Артеміс Фаул. Зрада Опал

ВІДГУКИ ПРО «АРТЕМІСА ФАУЛА»

Ще ніколи злочинний розум не отримував стіль­ки схвальних відгуків.

«Читається, як найшвидші і найсмішніші комік­си, що потрапляли вам до рук». Daily Telegraph

«Гарячкова суміш реальних, уявних та ельфій­ських гаджетів. Від лазерних пістолетів до стирачів пам’яті, від літальних апаратів на батареях до антирадіаційних костюмів,— пору¹! із ними Q’Look від Джеймса Бонда — дитяча гра». Guardian

«Злочинно блискуче». Independent

«Ритмічно, грайливо і дуже смішно, винахідли­вий мікс міфу і реальності, магії та злочинності». Time

«Колфер має хист змушувати людей сміятися двічі: вперше просто від радості над винахідливістю його творів, а вдруге над енергією гумору». Sunday Times

«Смішні, швидкі, кінематографічні пригоди». Financial Times

«Швидко, смішно і дуже цікаво». Daily Mail

«Повно дій, зброї, гномів, що пускають вітри, і репліку стилі Чандлера». Evening Standard

Небесне місто, ельфи

КАР'ЄРА Холлі Шорт як приватного детектива складалася не зовсім так, як вона сподівалася. Пере­важно тому, що за останні кілька місяців ельфійське телебачення присвятило їй навіть не один, а цілих два спецвипуски. Важко лишатися непомітним, коли твоє обличчя час від часу досі з’являється на екрані.

— Пластична операція? — запропонував голос у голові.

І це зовсім не перша ознака божевілля, а її парт­нер Мульч Діггумс, що звертався до неї через навуш­ник.

— Прошу? — запитала вона в мікрофон — крихіт­ний чіп кольору шкіри, приклеєний до горла.

— От дивлюся на постер з твоїм прославленим об­личчям і думаю, що тобі варто зробити пластичну операцію, якщо ми хочемо зберегти бізнес. І я маю на увазі справжній бізнес, а не цю гру в мисливців за го­ловами, бо вони — найгірші з найгірших.

Холлі зітхнула. Партнер має рацію. Навіть зло­чинцям довіряють більше, ніж мисливцям за голо­вами.

— Кілька імплантів, інша форма носа,— і навіть найкращі друзі тебе не впізнають,— продовжив Мульч Діггумс.— Ти ж і так не королева краси.

— Навіть не думай,— відрізала Холлі. їй подоба­лося її обличчя. Воно нагадувало про маму.

— А спрей для шкіри? Можеш пофарбувати її в зелений, замаскуватися під літаючого ельфа.

— Мульче? Ти зайняв позицію? — сердито обі­рвала його Холлі.

— Так,— відрапортував гном.— Піксі видно?

— Ні, іще не з’явився. Але скоро буде. Тож при­пини теревенити і приготуйся.

— Гей, ми ж тепер партнери, а не поліцейський і злочинець. Я не мушу вислуховувати твої накази.

— Приготуйся, будь ласка.

— Жодних проблем. Мульч Діггумс, мерзенний мисливець за головами, зв’язок закінчив.

Холлі зітхнула. Інколи вона сумувала за дисциплі­ною Легітимної Ельфійської Поліції. Коли надходив наказ, його виконували. Хоча, якщо чесно, Холлі не раз втрапляла в халепу через те, що не підкорялася наказам. Так довго в ЛЕП вона протрималася лише тому, що заарештувала багато злодіїв. І завдяки сво­єму ментору, командиру Джуліусові Руту.

Від спогадів стиснулося серце. В тисячний раз, відколи загинув Джуліус. Вона могла кілька годин поспіль жити, не думаючи про нього, а тоді раптом знову відчувала втрату. Щоразу, як уперше.

Вона пішла з ЛЕП, бо командир, призначений за­мість Джуліса, звинуватив її у вбивстві свого началь­ника. Підкорятися такому ельфові Холлі не хотілося, вона принесла би більше користі Народу, якби ки­нула ЛЕП. Але тепер їй здавалося, що вона скоїла помилку. Коли вона була капітаном, брала участь у придушенні гоблінської революції, ліквідуванні плану знищення підземної ельфійської культури, поверненні ельфійських технологій, украдених Чо­ловіком Бруду із Чикаго. Тепер же вона вистежувала контрабандиста, що втік із-під застави. Не схоже на завдання національного рівня.

— А якщо подовжити гомілки? — перервав її дум­ки Мульч.— За кілька годин станеш вищою.

Холлі посміхнулася. Як би не дратував її новий партнер, настрій він завжди піднімав. А іще гном мав особливі таланти, які сталися в нагоді для ново­го бізнесу. Досі він користувався ними, лише щоб проникати в будинки і тікати з в’язниці, але тепер він перейшов на бік янголів. Принаймні, так він сам присягався. На жаль, усім ельфам було відомо, чого варті клятви гномів. Вони були не варті навіть того потискання руки, яким скріплялися.

— Може, тобі подовжити мозок? — хмикнула Холлі.

— Смішно,— обурився Мульч.— Запишу до своєї книжечки кмітливих висловлювань.

Холлі спробувала вигадати щось дотепне у від­повідь, але тут з’явився їхній клієнт. Сумирний на вигляд піксі, десь півметри заввишки, але щоб переганяти вантажівки з рибою, і не потрібно бути велетнем. Ватажки контрабандистів наймали водіїв і кур’єрів-піксі, бо ті мали такий невинний вигляд. Холлі уже просканувала куртку цього піксі і знала, що він зовсім не такий невинний, як здається.

Дуда Дей уже понад століття привозив до неле­гальних ресторанів живу рибу. В контрабандних колах він був легендою. Мульч, як колишній злочи­нець, був добре обізнаний з кримінальним фольк­лором, тож видав Холлі всю потрібну інформацію, якої у файлах ЛЕП навіть не знайшлося б. Напри­клад, якось Дуді довелося перетнути Атлантику, де патрулі на кожному кроці, і він зробив це за шість годин, не загубивши жодної рибки.

Заарештував Дуду загін водяних ельфів, але він утік, коли його перевозили з камери попереднього ув’язнення до суду. І тепер Холлі його вистежувала. Винагороди за Дуду Дей вистачило б, щоб сплатити оренду за офіс за шість місяців. За той самий офіс, де на дверях висіла табличка: «Шорт і Діггумс. Приват­ні детективи».

Дуда Дей вийшов зі своєї кімнати, сердитий на ці­лий світ. Він застебнув куртку і пішов на південь, до торгівельного кварталу. Холлі трималася за два­дцять кроків позаду, ховаючи обличчя під каптуром. Ця вулиця вже давно мала лиху славу, але Рада вкла­ла в ремонт мільйони злитків. Через п’ять років тут уже не буде гоблінського гетто. Великі жовті мульти-міксери знімали старі тротуари і замість них клали новісінькі доріжки. Вгорі ельфи з громадської служби знімали зі стелі тунелю перегорілі світлові стрічки і заміняли їх новими молекулярними моде­лями. Піксі йшов тим самим маршрутом, що й по­передні три дні. Прямував по дорозі до найближчої плази, купував в кіоску бляшанку мишачого каррі та квиток до цілодобового кінотеатру. Якщо він і сьогодні зробить те саме, то пробуде всередині принаймні вісім годин.

«Спробую цього не допустити»,— подумала Хол­лі. Вона була рішуче налаштована закінчити цю справу. Але легко не буде. Дуда маленький, але швид­кий. Без зброї і зв’язків його майже неможливо впій­мати. Майже неможливо, проте був один шанс.

Холлі купила у гнома квиток, сіла за два ряди від свого підопічного. О цій порі кінотеатр був майже пустим. Крім них, тут було ще з п’ятдесят відвідува­чів. Більшість навіть окуляри для фільму не наділи. Просто прийшли вбити час між їжею.

Сьогодні без перерви демонстрували трилогію «Пагорби Тайлта», кіноверсію подій, що призвели до битви на пагорбах Тайлта, після якої людям удалося загнати ельфів під землю. Остання частина трилогії навіть отримала нагороду кілька років тому. Спец­ефекти у фільмі були неперевершені, згодом навіть зробили спеціальну інтерактивну версію, де можна було стати одним із другорядних персонажів.

Холлі дивилася фільм, і серце в неї знову боліло. Народ має жити на поверхні, а їм доводиться юрби­тися в цій нашпигованій останніми технологіями печері.

Хвилин сорок вона спостерігала за подіями на екрані, а тоді пересунулася до проходу і скинула кап­тур. За часів своєї служби в ЛЕП вона би просто пі­дійшла до піксі і приставила йому б до спини «Нейтрино-3000», але цивільним не дозволялося носити зброю, тож доведеться застосовувати менш ефективну стратегію.

Вона гукнула до піксі через проходи.

— Гей, ви? Ви часом не Дуда Дей?

Піксі підскочив зі стільця, але вищим через це не став. Він суворо насупив брови і подивився на Холлі.

— Хто ви така?

— ЛЕП,— відповіла Холлі.

Офіційно вона не належала до ЛЕП, тож можна було сказати, що вона видавала себе за поліцейсько­го офіцера.

Дуда примружив око.

— А я вас знаю. Ельфійка. Та, що перемогла гоблі­нів. Бачив по цифровому. Ви більше не в ЛЕП.

У Холлі закалатало серце. Як добре знову бути в справі. Якою б та справа не була.

— Може й ні, Дуда, але я прийшла по тебе. Хочеш піти тихо?

— І провести кілька століть у в’язниці в Атланти­ді? Як думаєте? — сказав Дуда Дей і впав на коліна.

Крихітка-піксі полетів, мов камінь із пращі, про­бираючись під сидіннями, повертаючи то ліворуч, то праворуч.

Холлі накинула каптура і побігла до пожежного виходу. Саме туди і прямував Дуда. Гарний злочи­нець завжди перевіряє аварійні виходи, куди б він не потрапив.

Дуда дістався туди швидше за неї і вискочив за двері, як собака через хвіртку. Холлі тільки і побачи­ла, що синю пляму його комбінезону.