Аутсайдер

Сліди і канталупа

Ралф не розповів Джинні про свої найстрашніші підозри — як прокурор округу Флінт міг таємно сподіватися, що біля суду збереться скипілий праведним гнівом натовп. Тож коли в середу ввечері Білл Семюелз з’явився на ґанку будинку Андерсонів, жінка його впустила. Впустила, та дала зрозуміти, що він їй тут без пуття.

— Він на задвірку, — сказала вона, розвертаючись і прямуючи назад до вітальні, де Алекс Требек пресував учасників вечірнього «Джепарді!» [115] пунктами вікторини. — Ти знаєш дорогу.

Цього вечора Семюелз був одягнений у джинси, кросівки й просту сіру футболку. Він кілька секунд постояв у передпокої, подумав, а тоді пішов за Джинні. Перед телевізором стояли два м’які глибокі крісла, і більш насиджене й просторе наразі пустувало. Білл узяв зі столика між кріслами пульт і приглушив звук. Джинні так само дивилася в телевізор, де учасники торували собі шлях у категорії «Літературні лиходії». Відповідь на екрані була: «Вона зажадала голови Аліси».

— Ну, це просто, — мовив Семюелз. — Червона королева. Як він, Джинні?

— А як ти гадаєш, як він?

— Мені шкода, що все так вийшло.

— Наш син дізнався, що його батька усунули від справ, — сказала вона, не відриваючи погляду від телевізора. — Про це в інтернеті писали. Малий, звісно, дуже засмутився, а ще його засмутив той факт, що улюбленого тренера застрелили на смерть перед окружним судом. Він хоче додому. Я порадила йому перечекати кілька днів і подивитися, чи він не передумає. Не хотіла казати йому правду — що сам батько ще не готовий з ним зустрітись.

— Ралфа не усунули. Він просто в адміністративній відпустці. Оплачуваній. І неодмінній після будь-якого інциденту зі стріляниною.

— Хоч пень об сову, хоч сову об пень.

На екрані виникла наступна відповідь: «Ця медсестра не була ґречна» [116].

— Каже, що та відпустка триватиме аж до півроку. І це якщо він погодиться на обов’язкову психіатричну діаг­ностику.

— А чого б він не погодився?

— Бо думає пуститися діла.

Семюелз потягнувся рукою до маківки, але сьогодні чубчик поводився пристойно, принаймні поки що. Тоді знов опустив руку.

— У такому разі, може, відкриємо спільний бізнес. Цьому місту потрібна добра автомийка.

Джинні навіть не глянула на нього.

— Ти про що?

— Я вирішив не виставлятися на переобрання.

Тоді вона подарувала йому тонку, як лезо, посмішку, яку б навіть її рідна мати не впізнала.

— Збираєшся піти, перш ніж тебе звільнить Джонні К’ю Паблік? [117]

— Якщо тобі цей вислів до вподоби, — відповів Білл.

— До вподоби, — сказала Джинні. — А тепер ідіть на задвірок, містере Поки-Що-Прокурор, і пропонуйте йому спільний бізнес, якщо ваша ласка. Тільки наготуйтесь ухилятися і пригинатися.

Ралф сидів у шезлонгу з пивом у руці й пінопластовим холодильником під рукою. Коли грюкнули сітчасті кухонні двері, він озирнувся, побачив Семюелза й знову зосередив свою увагу на каркасі [118], що височів одразу за парканом.

— Оно, диви, повзик, — сказав він, указуючи на дерево пальцем. — Чорт зна’ скільки вже цього птаха не бачив.

Другого шезлонга не було, і Семюелз опустився на лаву біля довгого столу для пікніків. Він уже сидів там раніше, за щасливіших обставин. Прокурор поглянув на дерево.

— Не бачу.

— Он він, полетів, — сказав Ралф, і якась маленька пташка знялася вгору.

— По-моєму, це горобець.

— Час тобі зір перевірити.

Ралф потягнувся до холодильника й простягнув Семюелзу «Шайнер» [119].

— Джинні каже, ти думаєш піти з поліції.

Ралф стенув плечима.

— Якщо тебе непокоїть психотест, то ти його складеш, і то на відмінно. Бо вчинив так, як мусив учинити.

— Річ не в тому. Навіть не в операторі. Знаєш, що з ним сталося? Коли куля влучила в камеру — ота перша, що я вистрілив, — то осколки полетіли навсібіч. Один потрапив йому в око.

Семюелз це знав, та нічого не відповів і просто сьорбав своє пиво, хоча ненавидів «Шайнер».

— Мабуть, око втратить, — продовжив Ралф. — Лікарі в шпиталі Діна Мак-Ґі, що в Окі-Сіті [120], намагаються його врятувати, але, певно, око він таки втратить. Як гадаєш, одноокий оператор іще зможе знайти собі роботу? Певно, може. Чи нема шансів?

— Ралфе, на момент пострілу в тебе хтось врізався. Послухай, якби цей хлопець не затулив собі обличчя камерою, то, мабуть, був би вже мертвий. Ось тобі позитивний аспект.

— Ага, нахрін усі ці позитивні аспекти. Я телефонував його дружині, щоб вибачитися. Вона сказала: «Ми подамо позов на поліцейське управління Флінт-Сіті на десять мільйонів доларів, а коли виграємо, то візьмемось за вас». І повісила слухавку.

— Не пройде, у жодному разі. Зброя була в Пітерсона, а ти виконував службовий обов’язок.

— А той повелитель об’єктивів — свій.

— Це не одне й те саме. У нього був вибір.

— Ні, Білле, — сказав Ралф, крутнувшись у своєму шезлонгу. — Це була його робота. А то був повзик, чорт забирай.

— Ралфе, вислухай мене, будь ласка. Мейтленд убив Френка Пітерсона. Брат Френка вбив Мейтленда. Більшість вважатиме це справедливим самосудом, та чом би й ні? У цьому штаті тільки нещодавно запанували закон і по­рядок.

— Террі сказав, що нікого не вбивав. Це була його передсмертна заява.

Семюелз підвівся на ноги й став походжати з боку в бік.

— А що ще він міг сказати, коли поруч колінкує дру­жина й очі собі виплакує? Чи мав сказати щось на кшталт: «О так, справді. Я того малого збезчестив і покусав, не обов’язково в такому порядку, а тоді кінчив на нього, на доважок»?

— Існує безліч доказів тому, що Террі перед смертю сказав правду.

Семюелз підступив до Ралфа і завмер, дивлячись на нього згори вниз.

— У зразку сперми виявили його, блять, ДНК, а ДНК перебиває все. Малого вбив Террі. Не знаю, як він облагодив усе інше, та якось вийшло.

— Ти прийшов сюди переконувати мене чи себе?

— Не потрібне мені ніяке переконування. Я прийшов сказати, що ми дізналися, хто перший викрав отой білий фургон «еконолайн».

— А зараз яка з цього користь? — спитав Ралф, але ­Семюелз нарешті помітив у очах детектива іскри заці­кавленості.

— Маєш на увазі, чи проллється світло на весь цей безлад? Ні. Але історія захоплива. Хочеш почути чи ні?

— Звісно.

— Його викрав дванадцятирічний хлопчик.

— Дванадцятирічний? Ти жартуєш?

— Ні, він кілька місяців провів у дорозі. Подолав увесь шлях до Ель-Пасо, перш ніж коп узяв його на стоянці перед «Волмартом», де малий спав у своєму «б’юїку». Загалом украв чотири автівки, але фургон був перший. Дістався на ньому до Огайо, там покинув і пересів на іншу машину. Ключ запалювання лишив у замку, як ми й думали.

Семюелз проказав це гордовито, і Ралф подумав, що прокурор, певно, має на це право — зрештою, приємно дізнатися, що справдилася хоч одна з твоїх теорій.

— Але ми й досі не знаємо, як фургон потрапив сюди, так? — запитав Ралф.

Щось не давало йому спокою. Якась дрібниця.

— Ні, — відповів Семюелз. — Просто такий собі слід, що нікуди не веде. Подумав, що тобі буде цікаво знати.

— От і знаю.

Семюелз зробив іще один ковток пива, тоді поставив бляшанку на стіл для пікніків.

— Я не піду на переобрання.

— Ні?

— Ні. Хай це придуркувате ледащо, Річмонд, отримає посаду, і побачимо, як народ реагуватиме, коли він відмовлятиметься приймати вісімдесят відсотків справ, що опиняються в нього на столі. Я твоїй дружині розповів, та не сказав би, що вона мені дуже співчувала.

— Білле, якщо ти думаєш, що я їй наговорив, начебто це ти в усьому винен, то ти помиляєшся. Я ані слова проти тебе не сказав. Та й чого б? Це мені прийшло в голову заарештувати Мейтленда на тому сраному матчі, і коли я в п’ятницю оповідатиму про це тим коникам [121] із відділу внутрішніх розслідувань, то так і скажу.

— Іншого я й не очікував.

— Але, як я вже казав раніше, ти й не намагався мене від цього відмовити.

— Ми вважали його винним. Я й досі вважаю, яким би там не було його передсмертне зізнання. Ми не стали перевіряти алібі, бо в цьому клятому місті тренера знають геть усі, і ми не хотіли його наполохати…

— Та й просто не бачили сенсу, але ж, дідько, як ми ­помиля…

— Так, окей, твою срану думку взято до моєї сраної уваги. А ще ми вважали, що він надзвичайно небезпечний, особливо для молодих хлопців, а ввечері минулої суботи малеча його з усіх боків оточувала.

— Коли ми дісталися суду, то треба було вести його через чорний хід, — сказав Ралф. — Я мав на цьому напо­лягти.

Семюелз так навіжено захитав головою, що чубчик вибився з копиці й знову став по команді «струнко!».

— Не бери всієї вини на себе. Перевезення з окружної в’язниці до суду — це компетенція шерифа. А не міської поліції.

— Дулін би мене послухав, — сказав Ралф, впустив порожню бляшанку в холодильник і поглянув просто у вічі Семюелзу. — І тебе б він послухав. Ти, мабуть, сам знаєш.

— Що було, те спливло. Чи загуло. Чи як там, чорт забирай, у цій промовці йдеться. Усе, кінець. Певно, формально ця справа лишиться відкритою, але…

— Для цього є спеціальний термін — ВАП, «відкрита, але призупинена». Статус не зміниться, навіть якщо Марсі Мейтленд подасть на поліцейське управління цивільний позов, що її чоловіка було вбито через службову недбалість. І саме цей позов вона може таки виграти.

— Вона вже казала, що подасть?

— Не знаю. Не набрався ще мужності з нею поговорити. Гові тобі може натякнути, що вона думає про це.

— То, може, і поговорю з ним. Спробую заспокоїти розбурхані стихії.

— Раднику, ви сьогодні — просто фонтан красномовства.

Семюелз узяв свою пивну бляшанку, тоді злегка скривився і поставив назад. У кухонному вікні він побачив Джинні Андерсон. Вона дивилася на них. Просто стояла там із безстрасним обличчям.

— Моя мама колись читала «Долю» [122].

— Я б теж собі почитав, — задумливо мовив Ралф, — але після того, що сталося з Террі, я вже ні в чому не певен. Цей малий Пітерсон вигулькнув нізвідки. Нізвідки.

Семюелз ледь усміхнувся.

— Не ворожила на картах, а виписувала журнал «Доля». Такий маленький дайджест, де повно оповідань про привидів, кола на полях, прибульців і бозна ще про що. Мама читала мені деякі, коли я був малим. Одне оповідання мене особливо причарувало. «Сліди в пісках», так воно називалося. Там ішлося про молодят, які на медовий місяць поїхали до пустелі Мохаве. Ну, типу, на природу «дикунами». Тож одної ночі вони напнули свого наметика в тополиному гаю, і коли наступного ранку молода дружина прокинулася, то чоловіка поруч не було. Вона вийшла з гаю туди, де починався пісок, і побачила його сліди. Покликала його, але ніхто не відгукнувся.

Ралф завив, як у фільмах-жахастиках:

— У-у-у-у-у!

— Ідучи слідами, вона минула першу дюну, потім другу. Сліди ставали дедалі свіжіші. Вона пішла по них за третю…

— І за четверту, і за п’яту! — мовив Ралф удавано нажаханим тоном. — І йде вона й по сей день! Білле, не хочу уривати твою дитячу лякачку, але я тут подумав, що краще з’їм шматок пирога, прийму душ і ляжу спати.

— Ні, вислухай мене. Далі третьої дюни вона не зайшла. Сліди чоловіка спускалися до середини насипу, а тоді зупинялися. Просто зупинялися, і нічого навколо не було, окрім акрів піску. Жінка більше ніколи його не бачила.

— І ти в це віриш?

— Звісно ні, це сон рябої кобили, але річ не у вірі. Це метафора, — Семюелз спробував пригладити чубчик, але той не давався. — Ми йшли по слідах Террі, бо це наша робота. Наш обов’язок, якщо тобі більш до вподоби таке слово. Ішли по них, поки в понеділок вранці вони не обірвалися. Таємниця лишилася? Так. Чи доведеться нам жити з запитаннями, на які немає відповіді? Так, доведеться, якщо тільки не привалить якась нова, неймовірна інформація. Інколи таке трапляється. Ось чому люди досі загадуються над тим, що сталося з Джиммі Гоффою. Ось чому люди досі намагаються з’ясувати, що трапилося з екіпажем «Марії Селести». Ось чому люди досі сперечаються, чи Освальд діяв самотужки, коли застрелив Дж. Ф. К [123]. Інколи сліди просто обриваються, і нам доводиться з цим жити.

— Одна суттєва відмінність, — сказав Ралф. — У твоїй істо­рії про сліди жінка мала змогу вірити, що її чоловік усе одно десь є, живий. Усе життя могла в це вірити, поки з молодої нареченої не перетвориться на літню пані. Але коли Марсі дійшла до місця, де обривалися сліди її чоловіка, то Террі був там — лежав мертвий на тротуарі. Якщо вірити некрологу в сьогоднішній газеті, завтра вона його хова­тиме. Мабуть, на похорон прийде тільки вона з дівчатками. Тобто якщо не рахувати п’ятдесяти стерв’ятників- новинарів, які закидатимуть її питаннями та клацатимуть об’єкти­вами з-за паркану.

Семюелз зітхнув.

— Годі. Піду ліпше додому. Я розповів тобі про того хлопця, його, до речі, звати Мерлін Кессіді, і бачу, що ти більше нічого слухати не хочеш.

— Ні, стривай, присядь іще на хвильку, — попросив Ралф. — Ти мені розповів байку, і я тобі одну таку розкажу. Тільки не з «паранормального» журналу. А з власного досвіду. Кожне слово — правда.

Семюелз знов опустився на лаву.

— Коли я був малим, — почав Ралф, — мав десять чи одинадцять рочків, приблизно стільки ж, як Френку Пітерсону, мама часом приносила з фермерського ринку канталупи, якщо був сезон. Тоді я обожнював канталупи. У них такий солодкий, насичений смак, навіть у кавуна він не настільки яскравий. Отже, якось вона принесла додому в плетеній торбині три чи чотири канталупи, і я спитав, чи можна мені шматочок. «Звісно, — відповіла вона, — тільки не забудь вичистити насіння в раковину». Особливої потреби нагадувати не було, бо на той час я вже тих динь багацько попорізав. Ти ще мене слухаєш?

— Угу. Ти, мабуть, порізався, правильно гадаю?

— Ні, та мама вирішила, що таки порізався, бо закричав я так, що, певно, чули всі сусіди. Вона примчала на кухню, а я просто вказав на канталупу, що лежала на стільниці, розрізана навпіл. У ній було повно личинок і мух. Вони звивалися й роїлися єдиним кодлом, тямиш? Мама дістала «Рейд» [124] і побризкала тих, що вивалилися на стільницю. Потім узяла кухонний рушник, загорнула в нього половинки дині й викинула їх у помийне відро на задвірку. Відтоді я навіть дивитися на канталупи не можу, не те що їсти. Отака моя метафора на Террі Мейтленда, Білле. На вигляд із канталупою все було гаразд. Не м’яка, не прогнила, шкірка ціла. Ті комахи не мали жодного шансу пролізти всередину, та якось пролізли.

— Нахер твою канталупу, — сказав Семюелз, — і нахер твою метафору. Я йду додому. Ралфе, подумай, перш ніж кидати роботу, окей? Твоя дружина сказала, що я виходжу з гри, поки Джонні К’ю Паблік не встиг мене звільнити, і, певно, таки її правда, але тобі ж не треба мати справу з виборцями. Тільки з трьома копами на пенсії — нашою міською пародією на комісію з внутрішніх розслідувань, і з психіатром, що жебрає муніципальні шекелі на лікарську практику, яка вже на божій дорозі. Але є ще один аспект. Якщо ти звільнишся, то народ отримає ще більше приводів вважати, що ми маком сіли.

Ралф утупився в нього очима, а тоді засміявся. Сміх був щирий — реготливі черги, що підіймалися з самого живота:

— Але ж ми сіли! Невже ти й досі цього не второпав, Білле? Сіли, і то з тріском. Купили канталупу, бо на вигляд це була хороша диня, але коли розрізали її на очах у цілого міста, там виявилося повно хробаків. Бозна-як вони туди потрапили, та якось потрапили.

Семюелз поплентався до дверей на кухню. Прочинив сітчасті двері, тоді різко крутнувся назад. Чубчик хвацько застрибав із боку в бік. Білл тицьнув пальцем на каркас.

— То був горобець, чорт його забирай!

Невдовзі після півночі (приблизно в ту годину, коли останній член родини Пітерсонів за допомогою Вікіпедії вчився в’язати зашморг), Марсі Мейтленд прокинулася від криків, що лунали зі спальні старшої дочки. Спочатку кричала Ґрейс (мати завжди пізнає дітей по голосу), та потім до неї приєдналася Сара, утворивши жаский ансамбль на два голоси. Сьогодні дівчатка вперше не ночували в спальні, яку Марсі колись ділила з Террі, але дітлахи, природно, влаштувались на одному дитячому ліжку — Марсі підо­зрювала, що так іще довго триватиме. І це було нормально.

Ненормальними були крики.

Марсі не пам’ятала, як бігла коридором до спальні Сари. Пам’ятала тільки, як підвелася з ліжка, а тоді вже стояла в прочинених дверях Сариної кімнати і споглядала дочок. Дівчата сиділи на ліжку струнко, як тополі, вчепившись одна в одну при світлі повного липневого місяця, що зазирав крізь шибку.

— Що? — спитала Марсі, шукаючи очима непроханих гостей.

Спершу вона вирішила, що він (ясна річ, що це був він) скоцюрбився в кутку, але то була лише купа ношених свет­рів, футболок і кросівок.

— Це все вона! — закричала Сара. — Це все Ґрейсі! Сказала, що бачила чоловіка! Боже, мамо, вона так мене перелякала.

Марсі сіла на ліжко, випручила молодшу доньку із Сариних обіймів і пригорнула Ґрейс до себе. Марсі без упину озиралася. Може, він сидить у стінній шафі? Хтозна, бо ж двері-гармошка зачинені. Сховався туди, зачувши, що вона йде до дівчат. Чи він під ліжком? Загата дитячих страхів прорвалася, і Марсі все чекала, що ось-ось її схопить за литку чиясь рука. А в іншій руці буде ніж.

— Ґрейсі? Ґрейс? Кого ти бачила? Де він був?

Ридання заважали Ґрейс відповісти, але вона вказала на вікно.

Марсі пішла туди, на кожному кроці коліна підломлювались. Цікаво, чи пильнують їхній будинок поліцейські? Гові сказав, що патруль іще деякий час регулярно навідуватиметься до їхньої оселі, але ж це не означає, що тут весь час перебувають копи. Окрім того, вікно в спальні Сари (та й вікна в усіх їхніх спальнях) виходило на задвірок або бічне подвір’я між їхнім будинком та оселею Ґандерсонів. А Ґандерсони саме поїхали з міста у відпустку.

Вікно було замкнене. Подвір’я… здавалося, кожна окрема травинка відкидає тінь у місячному сяйві… на по­двір’ї — нікого.

Марсі повернулася до ліжка, сіла й пригладила скуйовджене та спітніле волосся Ґрейс.

— Саро? Ти щось бачила?

— Я…

Сара замислилась. Вона обіймала Ґрейс, яка схлипувала, уткнувшись у плече старшої сестри.

— Ні. Мені, мабуть, здалося, що бачила, на якусь хвильку, але це через те, що вона все кричала: «Чоловік, чоловік!» Нікого там не було, — і до Ґрейс: — Нікого, Ґрейсі. Справді.

— Серденько, тобі привидівся поганий сон, — сказала Марсі й подумала: «Певно, перший із багатьох».

— Він був там, — прошепотіла Ґрейсі.

— То він, мабуть, уміє літати, — сказала Сара з дивовижною розсудливістю — як на людину, яку щойно переляком вихопили зі сну. — Бо ми на другому поверсі, сама знаєш.

— Мені байдуже. Я його бачила. І волосся в нього було чорне, коротке і стояло сторчма. Обличчя грудкувате, наче з «Плей-Доу» [125]. І соломинки замість очей.

— Нічне жахіття, — буденно мовила Сара, наче тему вже було закрито.

— Ходімо, малі, — Марсі спробувала повторити той самий буденний голос. — До ранку ви спите зі мною.

Дівчата без заперечень пішли з мамою. Марсі влаштувала їх обабіч себе, і вже за п’ять хвилин десятирічна Ґрейсі знову заснула.

— Мамо? — прошепотіла Сара.

— Що, люба?

— Я боюся татового похорону.

— Я теж.

— Не хочу йти, і Ґрейсі теж не хоче.

— Нас таких троє, серденько. Та ми подужаємо. Будемо сміливими. Цього хотілося б твоєму татові.

— Я так за ним сумую, що ні про що інше думати не можу.

Марсі поцілувала Сару в скроню — під тонкою шкірою пульсувала вена.

— Засинай, солоденька.

Зрештою Сара заснула. Марсі лежала без сну між двох доньок, дивилася в стелю і думала про Ґрейс, яка розверталася до вікна в нічному видінні — такому реальному, наче наяву.

І соломинки замість очей.

Невдовзі після третьої ночі (приблизно в ту годину, коли Фред Пітерсон узяв у праву руку приступочку з вітальні, перекинув через ліве плече зашморг і поплентався на задвірок), Джинетт Андерсон прокинулася через переповнений сечовий міхур. Інша половина ліжка виявилася порожньою. Справивши малу нужду, вона спустилася на перший поверх і побачила там Ралфа, який сидів у своєму великому кріслі «Папа Беар» [126] і витріщався в порожній екран телевізора. Вона окинула його пильним жіночим оком і зазначила, що після того, як знайшли тіло Френка Пітерсона, він дуже схуд.

Джинні ніжно поклала йому руку на плече. Ралф, не озираючись, промовив:

— Мені не дають спокою слова Білла Семюелза.

— Які саме?

— У тому то й річ, що не знаю. Як то буває — щось крутиться на язиці, а сказати не сила.

— Про того хлопчика, який викрав фургон?

Ралф переказав їй свою розмову із Семюелзом, коли вони вже лежали в ліжку й готувались вимикати в спальні світло. Переказав не через те, що ця історія відігравала визначну роль в їхній кримінальній справі, а через те, що довга подорож дванадцятирічного хлопця від Нью-Йорка до Ель-Пасо на цілій низці викрадених автівок здавалася доволі неймовірною. Не аж такою неймовірною, щоб про неї написали в журналі «Доля», проте небуденною. «Ото він, певно, ненавидів свого вітчима», — сказала Джинні перед тим, як клацнути вимикачем.

— Мабуть, і справді про того хлопчика, — сказав тепер Ралф. — А ще в тому фургоні знайшли клаптик паперу. Я хотів дістати трохи більше інформації, та якось закрутився в тому гармидері й забув. Не пригадую, щоб я тобі про це розповідав.

Вона всміхнулась і скуйовдила йому волосся, що (як і тіло під піжамою) здавалося тоншим, ніж навесні.

— Та, власне, розповідав. Казав, що той клаптик може бути уривком якогось меню «на винос».

— Я певен, що знайду його в речдоках.

— І це ти мені теж казав, серденько.

— Мабуть, піду завтра до відділка й зазирну в сховище. Сподіваюся, це допоможе зрозуміти, що такого сказав мені Білл.

— Гарна думка, як на мене. Час тобі зайнятись іще чимось, окрім як супитись, мов чорна хмара. До речі, я знайшла й перечитала ту історію По. Оповідач каже, що коли вчився в школі, то, типу, заправляв балом. Але потім з’явився другий хлопчик — із таким самим ім’ям.

Ралф узяв її руку й неуважливо поцілував.

— Поки досить правдоподібно. Вільям Вілсон — не таке поширене ім’я, як Джо Сміт, та, з іншого боку, це й не Збіґнєв Бжезинський.

— Так, але згодом оповідач дізнається, що дата народження в них також збігається, а ще вони носять схожий одяг. Найгірше, що вони і зовні чимось схожі. Люди їх плутають. Нічого не нагадує?

— Нагадує.

— Так от, Вільям Вілсон Номер Один і далі часто зустрічається з Вільямом Вілсоном Номер Два, і ці зустрічі зав­жди погано закінчуються саме для Номера Один, який зрештою стає злочинцем і звинувачує в усьому Номера Два. Поки все зрозуміло?

— Враховуючи те, що зараз чверть на четверту ранку, я досить непогано вправляюся.

— Отже, врешті-решт Вільям Вілсон Номер Один проштрикнув мечем Вільяма Вілсона Номер Два, от тільки коли глянув у дзеркало, то побачив, що заколов сам себе.

— Певно, тому, що другого Вільяма Вілсона ніколи не існувало.

— Але ж існував. Багато хто бачив другого Вілсона. Та врешті Вільям Вілсон Номер Один почав галюцинувати і вчинив самогубство. Тому що не міг більше терпіти цієї подвійності, я так гадаю.

Джинні очікувала, що чоловік почне глузувати, але натомість він кивнув.

— Окей, цілком логічно. Збіса непоганий психологічний трактат, насправді. Особливо як на… коли то було? Середи­на дев’ятнадцятого століття?

— Щось таке. У мене в коледжі була дисципліна під назвою «Американська готика», ми перечитали багато оповідань По, і це також. Викладач казав, що люди часто помилково вважають, наче По писав фантастичні оповідання про надприродне, коли насправді він писав реалістичні історії про психопатології.

— Але це було ще до дактилоскопії та ДНК-тестів, — усміхнувшись, відповів Ралф. — Ходімо в ліжко. Мабуть, тепер я вже зможу заснути.

Але жінка не пускала.

— Хочу в тебе дещо запитати, любий. Може, тому, що зараз пізно й ми тут сам на сам. Якщо ти з мене сміятимешся, то тебе ніхто не почує, проте, будь ласка, не смійся, бо я засмучуся.

— Не сміятимусь.

— Ти можеш.

— Не буду.

— Ти переповів мені історію Білла про сліди, що просто обірвалися серед пустелі, переповів свою історію про личинок, що якось потрапили в канталупу, та ви обоє говорили метафорами. Так само й оповідання По — метафора для розщепленої особистості… так принаймні говорив мій викладач у коледжі. Але якщо прибрати всі метафори, що лишиться?

— Не знаю.

— Незбагненне, — сказала Джинні. — Тож питання в мене дуже просте. Що як єдина відповідь на загадку з двома Террі — щось надприродне?

Ралф не засміявся. У нього не було бажання сміятися. Надто пізня ніч зараз була для сміху. Чи надто ранній ранок. У всякому разі — занадто.

— У надприродне я не вірю. Ані в привидів, ані в янголів, ані в божественну сутність Ісуса Христа. Звісно, я ходжу до церкви, але тільки через те, що там тихо, тож я маю змогу прислухатися до самого себе. А також тому, що цього від мене очікує суспільство. Підозрюю, що ти ходиш до церкви з тої самої причини. Або через Дерека.

— Хотілося б мені вірити в Бога, — мовила Джинні, — бо я не вірю, що після смерті нам кінець, хоч така думка і врівноважує рівняння — оскільки ми прийшли з темряви, то було би поетично припускати, що в темряву ми й вертаємось. Але я вірю в зірки і в нескінченність всесвіту. У велике Потойбіччя. Я, зі свого боку, вірю, що навіть у жмені піску всесвітів іще більше, бо нескінченність працює в обох напрямках. Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина. Вірю в мою свідомість і підсвідомість, хоч і не знаю, що це таке. І вірю в Артура Конан Дойла, який уклав в уста Шерлока Голмза такі слова: «Правдою — хай навіть неймовірною — буде те, що залишиться, коли відкинути все неможливе» [127].

— Це той дядько, що вирів у фей? — спитав Ралф.

Джинні зітхнула.

— Ходімо нагору й давай пововтузимось. Може, тоді зможемо заснути.

Ралф досить охоче пішов за дружиною, але навіть коли вони кохалися (окрім моменту кульмінації, коли всі думки стиралися), він весь час згадував сентенцію Дойла. Розумна. Логічна. Але чи можна її перефразувати так: «Надприродним буде те, що залишиться, коли відкинути все природне»? Ні. Він не міг повірити в будь-яке пояснення, що супе­речило законам земного існування, не тільки як детектив, а й як звичайна людина. Френка Пітерсона вбив реальний чоловік, а не бабайка з коміксів. То що ж лишалося, бодай яке неймовірне? Тільки одне. Френка Пітерсона вбив Террі Мейтленд, який тепер теж мертвий.

Тої ночі з середи на четвер липневий місяць постав на небі набряклий і помаранчевий, мов гігантський тропічний фрукт. На ранній ранок четверга, коли Фред Пітерсон стояв у себе на задвірку на приступочці, на яку складав ноги під час численних суботніх матчів американського футболу, місяць зіщулився до холодної срібної монети, що пропливала високо над головою.

Фред накинув на шию зашморг і став затягувати доти, поки вузол не зупинився на кутику нижньої щелепи, як писало в статті на Вікіпедії (її ще й доповнювала корисна ілюстрація). Другий кінець мотузки він прив’язав до гілки каркаса — на кшталт того, що ріс за парканом Ралфа Андерсона, тільки це був набагато старший представник флори Флінт-Сіті, бо проріс приблизно в той час, коли американський бомбардувальник скинув свій вантаж на Хіросіму (без сумніву, надприродне явище для тих японців, які спосте­рігали за ним із великої відстані — достатньої, щоб не випаруватися).

Приступочка стояла нерівно, хиталась під його ногами з боку в бік. Він слухав цвіркунів, відчував на спітнілих щоках нічний вітерець — прохолодний і заспокійливий після одного спекотного дня та напередодні іншого, якого Фред сподівався не побачити. Почасти його рішення підбити риску з Пітерсонами у Флінт-Сіті й скласти таким чином цілісне рівняння базувалося на сподіванні, що Френк, Арлін та Оллі не встигли відійти далеко, принаймні поки що. Що їх іще можна наздогнати. З іншого боку на Фреда чекала пекельна перспектива бути присутнім на подвійному ранковому похороні — у тому самому бюро ритуальних послуг «Братів Донеллі», де вдень ховатимуть чоловіка, винного в смертях його рідних. Фред був не в змозі.

Він востаннє роззирнувся, питаючи себе, чи дійсно йому хочеться це зробити. Відповідь була ствердна, тож він відштовхнув приступку, сподіваючись почути глибинний тріск, із яким мала б зламатися його шия, і побачити, як перед очима розгортається тунель світла — тунель, на іншому кінці якого стоїть його сім’я, манить до наступного й кращого життя, де ніхто не ґвалтує і не вбиває безвинних хлопчиків.

Тріску не було. Він пропустив чи не звернув уваги на ту частину статті Вікіпедії, де пояснювалося: щоб зламати шию чоловікові вагою двісті п’ять фунтів [128], треба впустити тіло з певної висоти. І замість того щоб померти, Фред почав задихатися. Дихальні шляхи стискалися, очі вилізали з орбіт, й інстинкт виживання, що до того дрімав, тепер прокинувся — усередині забамкали сигнальні дзвони й замиготіли аварійні вогні. За якісь три секунди тіло перемогло мозок, і бажання померти перетворилося на нестримну жагу до життя.

Фред сіпнувся руками догори, почав намацувати, зреш­тою знайшов мотузку. Потягнув з усієї сили. Мотузка ослаб­ла, і він зумів зробити вдих — звісно ж, неглибокий, бо зашморг і досі тиснув, а вузол впивався збоку в шию, мов набрякла залоза. Тримаючись однією рукою, Фред потягнувся до гілки, на якій закріпив мотузку. Пальці ковзнули нижнім боком гілляки, зішкребли кілька лусочок кори, що впали йому на волосся, та й усе.

У дорослому віці Фред не підтримував спортивної форми, більшість фізичних вправ обмежувалися походами до холодильника по чергове пиво під час матчів його улюблених «Даллаських ковбоїв» [129], та навіть у старших класах на уроках фізкультури він робив не більше п’яти підтягувань. Він відчував, що рука ковзає, хватка слабшає, тож ухопився за мотузку другою рукою, щоб зашморг не затягувався, і зміг зробити ще один напіввдих. Але підтягнути себе вище Фред не зумів. Його ноги гойдалися у восьми дюймах [130] над моріжком. Спершу злетів один капець, потім другий. Фред спробував покликати на допомогу, та спромігся лише на хрипкий свист… та й хто не спить у таку ранню годину, щоб його почути? Стара цікава місіс Ґібсон, яка живе по сусідству? Лежить вона зараз у своєму ліжку з чотками в руках і бачить сни про отця Брікстона.

Рука зісковзнула. Гілка тріснула. Дихання зупинилося. Фред відчував, як пульсує кров, що не має шляху назад із голови, як мало не вибухає мозок. Він почув якийсь скрегіт і подумав: «Усе мало бути геть не так».

Він намагався впіймати руками мотузку — потопельник, що тягнеться до водної поверхні озера, в яке впав. Перед очима з’явилися великі чорні спори, які вибухнули чудернацькими чорними мухоморами. Та поки вони не позастилали йому очей, Фред устиг побачити людину — чоловіка, який стояв на подвір’ї в місячному сяйві, по-хазяйськи поклавши руку на барбекю-гриль, на якому Фред більше не підсмажить жодного стейка. А може, то була зовсім не людина. Риси обличчя видавались грубими, наче його кулаками вимісив сліпий скульптор. А замість очей були соломинки.

Так сталося, що саме Джун Ґібсон приготувала лазанью, яку Арлін Пітерсон вивалила собі на голову перед серцевим нападом. І Джун не спала. І про отця Брікстона теж не думала. Вона сама страждала, і то неабияк. Від останнього нападу ішіасу минуло три роки, і вона вже насмілилася сподіватись, що біль пішов назавжди, та ось він з’явився знову — прикрий непроханий гість, що увірвався і зайняв чужу оселю. Спершу — лиш показове затвердіння за лівим коліном після поминок у Пітерсонів по сусідству, але вона пізнала симптом і випросила в лікаря Річланда рецепт на оксикодон, який той неохоче виписав. Таблетки тільки трохи допомогли. Біль спускався лівим боком від сідниці до литки, де стискав плоть шипчастими кайданами. Одна з найнемилосердніших рис ішіасу (принаймні у випадку Джун) була в тому, що в лежачому положенні біль лише посилювався, а не вщухав. Тож вона сиділа у своїй вітальні, одягнена в халат і піжаму, і по черзі дивилася інформаційні ролики про звабливий прес на животі та розкладала пасьянси на айфоні, що його син подарував їй на День матері.

У Джун була хвора спина й поганий зір, та звук телевізора був приглушений, і на слух стара не скаржилась. Вона ясно розчула постріл у сусідньому будинку й схопилася на ноги, навіть не подумавши про розряд болю, що проштрикнув усю ліву частину її тіла.

«Боже правий, це Фред Пітерсон застрелився», — подумала вона.

Джун схопила тростину та пошкутильгала до задніх дверей, зігнувшись, мов стара карга. На ґанку при світлі безсердечного срібного місяця вона побачила Пітерсона, що скрутився в себе на моріжку. Усе-таки то був не постріл. Навколо його шиї виднілася мотузка, вона звивалася змійкою до зламаної гілки, до якої її прив’язав Фред.

Відкинувши тростину — вона її тільки вповільнить, — місіс Ґібсон розчепірила ноги, бочком спустилася по сходах і, похилившись, підтюпцем подолала дев’яносто футів [131] відстані між двома задвірками, не тямлячи власних болісних скриків — сідничний нерв оголосив ядерну війну, розриваючи її від щуплих сідниць до лівої стопи.

Стара схилилася над Пітерсоном, оглянула набрякле багряне обличчя, висолоплений язик і мотузку, що глибоко вп’ялася в пухку плоть шиї. Джун просилила пальці під мотузку і з усієї сили потягнула, чим накликала ще один вибух болю. Крик, що вихопився з неї на цей раз, вона таки почула: високий довгий ридливий зойк. У будинках на їхній вулиці спалахнули вогні, та місіс Ґібсон їх не побачила. Мотуз­ка нарешті стала піддаватися, дякувати Господу, Ісусу, Марії та всім святим. Джун чекала, щоб містер Пітерсон зробив ковток повітря.

Він не дихав.

Першу половину свого трудового стажу місіс Ґібсон пропрацювала касиркою в Першому національному банку Флінт-­­Сіті. В обов’язковому пенсійному на тій посаді віці шістдесяти двох років вона звільнилася й пішла на курси, щоб отримати кваліфікацію з догляду за хворими на дому та поповнювати свій пенсійний рахунок ще до сімдесяти чотирьох років. На одному із занять неодмінно пояснювали принципи СЛР [132]. Тож тепер вона стала навколішки перед масивним тілом містера Пітерсона, підвела йому голову, защепила пальцями ніздрі, розтулила рот і притиснулася своїми губами до його.

Вона вже була на десятому подиху, і голова відчутно паморочилася, коли до неї приєднався містер Джаґґер, що жив навпроти, і постукав пальцем по її кістлявому плечу.

— Він мертвий?

— Ні, якщо я зможу цьому зарадити, — відповіла місіс Ґібсон.

Вона схопила кишеню свого домашнього халата і намацала чотирикутник мобільника. Дістала телефон і наосліп кинула за спину.

— Дзвоніть дев’ять-один-один. І якщо я знепритомнію, вам доведеться мене замінити.

Але вона не знепритомніла. На п’ятнадцятому подиху, а саме тоді вона вже мало не падала без тями, Фред Пітерсон зробив глибокий, гуркотливий вдих самотужки. Тоді ще один. Місіс Ґібсон чекала, поки він розплющить очі, а коли цього не сталося, відкотила одну повіку. Під нею — нічого, крім склери, тільки не білої, а червоної від порепаних кров’яних судин.

Фред Пітерсон вдихнув утретє, потім знову зупинився. Місіс Ґібсон взялася робити непрямий масаж серця, скільки сил вистачало, не знаючи, чи допоможе, проте з надією, що не завадить. Вона помітила, що біль у спині й нозі відступив. Чи можна вигнати ішіас із тіла психічним шоком? Звісно що ні. Дурна думка. Річ тільки в адреналіні, і щойно його запас вичерпається, їй буде зле, як ніколи.

Крізь темряву раннього ранку пливе сирена, набли­жається.

Місіс Ґібсон знов узялася проштовхувати повітря в горлянку Фреда Пітерсона (найінтимніший контакт із мужчиною з 2004 року, відколи помер її чоловік), зупиняючись щораз, як відчувала, що провалюється в сіру непритомність. Містер Джаґґер не пропонував її замінити, та вона і не просила. Поки не приїхала «швидка», вони з Пітерсоном були сам на сам.

Інколи, як місіс Ґібсон зупинялася, містер Пітерсон робив один із тих глибоких гуркотливих вдихів. Інколи не робив. Вона майже не усвідомлювала, що між двох суміжних подвір’їв уже запульсували червоні вогники «швидкої», що вони стробують по зубчастому уламку гілки каркасового дерева, на якому намагався повіситися містер Пітерсон. Один із фельдшерів допоміг їй підвестися, і вона могла стояти, майже не відчуваючи болю. Це було неймовірно. Яким би швидкоплинним не було це диво, вона з удячністю його приймала.

— Далі ми самі, місус, — сказав фельдшер. — Ви збіса добре попрацювали.

— Ще й як, — підхопив містер Джаґґер. — Ти врятувала його, Джун! Ти врятувала життя цьому бідоласі!

Відтираючи з підборіддя теплу слину (суміш її та Пітерсона), місіс Ґібсон промовила:

— Може, так. А може, було б за краще, щоб не врятувала.

У четвер о восьмій годині ранку Ралф косив траву в себе на задвірку. Перед ним простягався день, позбавлений зобов’язань, і косіння було єдиним заняттям, яке він зміг наразі собі придумати… проте мозок не зупинявся ні на мить, мов білка в колесі: понівечене тіло Френка Пітерсона, свідки, відеоматеріали, ДНК, натовп перед судом. Здебільшого це. І з якоїсь причини його розум увесь час повертався до дівчини зі шлейкою ліфчика на плечі — яскраво-жовта стрічка, що смикалася вгору й униз, поки дівча трусило кулаками, сидячи на плечах у свого хлопця.

Він ледве почув дзеленчання ксилофона зі свого мобільника. Вимкнув косарку й прийняв виклик, стоячи посеред моріжка в кросівках і з голими литками, припорошеними травою.

— Андерсон.

— Це Трой Рамадж, босе.

Один із тих двох офіцерів, що арештовували Террі. Здавалося, це було так давно. Як кажуть, в іншому житті.

— Що там, Трою?

— Я зараз у лікарні з Бетсі Ріґґінз.

Ралф усміхнувся — останнім часом цей вираз так рідко з’являвся на його обличчі, що здавався чужорідним.

— То вона народжує.

— Ні, поки ні. Шеф попросив її сюди прийти, бо ви у відпустці, а Джек Госкінз і досі рибалить на озері Окома. І послав мене разом із нею, за компанію.

— У чому річ?

— Кілька годин тому бригада «швидкої» привезла сюди Фреда Пітерсона. Він спробував повіситися в себе на задвірку, та гілка, до якої він прив’язав мотузку, зламалася. Пані, що живе в сусідньому будинку, місіс Ґібсон, робила йому «рот у рот» і витягла з того світу. Прийшла до лікарні, щоб дізнатися, як він, і наш голова зажадав, щоб я взяв у неї свідчення — мабуть, то за протоколом треба, — але, як на мене, це питання закрите. Бачить Бог, у бідолашного було немало причин спустити душу.

— У якому він стані?

— Лікарі кажуть, що мозкові функції на мінімумі. Шанс, що він прийде до тями, — один із сотні. Бетсі подумала, що вам буде цікаво знати.

На секунду Ралфу здалося, що миска пластівців, яку він з’їв на сніданок, от-от попроситься назовні, і відвернувся праворуч від косарки «Лоунбой», щоб не обляпати корпусу.

— Босе, ви ще там?

Ралф глитнув кислу суміш молока і «Райс Чекс».

— Тут. А де зараз Бетсі?

— У Пітерсона в палаті, разом із місіс Ґібсон. Детектив Ріґґінз відправила мене зробити цей дзвінок, бо в реанімації не можна користуватися мобілками. Лікарі запропонували їм кімнату для розмови, та Ґібсон сказала, що хоче відповідати на запитання детектива Ріґґінз у присутності Пітерсона. Наче гадає, що він може їх почути. Приємна літня пані, та спина її просто вбиває, видно з того, як вона ходить. Чого вона взагалі тут? Це ж не «Добрий лікар» [133], ніякого чудесного зцілення не буде.

Ралф здогадувався про причину. Ця місіс Ґібсон, певно, обмінювалася рецептами з Арлін Пітерсон, бачила, як ростуть Оллі та Френкі. Може, Фред Пітерсон розчищав був її під’їзну доріжку після якоїсь снігової бурі, що нечасто трап­лялися у Флінт-Сіті. Вона пішла в лікарню з жалю і поваги, а ймовірно, що навіть із почуття провини, бо не відпустила Пітерсона з цього світу й прирекла його натомість до вічного перебування в лікарняній палаті, де за нього дихатимуть машини.

Увесь жах останніх восьми днів хвилею розбився об Ралфа. Убивця не вдовольнився одним лиш хлопчиком — йому знадобилася вся родина Пітерсонів. Повна зачистка, як то кажуть.

«Не “вбивця”, не треба цієї анонімності. Террі. Убивцею був Террі. Інших претендентів у полі зору немає», — подумав Ралф.

— Вирішив, що вам буде цікаво, — повторив Рамадж. — Крім того, є і позитивні моменти. Може, у Бетсі почнуться пологи, поки вона тут. І чоловікові не доведеться ще раз її сюди везти.

— Скажи їй, щоб їхала додому, — відповів Ралф.

— Роджер [134]. І… Ралфе? Мені шкода, що все так сталося там, біля суду. Чисто, бляха, бардак.

— Краще і не скажеш, — мовив Ралф. — Дякую, що зателефонував.

Він повернувся до моріжка, повільно рушив за старим гамірним «Лоунбоєм» (треба і справді з’їздити в «Хоум Депо»[135] й купити нову косарку; зараз йому випало стільки вільного часу, що відкладати цю справу вже ніякі відмовки не допомагали), і щойно узявся за останній шмат газону, як телефон знову завів свій ксилофонний буґі. Ралф подумав, що це Бетсі. Та телефонував дехто інший, хоча виклик також походив із Багатопрофільної лікарні Флінт-Сіті.

— Повноцінних результатів ДНК у нас іще немає, — сказав лікар Едвард Боґан, — та вже дослідили гілку, якою зґвалтували хлопчика. Кров, а також фрагменти шкіри, які лишилися після того, як зловмисник лівою рукою… ну, схопив гілку і…

— Я в курсі, — сказав Ралф. — Не тягніть.

— Та чого тут тягнути, детективе. Зразки з гілки збігаються з ротовим мазком Мейтленда.

— Добре, лікарю Боґан, дякую, що повідомили. Вам треба передати цю інформацію голові Ґеллеру й лейтенантові Сабло з Поліції штату. Я в адміністративній відпустці, певно, аж до кінця літа.

— Яка нісенітниця.

— Такі правила. Не знаю, кого Ґеллер призначить працювати з Юном — Джек Госкінз у відпустці, а Бетсі Ріґґінз із хвилини на хвилину має розродитися первістком, — та когось він знайде. І, якщо добре подумати, після смерті Мейтленда слідство можна припиняти. Ми просто запов­нюємо пробіли.

— Пробіли багато важать, — сказав Боґан. — Дружина Мейтленда може зважитися на цивільний позов. А через результати ДНК-тесту її адвокат, певно, зможе її відмовити. На мою думку, такий позов — безглуздя. Її чоловік убив хлопчика в такий жорстокий спосіб, що в голові не вкладається, і якщо вона не знала про його… нахили… то просто не звертала уваги. Завжди є прикмети, за якими можна розпізнати сексуального садиста. Завжди. На мою думку, вам би мали видати золоту медаль, а не відправляти у відпустку.

— Дякую на доброму слові.

— Просто кажу, що думаю. Інші зразки ще обробляють. І їх удосталь. Хочете, щоб я інформував вас про результати, які надходитимуть?

— Так.

Голова Ґеллер може завчасно викликати Госкінза з відпустки, та з цього чоловіка не було користі навіть у тверезому стані, що зараз траплялося нечасто.

Ралф завершив виклик і докосив останню латку моріжка. Тоді відтягнув «Лоунбоя» в гараж. Протираючи корпус косарки, він згадав іще одне оповідання По — історію про чоловіка, якого замурували у винному льосі. Оповідання він не читав, але бачив фільм.

«Заради всього святого, Монтрезоре!» — кричав чоловік, що його замуровували цеглою, а той другий, що виконував погріб, погодився: «Заради всього святого».

У цьому випадку замуровували Террі Мейтленда, тільки цеглою служила ДНК, і чоловік уже був мертвий. Існували й суперечливі докази, так, і вони непокоїли, проте зараз поліція мала результати ДНК-тесту з Флінт-Сіті, а з Кеп-Сіті — жодного. Дійсно, були ще відбитки пальців із книжки в газетному кіоску, та їх можна було підробити. Не така легка справа, як це показують у детективних телешоу, проте не неможлива.

«А як щодо свідків, Ралфе? Щодо трьох викладачів, які багато років знали Мейтленда? Байдуже. Подумай про ДНК. Залізний доказ. Найнадійніший з усіх».

У фільмі Монтрезора виказав чорний кіт, якого випадково поховали разом із жертвою. Завивання тварини наполохали відвідувачів винного льоху. А кіт, як покладав Ралф, був черговою метафорою — власний голос сумління вбивці. От тільки сигара — інколи просто сигара, а кіт — просто кіт. Нема причин постійно думати про передсмертний погляд Террі, про його передсмертну заяву. Як сказав Семюелз, біля нього колінкувала дружина, тримала чоловіка за руку, поки Террі відходив у небуття.

Ралф присів на робочий стіл у гаражі. Як на чоловіка, який скосив якийсь мізерний клаптик трави в себе на задвірку, він почувався надто втомленим. Його не покидали картини тих останніх хвилин, що передували перестрілці. Автомобільна сигналізація. Неприємний посміх білявої репортерки, коли вона побачила власну кров — певно, просто невеличкий поріз, але то добре для рейтингів. Обпалений чоловік із татуйованими руками. Хлопчик із заячою губою. Сонце, що висвітлює складні сузір’я слюди в асфальті. Жовта шлейка ліфчика, що теліпається вгору й униз. Здебільшого — ця шлейка. Здавалося, вона так і хоче кудись його вивести, але інколи лямка від бюстгальтера — то лише лямка від бюстгальтера.

— І чоловік, який одночасно перебував у двох різних місцях, — пробурмотів Ралф.

— Ралфе? Ти сам із собою говориш?

Він здригнувся й підвів погляд. У дверях стояла Джинні.

— Певно що так, бо нікого іншого тут немає.

— Я є, — відповіла вона. — З тобою все гаразд?

— Не зовсім, — сказав він і розповів їй про Фреда Пітерсона.

Джинні помітно похнюпилася.

— Господи. От і кінець родині. Якщо тільки він не одужає.

— Кінець, одужає чи ні, — відповів Ралф і підвівся. — Трохи згодом схожу до відділка, погляну на той клаптик паперу. Меню, чи що воно там.

— Спершу — душ. Від тебе пахне маслом і травою.

Ралф вичавив із себе посмішку й відсалютував.

— Так, сер.

Дружина встала навшпиньки та поцілувала його в щоку.

— Ралфе? Ти впораєшся. Неодмінно. Повір мені.

Ралф багато чого не знав про адміністративну відпустку, бо ніколи в ній не був. По-перше, він не знав, чи йому взагалі можна з’являтися у відділку. З такою думкою він дочекався третьої години дня, бо ритм життя відділка тоді був найповільніший. Коли він туди дістався, у великій головній залі не було нікого, крім Стефані Ґулд, яка ще не встигла перевдягнутись у форму й заповнювала звіти на старенькому комп’ютері, що його міська рада вже давно обіцяла замінити, а ще Сенді Мак-Ґілл, яка читала журнал «Піпл» за диспетчерським столом. Кабінет голови Ґеллера був порожній.

— Привіт, детективе, — сказала Стефані, підвівши погляд. — Що ви тут робите? Я чула, що ви в оплачуваній відпустці.

— Та намагаюся не бити байдиків.

— Можу вам у цьому помогти, — сказала вона й поплескала по стосу папок біля комп’ютера.

— Якось іншим разом.

— Мені шкода, що все так сталося. Нам усім шкода.

— Дякую.

Він підійшов до диспетчерського столу та попросив у Сенді ключі від сховища речдоків. Вона виконала його прохання без вагань, практично не відриваючи очей від журналу. На гаку біля сховища висів планшет-блокнот і кулькова ручка. Ралф хотів було пропустити реєстрацію, проте передумав і записав своє ім’я, дату й час — 15:30. Справді, яка різниця, якщо і Ґулд, і Мак-Ґілл знали, що він тут був і навіщо сюди прийшов. Якщо хтось спитає, на що він прийшов поглянути, то Ралф відповість чесно і прямо. Зрештою, його відправили в адміністративну відпустку, а не усунули від справ.

У кімнатці, не більшій за стінну шафу, було душно й спекотно. Над головою миготіли флуоресцентні лампи. Як і старий комп’ютер, їх уже давно треба було замінити. Коштом федеральних доларів Флінт-Сіті забезпечувало свій поліцейський відділок усією потрібною зброєю, і навіть більше. То кому яке діло, якщо інфраструктура розвалюється?

Якби вбивство Френка Пітерсона відбулося ще тоді, коли Ралф тільки прийшов служити в органи, то з Мейтлендової справи накопичилось би коробки чотири речдоків, а то й із півдюжини, але в епоху комп’ютерів відбувалися дива ущільнення, тож сьогодні коробок було тільки дві, плюс скриня для інструментів, яку вилучили з фургона. У скрині містився стандартний набір гайкових ключів, молотків і викруток. На жодному інструменті, як і на самій скрині, відбитків Террі не знайшли. Ралф це пояснював тим, що на час викрадення скриня вже була у фургоні, і Террі так і не зазирнув у неї, користуючись автівкою для власних потреб.

На одній із коробок з речдоками стояла позначка «ДІМ МЕЙТЛЕНДА». На другій було написано «ФУРГОН/СУБАРУ». Саме вона й цікавила Ралфа. Він розрізав скотч. А що заважало, як Террі вже помер?

Трохи порившись у коробці, Ралф знайшов пластиковий пакет для речдоків, де лежав клаптик паперу, про який він згадав. Синій, майже трикутний. Згори жирними чорними літерами стояв напис «ТОММІ Й ТАП». Що там ішлося після ТАП — невідомо. У верхньому кутку був намальований маленький пиріг, від кірочки здіймалася пара. Ралф не пам’ятав конкретно, але, певно, саме з цієї причини він і вирішив, що клаптик є частиною меню «на винос». Як там сказала Джинні під час їхньої нічної розмови? «Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина». Якщо це правда, то Ралф би заплатив чималі гроші, щоб упіймати думку, яка ховалася за жовтою лямкою ліфчика. Бо ж одна така ховалася, у цьому Ралф майже не сумнівався.

Він також практично не мав сумнівів щодо того, як цей клаптик опинився на підлозі фургона. Хтось попідкладав те меню під двірники усіх припаркованих поблизу машин. Водій (може, той хлопчик, який поцупив його в Нью-Йорку, а може, той, хто вкрав автівку після нього) замість того, щоб просто підняти склоочисник, вирвав з-під нього папірець, лишивши затиснутий трикутний шматок. Тоді водій нічого не помітив, але пригледів його потім, уже на ходу. Мабуть, він потягнувся до вітрового скла, видрав папірець і впустив на підлогу, щоб не викидати геть. Можливо, то був крадій-чистюх. А можливо, за ним їхала поліцейська автівка, і водієві не хотілося робити нічого такого, навіть найменшої дрібниці, яка могла би привернути увагу. Можливий навіть той варіант, що він спробував викинути клаптик у вікно, а непередбачений порив вітру задув його назад у кабіну. Ралф мав справу з дорожньо-транспортними пригодами, й одна з них, особливо жахлива, сталася через схожий випадок із сигаретними недопалками.

Ралф дістав із задньої кишені блокнот (він постійно носив його з собою, відпустка чи не відпустка) і вивів на чис­тому аркуші друкованими літерами «ТОММІ Й ТАП». Поставив на місце коробку «ФУРГОН/СУБАРУ», вийшов зі сховища речдоків (не забувши зазначити в журналі час) і замкнув двері. Повертаючи ключ Сенді, він розгорнув перед нею блокнот. Вона відірвалася від останніх пригод Дженніфер Еністон, щоб зиркнути на напис.

— Нічого тобі не нагадує?

— Нє-а.

І вона знов утупилась у свій журнал. Ралф пішов до офіцерки Ґулд, яка досі вводила в базу письмові дані й лаялась собі під ніс щоразу, коли натискала не ту клавішу, а це траплялося частенько. Вона зазирнула в блокнот.

— Здається, «тапати» — це старий британський сленг до «трахатись», наприклад: «Минулої ночі, друже, я тапав свою дівку». Більш нічого на думку не спадає. Це важливо?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— То погугли, чом би й ні?

Чекаючи, поки завантажиться його власний старий ком­п’ютер, Ралф вирішив порадитися з базою даних, на якій був одружений. Джинні відповіла після першого ж дзвінка й навіть не замислилась, коли він запитав.

— Може бути, що це «Томмі й Таппенс». Двійко миленьких детективів, про яких писала Аґата Крісті, коли відволікалась від Еркюля Пуаро чи міс Марпл. Якщо так, то ти, певно, вийдеш на ресторан, яким порядкує пара вихідців із Британії та готує такі штуки, як «булька й пискіт» [136].

— Булька й що?

— Не зважай.

— Може, це взагалі неважливо, — повторив він.

А може, важливо. Так чи інакше, за цим шматком лайна треба ганятися. З усією повагою до Шерлока Голмза, більша частина детективної роботи складалася саме з такої гонитви за шматком лайна.

— Мені все одно цікаво. Розповіси, як приїдеш додому. О, і в нас закінчився апельсиновий сік.

— Я зайду до «Джералда», — відповів Ралф і повісив слухавку.

Він зайшов у гугл-пошук, набрав «ТОММІ Й ТАППЕНС», потім додав «ресторан». Комп’ютери в поліцейському відділку були старі, а от вай-фай — новий і швидкий. За лічені секунди він отримав бажаний результат. Паб-кафе «Томмі й Таппенс» розташовувалось на бульварі Нортвудз у Дейтоні, штат Огайо.

Дейтон. Що там із Дейтоном? Чи спливала вже ця назва у його нещасній справі? Якщо так, то де? Ралф відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Зв’язок, що він намагався встановити за допомогою жовтої шлейки бюстгальтера, і досі оминав його, але цей, новий, встановився одразу. Дейтон згадувався під час його останньої ґрунтовної розмови з Террі Мейтлендом. Вони тоді обговорювали фургон, і Террі зауважив, що не був у Нью-Йорку відтоді, як їздив туди на медовий місяць із дружиною. Єдину нещодавню поїздку Террі здійснив до Огайо. А саме — до Дейтона.

«У дівчат були весняні канікули. Я захотів побачитися з батьком», — сказав тоді він. А коли Ралф спитав, чи батько мешкає в Дейтоні, Террі відповів: «Якщо його теперішній стан можна назвати життям». Він зателефонував Сабло.

— Привіт, Юне, це я.

— Привіт, Ралфе, як минає твоя відпустка?

— Нормально. Бачив би ти мій моріжок. Чув, тобі світить почесна грамота за те, що ти прикрив гарненьке тіло тої сраної репортерки.

— Кажуть, що так. Мушу зізнатися, що фортуна зглянулась над сином бідного мексиканського фермера.

— Здається, ти мені розповідав, що твій батько управляв найбільшою фірмою з продажу автомобілів в Амарилло.

— Може, і було таке. Але коли ти обираєш між правдою та вигадкою, ese [137], приставай до вигадки. Мудрість від Джона Форда в «Чоловікові, що пристрелив Ліберті Веланса». Чим я можу тобі допомогти?

— Семюелз розповідав тобі про хлопця, який першим викрав той фургон?

— Ага. Нічогенька така історія. Ти знав, що малого звати Мерліном? І він справді мав бути чарівником, щоб подолати весь той шлях до півдня Техасу.

— Можеш зв’язатися з кимось в Ель-Пасо? Саме там добігла кінця його поїздка, але Семюелз розповідав, що малий покинув фургон в Огайо. Хочу дізнатися, чи не сталося це біля пабу-кафе під назвою «Томмі й Таппенс», що на бульварі Нортвудз у Дейтоні.

— Гадаю, можна спробувати.

— Семюелз сказав, що цей чарівник Мерлін довго був у дорозі. Спробуй ще з’ясувати, коли саме він покинув той фургон. Чи не у квітні це сталося?

— Гаразд, і це спробую. Не хочеш розповісти мені, чому?

— Террі Мейтленд був у Дейтоні у квітні. Відвідував батька.

— Невже? — було чутно, що тепер Юн по-справжньому зацікавився. — Сам?

— З родиною, — зауважив Ралф, — в обидва боки дісталися літаком.

— Ось тобі й відповідь.

— Імовірно, та все одно моя свідомість притьма зачарована цим фактом.

— А от тепер точно тре’ з’яснити, детективе, бо ж я — всього лиш син бідного мексиканського фермера.

Ралф зітхнув.

— Подивимось, що я зможу відкопати, — додав Сабло.

— Дякую, Юне.

Не встиг Ралф повісити слухавку, як зайшов голова Ґеллер. Він тягнув на собі спортивну сумку і мав свіжий вигляд, наче щойно з душу. Ральф йому козирнув, та голова у відповідь нахмурився.

— Вам тут не можна бути, детективе.

Ага, ось вам і відповідь на це запитання.

— Ідіть додому. Покосіть моріжок чи що.

— Уже покосив, — відповів Ралф, підводячись. — Наступне за списком — розчистити підвал.

— Добре, цим і займіться, — Ґеллер зупинився у дверях свого кабінету й додав: — І, Ралфе… Мені шкода, що так сталося. Збіса шкода.

«Останнім часом я це постійно чую», — подумав Ралф, виходячи з відділка в пообідню спеку.

Юн зателефонував того ж вечора о восьмій п’ятнадцять, поки Джинні була в душі. Ралф усе занотував. Інформації виявилось небагато, проте вона була цікава. За годину він пішов спати й занурився у справжній сон — уперше відтоді, як на сходинках суду застрелили Террі. Він прокинувся о четвертій ранку в п’ятницю від марення, у якому дівчина-підліток сиділа на плечах у свого хлопця й потрясала кулаками в небо. Ралф сів на ліжку струнко, мов аршин проковт­нув, і, мабуть, не встиг до ладу прокинутися, бо сам себе не тямив, як кричав, поки налякана дружина не сіла поруч і не схопила його за плечі.

— Що? Ралфе, що таке?

— Не лямка! Колір лямки!

— Ти про що? — Джинні струснула чоловіка. — Любий, тобі наснився сон? Поганий сон?

«Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина». Ось що вона сказала. Так і цей сон (який уже випаровувався, як сну й належить). Наче одна з тої дюжини думок.

— Я зрозумів, — мовив він. — Уві сні я зрозумів.

— Зрозумів що, милий? Щось про Террі?

— Про дівчину. Шлейка її ліфчика була яскраво-жовтого кольору. Та, окрім цього, було ще щось. Уві сні я це зрозумів, але тепер…

Він крутнувся, звісив з ліжка ноги й сів, обхопивши рука­ми коліна — трохи нижче розтягнутих сімейних трусів, у яких спав.

— Тепер усе зникло.

— Воно ще прийде. Лягай. Ти мене до чортиків налякав.

— Вибач, — сказав Ралф і ліг.

— Зможеш заснути?

— Не знаю.

— Що розповідав лейтенант Сабло телефоном?

— Я тобі не казав?

Ралф знав, що не казав.

— Ні, і я не хотіла тиснути. Ти «вдягнув» своє замислене обличчя.

— Уранці розкажу.

— Можеш і зараз, коли вже так нагло мене розбудив.

— Там небагато розказувати. Юн відстежив того хлопчика завдяки офіцеру, який його заарештував, — коп уподобав малого, виявив інтерес, не забуває про нього. Поки що юний містер Кессіді перебуває в прийомній родині там, в Ель-Пасо. За крадіжку авто йому світить слухання в суді у справах неповнолітніх, але ніхто ще не знає, де саме це відбудеться. Мабуть, це таки буде округ Датчесс у Нью-Йорку, але не схоже, що вони там у захваті від такої перспективи, а хлопець — тим паче. Тож поки він застряг у такому собі юридичному чистилищі, але, як каже Юн, не має нічого проти. За словами самого хлопця, вітчим часто на ньому зривався. А мати вдавала, наче нічого не відбувається. Стандартний цикл сімейного насилля.

— Бідолашний хлопчик, не дивно, що він утік. І що з ним буде далі?

— Ох, зрештою його відправлять додому. Коліщата правосуддя обертаються повільно, але напрочуд справно. Йому дадуть умовний строк, а може, якось врахують той час, що він провів під опікою держави. Копів у місті попередять про ситуацію в родині, та врешті-решт усе повернеться на круг свій. Той, хто б’є дітей, може інколи натиснути на «паузу», але на «стоп» — ніколи.

Він заклав руки за голову й загадався про Террі, який не виявляв жодної схильності до насилля, хіба що рефері міг ляснути.

— Малий був у Дейтоні, це точно, — сказав Ралф, — і на той час уже почав нервувати через фургон. Зупинився на громадській автостоянці, тому що там задарма, тому що там нема паркувальника й тому що побачив за кілька кварталів «золоті арки» [138]. Він не пам’ятає, чи проходив повз кафе «Томмі й Таппенс», але пригадав юнака у футболці з написом «Томмі» і ще щось там на спині. У юнака був стос синіх папірців, що він розкладав під двірники автівок на узбіччі. Він помітив малого, Мерліна, і запропонував йому два бакси, щоб той розклав меню під двірники машин на стоянці. Малий подякував, відмовився і пішов до «Міккі Ді» [139] по ланч. Коли повернувся, то хлопця з рекламними папірцями вже не було, та на кожній автівці й вантажівці на стоянці виднілися меню. Малий сполохався, з якоїсь причини постановив, що це поганий знак, бозна чому. У всякому разі він вирішив, що час пересідати на інший транспорт.

— Якби він не полохався, то його б набагато раніше піймали, — зауважила Джинні.

— Твоя правда. Менше з тим, він прогулявся по стоянці, поназирав автівки, що стояли незамкнені. Юнові сказав, що здивувався, скільки таких було.

— Ручаюся, що ти не здивувався.

Ралф усміхнувся.

— Люди необачні. У п’ятій чи шостій незамкненій автівці він знайшов запасні ключі, запхані під протисонячний щиток. Машина ідеально йому пасувала — проста чорна «тойота», на дорогах щодня тисячі таких їздять. Проте перш ніж вирушати далі, наш хлопчик Мерлін лишив ключ у шпарині запалювання фургона. Як пояснив Юнові, він сподівався, що хтось інший його викраде, бо, і я цитую: «Цим можна збити зі сліду фараонів». Прикинь, наче цього хлопчика-втікача, який поворотника жодного разу не забув увімкнути, розшукували за вбивство в шести штатах.

— Так і сказав? — звеселилася Джинні.

— Так. І, до речі, до фургона він повернувся не тільки за цим. Ще забрав стос складених картонних коробок, на яких сидів, щоб здаватися вищим за кермом.

— Мені цей хлопчик до вподоби. Дерек би ніколи до такого не додумався.

«Ми не давали йому приводу», — подумав Ралф.

— Ти поцікавився, чи він лишив меню під двірником фургона?

— Юн спитав, і хлопець відповів, що так, звісно, чого б він його забирав.

— Тож саме та людина, яка порвала його й лишила кутик, що зрештою опинився в кабіні, і викрала автівку з парковки в Дейтоні.

— Майже напевно. А ось чому я «вдягнув» своє за­мис­лене обличчя. Малий сказав, що гадає, наче то було у квітні. Я на його свідчення не дуже покладаюся, бо сумніваюсь, що малому було важливо стежити за календарем, та він розповів Юнові, що була весна, майже все листя на деревах розпустилося, і спека ще не прийшла. Тож, певно, справді квітень. А саме у квітні Террі їздив у Дейтон, провідував батька.

— Тільки подорожував він із родиною, і в обидва боки вони летіли літаком.

— Знаю. Це можна назвати збігом. Тільки пізніше цей самий фургон опинився у Флінт-Сіті, а мені важко повірити у два збіги з одним і тим самим «фордом еконолайн». Юн закинув ідею, що, може, у Террі був спільник.

— Який був точною копією Террі? — Джинні звела вгору брови. — Може, близнюк на ім’я Вільям Вілсон?

— Розумію, звучить смішно. Але ж ти сама бачиш, що це досить дивно. Террі в Дейтоні, і фургон у Дейтоні. Террі повертається додому у Флінт-Сіті, і фургон опиня­ється у Флінт-Сіті. Є для цього якийсь термін, та ніяк не пригадаю.

— Маєш на увазі «збіжність»?

— Я хочу поговорити з Марсі, — сказав Ралф. — Хочу попитати її про подорож Мейтлендів до Дейтона. Усе, що вона пам’ятатиме. Тільки вона не захоче зі мною розмовляти, і я не уявляю жодного способу її вмовити.

— Але ти спробуєш?

— О так, спробую.

— Тепер зможеш заснути?

— Гадаю, що так. Люблю тебе.

— І я тебе.

Він уже поринав у сон, коли дружина заговорила йому на вухо — чітко і майже грубо, наче намагалася вирвати інформацію за допомогою шокотерапії.

— Якщо справа не в шлейці ліфчика, то в чому?

На секунду Ралф ясно побачив слово «НІЯК». Тільки літери були зеленувато-сині, а не жовті. Щось у цьому є. Ралф спробував ухопитися за думку, та вона вислизнула.

— Ні, ніяк, — сказав він.

— Поки ні, — відповіла Джинні, — але ти зможеш. Я тебе знаю.

Вони поснули. Коли Ралф прокинувся, була восьма ранку й пташки вже співали щодуху.

На десяту ранку в п’ятницю Сара і Ґрейс дісталися альбому «Вечір важкого дня» [140], і Марсі подумалось, що тепер вона й справді може збожеволіти.

У майстерні в гаражі Террі дівчата знайшли батьків програвач (купив майже задарма на eBay, як запевняв він Марсі) разом із ретельно дібраною колекцією альбомів «Бітлз». Вони принесли програвач і платівки в кімнату Ґрейс і розпочали із «Зустрічайте Бітлз!» [141].

— Ми їх усі програємо, — сказала Сара мамі. — У пам’ять про тата. Якщо ти не проти.

Марсі відповіла, що не проти. Що ще вона могла відповісти, дивлячись у ці бліді серйозні обличчя й очі з почервонілими повіками? Тільки тоді вона не усвідомлювала, як важко їй дадуться ці пісні. Звісно, дівчатка знали їх усі. Коли Террі працював у гаражі, вертушка програвача крутилась без упину, сповнюючи майстерню групами «британського вторгнення». Террі запізно народився, щоб слухати їх наживо, та все одно обожнював: «Сьорчерз», «Зомбіз», «Дейв Кларк Файв», «Кінкс», «Ті Рекс» і, звісна річ, «Бітлз» [142]. Здебільшого «Бітлз».

Дівчата любили ці гурти й пісні, бо їх любив тато, але існу­вав іще цілий емоційний спектр, про який вони не знали. Вони не чули «Я гукаю твоє ім’я» [143], цілуючись на задньому сидінні автівки батька Террі — губи Террі на її шиї, рука Террі під її светром. Вони не чули «Кохання мені не купити» [144] (а саме ця пісня лунала зараз згори), сидячи на дивані у їхній першій спільній квартирі, тримаючись за руки, дивлячись «Вечір важкого дня» на пожованій відеокасеті, яку підібрали на барахолці за двадцять доларів. Чудова четвірка — молоді й чорно-білі — носилися, мов навіжені, і Марсі знала, що вийде заміж за чоловіка, який сидить поруч із нею, хоч сам він цього ще не знав. Чи помер уже Джон Леннон на той час, як вони дивились цю стару касету? Чи пристрелили його просто вулиці — так само, як її чоловіка?

Вона не знала, не могла згадати. Знала тільки те, що вона, Сара і Ґрейс гідно пережили сьогоднішній похорон, але тепер похорон скінчився, і перед Марсі простягнулося життя матері-одиначки (ох, це страшне словосполучення), і радісна музика зводила її з розуму від горя. Кожна нота, взята в унісон, кожен майстерний риф Джорджа Гаррісона відкривали в ній свіжі рани. Двічі вона підводилася з-за кухонного столу, де сиділа з чашкою охололої кави. Двічі вона підходила до сходів і набирала повітря, щоб крикнути: «Годі! Вимкніть!». І двічі поверталася на кухню. Дівчатка теж тужили.

Цього разу Марсі встала, підійшла до шухляди з кухонним приладдям і висунула її до кінця. Гадала, там нічого не буде, але знайшла пачку сигарет «Вінстон». Цигарок лишилось три. Ні, рахуй, що чотири — одна ховалася на дні пачки. Марсі не курила від п’ятого дня народження молодшої доч­ки, бо мала напад кашлю, коли збивала рідке тісто на торт для Ґрейсі, і тоді заприсяглася кинути назавжди. Але замість того щоб позбутися цих служак раку, вона закинула їх углиб шухляди для приладдя, немов якась темна, прозорлива половина її знала, що врешті-решт вони знадобляться знову.

«Їм уже п’ять років. Вони, мабуть, сухі, як смерть. Кашлятимеш, поки не знепритомнієш».

Добре. То й краще.

Вона дістала з пачки одну, уже з жадобою. «Курці ніколи не кидають, тільки роблять паузу», — подумала Марсі. Підійшла до сходів і, схиливши голову набік, прислухалась. «І я люблю її» поступилася місцем «Скажи мені чому» [145] (це одвічне запитання). Уявила, як дівчата сидять на ліжку Ґрейс, не розмовляють, а просто слухають. Може, тримаються за руки. Приймають батькове причастя. Батькові альбоми — деякі куплені в музичному магазині Кеп-Сіті «Поверни час навспак» [146], деякі придбані в інтернеті, і всіх їх він колись тримав у руках, як і своїх доньок.

Марсі перетнула вітальню, підійшла до маленької круглочеревої пічки, яку вони запалювали тільки в особливо холодні ночі, і наосліп потягнулася по сірники «Даймонд», що лежали на поличці поруч. Наосліп — бо на тій поличці також стояла низка фотографій, на які вона зараз не мала сил дивитися. Може, сили знайдуться за місяць. Може, за рік. Скільки часу піде на те, щоб оговтатися після першої, найболючішої стадії горя? Певно, вона знайде більш-менш точну відповідь на сайті WebMD [147], але поки боялася туди зазирати.

Добре, що хоч репортери полишили їх після похорону — поспішили до Кеп-Сіті висвітлювати свіжий політичний скандал, і Марсі не доведеться тулитися на задньому ґанку, коли доньки можуть у будь-яку мить визирнути у вікно й побачити, що мама вдалася до старої згубної звички. Або в гаражі, де вони почують запах диму, якщо підуть по нову порцію платівок.

Марсі відчинила вхідні двері, а там, здійнявши кулак для стуку, стояв Ралф Андерсон.

Жах, із яким вона на нього витріщилася (наче він був якимось чудовиськом, на кшталт зомбі з того телешоу), вразив Ралфа, мов удар під дих. Він устиг помітити розпатлане волосся, брудну пляму на лацкані халата (завеликого для Марсі, може, він належав Террі) і трохи погнуту сигарету між пальцями. І ще дещо. Вона завжди мала гарний вигляд, але тепер почала втрачати природну красу. За інших обста­вин він би визнав це неможливим.

— Марсі…

— Ні. Тобі тут не місце. Ти маєш піти.

Вона говорила тихим задиханим голосом, наче її вдарили кулаком.

— Мені треба з тобою поговорити. Будь ласка, дозволь мені з тобою поговорити.

— Ти вбив мого чоловіка. Більше нема про що говорити.

Вона стала зачиняти двері. Ралф утримав їх рукою.

— Я його не вбивав, але так, зіграв свою роль. Можеш називати мене спільником, якщо хочеш. Мені не слід було заарештовувати його в той спосіб, у який це сталося. Це було неправильно, бозна на скількох рівнях непра­вильно. У мене були на те свої причини, але недостатньо поважні. Я…

— Прибери з дверей руку. Негайно, інакше я викличу копів, і тебе заарештують.

— Марсі…

— Не називай мене так. У тебе немає права так до мене звертатися, після того, що ти зробив. Єдина причина, з якої я не надсаджую горло, це те, що мої доні сидять зараз нагорі й слухають платівки свого тата.

— Будь ласка.

Він думав сказати: «Не примушуй мене благати», але знав, що ці слова все одно не спрацюють, бо їх буде недостатньо.

— Благаю тебе. Будь ласка, поговори зі мною.

Вона підвела руку з сигаретою й видала страшний безбарвний смішок.

— А я вже думала, що як усі маленькі воші пішли, то я зможу покурити в себе на ґанку. Але погляньте-но, ось прийшла велика воша, король над всіма вошами. Останнє попередження, містере Воша, який домігся смерті мого чоловіка. Забирайся… нахрін… з мого ґанку.

— А що як він цього не робив?

Очі Марсі збільшились, і рука, яка притримувала двері, ослабла, принаймні на мить.

— А що як він?.. Господи Ісусе, він же сказав тобі, що не робив! Сказав, поки лежав там і помирав! Чого ще ти хочеш, персональну телеграму від архангела Гавриїла?

— Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця, той, хто несе відповідальність за знищення родини Пітерсонів і твоєї теж, усе ще на волі.

Вона на секунду замислилась, а потім сказала:

— Олівер Пітерсон помер, бо ти і той сучий син Семюелз вирішили влаштувати циркову виставу. Це ж ти його вбив, детективе Андерсон, чи не так? Прострелив йому голову. Прикрутив чоловіка. Ой, вибачте, хлопчика.

Вона тарахнула дверима перед носом Андерсона. Ралф зно­ву звів руку, щоб постукати, та потім передумав і пішов геть.

Марсі стояла по той бік дверей і тремтіла. Відчула, що коліна слабнуть, і встигла дійти до ослінчика при дверях, де сідали люди, коли знімали чоботи чи замащені черевики. Убитий «бітл» співав нагорі про все те, що зробить, коли прийде додому. Марсі поглянула на сигарету між пальцями, наче не розуміла, як вона туди потрапила, потім розламала її навпіл і засунула в кишеню халата (а халат і справді належав Террі). «Хоч утримав мене від того, щоб знову взятися за це лайно, — подумала вона. — Мабуть, варто послати йому записку з подякою».

Яке нахабство — заявитися до неї додому, після того як він схопив монтажний лом і пройшовся по її родині так, що лишилися самі руїни. Яке чисте, неприховане нахабство. От тільки…

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця все ще на волі».

І як же їй тепер із цим жити, коли вона не мала навіть сил зайти на WebMD і дізнатися, скільки триває перша стадія переживання горя? І чому вона взагалі мусила щось із цим робити? Як це стало її відповідальністю? Поліцейські затримали не того чоловіка й уперто наполягали на своєму — навіть після того, як перевірили алібі Террі й з’ясу­вали, що воно міцне, мов Ґібралтарська скеля. Хай самі шукають справжнього винного, якщо духу стане. Її завдання полягало в тому, щоб пережити цей день і при цьому не з’їхати з глузду, а потім (у якомусь майбутньому, що його важко було осягнути) вирішити, як будувати своє життя далі. Чи варто їй лишатись тут, коли половина міста вважала, що хлопець, який убив її чоловіка, виконував волю Божу? Чи варто їй прирікати своїх дочок до цих канібальських угруповань, відомих як середні та старші класи, де навіть через неправильні кросівки тебе можуть висміяти й зацькувати?

«Правильно зробила, що прогнала Андерсона. Я не можу пустити його до себе додому. Так, я почула щирість у його голосі, принаймні мені так здалося, але як я можу — після того, що він зробив?»

«Якщо він нікого не вбивав, то справжній убивця…»

— Заткнися, — зашепотіла сама до себе Марсі. — Просто заткнися, будь ласка, заткнися.

«…усе ще на волі».

А що як він знову когось уб’є?

Більшість мешканців Флінт-Сіті, які належали до вищого класу громади, вважала, що Гові Ґолд народився багатим або принаймні у достатку. Хоча він не соромився свого незугарного виховання, анітрішки, та аж ніяк не пнувся зі шкури, щоб розкрити таким мешканцям очі. Так склалося, що він був сином мандрівного селюка, який час від часу підробляв на ранчо, а інколи брав участь у родео, тож колував по всьому Південному Заходу в своєму трейлері «Еарстрім» разом із дружиною й двома синами, Говардом та Едвардом. Говард самотужки закінчив коледж, потім допоміг із цим братові. Він став піклуватись про батьків, коли ті вийшли на пенсію (Ендрю Ґолд не мав ані нікеля за душею), та й самому вдосталь залишалося.

Він був членом «Ротарі» й «Роллінг Гіллз Кантрі» [148]. Важливих клієнтів він водив на обіди в найкращі ресторани Флінт-Сіті (усього таких було два) і проспонсорував із дюжину благодійних проектів, зокрема й стадіон в парку Естель Барґи. Він замовляв дорогі вина на рівні з місцевими багатіями, а найвизначнішим своїм клієнтам посилав на Різдво вишукані подарункові набори від «Гаррі & Девіда» [149]. І все одно, коли він сидів у своєму офісі на самоті, а цієї п’ятниці по обіді так і було, він надавав перевагу харчам, які їв іще в дитинстві, коли їздив від Гута, штат Оклагома, до Голлера, штат Невада, а потім — навспак, коли слухав Клінта Блека [150] по радіо і вчив уроки в мами під боком, як не ходив до якоїсь школи. Гові мав підозру, що зрештою його жовчний міхур покладе край цим усамітненим, просякнутим жиром ланчам, та зараз йому вже перевалило за шістдесят, а міхур і не кувікав, тож Боже благослови генетику. Коли задзвонив телефон, він саме порався із сендвічем зі смаженим яйцем і щедрою ложкою майонезу, а також із картоплею-фрі, приготованою за його смаком, — засмажена мало не до чорної скоринки й рясно полита кетчупом. А на краю столу на Гові чекав шматок яблучного пирога, на якому вже потроху тануло морозиво.

— Говард Ґолд, слухаю.

— Гові, це Марсі. Сьогодні зранку до мене приходив Ралф Андерсон.

Гові насупився.

— До тебе додому? Він не має на це права. Він в адміністративній відпустці. І ще певний час не вважатиметься дійсним поліцейським, якщо взагалі надумає повернутись на роботу. Хочеш, я зателефоную голові Ґеллеру й трохи натякну щодо Ралфа?

— Ні. Я грюкнула дверима в нього перед носом.

— І молодець!

— Я не впевнена. Він сказав дещо, і я ніяк не можу викинути це з голови. Говарде, скажи мені правду. Як гадаєш, це Террі вбив того хлопчика?

— Господи, ні. Я ж тобі казав. Певні докази вказують на провину, нам обом про це відомо, але проти цього теж є забагато свідчень. Його б виправдали. І попри те — Террі був просто не здатен на такий учинок. Плюс ми маємо його передсмертну заяву.

— Люди скажуть, що він не схотів визнавати провину, бо я була поруч. Мабуть, уже так говорять.

«Любонько, — подумав Гові, — я не певен, що він узагалі усвідомлював твою присутність».

— Я вважаю, що він сказав правду.

— Я теж, і якщо так, то справжній убивця й досі на волі, і якщо він убив одну дитину, то рано чи пізно вб’є і другу.

— Так от що Андерсон тобі наговорив, — Гові відштовх­нув убік рештки сендвіча. Їсти перехотілося. — Воно й не дивно, гра на почутті провини — це старий поліцейський трюк, але він не мав права застосовувати його до тебе. Критика Ралфові не завадить. Сувора догана в службовому досьє, це щонайменше. Ти ж, заради всього святого, щойно чоловіка поховала.

— Але він сказав правду.

«Може, так, — подумав Гові, — але тоді напрошується питання — чому він сказав це тобі?»

— Є ще дещо, — продовжила Марсі. — Якщо справжнього вбивцю так і не знайдуть, нам із дівчатками доведеться поїхати з міста. Якби я була сама, то, певно, змогла б протистояти всім чуткам і пліткам, але вимагати цього від дів­чат — нечесно. Перше, що спадає на думку, — переїхати до моєї сестри в Мічиґан, але тоді це буде нечесно до Дебри й Сема. У них самих двоє дітей, і будинок маленький. Отже, мені доведеться починати все спочатку, а я надто втом­лена для такого кроку. Я почуваюся… Гові, я почуваюся розбитою.

— Розумію. Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Зателефонуй Андерсону. Скажи, що сьогодні ввечері я зустрінуся з ним у себе вдома, і тоді він зможе поставити свої запитання. Але мені треба, щоб і ти тут був. Ти і твій слідчий, якщо він вільний і захоче прийти. Зробиш це для мене?

— Звісно, якщо ти цього хочеш. І я певен, що Алек прийде. Але я маю… не те щоб застерегти тебе, але попередити. Я впевнений, що у світлі останніх подій Ралф почувається препаскудно, і можу здогадатися, що він перед тобою вибачався…

— Сказав, що благає.

Це було по-своєму дивовижно, але не скажеш, що Ралф був на це нездатний.

— Він не погана людина, — сказав Гові. — Він хороша людина, яка зробила прикру помилку. Але, Марсі, він усе одно має шкурний інтерес довести, що саме Террі вбив малого Пітерсона. І якщо в нього вийде, то і кар’єра знову стане на колію. Навіть якщо не вдасться достеменно встановити, він чи ні, кар’єра все одно стане на колію. А от якщо знайдеться справжній убивця, то з Ралфом як із поліцейським Флінт-Сіті буде покінчено. І на наступній роботі він працюва­тиме охоронцем у Кеп-Сіті на півставки. Я вже мовчу про можливі судові позови, з якими йому доведеться мати справу.

— Я це розумію, але…

— Я ще не закінчив. Будь-які питання, що він до тебе матиме, неодмінно стосуватимуться Террі. Може, він просто тупцює на місці, а може, у нього з’явилась інформація, яка ще якимось чином прив’язує Террі до вбивства. Отже — ти й досі хочеш, щоб я влаштував цю зустріч?

На секунду зависла тиша, а потім Марсі сказала:

— Джеймі Меттінґлі — моя найкраща подруга в Барнум-корт. Після того як Террі заарештували на стадіоні, вона прихистила в себе дівчаток, а тепер не бере слухавки, коли я їй телефоную, та ще й видалилася з друзів на фейсбуці. Моя подруга офіційно видалила мене з друзів.

— Вона ще отямиться.

— Отямиться, якщо піймають справжнього вбивцю. Тоді вона до мене рачки приповзе. Може, я і пробачу, що вона прогнулася під свого чоловіка — бо саме так і сталося, можеш не сумніватися. А може, не пробачу. Але це рішення я не в змозі прийняти, поки все не зміниться на краще. Якщо щось зміниться взагалі. Це я в такий спосіб тобі кажу — так, влаштовуй цю зустріч. Ти там будеш і зможеш мене захистити. І містер Пеллі теж. Я хочу знати, з якої причини Андер­сон так знахабнів, щоб заявитись до мене додому.

О четвертій дня, за п’ятнадцять миль від Флінт-Сіті, біля одного самотнього ранчо торохтів дорогою старенький пікап «додж», здіймаючи за собою цілий гребінь пилу. Він проїхав повз закинутий вітряк із поламаними лопатями, повз спорожнілий фермерський будинок, у якого замість вікон тепер витріщалися провалля, повз давно занехаяне кладовище, що місцеві називали Ковбойським цвинтарем, повз валун, на якому стояв вицвілий напис «ТРАМП ЗВЕЛИЧИМО АМЕРИКУ ЗНОВУ ТРАМП». У кузові пікапа, перекочуючись, ляскали об стінки поцинковані молочні бідони. За кермом сидів сімнадцятирічний хлопець на ім’я Даґі Елфман. Дорогою він увесь час перевіряв мобільник. Діставшись Шосе 79, він побачив дві поділки зв’язку й вирішив, що цього буде достатньо. Хлопець зупинився на роз’їзді, вийшов із пікапа й озирнувся. Нічого. Звісна річ, що нічого. І все ж таки йому полегшало. Він зателефонував таткові. Кларк Елфман відповів на другому дзвінку.

— То бідони були в тому сараї?

— Ага, — відповів Даґі. — Назбирав дві дюжини, та їх іще тре’ вимити. Досі пахнуть скислим молоком.

— А шо там упряж?

— Нічо’ нема, татку.

— Ну, не найкраща новина на тижні, але іншого я й не очікував. Ти шо дзвониш, синку? І де ти є? Зв’язок такий, наче ти з темного боку місяця говориш.

— Я на сімдесят дев’ятому. Слухай, татку, там хтось жив.

— Шо? Типу, бомжі чи хіппі?

— Нє, не схоже. Сміття нема, ніяких пивних бляшанок, обгорток чи пляшок з-під спиртного. І не видно, щоб там хтось купи накладав, якщо тільки не пішов за тим із чверть милі до найближчих кущів. І ніяких слідів, що вогнище палили.

— І на тому спасибі, — відказав Елфман, — бо там усе геть сухе. То що ти знайшов? Не те щоб я цим переймався, бо красти там нічого, старі будівлі вже позавалювалися і ніц не варті.

Даґі все озирався. Здається, на дорозі нікого не було, та йому хотілося, щоб пил осідав якомога швидше.

— Я знайшов пару синіх джинсів, нових на вигляд, спіднє «Джокі», нове на вигляд, і дорогі кросівки з отими гелевими вставками, теж нові на вигляд. Тільки вони були чимось заляпані, як і сіно, в якому це все лежало.

— Кров?

— Нє, не кров. Сіно аж почорніло, бозна від чого.

— Олія? Мастило? Шось таке?

— Ні, воно саме не чорне, тільки сіно, на яке ця штука потрапила. Не знаю, що то було.

Та він знав, на що схожі ці зашкарублі плями на джинсах і спідньому. Відтоді як йому виповнилося чотирнадцять, Даґі мастурбував по три-чотири рази на добу, а сперму відстрілював у старий рушник, який потім полоскав під краном на задвірку, коли батьків не було вдома. Але інколи він забував його прополоскати, і шматок тканини покривався цупкою кіркою.

Тільки тої штуки було багато, дуже багато, та й справді, хто ж стане дрочити в новісінькі кросівки «Аді-паверс» — висококласне взуття, що коштує під сто сорок доларів навіть у «Волмарті»? За інших обставин Даґі роз­глянув би можливість забрати їх собі, та тільки вони були вимащені тим лайном. Окрім того, він запримітив іще дещо.

— Ну то забудь про це і їдь додому, — сказав Елфман. — Хоч бідони позабирав.

— Ні, татку, треба викликати сюди поліцію. На тих джинсах був пасок, а на паску — блискуча срібна пряжка у формі кінської голови.

— Мені це ні про що не говорить, синку, але для тебе, певно, щось таки значить.

— У новинах сказали, що на Террі Мейтленді була така сама пряжка, коли його бачили на вокзалі в Даброу. Після того, як він убив малого.

— Так і сказали?

— Так, татку.

— От срака. Чекай там на перехресті, поки тобі не передзвоню, але, мабуть, копи таки схочуть приїхати. Я теж підтягнуся.

— Передай, що я зустріну їх у крамниці «Бідля».

— У «Бідля»… Даґі, це ж усього за п’ять миль до Флінта!

— Знаю. Але мені не хочеться тут лишатися.

Пил уже осів, нікого не було видно, але Даґі все одно було не по собі. По шосе не проїхало жодної машини відтоді, як він почав розмову з татом, і йому хотілось опинитися між людей.

— У чому річ, синку?

— Коли я був у сараї, де знайшов ті речі… я тоді вже позбирав бідони й шукав упряж, про яку ти говорив… ось тоді мені стало зовсім непереливки. Відчуття, наче хтось за мною стежить.

— То ти перелякався. Чоловік, що вбив малого, вже мертвіше мертвого.

— Знаю, але скажи копам, що я зустріну їх у «Бідля», а тоді відвезу туди. Бо на самоті я тут не лишуся.

І він поклав слухавку, перш ніж татко встиг щось запе­речити.

Зустріч із Марсі було призначено на восьму годину вечора в неї вдома. Ралф отримав зелене світло від Гові Ґолда, який також повідомив, що там буде Алек Пеллі. Ралф спитав, чи можна привести із собою Юна Сабло, якщо той буде вільний.

— За жодних обставин, — відповів Гові. — Приведеш лейтенанта Сабло чи когось іншого, навіть свою чарівну дружину, і зустріч скасовано.

Ралф погодився. Іншого вибору в нього не було. Він трохи поколупався в підвалі, здебільшого просто попереставляв коробки від однієї стінки до іншої. Потім подзьобав вечерю. До зустрічі лишалися ще дві довгі години. Раптом він рвучко встав з-за столу.

— Поїду до лікарні, провідаю Фреда Пітерсона.

— Навіщо?

— Відчуваю, що так треба.

— Я поїду з тобою, якщо хочеш.

Ралф похитав головою.

— Звідти я одразу поїду в Барнум-корт.

— Ти себе не жалієш. Кишки собі викручуєш, як сказала б моя бабця.

— Зі мною все гаразд.

Джинні подарувала йому промовисту усмішку — дружині видніше, — і стала навшпиньки, щоб поцілували Ралфа.

— Телефонуй мені. Що б не трапилося, телефонуй.

— Фігушки, — усміхнувся він. — Повернуся й особисто тобі все розповім.

Зайшовши у лікарняний вестибюль, Ралф зустрів іще одного забраклого детектива — той саме виходив. Джек Госкінз був худорлявий, зарано посивілий чоловік із мішками під очима й носом, вкритим сіткою червоних капілярів. На ньому й досі був рибальський одяг — сорочка та штани кольору хакі з безліччю кишень, але на пояс він таки почепив поліцейський жетон.

— Що ти тут робиш, Джеку? Я гадав, ти у відпустці.

— Викликали на три дні раніше, — відповів Госкінз. — Прибув у місто менше години тому. Сітка, гумчаки, вудки та скриня зі снастями й досі лежать у моєму ваговозі. Голова вирішив, що треба хоч одного працездатного детектива на службі мати. Бетсі Ріґґінз зараз нагорі, на п’ятому, уже народжує. Пологи почалися сьогодні під вечір. Я розмовляв з її чоловіком, він каже, що ще нескоро. Наче він у тому тямить. А щодо тебе… — для більшої ваги Госкінз зробив паузу. — Ти, Ралфе, попав.

Джек Госкінз навіть не намагався приховати задоволення. Минулого року Ралфа та Бетсі Ріґґінз попросили заповнити стандартну оцінювальну анкету на Джека, бо саме тоді він отримав право на підвищення зарплати. Бетсі, детектив із найменшим трудовим стажем, написала все те, що від неї вимагалося. Ралф же повернув голові Ґеллеру анкету, де у відповідній графі стояли лише три слова: «Присуду не маю».

Це не завадило Госкінзу отримати своє підвищення, та, як не крути, присуд був ясний. Госкінз не мав би бачити ті оцінювальні анкети, а може, і не бачив, та висновок Ралфа так чи інакше до нього дістався.

— Зазирав до Фреда Пітерсона?

— Власне кажучи, зазирав, — Джек відкопилив нижню губу і здунув із чола ріденьке пасмо. — У нього в палаті багато моніторів, і на всіх низькі показники. Не думаю, що він до нас повернеться.

— Ну, ласкаво просимо додому.

— Нахер таке «ласкаво», Ралфе. У мене ще три дні було, окунь косяками йшов, і я навіть не мав можливості перевдягнути сорочку, що смердить риб’ячим потрухом. Зателефонував і Ґеллер, і шериф Дулін. Треба пертися до тої нікчемної припорошеної діри під назвою тауншип Кеннінґ. Я так розумію, що твій приятель Сабло вже там. А додому я доберуся, певно, не раніше десятої-одинадцятої.

Ралф міг би сказати: «Нічого мене винити», — та кого ще мав звинувачувати цей здебільшого марний пристосуванець? Бетсі? За те, що завагітніла в листопаді?

— Що там у Кеннінґу?

— Джинси, спіднє й кросівки. Якийсь малий знайшов їх у сараї чи прибудові, коли вишукував для батька молочні бідони. А ще пасок із пряжкою з конячою головою. Звісно що мобільна криміналістична лабораторія вже на місці, і від мене там буде користі не більше, ніж від волової цицьки, але наш голова…

— На пряжці мають бути відбитки, — перебив Ралф. — А ще могли лишитися сліди від шин фургона, чи «субару», чи їх обох.

— Яйце курку вчило, — відказав Джек. — Я носив жетон детектива, коли ти ще у формі рядового ходив.

А між рядками Ралф почув: «І носитиму, коли ти працюватимеш охоронцем у торговому центрі “Саутґейт”».

Джек пішов. І Ралф був цьому радий. Він тільки шкодував, що сам не може туди поїхати. Тепер свіжі речдоки були б на вагу золота. Втішало те, що Сабло вже має бути на місці й нагля­дати за криміналістами. Вони майже з усім упораються, поки Джек добереться і щось там зіпсує, а це можливо, бо Ралф знав принаймні два попередні випадки, коли таке траплялось.

Спершу він пішов у зал очікування пологового відділення, але там нікого не було, тож, певно, усе відбувалось набагато швидше, ніж покладав Біллі Ріґґінз, нервовий новачок у цій справі. Ралф упіймав за ґудзик медсестру й попросив передати Бетсі найкращі побажання.

— Передам, коли випаде нагода, — відповіла сестра, — але наразі вона дуже зайнята. Малеча поспішає вийти на цей світ.

Ралфу на секунду пригадалася картина: закривавлене, понівечене тіло Френка Пітерсона; і він подумав: «Якби малеча знала, який цей світ насправді, то нізащо б нікуди не виходила».

Він сів у ліфт і спустився на два поверхи у відділення реанімації. Єдиний уцілілий член родини Пітерсонів лежав у палаті № 304. Його шию оперізувала купа бинтів і корсет для фіксації хребців. Свистів апарат штучного дихання, маленький пристрій у вигляді гармошки шелепав угору й униз. Як і сказав Джек Госкінз, показники на моніторах, що з усіх боків оточували ліжко чоловіка, були напрочуд низькі. Квітів не було (Ралф збагнув, що їх не дозволяють проносити в палати реанімації), але пара повітряних кульок із фольги висіли в ногах ліжка і плавали під стелею. На них стояли веселі побажання, які Ралфові не хотілося читати. Він прислухався до свисту апарата, що дихав за Фреда. Поглянув на ці кволі лінії на моніторах і пригадав слова Джека: «Не думаю, що він до нас повернеться».

Ралф сів біля ліжка, і в пам’яті виринув спогад зі старших класів. У ті часи сучасний предмет «екологія» називали просто природознавством. Вони тоді проходили забруднення навколишнього середовища. Містер Ґрієр дістав пляшку води «Поланд Спрінг» і налив у склянку. Потім запросив одного з учнів (власне, то була Місті Трентон у своїй звичній звабливій короткій спідничці) вийти до дошки й відпити зі склянки. Місті все виконала. Тоді містер Ґрієр дістав піпетку й занурив її в пляшку з чорнилом «Картер». Вичавив у склянку краплю. Зачудовані учні спостерігали, як та єдина крапля тоне, а за нею тягнеться мацак кольору індиго. Містер Ґрієр трохи погойдав склянку, і вже невдовзі вся вода набула ніжно-­синього відтінку. «А зараз вип’єш?» — спитав учитель Місті. Дівчина так завзято захитала головою, що із зачіски випала шпилька, і весь клас, разом із самим Ралфом, засміявся. Та зараз Ралфові було не до сміху.

Менше двох тижнів тому з родиною Пітерсонів усе було гаразд. А потім впала та крапля чорнила-забрудника. Можна було б сказати, що це все ланцюг на велосипеді Френкі Пітерсона, і якби він не порвався, то хлопець дістався би додому цілий і неушкоджений. Але він так чи інакше дістався б додому цілісінький (тільки не їхав би на велосипеді, а котив поруч), якби Террі Мейтленд не чатував на нього на парковці біля тої продуктової крамниці. Террі був тою крап­лею чорнил, а не велосипедний ланцюг. Саме Террі спершу забруднив, а потім і винищив усю родину Пітерсонів. Террі — або той, хто набув його подоби.

«Відкинь усі метафори, — сказала тоді Джинні, — і лишиться тільки незбагненне. Надприродне».

«Тільки це неможливо. Надприродне буває в книжках і фільмах, але не в реальному світі», — подумав Ралф.

Ні, не в реальному світі, де некомпетентні п’янички на кшталт Джека Госкінза отримують підвищення зарплатні. Увесь досвід, який Ралф здобув за свої майже п’ятдесят років життя, це заперечував. Заперечував навіть імовірність такого розвитку подій. І попри те, поки він сидів там і дивився на Фреда (чи на те, що від нього лишилося), Ралф мусив визнати — було таки щось бісове в тому, як розповсюдилася смерть малого хлопця, як вона забрала не просто одного чи двох членів його повноцінної родини, а загребла всіх разом. І збитки не спинилися на Пітерсонах. Жодного сумніву, що Марсі та її доньки до кінця життя ходитимуть із цими шрамами, а то й із довічною інвалідністю.

Ралф міг скільки завгодно розповідати собі, що такі побічні наслідки супроводжують кожне нещастя. Чи ж він сам цього не бачив від нагоди до нагоди? Так. Бачив. Але цей випадок якось став дуже особистим. Наче доля спеціально обрала саме цих людей. А як щодо самого Ралфа? Хіба він не зазнав цих побічних наслідків? А Джинні? Навіть Дерек, який ось-ось повернеться з табору й дізнається, що більшість тих речей, які він сприймав як належне (наприклад, робота батька), тепер під загрозою.

Апарат штучного дихання все свистів. Груди Фреда Пітерсона здіймались та опускались. Час від часу він видавав хрипкий звук, що нагадував химерний смішок. Наче це все було якимсь космічним жартом, от тільки щоб його допетрати, треба неодмінно впасти в кому.

Ралф більше не міг цього терпіти. Він вийшов із палати, і поки дістався ліфта, вже мало не біг.

Вийшовши надвір, він сів на лавку в затінку й зателефонував у відділок. Слухавку взяла Сенді Мак-Ґілл, і коли Ралф спитав, чи не чула вона новин із тауншипу Кеннінґ, зависла тиша. Сенді зрештою заговорила, тільки зніяковіло:

— Мені не можна це з тобою обговорювати, Ралфе. Голова Ґеллер дав мені на це чіткі вказівки. Вибач.

— Усе гаразд, — сказав Ралф і підвівся. Тінь його видов­жилася, мов у шибеника, і, звісна річ, Ралф знову згадав про Фреда Пітерсона. — Наказ є наказ.

— Дякую за розуміння. Джек Госкінз повернувся, він уже туди поїхав.

— Без проблем.

Він повісив слухавку й рушив до парковки, запевняючи самого себе, що це не має значення, що Юн доведе все до його відома.

Може.

Він відімкнув автівку, сів усередину і врубав кондиціонер. Чверть по сьомій. Запізно, щоб їхати додому, зарано, щоб вирушати до Мейтлендів. Лишалось тільки безцільно колувати містом, наче поглинений власними проблемами підліток. І думати. Про те, як Террі назвав Віллов Рейнвотер «мем». Про те, як Террі спитався про найближчий травмпункт, хоч усе життя прожив у Флінт-Сіті. Про те, як Террі ділив готельний номер із Біллі Квейдом, а для слідства це було не зовсім вигідно. Як Террі підвівся зі стільця, щоб поставити запитання містеру Кобену, а це було тим паче невигідно. Думати про ту краплю чорнила в склянці води, що забарвила рідину в блакитний колір, про вервечку слідів, що просто обривалася серед пустелі, про черв’яків у канталупі, яка з вигляду здавалась неушкодженою. Думати, що як поч­неш зважати на надприродні явища, то визнавати себе цілком здоровим психічно вже не можна, і що замислюватися про власне психічне здоров’я — теж недобрий знак. Це наче замислюватися про власне серцебиття: якщо ти звертаєш на це увагу, то вже маєш якісь проблеми.

Ралф увімкнув радіо й став шукати гучну музику. Зреш­тою він натрапив на «Енімалз», що волали свій «Бум-бум» [151]. Він колував і колував, чекаючи години, коли можна буде заявитися в Барнум-корт. І ось ця година настала.

На стук відчинив Алек Пеллі й повів Ралфа через вітальню до кухні. Згори до нього знову долинули «Енімалз». Цього разу — їхній найвизначніший хіт. «Зруйнував він життя багатьом бідолахам, — завивав Ерік Бьордон, — і, милуй Боже, я — серед них» [152].

«Збіжність», — подумав Ралф. Слово від Джинні.

За кухонним столом сиділи Марсі й Гові Ґолд. Пили каву. Там, де мав сидіти Алек, теж стояла чашка, але Ралфові ніхто кави не запропонував. «І ввійшов я в табір ворогів моїх» [153], — подумав він і сів.

— Дякую, що погодилась на зустріч.

Марсі нічого не відповіла, тільки взяла свою чашку — рука злегка тремтіла.

— Ця зустріч завдає моїй клієнтці болю, — сказав Гові, — тож давай чимшвидше. Ти сказав Марсі, що хотів із нею поговорити…

— Мусив, — перебила Марсі. — Мусив зі мною поговорити, ось як він сказав.

— Узято до відома. Про що ви мусили з нею поговорити, детективе Андерсон? Якщо відчуваєте потребу вибачитися, то прошу не соромитись, але майте на увазі, що ми діятимемо в рамках правового поля.

Хай там як, Ралф не був готовий просити вибачення. Ці троє не бачили закривавленої гілки, що стирчала між сідницями Френка Пітерсона. А Ралф бачив.

— Спливла нова інформація. Може, вона й не варта уваги, а може, на щось таки виведе, тільки от не знаю, на що саме. Моя дружина назвала це збіжністю.

— А тепер докладніше, будь ласка, — попросив Гові.

— Виявляється, що фургон, на якому забрали малого Пітерсона, викрав хлопець трохи старший за самого Френка Пітерсона. Хлопця звати Мерлін Кессіді. Він тікав від вітчима, який його постійно бив і принижував. Дорогою від Нью-Йорка до південного Техасу, де його врешті заарештували, малий украв цілу батарею автомобілів. Фургон він покинув у Дейтоні, Огайо, то було у квітні. Марсі… місіс Мейтленд, ви з родиною їздили до Дейтона у квітні.

Марсі саме підняла чашку, щоб зробити ковток, та на цій фразі зі стуком опустила її на стіл.

— О ні. Навіть не думай приплести сюди Террі. Ми в обидва боки летіли літаком, і за винятком тих випадків, коли Террі ходив до свого батька, ми весь час були разом. Ось і вся казка, а тобі час додому.

— Стоп, — відказав Ралф. — Ми вже знали, що це була сімейна поїздка, що ви летіли літаком, — майже відтоді, як Террі попав в оперативну розробку. Просто… невже ти сама не бачиш, як усе дивно склалося? Фургон був у Дейтоні, коли там побувала ваша родина, а потім опинився тут. Террі мені казав, що ніколи його не бачив, тим паче не викрадав. І я хочу йому вірити. Та клята автівка вщент поцяткована його відбитками, але я все одно хочу вірити. І майже вірю.

— Сумніваюсь, — сказав Гові. — І не намагайся нас надурити.

— А чи зможу я вас переконати чи навіть заслужити трохи вашої довіри, якщо скажу, що маю фізичні докази того, що Террі був у Кеп-Сіті? Що його відбитки є на книжці з газетного кіоску в готелі? Що є свідок, який стверджує, що Террі лишив ті відбитки приблизно в той самий час, коли викрали малого Пітерсона?

— Жартуєш? — спитав Алек Пеллі; здавалося, він майже шокований.

— Ні.

Навіть ураховуючи той факт, що справа була майже така сама мертва, як і Террі, що Білл Семюелз розлютиться вкрай, коли дізнається, що детектив розповів Марсі та її адвокату про «Ілюстровану історію округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ», Ралф усе одно постановив не завершати цієї зустрічі, не отримавши відповідей на свої запитання.

Алек присвиснув:

— Свята срака.

— То ти знаєш, що він там був! — вигукнула Марсі. На щоках розквітли червоні плями. — Ти точно це знаєш!

Ралфу не хотілось торкатися цієї теми, він і так забагато часу про неї міркував.

— Террі згадував вашу поїздку до Дейтона, коли я востан­нє з ним говорив. Сказав, що хотів провідати свого батька, але слово «хотів» він вимовив із дивною гримасою. А коли я спитав, чи його батько живе в Дейтоні, він відповів: «Якщо його теперішній стан можна назвати життям». То в чому річ?

— Річ у тому, що в Пітера Мейтленда хвороба Альцгеймера, і вона прогресує, — відповіла Марсі. — Він у Клініці розладів пам’яті імені Гейсмана. Це частина лікарняного комплексу Кіндред.

— Он воно що. Террі, певно, було важко з ним бачитися.

— Дуже важко, — погодилася Марсі.

Вона потроху відтавала. Ралф радо відмітив, що ще не розгубив усіх своїх навичок детектива, але це не дуже скидалося на допит підозрюваного в спеціальному кабінеті. І Гові, й Алек Пеллі держалися сторожко, готові зупинити Марсі, щойно відчують, що її нога опускається на невидиму міну.

— Річ не тільки в тому, що Пітер більше не пізнавав Террі. У них і до того стосунки були не дуже.

— Чому?

— Як це стосується нашої справи, детективе?

— Не знаю. Може, і не стосується. Та оскільки ми не на суді, раднику, то чому б вам не дозволити їй відповісти на це кляте запитання?

Гові поглянув на Марсі й стенув плечима, наче говорив: «Сама вирішуй».

— Террі був єдиною дитиною Пітера і Мелінди Мейтлендів, — сказала Марсі. — Він виріс тут, у Флінт-Сіті, це ти вже знаєш, і все життя тут прожив, за винятком чотирьох років навчання в Університеті штату Огайо.

— Де ви й познайомилися? — спитав Ралф.

— Саме так. Менше з тим, Пітер Мейтленд працював у компанії «Чірі Петроліум», ще на той час у цьому регіоні можна було видобувати достатню кількість нафти. Він закохався у свою секретарку й розлучився з дружиною. Обрáз було багато, і Террі встав на бік матері. Террі… вірність для нього була понад усе, навіть у дитинстві. Він ставився до батька як до зрадника, ким той насправді й був, і будь-яке виправдання Пітера тільки погіршувало стан речей. Словом, Пітер одружився на секретарці, її звали Доріс, і попросив, щоб його перевели до головного офісу компанії.

— Що розташований у Дейтоні?

— Правильно. Пітер не намагався отримати право на спільну опіку чи щось таке. Він розумів, що Террі вже зробив свій вибір. Але Мелінда наполягала, щоб Террі час від часу їздив до батька, бо вважала, що кожному хлопцю потрібен тато. Террі їздив, але тільки щоб догодити мамі. Батько для нього назавжди залишився щуром, який втік з корабля.

— Схоже на Террі, яким я його знав, — додав Гові.

— Мелінда померла в 2006-му. Серцевий напад. Друга дружина Пітера померла два роки по тому від раку легень. Террі продовжував їздити до Дейтона раз чи два на рік, шануючи пам’ять матері, і підтримував із батьком до міри цивілізовані стосунки. Мабуть, із тих же причин. У, здається, 2011-му Пітер почав ставати забудькуватим. Взуття в душі, а не під ліжком, ключі від автівки в холодильнику й усе таке. Оскільки Террі є… був його єдиним близьким родичем, то саме він і примістив його в Клініку розладів пам’яті Гейсмана. Це було в 2014-му.

— Місце не з дешевих, — зауважив Алек. — Хто за нього платить?

— Страховка. У Пітера Мейтленда дуже добра страховка. Долорес наполягла. Пітер усе життя курив як несамовитий, і вона, мабуть, вирішила, що після його смерті успадкує чималу суму. Але померла перша. Мабуть, від пасивного куріння.

— Ти говориш так, наче Пітер Мейтленд теж помер, — сказав Ралф. — Я не помиляюсь?

— Ні, він і досі живий, — відказала жінка, а потім додала, мов зумисне відлуння слів свого чоловіка: — Якщо такий стан можна назвати життям. Він навіть курити кинув. У Клініці пам’яті заборонено.

— Скільки ви пробули в Дейтоні під час останнього візиту?

— П’ять днів. Поки ми там жили, Террі тричі навідував батька.

— Ви з дівчатами ходили разом із ним?

— Ні. Террі був проти, та і я не хотіла. Пітер не зміг би поводитися з дівчатами як справжній дідусь, і Ґрейс цього не зрозуміла б.

— Чим ви займалися, поки він їздив на відвідини?

Марсі всміхнулась.

— Ти так говориш, наче Террі день і ніч сидів із батьком, а це неправда. Візити тривали недовго, не більше від години чи двох. Майже весь час ми проводили разом, учотирьох. Коли Террі був у Гейсмані, ми сиділи в готелі, дівчата плавали в критому басейні. Одного дня ми троє пішли в Інститут мистецтва, а іншого дня по обіді я повела дівчат на діснеївський фільм. Неподалік від готелю був комплекс кінотеатрів. Ми сходили ще на два чи три фільми, тільки вже всією родиною. Усією родиною ходили в музей авіації і в «Буншофт», це музей наукових відкриттів. Дівчаткам там дуже сподобалося. Звичайна сімейна відпустка, детективе Андерсон, кілька годин якої Террі присвятив своїм синівським обов’язкам.

«А може, і покражі фургона», — подумав Ралф.

Це було ймовірно, Мерлін Кессіді й родина Мейтлендів цілком могли перебувати в Дейтоні в той самий час, та така можливість здавалася дещо надуманою. Якщо так усе й відбулося, то поставало питання — як Террі доправив фургон до Флінт-Сіті. І навіщо йому взагалі так заморочуватися. У Флінт-Сіті та передмісті й так вистачало автівок для крадіжки. Приклад тому — «субару» Барбари Ніарінґ.

— Певно, ви не раз ходили в ресторани, так? — спитав Ралф.

На цих словах Гові похилився вперед, але поки нічого не сказав.

— Ми доволі часто замовляли їжу в номер, Сара і Ґрейс були просто в захваті від цього сервісу, але так, звісно, ми ходили в ресторани. Найчастіше в той, що при готелі.

— А ви часом не бували в закладі «Томмі й Таппенс»?

— Ні. Я б запам’ятала ресторан із такою назвою. Одного вечора поїли в «Ай-Ейч-Оу-Пі» [154] і, мабуть, двічі були в «Кракер Баррел» [155]. А що?

— Та так, нічого, — відповів Ралф.

Гові всміхнувся, мов казав «бреши більше», та все одно відкинувся на спинку стільця. Алек сидів, склавши руки на грудях, його обличчя не видавало жодної емоції.

— Це все? — спитала Марсі. — Бо я вже втомилась від цієї розмови. І від тебе.

— Чи не трапилося з вами чогось незвичайного, поки ви були в Дейтоні? Будь-чого? Може, одна з дочок загубилася й одразу знайшлася, чи Террі сказав, що зустрівся зі старим другом, чи ти зустрілася зі старим другом, чи вам прислали якусь посилку…

— Чи НЛО прилітало? — спитав Гові. — А як тобі чоловік у пальті, що передав шифровану записку? Чи «Рокеттс» [156] влаштували танок на парковці?

— Від ваших зауважень, раднику, легше не стає. Вірите чи ні, але я також намагаюся докопатись до істини.

— Нічого такого не було, — Марсі підвелась і почала прибирати кавові чашки. — Террі провідав батька, у нас була чудова відпустка, потім ми полетіли додому. Ми не їли в «Томмі» чи як там його, і ми не викрадали ніяких фургонів. А тепер я хочу, щоб ти…

— Татко порізався.

Усі озирнулися на двері. Там стояла Сара Мейтленд — бліда, змарніла й захуда як на свої джинси й футболку «Рейнджерс».

— Саро, що ти тут робиш? — Марсі поставила чашки на стільницю й підійшла до дівчинки. — Я ж казала, що ви з сестрою маєте сидіти нагорі, поки ми тут розмовляємо.

— Ґрейс уже заснула, — відповіла Сара. — Вона вчора знов усю ніч не спала від тих кошмарів про чоловіка з очима-­соломинками. Сподіваюсь, сьогодні їй нічого такого не насниться. Якщо вона буде прокидатись, то тобі треба вколоти їй «Бенадрил» [157].

— Гадаю, сьогодні вона спатиме всю ніч. А тепер іди до себе.

Але Сара нікуди не збиралася йти. Вона дивилася на Ралфа, тільки не так, як її мати — з неприязню та недовірою, — а з чимось на кшталт зосередженої цікавості, від якої Ралфу стало не по собі. Він не відводив погляду, але це було важко.

— Мама каже, що тата вбили через вас, — сказала Сара. — Це правда?

— Ні, — а тоді, нарешті, настав час просити вибачення, і це вийшло на диво легко. — Але я відіграв у цьому свою роль, і мені за це дуже шкода. Я зробив помилку, про яку до кінця життя шкодуватиму.

— Може, воно й на краще, — сказала Сара. — Може, ви на це заслуговуєте, — і до мами: — А тепер я піду нагору, але якщо Ґрейс знову почне серед ночі верещати, то я спатиму в її кімнаті.

— Перш ніж підеш, Саро, розкажи мені, будь ласка, про той поріз, — попросив Ралф.

— Це сталося, коли він їздив до свого тата, — відповіла Сара. — Медсестра все одразу полікувала. Помазала «Бетадином» [158] і наліпила пластир. Нічого такого. Казав, що не болить.

— Нагору, хутко, — мовила Марсі.

— Окей.

Вони дивились, як дівча ляпає босоніж по сходах. Уже піднявшись на другий поверх, Сара озирнулась.

— Той ресторан «Томмі й Таппенс» стояв одразу через дорогу від готелю. Я бачила вивіску, коли ми їздили на орендованій автівці в Музей мистецтва.

— Розкажи мені про поріз, — попросив Ралф.

Марсі уперла руки в боки.

— Навіщо? Щоб ти казна-що роздув із цього випадку? Нічого такого не трапилось.

— Він питає, бо це його єдина зачіпка, — сказав Алек. — Але мені теж цікаво.

— Якщо ти втомилася… — почав Гові.

— Ні, усе гаразд. Нічого особливого, просто подряпина, справді. Це він вкотре навідував батька, удруге? — вона похилила голову й насупилась. — Ні, то був останній раз, бо наступного ранку ми вже полетіли додому. Коли Террі вийшов із батькової палати, то зіштовхнувся з санітаром. Сказав, що вони обоє не дивились, куди йшли. І обійшлося б лише зіткненням і вибаченням, та тільки прибиральник щойно вимив підлогу, і вона досі не висохла. Санітар посковзнувся і схопив Террі за руку, але все одно впав. Террі допоміг йому підвестися, спитав, чи все гаразд, і хлопець відповів, що він у повному порядку. Тер уже майже спустився у вестибюль, коли помітив, що зап’ясток кровить. Мабуть, санітар порізав його нігтем, коли схопив за руку, намагаючись устояти на ногах. Медсестра продезінфікувала рану й наклала пластир, як Сара і казала. От і вся історія. То що, справу тепер закрито?

— Ні, — відповів Ралф.

Але то було краще, ніж жовта шлейка ліфчика. Тут був зв’язок — збіжність, якщо скористатися тим словом Джинні. І Ралф гадав, що зможе встановити цей зв’язок, тільки для цього знадобиться допомога Юна Сабло. Детектив підвівся.

— Дякую, що приділила мені час, Марсі.

Вона холодно до нього всміхнулася.

— Для тебе — місіс Мейтленд.

— Зрозумів. І, Говарде, дякую, що влаштував цю зустріч.

Він простягнув адвокатові руку. На мить рука зависла в повітрі, але зрештою Гові її потиснув.

— Я вас проведу, — сказав Алек.

— Думаю, я сам знайду дорогу.

— Звісно що знайдете, та оскільки я вас сюди завів, то й виведу — для рівноваги.

Вони перетнули вітальню і рушили коротким коридором. Алек прочинив двері. Ралф вийшов надвір і з подивом помітив, що Алек прослідував за ним.

— То річ у цьому порізі?

Ралф змірив його поглядом.

— Не розумію, про що ви.

— Гадаю, розумієте. У вас обличчя перемінилося.

— Підвищена кислотність у шлунку. Зі мною таке часто трапляється, а зустріч була не з легких. Хоч не така важка, як погляд дівчинки. Я почувався наче комаха під мікроскопом.

Алек зачинив за ними двері. Ралф спустився на дві сходинки, але через його високий зріст чоловіки опинились майже на одному рівні.

— Хочу вам дещо сказати, — мовив Алек.

— Гаразд, — Ралф наготувався слухати.

— Хріновий вийшов у вас арешт. Такий хріновий, що пиздець. Певно, ви й самі це вже втямили.

— Удосталь мені прочуханів за один вечір, — Ралф почав відвертатися.

— Я ще не закінчив.

Ралф знову повернувся до Алека обличчям, нахиливши голову й трохи розставивши ноги. Позиція бійця.

— Дітей у мене немає. Марі не змогла народити. Але якби в мене був син віку вашого хлопця і якби я мав вагомі підста­ви вважати, що вбивця і сексуальний злочинець відіграє не останню роль в його житті, що мій син бере з нього приклад, то, мабуть, вчинив би так само, а то й гірше. Я маю на увазі те, що розумію, чому ви втратили здібність ясно мислити.

— Гаразд, — відповів Ралф. — Краще від цього нікому не стало, але дякую.

— Якщо ви передумаєте й захочете розповісти мені про той поріз — телефонуйте. Певно, ми всі тут граємо за одну команду.

— Добраніч, Алеку.

— Добраніч, детективе. Бережіть себе.

Він саме розповідав Джинні, як пройшла зустріч, коли задзвонив телефон. Це був Юн.

— Ралфе, завтра поговоримо? Дещо дивне було в тому сараї, де малий знайшов одяг, у якому Мейтленда бачили на вокзалі. І не просто дещо, а багато чого дивного.

— Розказуй вже.

— Ні. Я їду додому. Втомився. І мені треба все обдумати.

— Окей, завтра. Де?

— У якомусь тихому й непримітному місці. Не можна, щоб нас бачили за розмовою. Ти в адміністративній відпустці, а мене вже усунули від цієї справи. Власне кажучи, ніякої справи нема. Відтоді як Мейтленд помер.

— Що буде з одягом?

— Відправили на криміналістичну експертизу до Кеп-Сіті. Потім його передадуть в управління шерифа округу Флінт.

— Ти серйозно? Одяг має зберігатися разом з іншими речдоками в справі Мейтленда. Окрім того, Дік Дулін навіть висякатись без збірника правил не може.

— Може, й так, але тауншип Кеннінґ — це округ, а не місто, тож підпадає під юрисдикцію шерифа. Я чув, що голова Ґеллер послав сюди детектива, але просто для проформи.

— Госкінза.

— Ага, точно. Він іще не приїхав, і поки доїде, там уже нікого не буде. Може, він десь заблукав.

«Радше зупинився десь пропустити пару келихів», — подумав Ралф.

— Зрештою одяг опиниться в якійсь скрині для речдоків в управлінні шерифа, — сказав Юн, — і на початок два­дцять другого століття там і лежатиме. Усім посрати. Загальна думка така, що це зробив Мейтленд, Мейтленд помер, і треба жити далі.

— Я до цього ще не готовий, — мовив Ралф і всміхнувся, коли Джинні, яка сиділа на дивані, здійняла кулаки й виставила вгору великі пальці. — А ти?

— А чого б я оце з тобою говорив? Де ми завтра зустрінемося?

— Біля залізничного вокзалу в Даброу є невеличка ка­в’яр­ня. Називається «Ірландська ложка О’Маллі». Знайдеш?

— Ще б пак.

— О десятій?

— Домовились. Якщо в мене з’являться справи, я зателефоную, і ми перенесемо зустріч.

— У тебе ж є всі протоколи від свідків?

— Так, на ноутбуці.

— Не забудь його з собою взяти. Усі мої речі лишилися у відділку, а мені там не можна з’являтися. Маю багато чого тобі розказати.

— І я теж, — відповів Юн. — Може, ми й розкриємо цю справу, Ралфе, та не певен, що розгадка нам сподобається. Таке враження, що ми заходимо в дрімучий ліс.

«Власне, — подумав Ралф, поклавши слухавку, — це більше скидається на канталупу. І в цій сраній дині повно хробаків».

Дорогою до ранчо Елфманів Джек Госкінз зупинився в «Прошу, джентльмени». Замовив горілку з тоніком — вирішив, що заслуговує на неї після того, як його на три дні раніше викликали з відпустки. Першу склянку він проковтнув за один мах, потім замовив другу й став потроху сьорбати. На сцені було двоє стриптизерок, поки що повністю одягнених (у «Прошу, джентльмени» це означало труси й ліфчик), та вони ліниво терлися одна об одну, від чого в Джека набряк невеликий стояк. Коли він дістав гаманець, щоб розрахуватися, бармен замахав руками.

— За рахунок закладу.

— Дякую.

Джек кинув на шинквас чайові й пішов, відчуваючи, що настрій трохи поліпшився. Уже в дорозі він дістав із бардачка пачку м’ятних льодяників і розжував парочку. Кажуть, що горілка не пахне, та це брехня собача.

Дорогу до ранчо перетягнули жовтою поліцейською стрічкою — окружною, а не міською. Госкінз вийшов з автівки, витягнув із землі кілочок, на який почепили стрічку, проїхав, а тоді встромив кілок назад. «Бляха, ото скалка в сраці», — подумав він, і скалка вгрузла ще глибше, коли він під’їхав до купки перехняблених будівель (один великий сарай і три менші) — тільки щоб побачити, що там уже нікого нема. Він спробував зв’язатися з відділком, хотів поділитися з кимось своїм розпачем, хоча б із Сенді Мак-Ґілл, яку вважав за першокласну манірну хвойду. По рації чулась тільки статика, і, звісна річ, мобільники в цих Південних Нетрищах не ловили.

Джек дістав ліхтарик із довгим руків’ям і виліз із машини — здебільшого, щоб ноги розім’яти, бо робити тут було нічого. Послали дурня на дурну роботу, і хто ж той дурень, як не Джек. Дув сильний вітер — гаряче дихання, найкращий друг лісової пожежі, якщо така одна почнеться. Біля старої водонапірної колонки згуртувались зарості віргінської тополі. Листя на деревах танцювало й шурхотіло, тіні шугали по землі у місячному сяйві.

Вхід до сараю, де знайшли одяг, перегородила ще одна жовта стрічка. Ясна річ, що речдоки вже спакували й відправили до Кеп-Сіті, та все одно Джека пробирали дри­жаки від думки, що тут побував Мейтленд після того, як убив малого.

«Якоюсь мірою, — подумав Джек, — я зараз іду його маршрутом. Повз причал для човнів, де він скинув закривавлену одежу, потім — до “Прошу, джентльмени”. З циць­ко­клубу він поїхав у Даброу, а потім, певно, повернувся… сюди».

Прочинені двері сараю скидались на роззявлений рот. Госкінзу не хотілося до нього наближатись, тільки не в цій Богом позабутій дірі й не самому. Мейтленд помер, привидів не існувало, та Джеку все одно не хотілося туди йти. Тож він примусив себе рухатись уперед, пересуваючись повільно, крок за кроком, поки не зумів спрямувати промінь ліхтарика всередину будівлі.

У дальньому кінці сараю хтось стояв.

Джек зойкнув, потягнувся за пістолетом, що мав висіти на стегні, а потім збагнув, що ніякої зброї з собою не має. «Глок» лишився в маленькому сейфі «Ґардалл», що містився у нього у вантажівці. Він випустив ліхтарик. Нахилився й підібрав, відчуваючи, як у голові шмигають пари горілки — недостатньо, щоб сп’яніти, але доволі, щоб світ замакітрився і ноги підкосилися.

Він посвітив ліхтариком углиб сараю й засміявся. Нікого там не було, тільки хомутина від старої упряжі, що майже розвалилася навпіл.

«Час звідси забиратися. Мабуть, заїду до “Джентльменів” по ще одну склянку, потім — додому і в ліж…»

Позаду нього хтось був, на цей раз — направду. Джек бачив тінь, довгу й вузьку. І відчував… чиєсь дихання?

«За мить він мене схопить. Треба впасти і покотитися».

Тільки він не міг. Тіло заклякло. Чому він не озирнувся, коли побачив, що в сараї нікого нема? Чому не дістав із сейфа зброю? Чому він узагалі вийшов із вантажівки? Раптом Джек усвідомив, що помре тут, у кінці ґрунтової дороги в тауншипі Кеннінґ.

І в цей момент його хтось торкнувся. Рука, гаряча, мов грілка, погладила йому зашийок. Він спробував закричати, та не зміг. Повітря замкнулось у грудях, мов «глок» у тому сейфі. Зараз з’явиться друга рука, і його почнуть душити.

Тільки от долоня зникла. Лишились пальці. Вони рухалися туди й назад, легенько, самим пучками пестили шкіру, полишаючи по собі пекучі сліди.

Джек не знав, скільки він там простояв, не в змозі поворухнутися. Може, секунд двадцять, може, хвилини дві. Дув вітер, куйовдив йому волосся і пестив шию, як ті пальці. По землі й бур’янах ширяли тополині тіні, мов зграї похіпливих риб. Хтось — або щось — так і стояв позаду Джека, кидаючи довгу вузьку тінь. Торкався і пестив.

Потім пучки зникли разом із тінню.

Джек крутнувся на місці, і цього разу, коли вітер напнув і ляснув полами його піджака, з детектива вихопився крик, протяжний і гучний.

Нічого.

Просто кілька закинутих будівель та акр голої землі.

Нікого там не було. І не могло бути. Сарай стояв порожнем, за винятком розщепленої хомутини. Ніяких пальців на спітнілому зашийку — тільки вітер. Широкими кроками Джек повернувся до вантажівки, оглядаючись через плече раз, другий, третій. Він забрався в салон, здригнувся, коли вітер пустив тінь у дзеркальці заднього виду. Госкінз увімкнув двигун і рушив по сільській дорозі зі швидкістю п’ятдесят миль на годину [159], повз старий цвинтар і покинутий фермерський дім, не зупинившись навіть біля жовтої стрічки — він просто її зірвав. Різко завернув на Шосе 79, аж шини вискнули, і помчав назад до Флінт-Сіті. На той час як Джек опинився в межах міста, він уже встиг переконати себе, що в тому закинутому сараї нічого не відбулося. І біль, що пульсував у зашийку, теж нічого не означав.

Нічого взагалі.