Аутсайдер

Флінт-Сіті

Літак, що його винайняв покійний Говард Ґолд, приземлився в аеропорту Флінт-Сіті за кілька хвилин по одинадцятій ранку. Ані Гові, ані Алека на борту не було. Щойно патологоанатом із ними закінчив, тіла відправили назад у Флінт-Сіті в катафалку від Плейнвіллського похоронного бюро. Ралф, Юн і Голлі поділили витрати порівну, а також оплатили другий катафалк, яким перевозили тіло Джека Госкінза. Юн висловив загальну думку, коли сказав, що цей сучий син у жодному разі не повернеться додому разом із чоловіками, яких убив.

На злітній смузі їх чекала Джинні Андерсон, яка стояла поряд із дружиною й двома синами Юна. Хлопчики промчали повз Джинні (один із них, опасистий недоліток на ім’я Гектор, мало не збив її з ніг) і кинулися до батька. Одна рука в Юна була в гіпсі й на перев’язі, тож він обійняв дітей здоровою, як зміг, тоді визволився й поманив до себе дружину. Вона побігла до чоловіка. А Джинні — до свого, аж спідниця замаяла. Обхопила руками Ралфа й міцно-міцно обійняла.

Родини Сабло й Андерсонів стояли біля входу до маленького приватного термінала, обіймались і сміялись, аж поки Ралф не обернувся й не побачив Голлі, яка самотою спостерігала за ними під крилом «Кінґ Ейра». На ній був новий брючний костюм, що їй довелося купити в плейнвіллській крамниці «Одяг для панянок», оскільки найближчий «Волмарт» розташувався аж за сорок миль [272], на околицях Остіна.

Ралф поманив Голлі, і вона, трохи знітившись, підійшла. Зупинилася недалеко від компанії, але Джинні мала щодо цього свою думку. Вона схопила Голлі за руку, притягнула до себе й обійняла. Ралф обхопив руками їх обох.

— Дякую, — прошепотіла Джинні на вухо Голлі. — Дякую, що повернула його мені.

— Ми сподівалися, що повернемось додому одразу після дізнання, — відповіла Голлі, — але лікарі наказали лейтенанту Сабло… Юну зачекати ще день. У нього в руці виявили тромб, і лікарі вирішили його розчинити.

Вона вивільнилася з їхніх обіймів, зашаріла, проте задоволена. За десять футів від них Ґабріела Сабло вмовляла хлопців залишити papi у спокої, щоб малі не зламали йому руки наново.

— Що знає Дерек? — спитав Ралф у дружини.

— Знає, що тато потрапив у перестрілку в Техасі і що з тобою все гаразд. Знає, що двоє чоловіків померли. Попросився приїхати додому раніше.

— І що ти відповіла?

— Сказала, що можна. Він повернеться наступного тижня. Ти не проти?

— Не проти.

Ралфу вже хотілося побачитись із сином — засмаглим, здоровим, із кількома новими м’язами від плавання, греблі й стрільби з лука. І з належного, верхнього боку ґрунту. Ось що найважливіше.

— Сьогодні обідаємо в нас удома, — звернулась Джинні до Голлі, — і ти знову зупинишся в нас. Заперечень не приймаю. Я вже приготувала кімнату для гостей.

— Це добре, — сказала Голлі й усміхнулася. Усмішка зникла, коли вона повернулася до Ралфа. — Було б іще краще, якби з нами обідали містер Ґолд і містер Пеллі. Це так несправедливо, що вони померли. Це все так…

— Я знаю, — сказав Ралф і пригорнув її до себе. — Знаю, як воно все.

Ралф підсмажив стейки на грилі, який, завдяки його адміністративній відпустці, був бездоганно чистий. А ще Джинні приготувала салат, кукурудзу в качанах і яблучний пиріг à la mode [273] на десерт.

— Достоту американська їжа, señor, — зауважив Юн, поки дружина різала для нього стейк.

— І дуже смачна, — додала Голлі.

Білл Семюелз поплескав себе по животу.

— Наступного разу я захочу їсти десь на День праці [274], але це не точно.

— Бредня й дурня, — озвалась Джинні.

З холодильника, що стояв біля столу для пікніків, вона дістала пляшку пива й половину вилила собі в склянку, а другу половину — Семюелзу.

— Ти вкрай худий. Тут потрібна дружина, щоб тебе вгодувала, — сказала вона.

— Може, коли я розпочну приватну практику, колишня до мене повернеться. Тепер у місті знадобиться хороший адвокат, бо ж Гові… — він раптом збагнув, що каже, і пригладив чубчик (який уже зник завдяки новій стрижці). — Хороший адво­кат завжди знайде собі роботу, ось що я маю на увазі.

Вони трохи помовчали, а тоді Ралф здійняв свою пляшку з пивом.

— За друзів, яких немає поряд.

За те й випили. Голлі мовила тихим, майже нечутним голосом:

— Інколи життя буває дуже свинським.

Ніхто не засміявся.

Задушлива липнева спека трохи пересілася, найкусючіші комахи зникли, і сидіти на задвірку в Андерсонів було дуже приємно. Розправившись зі своїми порціями, двоє хлоп­чиків Юна та дві дівчинки Марсі Мейтленд перейшли до баскетбольного кільця по інший бік гаража й стали гратися в «Коняку» [275].

— Отож, — мовила Марсі, і хоч діти були далеко й цілком поринули в гру, вона все одно стишила голос. — Щодо дізнання. Нашій історії повірили?

— Повірили, — відповів Ралф. — Госкінз зателефонував Болтонам додому й заманив нас до Мерісвіллської діри. Там він став, не розбираючи, по нас палити, убив Гові й Алека та поранив Юна. Я висловив здогадку, що насправді він полював на мене. За роки служби в нас накопичилися свої незгоди, і що більше він пив, то більше цим переймався. Тепер поліція припускає, що в нього був невстановлений допоки спільник, який постачав йому випивку й наркотики — патологоанатом виявив при розтині сліди кокаїну — і живив його параною. Техаські патрульні спустилися в Залу звуку, але спільника не знайшли.

— Тільки одяг, — додала Голлі.

— І ви певні, що він мертвий, — сказала Джинні. — Той чужинець. Певні.

— Так, — підтвердив Ралф. — Якби ти сама бачила, то сумнівів не мала б.

— І радій, що не бачила, — додала Голлі.

— То все скінчилось? — спитала Ґабріела Сабло. — Бо мене лише це й цікавить. Усе насправді скінчилось?

— Ні, — відповіла Марсі. — Не для мене й дівчаток. Поки Террі не виправдають. От тільки як це зробити? Бо його вбили ще до початку судового слухання.

— Ми над цим працюємо, — сказав Семюелз.

На світанку першого повного дня у себе вдома у Флінт-Сіті Ралф знову стояв біля вікна своєї спальні, зчепивши за спиною руки, і дивився на Голлі Ґібні, яка знову сиділа в шезлонгу на задвірку. Він придивився до Джинні, яка досі спала й тихенько хропіла, а тоді спустився на перший поверх. Ралф не здивувався, побачивши на кухні сумку Голлі, яка вже спакувала свої нечисленні пожитки до перельоту на північ. Окрім того, що ця пані була собі на умі, вона й посиденьок не справляла. Ралф здогадувався, що вона залюбки забереться геть із Флінт-Сіті.

Того минулого раннього ранку, коли він сидів тут із Голлі, запах кави розбудив Джинні, тому цього разу Ралф прихопив лише апельсиновий сік. Він любив свою дружину та її товариство, але сьогодні йому хотілося побути з Голлі сам на сам. Між ними утворився зв’язок, який нікуди не зникне, навіть якщо вони більше ніколи не побачать одне одного.

— Дякую, — мовила Голлі. — Уранці нема нічого кращого за апельсиновий сік.

Вона з утіхою поглянула на склянку, випила половину й додала:

— Кава зачекає.

— Коли в тебе рейс?

— Чверть на одинадцяту. Виїжджатиму о восьмій, — вона трохи зніяковіло всміхнулася, коли Ралф кинув на неї здивований погляд. — Знаю, я патологічна рання пташка. «Золофт» вирішує багато моїх проблем, тільки не цю.

— Ти поспала?

— Трохи. А ти?

— Трохи.

Вони помовчали. Перший птах завів свою ніжну, лагідну пісню. Другий відгукнувся.

— Кошмари снились? — спитав Ралф.

— Так. А тобі?

— Так. Хробаки.

— Після Брейді Гартсфілда мені також снилися кошмари. В обох випадках, — вона легко торкнулася його руки, потім прибрала пальці. — Спершу їх багато, але згодом — дедалі менше.

— Гадаєш, вони колись припиняться взагалі?

— Ні. І я не певна, що хочу їх позбутися. Сни — це спосіб, у який ми контактуємо з невидимим світом, принаймні я так вважаю. Це особливий дар.

— Навіть кошмари?

— Навіть кошмари.

— Ми триматимемо зв’язок?

Голлі здивувалася.

— Звісно. Мені ж хочеться дізнатись, чим усе скінчиться. Я дуже цікава людина. І часом встряю через це в халепи.

— А часом — вилізаєш із них.

Голлі всміхнулася.

— Хотілося б у це вірити, — вона допила сік. — Певно, містер Семюелз тобі допоможе. Він трохи нагадує мені Скруджа, що був побачив тих трьох привидів . І, власне кажучи, ти теж.

Ралф розсміявся.

— Заради Марсі та її дочок Білл зробить усе, що зможе. І я допоможу. Нам обом треба якось спокутати провину.

Голлі кивнула.

— Усе, що зможете, а як інакше. Але потім… відпустіть. Як не вмієш відпускати паскудне минуле, то помилки з’їдять тебе живцем, — жінка повернулася до Ралфа й подарувала йому один із тих рідкісних незмигних поглядів. — По собі знаю.

На кухні загорілося світло. Джинні вже встала. Невдовзі трійця питиме каву за цим столиком для пікніків, але поки вони з Голлі були вдвох, Ралф мав іще дещо їй сказати. Дещо важливе.

— Дякую, Голлі. Дякую, що приїхала, і дякую, що повірила. Дякую, що змусила мене повірити. Якби не ти, він би й досі ходив світом.

Вона всміхнулася. Цього разу — своєю сяйною усмішкою.

— Будь ласка, але я радо повернуся до своїх шахраїв, утікачів з-під застави та загублених тваринок.

У дверях показалась Джинні й гукнула:

— Хто хоче кави?

— Усі хочуть! — озвався Ралф.

— Зараз буде! Мені місце притримайте!

Голлі заговорила так тихо, що Ралф нахилився, щоби її розчути.

— Він був злом. Чистісіньким злом.

— Тут не посперечаєшся, — сказав Ралф.

— Але є одна річ, про яку я ніяк не можу забути: той клаптик паперу, що ви знайшли у фургоні. Від меню з «Томмі й Таппенс». Ми вже обговорювали, як він міг там опинитися, пам’ятаєш?

— Аякже.

— Усі ці пояснення мене не влаштовують. Цього клаптика взагалі не мало там бути, але він був. І якби не він, якби не цей зв’язок із подіями в Огайо, та істота й досі була б на волі.

— До чого ти хилиш?

— Усе просто, — відповіла Голлі. — У цьому світі є й сили добра. Це ще одне моє переконання. Мабуть, воно допомагає мені не з’їхати з глузду, коли я починаю думати про всі ті жахливі речі, що зі мною траплялися, та, окрім цього… ну… є докази, хіба ні? Не тільки в нашій справі, а й повсюди. Існує якась сила, що постійно намагається відновити рівновагу. І коли тобі снитимуться кошмари, Ралфе, пригадай цей маленький клаптик паперу.

Ралф нічого не відповів, тож Голлі спитала, про що він думає. Ляснули сітчасті двері — Джинні вийшла надвір із кавою. Час сам на сам майже сплив.

— Я думав про всесвіт. Йому ж і правда краю немає, так? І пояснити його також неможливо.

— Правильно, — сказала Голлі. — Навіть пробувати не варто.

Тримаючи в руках тонку теку, прокурор округу Флінт Вільям Семюелз широким кроком вийшов на кафедру судової конференц-зали. Він став за скопищем мікрофонів. Загорілися вогні телекамер. Білл торкнувся потилиці (чубчика не було) і зачекав, поки присутні репортери затихнуть. Ралф сидів у першому ряду. Перш ніж почати, Семюелз ледь помітно йому кивнув.

— Доброго ранку, леді та джентльмени. Спершу я зроблю невелику заяву щодо вбивства Френка Пітерсона, а потім відповім на ваші запитання. Багатьом із вас відомо про існування відеозапису, на якому Террі Мейтленд бере участь у конференції в Кеп-Сіті в той самий час, коли у Флінт-Сіті викрали й у подальшому вбили Френка Пітерсона. Сумнівів щодо автентичності запису немає. Також немає підстав сумніватись у правдивості колег містера Мейтленда, які його супроводжували та засвідчили його присутність на конференції. У ході розслідування ми виявили відбитки пальців містера Мейтленда в готелі Кеп-Сіті, де відбувалася конференція, а також отримали додаткові свідчення, які доводять, що відбитки було залишено приблизно в той самий час, коли малого Пітерсона було вбито, тож містера Мейтленда слід викреслити зі списку підозрюваних.

Серед репортерів здійнявся шепіт. Один озвався:

— Тоді як ви можете пояснити наявність відбитків Мейтленда на місці скоєння злочину?

Семюелз обдарував репортера своїм найкращим насупленим прокурорським поглядом.

— Будь ласка, зачекайте з запитаннями, я саме підхожу до цієї теми. Після подальшої криміналістичної експертизи ми дійшли висновку, що відбитки пальців, виявлені у фургоні, в якому викрали дитину, а також у парку Філіс, можуть бути сфальсифікованими. Випадок рідкісний, проте аж ніяк не неможливий. Різноманітні техніки фальсифікації відбитків можна знайти в інтернеті, що є цінним джерелом інформації як для злочинців, так і для правоохоронних органів. Цей факт, проте, беззаперечно свідчить, що вбивця — майстерний, збочений, а також надзвичайно небезпечний. З певною ймовірністю це може свідчити про те, що він ворогував проти містера Мейтленда. На цьому припущенні й будуватиметься наше подальше слідство.

Він пильно оглянув аудиторію, сповна радіючи, що йому не доведеться висуватися на переобрання в окрузі Флінт. Після такої промови його легко обіграє будь-який юристик, що отримав свій диплом поштою.

— Ви маєте повне право спитати мене, чому ми не зупинили справи проти Мейтленда, враховуючи всі факти, які я вам щойно навів. На це є дві причини. Найочевидніша з них полягає в тому, що всі ці факти були нам не відомі в день арешту містера Мейтленда, а також у той день, на який було призначено досудове слухання.

«Ага, тільки на той час більшість фактів нам уже були відомі, чи не так, Білле?» — подумав Ралф, який сьогодні одягнув свій найліпший костюм, а на обличчі зберігав вираз повної непроникності, у кращих традиціях співробітника правоохоронних органів.

— Друга причина, з якої ми провадили справу проти Мейтленда, — продовжував Семюелз, — полягає в наявності на місці скоєння злочину ДНК, яка, на перший погляд, збігалася з ДНК містера Мейтленда. Існує загальне припущення, що збіг за ДНК не може бути помилковим, проте, як зазначають представники «Ради відповідальної генетики» в науковій статті під назвою «Імовірність помилки в криміналістичних ДНК-тестах», це припущення неправильне. Наприклад, якщо зразки змішані, то такому збігові довіряти не можна, а зразки, взяті на місці злочину в парку Філіс, дійсно були змішані й містили ДНК як злочинця, так і жертви.

Семюелз перечекав, поки репортери все занотують, і продовжив:

— До того ж зразки зазнали впливу УФ-випромінювання під час іншої, не пов’язаної з нашою справою, тестової процедури. На жаль, зразки попсувались до такої міри, що, на думку мого управління, були б неприйнятні на суді, який відбувається за всіма нормами загального права. Простими словами, ці зразки нічого не варті.

Він зробив паузу, перевівши погляд на наступну сторінку в теці. Звичайний театральний прийом, бо всі ті сторінки були чисті.

— Я лише побіжно торкнуся подій, які відбулися в Мерісвіллі, штат Техас, після вбивства Теренса Мейтленда. На нашу думку, детектив Джон Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті тримав дещо збочену, злочинну спілку з чоловіком, який убив Френка Пітерсона. Ми також вважаємо, що Госкінз допомагав цій особі переховуватися і що разом вони могли планувати скоєння наступного жахливого злочину. Завдяки героїчним зусиллям детектива Ралфа Андерсона та його компаньйонів ці плани, які б вони не були, так і не вдалося втілити в життя, — Семюелз знову пильно оглянув присутніх. — Говард Ґолд та Алек Пеллі померли в Мерісвіллі, штат Техас, і ми оплакуємо їхню смерть. Єдине, що дає розраду нам і їхнім родинам, це той факт, що десь, у цю саму мить, живе дитина, яка ніколи не зазнає страшної долі Френка Пітерсона.

«Ладно балакає, — подумав Ралф. — І пафосу рівно стільки, скільки треба, не переборщив».

— Без сумніву, у багатьох із вас виникнуть запитання щодо подій, які відбулися в Мерісвіллі, але я не маю права на них відповідати. Наразі триває слідство, яке Техаський дорожній патруль провадить спільно з поліцейським управлінням Флінт-Сіті. Лейтенант поліції штату Юнель Сабло співпрацює з цими видатними організаціями як головний спеціаліст сектору взаємодії, і я певен, що він зрештою отримає інформацію, якою зможе з вами поділитися, але всьому свій час.

«А він справжній професіонал, — зі щирим захватом подумав Ралф. — Як по нотах співає».

Семюелз згорнув теку, нахилив голову, потім підвів.

— Я не висуватиму своєї кандидатури на переобрання, леді та джентльмени, тож мені випала рідкісна нагода бути з вами абсолютно чесним.

«Що далі, то краще», — подумав Ралф.

— Якби в мого департаменту було трохи більше часу на аналіз речових доказів, то ми майже неодмінно зняли б обвинувачення з містера Мейтленда. Якби ми наполягли й довели справу до суду, то я певен, що й там його визнали б невинним. І я маю особливо наголосити, що, згідно із законами юриспруденції, на момент своєї смерті він і був невинний. Проте над ним, а як наслідок — і над його родиною, і досі грозовою хмарою висить підозра. І сьогодні я маю на меті розвіяти цю хмару. На думку окружної прокуратури, а також згідно з моїм особистим переконанням, Террі Мейтленд ніяк не був пов’язаний з убивством Френка Пітерсона. Отже, я оголошую про відновлення розгляду цієї справи. Хоча наразі центром розслідування є Техас, слідчі дії також тривають у Флінт-Сіті, окрузі Флінт і тауншипі Кеннінґ. А тепер я радо вислухаю всі ваші запитання.

А їх виявилось удосталь.

Пізніше того ж дня Ралф завітав до Семюелза в офіс. На столі окружного прокурора, який незабаром мав скласти повноваження, стояла пляшка «Бушміллз». Він налив їм обом по ковтку й підняв свій келих.

— Ось війна перешуміла, щастя й горе нам зробила [276]. У моє­му випадку здебільшого горе, та й хрін із ним. Вип’ємо за війну.

Вони випили.

— Ти добре впорався із запитаннями, — сказав Ралф. — Особливо враховуючи всю ту брехню собачу, що ти їм по­закидав.

Семюелз стенув плечима.

— Брехня собача — то хліб із маслом будь-якого хорошого юриста. У нашому місті Террі й досі підозрюють, і таке ставлення навряд чи повністю зміниться, Марсі це розуміє, але люди вже потроху міняють свою думку. Наприклад, її подруга, Джеймі Меттінґлі, — Марсі зателефонувала мені сказати, що вона приходила з вибаченнями. Вони обидві виплакалися. Здебільшого спрацював відеозапис із Террі в Кеп-Сіті, але те, що я розповів про відбитки й ДНК, також зіграє свою роль. Марсі спробує тут лишитися. І я гадаю, що в неї все вийде.

— Щодо ДНК, — сказав Ралф. — Над зразками працював Ед Боґан із відділення серології нашої Багатопрофільної. На кону його репутація, він уже, мабуть, вовком виє.

Семюелз усміхнувся.

— І має на те право. Тільки правда теж не дуже догідна — можна сказати, ще один випадок зі слідами, що обриваються. Зразки під ультрафіолетове світло не потрапляли, але на них почали з’являтися білі плями невідомого походження, і тепер вони вже геть зіпсовані. Боґан зв’язався з криміналістичним відділом поліцейського управління Огайо, і знаєш що? Те саме трапилося зі зразками Гіта Голмза. Є ціла низка фотографій, на яких видно сам процес руйнування. Адвокат захисту міг би по повній відтягнутися стосовно цього, еге ж?

— А свідки?

Білл Семюелз розсміявся й підлив собі віскі. Простягнув пляшку Ралфу, але той замотав головою — ще додому їхати.

— Це було найлегше. Усі вони вирішили, що помилилися, за двома винятками — Арлін Стенгоуп і Джун Морріс. Вони від своїх слів не відмовляються.

Ралф не здивувався. Стенгоуп була та стара пані, яка бачила, як чужинець підійшов до Френка Пітерсона на парковці біля «Делікатесів Джералда» і поїхав із ним геть. Джун Морріс була дівчинка, яка бачила його в парку Філіс у закривавленій сорочці. Дуже старі й дуже молоді завжди бачать найясніше.

— І що тепер?

— Тепер ми доп’ємо віскі й кожен піде своєю дорогою, — відповів Семюелз. — У мене тільки одне запитання.

— Давай.

— А він був один такий? Чи є ще інші?

В уяві Ралфа зринула сцена фінального протистояння в печері й пожадливий вираз в очах чужинця, коли той спитав: «Ти десь бачила ще одного такого, як я?»

— Не думаю, — відказав він, — але цілковитої впевненості теж не маю. У цьому світі що завгодно може бути. Тепер я це знаю.

— Господи Боже, сподіваюся, що ні!

Ралф нічого не відповів. У голові прозвучав голос Голлі: «Всесвіту краю немає».

Ралф пішов у ванну голитися й прихопив із собою каву. Протягом примусової відпустки він недбало ставився до цієї щоденної повинності, але вже минуло два тижні відтоді, як його поновили на посаді. Джинні була внизу на кухні, готувала сніданок. До Ралфа долинав запах бекону та ревіння труб, яке знаменувало початок програми «Тудей», де спершу вивалять щоденний багаж поганих новин, а вже потім перейдуть до знаменитості, яка щось утнула на цьому тижні, і численних роликів, що рекламують рецептурні ліки.

Він поставив на столик кухлик із кавою і завмер — з-під його нігтя, звиваючись, рвався на волю червоний черв’як. Ралф поглянув у дзеркало й побачив, як на обличчі проступають риси Клода Болтона. Роззявив рота, щоб закричати. І між губів просто на сорочку пролився цілий потік черв’яків і червоних хробаків.

Ралф прокинувся, уже сидячи на ліжку, серце калаталось у горлянці, у скронях і в грудях, руки прилипли до рота, наче він хотів стримати крик… або щось набагато гірше. Поруч спала Джинні, отже, він не кричав. Он які справи.

«Тоді жоден хробак у тебе не проліз. Жоден навіть не торкнувся. Ти сам це знаєш».

Так, Ралф знав. Зрештою, він там був, а потім, перед виходом на роботу, пройшов повне (хоч і запізніле) обстеження в терапевта. Вага й холестерин трохи вищі за норму, та поза цим лікар Елвей оголосив його цілком здоровим.

Ралф глипнув на годинник — за чверть четверта. Улігся назад у ліжко та став дивитися в стелю. До зірниці ще багато часу. Багато часу на роздуми.

Ралф із Джинні були ранніми пташками. Дерек спав, аж поки його не витягали з ліжка о сьомій — найпізніша година, коли він іще мав шанс встигнути на шкільний автобус. Ралф сидів за кухонним столом у піжамі, поки Джинні вмикала кавоварку «Банн» і виставляла пачки з пластівцями, щоб Дерек вибрав собі до смаку, коли спуститься снідати. Вона спитала Ралфа, як йому спалося. Він сказав, що нормально. Спитала, як справи з пошуком нового детектива, який мав обійняти посаду Джека Госкінза. Ралф сказав, що вже знайшли. Послуговуючись рекомендаціями Ралфа й Бетсі Ріґґінз, голова Ґеллер вирішив підвищити офіцера Троя Рамаджа й зарахувати його до трійці детективів Флінт-Сіті.

— Він — не найяскравіша свічка в канделябрі, проте робо­тящий і вміє працювати в колективі. Гадаю, він нам підійде.

— Добре. Рада це чути, — Джинні налила йому кави, потім провела рукою по щоці чоловіка. — Ви, містере, уже щетину відростили. Час голитися.

Ралф узяв каву, пішов нагору, зачинив двері в спальню і зняв із зарядки телефон. Потрібний номер знайшовся в контактах, і хоч було ще досить рано (до вступного трубного ревіння «Тудей» лишалося як мінімум півгодини), Ралф знав, що ця жінка вже не спить. Зазвичай навіть перший сигнал виклику не встигав догудіти. Так сталось і сьогодні.

— Привіт, Ралфе.

— Привіт, Голлі.

— Як спалося?

— Не дуже. Наснився сон про хробаків. А ти як?

— Цієї ночі все було нормально. Я подивилася на ком­п’ютері фільм й одразу відрубилася. «Коли Гаррі зустрів Саллі». Він мене завжди смішить.

— Добре. Це добре. Над чим працюєш?

— Переважно все те саме, все те саме, — тоді голос пожвавішав: — Але я знайшла втікачку з Тампи, у моло­діжному хостелі. Мама її півроку шукала. Поговорила з дів­чиною, і вона вже їде додому. Сказала, що спробує ще раз ужитися в новій родині, хоч і ненавидить маминого бойфренда.

— Я так розумію, що ти їй оплатила квиток на автобус.

— Ну…

— Ти ж розумієш, що вона, найімовірніше, уже прокурила ці гроші в якомусь задрипаному притоні?

— Вони не завжди так вчиняють, Ралфе. Ти маєш…

— Знаю. Маю вірити.

— Так.

На мить зависла тиша — поки долалося провалля між світом Ралфа та світом Голлі.

— Ралфе…

Він чекав, що вона скаже.

— Ті… ті штуки, що з нього вилізли… вони нас так і не торкнулися. Ти це сам знаєш, правда?

— Знаю, — відповів він. — Мабуть, мої кошмари здебільшого випливають із канталупи, що я її в дитинстві розрізав, і з того, що там було всередині. Я ж тобі розповідав, так?

— Так.

Він почув у її голосі усмішку, і сам навзаєм усміхнувся, наче вони перебували в одній кімнаті.

— Звісно що розповідав і, мабуть, уже не раз. Інколи я думаю, що в мене з головою не все гаразд.

— Аж ніяк. Як ми з тобою наступного разу говоритимемо, то це я тобі телефонуватиму — після того, як мені насниться, що в шафі сидить він з обличчям Брейді Гартсфілда. І прийде твоя черга розповідати, що ти нормально спав.

Ралф знав, що це правда, бо таке вже траплялося.

— Те, як ти почуваєшся… як я почуваюся… це нормально. Реальність — мов тонкий лід, і більшість людей усе життя ковзає по ньому й провалюється тільки під самий кінець. А ми вже провалилися, але допомогли одне одному вибратися з ополонки. І досі допомагаємо.

«Ти мені більше допомагаєш, — подумав Ралф. — У тебе, Голлі, свої проблеми, але ти справляєшся краще за мене. Набагато краще».

— І в тебе все гаразд? — спитав він. — Ну, по-справж­ньому?

— Так. По-справжньому. І в тебе теж так буде.

— Інформацію прийнято. Телефонуй, якщо почуєш, як під ногами тріскає лід.

— Обов’язково, — сказала вона. — І ти — теж. Це допоможе жити далі.

Знизу долинув голос Джинні:

— Любий, снідаємо за десять хвилин!

— Мені час іти, — сказав Ралф. — Дякую за підтримку.

— Будь ласка, — відповіла Голлі. — Бережи себе. І чекай, коли сни скінчаться.

— Чекатиму.

— До побачення, Ралфе.

— До побачення.

Він помовчав і додав: «Я люблю тебе, Голлі», але фраза прозвучала вже після завершення виклику. Ралф тільки так її й промовляв, бо знав, що як скаже це Голлі насправді, то вона знітиться й заклякне. Він пішов у ванну голитися. Ралф уже був у середньому віці, і в щетині, що він змастив її «Барбасолом», стали з’являтися перші білі волосини. Але це було його обличчя — те, яке знали й любили його дружина та син. Ніхто й ніколи не відбере в нього власного обличчя, і це було добре.

Це було добре.