали. На щастя, я вхопив­ся за матрац.

Заяву зустріли цілком зрозумілим скепсисом.

— Схопився за матрац? — озвучив колективну недовіру кухар.

Довелося Батлерові швиденько шукати інше по­яснення, а це не так уже й легко, якщо кров зі всього тіла прилинула до голови.

— Так. Він лежав на балконі. Я хотів відпочити на осонні.

Справа із сонцем була неправдоподібною, врахо­вуючи, що зараз розпал зими. І Батлер зрозумів, що розігнати натовп можна лише одним-єдиним спосо­бом. Радикально, але має спрацювати.

Він поліз у кишеню і дістав блокнот на спіральці.

— Звісно, я подам у суд на готель за отримані по­шкодження. Лише за емоційну травму доведеться сплатити кілька мільйонів євро, не кажучи вже про тілесні ушкодження. Чи можу я розраховувати на вас, добрі люди, як на свідків?

Шеф-кухар зблід. Свідчення проти свого праце­давця — перший крок до безробіття.

— Я... не знаю, сер,— пролепотів він.— Я, власне, нічого не бачив.— Він замовк і принюхався.— Ой, у мене тістечка горять! Пропаде десерт!

Кухар перестрибнув купу побитої черепиці та зник у кухні. Решта поквапилася за ватажком, і за кілька секунд Батлер лишився сам. Він посміхнувся, хоча від цього заболіла потилиця. Погроза притягти до суду відлякує свідків не гірше, ніж рушниця.

Велетенський євразієць вибрався із купи уламків. Йому дійсно пощастило, що його не проштрикнув жоден брус. Матрац значно пом’якшив удар, до то­го ж, дерево виявилося трухлявим і розсипалося на порох.

Батлер зістрибнув на землю, стряхнув з костю­ма пил. Тепер потрібно знайти Артеміса. Здається, хлопця викрав саме той, хто зчинив замах на його життя. Але навіщо вбивати? Навіщо викрадати? Хіба то якийсь відомий ворог, що скористався ситуацією і вирішив помститися.

Батлер повернувся до номера, де все було саме так, як вони і лишили. Навіть натяку не було, що тут стався вибух. Батлер ретельно оглянув кімнату і не знайшов нічого, дивнішого за мертвих комах і паву­ків. Цікаво. Таке враження, що блакитний спалах за­чепив лише живих істот, лишивши будівлю абсо­лютно цілою.

«Блакитний спалах»,— тьохнуло в підсвідомості, але свідома частина не звернула на це уваги.

Батлер швидко спакував речі Артеміса і свої, звіс­но. Зброя і шпигунські штучки залишаться в депо­зитному сейфі аеропорту. Він покинув готель «Крон­скі», не повідомивши про свій від’їзд. Завчасне вибуття викличе підозри, а якщо пощастить, він роз­плутає цю справу ще до того, як школярі повернуть­ся додому.

Охоронець знайшов на парковці «Хаммер» і по­їхав до аеропорту. Якщо Артеміса викрали, викра­дачі зв’яжуться з маєтком Фаулів і вимагатимуть викуп. Якщо Артеміс просто вирішив сховатися від небезпеки, він усе одно поїде додому. Отже, що б не сталося, усі дороги ведуть до маєтку Фаулів, тож туди Батлер і вирушив.

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс уже отямився, і гору взяла природна ціка­вість. Він пройшовся по маленькій кімнаті, помацав губчасту поверхню стін.

— Що це за місце? Схованка для шпигунів?

— Саме так,— відповіла Холлі.— Я переховувала­ся тут кілька місяців тому. Банда гномів мала зустрі­тися з перекупниками краденого поблизу. Якщо ди­витися з вулиці, то цю квартирку можна прийняти за хмарку над будівлею. Ми називаємо її «хам».

— Кам? Від слова «камуфляж»?

— Ні, хам, хамелеон.

— А знаєш, хамелеони, власне, не змінюють ко­лір, щоб пристосуватися до оточуючого середовища. Вони змінюють його в залежності від настрою чи температури.

Холлі подивилася на Темпл-Бар. Під ними старо­винними вузенькими вулицями ходили тисячі ту­ристів, музикантів і мешканці району.

— Розкажеш Фоулі. Це він усе називає.

— А-а,— знизав плечима Артеміс.— Фоулі. Він кентавр, чи не так?

— Правильно,— повернулася Холлі до Артемі­са.— Ти так спокійно це сказав. Деякі люди дуже хвилюються, коли дізнаються про нас. У декого на­віть шок буває.

Артеміс посміхнувся.

— Я не належу до більшості.

Холлі знову відвернулася до Дубліна. Сперечати­ся вона не збиралася.

— Отже, розкажіть мені, капітане Шорт. Якщо я являю собою загрозу для Народу, чому ви мене зці­лили?

Холлі притулилася лобом до прозорої стіни хаму.

— Така вже наша природа,— відповіла вона.— І ти мені потрібен, щоб знайти Опал Кобой. Ми вже робили таке раніше, тож можемо зробити ще раз.

Артеміс підійшов до вікна.

— Спершу ви стираєте мою пам’ять, а тепер я вам потрібен?

— Так, Артемісе. Знущайся скільки хочеш. Ти по­трібен могутній ЛЕП.

— Звісно, лишається питання про гонорар.— Арте­міс застебнув піджак, прикриваючи пляму від крові.

Холлі обернулася.

— Гонорар? Ти серйозно?

— Після всього, що ельфи для тебе зробили? Ти хоч раз у житті можеш зробити щось добре?

— Ви, ельфи, явно емоційна раса. Люди більш практичні. Ось факти: ви тікаєте від правосуддя, від геніальної вбивці-піксі. Я єдиний, хто може допо­могти вам вистежити Опал Кобой. На мою думку, це варте кількох злитків золота.

Холлі нахмурилася.

— Ти маєш рацію, Хлопче Бруду. Але ресурсів у мене немає.

Артеміс великодушно розвів руками.

— Я готовий повірити тобі на слово. Якщо ти га­рантуєш мені одну метричну тонну золота з фонду заручників, я придумаю план, як подолати цю Опал Кобой.

Холлі опинилася на самому дні, і вона це знала. Жодних сумнівів, що Артеміс допоможе їй подолати Опал, але якось неправильно було платити тому, хто колись був другом.

— А якщо Кобой переможе?

— Якщо Кобой переможе і вб’є нас обох, можете вважати домовленість анульованою.

— Чудово,— буркнула Холлі.

Вона відійшла від вікна і заходилася перевіряти вміст шафки.

— Знаєш, Артемісе, зараз ти саме такий, яким був, коли ми вперше зустрілися: жадібний Хлопець Бру­ду, якому начхати на все, крім себе. І таким ти хочеш лишитися до кінця свого життя?

Артеміс навіть оком не змигнув, але за спокійною зовнішністю вирували емоції. Звісно, він ризикував, коли просив гонорар; та не попросити було б неро­зумно. Втім, він відчував сором. От вона, нова дурна свідомість! Вона дуже легко активувалась від мами­них слів, а тепер іще ця ельфійка. Потрібно вчитися опановувати емоції.

Холлі закінчила із шафою.

— Ну, містере консультанте, із чого почнемо?

Артеміс не вагався.

— Нас лише двоє, росту ми невисокого. Нам по­трібне підкріплення. Поки ми тут говоримо, Батлер їде до маєтку Фаулів. Мабуть, уже доїхав.

Артеміс увімкнув мобільний, набрав номер Бат­лера. Запис повідомив, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Другої спроби він робити не став, одразу зателефонував до маєтку Фаулів. На третьому гудку увімкнувся автовідповідач. Батьки вже поїха­ли до Вестміта.

— Батлере,— сказав Артеміс.— Сподіваюся, з то­бою все гаразд. Я в порядку. Слухай уважно, що я тобі скажу, і повір, кожне слово — правда...

І Артеміс коротко виклав усі події, що сталися за день.

— Скоро ми приїдемо до маєтку. Пропоную за­пастися всім необхідним і перебратися до безпеч­ного будинку...

Холлі похлопала його по плечу.

— Ми маємо іти звідси. Кобой не дурна. Не зди­вуюся, якщо в неї є запасний план, на випадок, якщо ми виживемо.

Артеміс прикрив телефон рукою.

— Згоден. Саме це я і хочу зробити. Може, ця Ко­бой уже прямує сюди.

І немов за командою одна із панелей кімнати з легким шипінням зникла. Там стояла Опал Кобой, а з боків — Мерв і Скант Брілл. Близнюки піксі три­мали в руках прозорі пластикові пістолети. Дуло пістолета Мервелла легенько поблискувало після пострілу.

— Убивця! — скрикнула Холлі та потяглася за своїм «Нейтрино».

Мерв неквапливо підняв бластера і підніс його майже до її скроні. Холлі завмерла, підняла руки.

— Опал Кобой, я так розумію? — сказав Артеміс, хоча якби Холлі не розказала йому цієї історії, він би легко прийняв жінку перед собою за людську дитину.

Чорне волосся вона заплела в кіску, вбралася в картату спідничку, таку ж саму, яку носять мільйо­ни школярок в усьому світі. Вуха в неї були, звісно, круглими.

— Артемісе Фаул, як приємно знову тебе бачити. Думаю, якби ми зустрілися за інших обставин, ми могли б стати союзниками.

— Обставини змінюються,— зауважив Артеміс.— Може, ми ще станемо союзниками.

Холлі вирішила нагородити хлопця недовірли­вим поглядом. Можливо, він прикидається зрадни­ком, аби спасти їхню шкуру. Можливо.

Опал захлопала своїми довгими закрученими ві­ями.

— Спокуса велика, але ні. Мені здалося, що в цьо­му невеличкому світі вистачить місця лише на одну дитину-генія. А оскільки я тепер дитина, тож генієм буду я. Познайомтеся з Беліндою Зіто, дівчинкою з великими планами.

Рука Холлі знову потяглася до зброї, але зупини­лася, коли Мерв наставив на неї свій прозорий піс­толет.

— Я вас знаю,— сказала Холлі.— Близнюки піксі. Вас по телебаченню показували.

Скант не втримався від посмішки.

— Так, у передачі «Голос». Найкраще шоу сезону. Ми думаємо написати книгу, еге ж, Мерве? Про те, як ми...

— Закінчуємо речення одне одного,— закінчив Мерв, хоча і знав, що добром то не скінчиться.

— Стуліть пельку, імбецили,— гримнула Опал, виблиснувши сердитими очима.— Не опускайте зброю і закрийте рота. Це не ваша справа, а моя. Тож пам’ятайте це, і тоді я не зітру вас на порох.

— Так, звісно, міс Кобой. Ця справа лише ваша.

Опал аж замуркотіла.

— Правильно. Все має бути лише моїм. Я тут єди­на важлива істота.

Артеміс непомітно сунув одну руку в кишеню. Ту, в якій тримав мобільного. І дзвінок до маєтку Фаулів іще тривав.

— Якщо дозволите, міс Кобой. Така ілюзія відчут­тя власної важливості дуже поширена серед тих, хто пережив кому. Відома як синдром нарциса. Я саме на цю тему написав статтю до «Щорічника психоло­га» під псевдонімом сер Е. Брум. Ви так багато часу провели наодинці із собою, так би мовити, що решта стали нереальними...

Опал кивнула Мерву:

— Заради неба, змусь його замовкнути.

Мерв із радістю послухався і тицьнув блакитним електричним стрижнем у груди Артеміса. Ірланд­ський хлопець упав на півслові.

— Що ти накоїв? — закричала Холлі, опускаючись поруч з Артемісом. Вона з полегшенням відчула ста­більне серцебиття під закривавленою сорочкою.

— Е, ні,— сказала Опал.— Іще не мертвий, просто приголомшений. Ну і днина видалася сьогодні юно­му Артемісові.

Холлі поглянула на мініатюрну піксі, блиснула очима, сповненими горя й люті.

— Чого ти від нас хочеш? Що іще ти можеш зро­бити?

Опал зробила невинне обличчя.

— Не звинувачуй мене. Ви самі напросилися. Я просто хотіла зламати ельфійське суспільство, але ж ні, вам це не сподобалося. Тоді я запланувала кілька відносно простих вбивств, але ви вирішили вижити. До речі, медаль тобі в руки за те, що впора­лася з біобомбою. Я спостерігала з двадцятиметрової висоти у замаскованому транспортері. Стримати со­лініум ЛЕПівським шоломом — кмітлива думка. Але тепер через вас у мене стільки клопоту, стільки до­велося сил витратити, що я дозволю собі трошки розважитися.

У Холлі аж горло перехопило від страху.

— Розважитися?

— Так. Я приготувала для Фоулі невеличкий мер­зенний сценарій. Трохи театральний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але тепер я вирішила, що на нього заслужили ви.

Холлі напружилася. їй би за зброю хапатися, ін­шого вибору немає. Але вона мусить запитати, така вже ельфійська натура.

— Наскільки мерзенний?

Опал посміхнулася, і назвати її обличчя цієї миті можна було лише злісним.

— Троле-мерзенним,— відповіла вона.— І ще одне. Я кажу вам це, бо ви все одно загинете, і я хочу, щоб у мить своєї смерті ви ненавиділи мене так само, як і я вас.— Опал зробила драматичну паузу.— Пам’ятаєш про точку на бомбі, що я причепила до Джуліуса?

У Холлі в грудях стало гаряче.

— Пам’ятаю.

У Опал спалахнули очі.

— Так от, нічого там не було.

Холлі схопилася за пістолет, але Мервелл ударив її електричним стрижнем. Вона заснула, не встиг­нувши і підлоги торкнутися.