Аутсайдер

Жовтий

О десятій годині суботнього ранку в «Ірландській ложці О’Маллі» було майже безлюдно. Біля входу сиділи двоє стариганів із кухликами кави під боком і шахівницею на столі поміж ними. Єдина офіціантка, мов зачарована, вдивлялася в екран маленького телевізора, що висів над шинквасом. Там крутили рекламно-інформаційний ролик: продавали зі знижкою якусь ключку для гольфа.

Юнель Сабло влаштувався в глибині кав’ярні, одягнений у вицвілі джинси й тісну футболку, що підкреслювала його завидну мускулатуру (у Ралфа завидної мускулатури не було року з 2007-го). Він також дивився телевізор, але коли ввійшов Ралф, здійняв руку й помахав детективу.

Ралф усівся, і Юн мовив:

— Не розумію, чого офіціантка зацікавилася саме цією ключкою.

— Жінки що, у гольф не грають? Чи ти досі живеш у світі чоловічого шовінізму, аміго?

— Та грають жінки в гольф, просто ця ключка всередині порожня. Ідея в тому, що коли тобі на чотирнадцятій лунці заманулось «по-маленькому», то в неї можна попісяти. У комплекті навіть є маленький фартушок, щоб на член накидати. Марна річ для жінки.

Підійшла офіціантка, щоб прийняти замовлення. Ралф попросив собі яєчню-бовтанку й житній тост, намагаючись не дивитися на жінку, щоб не зареготати. Він геть не очікував, що сьогодні зранку доведеться опиратись саме такому бажанню, і попри всі зусилля з нього вирвався смішок. Ралф вирішив, що винен фартушок. А офіціантка й без телепатії розгадала його думки.

— Так, смішно — з одного боку, — сказала вона. — Якщо тільки в тебе нема чоловіка, який дуріє від гольфа і має простату розміром із грейпфрут, а ти не знаєш, що йому подарувати на день народження.

Ралф зустрівся поглядом із Юном, і це послугувало спусковим гачком. Чоловіки вибухнули таким щирим і громовим реготом, що шахісти невдоволено озирнулися.

— Серденько, ти щось замовлятимеш? — спитала офіціантка в Юна. — Чи так і сидітимеш, попиваючи каву і сміючись із «заліза № 9» підвищеного комфорту?

Юн вибрав яєчню по-селянськи [160]. Коли офіціантка пішла, він сказав:

— Ми живемо в чудному світі, ese, повному чуднот. Як гадаєш?

— Враховуючи тему нашої розмови, мушу з тобою погодитися. І що ж такого чудного було в тауншипі Кеннінґ?

— Багато всякого.

Юн мав із собою шкіряну сумку через плече, Ралф чув, як Джек Госкінз зневажливо називає такі штуки «ридикюлями». Сабло дістав із сумки айпед-міні в пошарпаному чохлі, що пережив чимало нелегких поїздок. Ралф уже помітив, що дедалі більше копів носять із собою такі ґаджети, і прикинув, що на 2020-й чи як мінімум 2025-й рік вони повністю замінять традиційні поліцейські блокноти. Ну, світ не стоїть на місці. І ти або рухаєшся разом із ним, або пасеш задніх. Загалом, він був би радий отримати на день народження саме такий подарунок, а не «залізо № 9» підвищеного комфорту.

Юн натиснув кілька іконок і дістався своїх нотаток.

— Покинутий одяг знайшов малий на ім’я Даллас Елфман учора по обіді. Пізнав пряжку з конячою головою, про яку говорили в новинах. Зателефонував своєму татові, а той зараз же зв’язався з поліцією штату. Я приїхав туди разом із мобільною лабораторією десь за чверть шоста. Джинси — хтозна, такі сині джинси є по всіх усюдах, але пряжку я одра­зу впізнав. Сам подивись.

Він знову торкнувся екрана, і на ньому великим планом спливла пряжка. Ралф не сумнівався, що це та сама кінська голова, з якою Террі потрапив на відео камер спостереження транспортного вузла «Воґел» у Даброу.

Звертаючись як до Юна, так і до самого себе, Ралф мовив:

— Окей, ось іще одна ланка в ланцюзі подій. Він кидає фургон за пабом «Коротунів». Пересідає на «субару». Кидає «субару» біля Залізного мосту, перевдягається в чистий одяг…

— Джинси «Лівайс 501», білизна «Джокі», білі спортивні шкарпетки й збіса дорогі кросівки. Плюс пояс із вигадливою пряжкою.

— Ага. Перевдягнувшись в одяг без усіляких кривавих плям, він бере таксі від «Прошу, джентльмени» до Даброу. Тільки прибувши на вокзал, він так і не сів на поїзд. Чому?

— Може, він намагався звести нас на манівці, а злодії в таких випадках неодмінно повертаються власним слідом. Або… є в мене одна божевільна ідея. Хочеш послухати?

— Аякже, — відповів Ралф.

— Я покладаю, що Мейтленд таки збирався втекти. Збирався сісти на потяг «Даллас — Форт-Ворт», тоді — ще далі. Може, до Мексики, може, у Каліфорнію. Навіщо йому лишатись у Флінт-Сіті після вбивства малого Пітерсона, знаючи, що його бачили стільки людей? Хіба що…

— «Хіба що» — що?

— Хіба що він не зміг поїхати, коли на носі був той вирішальний матч. Хотів подарувати дітям іще одну перемогу. Вивести їх у фінал.

— Це й справді божевільна ідея.

— Божевільніша за вбивство малої дитини?

Проти цього було важко заперечити, та й потреба відпала — офіціантка принесла їжу. Щойно вона пішла, Ралф спитав:

— На пряжці були відбитки?

Юн поводив пальцем по екрану айпеда й показав Ралфу ще один великий план кінської голови. Сріблястий блиск пряжки потьмянів від білого дактилоскопічного порошку. Ралф побачив мереживо відбитків, схоже на старі схеми танцювальних рухів.

— Пальчики Мейтленда вже були в комп’ютері мобільної лабораторії, — сказав Юн, — і програма їх одразу розпізнала. Та ось тобі перша дивина, Ралфе. Дактилоскопічні лінії та завитки на пряжці нечіткі, у деяких місцях узагалі обриваються. Достатньо для ідентифікації, і на суді такі відбитки теж прийняли б, але спеціаліст, який проводив аналіз… а в нього на рахунку вже тисячі справ… сказав, що такі візерунки бувають переважно в старих. Віком вісімдесят чи навіть дев’яносто років. Я спитав, чи могли вони так розмазатися через те, що Мейтленд поспішав, хотів ще раз змінити одяг і нахрін звідти забратися. Експерт сказав, що це можливо, але за виразом обличчя я збагнув, що така теорія йому не дуже до вподоби.

— Гм, — видав Ралф і взявся за яєчню-бовтанку. Апетит, як і неочікуваний вибух сміху через ключку подвійного призначення, став приємним сюрпризом. — А це й справді дивно, хоча, певно, несуттєво, — додав він. І замислився — скільки ще він нехтуватиме аномаліями, що постійно спливають у цій справі, називаючи їх несуттєвими?

— Були й інші відбитки, — сказав Юн. — Вони також розмиті — такі розмиті, що експерт навіть не повважав за потрібне надіслати їх до національної бази даних ФБР. Проте в нього були всі побічні відбитки з фургона, і ці інші пальчики з пряжки… поглянь і скажи, що думаєш.

Він передав Ралфові айпед. На екрані висвітились два набори відбитків, одні позначені як «ФУРГОН НЕВІДОМИЙ СУБ», інші — «ПРЯЖКА НЕВІДОМИЙ СУБ». Вони й справді були подібні, та тільки певним чином. На суді їх би в жодному разі не прийняли за поважний доказ, тим паче з таким хватким адвокатом, як Гові Ґолд. Та наразі вони були не в суді, і Ралф для себе визначив, що відбитки лишив один і той самий «невідомий суб’єкт». Ця теорія збігалася з інформацією, яку він учора дістав від Марсі Мейтленд. Не ідеальний збіг, аж ніяк, але достатній як для детектива в адміністративній відпустці, якому не треба звітувати перед начальством… чи окружним прокурором, який навіжено прагне переобрання.

Поки Юн їв свої яйця по-селянськи, Ралф розповів йому про вчорашню зустріч із Марсі, лишивши одну деталь на потім.

— Вся справа у фургоні, — закінчив він. — Криміналісти можуть виявити кілька відбитків хлопця, який вкрав його першим…

— Уже виявили. Ми отримали пальчики Мерліна Кессіді від поліції Ель-Пасо. Експерт зіставив їх із деякими побічними відбитками з фургона — здебільшого з тими, що були на скрині з інструментами, яку Кессіді, скоріш за все, відчинив у пошуках чогось коштовного. Усе чисто, із цими вони не збігаються.

Юн відгортав назад до знімка з розмитими відбитками «НЕВ СУБ» із позначками «ФУРГОН» і «ПРЯЖКА». Ралф нахилився вперед і відставив убік тарілку.

— Бачиш, як це вписується в ситуацію? — спитав він. — Нам відомо, що Террі не викрадав того фургона із Дейтона, бо додому Мейтленди вертались літаком. Але якщо ці нечіткі відбитки у фургоні й на пряжці лишила одна й та сама людина…

— Ти таки гадаєш, що в нього був спільник. І саме він пригнав фургон із Дейтона до Флінт-Сіті.

— Напевно, — відказав Ралф. — Іншого пояснення немає.

— І спільник був мов крапля води схожий на Террі?

— І знову ми до цього повернулись, — мовив Ралф і зітхнув.

— До того ж на пряжці є обидва типи відбитків, — наполягав Юн. — Це означає, що Мейтленд і його двійник одягали один і той самий пасок, а може, і весь той одяг. Їм обом було б до міри, ага? Близнюки, що їх розлучили при народженні. От тільки лікарняні записи свідчать, що Террі був єдиною дитиною Мейтлендів.

— Ще щось маєш?

— Так. Тепер ми підійшли до такої срані, що на голову не налазить.

Він підсунув стілець і сів поруч із Ралфом. Тепер на екрані айпеда з’явився знімок із джинсами, шкарпетками, трусами й кросівками, взятими великим планом. Вони були звалені в неохайну купу, а поруч стояв пластиковий маркер для речдоків із цифрою «1».

— Бачиш плями?

— Так. Що це за лайно?

— Не знаю, — відповів Юн. — І криміналісти теж не знають, але один із них зауважив, що схоже на сперму, і я з ним згоден. На фотографії не дуже добре видно, та…

— Сперма? Ти що, жартуєш?

Повернулась офіціантка. Ралф перевернув айпед екраном униз.

— Хтось із вас, панове, ще хоче кави?

Доливати довелося обом. Коли жінка пішла, Ралф повернувся до знімків з одягом і розчепірив пальці по екрану, щоб збільшити зображення.

— Юне, воно на промежині джинсів, на холошах по всій довжині, на закотах…

— А ще на спідньому й шкарпетках, — додав Юн. — Уже не кажучи про кросівки — і на них, і всередині все позасихало до стану глазурі-кракле [161], як на гончарних виробах. Тою штукою, чим би вона не була, можна було б по вінця напов­нити «залізо № 9».

Ралф не засміявся.

— Це не може бути сперма. Навіть Джон Голмз [162] на пікові слави…

— Знаю. І такого від сперми не буває.

Юн провів пальцями по екрану. Наступна фотографія виявилася панорамним знімком підлоги в сараї. Ще один криміналістичний маркер, на цей раз із цифрою «2», стояв поруч із безладною купою сіна. Принаймні Ралф так вирішив, що це сіно. У крайньому лівому кутку фотографії, на похиленому тюкові сіна, виднівся маркер із цифрою «3». Складалося враження, що той пресований тюк стоїть у сараї вже дуже і дуже давно. Більшість сіна під маркером було чорне. Бік у тюка теж почорнів, наче з нього на підлогу стекла якась ядуча юшка.

— Та сама штука? — спитав Ралф. — Ти певен?

— На дев’яносто відсотків. На горищі — ще більше. Якщо це сперма, то такий нічний викид треба заносити до Книги рекордів Ґіннесса.

— Бути цього не може, — тихо мовив Ралф. — Це щось інше. По-перше, від сперми сіно не чорніє. Нічого не розумію.

— Я теж, та що може знати син бідного мексиканського фермера.

— Але в лабораторії вже займаються аналізом.

— Просто зараз, — кивнув Юн.

— І ти повідомиш мені результати.

— Так. Бачиш, що я мав на увазі, коли казав: що далі, то чудніше.

— Джинні це назвала незбагненним, — Ралф прочистив горло. — Власне кажучи, вона скористалася терміном «надприродне».

— Моя Ґабріела те саме припустила, — сказав Юн. — Може, це такий жіночий прикол. Чи мексиканський.

Ралф підняв брови.

— Sí, señor [163], — сказав Юн і розсміявся. — У моєї жінки рано померла мати, тож вона виросла на руках у своєї abuela [164]. Стара під зав’язку начинила її легендами. І коли я обговорював із нею цей шарварок, вона розповіла мені одну таку, про мексиканського бабая. Був такий собі чувак, що начебто помирав від туберкульозу, і старий мудрець, який жив у пустелі, ermitaño [165], підказав йому ліки — треба пити кров дітей і мазати їхнім жиром груди й геніталії. Бабай так і вчинив, і тепер живе вічно. По ідеї, він забирає тільки тих дітей, які погано поводяться. Кидає їх у велику чорну торбу, що повсюди за собою носить. Ґебі мені сказала, що в дитинстві, може, їй було рочків сім, у неї сталася істерика, коли до її братика, що хворів на скарлатину, прийшов лікар.

— Бо в лікаря була велика чорна сумка.

Юн кивнув:

— Як же того бабая називають? На язиці крутиться, та ніяк не згадаю. Ненавиджу, коли таке буває.

— Так ось із чим ми, по-твоєму, маємо справу? З бабаєм?

— Нє-а. Звісно, я всього лиш син бідного мексиканського фермера, ese, а може, і власника автосалону в Амарилло, та менше з тим, я не atontado [166]. Френка Пітерсона вбив чоловік так само смертний, як ми з тобою, і цим чоловіком майже напевно був Террі Мейтленд. Як ми з’ясуємо, що відбулося, то все стане на свої місця, і я знову буду міцно спати щоночі. Бо ця справа триндець як мене непокоїть, — Юн глипнув на свій годинник. — Час іти. Я обіцяв дружині відвезти її на ярмарок ручних виробів у Кеп-Сіті. Ще питання є? Має бути хоч одне, зважаючи на те, що перед тобою постала така чудасія.

— У сараї були відбитки шин?

— Я не про те подумав, але насправді були. Хоч користі з них небагато — видимі сліди, трохи мастила, але візерунок недостатньо чіткий для порівняння. Ставлю на те, що вони лишились від фургона, на якому Мейтленд викрав малого. Колеса надто широко стоять одне від одного як для «субару».

— Угу. Слухай, на твоєму магічному пристрої мають бути всі розмови з нашими свідками, так? Перш ніж ми розійдемося, знайди мені свідчення, що я брав у Клода Болтона. Він працює викидайлом у «Прошу, джентльмени». Хоча, як я пригадую, це слово йому не до вподоби.

Юн відкрив один файл, похитав головою, відкрив другий і передав айпед Ралфу.

— Гортай униз.

Ралф послухався, пропустив трохи й зрештою знайшов.

— Ось воно. Болтон сказав: «Я ще дещо пам’ятаю — дрібниця, але трохи зловісна, якщо саме він убив хлопчика». Болтон сказав, що той чоловік його подряпав. Я спитав, що він має на увазі, і Болтон пояснив, що подякував Мейтленду за те, що той тренував племінників його друга, а тоді потис йому руку. І коли вони ручкалися, ніготь на мізинці Мейтленда врізався Болтону в долоню. Звідти й подряпина. Болтон сказав, що це йому нагадало про часи, коли він вживав наркотики, бо деякі хлопці з байкерських клубів відрощували собі нігті на мізинцях, щоб зачерпувати кокс. Мабуть, такий модний вибрик.

— І це важливо, бо?..

Юн знову глянув на годинник, тепер уже демонстративно.

— Може, і не важливо. Може, це теж…

Та Ралф не захотів вкотре вимовляти слово «несуттєво». Щоразу як він його промовляв, цей термін йому дедалі менше подобався.

— Мабуть, нічого особливого, просто те, що моя дру­жина називає збіжністю. Террі дістав таку саму подряпину, коли провідував батька у клініці розладів пам’яті, що в Дейтоні.

Ралф хутко переказав історію про те, як санітар посковз­нувся, схопився за Террі й при цьому його подряпав. Юн замислився, тоді стенув плечима:

— Це вже, як на мене, і є чистий збіг, ese. І мені дійсно треба бігти, якщо я не хочу накликати на себе Гнів Ґабріели. Але дещо ти таки випустив з уваги, і я не про сліди від шин. Твій Болтон теж про це обмовився. Відгортай назад і сам подивись.

Але Ралфові не знадобилося нічого гортати. Усе й так було в нього перед очима.

— Штани, труси, шкарпетки, кросівки… тільки сорочки нема.

— Правильно, — відказав Юн. — Або то була його улюб­лена, або він не знайшов іншої, щоб перевдягтися перед тим, як покинути сарай.

На півдорозі до Флінт-Сіті Ралф нарешті збагнув, чому його так непокоїла шлейка ліфчика.

Він пригальмував біля «Горілчаного складу Байрона» на парковці на два квадратні акри [167] й натиснув кнопку швидкого виклику.

Виклик переадресувався на автовідповідач Юна. Ралф повісив слухавку, не лишивши повідомлення. Сабло і так переступив заради нього межі службових повноважень, то нехай хоч на вихідних відпочине. І тепер, трохи порозмисливши, Ралф вирішив, що не хоче ні з ким ділитися цією збіжністю, хіба що з дружиною.

Шлейка ліфчика була не єдиною річчю яскраво-жовтого кольору, яку Ралф запримітив у стані підвищеної уваги того дня, коли застрелили Террі. Просто його мозок у такий спосіб підшукав заміну образу, що належав до величезної галереї гротескних персонажів, а ще його затьмарив Оллі Пітерсон, який кілька секунд по тому дістав зі своєї газетярської торби старий револьвер. І не дивно, що цей образ загубився.

Чоловік зі страшними опіками на обличчі й татуйованими руками мав на голові жовту бандану — певно, щоб сховати решту шрамів. Але чи була це саме бандана? Може, щось інше? Наприклад, сорочка, якої бракувало? Та, у якій Террі з’явився на залізничному вокзалі?

«Пусті здогади», — подумав він і, може, справді губився в здогадах… хоча підсвідомість (усі ті думки поза думками) вже давно йому про щось горлала.

Він заплющив очі й спробував видобути з пам’яті чітку картину, що її побачив в останні секунди життя Террі. Неприємний посміх білявої журналістки, яка дивиться на свої закривавлені пальці. Плакат зі шприцом і написом «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Хлопчик із розщепленою губою. Жінка, яка хилиться тицьнути Марсі середній палець. І чоловік, обпалений так, наче Бог узяв величезну гумку й стер йому більшість рис, лишивши самі кавалки, травмовану рожеву шкіру та дірки на тому місці, де колись був ніс — колись до того, як вогонь помережив йому обличчя татуюванням набагато жорсткішим, ніж на руках. І в цьому спогаді Ралф побачив на голові чоловіка не бандану, а щось більше, що звисало аж до самих плечей, наче апостольник.

Так, це справді могла бути сорочка… та навіть якщо так, чи та сама сорочка? Та, в якій Террі був на відеоматеріалах із камер спостереження? Чи можна це якось з’ясувати?

Ралф вирішив, що можна, тільки треба залучити Джинні, яка набагато краще за нього тямила в комп’ютерах. А ще, мабуть, час припинити вважати Говарда Ґолда й Алека Пеллі ворогами. «Певно, ми всі тут граємо за одну команду», — сказав Пеллі вчора ввечері, коли вони стояли на сходах до будинку Мейтлендів, і, може, це була правда. Могла б бути.

Ралф завів двигун і помчав додому на межі максимально допустимої швидкості.

Ралф із дружиною сиділи за кухонним столом, а між ними стояв ноутбук Джинні. У Кеп-Сіті було чотири основні телеканали, по одному на кожну мережу, плюс «Канал 81» — інформаційна агенція з вільним доступом, що транслювала місцеві новини, сесії міської ради та різноманітні громадські заходи (наприклад, лекцію Гарлана Кобена, на якій побував такий нежданий зірковий гість, як Террі Мейтленд). На досудове слухання Террі приїхали всі п’ять каналів, усі п’ять відзняли перестрілку й на всіх їхніх відео були кадри з натовпом. Ясна річ, щойно Оллі відкрив вогонь, усі камери сфокусувалися на Террі — ось по його щоці стікає кров, ось він відштовхує дружину з лінії вогню, ось він падає на тротуар, коли в нього влучає смертоносна куля. Незадовго до цієї миті на телеканалі «Сі-Бі-Ес» зникає картинка, тому що куля Ралфа влучила саме в їхню камеру, розтрощила об’єктив і засліпила на одне око оператора.

Вони двічі передивились кожен кліп, і тоді Джинні, міцно стиснувши губи, обернулася до чоловіка. Вона мовчала. Говорити не було потреби.

— Запусти знов оте відео з «Каналу 81», — сказав Ралф. — Камера в них як тільки не сіпалась, коли почалася стрілянина, але до того вони відзняли найкращі кадри натовпу.

— Ралфе, — вона торкнулася його руки. — З тобою все…

— Добре. Зі мною все добре.

Та це була неправда. Ралф почувався так, наче світ перехилився, і він от-от сповзе за край.

— Будь ласка, увімкни те відео. І приглуши звук. Ці безупин­ні репортерські коментарі мене відволікають.

Джинні виконала його прохання, і вони стали дивитися разом. Плакати вихляли з боку в бік. Люди беззвучно кричали, роззявляли й стуляли роти, немов викинуті на берег риби. У якийсь момент камера смикнулася вбік і вниз, так і не встигнувши зняти чоловіка, що плюнув Террі в обличчя, але саме вчасно, щоб піймати в об’єктив Ралфа, який підставив хуліганові ніжку, від чого ситуація скидалася на безпричинний напад. Ралф дивився, як Террі допомагає плювальнику стати на ноги («наче прямцем зі сраної Біб­лії» — пригадав свої думки детектив), а потім камера повернулася до натовпу. Він побачив двох бейліфів (товстуна й худеньку), які з останніх сил намагались не пускати людей на сходи. Побачив біляву репортерку з «Каналу 7», яка підводилась із землі, з невірою поглядаючи на закривавлені пальці. Побачив Оллі Пітерсона з газетярською торбою і в мисливській кепці, з-під якої стирчали пасма рудого волосся, — за лічені секунди до того, як хлопець став зіркою програми. Побачив малого із заячою губою, й оператор «Каналу 81» спеціально затримав об’єктив на його футболці, щоб ухопити віддруковане обличчя Френка Пітерсона, потім камера майнула далі…

— Стоп, — сказав Ралф. — Зупини, ось тут зупини.

Джинні послухалась, і вони вдвох утупились у кадр — трохи розмитий через швидкий рух камери, бо оператор намагався відзняти всього потроху. Ралф постукав по екрану:

— Бачиш цього хлопця в ковбойському капелюсі?

— Звісна річ.

— Чоловік з опіками стояв просто поруч із ним.

— Гаразд… — сказала вона… але таким дивним, нервовим тоном, якого Ралф раніше, мабуть, ніколи не чув.

— Клянуся, що стояв. Я його бачив. Я наче трипав від ЛСД чи мескаліну й бачив геть усе. Постав інші ролики. Тут найкращі кадри натовпу, але дочірній канал «Фоксу» [168] теж непогано зняв, і…

— Ні, — Джинні натиснула кнопку живлення й закрила ноутбук. — Ралфе, на жодному з цих відео немає чоловіка, якого ти бачив перед судом. Ми обоє це знаємо.

— Гадаєш, я з’їхав з глузду? Ось у чому річ? Гадаєш, що в мене той… як його…

— Нервовий зрив? — вона знову поклала долоню йому на руку й цього разу трохи стиснула. — У жодному разі. Якщо кажеш, що бачив його, то так і було. Якщо гадаєш, що на ньому була та сорочка, яку він вдягнув на кшталт бандани, чи для захисту від сонця, чи я не знаю там для чого, то, певно, так і було. У тебе був важкий місяць, мабуть, найважчий у житті, але я довіряю твоїм здібностям до спостереження. Просто… ти вже сам це мусиш визнати…

Вона замовкла. Ралф чекав. Урешті дружина про­дов­жила:

— Справа вкрай химерна, і що більше фактів відкри­вається, то химернішою вона стає. Це мене лякає. І та істо­рія, яку розповів тобі Юн, теж мене лякає. По суті, це така собі легенда про вампірів, хіба ні? Я читала «Дракулу» в старших класах, і в моїй пам’яті відклалася одна особливість вампірів — вони не відбиваються в дзеркалі. А те, що не має дзеркального відбитка, певно, і на відеоплівці не відобра­зиться.

— Дурниці. Не існує ані привидів, ані відьом, ані вампі…

Джинні ляснула долонею по столу — категоричний звук, мов від пострілу, від якого Ралф аж підстрибнув. Жінка дивилася люто, мало іскри не сипались:

— Прокинься, Ралфе! Прокинься й поглянь на факти в себе перед носом! Террі Мейтленд перебував у двох місцях водночас! Якщо ти припиниш шукати цьому пояснення і просто приймеш…

— Люба, я не можу цього прийняти. Це суперечить усім моїм переконанням. Якщо я впущу у своє життя таку ймовірність, то справді з’їду з глузду.

— Та хрін ти з’їдеш. Ти надто сильний. Але тобі навіть замислюватися над цим не треба, ось що я намагаюся тобі сказати. Террі мертвий. Забудь.

— А якщо забуду, і виявиться, що Френкі Пітерсона вбив не Террі? А як же Марсі? А як же її дівчатка?

Джинні підвелась, підійшла до раковини біля вікна і, стиснувши руки в кулаки, поглянула на задвірок.

— Дерек знову телефонував. Він і досі хоче додому.

— Що ти йому сказала?

— Потерпіти до кінця заїзду, а це в середині наступного місяця. Хоча я б тільки зраділа, якби він повернувся. Зрештою вмовила, і знаєш чому? — вона повернулася до Ралфа. — Бо я не хочу, щоб він був у місті, поки ти ще розгрібаєш цей гармидер. Бо коли сьогодні стемніє, мені знову стане страшно. А що як це дійсно якась надприродна істота, Ралфе? І що як воно дізнається, що ти на нього полюєш?

Ралф обійняв дружину. Відчув, що вона тремтить. І подумав: «Певною мірою вона справді в це вірить».

— Так, Юн розповів мені легенду, але Юн вважає, що вбивця — звичайна, «природна» людина. І я з цим згоден.

Уткнувшись обличчям у груди Ралфа, Джинні мовила:

— То чому на жодному відео немає того чоловіка з обпа­леним обличчям?

— Не знаю.

— Мені не байдуже до Марсі, звісно що ні, — вона підвела погляд, і Ралф побачив, що дружина плаче. — І не байдуже до її дівчаток. І не байдуже до Террі, як вже так… і до Пітерсонів… але передусім мені не байдуже до тебе й Дерека. Ви, хлопці, — це все, що в мене є. То чого ти не можеш про все забути? Досидіти до кінця відпустки, сходити до мозкоправа й перегорнути сторінку?

— Не знаю, — відповів Ралф, хоча насправді знав. Просто не хотів казати цього Джинні, коли вона була в такому стані. Він не міг перегорнути цю сторінку. Поки що — ні.

Тієї ночі він сидів за столиком для пікніків у себе на задвірку, курив «Тіпарілло» [169] й дивився на небо. Зірок не було, набігали хмари, але за ними все одно проглядався місяць. Так і з правдою трапляється, подумалося Ралфу, — тьмяне світне коло поза хмарами. Інколи промені пробиваються, а інколи хмари густішають і світло зникає взагалі.

Одне він знав напевне: із приходом ночі той сухий туберкульозник із казки Юна Сабло ставав правдоподібнішим. Не те щоб Ралф спромігся в нього повірити — у такі речі він вірив не більше, ніж у Санта-Клауса, — але міг його собі уявити: схожий на Слендермена [170], тільки шкіра темніша, така собі лякачка для американських дівчаток пубертатного віку. Високий, похмурий, у чорному костюмі, обличчя — мов лампа, і носить він із собою велику торбу, куди поміститься маленький хлопчик чи дівчинка, якщо підтягне коліна до грудей. Як розповідав Юн, мексиканський бабай подовжував собі життя, п’ючи кров дітлахів і втираючи у шкіру їхній жир… і нещастя, що трапилось із малим Пітерсоном, було хоч і не точно таке, а все ж схоже. Чи можливо, що вбивця (чи то Мейтленд, чи то «нев-суб» із розмитими відбитками) насправді вважав себе вампіром або якоюсь надприродною істотою? Чи не було такого з Джеффрі Дамером [171], який вірив, що створює зомбі з безхатьків, яких убиває?

«Але це аж ніяк не відповідає на запитання, чому на жодно­му відео немає того обпеченого чоловіка», — подумав Ралф.

Почувся голос Джинні:

— Ходи в дім, Ралфе. Скоро піде дощ. Можеш докурити свою смердючку на кухні, якщо тобі так кортить.

«Але ти кличеш мене в дім не через дощ, — подумав Ралф. — Ти хочеш, щоб я зайшов у дім, бо якась частина тебе вважає, що той Юнів чоловік із торбою ширяє десь поблизу, крадеться обережно, щоб не вскочити під промінь нашого ліхтаря на задвірку».

Ясна річ, це все дурниці, але він розумів неспокій дружини. І сам його відчував. Як там казала Джинні? «Що більше відкривається фактів, то химернішою стає справа».

Ралф зайшов у дім, відкрив на кухні кран, загасив свою «Тіпарілло», а тоді схопив із зарядного стенда свій мобільник. Коли Гові взяв слухавку, Ралф сказав:

— Ви з містером Пеллі можете прийти завтра до мене додому? Маю дещо вам розповісти, і в деякі речі буде важко повірити. Приходьте на ланч. Я піду до «Руді» й накуплю сендвічів.

Гові одразу погодився. Ралф завершив виклик й у дверях побачив Джинні, яка позирала на нього, склавши на грудях руки.

— Ніяк не облишиш? — спитала вона.

— Ні, серденько. Не можу. Вибач.

— Тільки будь обережний, — зітхнула вона.

— Буду обережний, мов линвоходець.

— Дивись мені, інакше я з тебе самого линву сплету. І не треба тобі йти по сендвічі до «Руді». Я щось приготую.

У неділю дощило, тож вони зібрались у вітальні Андерсонів за обіднім столом, яким користувалися нечасто. Ралф, Джинні, Гові й Алек. Юн Сабло, мешканець Кеп-Сіті, приєднався до них по «Скайпу» через ноутбук Гові Ґолда.

Ралф почав із того, що переповів усім відомі факти, а тоді передав слово Юну. Лейтенант повідав Гові з Алеком знахідки в сараї Елфманів. Коли Сабло закінчив, Гові сказав:

— Це все геть нелогічно. Власне, до логіки тут як до неба рачки.

— То цей чоловік спав на горищі в закинутому сараї? — спитав Алек Юна. — Переховувався? Так ви вважаєте?

— Це робоча гіпотеза, — відповів Юн.

— Якщо так, то це точно не Террі, — сказав Гові. — Він був у місті всю суботу. Уранці водив дівчаток у муніципальний басейн, а після обіду був у парку Естель Барґи, готував поле до матчу — цей його обов’язок як тренера команди-господарки. І тут, і там свідків було вдосталь.

— А з вечора суботи до ранку понеділка, — вставив Алек, — він сидів за ґратами в окружній в’язниці. Тобі, Ралфе, це добре відомо.

— У Террі майже на кожному кроці були якісь свідки, — погодився Ралф. — У цьому й полягає суть проблеми, але забудьмо про це на хвилинку. Хочу дещо вам показати. Юн уже бачив, сьогодні зранку переглядав матеріали. Але перед переглядом я дещо в нього спитав, і те саме запитання поставлю вам і зараз. Хтось із вас помітив біля суду вкрай понівеченого чоловіка? У нього щось було на голові, але наразі я вам не казатиму, що саме. Бачили такого?

Гові сказав, що ні. Усю увагу він зосередив на своєму клієнті та його дружині. Інша справа — Алек Пеллі.

— Ага, я його бачив. Він так як обгорів у пожежі. А на голові в нього було…

Він замовк і вирячив очі.

— Кажи, — мовив Юн зі своєї вітальні у Кеп-Сіті. — Не тримай цього в собі, аміго. Тобі полегшає.

Алек узявся терти скроні, наче в нього розболілась го­лова.

— Тоді я вирішив, що це бандана чи хустка. Ну, бо він, типу, випалив собі все волосся в пожежі й, може, воно не відростало через шрами, а він хотів уберегти шкіру від сонця. Тільки то могла бути сорочка. Та, якої не знайшли в сараї, ось про що ви думаєте? Та, що була на Террі, коли він потрапив в об’єктиви камер спостереження на вокзалі?

— Похвальну грамоту йому, — сказав Юн.

Гові глянув на Ралфа й насупився.

— То ти й досі хочеш повісити це все на Террі?

Тоді вперше заговорила Джинні:

— Він просто намагається дійти істини… і я, до речі, не певна, що це хороша затія.

— Проглянь ці відео, Алеку, — сказав Ралф, — і знайди на них обгорілого чоловіка.

Ралф запустив ролик «Каналу 81», потім ролик «Фоксу» і зрештою, на прохання самого Алека (який так близько нахилився до ноутбука Джинні, що мало не торкався екрана носом), знову ролик «Каналу 81».

— Його немає. Бути цього не може.

— Він стояв поруч із хлопцем, який розмахував ковбойським капелюхом, правильно? — поцікавився Юн.

— Певно що так, — відповів Алек. — Поруч із ним і трохи вище від білявої репортерки, що їй заїхали плакатом по макітрі. І репортерку, і чоловіка, що махав плакатом, я бачу… а того чоловіка не бачу. Як таке може бути?

Ніхто йому не відповів.

— Повернімося на хвилиночку до відбитків пальців, — обізвався Гові. — Юне, скільком особам належать відбитки у фургоні?

— Криміналісти кажуть, що десь шістьом.

Гові застогнав.

— Не журися так. Ми визначили принаймні чотирьох: фермер із Нью-Йорка, якому належить фургон, старший син фермера, що інколи водив фургон, малий, що його вкрав, і Террі Мейтленд. Ще одні чіткі відбитки належать особі, яку ми не змогли поки ідентифікувати, — це може бути хтось із друзів фермера чи один із молодших дітлахів, які гралися в салоні. Плюс — ті розмиті відбитки.

— Ті самі нечіткі відбитки, що ви знайшли на пряжці від пояса?

— Імовірно, проте ми не певні. Там є кілька видимих ліній і завитків, але їм далеко до явних ознак збігу, що їх приймають на суді як речдоки.

— Угу, окей, зрозумів. То, може, хтось із вас трьох, джентльмени, зуміє відповісти на таке запитання. Чи може таке бути, щоб людина, яка так сильно постраждала від вогню — руки, а також обличчя, — мала ось такі відбитки? Щоб лінії так розпливлися, що їх неможливо іденти­фікувати?

— Так, — мовили Юн та Алек в унісон, тільки відповідь дещо продублювалася через затримку в передачі даних.

— Проблема в тому, — сказав Ралф, — що в того обпеченого біля суду на руках були татуювання. Якщо вигоріли пучки пальців, то яким чином залишились тату?

— Буває, — похитав головою Гові. — Якщо я горю, то щоб загасити вогонь, я б’ю по тілу долонями, а не тильним боком, правильно? — він почав ляскати себе по масивних грудях, щоб продемонструвати. — Долонями і б’ю.

На мить запала тиша. Тоді заговорив Алек — тихим, майже нечутним голосом:

— Той обсмалений хлоп таки був біля суду. Можу на цілому стосі Біблій заприсягтися.

Ралф сказав:

— Отже, криміналісти Поліції штату роблять аналіз тої речовини, від якої в сараї сіно потемніло. А ми тим часом що можемо вдіяти? Готовий вислухати ваші пропозиції.

— Треба вертатися в Дейтон і все там перевірити, — сказав Алек. — Нам відомо, що там побував Мейтленд і що там побував фургон. Тож і відповіді на деякі запитання теж можуть бути там. Я сам туди не зможу злітати, бо забагато вудок позакидав у став, але є серед моїх знайомих одна надійна людина. Зателефоную та дізнаюся, чи знайдеться в нього час.

На тому вони й домовилися.

Відтоді як убили її батька, десятирічна Ґрейс Мейтленд погано спала, а нетривкий сон, на який вона спромагалася, повнився кошмарами. У неділю по обіді втома навалилася на неї, мов м’яка гиря. Поки мама з сестрою готували на кухні торт, Ґрейс пробралася на другий поверх і лягла у своє ліжко. Хоч і дощило, сонячного світла було вдосталь, і це було добре. Темрява тепер її лякала. Вона чула, як унизу гомонять мама із Сарою. І це теж було добре. Ґрейс заплющила очі, і хоч їй здалося, що повіки вона розтулила за якусь секунду чи дві, напевно, насправді минули години, бо дощило набагато сильніше і світло потьмяніло. Кімнату заполонили тіні.

На її ліжку сидів чоловік і дивився на неї. На ньому були джинси й зелена футболка. Татуювання вкривали тильні боки долонь, повзли вище по руках. Змії, хрест, кинджал і череп. Зараз його обличчя вже мало чим нагадувало недбалий виріб із глини «Плей-Доу». Та Ґрейс усе одно його впізнала. Це був той самий чоловік, який зазирав у вікно в кімнаті Сари. Тепер хоч очі-соломинки зникли. Тепер це були очі її батька. Ґрейс їх серед тисячі розпізнала б. Дів­чинка загадалася, чи це відбувається насправді, чи тільки уві сні. Якщо так, то такий сон усе одно кращий за нічні жахіття. Хоч на дрібку кращий.

— Татку?

— Ясна річ, — відповів чоловік.

Зелена футболка змінилася на татову спортивну, із «Золотими драконами», і Ґрейс упевнилася — це таки сон. Потім «Дракони» перетворилися на щось таке біле, як лікарняний халат, потім — знову на зелену футболку.

— Я люблю тебе, Ґрейс.

— Ти не схожий на тата, — відповіла дівчинка. — Ти просто його копіюєш.

Чоловік нахилився до Ґрейс. Вона відсахнулася, не відриваю­чи погляду від батькових очей. Вони вдавалися чоловікові краще, ніж той «я-тебе-люблю» голос, але це однаково був не тато.

— Я хочу, щоб ти пішов, — сказала вона.

— Звісно що хочеш, а люди в пеклі хочуть холодненької водички. Ти журишся, Ґрейсі? Сумуєш за татком?

— Так! — Ґрейс заплакала. — Я хочу, щоб ти пішов! Це не таткові очі, ти просто прикидаєшся!

— Не чекай від мене співчуття, — сказав чоловік. — Як на мене, то це добре, що ти журишся. Сподіваюсь, ти ще довго сумуватимеш. І плакатимеш. Уа-уа-уа, як мала ди­тина.

— Будь ласка, йди!

— Дитятко хоче пляшечку? Дитятко напудило в штанці, геть мокреньке? Дитятко плаче, уа-уа-уа?

— Припини!

Чоловік відхилився.

— Припиню, якщо ти дещо для мене зробиш. Зробиш для мене одну штуку, Ґрейсі?

— Що?

Він розповів, а потім Сара почала її трусити й казати, щоб вона спускалась і поїла торт, тому це таки був сон, поганий сон, і їй не треба було нічого робити, але якщо вона зробить, то ця мара більше ніколи до неї не повернеться.

Ґрейс змусила себе поїсти торт, хоча їй зовсім не хотілося, а коли мама й Сара всілись на диван дивитися якесь сопливе кіно, Ґрейс сказала, що фільми про кохання їй не до душі, тому вона піде нагору гратися в «Енґрі Бьордз». Тільки зробила вона не так. Вона пішла в спальню батьків (тепер — тільки мамину спальню, а це було дуже сумно) і взяла з комода мамин телефон. У списку контактів того поліцейського не знайшлося, але був містер Ґолд. Вона зателефонувала йому, тримаючи мобільник обома руками, щоб не тремтів. Ґрейс молилася, щоб він відповів, і Ґолд таки взяв слухавку.

— Марсі? Як справи?

— Ні, це Ґрейс. Я дзвоню з маминого телефону.

— Ого, привіт, Ґрейсі. Радий тебе чути. У якій справі дзвониш?

— У тій, що я не знаю, як зателефонувати детективу. Тому, що заарештував мого тата.

— А навіщо…

— У мене для нього повідомлення. Один чоловік передав. Я знаю, це, мабуть, був лише сон, але про всяк випадок. Я перекажу вам, а ви передасте детективу.

— Який чоловік, Ґрейс? Від кого повідомлення?

— Коли я його вперше побачила, то в нього замість очей були соломинки. Він сказав, що більше не повернеться, якщо я передам детективу Андерсону повідомлення. Він хотів мене переконати, що в нього таткові очі, але я не повірила, бо це не так. Обличчя в нього стало трохи краще, але він усе одно лячний. Я не хочу, щоб він повертався, навіть якщо це був лише сон. То ви перекажете детективу Андерсону повідомлення?

У дверях стояла мама й мовчки спостерігала за Ґрейс. Дів­чинка подумала, що наробила собі прикрості, тільки їй було байдуже.

— Що я маю йому передати, Ґрейс?

— Щоб він зупинився. Як не хоче, щоб трапилося лихо, то скажіть йому, щоб зупинився.

Ґрейс і Сара сиділи у вітальні на дивані. Марсі вмостилася між ними, оповивши дочок руками. Гові Ґолд сидів у великому м’якому кріслі, яке належало Террі ще до того, як світ полетів шкереберть. У комплекті з кріслом був пуфик. Ралф Андерсон поставив його перед диваном і сів — ноги в детектива були такі довгі, що коліна замалим не обрамляли йому лице. Певно, вигляд у нього був комічний, і якщо Ґрейс Мейтленд від цього трохи розслабиться, то це лише на краще.

— Мабуть, лячний тобі сон наснився, Ґрейс. А ти точно знаєш, що це був сон?

— Звісно що сон, — відказала Марсі. Обличчя в неї було напружене й бліде. — Ніякого чоловіка в цьому будинку не було. Він не зміг би піднятися на другий поверх так, щоб ми його не помітили.

— Або принаймні не почули, — вставила Сара, тільки голос у неї був боязкий. Наляканий. — У нас сходи риплять як дурні.

— Вас сюди запросили з єдиною метою — заспокоїти мою доньку, — сказала Марсі. — То зробіть нам таку ласку.

— Що б це не було, — мовив Ралф, — зараз цього чоловіка тут немає, ти ж це розумієш, Ґрейсі?

— Так, — здавалося, у цьому вона вже переконалася. — Він пішов. Сказав, що піде назавжди, якщо я передам вам повідомлення. Гадаю, він більше не повернеться, байдуже, сон то був чи ні.

Сара нарочито зітхнула й сказала:

— Ото полегшення.

— Тихо, карапунчику, — відгукнулась Марсі.

Ралф дістав блокнот.

— Опиши мені його вигляд. Який він із себе, той чоловік уві сні? Я ж бо детектив і тепер цілком упевнений, що то був тільки сон.

Хоч Марсі його недолюблювала і, мабуть, ніколи вже не долюбить, та все одно подивилася на Ралфа з удячністю, хоч за таку дрібничку.

— Краще, — сказала Ґрейс. — Він уже краще виглядав. Не було того обличчя, мов із «Плей-Доу».

— Саме так він виглядав раніше, — повідомила Сара Ралфу. — Як вона казала.

— Саро, — звернулася Марсі до дочки, — іди-но з містером Ґолдом на кухню і принеси нам всім по шматочку торта, гаразд?

Сара глянула на Ралфа.

— І навіть йому торт? Він що, тепер нам подобається?

— Усім по шматочку, — повторила Марсі, майстерно уникнувши запитання. — Це називається гостинністю. Давай, іди.

Сара злізла з дивана й підійшла до Гові.

— Мене виганяють.

— І як це могло трапитись із такою чудовою людиною, — сказав Гові. — Складу тобі компанію в пурді [172].

— У чому?

— Не зважай, дитинко.

І вони разом пішли на кухню.

— Прошу вас поквапитись, — сказала Марсі Ралфу. — Ви тут тільки через те, що, за словами Гові, це важливо. Що це якось пов’язано… ви в курсі.

Ралф кивнув, не відвертаючи очей від Ґрейс.

— Цей чоловік з обличчям із «Плей-Доу», коли він уперше з’явився…

— Й очима-соломинками, — сказала Ґрейс. — Вони стирчали, як у мультиках, і ті чорні цятки, що є у нас в очах, то в нього були дірки.

— Ага, — у блокноті Ралф занотував: «Очі-соломинки?». — Ти кажеш, що обличчя в нього було наче зліплене з глини «Плей-Доу» — може, це він так обгорів?

Ґрейс замислилась.

— Ні. Скоріш таке, як його не доліпили. Не… ну…

— Не закінчили? — спитала Марсі.

Ґрейс кивнула й засунула до рота палець. «Цей десятирічний смоктунець зі скривдженим личком… аж серцем до неї прикипів», — подумав Ралф. І дійсно, навіть попри всі очевидні, на перший погляд, докази провини Террі, це почуття вже ніколи не зміниться.

— Яким він був сьогодні, Ґрейсі? Той чоловік уві сні?

— З коротким чорним волоссям сторчма, як голки в дикобраза, і з маленькою бородою навколо рота. І мав таткові очі, тільки не справжні. І татуювання на руках, аж до ліктів. Зі зміями й усім таким. Спочатку була зелена футболка, потім вона перетворилася на татову бейсбольну із золотим драконом, а потім стала білою, як-от у місіс Джерсон, що робить мамі зачіски.

Ралф глянув на Марсі, і та відповіла:

— Мабуть, вона має на увазі спецівку чи халат.

— Так, — сказала Ґрейс. — Халат. Але потім знову з’яви­лася зелена футболка, і тоді я зрозуміла, що це сон. Тільки… — губи затремтіли, а очі сповнилися слізьми, що потекли по спаленілих щоках. — Тільки він казав мені погані речі. Казав, що радий, що я сумую. Обізвав мене малою дитиною.

Ґрейс зарилася обличчям у мамині груди й заплакала. Марсі глянула поверх доньчиної голови на Ралфа, і в цю мить вона не злилася на нього, лише боялася за дочку. «Вона знає, що то був не просто сон, — подумав Ралф. — Бачить, що він для мене дещо значить».

Коли дівчинка почала заспокоюватись, Ралф мовив:

— Усе гаразд, Ґрейсі. Дякую, що переповіла мені свій сон. А тепер усе скінчилося, так?

— Так, — відповіла мала хрипким від плачу голосом. — Він пішов. Я зробила так, як він сказав, і він пішов.

— Торт їстимемо тут, — сказала Марсі. — Іди поможи сестрі з тарілками.

Ґрейс побігла на кухню. Лишившись сам на сам із детективом, Марсі мовила:

— Їм обом несолодко велося останнім часом, особливо Ґрейс. Як на мене, то це був лише сон, от тільки Гові має іншу думку, і ви, я бачу, теж. Правда ж?

— Місіс Мейтленд… Марсі… Я сам не знаю, що думати. Ви обшукали кімнату Ґрейс?

— Звісно. Щойно вона пояснила, чому зателефонувала Гові.

— Знайшли якісь сліди проникнення?

— Ні. Вікно було зачинене, віконна сітка на місці, і Сара правду сказала про сходи. Будинок старий, кожна сходинка рипить.

— А як щодо ліжка? Ґрейс сказала, що чоловік сидів на ліжку.

Марсі видала розгублений смішок.

— Хтозна. Вона стала крутитись і вовтузитись, відколи… — жінка затулила обличчя руками. — Який жах.

Ралф підвівся й пішов до дивана, хотів заспокоїти Марсі, але жінка напружилась і посунулась геть.

— Прошу, не сідайте. І не торкайтеся мене. Ви тут не з моєї волі, детективе. А тільки для того, щоб моя молодша доня проспала сьогодні всю ніч і не голосила на весь дім.

Ралфу не довелося добирати відповідь, бо з кухні повернулися дівчата й Гові. Ґрейс обережно несла по тарілці в кожній руці. Марсі хутким, майже непомітним порухом витерла очі й широко всміхнулася до доньок та адвоката.

— Ура, торт! — сказала вона.

Ралф узяв свій шматок і подякував. Він думав про те, що вже геть усе розповів Джинні про цю срану, жаску, мов нічний кошмар, справу, але про сон цього малого дівчати він оповідати не збирався. Ні, тільки не про цей сон.

Алек Пеллі гадав, що потрібний контакт знайдеться в мобільнику, але коли зателефонував, то почув, що цей номер більше не обслуговується. Тоді він відшукав свою стару чорну адресну книжку (колись він повсюди носив із собою цього вірного друга, але у вік комп’ютерів прирік його на заслання до шухляди письмового столу, ще й нижньої) і спробував набрати інший номер.

— Що впало, те пропало, — почувся голос на іншому кінці дроту.

Алек подумав було, що натрапив на автовідповідач (обґрунтоване припущення, зважаючи на пізню недільну годину), і став чекати, поки йому повідомлять години роботи, а потім і меню, що пропонує обирати різні опції натисканням клавіш, і, зрештою, пролунає пропозиція лишити повідомлення після звукового сигналу. Натомість голос, тепер уже трохи буркотливо, мовив:

— Ну? Де ви там?

Алек збагнув, що голос йому знайомий, хоч він і не може прив’язати до нього конкретного імені. Коли востаннє він розмовляв із власником цього голосу? Два роки тому? Три?

— Я кладу слу…

— Стривайте. Я тут. Мене звати Алек Пеллі, і я намагаюся зв’язатися з Біллом Годжесом. Кілька років тому працював із ним над однією справою, я тоді щойно звільнився з Поліції штату. Був один такий поганий актор на ім’я Олівер Медден, він викрав літак у техаського нафтовика, якого звали…

— Двайт Крамм. Пам’ятаю. І вас я пам’ятаю, містере Пеллі, хоч ми ніколи не зустрічалися. Містер Крамм не поспішав із нами розраховуватись, як не прикро це визнавати. Довелося десь із півдюжину разів надсилати йому інвойс, а потім пригрозити судовим позовом. Сподіваюся, з вами все краще вийшло.

— Довелося трохи попітніти, — сказав Алек, усміхнувшись на згадці. — Перший чек, який він надіслав, не пройшов, але з другим усе було гаразд. Ви Голлі, так? Не згадаю вашого прізвища, але Білл дуже схвально про вас озивався.

— Голлі Ґібні, — сказала вона.

— Приємно знову вас чути, міз Ґібні. Я спробував набрати номер Білла, але він, певно, його змінив.

Мовчання.

— Міз Ґібні? Ви ще на дроті?

— Так, — відповіла вона. — Я тут. Білл помер два роки тому.

— О Господи. Яка прикрість. Серце?

Хоч Алек бачив Годжеса тільки раз (більшість справ вони вирішували телефоном й електронною поштою), але запа­м’ятав, що чоловік він був трохи опасистий.

— Рак. Підшлункової залози. Тепер агентством порядкую я разом із Пітером Гантлі. Він був напарником Білла, коли той іще служив у поліції.

— Ну, я за вас радий.

— А я — ні, — сказала вона. — Аж ніяк. Справи непогано йдуть, але я без вагань би все віддала в обмін на те, щоби Білл знову був живий і здоровий. Рак — свинська штука.

На цьому Алек хотів було подякувати, іще раз висловити свої співчуття й повісити слухавку. Пізніше він не раз замислюватиметься, як би все склалося, якби він так вчинив. Та Пеллі згадав, що Білл розповідав йому про цю жінку, коли вони разом шукали «Біч Кінґ Ейр» [173] Двайта Крамма: «Вона ексцентрична, із легким неврозом нав’язливих станів, особисте спілкування їй не дуже вдається, але повз її увагу нічого не пройде. Із Голлі вийшов би збіса добрий слідчий-детектив».

— Я сподівався найняти Білла для одного завдання, — сказав Алек, — та, може, ви за нього візьметесь. Він дійсно добре про вас озивався.

— Приємно це чути, містере Пеллі, та сумніваюся, що я вам підійду. «Що впало, те пропало» здебільшого ганяється за втікачами з-під застави і вишукує зниклих людей, — Голлі помовчала, потім додала: — Річ ще й у тім, що між нами досить велика відстань, якщо ви, звісно, не телефонуєте мені десь із Північного Сходу.

— Ні, але так сталось, що мене цікавить штат Огайо, а летіти туди мені наразі незручно — удома тримає забагато справ, і за всіма треба наглядати. Ви далеко від Дейтона?

— Секундочку, — відказала вона і майже одразу продов­жила: — За двісті тридцять дві милі, якщо вірити «Мепквест». Дуже хороша програма. Що вам треба дослідити, містере Пеллі? І поки ви не відповіли, мушу попередити — якщо є хоч найменша імовірність, що я матиму справу з насильством, то я буду вимушена відмовитися. Ненавиджу насильство.

— Ніякого насильства, — відповів Алек. — Воно вже сталося — дитину вбили, але це відбулося тут, і чоловік, якого заарештували за підозрою, помер. Питання в тому, чи він справжній убивця, чи ні, і щоб на це відповісти, треба перевірити деталі поїздки, яку він здійснив до Дейтона у квітні разом зі своєю родиною.

— Зрозуміло, а хто оплачуватиме послуги агентства? Ви?

— Ні, адвокат на ім’я Говард Ґолд.

— А ви не знаєте, адвокат Ґолд платить справніше за Двайта Крамма?

Алек вишкірився:

— Безумовно.

І хоч гонорар таки надійде від Ґолда, загальна сума за послуги «Що впало, те пропало» (за умови, якщо міз Голлі Ґібні взагалі погодиться взятися за справу в Дейтоні) зреш­тою буде від Марсі Мейтленд, яка зможе це собі дозволити. Страхова компанія буде не в захваті від перспективи виплатити компенсацію за чоловіка, якого звинуватили в убивстві, але Террі так і не засудили, тож відкараскатись вони не зможуть. Також був позов проти Флінт-Сіті за смерть у результаті протиправних дій, який Гові мав подати від імені Марсі. Ґолд сказав Алеку, що мерія, мабуть, зупиниться на семизначній цифрі — у пару мільйонів. Круг­ленька сума на банківському рахунку не поверне їй чоловіка, але покриє витрати на розслідування, переїзд, якщо Марсі таки на нього зважиться, а також витрати на коледж двом її дівчаткам, коли прийде час. Грошима горю не зарадиш, подумав тоді Алек, але вони дадуть погорювати у відносному комфорті.

— Розкажіть мені про справу, містере Пеллі, а я скажу вам, чи погоджуся за неї взятись.

— На це піде немало часу. Можу розповісти завтра в робочі години, якщо вам так зручніше.

— Сьогодні ввечері мене цілком влаштовує. Тільки вимкну фільм, що його зараз дивлюся.

— Я заважаю вам відпочивати.

— Не дуже. «Стежки слави» я вже бачила принаймні дюжину разів. Один із найкращих фільмів містера Кубрика. Як на мене, набагато кращий за «Сяйво» й «Баррі Ліндона», та він, звісно, був значно молодший, коли їх знімав. Молоді митці частіше вдаються до ризикованих прийомів, я так думаю.

— Кіноман із мене неважненький, — відповів Алек, пригадуючи слова Годжеса: ексцентрична і з легким неврозом нав’язливих станів.

— Фільми прикрашають наше життя, така моя думка. Одну секундочку… — десь удалині стих саундтрек до фільму. Голлі повернулася: — Кажіть, що треба зробити в Дейтоні, містере Пеллі.

— Це не просто довга історія — вона дивна. Попереджаю вас заздалегідь.

Голлі розсміялася — і голос зазвучав набагато глибше, ніж під час її звичайного, обережного мовлення; від сміху її голос наче молодшав:

— Повірте, це не перша дивна справа, що мені трапляється. Коли я працювала з Біллом… проте не зважайте. Але якщо це забере багато часу, то звіть мене просто Голлі. Зараз я ввімкну гучномовець, щоб звільнити руки. Стривайте… окей, тепер розповідайте мені все.

Вислухавши це заохочення, Алек почав розповідати. Замість саундтреку на тлі почулось розмірене «клац-клац-клац» по клавіатурі — Голлі робила нотатки. Під кінець розмови Алек встиг зрадіти, що не повісив слухавки. Вона ставила запитання, кмітливі запитання. Здавалося, химерії цієї справи взагалі її не спантеличили. Збіса шкода, що Білл Годжес помер, та Алек вирішив, що знайшов украй адекватну заміну. Коли він врешті-решт закінчив, то спитав:

— Інтригує, чи не так?

— Так. Містере Пеллі…

— Алек. Ви — Голлі, я — Алек.

— Гаразд, Алеку. «Що впало, те пропало» береться за цю справу. Я посилатиму вам проміжні звіти або на телефон, або на електронну скриньку, або у «ФейсТаймі», який вважаю набагато зручнішим за «Скайп». Коли зберу всю можливу інформацію, то надішлю вам повний звіт.

— Дякую. Звучить дуже…

— Так. А тепер дозвольте дати вам номер рахунка, на який ви зможете переказати домовлену суму гонорару.