Артеміс Фаул. Зрада Опал

ГЛАВА 3: МАЙЖЕ ПІШЛА

Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

НА капітана Холлі Шорт чекало під­вищення. Це була подія сторіччя. Іще й року не минуло, відколи вона прохо­дила одразу по двох внутрішніх справах, а зараз, після шістьох удалих операцій, Холлі стала справжньою легендою Рекону Легітимної Ельфій­ської Поліції. Зовсім скоро відбудеться засідання Ради, де вирішуватиметься, бути їй першою жінкою- майором в історії ЛЕПРекону чи ні. І якщо чесно, така перспектива її не дуже радувала. Майори дуже нечасто надягають крила і літають між землею і зо­рями. Замість цього вони відправляють на завдання молодших за званням. Холлі вирішила відмовитися від підвищення, якщо до нього дійде. Вона проживе і з меншою зарплатнею, якщо регулярно відвідува­тиме земну поверхню.

Мабуть, варто було повідомити про свої плани командира Джуліуса Рута. Врешті-решт, саме Рут був поруч протягом усіх слухань, саме Рут висунув її кандидатуру на підвищення. Такі новини команди­рові не сподобаються. Йому ніякі не подобаються. Навіть добрі новини він вислуховує із грубим «Дя­кую» і хлопанням дверима.

Того ранку Холлі зупинилася біля кабінету Рута, щоб набратися хоробрості і постукати. Хоча вона й була майже метр на зріст — середнього ельфій­ського зросту — зараз вона раділа, що іще кілька сантиметрів їй надає коричневе волосся, що стирча­ло в різні боки. Та не встигла вона постукати, двері відчинилися, і перед нею з’явилося рожевощоке об­личчя Рута.

— Капітане Шорт! — гримнув він, тряхнувши стриженим під машинку сивим волоссям.— До мене! — Потім помітив, що Холлі стоїть біля две­рей.— Ага, ось і ти. Заходь, маємо задачку, яку потріб­но розв’язати. Це стосується наших друзів-гоблінів.

Холлі увійшла за Рутом до кабінету. Там уже був Фоулі, технічний капітан ЛЕП. Сидів так близько до плазмового екрана, що іще трохи, і носа собі об­палить.

— Відео із «Хоулерс Пік»,— пояснив Рут,— Гене­рал Скален утік.

— Утік? — луною озвалася Холлі.— Чи відомо як?

Фоулі клацнув пальцями.

— Дарвіт! Саме про це ми і маємо думати замість того, щоб стояти тут і грати в підгляди.

— Ми не маємо часу на твої саркастичні зауважен­ня, Фоулі,— відрізав Рут, і щоки у нього стали буряко­вими.— Це просто катастрофа. Скален — ворог номер два, після самої Опал Кобой. Якщо журналюги про це пронюхають, над нами реготатиме все місто. Не кажу­чи вже про те, що Скален може зібрати кількох своїх гоблінів-приятелів і повернути до життя тріаду.

Холлі підійшла до екрана, відсунувши з дороги філейну частину Фоулі. Її розмова з командиром Ру­том може почекати. Зараз на неї чекають поліцейські справи.

— Що ми дивимося?

Фоулі посвітив на екран лазерною указкою.

— «Хоулерс Пік» — виправний заклад для гоблі­нів. Камера вісімдесят шість.

— І що це таке?

— Кімната для відвідувачів. Скален увійшов, але так і не вийшов.

Холлі переглянула перелік місць розташування камер.

— У самій кімнаті камер немає?

Рут закашлявся, а може, так загарчав.

— Ні. Згідно з третьою Атлантичною Конвенцією з прав ельфів, ув’язнені мають право на особистий час у кімнаті для відвідувачів.

— Тож ми не знаємо, що там відбувалося?

— Ні.

— І який геній вигадав цю систему?

Попри всю серйозність ситуації Рут захихотів. Він ніколи не упускав можливості покепкувати з пиха­того кентавра.

— Систему охорони «Хоулерс Пік» спроектував наш кінський друг власноруч.

Фоулі образився, а коли кентаври дуються, верх­ня губа у них звисає аж до підборіддя.

— Справа не в системі. Вона надійна. Кожен в’язень має стандартний чіп у голові. Навіть якщо гоблін зможе втекти, ми можемо відправити його в міцний сон і повернути.

Холлі підняла долоні.

— Тож у чому проблема?

— Проблема в тому, що чіп не посилає сигнал. А якщо і посилає, то ми його не можемо зловити.

— Це серйозно.

Рут запалив свою славетну сигару. Кондиціонер над його столом одразу ж усмоктав дим.

— Майор Кельп вирушив на пошуки із групою за­хвату. Вони намагаються впіймати сигнал.

Трабла Кельпа нещодавно підвищили до другого командира, помічника Рута. Він був не тим офіце­ром, що полюбляв сидіти за столом, на відміну від свого молодшого брата, капрала Граба Кельпа, який мріяв лише про те, якби зайняти зручне місце десь у безпечному кабінеті та протриматися на ньому до кінця кар’єри. Якщо Холлі й погодиться на підви­щення, хотілося б хоч наполовину бути такою самою вправною, як майор Кельп.

Холлі повернулася до плазмового екрана.

— І хто приходив до генерала Скалена?

— Один із тисячі його племінників. Гоблін на ім’я Бун. З гоблінської це перекладається «шляхетнобровий».

— Пам’ятаю його,— сказала Холлі.— Бун. Митно- акцизне відділення вважає, що саме він керував контрабандними операціями Б’ва Келл. Нічого шля­хетного в ньому немає.

Фоулі лазерною указкою відкрив файл на плазмо­вому моніторі.

— Ось список відвідувачів. Буна зареєстровано о сьомій п’ятнадцять за ельфійським серединним ча­сом. Принаймні, можу показати це тобі на відео.

На зернистому екрані з’явився кремезний гоблін, що йшов коридором в’язниці і нервово облизував зіниці, поки його сканував лазер охорони. Коли при­лад підтвердив, що Бун не намагається пронести нічого забороненого, двері для відвідувачів відчи­нилися.

Фоулі прокрутив список.

— Поглянь сюди. Він вийшов о восьмій п’ятна­дцять.

Виходив Бун квапливо, йому явно було ніяково в цьому закладі. Камера на парковці зареєструвала, як він опустився на всі чотири кінцівки і рвонув до своєї машини.

Холлі уважно переглянула список.

— Кажеш, Бун вийшов о восьмій п’ятнадцять?

— Саме так я і сказав, Холлі,— роздратовано від­повів кентавр.— Повторю повільніше. О восьмій п'ятнадцять.

Холлі схопила лазерну указку.

— Якщо це правда, то як він знову вийшов о восьмій двадцять?

І то була правда. На вісім рядків нижче знову вискочило ім’я Буна.

— Я уже бачив. Глюк,— пробурмотів Фоулі,— оце й усе. Двічі вийти він не міг. Це неможливо. Таке іноді трапляється. Неполадки, більш нічого.

— Хіба що вдруге був не він.

Кентавр схрестив руки, немов захищався.

— Тобі не здається, що я про це думав? Кожного, хто входить чи виходить із «Хоулерс Пік», сканують з десяток разів. Кожен сканер перевіряє обличчя принаймні за вісімдесятьма контрольними точками. Якщо комп’ютер каже, що то Бум, то це він і є. Гоблі­нові мою систему ніяк не надурити. У них ледь мозку вистачає, щоб ходити і говорити водночас.

Холлі за допомогою лазерної указки відкрила відеозапис Буна. Вона збільшила його голову, ско­риставшись фотоманіпуляційною програмою, щоб зробити зображення чіткішим.

— Що ти шукаєш? — запитав Рут.

— Не знаю, командире. Щось. Будь-що.

Через кілька хвилин Холлі нарешті зрозуміла. Вона відразу зрозуміла, що має рацію. Інтуїція дзиж­чала, немов бджолиний рій.

— Подивіться,— сказала вона, збільшуючи брови Буна.— Потерта луска. Гоблін линяє.

— То й що? — буркнув Фоулі.

Холлі відкрила інший запис.

— Погляньте сюди. Жодної потертої луски.

— Він її відірвав. Теж мені, подія.

— Ні. Усе серйозніше. Коли Бун заходив, шкіра у нього була майже сірою. А тепер він яскраво-зеле­ний. У нього навіть камуфляжні плями на спині.

Фоулі хмикнув.

— У місті можна побачити багато камуфляжу.

— Що ти хочеш сказати, капітане? — втрутився Рут і загасив сигару.

— Бун лишив свою шкіру в кімнаті для відвідува­чів. Тож, де його шкіра?

Запанувала довга тиша, усі намагалися зрозуміти, що саме хотіла сказати Холлі.

— Чи таке можливо? — нетерпляче запитав Рут.

Фоулі немов заціпенів.

— Господи, можливо.

Кентавр витяг клавіатуру, його товсті пальці за­танцювали над гномськими літерами. На екрані з’явилося нове відео. На ньому із кімнати виходив іще один гоблін. Дуже схожий на Буна. Дуже, але не зовсім. Щось було не так. Фоулі збільшив зображен­ня гоблінової голови. Стало зрозуміло, що гоблін­ська шкіра сиділа не дуже добре. Деяких шматочків не вистачало, і на талії утворилися зморшки.

— Саме це він і зробив. Повірити не можу.

— Вони все спланували,— сказала Холлі.— Не останньої миті вирішували. Бун дочекався, доки не почнеться линька. Потім відвідав дядька, і вони здерли з нього шкіру. Генерал Скален надягнув шкі­ру і вийшов за двері, по дорозі надуривши сканер. Коли знову з’явилося ім’я Буна, ти вирішив, що це глюк. Просто, але абсолютно геніально.

Фоулі упав в офісне крісло спеціальної конструк­ції.

— Неймовірно. Чи можуть гобліни таке зробити?

— Жартуєш? — сказав Рут.— Вправна гоблінська швачка може зняти шкуру без жодної дірочки. Вони ж зі старої шкури собі одяг і роблять, якщо вза­галі одягаються.

— Знаю. Мені цікаво, чи гобліни можуть до тако­го додуматися самотужки? Навряд чи. Потрібно спіймати Скалена і дізнатися, хто за цим стоїть.

Фоулі набрав номер палати Кобой у клініці Ар­гона.

— Просто перевірю, чи досі Опал Кобой там. Такі штучки цілком у її стилі.— Через хвилину він повернувся

до Рута.— Нічого. Досі в країні снів. Не знаю, добре це чи погано. Не хотілося б, аби вона знову опинилася на волі, але тоді ми хоча б знали, з ким маємо справу.

У Холлі майнула думка, від якої аж кров відлила від обличчя.

— Ви ж не думаєте, що то він? Артеміс Фаул?

— Звісно, ні,— сказав Фоулі.— Це аж ніяк не Хло­пець Бруду. Неможливо.

Рут був не таким переконаним.

— Я б на твоєму місці словами не розкидався. Холлі, щойно ми спіймаємо Скалена, я хочу, аби за­просила документи з нагляду і кілька днів покопирсалася в них. Побачимо, чи не задумав чого той Хло­пець Бруду. Про всяк випадок.

— Так, сер.

— Тепер ти, Фоулі. Даю згоду на зміни в режимі нагляду. На твій розсуд. Хочу чути кожен дзвінок, який робить Артеміс, і бачити кожен лист, якого він відправляє.

— Але, Джуліусе! Йому ж пам’ять стирали під моїм наглядом! Усе чисто. Я вишкріб йому спогади про ельфів, навіть гоблін так равлика із панцира не висмокче. Якби ми постукали в Артемісові двері та станцювали на порозі канкан, він би нас і не впізнав. Щоб ініціювати процес відновлення спогадів, потрі­бен особливий спусковий механізм.

Рутові не сподобалося, що з ним сперечаються.

— По-перше, не називай мене Джуліусом. По- друге, роби, що я тобі сказав, коню, або я уріжу тобі бюджет. А по-третє, що таке канкан?

Фоулі закотив очі.

— Забудьте. Зміни в режимі нагляду я організую.

— Розумне рішення,— похвалив Рут і витяг з ки­шені вібруючий телефон. Кілька секунд послухав, схвально буркнув.— А зараз забудьте Фаула,— ска­зав він, ховаючи телефон.— Трабл знайшов генерала Скалена. Він в Е37. Холлі, ти зі мною. Фоулі, ти ле­тиш за нами в технічному транспортері. Генералові явно захочеться поговорити.

Небесне місто прокидалося для ранкових справ. Хоча називати їх ранковими було б помилкою, адже під землею було лише штучне освітлення. За люд­ськими стандартами Небесне місто було чимось на кшталт великого села, і мешканців у ньому було мен­ше за десять тисяч. Але в ельфійських масштабах це був найбільший мегаполіс від часів Антарктиди, значна частина якої була похована під триповерхо­вим доком для транспортерів Атлантиди нової.

ЛЕПівський крейсер командира Рута прорвався через загачені в годину пік вулиці. Його магнітне поле автоматично відсувало інші транспортні засоби на сусідні смуги. Рут і Холлі сиділи на задньому си­дінні. З кожною хвилиною ситуація ставала дедалі дивнішою. Спочатку зникає Скален, а тепер локатор показує, що він хоче поговорити з командиром Рутом.

— Що ти про це думаєш? — нарешті запитав Рут.

Ось чому він був таким гарним командиром — він поважав думку своїх офіцерів.

— Не знаю. Це може бути пастка. Що б там не трапилося, але йти туди самому вам не можна.

Рут кивнув.

— Знаю. Навіть я не такий упертий. До того ж Трабл може і владнати ситуацію, доки ми туди діста­немося. Йому не дуже подобається чекати наказів. Він мені когось нагадує, еге ж, Холлі?

Холлі криво всміхнулася, немов од болю скриви­лася. Не раз їй дорікали, що вона не звертає уваги на накази і не чекає на підмогу.

Рут підняв звукоізоляцію між ними і водієм.

— Потрібно поговорити, Холлі. Про чин майора.

Холлі глянула в очі начальника. Вони сповнилися сумом.

— Підвищення я не отримала,— видихнула вона, несила приховати полегшення.

— Ні. Ні, ти його отримала. Отримаєш. Офіційне оголошення зроблять завтра. Перша жінка-майор в історії Рекону. Неабияке досягнення.

— Але, командире! Я не вважаю...

Рут підняв палець, наказуючи замовкнути.

— Хочу щось тобі розказати, Холлі. Про свою кар’єру. Власне, це метафора про твою кар’єру, тож слухай уважно і спробуй зрозуміти. Багато років тому, коли ти ще носила комбінезончика із клапаном на дупці, я був молодим і гарячим новобранцем у Реконі. Мені подобався запах свіжого повітря. Кожна мить, яку я проводив на місячному світлі, була незабутньою.

Холлі навіть не довелося докладати зусиль, щоб уявити себе на місці командира. Саме так вона сама почувалася, коли мандрувала на поверхню.

— Тож я намагався виконувати свою роботу яко­мога краще, і як виявилося, трохи перестарався. Од­ного дня мене підвищили.

Час від часу Рут клацав очищувальною кулькою біля кінчика сигари, тож запаху в машині не було. Винятковий жест.

— Майор Джуліус Рут. Це останнє, чого мені тоді хотілося, тож я покрокував до кабінету командира і так йому і заявив. Я польовий офіцер, сказав я. Не хочу сидіти за столом і заповнювати електронні звіти. Можеш мені не вірити, але я мало не героєм почувався, так розпалився.

Холлі спробувала набрати здивованого вигляду, але вийшло не дуже добре. Командир мало не весь час розпалювався, навіть щоки червоніли, тому його і називали позаочі Буряком.

— Але мій командир сказав таке, що змінило моє рішення. Хочеш знати, що саме?

І Рут продовжив розказувати, навіть не дочекав­шись відповіді.

— Мій командир сказав: «Джуліусе, це підвищен­ня не для тебе, воно для Народу».— І Рут звів одну брову.— Розумієш, до чого я веду, га?

Холлі знала, що він хотів сказати. Саме це було слабким місцем у її аргументах.

Рут поклав їй на плече руку.

— Народу потрібні гарні офіцери, Холлі. Потріб­ні такі ельфи, як ти, щоб захищати їх від Людей Бру­ду. Чи хотів би я літати під зорями, щоб вітер дзве­нів у вухах? Так. Та чи було б від мене стільки ж користі? Ні.

Рут замовк, утягнув сигарний дим. Блиснула очи­щувальна кулька.

— Ти чудовий офіцер Рекону, Холлі. Одна з най­кращих. Трохи імпульсивна, не дуже поважаєш на­чальство, але маєш добру інтуїцію. Я б навіть і не думав відзивати тебе від активних дій, коли б не був переконаний, що під землею ти б краще попрацюва­ла на ЛЕП. Зрозуміла?

— Так, командире,— похмуро відповіла Холлі.

Він має рацію, навіть якщо егоїстична частина її душі і не готова цього визнати. Принаймні, вона буде контролювати спостереження за Фаулом, доки нова посада не прив’яже її до підземного світу.

— Посада майора має свої переваги,— сказав Рут.— Іноді, просто заради того, щоб відволіктися від нудьги, можна придумати собі якесь завдання Так щоб вибратися на поверхню. У Гаваї, наприклад Чи там у Нову Зеландію. Поглянь на Трабла Кельпа. Це вже нове покоління майорів, більш практичне. Мабуть, саме такі ЛЕП і потрібні.

Холлі розуміла, що командир намагається пом’якшити удар. Щойно вона отримає майорські жолуді на лацкан, на поверхні з’являтиметься набагато рід­ше. І то коли пощастить.

— Я ризикую своєю головою, Холлі, рекоменду­ючи тебе на майора. Твоя кар’єра була повна усіля­ких подій, м’яко кажучи. Якщо ти хочеш відмови­тися від підвищення, кажи зараз, і я відкличу твою кандидатуру.

«Останній шанс,— подумала Холлі.— Зараз або ніколи».

— Ні,— сказала вона.— Я не відмовлюся. Як мож­на? Хто знає, коли з’явиться новий Артеміс Фаул?

Холлі чула свій голос немов здалеку, наче говорив хтось інший. Так і чула дзвони довічної нудьги у ву­хах. Офісна робота. Вона отримала офісну роботу.

Рут поплескав її по плечу, і велетенська рука мало повітря із легень не вибила.

— Знаю,— зітхнула Холлі, і в голосі не було ані нотки полегшення.

Поліцейський крейсер зупинився біля Е37. Рут відчинив двері автомобіля і звісив ноги, щоб вийти, але зупинився.

— Якщо це має хоч якесь значення,— він сказав тихо, майже ніяково,— я тобою пишаюся, Холлі.

І пішов. Ступив на вулицю до юрби офіцерів ЛЕП, що наставили свою зброю на шахту підйомника.

«Це має значення,— подумала Холлі, спостеріга­ючи, як Рут одразу взяв ситуацію під свій конт­роль.— Велике значення».

Підйомники були природними отворами, крізь які магма піднімалася від ядра землі на її поверхню. Більшість із них вели на дно океанів, підігріваючи теплі течії і підживлюючи глибинне життя, але були й такі, що виводили гази на поверхню сухої місце­вості крізь щілини і розколини. ЛЕП користувалася силою магми, щоб піднімати своїх офіцерів на по­верхню в титанових яйцеподібних транспортерах. Можна було і сплячою шахтою скористатися, щоб піднятися неквапливо. Е37 виходила на поверхню в центрі Парижа і до недавнього часу її використо­вували лише гобліни для своїх контрабандних опе­рацій. Термінал багато років був закритий для публі­ки, його навіть ремонтувати не думали. Саме зараз єдиними відвідувачами Е37 були члени знімальної групи, які робили фільм про повстання Б’ва Келл. Роль Холлі грала трикратна володарка премії АМП Скайлар Піт, а Артеміса Фаула створили з допомо­гою комп’ютера.

Коли приїхали Холлі з Рутом, майор Трабл Кельп уже розташував навколо входу до терміналу три гру­пи захвату ЛЕП.

— Доповідай, майоре,— наказав Рут.

Кельп махнув рукою на вхід.

— Увійти можна, вийти — ні. Усі допоміжні вихо­ди уже давно обвалилися, тож якщо Скален там, йому доведеться пройти повз нас, щоб дістатися дому.

— А ми переконані, що він там?

— Ні,— зізнався майор Кельп.— Упіймали його сигнал. Але хто б там не допоміг йому втекти, він міг зробити розтин на голові генерала і витягти переда­вач. Точно нам відомо тільки те, що хтось із нами грається. Я послав двох найкращих реконівських крилатих ельфів, і вони повернулися ось із чим.— І Трабл передав їм звукову пластину.

Такі пластини, розміром із ніготь великого паль­ця, використовували для того, щоб записувати при­вітання із днем народження. Ця пластина була у ви­гляді іменинного торта. Рут стиснув її пальцями. Тепло тіла активує мікрочіп.

Із крихітної колонки залунав шиплячий голос, що через дешевий матеріал був іще більш рептильним.

— Руте,— сказав голос.— Я говоритиму з тобою. Розкажу тобі велику таємницю. Приведи жінку, Хол­лі Шорт. Її одну, більше нікого. Прийде хтось іще, і загине багато. Мої друзі про це подбають...

Повідомлення закінчилося традиційною мело­дією, що так не пасувала до змісту.

Рут вилаявся.

— Гобліни. Обожнюють драму.

— Це пастка, командире,— не вагаючись сказала Холлі.— Минулого року саме ми були в лабораторії Кобой. Гобліни вважають, що саме ми винні в пораз­ці повстання. Якщо ми туди підемо, хтозна, що на нас там чекатиме.

Рут схвально кивнув.

— Ти вже і думаєш, як майор. Ризикувати не мож­на. Які у нас варіанти, Трабле?

— Якщо ви туди не підете, загине багато. Якщо підете, загинете ви.

— Не дуже великий вибір. Чи не можете розпові­сти чогось більш приємного?

Трабл опустив візор і звірився з міні-екраном на плексигласі.

— Нам удалося повернути до робочого стану ска­нери безпеки терміналу і провести термальне скану­вання. Знайшли одне джерело тепла на вході в ту­нель, тож Скален один, якщо це він. Що б він там не робив, у нього немає ніякої відомої нам зброї чи ви­бухової речовини. Лише кілька батончиків із жуків і стара добра аш два о.

— Виверження магми очікується? — запитала Холлі.

Трабл провів указівним пальцем по подушечці на лівій рукавичці — прокрутив інформацію на моніторі.

— Найближчі два місяці нічого. Цей підйомник пульсуючий. Тож Скален не планує вас підсмажити.

Щоки у Рута розжеврілися, як вугілля.

— Дарвіт! — знову не втримався він,— Я думав, що з гоблінами ми покінчили. У мене така спокуса послати туди оперативника і вважати, що Скален блефує.

— Я б саме це і порадив,— погодився Трабл.— У нього там немає нічого такого, що б вам зашкоди­ло. Дайте мені п’ять ельфів, і ми запхаємо Скалена до фургона так швидко, що він навіть не встигне второпати, що його заарештували.

— Я так розумію, що чіп, який має навіяти сон, не працює? — запитала Холлі.

Трабл знизав плечима.

— Мусимо визнати, що ні. Він не функціонував, доки ми сюди не приїхали, а тут на нас уже чекала пластина. Скален знав, що ми прийдемо. Навіть по­відомлення залишив.

Рут стукнув кулаком по долоні.

— Я мушу йти. Всередині безпосередньої небезпе­ки немає, і ми не маємо підстав припустити, що Ска­лен не винайшов спосіб, як утілити свої погрози в життя. Власне, вибору в мене немає. Я не можу на­казати вам іти зі мною, капітане Шорт.

У Холлі шлунок у вузол зав’язався, але вона про­ковтнула страх. Командир має рацію. Іншого вибору немає. Отаке воно, життя офіцера ЛЕП. Захищати Народ.

— Наказувати не потрібно, командире. Я йду до­бровільно.

— Добре. А тепер, Трабле, пропусти транспортер Фоулі через барикади. Піти-то ми підемо, але ж ми не можемо йти неозброєними.

У Фоулі в міні-транспортері було більше зброї, ніж в арсеналі людської поліції будь-якої країни. Ко­жен сантиметр стіни мав чи то якийсь кабель, чи гвинтівку, що бовталася на гачку. Кентавр сидів по­середині і налаштовував «Нейтрино». Кинув його Холлі, щойно вона зазирнула.

Вона спритно піймала пістолета.

— Гей, обережніше!

Фоулі гмикнув.

— Не хвилюйся. Спусковий гачок іще не закодо­вано. Ніхто не може стріляти із нього, доки ком­п’ютер не зареєструє його як власника. Навіть якщо зброя потрапить до лап гоблінів, скористатися нею вони не зможуть. Моя остання розробка. Після по­встання Б’ва Келл мені здалося, що настав час обно­вити нашу систему захисту.

Холлі обхопила рукоятку пістолета. Червоний вогник сканера пробіг по всій довжині пластикової ручки і змінився на зелений.

— Ну от. Тепер ти власник. Віднині «Нейтри- но-3000» належить одній-єдиній жінці.

Холлі зважила прозорий пістолет у руці.

— Занадто легкий. Мені більше «2000» подоба­ється.

Фоулі вивів на настінний монітор технічні харак­теристики моделі.

— Легкий, але ти до нього звикнеш. Іще один плюс — немає металевих частин. Живиться кінети­кою, рухами твого тіла, завдяки ядерному акумуля­тору. Звісно, підключається до системи наведення шолома. Корпус напрочуд міцний. Я б сказав, що це крута штука.

Фоулі передав Рутові більшу модель.

— Кожен постріл реєструється на комп’ютері ЛЕП, тож ми можемо визначити, хто стріляв, коли стріляв і в якому напрямку. Це збереже міжнародній комісії багато комп’ютерного часу,— підморгнув він Холлі.— Тобі це має сподобатись.

Холлі покосилася на кентавра. Вона добре знала ту міжнародну комісію. Вони вже провели щодо неї дна розгляди і не відмовилися б від третього. Коли є щось гарне у підвищенні, так це можливість поба­чити вираз їхніх облич, коли командир пришпилить майорські жолуді їй на лацкан.

Рут підкинув пістолета в руці.

— Так, тепер можемо стріляти. А якщо нас підстрелять?

— Не підстрелять,— відмахнувся Фоулі.— Я хак­нув сканери терміналу і підключив ще кілька своїх сенсорів. Там немає нічого такого, що б вам зашко­дило. В найгіршому випадку перечепитесь та вивихнете ногу.

У Рута аж шия почервоніла.

— Фоулі, чи не нагадати тобі, що твої сенсори вже колись обдурили? В цьому самому терміналі, якщо мені не зраджує пам’ять.

— Добре, добре. Не хвилюйтеся, командире,— крізь зуби відповів Фоулі.— Минулий рік я не забув. Як я міг, коли Холлі кожні п’ять хвилин мені про це нагадує?

Кентавр поставив на лавку дві закритих валізи. Він набрав код на замках, кришки відкинулися.

— Реконівські костюми наступного покоління. Хотів показати на конференції наступного місяця, але якщо сам командир береться до справи, беріть їх уже сьогодні.

Холлі витягла костюм із валізки. Той блиснув і набув того ж кольору, що і стіни транспортера.

— Тканина, власне, вироблена із камуфляжної фольги, тож ви весь час будете віртуально сховани­ми. І захист умикати не потрібно буде,— пояснив Фоулі.— Звісно, цю функцію можна вимкнути. В костюм убудовані крила. Вони мають спеціальну систему, що гасить усі звуки,— абсолютно нова кон­цепція. Живляться від батареї на паску, і кожне кри­ло має сонячну міні-батарею на випадок польотів над землею. Костюми мають компенсатори тиску, які дозволяють переходити із одного середовища в інше без будь-яких незручностей.

Рут підняв другий костюм.

— Вони ж коштують силу-силенну грошей.

Фоулі кивнув.

— Навіть не уявляєте скільки. Половина мого бю­джету за минулий рік пішла на розробку цих костю­мів. Але старих костюмів вони ще років із п’ять не замінять. Ці два — єдині діючі моделі, що ми маємо, тож я буду дуже вдячний, якщо ви їх повернете. Вони протиударні, вогнетривкі, невидимі для рада­рів і безперервно надсилають діагностичну інформа­цію до Поліцейської Плази. Ті шоломи, що ми зараз маємо, надсилають нам важливу інформацію, але повий костюм додає ще один потік, з якого ми мо­жемо дізнатися, чи не заблоковані ваші артерії, чи не зламані кістки і навіть чи не пересохла шкіра. Така собі літаюча клініка. На грудях навіть є куленепробивна пластина, на випадок, якщо у вас стрілятимуть люди.

Холлі піднесла костюм до зеленого плазмового екрана. Камуфляжна фольга відразу ж стала смараг­довою.

— Мені подобається,— сказала вона,— Зеле­ний — мій колір.

Трабл Кельп наказав принести кілька прожекто­рів, що лишилися після зйомок, і спрямувати світло на нижній рівень порту. Яскраве світло вихоплюва­ло кожну порошинку, що танцювала в повітрі, і від цього все стало схожим на підводний світ. Командир Рут і капітан Шорт увійшли до приміщення. Візори опущені, зброя напоготові.

— Що скажете про костюм? — запитала Холлі, ав­томатично спостерігаючи за різноманітними дис­плеями з внутрішнього боку візора.

У стажерів ЛЕП часто виникають труднощі, бо по­трібно розвивати подвійне фокусування та дивитися і на територію, і на екрани шолома. Дуже часто спра­ва закінчувалася так званою «повною вазою», тобто офіцерів ЛЕП просто нудило у власний шолом.

— Непогано,— відповів Рут.— Легенький як пі­р’їнка, і навіть здогадатися не можна, що в нього є крила. Не переказуй мої слова Фоулі, у нього й без того кирпа гнута.

— Мені нічого не потрібно переказувати, коман­дире,— пролунав у навушнику голос Фоулі. Колонки були новими, геле-вібраційними, тож відчуття було таке, немов у шоломі сидів сам кентавр.— Я з вами щокроку, стежу із транспортера, звісно.

— Звісно,— сухо кинув Рут.

Ельфи обережно пройшли повз лінію кабінок для перевірки документів. Фоулі запевнив, що безпосе­редньої небезпеки в цій частині терміналу немає, але кентавр уже колись помилявся. А помилка може ко­штувати життя.

Знімальна група вирішила, що власного пилу в терміналі не вистачає, тож сірої піни набризкали в кожному кутку. Навіть кинули на одну купу бруду голову ляльки. Стіни і ескалатор зачорнили, немов там лишилися сліди від лазерів.

— Нічого собі настріляли,— посміхнувся Рут.

— Трохи перебільшили. Сумніваюся, чи було тоді хоч із десяток пострілів.

Вони пройшли через зал посадки і увійшли в зону доків. Транспортер, яким користувалися гобліни для своїх контрабандних операцій, розібрали, і тепер він відпочивав осторонь. Новий транспортер пофарбу­вали блискучою чорною фарбою, щоб він здавався більш зловісним, і на ніс причепили якусь гоблін­ську прикрасу.

— Скільки ще? — сказав Рут у мікрофон.

— Пересилаю план терміналу на ваші шоломи,— відповів Фоулі.

За секунду на візорах з’явився план. Він трошки збивав із пантелику, бо вони, власне, дивилися звер­ху на самих себе. В приміщенні було три джерела те­пла. Два, розташовані майже поряд, повільно просу­валися до виходу в шахту. Холлі і командир. Третя фігура стаціонарно перебувала на вході в тунель. За кілька метрів від третьої фігури термо-скан ви­світлював усю територію через тепло від Е37.

Вони дійшли до дверей — два метри сталі, що від­діляли вихід у тунель від решти терміналу. Над маг­нітними рейками колись погойдувалися транспор­тери, чекаючи на свою чергу до виходу в шахту. Двері були зачинені.

— Ти можеш їх відчинити дистанційно, Фоулі?

— Звісно, командире. Мені вдалося абсолютно ге­ніально підключити свою операційну систему до старих комп’ютерів терміналу. І то було не так легко, як здається...

— Повірю тобі на слово,— сказав командир, пере­биваючи Фоулі.— Просто натисни кнопку, поки я не вийшов звідси і не набив тобі пельку.

— Деякі речі ніколи не змінюються,— пробурмо­тів Фоулі, натискаючи кнопку.

Вхід до тунелю смердів, як бластерна гармата. Зі стелі звисали застиглі краплини розплавленої руди, а зем­ля під ногами була потрісканою і ненадійною. Кожен крок лишав глибокий слід на кірці сажі. Тягнувся по ній іще один ланцюжок слідів, і вів він до темної по­статі, що згорбилася на землі близько шахти.

— Он він,— сказав Рут.

— Побачила.— Холлі навела промінь лазерного світла на тулуб істоти.

— Тримай його,— наказав командир.— Я спуска­юсь.

Рут пішов по тунелю, намагаючись не потрапити під лінію вогню Холлі. Якщо Скален ворухнеться, Холлі доведеться стріляти. Але генерал, якщо то був він, лишався нерухомим. Його повністю прикривав плащ із каптуром.

Командир увімкнув динаміки на шоломі, щоб його можна було почути крізь завивання вітру.

— Гей, ти! Стань обличчям до стіни. Поклади руки за голову.

Фігура не ворухнулася. Холлі так і думала. Рут підступився ближче, тримаючись напоготові, на зігнутих колінах, готовий стрибати. Він тицьнув у плече істоти «Нейтрино-3000».

— Піднімайся, Скалене.

Легенького поштовху виявилося достатньо, щоб гоблін завалився. Він упав на підлогу тунелю облич­чям догори. Над ним, як сполохані кажани, здійня­лися пластівці сажі. Каптур збився набік, відкривши обличчя і, що найважливіше, очі.

— Це він,— сказав Рут.— Його замесмеризували.

Почервонілі вузькі очі генерала були порожні. Ситуація дуже серйозна, адже тепер зрозуміло, що його втечу спланував хтось інший, і Холлі з Рутом втрапили в пастку.

— Пропоную забиратися звідси,— сказала Хол­лі.— Негайно.

— Ні,— нахилився над гобліном Рут.— Коли вже ми тут, маємо забрати із собою Скалена.

Вільною рукою він схопив гобліна за комір і при­готувався ривком поставити його на ноги. Пізніше Холлі зазначить у своєму звіті, що саме від тієї миті усе пішло геть не так, як мало. Рутина — хоча і трохи дивна — раптом перетворилася на щось жахливе.

— Не чіпай мене, ельфе,— сказав голос. Сичавий гоблінський голос. Голос Скалена. Але як таке може бути? Губи у генерала не ворушилися.

Рут відсахнувся, але опанував себе.

— Що тут відбувається?

Солдатська інтуїція Холлі дзижчала в потилиці.

— Що б то не було, нам це не сподобається. Ході­мо, командире. Просто зараз.

Рут замислився.

— Голос лунає із його грудей.

— Може, операція? — припустила Холлі.— Ході­мо звідси.

Командир нахилився, відкинув плащ Скалена. До грудей генерала була прив’язана металева коробоч­ка. Тридцять на тридцять сантиметрів, з маленьким екраном по центру. На екрані світилося неясне об­личчя. Саме воно і говорило.

— Ага, Джуліусе,— сказало воно голосом Скале­на.— Я знав, що ти прийдеш. Славнозвісне его ко­мандира Рута не дозволить йому триматися осто­ронь. Явна пастка, і ти прийшов прямісінько до неї.

Голос був точно Скаленів, але було щось таке в побудові фраз, у модуляціях... Занадто витончене для гобліна. Витончене і дуже знайоме.

— Ти ще не здогадалася, капітане Шорт? — ска­зав голос. Тепер він змінився. Перейшов на вищі ре­гістри. Тон уже не був ані чоловічим, ані гоблін­ським.

«Це говорить жінка,— подумала Холлі.— Жінка, яку я знаю».

На екрані з’явилося обличчя. Прекрасне і зле. Очі аж світилися від ненависті. Обличчя Опал Кобой. Більша частина голови була вкрита пов’язками, але впізнати можна було.

Холлі квапливо заговорила в мікрофон шолома.

— Фоулі, у нас проблема. Опал Кобой на волі. По­вторюю: Опал Кобой на волі. Це пастка. Оточуйте територію, периметр п’ятсот метрів, везіть цілите­лів. Будуть постраждалі.

Обличчя на екрані зареготало, крихітні зуби піксі блиснули, немов перлини.

— Можеш говорити що завгодно, капітане Шорт. Фоулі тебе не чує. Мій прилад блокує передачу да­них. 1 сонний чіп теж, і скан, який, думаю, ви запус­тили до того, як іти сюди. Втім, ваш приятель-кен- тавр може вас бачити. Я лишила йому його дорогоцінні камери.

Холлі наблизила зображення Опал. Якщо Фоулі отримає картинку піксі, про все інше він здогада­ється.

Кобой знову розреготалася. Опал явно насоло­джувалася ситуацією.

— Дуже добре, капітане. Ти завжди була розум­ною. Відносно, звісно. Покажеш Фоулі моє обличчя, і він оголосить тривогу. Не хочеться тебе розчарову­вати, Холлі, але прилад зроблено з особливого сплаву, невидимого для штучного ока. Фоулі не побачить нічого, крім легенького мерехтіння.

Секретний сплав розроблявся для космічних транспортних засобів. Він абсорбував усі хвилі відо­мих сигналів, людських та ельфійських, тож був вір­туально невидимим для механічних пристроїв. Його виробництво було неймовірно дорогим. Навіть така невеличка кількість, якою було вкрито апарат Ко­бой, коштувала цілий склад золота.

Рут швидко випрямився.

— Тут усе проти нас, капітане. Виходимо звідси.

Але полегшення Холлі не відчула. Кобой так легко не відпустить. Просто так вони звідси не вийдуть. Якщо Фоулі зміг хакнути комп’ютер, то і Кобой зможе.

Сміх Опал перетворився на істеричний регіт.

— Виходити? Чудова тактика, командире. Вам по­трібно попрацювати над своїм словниковим запа­сом. Що далі? Прикриття?

Холлі відстебнула клапан на рукаві, під яким хо­валася гномська клавіатура. Вона швидко відкрила базу даних ЛЕП, знайшла файли щодо Опал Кобой.

— Опал Кобой,— сказав голос капрала Фронд. У ЛЕП завжди користувалися голосом Лілі Фрод для озвучки інформаційних відео. Вона була гламурною та елегантною, з шовковистими білявими локонами і наманікюреними нігтями дюйм завдовжки, абсо­лютно непридатними для польових умов.— Ворог ЛЕП номер один. Зараз перебуває під наглядом у клініці Дж. Аргона. Опал Кобой — сертифікований ге­ній. Результати стандартного тесту — 300 балів. Підозри на манію величності і маніакальну одержи­мість. Дослідження зазначають, що Кобой може бути патологічною брехухою і страждати на легку форму шизофренії. За більш детальною інформацією звер­ніться, будь ласка, до центральної бібліотеки ЛЕП на другому поверсі Поліцейської Плази.

Холлі закрила файл. Одержимий геній і патоло­гічна брехуха. Саме те, що потрібно. Інформація не дуже допомогла. Вона і сама це знала. Опал на свобо­ді, хоче їх убити і виявилася досить розумною, щоб розробити план, як саме це здійснити.

Опал насолоджувалася своїм тріумфом.

— Ви навіть не знаєте, як довго я чекала на цю мить,— сказала піксі й замовкла.— Ні, знаєте. Врешті- решт, саме ви зруйнували мої плани. А тепер я впій­мала вас обох.

Холлі була спантеличена. Може, Опал і має сер­йозні проблеми з психікою, але її аж ніяк не можна вважати дурною. До чого всі ці розмови? Від чого вона намагається їх відволікти?

Така сама думка майнула і у Рута.

— Холлі! Двері!

Холлі швидко обернулася і побачила, як почали зачинятися двері. Ще трохи, і вони будуть повністю відрізані від ЛЕП, а їхня доля цілком залежатиме від Опал Кобой.

Холлі прицілилася в магнітні ролики на верхній планці дверей, зробила один за одним кілька пострі­лів із «Нейтрино». Двері смикнулися, але не зупи­нилися. Двоє роликів вилетіли, але рушійна сила масивної плити все одно тримала їх на місці. З лихо­вісним гуркотом двері зачинилися.

— Нарешті ми одні,— сказала Опал голосом не­винної студентки-ельфійки на першому побаченні.

Рут наставив зброю на прилад, прилаштований до грудей Скалена, немов це могло хоч якось зашкоди­ти Кобой.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Ти знаєш, чого я хочу,— відповіла Опал.— Пи­тання в тому, як мені це отримати? Який вид помсти задовольнить мене більше? Звісно, ви обидва помре­те, але цього недостатньо. Мені хочеться, аби ви страждали, як я, скомпрометовані та знехтувані. Принаймні, хтось один. Іншого принесу в жертву. Байдуже кого.

Рут відступив до бластових дверей, помахав ру­кою Холлі, щоб та підійшла.

— Варіанти? — прошепотів він, повернувшись спиною до приладу Кобой.

Холлі підняла візора, витерла з лоба піт. Шолом був обладнаний кондиціонером, але іноді піт не мав жодного відношення до температури.

— Треба вибиратися,— відповіла вона.— Шахта.

Рут кивнув.

— Згоден. Піднімемося вгору, щоб вийти поза межі дії блокатора сигналів Кобой і викличемо ма­йора Кельпа.

— А Скален? Він замесмеризований до безтями і сам про себе не подбає. Якщо ми втечемо, Опал прибере його як свідка.

Така вже злодійська логіка. Ті, хто воліють підко­рити світ, не гидують і тим, щоб прибрати зі свого шляху собі подібних.

Рут аж загарчав.

— Мало того, що ми через гобліна вскочили в таку халепу, так тепер іще і спасати його! Беремо Скалена із собою. Стрільни кілька разів в оту коро­бочку у нього на грудях, і коли вона перестане дзиж­чати, я перекину генерала через плече, і поліземо до Е37.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, переводячи на­стройки зброї на мінімум.

Частина заряду потрапить і до Скалена, але за­вдасть шкоди не більше, ніж пересушені на кілька хвилин зіниці.

— Не звертай уваги на піксі. Що б вона там не го­ворила, роби свою справу.

— Так, сер.

Рут кілька разів глибоко вдихнув. Холлі навіть за­спокоїлася, коли побачила, що командир хвилюєть­ся не менше за неї.

— Гаразд. Починаємо.

Обидва ельфи повернулися і швидко кинулися до непритомного гобліна.

— Ми придумали якийсь планчик? — глузливо запитала Кобой з маленького екрана.— Щось гені­альне, сподіваюсь. Щось таке, чого я не передбачи­ла?

Похмура Холлі намагалася не прислухатися до її слів, але вони все одно проникали в мозок. Щось ге­ніальне? Навряд чи. Просто зараз це єдиний варіант. Щось таке, що Кобой не передбачила? Сумнівно. Опал могла цілий рік до цього готуватися. Чи не ста­неться так, що вони робитимуть саме те, що їй по­трібно?

— Сер...— почала Холлі, але Рут уже зайняв по­зицію біля Скалена.

Холлі випустила в маленький екран шість зарядів. Усі шість потрапили в піксельне зображення Кобой. Її обличчя зникло за шквалом перешкод. Між мета­левими частинами проскочили іскри, з динаміків повалив кислотний дим.

Рут затримався на мить, чекаючи, коли розподі­литься заряд, і схопив Скалена за плечі.

Нічого не сталося.

«Я помилялася,— подумала Холлі, видихнувши. Вона навіть і не усвідомлювала, що затримала по­дих.— Я помилялася, дякувати богам. Опал не має плану». Але це було не так, і Холлі сама тому не ві­рила.

Коробочка на грудях у Скалена була прикріплена окто-ланцюгами. Таку систему з восьми телеско­пічних кабелів часто використовували в ЛЕП, щоб утримувати небезпечних злочинців. Замикати і від­микати замок можна було дистанційно, і коли лан­цюги були вже замкнуті, відімкнути їх можна було або з пульта, або точильником. Щойно Рут нахилив­ся, окто-ланцюги клацнули і захлеснулися навколо командира, звільнивши Скалена. Коробочка опини­лися на грудях Рута.

На зворотному боці приладу з’явилося обличчя Кобой.

— Командире Рут,— сказала вона, аж задихаю­чись від люті,— схоже, тепер ти жертва.

— Дарвіт! — вилаявся Рут і стукнув прилад руко­яткою пістолета.

Кабелі стиснулися ще більше, і Рут уже ледь міг дихати. Холлі почула, як хруснуло кілька ребер. Ко­мандир ледь утримався на ногах. На його торсі за­танцювали магічні сині іскорки, автоматично зцілю­ючи переламані кістки.

Холлі кинулася на допомогу, але не встигла навіть добігти до командира, як прилад гарячково запікав. Чим ближче вона підходила, тим голосніше він пікав.

— Не підходь,— гаркнув Рут.— Не підходь. Це спусковий механізм.

Холлі зупинилася і у відчаї ударила кулаком пові­тря. Рут має рацію. Вона вже чула про спускові механізми наближення. Гноми використовують їх у шах­тах. Закладають у тунель вибухівку, активують спусковий механізм і кидають із небезпечної відста­ні камінь.

На екрані знову з’явилося обличчя Опал.

— Послухайся Джуліуса, капітане Шорт,— пора­дила піксі.— Саме зараз варто бути дуже обережни­ми. Твій командир має слушність: сигнал, який ти чуєш,— дійсно спусковий механізм. Підійдеш за­близько, і його рознесе на шматки вибуховим гелем, що міститься всередині металевої коробки.

— Припини читати лекції та скажи, що тобі по­трібно,— рикнув Рут.

— Ну ж бо, командире! Терпіння. Твоїм хвилю­ванням скоро край. Власне, вони вже скінчилися, тож чому б тобі просто не почекати, доки сплинуть твої останні секунди?

Холлі обійшла командира, намагаючись не при­скорювати пікання таймера, стала спиною до шахти.

— Вихід існує, командире,— сказала вона.— Мені просто потрібно подумати. Хвилину, щоб усе обмір­кувати.

— Дозволь мені допомогти усе обміркувати,— глузливо сказала Кобой, і лють спотворила її дитяче личко.— Твої приятелі зараз намагаються пробити­ся сюди з допомогою лазерів, але, звісно, вони не встигнуть. І б’юся об заклад, що мій старий одно­кашник Фоулі прилип до відеоекрана. Що ж він там бачить? Бачить свою приятельку Холлі Шорт, яка наставила пістолета на свого командира. Навіщо вона це зробила?

— Фоулі про все здогадається,— сказав Рут. — Він уже тебе перемагав.

Опал зміцнила хватку опто-кабелів, змусивши ко­мандира впасти на коліна.

— Може, і здогадається. Якщо матиме час. Але вам не пощастило, час майже вийшов.

На Рутових грудях засвітилися цифри. Усього дві.

Шість і нуль. Шістдесят секунд.

— Одна хвилина життя, командире. Як почува­єшся?

Цифри ожили.

Цокання, пікання і знущання Опал впивалися в мозок Холлі.

— Вимкни, Кобой. Вимкни або, присягаюся, я...

Опал розреготалася. Регіт луною прокотився по тунелю, немов звідти неслося скреготіння гарпій.

— А то що? Що саме ти зробиш? Помреш поруч із командиром?

Знову хруст. Іще кілька ребер зламалося. Блакитні іскорки закрутилися по тілу Рута, немов зірки в ура­гані.

— Іди,— прогарчав він.— Холлі, я наказую тобі покинути мене.

— З усією до вас повагою, командире,— не можу. Це іще не кінець.

— Сорок вісім,— радісно проспівала Опал.— Со­рок сім.

— Холлі! Іди!

— Я б послухалася на твоєму місці,— сказала Ко­бой.— На кону інші життя. Рут уже мертвий, чому б не врятувати того, кого ще можна?

Холлі застогнала. Ще одне невідоме у такому складному рівнянні.

— Кого я можу врятувати? Хто в небезпеці?

— Ніхто, хто є дійсно важливим. Так, двійко Лю­дей Бруду.

«Звісно,— подумала Холлі.— Артеміс і Батлер. Іще двоє, які перешкодили планам Кобой».

— Що ти наробила, Опал? — вигукнула Холлі, на­магаючись перекричати цокотіння спускового меха­нізму і завивання вітру.

Кобой надула губки, немов дитина, яка завинила.

— Боюся, через мене твої друзі-люди вскочили в халепу. Саме зараз вони крадуть пакуночок із «Між­народного банку» в Мюнхені. Такий собі невеличкий подаруночок від мене. Якщо юний Фаул такий ро­зумний, яким усі його вважають, пакунка він не від­криє, аж допоки не дістанеться свого номера в готелі «Кронскі». Там він перевірить, чи немає ще яких пас­ток. І тут спрацює біобомба, і «бай-бай, надокучливі люди». Можеш лишатися тут, щоб потім усе поясни­ти. Гадаю, за кілька годин зможеш виправдатися пе­ред трибуналом. Або можеш урятувати друзів.

У Холлі голова пішла обертом. Командир, Арте­міс, Батлер. Усі от-от загинуть. Як вона може вряту­вати всіх? Виходу немає.

— Я полюватиму на тебе, Кобой. Де б ти не була, ніде на цій планеті ти не будеш у безпеці.

— Скільки отрути! А якщо я дам тобі підказку? Маленький шанс виграти?

Рут стояв навколішках, із куточка рота точилася кров. Блакитні іскорки зникли — його магія скінчи­лася.

— Це пастка,— видихнув він, морщачись від кож­ного складу.— Не дозволь надурити себе ще раз.

— Тридцять,— сказала Кобой.— Двадцять дев’ять.

Шолом раптом став затісний.

— Гаразд, гаразд, Кобой. Кажи швидко. Як можна врятувати командира?

Опал театрально повільно набрала повітря.

— На приладі. Там така мила плямочка. Два сан­тиметри діаметром. Червона точка під екраном. Якщо вдарити туди з боку спускового механізму, можна перевантажити систему. Якщо схибиш хоч на волосинку, вибухне гель. Шанс дуже малий, але й він більше, ніж той, що ти мені лишила, Холлі Шорт.

Холлі стиснула зуби.

— Ти брешеш. Навіщо тобі давати мені шанс?

— Не стріляй,— напрочуд спокійно сказав Рут.— Просто іди звідси. Врятуй Артеміса. Це останній мій наказ тобі, капітане. Навіть не думай його ігнорувати.

Але Холлі немов опинилася під товщею води. Усе навколо уповільнилося і наче розтеклося.

— Я не маю вибору, Джуліусе.

Рут спохмурнів.

— Не називай мене Джуліусом! Ти завжди так ро­биш, коли хочеш зробити по-своєму. Врятуй, Арте­міса, Холлі. Врятуй його!

Холлі примружила одне око, прицілилася. Лазер­ний приціл був не таким точним. Вона і без нього впорається.

— Артеміса я врятую потім,— сказала вона.

Після зробила глибокий вдих, затримала повітря і натиснула на курок.

Холлі влучила в червону пляму. Вона точно це знала. Заряд розподілився по приладу, на металевій поверхні немов вогонь спалахнув.

— Я влучила,— крикнула вона зображенню Опал.— Я влучила в червону точку.

Кобой знизала плечима.

— Не знаю. Мабуть, таки на соту долю міліметра схибила. Не пощастило. Я була щирою.

— Ні! — скрикнула Холлі.

Спусковий механізм на Рутових грудях зацокав скоріше, замерехтіли цифри. Лишилося кілька се­кунд.

Командир підвівся, підняв візор шолома. Очі в нього були спокійними і безстрашними. Він з ніж­ністю посміхнувся Холлі. І в тій посмішці не було ніякого звинувачення. У нього навіть щоки не почер­воніли.

— Будь щасливою,— сказав він, і в центрі грудей у нього спалахнуло помаранчеве полум’я.

Вибух усмоктав повітря із тунелю, вимагаючи кисню. Різнокольорові пасма вогню зметнулися вго­ру, немов пір’я птахів під час бійки. Ударною хвилею Холлі відкинуло до стіни. В костюмі полопалися во­локна, перевантажені високою температурою і тис­ком. Циліндрична камера на шоломі вискочила зі свого пазу і покотилася до Е37.

Холлі теж потягнуло в тунель, кидаючи в різні боки, немов гілочку на вітрі. Щойно пролунав вибух, у навушниках автоматично відчинилися захисні глушники звуків. Командир зник у полум’яній кулі. Його більш нема, жодних сумнів. Навіть магія йому б не допомогла. Буває таке, чого не можна виправити.

Усе розташоване біля входу в тунель, у тому числі Рут і Скален, перетворилося на хмару шрапнелі й пилу, маленькі часточки рикошетили від стін туне­лю. Хмара посунулася в бік найменшого опору, тоб­то, слідом за Холлі. Вона ледь устигла активувати крила і піднятися на кілька метрів, як шрапнель про­била діру в стіні під нею.

Холлі зазирнула у величезний тунель. Шолом спо­внився звуками її власного дихання. Командир заги­нув. Повірити не можна. Отак просто, через примху мстивої піксі. Чи була та точка на приладі? Чи вона дійсно схибила? Може, вона ніколи і не дізнається. Але спостерігачі ЛЕП подумають, що то вона при­стрелила свого командира.

Холлі подивилася вниз. Під нею до земної кори опускалося те, що лишилося після вибуху. Уламки наближалися до вируючої магми, спалахували від жару. Усе, що лишилося від Джуліуса Рута, було кре­мовано. На якусь мить мікроскопічні часточки спа­лахнули золотом і бронзою, немов зорі, що падають на землю.

Холлі повисіла так кілька хвилин, намагаючись усвідомити, що сталося. Не змогла. Надто жахливо. Тож вона заморозила біль і провину, лишивши їх на потім. Зараз вона мала виконати наказ. І вона його виконає, навіть якщо це буде останнім, що вона зро­бить, бо це останній наказ Джуліуса Рута.

Холлі збільшила потужність крил і полетіла вго­ру. Потрібно врятувати Людей Бруду.