Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 7: ХРАМ АРТЕМІДИ

Ельфи

ТРАНСПОРТЕР Опал Кобой був концептуальною моделлю, не для масо­вого виробництва. Доки він потрапить на ринок, мине ще багато років, адже покриття із спеціального сплаву і камуфляжної фольги робили машину такою дорогою, що навіть Опал Кобой не змогла б її собі дозволити, якби не урядові гранти, якими вона розплатилася.

Скант наглядав за полоненими в пасажирському відділенні, а Мерв провів транспортер над Шотлан­дією, а потім гірською річкою спустився під землю. Опал зайнялася переглядом іншого плану, який сто­сувався керування світом, тож усе було спокійно.

Піксі відкрила екран відеотелефону, набрала но­мер на Сицилії. Відповіли на середині першого гудка.

— Белінда, люба. Це ти?

Чоловікові, що відповів, було десь під п’ятдесят, він мав приємну зовнішність, засмагле обличчя об­рамовувало темне волосся, в якому біліли сиві пас­ма. На ньому була смугаста сорочка від Версаче, по­верх якої він накинув лабораторний халат.

— Так, тату. Це я. Не хвилюйся, зі мною все га­разд.

У голосі Опал лунав гіпнотичний месмер. Бідо­лашний чоловік був під її владою уже цілий місяць.

— Коли повернешся додому, люба? Я скучив за тобою.

— Сьогодні, тату, через кілька годин. Як справи?

Чоловік мрійливо посміхнувся.

— Мольто бене. Чудово. Погода гарна. Можемо з’їздити в гори. Може, я навчу тебе кататися на ли­жах.

Опал нетерпляче нахмурилася.

— Послухай мене, ідіоте... тату. Як там наші зраз­ки? Усе за планом?

На якусь мить на обличчі італійського вченого промайнуло незадоволення, але він знову підпав під чари.

— Так, люба. Усе за розкладом. Контейнери з ви­бухівкою ховають сьогодні. Перевірка системи зон­дування пройшла успішно.

Опал заплескала в долоні — уособлення задоволе­ної донечки.

— Відмінно, тату. Ти так любиш свою Белінду. Скоро я буду з тобою.

— Поквапся додому, люба,— сказав чоловік, сам не свій без тієї, кого вважав за свою доньку.

Опал натиснула на кнопку відбою.

— Дурень,— презирливо кинула вона.

Але Джованні Цито дозволили лишитися жи­вим — принаймні зонд, який він будував за її замов­ленням, не знайде ельфів.

Після розмови із Цито Опал зосередилася на час­тині плану, в якій брав участь зонд. Звісно, помста солодка, але вона відволікає. Може, скинути цих двох із транспортера, і нехай летять собі до земної кори?

— Мерв,— гримнула вона,— скільки ще до парку атракціонів?

Мерв звірився з приладами на панелі транспор­тера.

— Ми щойно влетіли до головної мережі підйом­ників, міс Кобой. П’ять годин,— сказав він через плече.— Може, менше.

«П’ять годин»,— промурчала Опал, немов кішеч­ка, згорнувшись у своєму сидінні. П’ять годин вона зачекає.

Трохи пізніше Артеміс і Холлі заворушилися на своїх місцях. Скант допоміг їм отямитися, штрик­нувши електричним кийком.

— Вітаю з поверненням до світу приречених,— сказала Опал.— Як вам мій транспортер?

Судно було вражаючим, нехай і несло Артеміса з Холлі до смерті. Сидіння були вкриті нелегально придбаним хутром, і плюшу тут було більше, ніж у будь-якому палаці. Зі стелі звисали три розважаль­них голограмних куби, на випадок, якщо пасажири захочуть подивитися кіно.

Холлі аж підстрибнула, коли побачила, на чому сидить.

— Хутро! Ах ти, тварино!

— Ні,— заперечила Опал.— Це ти сидиш на тва­ринах. Як я вже казала, зараз я людина. А саме це люди і роблять, здирають із тварин шкури заради власного комфорту. Чи не так, містере Фауле?

— Деякі здирають,— холодно відповів Артеміс.— Особисто я — ні.

— Ой, Артемісе,— грайливо сказала Опал,— це тебе святим не робить. Наскільки я зрозуміла, ти і сам не проти нажитися на ельфах, як і я.

— Можливо. Я не пам’ятаю.

Опал встала з крісла, підійшла до буфету і зроби­ла собі легкий салат.

— Тобі ж стерли пам’ять! Але тепер ти пригадав? Навіть твоє підсвідоме не може заперечувати те, що відбувається зараз.

Артеміс зосередився. Він щось пригадував. Роз­пливчаті образи. Нічого чіткого.

— Щось пригадую.

Опал підвела очі від тарілки.

— Невже?

Артеміс відповів їй холодним поглядом.

— Пам’ятаю, як тебе переміг Фоулі. Переконаний, він знову це зробить.

Звісно, хлопець цього не пам’ятав, він просто по­вторював те, що йому розказала Холлі. Але слова справили бажане враження.

— Огидний кентавр! — зойкнула Опал і кинула тарілку об стіну.— Йому пощастило, а мене зрадив той ідіот Каджон. Але цього разу такого не буде. Цього разу я сама архітектор власної долі. І вашої також.

— І що станеться цього разу? — глузливо запитав Артеміс.— Іще одне контрольоване повстання? Чи, може, механічний динозавр?

Опал зблідла від гніву.

— Чи є край твоєму зухвальству, Хлопче Бруду? Цього разу жодних містечкових повстань. У мене плани грандіозніші. Я приведу людей до Народу. А коли обидві раси зійдуться, розпочнеться війна, і мої усиновлені люди здобудуть перемогу.

— Ти ельф, Кобой,— утрутилася Холлі,— Одна із нас. Круглі вуха нічого не змінюють. Чи не думаєш ти, що люди не помітять, як ти не стаєш вищою?

Опал мало не з ніжністю поплескала Холлі по щоці.

— Моя бідолашна, мій убогий поліцейський офі­цере, тобі не здається, що я все обміркувала, поки ці­лий рік лежала в комі? Не здається, що я про все по­дбала? Я завжди знала, що рано чи пізно люди нас знайдуть, тож я підготувалася.— Опал нахилилася ближче, розділила волосся і показала семисантиметровий шрам на шкірі голови, майже непомітний че­рез магію.— Круглі вуха — це не єдине, що я отрима­ла після операцій. Мені щось іще вживили в череп.

— Гіпофіз,— здогадався Артеміс.

— Дуже добре, Хлопче Бруду. Дуже маленький штучний людський гіпофіз. ГРЛ — один із семи гор­монів, які виробляє гіпофіз.

— ГРЛ? — перепитала Холлі.

— Гормон росту людини,— пояснив Артеміс.

— Саме так. Як можна зрозуміти з назви, ГРЛ від­повідає за зростання різних органів і тканин, особ­ливо м’язів і кісток. Через три місяці я вже підросту на сантиметр. Може, я ніколи і не гратиму в баскет­бол, але ніхто навіть і не здогадається, що я ельф.

— Ти не ельф,— сумно сказала Холлі.— У тебе за­вжди було серце людини.

— Думаю, ти хотіла мене образити. Може, я на це і заслуговую, якщо взяти до уваги те, що хочу з вами зробити. Через час усе, що від вас лишиться, можна буде скласти в трофейну комірчину, іще й місце ли­шиться.

Такого звороту Артеміс іще не чув.

— Трофейна комірчина? Це щось із піратського жаргону?

Опал відсунула потаємну панель на підлозі, від­кривши невеличке відділення під нею.

— Ось трофейна комірчина. Цей термін іще вісім тисяч років тому вигадали контрабандисти, що пе­ревозили овочі. Секретне відділення, яке не помі­тять на митниці. Звісно, сьогодні з усіма сканерами, ультрачервоними камерами і детекторами руху тро­фейні комірчини не дуже і допомагають.— Опал по­сміхнулася, немов дитина, що видає вчителеві своїх товаришів.— Хіба ця комірчина буде повністю зроб­лена зі спеціального сплаву й обладнана внутрішні­ми проекторами рентгенівських та ультрачервоних променів. Єдиний спосіб знайти трофейну комірчи­ну — сунути туди ногу. Тож навіть якщо ЛЕП за­йдуть до мене на борт, вони не знайдуть того, що я переховуватиму. Саме зараз це шоколадні трюфелі. Не можна сказати, що вони нелегальні, але холо­дильник повний. Розумієте, шоколад — моя при­страсть. Увесь цей час, доки мене не було в цьому світі, я сумувала за двома речами. Одна з них — шо­колад. Інша — помста.

Артеміс позіхнув.

— Як цікаво. Потаємне відділення. Ти справжній геній. Як можна не завоювати світ, коли у тебе в тро­фейній комірчині повно трюфелів?

Опал прибрала чорне волосся хлопця з його лоба.

— Жартуй скільки хочеш, Хлопче Бруду. Слова — єдине, що в тебе лишилося.

Через кілька хвилин Мерв завів транспортер на посадку. На Артеміса і Холлі надягли наручники і звели по висувному трапу. Вони опинилися у ве­личезному тунелі, тьмяно освітленому переважно флуоресцентними стрічками. Більшість світлових панелей були розбиті, а ті, що лишилися, ледь бли­мали. Ця секція підйомника була колись частиною квітучого мегаполісу, а тепер вражала пустотою і за­недбаністю. Усюди понатикали щитів з повідомлен­ням, що ту чи іншу конструкцію буде знесено.

Опал махнула на один такий щиток.

— За місяць тут уже нічого не лишиться. Ми саме встигли.

— Пощастило,— пробурмотіла Холлі.

Мерв і Скант мовчки повели їх тунелем, підштов­хуючи дулами бластерів. Дорога під ногами була горбкуватою і порепаною. У вологих ямах зібралися купками жаби, вигукуючи непристойності. Уздовж дороги тяглися пусті крамнички солодощів і сувені­рів. В одній з вітрин розташувалася ціла колекція людських ляльок.

Артеміс зупинився, незважаючи на пістолета, що упирався йому в спину.

— Оце такими ви нас бачите? — запитав він.

— Е, ні,— відповіла Опал.— Ви набагато гірші, але виробники не хотіли лякати дітей.

У кінці тунелю припали до землі кілька величез­них півсфер, кожна завбільшки з футбольний ста­діон. Вони були зроблені із шестикутних панелей, зварених між собою по швах. Деякі з них були мато­вими, інші — прозорими, і кожна була завбільшки з невеличку хатинку.

Перед півсферами стояла височенна арка, вкрита обдертою позолотою. З арки звисала вивіска з гер­бом і двометровими гномськими літерами.

— «Одинадцять чудес світу людей»,— театрально промовила Опал.— За десять тисяч років цивілізації ви створили лише одинадцять так званих чудес.

Артеміс перевірив наручники. Міцно тримаються.

— Вам же відомо, що в офіційному списку лише сім чудес.

— Відомо,— роздратовано відповіла Опал.— Але люди такі обмежені. Ельфійські схоласти дослідили відеозаписи і вирішили включити в перелік храм Абу Сімбела в Єгипті, статуї Моаї на острові Пасхи, храм Боробудур в Індонезії і тронний зал в Персеполісі в Ірані.

— Якщо люди такі обмежені,— прокоментувала Холлі,— дуже дивно, що ти хочеш стати однією із них.

Опал пройшла через арку.

— Власне, я би воліла лишитися піксі — без образ, Артемісе,— але зовсім скоро Народ зникне. Я осо­бисто про це подбаю, щойно відведу вас до нового дому. Через десять хвилин ми вже прямуватимемо до острова, спостерігаючи на моніторах транспорте­ра, як вас шарпатимуть на всі боки.

Вони увійшли в парк, пройшли повз першу пів­сферу, в якій була модель великої піраміди в Гізі в дві третини від справжньої величини. Кілька шес­тикутних панелей було вирвано, і Артеміс побачив залишки моделі. Вражаюче видовище. На схили пі­раміди дерлися якісь волохаті істоти. І була їх там сила-силенна.

— Тролі,— пояснила Опал.— Захопили всі експо­нати. Але не хвилюйтеся, вони тримаються лише своєї території і не нападатимуть, якщо не наближа­тися до піраміди.

Досі Артеміс лишався майже байдужим, але ці хи­жаки, що полювали одне на одного, змусили його серце забитися частіше. Він зупинився, щоб розди­витися того, що був найближче до них. Жахливе створіння, принаймні два з половиною метри за­ввишки, з брудним кошлатим волоссям на масивній голові. Волохаті руки троля звисали нижче колін, а із рота стирчали гострі вигнуті ікла. Тварина дивилася на них, і очі в неї спалахували червоним.

Група підійшла до другого експонату, храму Арте­міди в Ефесі. На голограмі біля входу можна було побачити зображення турецького будинку.

Опал прочитала історичний коментар на малень­кій табличці.

— Цікаво,— сказала вона,— навіщо називати хлопчика іменем богині-жінки?

— Це ім’я мого батька,— втомлено пояснив Арте­міс уже всоте.— Його можуть носити і дівчатка, і хлопці, і означає воно «мисливець». По-моєму, під­ходить. І коли вже ти вибрала людське ім’я, тобі буде цікаво, що Белінда означає «прекрасна змія». Теж підходить. Принаймні половина.

Опал тицьнула пальцем йому в ніс:

— Який ти надокучливий, Фауле! Сподіваюся, інші люди не такі.— Вона кивнула Сканту: — По­бризкай їх,— наказала вона.

Скант витяг із кишені невеличкого пульверизато­ра і щедро побризкав Холлі з Артемісом. Пахла жов­тувата рідина просто огидно.

— Тролячі феромони,— сказав Скант, немов ви­бачився.— Троль тільки раз вдихне, і в нього дах зі­рве. Для них від вас тхне, немов від гарячої самиці. Коли вони зрозуміють, що ви не тролиці, розірвуть на тисячу шматків і з’їдять. Ми поміняли всі розбиті панелі, тож утекти ви не зможете. Якщо хочете, стрибайте в річку,— запах змиється... років через тисячу. І ще, капітане Шорт, я зняв крила з костюма і прибрав камуфляжну фольгу. Підігрів, щоправда, лишив,— урешті-решт, кожен заслуговує хоч на ма­лесенький шанс.

«Дуже мені знадобиться той обігрів проти тро­лів»,— похмуро подумала Холлі.

Мерв заглянув усередину сфери через одну з про­зорих панелей.

— Добре. Все чисто.

Піксі натиснула кнопку на пульті і відчинила го­ловний вхід. Ізсередини донеслося далеке ревіння. Артеміс побачив кілька тролів, що билися на сходах копії храму. їх із Холлі розірвуть.

Брати Брілл заштовхали їх до півсфери.

— Хай щастить,— сказала Опал, і двері почали зачинятися.— Пам’ятайте, ви не самі. Ми стежити­мемо за вами через камери.

Двері зловісно грюкнули. Через кілька секунд електронний замок зашкварчав — один із братів Брілл побризкав його розчинником іззовні. Дороги назад не було. Артеміс і Холлі опинилися серед закоханих тролей, і пахли вони наче тролихи.

Копія храму Артеміди була відбудована дуже точ­но. Творці експонату не забули навіть про рухливі фігурки людей, що займалися звичними для чоти­рьохсотого року до нашої ери справами. Більшість фігур обідрали тролі, але деякі ще рухалися на спеці­альних рейках — підносили дари богам. Який би ро­бот не наближався до тролів, його роздирали на шматочки. Жорстка метафора долі Артеміса і Холлі.

Джерело їжі було лише одне — інші тролі. Самці хапали малих і хворих і безжалісно розривали зубами, кігтями й іклами. Лев’ячу пайку отримував вожак, решта стада задовольнялася залишками. Якщо тролі пробудуть тут іще трохи, вони самі себе знищать.

Холлі плечем штовхнула Артеміса на землю.

— Швидко,— сказала вона.— Покачайся в багню­ці. Обкатайся весь, щоб трохи зменшити запах.

Артеміс так і зробив, накидав на себе багна, на­скільки це дозволяли закуті в наручники руки. Там, де він не дістав, допомогла Холлі, яка теж вимазала­ся з голови до ніг. За мить упізнати їх було уже не­можливо.

Артеміс відчував те, чого не відчував ніколи,— абсолютний страх. Руки в нього тремтіли, ланцюги бряжчали. В мозку не лишилося місця для аналітич­ного мислення. «Не можу,— думав він.— Я нічого не можу зробити».

Холлі взяла ініціативу в свої руки, підняла його на ноги і потягла до залишків макетів торгових наметів біля швидкої річки. Вони сховалися за смугастим по­лотном і дивилися на тролей крізь дірки, що лиши­лися від гострих кігтів. Біля намету на килимку сиді­ли два макети торговців, їхні кошики блищали від золотих статуеток богині Артеміди. Голов у жодного з торговців не було. Щоправда, одна голова лежала неподалік, і через прокушений пластик вибивався штучний мозок.

— Потрібно позбавитися наручників,— гаряче прошепотіла Холлі.

— Що? — пролепотів Артеміс.

Холлі потрусила у нього перед носом наручниками.

— Потрібно оце зняти! Багнюка захистить нас на кілька хвилин, але тролі нас почують. Потрібно дістатися води, а в наручниках ми потонемо.

Очі у хлопця блукали десь далеко.

— Води?

— Отямся, Артемісе,— засичала Холлі.— Не за­був про золото? Ти не зможеш його отримати, якщо загинеш. Великий Артеміс Фаул здався, ледь поба­чив небезпеку. Ми і не через таке проходили раніше.

Не зовсім правда, але ж Хлопець Бруду все одно нічого не пам’ятає.

Артеміс опанував себе. Зараз не час для заспокій­ливої медитації, він має якось приглушити емоції. Не дуже корисно з точки зору психології, але краще, ніж хрустіти на зубах у тролів.

Він глянув на свої наручники. Ультралегкий пластик-полімер. По центру електронний замок, розта­шований так, щоб в’язень до нього не дістав.

— Скільки цифр? — запитав він.

— Що?

— Зі скількох цифр складається код замка? Ти по­ліцейський офіцер. Маєш знати, скільки їх там.

— Три,— відповіла Холлі.— Але ж варіантів безліч.

— Варіанти — не вірогідності.— Артеміс не пере­ставав дратувати, навіть коли його життя було в не безпеці.— Статистика стверджує, що тридцять вісім відсотків людей навіть не намагаються змінити заводський код замка. Хочеться сподіватися, що ельфи проявляють таку ж халатність.

Холлі нахмурилася.

— Я б не сказала, що Опал властива халатність.

— Може. Але її підлеглі не такі уважні до дета­лей.— Артеміс протягнув Холлі руки.— Спробуй гри нулі.

Холлі набрала комбінацію великим пальцем. Чер­воний вогник лишився червоним.

— Дев’ять. Три дев’ятки.

Знову вогник не змінився.

Холлі швидко спробувала всі комбінації із трьох однакових цифр. Жодна не спрацювала.

Артеміс зітхнув.

— Добре. Три цифри поспіль — дуже просто. Чи немає якихось поєднань із трьох цифр, які сидять в ельфійській підсвідомості? Такі, що відомі кожно­му ельфові та ніколи не забуваються?

Холлі напружила мозок.

— Дев’ять п’ять один. Код території Небесного міста.

— Спробуй.

Вона спробувала. Безрезультатно.

— Дев’ять п’ять вісім. Код Атлантиди.

Знову нічого.

— Ці цифри відомі лише на певній території,— сказав Артеміс.— А який номер може бути відомим кожному чоловіку, жінці й дитині?

У Холлі розширилися очі.

— Точно. Точно. Звісно. Дев’ять нуль дев’ять. Екстрений номер поліції. Він у кутку кожного білборда світу.

Тут Артеміс дещо помітив. Завивання стихло. Тролі припинили бійку і почали принюхуватися. В повітрі витали феромони і, немов ляльок за мотуз­ку, тягли гоблінів до наметів. Усі волохаті голови по­вернулися в напрямку Холлі й Артеміса.

Артеміс потрусив наручниками.

— Швидше пробуй!

Холлі натиснула. Вогники блимнули зеленим, і наручники відімкнулися.

— Добре. Чудово. Давай тепер я твої відімкну.

Палець хлопця завмер над замком.

— Я не розбираюся в ельфійських літерах і циф­рах.

— Розбираєшся. Власне, ти єдина людина, що знає нашу мову,— сказала Холлі.— Просто не пам’я­таєш. На замку стандартна розкладка. Від одного до дев’яти, зліва направо, нуль унизу.

— Дев’ять нуль дев’ять,— пробурмотів хлопець, натискаючи на потрібні кнопки.

З першої ж спроби наручники відімкнулися, і саме вчасно, бо не можна було гаяти ані секунди.

Тролі стрибали зі сходів храму і цілеспрямовано бігли до них, набираючи жахливої швидкості. Вони розмахували своїми волохатими руками, щоб додати собі прискорення, і водночас відштовхувалися муску­листими ногами. Таким чином вони долали до шести метрів за раз. Тварини спиралися на зігнуті пальці рук і розмахувалися ногами для наступного стрибка.

Видовище було жахливе: стадо оскаженілих хи­жаків, що неслося по піщаному схилу. Більші самці Обрали легший шлях і кинулися навпростець через ущелину. Підлітки і старі, виснажені від укусів і по­ранень, трималися схилів. Тролі бігли по манекенах і предметах побуту, тримаючи курс на намети. Кош­лате волосся розвивалося на вітру, палали червоні очі. Вони закидали голови назад, щоб ніс був угорі, і принюхувалися. Носи вели їх прямо до Холлі з Артемісом. І що іще гірше, Холлі з Артемісом також відчули сморід тролей.

Холлі заштовхала обидві пари наручників за па­сок. Акумулятори були майже повні, і ними можна було скористатися як обігрівачами чи навіть зброєю, якщо вони виживуть.

— Ну, Хлопче Бруду, стрибай у воду!

Сперечатися Артеміс не став: не було часу. Мож­на було лише припустити, що тролі, як і більшість тварин, невеликі шанувальники води. Він побіг до річки, земля під ним тремтіла від сотні тролячих лап і кулаків. Знову почалося завивання, цього разу ін­шої тональності, більш зухвале, легковажне і бру­тальне, немов тролі втратили останній контроль над собою.

Артеміс намагався не відставати від Холлі. Вона бігла попереду, гнучка і легка, нахилилася, щоб під­хопити пластикову дровину із макета багаття. Арте­міс зробив так само і сунув поліно під пахви. Може, у воді доведеться сидіти довго.

Холлі стрибнула, описала граціозну дугу і майже без сплеску увійшла у воду. Артеміс шубовснув за нею. Не створений він для всієї цієї біганини. Мозок у ньо­го великий, а от кінцівки кволі, а коли тролі наступа­ють тобі на п’яти, потрібно, щоб усе було навпаки.

Вода була теплою, і коли Артеміс проковтнув ту, що потрапила до рота, виявилося, що вона соло­денька на смак. Без забруднювачів, припустив він, звернувшись до тієї малої частини мозку, що могла ще раціонально мислити. Щось обхопило ногу, розі­рвало шкарпетку і подряпало шкіру. Хлопець бов­тнув ногою і звільнився. Цівка гарячої крові затри­малася на мить і попливла за течією.

Холлі уже розтинала хвилі по центру річки. Її ка­штанове волосся стирчало в різні боки.

— Тебе поранили? — запитала вона.

Артеміс похитав головою. Він так захекався, що не міг сказати ані слова.

Холлі помітила, що за його ногою тягнеться кри­вавий слід.

— Кров, а в мене ані краплини магії не лишилося, щоб тебе зцілити. Кров не краща за феромони. Має­мо вибиратися звідси.

На березі тролі буквально втрачали голову. Вони билися лобом об землю і стукали кулаками в такт.

— Шлюбний ритуал,— пояснила Холлі.— Здаєть­ся, ми їм сподобалися.

На середині річки течія була сильною, вона потя­гла їх за собою. Тролі кинулися бігти берегом, деякі навіть почали кидати у воду камінці. Один із них ударився об пластикове поліно Холлі, мало не пере­вернувши його.

Вона виплюнула воду.

— Нам потрібен план, Артемісе. Це твоя робота. Я зі своєю частиною впоралася: довела нас живими аж сюди.

— Так, ти молодець.— Хлопець явно трохи отя­мився, коли вже почав відпускати саркастичні заува­ження. Він прибрав з обличчя мокрі пасма волосся і роззирнувся навсібіч.

Храм був великим. Від нього на пустинну місце­вість падали довгі тіні. Двері були широко розчине­ні, і видно було, що всередині від тролей не сховаєш­ся. Здається, тільки на даху ці тварини не побували.

— Чи вміють тролі лазити? — виплюнув він воду.

Холлі простежила за його поглядом.

— Так, якщо доведеться. Дуже схожі на великих мавп. Але тільки якщо дуже потрібно.

Артеміс спохмурнів.

— Якби ж я міг пригадати,— сказав він.— Якби тільки знав, що мені відомо.

Холлі підпливла до нього і схопила за комір. Їх за­крутила течія, оточила бульбашками і піною.

— «Якби» не годиться, Хлопче Бруду. План потрі­бен раніше, ніж ми допливемо до фільтра.

— Фільтра?

— Це штучна ріка. Вона фільтрується через цен­тральний резервуар.

В Артемісовому мозку спалахнула лампочка.

— Центральний резервуар! От наш вихід!

— Ми загинемо! Я навіть не уявляю, скільки нам доведеться пробути під водою.

Артеміс востаннє оглянувся, щось прикинув і під­рахував.

— Зважаючи на обставини, іншого варіанту не­має.

Попереду течія почала вирувати, закручуватися, підхоплюючи все сміття на березі. Посередині утво­рилася невеличка вирва. Здається, побачивши її, тро­лі заспокоїлися. Вони припинили битися головою і кулаками об землю і почали спостерігати. Деякі, як пізніше виявилося, найрозумніші, пішли берегом.

— Пливемо за течією,— крикнув Артеміс.— Пли­вемо і сподіваємося.

— Оце й усе? Це весь твій геніальний план? — костюм у Холлі потріскував: водна проникала до системи підігріву.

— Не стільки план, скільки стратегія виживан­ня,— відповів Артеміс.

Він би і більше сказав, але його перервала річка: підхопила від ельфійки і потягла до воронки.

Почувався він таким важливим, як і будь-яка гі­лочка в руках стихії. Якби він наважився чинити опір воді, вона б вибила із легень усе повітря, як хуліган, що б’є жертву, доки та не зможе дихати. Груди Арте­міса стискало; і хоча рот був над водою, все одно йому не вдавалося захопити повітря. Мозку бракувало кисню. Ясно думати не виходило. Усе закручувалося: тіло, вода. Білі кола на блакитних і зелених. Ноги за­кручувало в стрічку Мебіуса. Танець ріки. Ха-ха.

Холлі пливла попереду, намагаючись утримати поліна разом. Жалюгідний пліт. Вона щось кричала, але нічого не можна було почути. Крім води. Навко­ло лише вода і безлад.

Вона підняла три пальці. Три секунди. І вони під водою. Артеміс набрав стільки повітря, скільки до­зволили стиснуті груди. Два пальці. Один.

Артеміс і Холлі відпустили поліна, і течія, немов павук, потягла їх униз. Артеміс боровся за останній ковток повітря, але вируюча вода вихопила його з рота. Бульбашки полетіли на поверхню.

Вода була не такою вже глибокою і темною. Але течія була такою швидкою, що нічого не можна було роздивитись. Повз нього майнуло обличчя Холлі, Артеміс тільки й побачив, що великі карі очі.

Воронка звужувалася, Холлі і Артеміс опинилися поряд. їх розвернуло по діагоналі, розкидавши руки і ноги в різні боки. Вони притулилися лобами, знай­шовши втіху в очах одне одного. Не надовго. їхню подорож обірвали металеві ґрати, що закривали ви­хід у трубу. Вони впали на метал, відчувши, як той врізався в шкіру.

Холлі схопилася за ґрати, просунула пальці крізь отвори. Ґрати були новенькі та блискучі. Зі свіжими слідами зварювання. Нові, коли все інше було ста­рим. Кобой!

Щось штовхнуло Холлі в руку. Аквателепод. Він був прив’язаний до ґрат пластиковим шнуром. Майже весь маленький екран усередині захисної капсули заповни­ло обличчя Опал. Майже все обличчя заповнила її по­смішка. Вона щось повторювала, крізь ревіння води слів не можна було розібрати, але можна було легко здогадатися, що вони означають: «Я знову перемогла».

Холлі схопила телепод, відірвала шнур. Від докла­деного зусилля її відкинуло до відносно спокійної течії. Сил у неї не лишилося, тож довелося віддатися на ласку води. Артеміс відштовхнувся від ґрат, ви­тративши останній кисень, щоб допомогти собі но­гами. Вистачило на два поштовхи.

Він звільнився з виру, поплив слідом за Холлі до темного пагорба нижче за течією. «Повітря,— думав він у відчаї.— Мені потрібно подихати. Не скоро. За­раз. Якщо не зараз, то ніколи».

Артеміс випірнув і відкрив рота. Почав вдихати, навіть не виплюнувши воду. Перший подих повернувся із рідиною. Другий був уже чистим, і третій теж. Артеміс відчув, як до рук і ніг поверталася сила, немов венами текла ртуть.

Холлі була в безпеці. Лежала на темному острові серед річки. Груди у неї здіймалися, як ковальський міх, під скорченими пальцями лежав телепод.

— Ага,— сказала Кобой з екрана.— Так передбачувано.

Вона повторювала ці слова знову і знову, аж доки Артеміс не вийшов із води і не знайшов кнопку від­ключення звуку.

— Вона починає мені не подобатися,— видихнув він. — Вона іще пошкодує про такі дрібниці, як під­водний телевізор, бо саме такі речі надають мені сил.

Холлі сіла, озирнулася. Вони лежали на купі сміт­тя. Артеміс здогадався, що відколи Опал поставила на фільтрувальну трубу ґрати, течія викидала все, що відламували тролі, на мілину. Невеличкий острів зі сміття. Були тут і голови роботів, і масні статуї, і за­лишки тролів. Тролині скальпи із широкою лобовою кісткою і зогнила шкіра.

Принаймні ці тролі їх не з’їдять. Небезпечні тролі їх переслідували і навіть уже заходили в піну біля бе­регів. Але від суші їх відділяло метрів із шість води десь із п’ятнадцять сантиметрів завглибшки. Поки що вони були в безпеці.

Артеміс відчув, що на поверхню свідомості рвуть­ся спогади. Він от-от усе пригадає, жодних сумнівів.

Він сидів абсолютно нерухомо, чекаючи на цей мо­мент. Перед очима спалахували розрізнені образи: гора золота: зелені лускаті істоти, що кидалися вог­няними кулями, Батлер серед льоду. Але образи ви слизали, немов краплі води стікали по склу.

Холлі сіла.

— Щось є?

— Можливо,— відповів Артеміс.— Щось. Я не певен. Усе відбувається так швидко. Мені потрібен час на медитацію.

— Часу в нас немає,— відповіла Холлі, збира­ючись на верхівку купи сміття. Під ногами захрустіли черепи.— Поглянь.

Артеміс подивився на лівий берег. Один із тролів підхопив велику каменюку і підняв її над головою. Хлопець зіщулився. Якщо ця каменюка влучить у них, обидва отримають серйозні травми. В ліпшо­му разі.

Троль загарчав, як тенісист-профі, що подає м’яча, і кинув каменюку в річку. Вона мало не влу­чила в їхній острів і впала на мілину, здійнявши бризки.

— Схибив,— сказала Холлі.

Артеміс спохмурнів.

— Сумніваюся.

Другий троль підхопив камінь, за ним третій. Скоро вже усі самці хапали уламки каміння, частини роботів, палки і все, що потрапляло в руки, і кидали в їхній бік. Жодного такого снаряду не потрапило на мокру парочку на острові сміття.

— Усі схибили,— знизала плечима Холлі.— Геть усі.

У Артеміса кістки ломило від холоду, страху і неймовірного напруження.

— Вони не намагаються в нас улучити,— пояснив він.— Вони будують міст.

Тара, Ірландія, світанок

Ельфійський порт у Тарі був найбільшим у Європі, За рік крізь рамки сканера проходило понад вісім тисяч туристів. Вісімсот п’ятдесят кубічних метрів терміналу ховалися за порослим травою пагорбом посеред ферми Мак-Грані. Не порт, а справжній витвір підземного мистецтва.

Мульч Діггумс, збіглий гном-клептоман, і сам був дивом у підземному світі. Від маєтку Фаулів Батлер узяв курс на північ, і за Мульчевим наказом пригальмував за п’ятсот метрів від замаскованого входу до терміналу. Це дозволило Мульчеві вискочити через задні двері прямо в землю. Він швидко зник під шаром багатого ірландського ґрунту. Найкращого у світі.

План порту був добре відомий Мульчеві. Якось довелося визволяти кузена Норда, коли того заареш­тувала ЛЕП, звинувативши в промисловому забрудненні. Шар глини доходив прямо до стіни порту, і якщо знати, де шукати, можна було знайти метале­ву пластину, яка поіржавіла від часу та ірландської вологи. Але цього разу не потрібно було тікати від ЛЕП, якраз навпаки.

Мульч виліз на поверхню посеред голографічного куща, за яким ховався головний вхід до порту. Виліз із тунелю, обтрусив глину ззаду, випустив із травної системи тунельні гази, може, трохи гучніше, ніж звичайно, і зачекав.

Через п’ять хвилин ворота відсунулися і витягти­ся чотири руки, схопили гнома і затягнули всереди­ну. Мульч не опирався, дозволив, щоб його протя­гли темним коридором до кімнати допитів. Там його кинули на незручний стілець і лишили наодинці зі своїми думками.

Але думати не було часу. Кожна секунда, яку він проводив тут, виловлюючи комах із бороди, була для Артеміса й Холлі іще однією секундою втечі від тролів.

Гном підвівся зі стільця і стукнув долонями по дзеркалу, що висіло на стіні.

— Чікс Вербіл,— гримнув він.— Я знаю, що ти за мною спостерігаєш. Потрібно поговорити. Про Хол­лі Шорт.

Мульч стукав по склу, доки двері кімнати не відчи­нилися, і до нього не увійшов Чікс Вербіл, офіцер ЛЕП на поверхні. Чікс став першим потерпілим з боку ельфів під час гоблінської революції Б’ва Келл, що сталася рік тому, і якби не Холлі Шорт, він був би і першим за­гиблим. А так він і медаль отримав від Ради, і дав кіль­ка професіональних інтерв’ю на телебаченні та отри­мав престижну роботу на поверхні в Е1.

Чікс увійшов дуже обережно, з підозрою на об­личчі і розгорнутими крилами за спиною. В руці він тримав «Нейтрино».

— Мульч Діггумс, чи не так? Ти прийшов здава­тися?

Мульч хмикнув.

— А ти як думаєш? Я подолав стільки перешкод, аби втекти, і отак просто прийшов здаватися крила­тому ельфу? Не сказав би, дурню.

Чікс образився, змахнув крилами за спиною.

— Послухай, гноме! Ти не в тому становищі, щоб жартувати. Зараз ти залежиш від мене, якщо іще не зрозумів. Кімнату охороняють шість ельфів.

— Ельфи-охоронці! Не сміши мене. Вони навіть і яблуко в саду не встережуть. Я втік із транспортера на глибині дві милі. Я вже знаю шість способів, як звідти втекти, навіть не докладаючи зусиль.

Чік ображено засопів.

— Хотілося б побачити, як ти це робитимеш. Я в тебе два заряди всаджу, ти навіть і щелепи не встигнеш розкрити.

Мульч скривився. Такі жарти гномам не дуже подобалися.

— Гаразд, заспокойся, хлопець із пістолетом. По­говоримо про твої крила. Зцілилися?

— Звідки ти знаєш?

— Теж мені новини. Тебе ж увесь час по телевізо­ру крутили, навіть по піратських каналах. Не так давно я бачив твою пику в Чикаго.

— У Чикаго? — розправив груди Чікс.

— Саме так. Ти казав, якщо я правильно запа­м’ятав, що Холлі Шорт урятувала тобі життя, і що ельфи ніколи не забувають своїх боргів, і якщо їй знадобиться допомога, ти допоможеш, чого б тобі це не коштувало.

Чікс нервово закашлявся.

— Для мене сценарій написали. І то було іще до того, як...

— До того як один із найкращих офіцерів ЛЕП збожеволів і пристрелив свого командира?

— Так. До того.

Мульч глянув прямо в зелене обличчя Вербіла.

— Ти ж цьому не віриш, еге ж?

Чікс на мить піднявся в повітря, під крилами здійнявся вітер. Тоді він опустився на землю, сів на другий стілець.

— Ні, не вірю. Ані на секунду. Джуліус Рут був для Холлі як рідний батько. Та й для нас усіх.

Чікс закрив обличчя долонями, боявся почути відповідь на наступне питання.

— Ну, Діггумсе, навіщо ти тут?

Мульч нахилився ближче.

— Нас записують?

— Звісно. Стандартна процедура.

— Можеш вимкнути мікрофон?

— Думаю, так. А навіщо?

— Тому що я хочу сказати тобі щось важливе, від чого залежить існування Народу. Але скажу лише тоді, коли вимкнеш мікрофони.

Чікс знову змахнув крилами.

— Нехай це буде щось гарне. Нехай воно мені сподобається, гноме.

Мульч знизав плечима.

— Ох, не сподобається воно тобі. Але це дійсно щось гарне.

Зелені Чіксові пальці набрали код на клавіатурі на столі.

— Так, Діггумсе. Можемо говорити вільно.

Мульч нахилився через стіл.

— Справа в тому, що Опал Кобой повернулася.

Чікс не сказав жодного слова, але обличчя його зовсім зблідло. Замість звичного здорового сма­рагдового кольору воно стало блідо-лаймово-зеленим.

— Опал якось утекла і вирішила всім помститися. Спершу генералу Скалену, тоді командиру Руту, а те­пер Холлі та Артемісу Фаулу.

— О-опал? — пролепотів Чікс, і його поранене крило раптом затремтіло.

— Виводить із гри усіх причетних до її ув’язнення. Якщо пам’ять мене не зраджує, ти до цієї групи теж належиш.

— Я нічого не зробив,— пискнув Вербіл, немов те, що він виправдовується перед Мульчем, якось йому допоможе.

Мульч відхилився на спинку стільця.

— Гей, казати мені немає жодного сенсу. Це ж не я тебе переслідую. Якщо я правильно пам’ятаю, ти маячив на всіх ток-шоу, вихваляючись, що був пер­шим офіцером ЛЕП, який виступив проти гоблінів-контрабандистів.

— Може, вона не бачила,— з надією сказав Чікс.— Вона ж була в комі.

— Гадаю, хтось міг записати для неї.

Вербіл трохи поміркував, час від часу змахуючи крилами.

— І чого ти від мене хочеш?

— Потрібно передати повідомлення Фоулі. Перека­жи йому мої слова про Опал.— Мульч прикрив рота рукою, щоб раптом не побачив якийсь спеціаліст за дзеркалом, що вміє читати по губах.— І мені потрібен ЛЕПівський транспортер. Я знаю, де він припаркова­ний. Просто потрібен чіп запуску і код запалювання.

— Що? Це смішно! Мене кинуть до в’язниці.

Мульч похитав головою.

— Ні, ні. Без звуку вся Поліцейська Плаза поба­чить іще одну геніальну втечу Мульча Діггумса.

Я збиваю тебе з ніг, краду чіп і тікаю через трубу за кулером.

Чікс спохмурнів.

— А ну повернімося до тієї частини, де ти збива­єш мене з ніг.

Мульч стукнув кулаком по столу.

— Слухай, Вербіле! Зараз Холлі перебуває в смер­тельній небезпеці. Може, вона уже загинула.

— Саме це я і чув,— уставив Чікс.

— І вона загине, якщо я не поспішу на поміч пря­мо зараз.

— Чому б мені просто не покликати команду по­ліцейських?

Мульч драматично зітхнув.

— Тому що, дурню, доки сюди приїде група захва­ту з Поліцейської Плази, буде вже запізно. Сам зна­єш правила: жоден офіцер ЛЕП не має права довіря­ти інформації, отриманій від підозрюваного, доки інформацію не підтвердить інше джерело.

— На це правило вже давно ніхто не звертає ува­ги, і якщо ти називатимеш мене дурнем, це справі не допоможе.

Мульч підвівся.

— Ти ж крилатий ельф! Ти маєш той давній ко­декс честі. Жінка врятувала тобі життя, а зараз вона в небезпеці. Ти маєш зобов’язання перед нею, тож роби все що можеш.

Чікс заглянув в очі Мульчу.

— Це все правда? Кажи, Мульче, бо це ж не про­сто якась маленька послуга. Ти ж не задумав усе це, аби просто вкрасти коштовності?

— Усе правда,— відповів Мульч, — Даю слово.

Чікс мало не розсміявся.

— Ха! Слово Мульча Діггумса. З ним у банк не підеш.— Він кілька разів глибоко вдихнув і заплю­щив очі.— Чіп у мене в кишені. Код записаний на брелоку. Спробуй нічого не зламати.

— Не хвилюйся, я чудовий водій.

Чікс поморщився.

— Я не про транспортер, дурню. Про обличчя. Дівчатам я саме таким подобаюсь.

Мульч стиснув велетенський кулак.

— Ну, не будемо розчаровувати дівчат,— сказав він і збив Чікса Вербіла зі стільця.

Мульч вправно обшукав кишені Чікса. Свідомос­ті ельф не втратив, але добре прикидався. Розумне рішення. Через кілька секунд Мульч знайшов чіп і запхав його в бороду. Навколо чіпа негайно обви­лося пасмо волосся, немов у кокон його загорнуло. Прихопив він і «Нейтрино», хоча такої домовленості і не було. У два стрибки гном підскочив до дверей і заблокував їх, сунувши ніжку стільця за ручку. Так він виграє пару секунд. Однією рукою він обхопив кулер, іншою розстебнув клапан на штанях. Швидкість зараз була дуже важлива, бо хто б там не дивився їхню розмову через подвійне дзеркало, він уже стукав у двері. Мульч побачив, що на дверях уже з’явилася чорна точка. Вони почали пропалювати собі дорогу.

Він відірвав стійку з кулером від стіни, і на підло­гу вилилося кілька галонів холодної води.

— О, господи,— простогнав Чікс.— Я ж довіку крила не висушу.

— Замовкни. Ти ж непритомний, не забув?

Щойно труба звільнилася від води, Мульч у неї пірнув. Доліз до першого ж коліна і добряче вдарив його ногою. Посипався ґрунт, прохід завалило. Мульч розкрив щелепи. Він повернувся в землю. Те­пер його ніхто не спіймає.

Транспортери стояли на нижньому рівні, най­ближчому до підйомника. Мульч попрямував униз, його вів непогрішимий внутрішній гномський ком­пас. Він уже був раніше в цьому терміналі, і план ли­шився в пам’яті, як і план будь-якої будівлі, куди його заносила доля. Через шістдесят секунд жування ґрун­ту, позбавленого мінералів, і викидання його з іншо­го кінця травної системи Мульч відчув залізо. І цей запах вів прямісінько до транспортерів; гном волос­ками бороди практично відчув вібрації двигунів.

Як правило, він пробирався крізь металеві панелі з допомогою поліролю для скелі, але у в’язниці його конфіскували, тож довелося стріляти концентрова­ним зарядом із украденого «Нейтрино». Панель розтанула, як крига перед батареєю. Гном зачекав, доки розплавлений метал не затвердіє і не охолоне, і про­ліз крізь панель. Два повороти ліворуч, і він опинив­ся перед ґратами, за якими стояли транспортери. Біля кожних дверей спалахували червоні вогники сигналізації, до того ж іноді лунав сигнал, немов для того, щоб нагадати, сигналізація таки може спра­цювати. Робітники порту зібралися перед екраном внутрішньої лінії та чекали на новини.

Мульч зістрибнув на підлогу з такою граціозніс­тю, якої від нього і не очікувалося, підповз до ЛЕПів­ського транспортеру. Подовжений ніс транспортно­го засобу було направлено прямо в шахту. Мульч заліз на борт, Чіксовим чіпом відчинив пасажирські двері. Управління було досить складним, але Мульч мав тут свою теорію: «Ігноруй усе, крім руля і педа­лей, і все буде гаразд». За всю свою кар’єру він ви­крав понад п’ятдесят транспортерів, і теорія жодного разу його не підвела.

Гном уставив чіп у гніздо запалювання і, не звер­таючи уваги на поради комп’ютера щодо перевірки системи, натиснув на кнопку. Вісім тон ЛЕПівського транспортера рвонули в шахту, розкручуючись, як фігурист на льоду. Земна гравітація підхопила транспортний засіб і потягла до ядра.

Мульч утопив педаль реактивної тяги і завдяки цьому трохи призупинив падіння. До нього заговорило радіо на панелі керування.

— Гей, ви, у транспортері! Краще негайно повер­тайтеся. Я не жартую! Через двадцять секунд я осо­бисто натисну кнопку самознищення.

Мульч плюнув у колонку, надокучливий голос став майже нечутним. Потім набрав повен рот слини і плюнув на розподільну коробку під радіо. Там щось блиснуло і затріщало. От вам і самознищення.

Керувати виявилося трохи важче, ніж Мульч собі уявляв. Проте машину він приручив, кілька разів мало не врізавшись у стіну підйомника. Якщо ЛЕП колись отримає свій транспортер назад, його доведеться під­фарбувати, а може, й поміняти праве крило.

В ілюмінаторі блиснув блакитний лазерний про­мінь. Попереджувальний постріл. Наступного разу цілитиметься комп’ютер. Час зникати. Мульч ски­нув черевики, схопився пальцями за педалі та поле­тів по підйомнику до місця зустрічі.

Батлер припаркував «Бентлі» за п’ятнадцять миль на північний захід від Тари, неподалік від купи ка­міння, що нагадувала стиснутий кулак. Камінь, схо­жий на вказівний палець, був порожнім усередині, саме так, як і казав Мульч. Але гном забув сказати, що отвір буде завалений пакетами з-під чіпсів і жу­вальною гумкою, що лишилися після тисячі тінейджерівських пікніків. Батлер пробрався крізь сміття і побачив двох хлопців, що потайки курили. Біля їхніх ніг спало цуценя лабрадора. Хлопці, мабуть, визвалися вигуляти собаку, щоб трошки покурити. Сигарети Батлерові не подобалися.

Хлопці підвели очі на велетенську фігуру, що над ними нависла.

Батлер тицьнув пальцем у сигарети.

— Ця штука дуже шкодить здоров’ю,— гримнув він.— А якщо не зможе, то я допоможу.

Підлітки покидали сигарети і кинулися геть із пе­чери, саме на це Батлер і сподівався. Він розкидав каміння біля задньої стіни печери, і за ним відкрила­ся глина.

— Пробивайся крізь глину,— наказав йому Мульч.— Власне, я їм її і викидаю через п’яту точку, але ти, може, цього і не захочеш робити.

Батлер ударив напруженими пальцями по центру стіни, і в усі боки побігли тріщини. Виявилося, що стіна лише кілька сантиметрів завтовшки, тож вона швидко здалася. Охоронець розширив отвір руками, щоб можна було пролізти в тунель, який вів до підйомника.

Коли гном казав, що місця буде достатньо, він трошки перебільшив. Ледь вистачало — от правиль­ні слова. Кремезну фігуру Батлера з усіх боків стискала чорна глина. Час від часу в стіні траплялися ка­мінці, що рвали дизайнерський костюм. Це вже другий зруйнований костюм. Один загинув у Мюнхені, а інший тут, під землею Ірландії. Але про костюми не варто було й хвилюватися. Якщо Мульч має слушність, то саме зараз Артеміс тікав десь під зем­лею від кровожерливих тролів. Батлерові довелося якось битися із тролем, і він тоді мало не загинув. Він навіть уявити не міг, як можна протистояти ці­лому стаду тролей.

Батлер учепився пальцями в землю, підтягнувся в напрямку тунелю. Цей тунель, як повідомив Мульч, був одним із багатьох незаконних ходів до ельфій­ської системи підйомників. Ним уже кілька століть користувалися гноми-втікачі. Мульч особисто гриз цей ґрунт триста років тому, коли довелося покину­ти Небесне місто, щоб відвідати вечірку на честь дня народження кузена. Батлер ліз уперед і намагався не думати про травний процес гномів.

За кілька метрів тунель розширився і перетворив­ся на кругленьку кімнатку. Стіни м’яко світилися зе­леним. Мульч і це пояснив. Сказав, що стіни вкриті гномового слиною, яка твердіє на повітрі та починає світитися. Дивно. Пори, що п’ють, волосся, що живе своїм життям, а тепер іще і слина, що сяє. Що далі? Флегма, що вибухає? Він би не здивувався. Хто знає, які іще секрети приховані в рукаві у гномів? Або в інших місцях.

Батлер розкидав ногою купку кролячих кісток, що лишилися від останньої вечері гномів, і сів че­кати.

Він поглянув на люмінесцентний циферблат го­динника. Мульч висадився в Тарі тридцять хвилин тому, тож має скоро бути тут. Охоронець залюбки б пройшовся кімнатою, але й випрямитися тут було важко, не кажучи вже про прогулянки. Батлер схрес­тив ноги і спробував задрімати. Після нападу в Ні­меччині він не стулив очей, а він уже не молодий. Серцебиття і дихання у нього уповільнилися, грудна клітка майже не піднімалася.

Через вісім хвилин маленька кімната затрусилася. Зі стін посипалася земля. Ґрунт під ногами засвітив­ся червоним, і комахи та хробаки поквапилися ли­шити гаряче місце. Батлер підвівся на ноги і приту­лився до стіни. За мить циліндрична секція посеред підлоги опустилася, лишивши по собі дірку.

Крізь дірку пролунав голос Мульча, посилений акустичною системою вкраденого транспортера.

— Ходімо, Чоловіче Бруду. Ворушись. Ми маємо врятувати друзів, а в мене ще й ЛЕП на хвості си­дить.

«На хвості у Мульча Діггумса,— подумав Батлер і здригнувся.— Не найкраще місце у світі».

Але охоронець опустився через дірку і опинився на даху ЛЕПівського транспортера. Поліцейські транспортери були замалі навіть для ельфів, а Бат­лер, той узагалі не зміг би розправити спину на си­дінні, якби знайшлося достатньо широке для нього. Довелося йому опуститися навколішки за кріслом пілота.

— Усе готово? — запитав він.

Мульч упіймав жучка на Батлеровому плечі. Ки­нув його собі в бороду, і нещасну комаху відразу ж оповили коконом волосинки бороди.

— Пізніше з’їм,— пояснив він.— А може, ти хо­чеш?

Батлер посміхнувся, але якось нещиро.

— Дякую. Уже поїв.

— Хіба? Ну, що б ти там не з’їв, спробуй його утримати, адже ми поспішаємо, і мені доведеться трошки перевищити швидкість.

Гном хруснув суглобами пальців на ногах, і тран­спортер полетів по спіралі вниз. Батлера відкинуло до задньої стіни, і йому довелося скріпити ремені безпеки з трьох крісел і триматися за них.

— Це справді так необхідно? — прогарчав він крізь стиснуті зуби.

— Подивись назад,— відповів Мульч.

Батлер важко підвівся на колінах і виглянув у за­дній ілюмінатор. За ними летіло тріо, що на перший погляд нагадувало світляків, але, якщо придивитися, можна було розгледіти менші транспортери. Один транспортер повторював кожну їхню спіраль. Інший стріляв маленькими блискучими торпедами, і удар­на хвиля від них проникала навіть крізь корпус. У Батлера аж засвербіла поголена голова.

— ЛЕПівські уніподи,— пояснив Мульч.— Вони блокують нашу комунікаційну антену, на випадок, якщо на нас у шахті чекають спільники. Ці поди

мають доступ до нашої навігаційної системи. їхні комп’ютери від стежать нас будь-де, коли...

— Коли що?

— Коли ми їх якимось чином не обдуримо. Якось не вийдемо із цього діапазону.

Батлер міцніше примотався ременями.

— А можна?

Мульч поворушив пальцями на руках і ногах.

— Спробуємо,— сказав він і додав швидкості.

Одинадцять Чудес, Храм Артеміди, ельфи

Холлі з Артемісом сиділи на маленькому острівці зі сміття і чекали, доки тролі добудують міст. Тварини квапилися, кидали на мілину камінь за каменем. Де­які навіть відважилися сунути палець у воду, але швидко відсмикнули ногу й ображено загарчали.

Холлі витерла воду з очей.

— Так,— сказала вона.— Я маю план. Я лишаюся тут і відбиваюся. Ти повертаєшся в річку.

Артеміс похитав головою.

— Я дуже вдячний. Але ні. Для нас обох це буде самогубством. Тролі зжеруть тебе за секунду, а потім просто чекатимуть, доки мене приб’є течією. Має бути інший вихід.

Холлі кинула в найближчого троля черепом. Той спіймав його пазурами і розтрощив на маленькі шматочки.

— Слухаю тебе, Артемісе.

Хлопець потер лоба, немов хотів розбити перепо­ни, що не дозволяли спогадам повернутися.

— Якби я міг пригадати. Тоді...

— Хіба ти зовсім нічого не пам’ятаєш?

— Образи. Щось таке. Нічого розбірливого. Фраг­менти жаху. Це може бути просто галюцинацією. Найбільш імовірне пояснення. Може, мені варто розслабитися і почекати, доки я прокинусь.

— Подивись на це як на складну задачку. Коли б це була рольова гра, як би герої втекли?

— Якби це була воєнна гра, потрібно було б знати слабкі сторони ворогів. Вода лише одна з них...

— І світло,— випалила Холлі.— Тролі ненавидять світло. Воно опалює їм сітківку.

Істоти, що були вже готові вирушити по самороб­ному мосту, обережно перевіряли кожну каменюку. Сморід від немитого хутра і дихання доносився аж до маленького острівка.

— Світло,— повторив Артеміс.— Ось чому їм тут подобається. Тут майже немає світла.

— Так. Тут світло завдяки флуоресцентним стріч­кам, а штучне сонце сяє на мінімумі.

Артеміс поглянув угору. По імітації неба рухалися голографічні хмарки, а прямо по центру, над дахом храму, застигло кришталеве сонце, яке ледве жев­ріло.

Раптом у нього сяйнула думка.

— На розі храму, здається, було риштування. Якщо ми туди заліземо і дотягнемося до сонця, чи зможеш ти скористатися акумуляторами наших на­ручників, щоб засвітити сонце?

Холлі нахмурилася.

— Так, зможу. Але як ми обійдемо тролей?

Артеміс підняв водонепроникну капсулу, в якій крутилося відеоповідомлення Опал.

— Відволічемо їх ось цим маленьким телеві­зором.

Холлі знайшла на екрані телеподу панель контро­лю, збільшила яскравість до максимуму. Зображен­ня Опал зникло за білим сліпучим світлом.

— Скоріше,— смикнув її за рукав Артеміс.

Перший троль уже половину мосту перейшов, за ним просувалися інші, балансуючи на камінцях. Найхимерніший танок у світі.

Холлі обхопила телепод руками.

— Може не спрацювати,— попередила вона.

Артеміс став за нею.

— Знаю, але іншого виходу немає.

— Гаразд. Але якщо у нас нічого не вийде, мені дуже шкода, що ти нічого не пам’ятаєш. У таку годи­ну добре бути поруч із другом.

Артеміс стиснув її плече.

— Якщо у нас вийде, ми будемо друзями. Пов’язаними спільним шоком.

Маленький острівець затрусився. Черепи відок­ремилися від хребтів і покотилися у воду. Тролі були зовсім поруч. Вони обережно просувалися стежкою із каменів і починали верещати, коли на хутро по­трапляла хоч краплинка води. Тварини, що лиши­лися на березі, били по землі кулаками, бризкаючи слиною.

Холлі чекала до останньої хвилини, щоб отрима­ти максимальний результат. Телепод був поверну­тий екраном до купи сміття, тож тролі навіть і гадки не мали, що на них чекає.

— Холлі? — поквапив її Артеміс.

— Зачекай,— прошепотіла Холлі.— Іще кілька секунд.

Перший троль дістався до острівка. Він явно був лідером. Майже три метри заввишки, він трусив во­лохатою головою і вив у штучне небо. Тут він помі­тив, що Артеміс і Холлі аж ніяк не схожі на тролих, і крихітний мозок охопила дика лють. З іклів закра­пала отрута, пазурі приготувалися до нападу. Тролі надавали перевагу ударам під ребра. Від таких ударів швидко зупинялося серце, і м’ясо не встигало стати жорстким.

До острова наближалися інші тролі, і їм теж не терпілося взяти участь у вбивстві чи паруванні. Холлі вибрала слушну мить і підняла телепод уго­ру, направивши сяючий екран на найближчого троля. Істота відсахнулася, замахала лапами на ненависне світло, немов то був справжній ворог. Світло обпекло сітківку тролиних очей, і тварина впала на своїх родичів. Кілька з них упали в воду. По ланцюгу, немов вірус, поширилася паніка. Тро­лі реагували на воду, немов то була кислота, і на­магалися хутчіше вибратися на берег. Відхід був не дуже організований. Усе, що траплялося на шляху, відштовхувалося або розтрощувалося. Запахло кров’ю і отрутою, вода заклекотіла, немов закипі­ла. Кровожерливі завивання тролів змінилися кри­ками болю і страху.

«Цього не може бути насправді,— думав Артеміс Фаул.— У мене галюцинації. Може, після того, як ми випали з вікна, я впав у кому?» І оскільки мозок знайшов можливе пояснення, спогади лишилися під

замком.

— Хапайся за мій пасок,— наказала Холлі та ки­нулася до імпровізованого мосту.

Артеміс одразу ж послухався. Часу сперечатися, хто головний, не було. В будь-якому разі, коли існу­вав хоч найменший шанс, що все відбувалося по- справжньому, капітан Шорт мала більше досвіду із цими істотами.

Холлі розмахувала телеподом, немов портатив­ною лазерною гарматою і крок за кроком просувала­ся по мосту. Артеміс зосередився на тому, щоб не втратити баланс. Вони переступали з каменю на ка­мінь, розгойдуючись, немов канатоходці. Холлі повертала телепод праворуч і ліворуч, засліплюючи тролів з усіх боків.

«Забагато,— думав Артеміс.— їх так багато. У нас нічого не вийде».

Але здаватися — не варіант. Тож вони і йшли, робили два кроки вперед і один назад.

Якийсь вправний самець пригнувся й уник світла. Він розмахнувся лапою з гострими пазурами, водо­непроникна захисна оболонка телеподу луснула. Холлі відсахнулася, збила з ніг Артеміса. Вони поле­тіли в річку, боляче вдарившись об дно на мілині.

Артемісові вибило повітря з легенів, він інстинк­тивно почав хапати повітря ротом. На жаль, нахапався він лише води. Холлі рук не опустила і тримала корпус телеподу над водою. Але через шпарину просочилося кілька крапель, і по екрану пробігли іскорки.

Холлі піднялася на ноги, прицілившись телеподом на величезного самця. Артеміс підвівся і пі­дійшов до неї, відкашлюючи воду з легенів.

— Екран пошкоджено,— видихнула Холлі.— Не знаю, скільки у нас лишилося часу.

Артеміс відсунув з очей мокре волосся.

— Ходімо,— кинув він.—- Ходімо.

Вони почали пробиратися на берег, обходячи тролей. Холлі вибрала чисте місце, де можна було безпечно вийти. Яке полегшення опинитися на сухій землі! Але вода хоча б була на їхньому боці. А тепер вони на території тролів.

Тварини, що не постраждали, оточили їх на без­печній відстані. Коли якийсь троль підходив занадто близько, Холлі світила на нього телеподом, і той ки­дався геть, немов ужалений.

Артеміс намагався не звертати уваги на холод, утому і шок. Нога, за яку його ухопив троль, боліла.

— Ходімо прямо до храму,— ледь вимовив він, так у нього цокотіли зуби.— Піднімемося по ришту­ванню.

— Гаразд. Тримайся.

Холлі зробила кілька глибоких вдихів, збираючись на силі. Вона так довго тримала телепод, що рук прак­тично не відчувала, але не виказувала ані втоми, ані страху. Дивилася тим тролям прямо в червоні очі, аби вони знали, що мають справу з грізним ворогом.

— Готовий?

— Готовий,— відповів Артеміс, хоча це було і не так.

Холлі вдихнула останній раз і кинулася вперед. Тролі на таку тактику не чекали. Врешті-решт, що за створіння наважиться кинутися на тролей? Вони відступили від сліпучого білого сяйва, і збентеження вистачило саме щоб Холлі з Артемісом пробігли крізь розірваний ланцюг.

Вони кинулися схилом до храму. Холлі не нама­галася уникати тролів, бігла прямо на них. Тварин сліпило світло, і вони вносили безлад у власні ряди. Серед тварин уже виникло кілька бійок, бо вони зачепили когось із родичів своїми гострими пазурами. Найрозумніші тролі скористалися можливістю по­мститися за давні образи. Бійки поширювалися ланцюговою реакцією, і скоро вся рівнина пере­творилася на поле бою.

Артеміс біг, стиснувши зуби і важко дихаючи, не відпускаючи Холліного паска. Капітан Шорт дихала ритмічно, в такт руху.

«Я в поганій фізичній формі,— подумав Арте­міс.— І це може коштувати мені життя. В майбут­ньому потрібно тренувати не лише мозок. Якщо те майбутнє у мене взагалі є».

Перед ними висився храм — модель п’ятнадцять метрів заввишки. Дюжини однакових колон, що тяг­лися до голографічних хмар, підтримували трикут­ний дах, прикрашений витонченою ліпниною. Ниж­ні частини колон були посічені тисячами слідів від пазурів: то молоді тролі намагалися знайти захист від сердитих старших родичів. Артеміс і Холлі під­нялися по сходах до колон.

На щастя, тролів на риштуванні не було. Усі були зайняті: або вбивали, або намагалися уникнути смер­ті. Втім через кілька секунд вони згадають про гостей. Свіже м’ясо. Небагато з них ласували ельфійським м’ясом, але хто хоч раз спробував, не відмовився б іще від однієї порції. Лише один троль серед присут­ніх пробував плоть людини, і пам’ять про солодке м’ясо турбувала ночами його обмежений мозок.

Саме той троль, що вибрався із води, обважнілий від мокрого хутра. Він відкинув малюка, що підій­шов надто близько, і принюхався. В повітрі з’явився новий запах. Троль пам’ятав його зі свого короткого перебування під місяцем. Запах людини. Сама згадка викликала у нього виділення слини. Самець побіг до храму. Дуже скоро за ним уже бігла чимала група охочих до ласощів тварин.

— Нас повернули в меню,— зауважила Холлі, коли вони добігли до риштування.

Артеміс зняв пальці з паска капітана ЛЕП. Він хо­тів відповісти, але легені вимагали кисню. Хлопець хапав повітря, спершись руками на коліна.

Холлі взяла його за руку.

— Нам бракує часу, Артемісе. Мусимо лізти.

— Після тебе,— ледь видихнув хлопець.

Він знав, що батько ніколи б не кинув жінку в біді, і сам би не втік.

— Зараз не час для суперечок,— сказала Холлі та підштовхнула Артеміса.— Лізь до сонця. Я спробую виграти іще кілька секунд із телеподом. Іди!

Артеміс подивився їй в очі, щоб подякувати. Ті були такі круглі й карі... і знайомі? На волю рвалися спогади, грюкали в двері в’язниці.

— Холлі? — сказав він.

Холлі повернула його до дерев’яних підпорок. Слушна мить минула.

— Угору. Ти гаєш час.

Артеміс напружив утомлені руки і ноги, спробу­вав скоординувати рухи. Нога, рука, підтягнутися. Не дуже складно. Він і раніше залазив по драбині. Принаймні, по одній. Точно.

Дерев’яні планки були вкриті гумою, спеціально для тих, хто підніматиметься. Відстань між ними до­рівнювала сорока сантиметрам — саме те, що по­трібно для пересічного ельфа. Артеміс поліз, і вже через шість сходинок відчув, як утомилися руки. Але ще зарано для втоми. Повзти ще довго.

— Гей, капітане,— крикнув він через плече.— По­лізли!

— Іще трохи,— обізвалася Холлі. Вона притули­лася спиною до риштування і намагалася знайти якийсь лад у лавах тролів.

У Поліцейській Плазі вони проходили підготовку на випадок атак тролей. Але то було для ситуацій, коли ти опинявся з тролем віч-на-віч. І що збенте­жило Холлі, лектор для ілюстрацій використав запис її власного двобою з тролем в Італії, що стався за два роки до того.

— От,— сказав лектор, зупинивши відео на вели­кому екрані й тицьнувши в нього указкою,— класич­ний приклад того, як не потрібно робити.

Зараз сценарій був геть іншим. Інструкцій, що ро­бити, коли на тебе нападає ціла зграя тролів на їхній території, вони ніколи не отримували. Немає таких дурнів, казав інструктор, які б туди зайшли.

На неї насувалися дві групи. Ту, що йшла від ріки, очолював справжній монстр, у якого з іклів скра­пувала анестезуюча отрута. Холлі знала: якщо хоч краплина цієї отрути потрапить під шкіру, вона впа­де у щасливий ступор. І навіть коли втече від тролевих пазурів, отрута поступово її паралізує.

Друга група наближалася із західної частини і складалася переважно з тих, хто спізнився, і з ма­лих. Усередині храму лишалися і самиці, але вони скористалися нагодою і накинулися на м’ясо, що ли­шилося після самців.

Холлі змінила яскравість телеподу до мінімуму. Потрібно добре розрахувати час, щоб отримати мак­симальний результат. Це останній шанс, бо коли вона полізе, цілитися не зможе.

Тролі дерлися по сходах храму, намагаючись ви­рватися вперед. Групи насувалися з обох боків під прямими кутами. Іще здалеку лідери почали бити себе в груди, рішуче налаштувавшись відірвати від жертв перший шматок. Вони вишкірили ряди го­стрих хижацьких зубів і не зводили очей із цілі. Саме цю мить і обрала Холлі для дії. Вона збільшила яскравість до максимуму і обпалила сітківку двом тваринам, коли вони саме стрибнули. Ті завили й, засліплені, попадали на землю серед лап, пазурів, іклів і зубів. Кожен з лідерів вирішив, що на нього напала група суперника, і за секунду почалася жорстока бійка.

Холлі скористалася ситуацією, підстрибнула і вхопилася за драбину. Вона пристебнула телепод до паска, і тепер він був спрямований униз, немов гар­мата у хвості літака. Слабенький захист, але краще, ніж нічого.

За мить вона наздогнала Артеміса. Хлопець ледь дихав і просувався дуже повільно. З рани на нозі скрапувала кров. Холлі з легкістю його обігнала би, але замість того обхопила рукою поручень і подиви­лася, як там тролі. Саме вчасно. Один відносно не­великий самець дерся вгору зі спритністю гірської горили. Ікла в нього ледь можна було розгледіти, але були вони дуже гострі і на кінчиках уже блищали краплі отрути. Холлі направила на нього екран, він відпустив руки і схопився за очі. Ельфові вистачи­ло б розуму триматися однією рукою, а іншою при­кривати очі, але IQ у тролів був не вищий за IQ хро­баків, і вони діяли цілком інстинктивно.

Малий троль полетів на землю і приземлився на волохатий килим, що ворушився внизу. Його відра­зу втягнули в бійку. Холлі полізла далі, телепод бов­тався на її спині. Артеміс просувався дуже повільно, і менше ніж за хвилину вона вже була поряд з його плечем.

— Усе гаразд?

Артеміс кивнув, стиснувши зуби. Але очі в нього були широко розплющені, він перебував на грані па­ніки. Холлі вже бачила цей вираз на обличчях бойових офіцерів ЛЕП. Потрібно дотягти хлопця в без­печне місце, доки він не втратив голову.

— Давай, Артемісе. Іще кілька сходинок. Ми змо­жемо.

Артеміс заплющив очі на п’ять секунд, подихав через ніс. Коли знову розплющив, у них світилася рі­шучість.

— Добре, капітане. Я готовий.

Артеміс потягнувся до наступної сходинки, під­тягнувся на сорок сантиметрів ближче до спасіння. Холлі лізла за ним, підштовхуючи, як інструктор сержанта.

Через хвилину вони дісталися даху. Тролі вже при­гадали, кого вони переслідували, і полізли на ришту­вання. Холлі затягла Артеміса на похилий дах, і вони навколішках полізли до найвищої точки. Фарба була білою, чистою, без жодного сліду. В неяскравому світлі здавалося, що вони йдуть засніженим полем.

Хлопець зупинився. Цей краєвид викликав ту­манні спогади.

— Сніг,— непевно сказав він.— Я щось прига­дую...

Холлі схопила його за плече і потягла вперед.

— Так, Артемісе. Арктика, пам’ятаєш? Пізніше ми про це побалакаємо, коли тролі не намагатимуть­ся нас з’їсти.

Хлопець повернувся в реальність.

— Гаразд. Непоганий план.

Дах храму під кутом сорок градусів піднімався до кришталевої сфери штучного сонця. Вони лізли так швидко, наскільки дозволяли втомлені руки Артемі­са. За ними по білій фарбі тягнувся ланцюжок кри­вавих плям. Риштування ходором ходило від силь­них лап тролів.

Холлі стала на верхівку даху, потягнулася до кри­шталевого сонця. Її пальці торкнулися гладенької поверхні.

— Дарвіт! — вилаялася вона.— Не можу знайти порт живлення. Десь має бути зовнішній вихід.

Артеміс підповз з іншого боку. Хоча він і не бояв­ся висоти, униз намагався не дивитися. Навіть той, хто не страждає від частих запаморочень, бояти­меться впасти з п’ятнадцятиметрової висоти прямо серед лютих тролів. Хлопець потягнувся і помацав шар. Указівний палець знайшов маленьку виїмку.

— Щось є,— заявив він.

Холлі повернула сферу і роздивилася отвір.

— Добре,— сказала вона.— Зовнішній порт жив­лення. Акумулятори мають конвектори, тож ця ви­їмка ідеально підходить.

Вона витягла з кишені наручники, дістала з них акумулятори. Самі батарейки були розміром з кре­дитну картку і мали сяючу яскраво-блакитну смужку по всій довжині.

Холлі стала на гостру верхівку даху, піднялася на­вшпиньки. Тролі вже перелазили через край.

Наближалися, як зграя пекельних псів. Тепер біла фарба даху вкрилася чорним, брунатним і рудим тролиним хутром. Вони голосно вили, і через їхній сморід було важко дихати.

Холлі зачекала, доки вони всі перелізуть через край, і вставила акумулятори в паз сонячної сфери. Сонце загуло, затремтіло і разок спалахнуло сліпу­чим світлом. На мить увесь експонат став діаманто­во-білим, але сфера знову потьмяніла.

Тролі покотилися, як шари по більярдному столи­ку. Деякі скотилися з даху, але більшість затрималися на краю і скиглили, роздираючи обличчя лапами.

Артеміс заплющив очі, щоб скоріше повернулося нічне бачення.

— Я сподівався, що акумуляторів вистачить на до­вше. Забагато зусиль для такого малого результату.

Холлі витягла порожні акумулятори.

— Схоже, такій сфері потрібно багато соку.

Хлопець поморгав і зручно вмостився на даху, об­хопивши руками коліна.

— Усе одно маємо деякий час. Нічним тваринам потрібно хвилин із п’ятнадцять, щоб після яскраво­го спалаху повернулося відчуття орієнтації.

Холлі сіла поруч.

— Цікаво. Ти раптом став таким спокійним.

— Вибору немає,— просто відповів Артеміс.— Я проаналізував ситуацію і дійшов висновку, що втекти ми не зможемо. Ми на верхівці химерної моделі храму Артеміди, навколо нас тимчасово заслі­плені тролі. Щойно вони опритомніють, залізуть сюди і роздеруть нас на шматки. Нам на життя ли­шилося чверть години, і я не збираюся розважати іс­теричну Опал Кобой.

Холлі підняла голову, намагаючись роздивитися камери на куполі півсфери. У темряві миготіло при­наймні з дюжину червоних вогників. Опал зможе отримати насолоду від своєї помсти зусібіч.

Артеміс має рацію. Опал буде в захваті, якщо їх розірвуть прямо перед камерами. Вона дивитиметь­ся і передивлятиметься запис, коли втомлювати­меться від ролі принцеси світу.

Холлі розмахнулася і кинула непотрібні акумуля­тори через дах. Здається, це все. Вона відчувала ско­ріше розчарування, ніж страх. Останнім наказом Джуліуса було врятувати Артеміса, а вона навіть і з цим не впоралася.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш Джуліуса,— сказа­ла вона.— Ви багато сварилися, але насправді він за­хоплювався тобою. Щоправда, Батлер йому подо­бався більше. Вони були на одній хвилі. Двоє старих вояків.

Тролі почали приходити до тями. Кліпали очима, намагаючись щось роздивитися.

Артеміс обтрусив пил із штанів.

— Я пам’ятаю, Холлі. Я все пам’ятаю. Особливо тебе. Це справжня втіха, що ти поруч.

Холлі дуже здивувалася, немов її облили холод­ною водою. Не стільки тим, що сказав Артеміс, хоча слова його були дуже незвичними, скільки його то­ном. Вона ніколи не чула, щоб голос у хлопця був та­ким теплим, таким щирим. Як правило, він не пока­зував своїх емоцій, і зараз його слова пролунали досить незграбно. Зовсім на нього не схоже.

— Це дуже люб’язно, Артемісе,— сказала вона, поміркувавши кілька секунд.— Але не потрібно при­кидатися заради мене.

Тепер настала черга хлопця дивуватися.

— Як ти зрозуміла? Мені здалося, що я дуже вда­ло відтворив емоції.

Холлі глянула на тролів. Вони почали обережно сунутися в їхній бік, нахиливши голови, щоб не засліпнути знову.

— Таким ідеальним ніхто не може бути. От так я і зрозуміла.

Тролі заспішили. Вони розмахували своїми веле­тенськими руками, щоб бігти швидше. З повер­ненням упевненості до них повернувся і голос. До верхівки даху полетіло виття, відбиваючись від ме­талевої поверхні. Артеміс підтягнув коліна під під­боріддя. Кінець. Усе скінчилося. Нечесно, що дове­деться так помирати, коли ще стільки всього можна було зробити.

Виття стало нестерпним. І сморід також.

Холлі обхопила його за плечі.

— Заплющ очі, Артемісе. Ти нічого не відчуєш.

Але очі хлопець не заплющив. Замість цього він підвів погляд угору. До поверхні землі, де на нього чекали батьки. Батьки, яким так і не випало шансу пишатися ним.

Він відкрив рота, щоб прошепотіти «Проща­вайте», але від того, що побачив, слова застрягли в горлі.

—- Ось і доказ,— сказав він.— Усе це галюцинації.

Холлі подивилася вгору. Секцію панелі прибрали, і до них опускалася мотузка. На кінці мотузки роз­гойдувалося щось таке, що нагадувало голі й дуже волохаті сідниці.

— Повірити не можу! — вигукнула Холлі і схопи­лася з місця.— Ти до нас прилетів!

Чи не з сідницями вона розмовляла? І що дивно, сідниці відповідали!

— Я тебе теж люблю, Холлі. А тепер закривайте все, що у вас відкрите, тому що я зараз покажу цим тролям!

Артеміс ліг на дах.

— Скажи, що з іншого боку сідниць є якась іс­тота.

— Є,— підтвердила Холлі.— Але побоюватися потрібно саме задньої частини.

Тролі уже були за кілька метрів від них. Досить близько, щоб можна було побачити їхні червоні очі та кількарічний пил на пасмах волосся.

Над головою Мульч Діггумс (бо це, звісно, був саме він) випустив легенький вітерець. Такий, щоб його розкрутило на кінці мотузки. Важливо було описати саме коло, щоб гази, які він збирався звіль­нити, розподілилися рівномірно. Зробивши три оберти, він напружився і випустив із шлунку весь газ, до останньої бульбашки.

Тролі за природою істоти тунельні, тож нюх для них важливий не менше за нічне бачення. Осліплені тролі можуть жити роками, відшукуючи воду і їжу за запахом.

З Мульчевими газами до кожної клітинки тролиного мозку потрапило мільйон повідомлень. Сморід був просто нестерпний, а порив вітру, що утворив­ся,— такий сильний, що у тролей роздуло волосся, але найгіршим був саме зміст газу — туди входили і глина, і рослини, і комахи, і все, що Мульч з’їв за останні кілька днів. Нервову систему тролей закоро­тило. Вони попадали на коліна й обхопили свої бідо­лашні голови лапами. Один був так близько до Холлі з Артемісом, що поклав свою тремтячу руку прямо на спину капітана ЛЕП.

Холлі виповзла з-під руки.

— Ходімо,— потягнула вона Артеміса.— Дія газу така ж нетривала, як і світла.

Над головою Мульч знижував швидкість.

— Дякую,— сказав він, театрально уклонившись, що досить нелегко було зробити на мотузці.

Гном піднявся по мотузці, перебираючи пальця­ми на руках і ногах, і голосно крикнув Артемісу і Холлі:

— Стрибайте! Швидко!

Хлопець скептично смикнув мотузку.

— Ця дивна істота занадто мала, щоб витягти нас обох.

Холлі вставила ногу в петлю на кінці мотузки.

— Твоя правда, але він не один.

Артеміс примружив очі та подивився туди, де в півсфері бракувало панелі. В отворі з’явилася ще одна фігура. Обличчя її було в тіні, але силует можна було запросто впізнати.

— Батлере! — посміхнувся хлопець.— Ти тут.

І раптом, незважаючи на все, хлопець відчув себе в повній безпеці.

— Покваптеся, Артемісе,— крикнув охоронець.— Не можна гаяти ані секунди.

Артеміс сунув ногу в петлю, і Батлер швидко під­тягнув їх обох.

— Ну,— сказала Холлі, нахилившись до нього,— ми вижили. Ми тепер друзі? Пов’язані спільною ду­шевною травмою?

Артеміс спохмурнів. Друзі? Чи було в його житті місце другові? Та, може, у нього й вибору не було?

— Так,— відповів він.— Досвіду в мене у цій галу­зі дуже мало, але я можу почитати.

Холлі закотила очі.

— Дружба — це не наука, Хлопче Бруду. Хоч на хвилину забудь про свій геніальний мозок. Просто роби те, що вважаєш за потрібне.

Артеміс сам не повірив тому, що сказав після цих слів. Може, його розчулив порятунок.

— Мені здається, що не можна брати грошей за допомогу другові. Лиши собі своє золото. Потрібно зупинити Опал Кобой.

Холлі вперше після смерті командира щиро посміхнулася, але в голосі у неї зазвучала сталева нотка.

— Тепер нас четверо, тож у неї не лишилося жод­ного шансу.