Аутсайдер

Мерісвіллська діра

Джек прокинувся о четвертій ранку.

Надворі дув вітер, сильно дув, і в Джека все тіло боліло. Не тільки шия, а й руки, і ноги, і живіт, і дупа. Пекло, мов сонячний опік. Він відкинув простирадла, сів на краю ліжка та ввімкнув лампу, що випромінювала хворобливо-жовтувате сяйво на шістдесят ват. Джек оглянув себе й нічого на шкірі не побачив, проте боліло все одно. Біль ішов зсередини.

— Я зроблю, що ти хочеш, — сказав він гостю. — Я їх зупи­ню. Обіцяю.

Відповіді Джек не почув. Гість чи то мовчав, чи то його тут узагалі не було. Принаймні не зараз. А раніше був. У тому клятому сараї. Єдиний легкий, лоскотливий дотик, мало не пещення, та його виявилося достатньо. Тепер Джек сповнився отрутою. Раковою отрутою. І сидячи тут, у цьому сраному мотелі, задовго до світанку, він уже був не так певен, що гість зможе забрати те, чим його нагородив. Але чи був у Джека вибір? Треба спробувати. Якщо не спрацює…

— Застрелюсь?

Від цієї думки йому стало трохи краще. Вихід, якого не було в його матері. Тож він промовив це знову, уже рішучіше:

— Застрелюсь.

І жодних похміль. Не треба буде їхати додому, чітко дотримуючись ліміту швидкості, гальмувати на кожному світлофорі, щоб тебе не зупинили, коли ти знаєш, що видув алкоголю принаймні на 1, а може, навіть 1,2 проміле. Ніяких дзвінків від колишньої, яка нагадує, що він знову спізнився зі щомісячним чеком. Наче він сам не в курсі. Що вона робитиме, як ті чеки припинять надходити? Доведеться їй піти на роботу, хай побачить, як жилося другій половині, хник-хник-хник. Не треба буде сидіти цілими днями вдома й дивитися «Еллен» і «Суддю Джуді» [249]. Ото шкода.

Джек одягнувся й вийшов надвір. Вітер був не те щоб холодний, проте різкий і пробирав до кісток. Коли Госкінз виїхав із Флінт-Сіті, стояла спека, і він не подумав при­хопити із собою куртку. Чи змінний одяг. Чи навіть зубну щітку.

«У цьому твоя суть, любий, — почув він голос своєї благовірної. — Уся твоя суть. Тебе тільки по смерть посилати».

Автівки, пікапи й кілька туристів — усі стягнулися до мотелю, мов цуценята на годівлю. Джек пройшовся критим хідником, подивився, чи синій кросовер докучників нікуди не поїхав.

Автівка була на місці. Докучники лежали по своїх номерах і бачили приємні, безболісні сни. Джек побавив себе фантазією — пройтися від номера до номера й перестріляти їх усіх. Ідея зваблива, проте безглузда. Він не знав, де вони розташувалися, і, без сумніву, хтось, і не обов’язково вождь Докучник, почне відстрілюватися. Це ж, зрештою, Техас, де люди й досі тішилися думкою, що живуть у часи стадників і стрільців.

Краще чекати їх там, де сказав гість. Там він зможе їх перестріляти й бути певним, що йому це зійде з рук. На багато миль навколо — ні душі. Якщо по виконанню роботи гість забере отруту, буде добре. Як не забере, Джек ковт­не дуло свого службового «глока» і натисне на гачок. Уявляти, як наступні двадцять років колишня працюватиме офіціанткою чи на фабриці рукавичок, — це, звісно, забава, але фактор не вирішальний. Джек не хотів відходити так, як його матір, коли за найменшого поруху шкіра починає репатись. Ось вирішальний фактор.

Дрижачи, він сів у свій пікап і рушив до Мерісвіллської діри. Місяць завис над обрієм, мов холодний камінець. Дрож переріс в трясавицю, таку сильну, що Джек кілька разів майнув за уривчасту білу лінію. Нічого страшного, усі фараони курсують Магістраллю 190 чи міжштатним шосе. У цю богоненавидну годину на Рурал-Стар-рут не було ніко­го, крім Госкінза.

Щойно двигун «рема» прогрівся, Джек увімкнув пічку, і стало краще. Біль у нижній половині тіла почав угавати. Зашийок і досі пульсував, мов остання паскуда, і коли чоловік потер там рукою, на долоні лишились пластівці відмерлої шкіри. Він було подумав, що, може, цей біль у зашийку — наслідок звичайного, справжнісінького сонячного опіку, а решту він собі нафантазував. Психосоматика, як ті срані мігрені благовірної. А чи може психосоматичний біль виривати тебе з міцного сну? Джек не знав, та знав, що гість, який ховався за душовою шторкою у ванні, був реальний, а з такими речами краще не гратися. Треба робити точно так, як сказав гість.

Плюс Ралф-Бляха-Андерсон, Джек уже давно на нього мав зуб. Містер Присуду-не-маю, якого усувають від справ, а Джека витягають із рибальської відпустки… у цьому й була суть малого Ралфі, і срати хотів Госкінз на це лайно про адміністративну відпустку. Ралф-Бляха-Андерсон був тою причиною, через яку він, Джек Госкінз, опинився в тауншипі Кеннінґ, а не у своїй маленький хатині на березі, де міг дивитися DVD і пити горілку з тоніком.

Коли Джек повернув біля білборда («ЗАЧИНЕНО, СТЕЖТЕ ЗА ОГОЛОШЕННЯМИ»), його пройняв раптовий здогад: Ралф-Бляха-Андерсон міг його туди послати навмисно! Може, він знав, що там чекатиме гість і що цей гість зробить. Малий Ралфі уже довгі роки хотів позбутися Джека, і якщо прийняти це за основу, то головоломка скла­далася ідеально. Беззаперечна логіка. Тільки малий Ралфі не сподівався, що чоловік із татуюванням може його підставити.

Госкінз бачив три варіанти, як увесь цей пиздець може скінчитися. Імовірно, що гість знищить отруту, яка наразі курсує системою Джека. Це по-перше. Якщо річ у психосоматиці, то зрештою воно само собою мине. Це по-друге. А ще ймовірно, що хвороба справжня і гість не зможе її забрати. Це по-третє.

З містером Присуду-не-маю буде покінчено, який би варіант не випав. Це Джек пообіцяв собі, а не гостю. Андерсон піде на той світ, і решта посунуть за ним. Під чисту. Джек Госкінз, Американський снайпер.

Він під’їхав до закинутої каси й оминув залізний ланцюг. Вітер, певно, вляжеться, коли зійде сонце, і температура вже відчутно піднімалася, але ще дмухало, перестеляло шари дрібного пилу, і це було добре. Можна було не перейматися, що докучники помітять його сліди. Тобто якщо вони таки приїдуть.

— А як не приїдуть, ти мене полікуєш? — спитав він. На відповідь не сподівався, але вона прийшла.

«О так, будеш як новенький».

Це справжній голос чи його власний?

А чи не байдуже?

Джек проїхав повз похилі будиночки для туристів і замислився, кому може заманутися витратити чималу суму, щоб пожити біля, по суті, діри в землі (добре, що хоч сама назва місця не вводила в оману). Що, нема куди поїхати? У Йосемітський парк? Чи до Великого каньйону? Навіть «Найбільший у світі моток мотузок» [250] кращий за діру в землі десь у Сухій-і-Пильній-Дупі, штат Техас.

Як і за минулої поїздки, він припаркувався біля службового сараю, узяв із бардачка ліхтарик, потім дістав із кофра «вінчестер» і коробку набоїв. Набив кишені патронами й рушив було стежкою, але тоді повернувся назад і направив промінь у запилюжене вікно в ролетних дверях сараю. На випадок, як там лежить щось корисне. Нічого не виявилось, але від побаченого він усе одно всміхнувся: брудна малогабаритна автівка, може, «хонда» чи «тойота». На зад­ньому склі стояло гасло: «МІЙ СИН — ПОЧЕСНИЙ УЧЕНЬ СТАРШИХ КЛАСІВ ФЛІНТ-СІТІ!» Отруєний чи ні — рудиментарні детективні навички ще працювали. Гість тут точно був. Він дістався сюди з Флінт-Сіті на цій, без сумніву, викраденій машині.

Джеку поліпшало, він навіть зголоднів — уперше відтоді, як з-за шторки показалась ота татуйована рука, тож він повернувся до вантажівки і ще раз порився в бардачку. Врешті Джек докопався до пачки крекерів з арахісовим маслом і півзгортка антациду «Тамз». Не сніданок чемпіонів, але краще, ніж нічого. Джек подався стежкою, наминаючи «Набзи» й несучи «Вінні» у лівій руці. Пасок був, та якщо перекинути гвинтівку через плече, натиратиме шию. Може, навіть до крові. Кишені, важкі від набоїв, перекочувалися та бились об ноги.

Він зупинився біля вицвілого вказівника з індіанцем (старим вождем Ва-ху, який виголошував, що Керолін Аллен смоктала його червоний хер), і йому сяйнула ще одна думка. Якщо хтось під’їде побічною дорогою до туристичних будинків, то побачить його «рем», який стоїть біля сараю. І щось запідозрить. Джек хотів було піти його переставити, а потім вирішив, що дарма непокоїться. Якщо докучники приїдуть, то припаркуються біля головного входу. Щойно вони вийдуть роззирнутися, він відкриє вогонь зі своєї снайперської позиції на верхівці пагорба, і поки вони збагнуть, що відбувається, вкладе двох або навіть трьох. Решта розбіжаться, як курчата під час грози. Він їх поцілить, докучники й поховатися не встигнуть. Не варто хвилюватися, що вони там побачать біля туристичних хатинок, бо містер Присуду-не-маю і його друзі з парковки нікуди не виберуться.

У цій темряві, бодай і з ліхтариком, підніматися на пагорб було небезпечно, і Джек не поспішав. До всіх проблем йому ще тільки бракувало впасти й щось собі зламати. Коли він дістався свого оглядового майданчика, на небо вже просотувалися перші нерішучі промені. Джек присвітив ліхтариком на вила, які він тут учора залишив, потягнувся до них і раптом відсахнувся. Він сподівався, що то не якесь зловісне знамення прийдешнього дня, але ситуація була по-своєму іронічна, і навіть за теперішніх обставин Джек оцінив гумор.

Він приніс вила, щоб боронитися від змій, і зараз одна така лежала біля й частково на інструменті. Гримучник, і немаленький, справжній монстр. Джек не міг його пристрелити, куля тільки поранила б це кляте створіння, і тоді змія напевно на нього накинеться, а на ногах лише кросівки, бо він полінувався купити в Тіппіті чоботи. Також — потенційний рикошет, що може серйозно його поранити.

Він узяв гвинтівку за кінець руків’я й повільно посунув дулом уперед, скільки дотягувався. Підчепив дрімотного гримучника і високо підкинув його через плече, поки той не встиг уповзти. Огидний виплодок приземлився на стежку футів за двадцять, згорнувся й затріскотів — наче на землю намистини просипалися. Джек схопив вила, ступив уперед і пристрахнув. Гримучник ковзнув у щілину між двома валунами й пропав.

— Правильно, — сказав Джек. — І не повертайся. Це моє місце.

Він улігся й подивився в оптичний приціл. Ось парковка з примарними жовтими лініями, ось ветха сувенірна крамничка, ось забитий вхід до печери зі збляклим, проте читабельним оголошенням: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МЕРІСВІЛЛСЬКОЇ ДІРИ».

Тепер лишається тільки чекати. Джек вмостився й саме так і вчинив.

«До дев’ятої ранку — нічого», — сказав Ралф, але вже о п’ят­надцять хвилин по восьмій вони всі сиділи в «Індіанському кафе». Ралф, Гові й Алек замовили по стейку з яєчнею. Голлі відмовилася від стейка, але вибрала собі омлет із трьох яєць і картоплю по-селянськи, і Ралф задоволено відмітив, що вона з’їла все до останнього шматочка. На Голлі знову був піджак від дорожнього костюма, футболка й джинси.

— Потім стане спекотніше, — сказав Ралф.

— Так, і піджак уже м’ятий, але в ньому є зручні великі кишені, куди влазить усе необхідне. Я ще візьму з собою наплічну сумку, але залишу її в машині, коли ми підемо на вилазку, — вона похилилася вперед і стишила голос: — У таких закладах покоївки інколи крадуть.

Гові прикрив рукою рота — чи то подавив відрижку, чи то приховав усмішку.

Вони поїхали до Болтонів, де Юн із Клодом уже сиділи на сходинках ґанку й пили каву. Лаві була у своєму присадибному городі, полола просто з інвалідного візочка, тримаючи на колінах кисневий балон, у зубах — сигарету, а на голову почепивши великий солом’яний бриль.

— Сьогодні вночі все було нормально? — спитав Ралф.

— Нормально, — відповів Юн. — Вітер трохи шумів на задвірку, та щойно я заснув, то проспав усю ніч, мов дитина.

— А ти, Клоде? Усе окей?

— Якщо ви про те, чи не марилось мені, що біля будинку знову хтось крадеться, то ні. І ма’ теж.

— Ну, на це, певно, була причина, — сказав Алек. — Копи повідомили, що вчора в Тіппіті відбулася спроба залізти в приватну оселю. Хазяїн почув, як десь розбилася шибка, схопив рушницю й відстрашив грабіжника. Сказав поліції, що в чоловіка було чорне волосся, еспаньйолка і купа татух.

Клод розлютився.

— Я вчора зі спальні носа не потикав!

— Ми в цьому не сумніваємося, — мовив Ралф. — Може, це той, кого ми шукаємо. Зараз поїдемо в Тіппіт, усе перевіримо. Якщо він пропав, а так, певно, і буде, то ми по­вертаємося до Флінт-Сіті й пробуємо скласти план подальших дій.

— Хоча я не знаю, що ще ми можемо зробити, — додав Гові. — Якщо він тиняється не тут і не в Тіппіті, то може бути будь-де.

— Інших наводок немає? — спитав Клод.

— Жодної, — відповів Алек.

До них підкотила Лаві.

— Якщо ви таки вирішите повертатися додому, то доро­гою в аеропорт заїжджайте до нас попрощатися. Я нароблю трохи бутиків із вчорашньою куркою. Тобто якщо ви не проти їсти її вдруге.

— Так і зробимо, — сказав Гові. — Дякуємо вам обом.

— Це я вам мушу дякувати, — відказав Клод.

Він з усіма поручкався, а Лаві розпростерла руки, щоб обійняти Голлі. Голлі здивувалася, проте дозволила.

— Дивись мені, повертайся, — прошепотіла Лаві їй на вухо.

— Повернуся, — відповіла Голлі, сподіваючись, що зможе дотримати свого слова.

Гові сидів за кермом, Ралф — поруч на пасажирському, реш­та троє — позаду. Сонце уже зійшло, день обіцяв бути спекотний.

— Просто з цікавості — як копи Тіппіта з вами зв’я­за­лися? — спитав Юн. — Я не думав, що комусь із поліції відомо, куди ми подалися.

— А їм і не відомо, — відповів Алек. — Якщо цей чужинець справді існує, то не варто викликати в Болтонів підозри про те, у який бік ми поїхали.

Ралф не вмів читати чужі думки, але знав, що подумала Голлі на задньому сидінні: «Щоразу, як хтось із вас говорить про чужинця, то це завжди умовний спосіб».

Ралф повернувся назад.

— А тепер послухайте мене. Жодних «якщо» чи «може». На сьогодні аутсайдер існує. На сьогодні він може в будь-який момент прочитати думки Клода і, якщо ми не помиляємося, він сидить у Мерісвіллській дірі. Ніяких припущень, сьогодні просто віримо. Зможете?

На мить усі замовкли. Потім Гові сказав:

— Синку, я адвокат захисту. Я можу в що завгодно по­вірити.

Вони доїхали до білборда, на якому родина в захваті здіймала вгору свої ліхтарі. Гові повільно проїхався по порепаному асфальту під’їзної дороги, з усіх сил намагаючись уникати вибоїн. Температура, яка на момент їхнього від’їз­ду становила п’ятдесят із гаком градусів, тепер підскочила під сімдесят [251]. І ще підніматиметься.

— Бачите той горбок? — указала Голлі. — Під ним — головний вхід у печеру. Чи був, поки його не залили. Треба спершу там подивитися. Якщо він намагався туди пролізти, то мали лишитися сліди.

— Я згоден, — сказав Юн, роззираючись у вікна. — Господи, оце так спустошений шмат землі.

— Утрата хлопчиків і першого рятівного загону, що по них пішов, стала страшним ударом для їхніх родин, — сказала Голлі, — але й для Мерісвілла це обернулося трагедією. Діра забезпечувала більшість робочих місць у місті. Багато мешканців переїхало після того, як вона закрилася.

Гові пригальмував.

— Певно, це колишній касовий кіоск, і я бачу ланцюг, натягнутий через дорогу.

— Об’їдь його, — порадив Юн. — Нехай ця крихітка покаже, на що здатна її підвіска.

Гові став оминати ланцюг, пристебнуті пасками пасажири застрибали вгору й униз.

— Окей, панове, ми тепер офіційно порушуємо чужі права власності.

Зачувши наближення автівки, з укриття чмихнув койот і побіг геть, поруч його наздоганяла сухорлява тінь. Ралф помітив розпорошені вітром сліди від шин і вирішив, що це місцева молодь (у Мерісвіллі має ж бути хоч кілька молодиків) пригнала сюди свій всюдихід. Ралф здебільшого зосередився на скелястому пагорбі, який височів попереду, — перша та єдина туристична цікавинка Мерісвілла. Його raison d’être [252], як красним словом мовити.

— Зброя в усіх є? — запитав Юн. Він виструнчився у своє­му сидінні й дивився прямо перед собою, увесь насто­рожі. — Так?

Усі чоловіки підтвердили. Голлі Ґібні нічого не сказала.

Зі свого сідала на вершечку пагорба Джек побачив їх задовго до того, як компанія дісталася квадратного акра парковки. Він перевірив гвинтівку — повністю заряджена, один патрон у стволі. Біля краю урвища він розташував плаский камінь. Тепер можна було витягнутися на повний зріст і покласти на нього гвинтівку. Джек поглянув у приціл, навів хрестик на водійську половину вітрового скла. На мить сонце його засліпило. Госкінз поморщився, відірвався від оптики, потер око, поки цятки не пропали, а потім знову зазирнув у приціл.

«Нумо, — думав він. — Зупиніться посеред парковки. Було б ідеально. Зупиняйтеся й виходьте».

Натомість кросовер навскіс перетнув стоянку й пригальмував біля забитого входу в печеру. Усі дверцята прочинилися, і з автівки вийшло п’ятеро людей: чотири чоловіки й одна жінка. П’ятеро маленьких докучників, усі в купі, як прекрасно. На жаль, цілитися тут було паскудно. Сонце стояло так, що на вхід до печери лягала тінь. Джек міг би ризикнути (оптичний приціл «Леуполд» був збіса хорошою штукою), але тепер проблема зачаїлась у кросовері, що затулив від нього трьох із п’яти докучників, включно з містером Присуду-не-маю.

Джек уклався щокою на дуло гвинтівки. Пульс у грудях і горлі — повільний і рівномірний. Він позабув про біль у шиї. Тепер він переймався тільки купкою докучників, які стояли біля вивіски з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МЕРІСВІЛЛСЬКОЇ ДІРИ».

— Ну, виходьте звідти, — прошепотів Джек. — Виходьте, роззирніться трошки. Ви ж самі цього хочете.

Джек чекав.

Арковий вхід до Діри був забитий двома дюжинами де­рев’яних планок, що кріпилися до цементного корка величезними іржавими болтами. З такою подвійною пересторогою від незаконних дослідників можна було й не вішати всіх цих знаків «Не заходити», та парочка їх все одно висіла. Плюс кілька вицвілих тегів-підписів, виведених аерозольними фарбами, — Ралф постановив, що їх лишила малеча, яка заїхала сюди на всюдиході.

— Хтось бачить сліди проникнення? — спитав Юн.

— Нє-а, — відповів Алек. — Не збагну, навіщо вони дош­ки сюди почепили. Щоб пробити в цьому цементному коркові діру, знадобиться добрий заряд динаміту.

— Який тільки завершить роботу, що її розпочав землетрус, — додав Гові.

Голлі роззирнулася й показала вдалину понад капотом кросовера.

— Бачите дорогу по той бік сувенірної крамниці? Вона веде до входу Ахіґи. Туристів через нього до печери не пускали, але там іще багато цікавих піктограм.

— І вам це відомо… звідки? — спитав Юн.

— Туристичну карту все ще можна знайти онлайн. У мережі зараз є все.

— Це називається збір інформації, аміго, — сказав Ралф. — Спробуй якось.

Вони повернулися до кросовера, Гові знову сів за кермо, а Ралф — на пасажирський бік. Гові повільно рушив геть із парковки.

— Дорога тут паскудна, — зауважив він.

— Упораємось, — запевнила Голлі. — По той бік схилу мають бути туристичні будиночки. Якщо вірити газетним статтям, то під час рятувальної операції там мешкав другий загін. До того ж, щойно новини поширились, сюди мали понаїхати репортери й занепокоєні родичі.

— Уже не кажучи про ґав звичайних польових, — мовив Юн. — Вони, мабуть…

— Гові, стоп, — сказав Алек. — Ого.

Вони вже майже виїхали з парковки, приплюснутий ніс кросовера націлився на дорогу до хатинок. І, певно, що й на запасний вхід до Діри. Гові пригальмував.

— Що?

— Може, ми надто все ускладнюємо. Чужинець не обо­в’язково має сидіти в печері, бо в тауншипі Кеннінґ він ховався у сараї.

— Тобто?

— Тобто треба спершу зазирнути в сувенірну крамничку. Пошукати сліди вторгнення.

— Я піду, — зголосився Юн.

Гові відчинив дверцята.

— Чому б нам усім не піти? — сказав він.

Докучники повернулися від позабиваного входу до кросовера, тілистий лисий чоловік саме оминав капот, щоб сісти за кермо. Джек легко зміг прицілитись. Він навів хрестик на обличчя чоловіка, вдихнув, затримав подих і стис хватку на гачку. Гачок не піддався.

На одну кошмарну мить Джек вирішив, що «вінчестер» несправний, а потім усвідомив, що забув зняти запобіжник. От довбень. Джек спробував це виправити, не відриваючи ока від прицілу. Вимащений потом палець ковзнув, і поки Джек клацнув запобіжником, тілистий лисий чоловік уже сів за кермо й затраснув дверцята. Решта також усілися в салон.

— Срань! — прошепотів Джек. — Срань, срань, срань!

Із дедалі сильнішою панікою він дивився, як кросовер перетинає парковку в напрямку службової дороги й поступово зникає з поля обстрілу. Вони промайнуть перший схил пагорба, побачать хатинки, побачать службовий сарай і побачать припаркований біля нього пікап. Чи здогадається Ралф, кому він належить? Звісно що здогадається. Якщо не за наліпками зі стрибучими рибами на боці, то за гаслом на задньому бампері — «ЩЕ Я ЇЖДЖУ НА ТВОЇЙ МАМЦІ».

«Не випускай їх на ту дорогу».

Джек не знав, чи то прозвучав голос гостя, чи його власний, та йому було байдуже, бо порада все одно слушна. Треба зупинити цей кросовер, двох чи трьох потужних куль у двигун має вистачити. Потім можна відкрити вогонь по вікнах. Певно, одразу він їх усіх не підстрелить, бо від скла відбиваються сліпучі промені, але вцілілі розбіжаться по порожній парковці. Може, поранені, і вже напевно ошелешені.

Палець огорнув спусковий гачок, та перш ніж Джек устиг вистрілити, кросовер сам зупинився біля покинутої сувенірної крамнички, від якої відвалилася вивіска. Дверцята прочинилися.

— Дякую тобі, Боже, — пробурмотів Джек.

Він знову прилипнув оком до прицілу й став чекати появи містера Присуду-не-маю. Усі вони помруть, але вождь докучників піде перший.

З розколини, що служила йому схованкою, показався гримучник із ромбиками на спині. Він поповз до витягнутих ніг Джека, зупинився, посмакував тремтливим язиком тепле повітря, потім знову ковзнув уперед. Змія не мала наміру нападати, повзла з суто дослідницькою метою, але коли Джек зробив перший постріл, вона здійняла вгору хвіст і заторохтіла. Джек, який разом із зубною щіткою забув стрілецькі навушники чи ватні тампони, цього так і не почув.

Гові першим вибрався з кросовера. Він став, уперши руки в боки, і споглядав вивіску на землі: «СУВЕНІРИ ТА СПРАВЖНІ ІНДІАНСЬКІ ВИРОБИ». Алек і Юн вийшли з боку водія. Ралф устав зі свого пасажирського боку, щоб відчинити задні двері Голлі, яка не могла впоратися з ручкою. Поки він тримав дверцята, йому в око впала якась яскрава штука на порепаному асфальті.

— Трясця, — сказав він. — Ти тільки поглянь.

— Що там? — спитала Голлі, коли він нахилився. — Що, що?

— Мабуть, це наконечник від стр…

Дзвін вистрілу, мов плавкий удар батога, що його видає потужна гвинтівка. Ралф відчув, як поруч промайнула куля, а це означало, що вона пролетіла на дюйм чи два вище голови. Дзеркальце з пасажирського боку кросовера розбилося й відлетіло, впало на потрісканий асфальт і покотилося, майнувши кількома яскравими спалахами.

— Стріляють! — закричав Ралф, схопивши Голлі за плечі й потягнувши її на коліна. — Стріляють, у нас стріляють!

Гові озирнувся до нього. На обличчі застигли подив і сум’яття.

— Що? Що ти ска…

Пролунав другий постріл, і маківка Гові Ґолда зникла. Якусь мить він стояв на місці, по бровах і щоках стікала кров. Потім адвокат повалився долі. Алек метнувся до нього, але прозвучав третій постріл, який відкинув Алека на капот кросовера. Крізь сорочку над поясом пролилася кров. Юн рушив до нього. Четвертий постріл. Ралф побачив, що куля розпорола Алеку шию, і слідчий Гові зник із виду за автівкою.

— На землю! — закричав Ралф до Юна. — Лягай на землю, він на тому пагорбі!

Юн упав на коліна й поповз. Один за одним пролунали ще три постріли. Шина на одному колесі кросовера засичала. Вітрове скло розтріскалося на молочну сітку й провалилося в салон на водійському місці. Третій постріл приштрикнув заднє крило з водійського боку, а з пасажирського, зовсім близько до місця, де залягли Ралф із Юном, залишив діру завбільшки з тенісний м’яч. Потім — пауза, за нею — ще одна пальба: цього разу на чотири постріли. Задні вікна розбилися та розлетілись великими уламками скла, які не становили загрози. У задньому крилі виникла ще одна діра з нерівними краями.

— Тут не можна лишатися, — сказала Голлі. Голос звучав абсолютно спокійно. — Навіть якщо він нас не підстрелить, то влучить у бензобак.

— Її правда, — сказав Юн. — Алек і Ґолд — як гадаєте? Є шанси?

— Ні, — відказав Ралф. — Вони…

Ще один плавкий удар батога. Трійця здригнулася, зашипіла друга шина.

— Вони мертві, — закінчив Ралф. — Треба бігти до сувенірної крамнички. Ви двоє — перші. Я вас прикрию.

— Я сам вас прикрию, — сказав Юн. — Біжіть ви з Голлі.

Зі стрілецького укриття пролунав крик. Болісний чи злісний — Ралф не розібрав.

Юн підвівся, розставив ноги, узяв пістолет обома руками й став раз у раз стріляти по верхівці пагорба.

— Зараз! Ну, ну, ну!

Ралф теж підвівся. Голлі встала поруч із ним. Як і того дня, коли застрелили Террі Мейтленда, Ралф розрізняв усе до найменшої дрібнички. Він поклав руку Голлі на талію. Високо в небі, розпластавши крила, кружляв птах. Шипіли шини. Кросовер став похилятися на бік водія. На верхівці пагорба детектив помітив нетривкі, рухливі спалахи, що мали бути оптичним прицілом на гвинтівці того покидька. Ралф уявлення не мав, чого приціл так рухається, та йому було байдуже. Пролунав другий крик, потім третій, останній мало не перейшов у виск. Голлі схопила Юна за руку й смикнула. Він зачаровано поглянув на неї, наче його щойно видерли зі сну, і Ралф здогадався, що лейтенант уже наготувався померти. Чекав на смерть. Усі троє чкурнули до схованки сувенірної крамниці, і хоч до неї від смертельно ураженого кросовера було футів двісті [253], вони рухалися, мов у вповільненій зйомці, наче трійко кращих друзів наприкінці дурнуватої романтичної комедії. Тільки в таких фільмах ніхто не пробігає повз понівечені тіла двох чоловіків, які всього півтори хвилини тому були живі та здорові. У таких фільмах ніхто не вступає в калюжу свіжої крові, полишаючи по собі яскраво-червоні сліди. Прозвучав іще один постріл, і Юн закричав:

— Поцілив! Цей хрін в мене поцілив!

І повалився на землю.

Джек перезаряджав гвинтівку, у вухах дзвеніло, аж тут гримучник вирішив, що годі терпіти цього набридливого незнайомця на своїй території. Змія вкусила його високо за праву литку. Ікла без жодних проблем проштрикнули бавовняні штани Джека, а отрутоносні мішечки були повні. Джек перекотився, тримаючи гвинтівку високо над головою правицею, і закричав — не від болю, біль тільки починався, а від самого вигляду гримучника, який повз угору ногою, клацав своїм роздвоєним язиком і не спускав із жертви своїх чорних очей-намистинок. Його ковзка вага була просто огидна. Змія знов укусила Джека, цього разу в стегно, і продовжила свій звивистий шлях угору, без перестану тріскочучи хвостом. Наступний укус може припасти на яєчка.

— Злізь! ЗЛІЗЬ, БЛЯХА, З МЕНЕ!

Спробувати позбутися гримучника за допомогою гвинтівки — справа марна, він надто вертлявий, тож Джек кинув зброю й обома руками схопив змію. Вона кинулася на правий зап’ясток, промахнулася першого разу, але на другий попала й лишила в шкірі дірки розміром із двокрапку в газетному заголовку. Та отруйні залози вже спорожніли. Джек цього не знав, але йому було й байдуже. Він викрутив гримучника руками, мов білизну віджимав, і побачив, як луската шкура луснула. Унизу хтось раз у раз стріляв (з пістолета, якщо судити зі звуку), але відстань була завелика і кулі не долі­тали. Джек жбурнув гримучника й простежив, як він ляснув об скелястий кругляк і вдруге поповз геть.

«Треба їх позбутися, Джеку».

— Так, окей, гаразд.

Це він вголос промовив чи тільки подумав? Хтозна. Дзвін у вухах перетворився на високе стугоніння, наче хтось аж до вібрації натер сталевий дріт.

Джек схопив гвинтівку, перекотився на живіт, удруге розташував дуло на пласкому камені й зазирнув у приціл. Вціліла трійця бігла шукати прихистку біля сувенірної крамнички, жінка була посередині. Госкінз спробував навести хрестик на Андерсона, але руки (одну покусала змія) тремтіли, і натомість він влучив у хлопця з оливковою шкірою, який біг останній. З двох спроб, але влучив таки. Чоловік відкинув руку за голову, мов пітчер, що збирається кинути свій найкращий фастбол, а тоді впав на бік. Решта двоє зупинилися, щоб йому допомогти. То був найліпший шанс для Джека, а може, й останній. Якщо він їх зараз не поцілить, то вони втечуть за будівлю.

Біль від першого укусу розповзався вгору ногою, і Госкінз відчував, як плоть на литці починає набрякати, та це ще було не найгірше. Найгірше те, що жар став ширитись, мов миттєва лихоманка. Чи пекельний сонячний опік. Джек іще раз вистрілив і спершу подумав, що влучив у жінку, але вона тільки здригнулася й схопила смаглявого чоловіка за здорову руку. Андерсон обійняв його за талію і рвучко поставив на ноги. Джек знову натиснув на гачок, але отримав лиш сухий тріск. Порився в кишенях у пошуках набоїв, зарядив два, решту впустив. Руки починали німіти. Покусана нога теж починала німіти. У роті набрякав язик. Джек знову закричав, цього разу від неспромоги. Коли він урешті припав до прицілу, трійця зникла. Якусь мить він бачив їхні тіні, а тоді й вони пропали.

Голлі притримувала Юна з одного боку, Ралф — з іншого, і лейтенант зумів дістатися порепаної стіни сувенірної крамнички, де, важко дихаючи, привалився спиною до будівлі. Обличчя його посіріло, на чолі виступили краплини поту. Лівий рукав сорочки був закривавлений аж до зап’ястка. Юн застогнав.

— Блять-блять-блять, ото пече.

Снайпер на пагорбі знову відкрив вогонь. Куля з виском відскочила від асфальту.

— Дуже зле? — спитав Ралф. — Дай погляну.

Він відстебнув ґудзик на зап’ястку, і хоч якомога обережніше відкочував рукав, Юн скрикнув й ошкірився. Голлі щось дивилася в телефоні.

Побачивши рану, Ралф подумав, що вона не така вже й погана, як він того боявся. Куля хіба що лишила дуже глибоку подряпину. У кіно Юн неодмінно відновив би погоню, та це було реальне життя, а в реальному житті все інакше. Куля нічогенько попрацювала над його ліктем. Плоть навколо рани вже набрякала, набуваючи пурпурового кольору, наче по ній зарядили ключкою для гольфа.

— Скажи мені, що в лікті тільки вивих, — видихнув Юн.

— Я б із задоволенням, та боюся, що там перелом, — відповів Ралф. — Тобі все одно пощастило, чоловіче. Якби він краще тебе поцілив, то міг би й відірвати руку нижче ліктя. Не знаю, з чого він стріляє, та з чогось великого.

— Плече точно звихнулось, — сказав Юн. — Коли руку назад відкинуло. Блять! Що робитимемо, аміго? Він нас пришпилив.

— Голлі? — спитав Ралф. — Є ідеї?

Вона похитала головою і відповіла:

— У Болтонів у мене було чотири позначки, тут — жодної. «Злізь», так він кричав? Ви чули, як…

Снайпер знову почав стріляти. Тіло Алека Пеллі підстрибнуло й завмерло.

— Я тебе дістану, Андерсон! — долинув крик із верхівки пагорба. — Дістану тебе, малий Ралфі! Усіх вас дістану!

Юн вражено глянув на Ралфа.

— Ми дали маху, — сказала Голлі. — У чужинця таки був свій Ренфілд. І хто б то не був, він тебе знає, Ралфе. А ти його?

Ралф похитав головою. Стрілець верещав високим голосом, мало не завивав, а між камінням котилося відлуння. То міг бути будь-хто.

Юн глянув на поранену руку. Кровило повільніше, а от набрякало так само швидко. Невдовзі навіть подоби на ліктьовий суглоб не лишиться.

— Болить гірше, ніж коли в мене кутні зуби спаскудились. Ралфе, скажи, що в тебе є ідея.

Ралф кинувся до протилежного краю будівлі, стулив долоні рупором навколо рота й закричав:

— Поліція вже в дорозі, паскудо! Дорожній патруль! Ці хлопці не припрошуватимуть тебе здатися, одразу пристрелять, як скаженого пса! Як хочеш жити, то краще тікай!

Мовчанка, потім ще один крик. Від болю, чи від сміху, чи від усього разом. Потім — ще два постріли. Одна куля врізалась у будівлю над головою Ралфа, відбила дошку й пустила цілий фонтан уламків. Ралф відійшов назад і поглянув на двох вцілілих у засідці.

— Мабуть, це означає «ні».

— Схоже, у нього істерика, — сказала Голлі.

— Оскаженів, — погодився Юн і прихилив голову до стіни. — Господи Ісусе, як же спекотно на цьому асфальті. А о півдні стане ще спекотніше. Muy caliente [254]. Якщо ми лишимося тут, то спечемося.

— Ви правою рукою стріляєте, лейтенанте Сабло? — спитала Голлі.

— Так. Й оскільки цей вар’ят із гвинтівкою нас тут пришпилив, то чому б тобі не звати мене Юном, як el jefe [255]?

— Тобі треба перебратися на той бік будівлі, де сидить Ралф. А ти, Ралфе, маєш перейти сюди до мене. Коли лейтенант Сабло відкриє вогонь, ми побіжимо до стежки, що веде до туристичних хатинок і входу Ахіґи. За моїми підрахунками, треба подолати ярдів п’ятдесят [256] відкритого простору. Ми секунд за п’ятнадцять упораємось. Може, за дванадцять.

— Голлі, дванадцяти секунд йому вистачить, щоб нас підстрелити.

— Гадаю, у нас усе вийде.

Холодна, мов вітерець від вентилятора, що дме понад мискою з кубиками льоду. Неймовірно. Коли вона дві ночі тому зайшла до конференц-зали Гові, то була така напружена, що від гучного кашлю до самої стелі підскочила б.

«Вона вже бувала в таких ситуаціях, — подумав Ралф. — І, може, саме в таких ситуаціях проявляється справжня Голлі Ґібні».

Ще один постріл, за яким почувся металевий ляскіт. Потім другий.

— Він стріляє по бензобаку кросовера, — сказав Юн. — Працівники прокату засмутяться.

— Нам треба йти, Ралфе, — Голлі дивилася йому просто в очі — ще одна річ, із якою в неї раніше були проблеми, але не зараз. Ні, не зараз. — Подумай про всіх Френків Пітерсонів, яких він уб’є, якщо ми йому не завадимо. Вони підуть із ним, бо вважатимуть його знайомим. Або він видасться привітним, як, мабуть, здавалося тим Говардовим дівчаткам. Не той, що нагорі сидить, я про того, кого стрілець захищає.

Ще три постріли, один за одним. Ралф бачив, як на зад­ньому крилі кросовера утворюються дірки. Так, він цілить у бензобак.

— І що ми будемо робити, коли містер Ренфілд спуститься нам назустріч? — спитав Ралф.

— Може, і не спуститься. Може, він сидітиме там, на верховині. Нам треба тільки добігти до стежки, що веде до входу Ахіґи. Якщо він спуститься до того, як ми туди діста­немося, можеш його пристрелити.

— Я з радістю, якщо він перший мене не поцілить.

— Думаю, з ним щось не так, — сказала Голлі. — Ці крики…

Юн кивнув.

— «Злізь». Я теж це чув.

Наступний постріл розірвав бензобак кросовера, і на асфальт почало витікати пальне. Вибуху не сталося, але якщо той тип на пагорбі ще раз влучить у бак, то автівка неодмінно злетить у повітря.

— Окей, — погодився Ралф.

Єдина альтернатива, до якої він міг додуматися, це скоцюрбитись тут і чекати, поки спільник чужинця не почне посилати швидкісні набої просто крізь сувенірну крамничку, намагаючись хоч таким чином когось підстрелити.

— Юне? Прикривай нас, як тільки зможеш, — звернувся Ралф до лейтенанта.

Сичачи на кожному порухові від болю, Юн підповз до краю будівлі. Правою рукою він притискав до грудей свій «глок». Голлі та Ралф пересунулись до протилежного краю. Ралф бачив службову дорогу, що піднімалась пагорбом до туристичних хатинок. Обабіч неї стояли два величезні валуни. На одному був намальований американський прапор, на іншому — техаський прапор з Одинокою зіркою [257].

«Якщо ми сховаємося за тим з американським прапором, то будемо в безпеці».

То була правда, але п’ятдесят ярдів ще ніколи так не скидалися на всі п’ятсот. Він подумав про Джинні, яка займаєть­ся вдома йогою чи їздить містом у справах. Подумав про Дерека в таборі, який, певно, сидить зараз у майстерні зі своїми новими приятелями й обговорює телешоу, відеоігри або дівчат. Ралф навіть встиг загадатися, про кого думає Голлі.

— Готовий? — спитала вона. Очевидно, про нього.

Не встиг Ралф відповісти, як стрілець знову відкрив вогонь, і бензобак кросовера вибухнув помаранчевою вогняною кулею. Юн визирнув з-за рогу й став стріляти по верхівці пагорба.

Голлі помчала. Ралф — за нею.

Джек побачив, як кросовер охопило полум’я, і переможно закричав, хоч смислу в цьому ніякого не було — у салоні все одно нікого не лишилося. Потім увагу привернув якийсь рух, і він помітив двох докучників, які бігли до службової дороги. Попереду — жінка, одразу за нею — Ралф. Джек вихнув гвинтівку в їхньому напрямку й зазирнув у приціл. Перш ніж він натиснув на гачок, почувся свист зустрічної кулі. На плече впали кам’яні осколки. Стріляв чоловік, якого вони лишили позаду, і хоч пістолет у нього був заслабкий для влучної стрільби з такої відстані, остання куля влучила надто близько, щоб на неї не зважати. Джек пригнувся, а коли вперся підборіддям у шию, то відчув, що залози набрякли й болісно пульсують, мов сповнені гноєм. Голова боліла, шкіру пекло, очі вже здавались завеликі для своїх западин.

Він знов поглянув у приціл — саме вчасно, щоб помітити, як Андерсон зникає за одним із тих здорових валунів. Джек випустив їх з очей. І це ще не все. Від кросовера в огні здіймався чорний дим, і зараз, коли сонце вже стояло високо, вітру, щоб цей дим розвіяти, не було. Що як хтось побачить і викличе недолугу бригаду по­жежних-волонтерів, чи що там у них є в цьому задрипаному місті?

«Спускайся».

Цього разу було абсолютно ясно, кому належав голос.

«Треба їх убити, поки вони не дісталися входу Ахіґи».

Джек уявлення не мав, що то за «Ахіґа» така, але не сумнівався, про що саме говорить голос у його голові: про стежку із вказівником вождя Ва-ху. Він скривився, коли чергова куля від того покидька знизу влучила в гірську породу поблизу і знову посипалися кам’яні крихти. Став на ноги, зробив крок у тому напрямку, звідки прийшов, і впав. На мить біль затьмарив усі думки. Потім Джек ухопився за гілку куща, який ріс між двох каменюк, і підтягнувся. Оглянув себе й спершу не міг повірити, на що перетворилось його тіло. Нога, що її вкусила змія, здавалася вдвічі товстішою за іншу. Плоть напнула тканину штанів. Гірше того — пах теж набряк. Наче туди підклали невеличку подушку.

«Спускайся, Джеку. Пристрель їх, і я заберу в тебе рак».

Ага, тільки зараз у Джека були інші причини для хвилювання, правда? Він увесь набрякав, мов губка, що вбирала в себе воду.

«І зміїну отруту теж. Я поверну тобі здоров’я».

Джек був не певен, що Чоловіку з Татухами можна вірити, та розумів, що вибору в нього немає. До того ж там був Андерсон. Містер Присуду-не-маю звідси не вибереться. Це він в усьому винен, тож лишиться тут назавжди.

Джек хитким підтюпцем рушив униз стежкою, стискаючи дуло «вінчестера» й використовуючи гвинтівку як тростину. Удруге він упав, коли ліва нога ковзнула на щебені, а набрякла права запульсувала ще дужче й не втримала балансу. Штанина тріснула та порвалася за третім падінням, показавши плоть, що вже набувала некротичного чорно-пурпурового кольору. Джек учепився за каміння й знову став на ноги. Обличчя набрякало, його заливав піт. Госкінз був практично певен, що помре тут, на цьому Богом забутому клаптику землі з камінням і бур’яном, та хай йому трясця, якщо він піде на той світ сам-один.

Пригнувши голови й зігнувшись навпіл, Ралф і Голлі побігли побічною дорогою. На вершечку першого пагорба вони зупинились, щоб віддихатися. Ліворуч унизу виднілося коло благеньких туристичних хатинок. Праворуч розташувалася довга будівля, мабуть, склад для обладнання й провіанту в ті часи, коли Мерісвіллська діра ще була чинним закладом. Біля будівлі стояв пікап. Ралф на нього глянув, одвів погляд, а тоді різко крутнув голову назад.

— Господи Боже мій.

— Що? Що?

— Не дивно, що він мене знає. Це автівка Джека Госкінза.

— Госкінза? Того іншого детектива з Флінт-Сіті?

— Саме так.

— А чого він… — Голлі так рвучко замотала головою, що пасма розкуйовдились. — Байдуже. Обстріл припинився, а це, певно, значить, що він уже спускається. Треба йти.

— Може, його Юн поцілив, — припустив Ралф, і коли Голлі недовірливо на нього глянула, додав: — Добре, окей.

Вони хутко пробігли повз складське приміщення. За рогом починалась іще одна стежка, що теж здіймалася пагорбом, тільки з іншого боку.

— Я піду перший, — сказав Ралф. — Бо з нас двох я тут озброєний.

Голлі не стала сперечатися.

Підцюпцем вони рушили вгору. Вузька стежка звивалась і завертала. Під підошвами ковзав і шурхотів щебінь, наче грозився скинути їх зі стежки. За дві-три хвилини підйому Ралф почув гуркіт і стукіт каміння, що долинали десь згори. Госкінз і справді йшов їм назустріч.

Вони оминули здиблений пласт гірської породи: Ралф — із «глоком» напоготів, Голлі — позаду нього по праву руку. Наступні п’ятдесят футів [258] дороги пролягали навпростець. Шурхіт від спуску Госкінза став гучніший, але через безладно розкидані валуни було неможливо визначити, на якому саме він етапі.

— Де ця клята стежка, що веде до чорного входу? — спитав Ралф. — Він наближається. Це вже дуже нагадує гру «Хто зверне перший?», як у тому фільмі з Джеймсом Діном.

— Так, «Бунтівник без причини». Не знаю, та вже недалеко має бути.

— Якщо ми з ним стикнемося до того, як зійдемо з Цент­ральної вулиці, то стрілянини не минути. І рикошету. Щойно ти його побачиш, то кида…

Голлі поштурхала його в спину.

— Якщо ми перші доберемося до стежки, то ніякої стрілянини не буде і мені не доведеться нікуди тікати. Ходімо!

Ралф побіг прямим відрізком дороги, примовляючи до себе, що це відкрилось друге дихання. Неправда, але треба мислити позитивно.

Голлі мчала за ним і поплескувала його по плечу — чи то щоб підігнати, чи то щоб дати знати, що вона поруч. Вони дісталися наступного повороту стежки. Ралф глянув за ріг, очікуючи зазирнути в дуло Госкінзової гвинтівки. Дула він не побачив, та побачив дерев’я­ний вказівник із вицвілим портретом вождя Ахіґи.

— Ходімо, — сказав Ралф. — Хутко.

Вони побігли до вказівника, і тепер Ралф уже чув, як стрілець хапає ротом повітря десь геть близько. Мов від плачу захлинається. Затуркотіло каміння, почувся болісний крик. Схоже, Госкінз упав.

«От і добре! Так і лежи!»

Та потім перестук і ковзні, нестійкі кроки відновились. Зовсім поруч. І стали наближатися. Ралф схопив Голлі й штовхнув її на стежку Ахіґи. Піт заливав її маленьке обличчя. Вона міцно стисла губи та якомога глибше засунула руки в кишені піджака, що тепер уже був припорошений кам’яним пилом і заляпаний кров’ю.

Ралф притулив до губ палець. Голлі кивнула. Він став за вказівником. Від гарячої техаської спеки дошки трохи всохли, і Ралф зазирнув в одну зі шпарин. У полі зору, шкутильгаючи, з’явився Госкінз. Ралф спершу вирішив, що Юну пощастило і він таки зумів всадити в нього кулю, та це ніяк не пояснювало порепаних штанів і гротескно набряклої правої ноги. «Не дивно, що він упав», — подумав Ралф. Вражало те, що він узагалі зміг так далеко спуститися з тією ногою. При собі він так само мав гвинтівку, з якої вбив Ґолда і Пеллі, та тепер використовував її як тростину й пальці тримав далеко від спускового гачка. Ралф навіть був не певен, чи Госкінз узагалі зараз здатен щось поцілити, хоч і зблизька. Бо руки збіса тремтіли. Почервонілі очі мов ввали­лися в очні западини. Кам’яний пил перетворив його обличчя на маску театру кабукі, але там, де проклали собі дорогу потічки поту, проглядалася шкіра — червона, наче від якоїсь страшної висипки.

Ралф вийшов з-за вказівника, тримаючи обома руками «глок».

— Ані руш, Джеку, і відпусти гвинтівку.

Джек послизнувся, перечепився та зупинився за три­дцять футів [259], але так само тримав гвинтівку за дуло. Не ідеальний варіант, але цим Ралф не дуже переймався. Щойно Госкінз почне піднімати зброю, його життя скінчиться.

— Вас тут не має бути, — сказав Джек. — Як говорив мій старий дідо, ти тупим народився чи вже став?

— Не маю бажання слухати цю срань. Ти вбив двох чоловіків й одного поранив. Підстрелив їх із засідки.

— Їм не слід було сюди приїжджати, — сказав Джек, — але оскільки приїхали, то й отримали по заслузі за те, що втрутилися в справу, яка їх не обходила.

— І в чому саме полягає ця справа, містере Госкінз? — спитала Голлі.

Госкінз посміхнувся — губи тріснули і вкрились маленькими краплями крові.

— Чоловік із Татухами. Я думаю, ти сама в курсі. Сучка докучлива.

— Окей, тепер ти трохи виговорився, — сказав Ралф, — тож поклади гвинтівку. Ти й так уже нею наробив багато лиха. Просто відпусти. Якщо нахилишся, то впадеш облич­чям на землю. Це тебе змія так покусала?

— Змія — це так, на додачу. Ти мусиш піти звідси, Ралфе. Ви обоє маєте піти. Інакше він отруїть вас так само, як і мене. Прислухайся до поради, як стане глузду.

Голлі зробила крок до Джека.

— Як він вас отруїв? — спитала вона.

Ралф застережливо взяв її за руку.

— Просто торкнувся. Зашийка. Цього вистачило, — Джек із млявим подивом похитав головою. — Там, у сараї в тауншипі Кеннінґ, — його голос підвищився, затремтів від люті. — Куди ти мене послав!

Ралф похитав головою у відповідь.

— Джеку, то, певно, був наш голова. Я про це нічого не знав. І я не збираюся повторювати, щоб ти опустив гвинтівку. Годі вже.

Джек замислився… чи так тільки здавалося. Тоді повільно звів гвинтівку, перебираючи руками по дулу до спускового гачка.

— Я не помру так, як помирала моя мама. Ні, сер, не помру. Спочатку я пристрелю твою подругу, Ралфе, а потім — тебе. Якщо ти мене не зупиниш.

— Джеку, не треба. Останнє попередження.

— Засунь своє попередження в…

Він спробував навести гвинтівку на Голлі. Вона не поворухнулася. Ралф затулив її собою і тричі вистрелив. Оглушливі постріли в такій тісній місцині. Один — за Гові, один — за Алека й один — за Юна. Відстань була трохи завелика для його пістолета, але «глок» — добра зброя, і в Ралфа ніколи не було проблем на стрільбищі. Джек Госкінз повалився на землю, і Ралфу здалося, що на його присмертному обличчі з’явився вираз полегшення.

Важко дихаючи, Ралф присів на випнуту губу кам’яної глиби навпроти вказівника. Голлі підійшла до Госкінза, стала навколішки й перевернула тіло. Оглянула, тоді повернулася до Ралфа.

— Змія його не раз укусила.

— Певно, гримучник, і то немаленький.

— Та спершу його отруїло дещо інше. Щось страшніше за будь-яку змію. Він називав його Чоловіком із Татухами, ми називаємо його чужинцем. El Cuco. Треба з цим покінчити.

Ралф подумав про Гові й Алека, які лежали мертві по інший бік цього Богом забутого кам’янистого пагорба. У них були родини. І в Юна, живого, проте пораненого й уже, мабуть, у шоковому стані, також була родина.

— Гадаю, ти маєш рацію. Не хочеш собі пістолет? А я візь­му його гвинтівку.

Голлі похитала головою.

— Гаразд. Тоді до роботи.

Після першого повороту стежка Ахіґи почала ширшати й спус­катися. Обабіч дороги виднілися піктограми. Деякі старовин­ні малюнки були понівечені або повністю перекриті тегами.

— Він знатиме, що ми йдемо до нього, — сказала Голлі.

— Так. Треба було прихопити з собою ліхтарика.

Голлі засунула руку в одну з містких бічних кишень (ту, що провисала під вагою) і дістала звідти коротенький УФ-ліхтарик, що вони купили в «Хоум Депо».

— Ти дивовижна, — мовив Ралф. — А в тебе там парочка касок часом не завалялась, ні?

— Без образ, Ралфе, але з почуттям гумору в тебе не дуже. Вдосконалюйся.

За наступним поворотом стежки вони вийшли до природної порожнини в скелі, що роззявилась футів за чотири [260] від землі. Над нею збляклими чорними літерами було написано: «НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО». У ніші стояла запилюжена ваза з тонкими гілочками, що стирчали, мов пальці скелета. Пелюстки, які колись прикрашали ці гілки, уже давно зникли, але дещо інше лишилося. Біля вази було розкидано з півдюжини фігурок вождя Ахіґи — схожа зосталась після того, як близнюки Джеймісони заповзли в утробу землі й уже не повернулися. Іграшки пожовтіли від часу, а пластик порепався від сонця.

— Люди сюди навідувалися, — сказала Голлі. — Судячи з тих аерозольних підписів — діти. Та цього місця вони не спотворили.

— Схоже, навіть не торкалися, — погодився Ралф. — Ходімо. Юн сидить по той бік із вогнепальним пораненням і розірваним ліктем.

— Так, не сумніваюсь, що йому дуже болить. Але ми мусимо бути обережні. А це означає, що рухатися треба повільно.

Ралф узяв її за лікоть.

— Якщо він нас обох пришиє, то Юн лишиться сам-один. Може, тобі варто повернутися.

Голлі показала в небо, де здіймався чорний дим від кросовера у вогні.

— Хтось побачить і приїде. І якщо з нами щось станеться, то Юн єдиний знатиме, що саме та чому.

Вона стряхнула руку Ралфа й рушила далі стежкою. Ралф кинув ще один погляд на маленьке святилище, яке всі ці роки ніхто не чіпав, і пішов слідом за Голлі.

Тільки-но Ралфу почало здаватися, що стежка Ахіґи виведе їх хіба що до задвірку сувенірної крамнички, дорога різко повернула ліворуч, мало не в протилежний бік, і закінчилася біля входу до, за всіма ознаками, сараю на кшталт тих, де мешканці передмістя зберігають інструменти. Тільки зелена фарба відлущилась і вицвіла, а по центру стояли прочинені двері без вікон. Обабіч дверей тулилися попереджувальні знаки. Пластикова обгортка з часом затуманилась, але написи все одно можна було прочитати: «ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО» — ліворуч і «ЗА ПОСТАНОВОЮ МІСЬКОЇ РАДИ МЕРІСВІЛЛА ДІЛЯНКА ВИЗНАНА НЕБЕЗПЕЧНОЮ» — праворуч.

Ралф підійшов до дверей із «глоком» напоготові. Махнув Голлі, щоб вона відступила на узбіччя кам’янистої стежки, потім, присівши й настромивши пістолет на отвір, рвучко розчахнув двері. Усередині проглядався невеликий прохід, порожній, якщо не зважати на купу дощечок, що їх зірвали з шестифутової [261] розколини, яка вела в темряву. Відламані краї й досі кріпилися до скелі тими самими величезними поіржавілими болтами.

— Поглянь сюди, Ралфе. Як цікаво.

Притримуючи двері, вона нахилилась роздивитися вщент розбитий замок. Не схоже, що тут скористалися ломом чи монтувалкою. Ралф вирішив, що хтось довбав по ньому камінням, поки замок не піддався.

— Що, Голлі?

— Бачиш, він однобічний. Замикається тільки для входу ззовні. Люди сподівалися, що близнюки Джеймісони чи хтось із першого рятувального загону міг вижити. І якби вони сюди дістались, то не наштрикнулися б на замкнені двері.

— Але сюди так ніхто й не дістався.

— Ні, — вона перетнула ділянку від входу до розколини в скелі. — Чуєш запах?

Ралф чув і знав, що вони стоять біля дверей в інший світ. Він вловив запах застоялої вологи та ще дещо — зіпсутий, солодкий душок гниючої плоті. Запах слабкий, але відчутний. Ралф згадав ту давню канталупу й комах, що роїлися всередині.

Вони зробили крок у темряву. Ралф був високий, та розщелина була ще вища, і йому не довелося пригинати голову. Голлі ввімкнула ліхтарик, спершу посвітила прямо в кам’я­ний коридор, який спускався під землю, потім направила промінь їм під ноги. Вони побачили низку сяйних краплин, що вели в темряву. Голлі зробила Ралфу послугу й не стала вголос зауважувати, що таку саму речовину її саморобний УФ-ліхтар вихопив у вітальні Андерсонів.

Пліч-о-пліч вони змогли пройти тільки футів шість. Після того прохід вужчав, і Голлі передала ліхтарик Ралфу. Він узяв його в ліву руку, правою тримаючи пістолет. У стінах зблискували вигадливі прожилки мінералів: червоні, бузкові, зеленувато-жовті. Час від часу Ралф спрямовував промінь угору, просто щоб пересвідчитись, що там немає El Cuco, що він не повзає нерівною стелею між обламаними сталактитами. Повітря було не холодне (він десь читав, що в печерах тримається температура, яка приблизно дорівнює середнім показникам місцевості, де вони розташовані), але їм стало прохолодно після спеки, що панувала зовні, і, звісно ж, шкіру вкривали краплі поту, який виступив від страху. З глибини тягнувся протяг, обдував обличчя й приносив із собою той самий слабкий запах гниття.

Ралф зупинився, і Голлі в нього врізалася. Він аж підстрибнув.

— Що? — прошепотіла вона.

Замість відповіді Ралф посвітив ліхтариком на скелю ліворуч. Там аерозольним балончиком хтось вивів два слова: «ПЕРЕВІРЕНО» і «НІЧОГО».

Вони рушили далі, повільно, потихеньку. Ралф не знав, як там Голлі, але до нього прийшло відчуття жаху, що далі — то дужче, а ще впевненість, що він більше ніколи не побачить дружини і сина. Чи сонячного світла. Диво, як швидко людям починає бракувати сонця. Ралф відчув, що як вибереться звідси, то питиме сонячні промені, мов воду.

— Жаске місце, правда? — прошепотіла Голлі.

— Так. Тобі слід повернутися.

У відповідь вона лиш легенько штовхнула Ралфа в спину.

Вони минули ще кілька розщелин у підземному коридорі, і біля кожної стояли ті самі два слова. Коли їх тут понаписували? Якщо Клод Болтон був тоді підлітком, то мало минути принаймні п’ятнадцять років, а то й двадцять. І чи заходив сюди хтось відтоді — тобто окрім чужинця? Хоч хтось? Чого б сюди лазили люди? Голлі правду каже, тут жаско. Із кожним кроком Ралф дедалі більше почувався так, наче його ховають живцем. Він змусив себе пригадати ту галявину в парку Філіс. І Френка Пітерсона. І гілку з кривавими відбитками пальців, які виднілись там, де кора зійшла від сильних зворотно-поступових рухів. І про Террі Мейтленда, який питав Ралфа, як той збирається очистити свою совість. Питав, помираючи серед вулиці.

Ралф не зупинявся.

Раптом прохід звузився ще більше, і не через те, що стіни стулилися, а через завали обабіч стежки. Ралф посвітив ліхтариком угору й побачив у кам’яній стелі глибоку виїмку. Вона нагадала йому порожнину в яснах, яка лишається після вирваного зуба.

— Голлі, це тут стеля обвалилася. Мабуть, другий рятувальний загін прийняв звідси найбільші уламки. А це… — він вихнув променем по купах щебеню, виявивши ще кілька спектральних сяйливих плям.

— Цим вони вже не переймалися, — закінчила Голлі. — Просто вбік повідкидали.

— Так.

Вони знову рушили вперед і спершу просувалися дуже повільно. Ралфу, у якого, так би мовити, був широкий фюзеляж, довелося пробиратися боком. Він передав ліхтарик Голлі й притулив пістолет до щоки.

— Світи мені під руку. Промінь направляй просто вперед. Щоб без сюрпризів.

— Окі-докі.

— Ти, я бачу, зовсім спокійна.

— Так і є. А тобі варто помовчати. Він може нас почути.

— І що з того? Він і так знає, що ми йдемо. І ти справді думаєш, що його візьме куля? Ти…

— Стоп, Ралфе, зупинися! Бо зараз вступиш!

Він одразу завмер на місці, серце калатало. Голлі посвітила на стежку трохи далі його ніг. На останній купі каміння, там, де прохід знову розширявся, лежало тіло собаки чи койота. Імовірніше, койота, але напевно визначити було неможливо, бо голова тварини зникла. Живіт був розпоротий, кишки вивалилися зовні.

— Ось звідки йшов цей запах, — сказала Голлі.

Ралф обережно переступив. Незабаром він знову зупинився. Це таки койот — ось лежала його голова. Здавалось, вона вирячилася на них із якимсь надмірним подивом, і спершу Ралф не міг збагнути, чому. Голлі трохи швидше зрозуміла причину.

— У нього очей немає, — сказала вона. — Нутрощі з’їсти йому було замало. Він виїв очі просто з голови цієї бідної тваринки. Фу-у.

— Тож чужинець харчується не тільки людською плоттю та кров’ю, — Ралф на хвильку замовк. — Чи смутком.

— Завдяки нам, — тихо мовила Голлі, — а здебільшого завдяки тобі й лейтенанту Сабло, йому довелося вести активний спосіб життя в той період, коли воно зазвичай спить. А ще йому бракувало їжі до смаку. Певно, воно дуже голодне.

— І слабке. Ти казала, воно має заслабнути.

— Будемо сподіватися, — сказала Голлі. — Тут надзвичайно страшно. Ненавиджу обмежений простір.

— Ти завжди можеш…

Вона ще раз легенько його штовхнула.

— Ходімо далі. І дивися під ноги.

Низка блідих сяйних цяточок стелилася далі. Ралф поклав для себе, що то піт істоти. Піт від страху, як і в них самих? Він сподівався. Сподівався, що цей хрін уже тоді був переляканий і що боїться й зараз.

Розщелини в стінах зустрічалися так само, а от аерозольна фарба — ні. Розколини були не більші від тріщин, у які навіть мала дитина не пролізла б. Або не вилізла б. Голлі знову спромоглася іти поруч із Ралфом, хоч місця було обмаль. Вони чули, що десь далеко попереду крапає вода, й один раз Ралф відчув новий подмух протягу, тепер на лівій щоці. Його неначе торкалися примарні пальці. Вітерець дув з однієї з тих тріщин, видаючи при цьому глухий, мало не скляний стогін, наче хтось дмухав поверх горлечка пивної пляшки. Без сумніву жахливе місце. Ралфу майже не вірилось, що колись люди платили гроші за те, щоб дослідити цей кам’яний склеп, та, звісно, вони не знали того, що тепер знав він, у що він тепер вірив. Така собі чудасія, що перебування в земних надрах допомагає повірити в те, що раніше здавалося не просто неможливим, а навіть сміховинним.

— Обережно, — сказала Голлі. — Ось іще.

Цього разу — парочка ховрахів, що їх порвали на шмаття. За ними — рештки ще одного гримучника, від якого не лишилося нічого, крім жмутків шкіри з ромбиками.

Трохи згодом вони вийшли до верхівки крутого спуску, із поверхнею гладенькою та відполірованою, мов танцмайданчик. Ралф подумав, що її, певно, утворила якась старовинна підземка річка, яка текла тут в епоху динозаврів і пересохла ще до того, як Ісус ходив по землі. З одного боку було встановлено сталеве поруччя, тепер уже поцятковане квітками іржі. Голлі пустила промінь уздовж поруччя, і їм відкрився не тільки розсип люмінесцентних краплин, а й відбитки долонь і пальців. Які збіглися б із відбитками Клода Болтона, у цьому Ралф не сумнівався.

— А сучий син бережко йшов, правда? Не хотілося йому гепнутись.

Голлі кивнула.

— Здається, це той прохід, який Лаві назвала Дияволовим спуском. Дивися під но…

Десь позаду й унизу пролунав короткий вереск каміння, за ним — ледь відчутний удар, що віддався в ногах. Ралф згадав, що навіть найміцніша крига інколи зсувається. Голлі глянула на нього широко розплющеними очима.

— Гадаю, все гаразд. Ця стара печера вже давно сама до себе говорить.

— Так, але можу закластися, що розмова тільки пожвавішала після землетрусу, про який нам розповідала Лаві. Той, що стався в сьомому році.

— Ти зажди можеш…

— І не проси. Я маю довести справу до кінця.

Ралф подумав, що таки має.

Вони рушили вниз спуском, тримаючись за поруччя, але ретельно оминаючи відбитки, що їх лишив попередній мандрівник. Біля підніжжя стояв знак:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДИЯВОЛОВОГО СПУСКУ

БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ, ТРИМАЙТЕСЯ ЗА ПОРУЧЧЯ

За Спуском прохід дедалі ширшав. Ще один арковий проріз, але дерев’яне личкування подекуди відвалилося, відкриваючи те, що було створено природою: самий розпанаханий зів.

Голлі склала рупором долоні і тихо гукнула:

— Агов!

І її голос повернувся досконалою низкою багаторазових лун:

— Агов… гов… гов…

— Так я і думала, — сказала Голлі. — Це Зала звуку. Ота велика, про яку Лаві…

— Агов.

— Гов… ов… ов…

Останній вигук був тихий, але Ралф на півдорозі затамував подих. Відчув, як рука Голлі, мов клішня, стиснула йому передпліччя.

— Отже, як ви вже сюди дійшли…

— Сюди… сю… дійшли… шли…

— …і доклали стільки зусиль, щоб мене розшукати, то підходьте ближче.

Пліч-о-пліч вони пройшли крізь арку, Голлі тримала Ралфа під руку, мов наречена, що німіє перед великим скупченням людей. Вона несла ліхтар, а Ралф — «глок», яким мав намір скористатися, щойно побачить ціль. Єдиний постріл. Тільки ніякої цілі не виявилось, принаймні не одразу.

За аркою випинався кам’яний дашок, що утворював такий собі балкон футів за сімдесят [262] над дном печери. Металеві сходи спіраллю вели донизу. Голлі поглянула нагору, і їй запаморочилось у голові. Сходи підіймалися ще футів на дві­сті чи більше — повз отвір, що, мабуть, колись був головним входом, аж до самої увішаної сталактитами стелі. Голлі збагнула, що весь цей пагорб — порожнистий, мов муляж торта у вітрині кондитерської. Секція сходів, що вела донизу, була ще нічого. А вгорі деякі болти розміром із кулак повідкручувалися, і частина сходинок п’яно звісилася над проваллям.

На самому дні, при світлі звичайного торшера (з тих, що їх можна побачити в будь-якій достатньо облаштованій вітальні) на них чекав аутсайдер. Шнур від лампи змійкою петляв до червоної, тихо гудючої скрині з друкованими літерами «ХОНДА» на боці. Удалині, біля крайки світного кола, стояла розкладачка із зжужмленою ковдрою в ногах.

Свого часу Ралф спобіг багато втікачів, і те дещо, за яким вони сюди прийшли, спокійно могло бути одним таким: позападалі очі, надто схудлий, ущент змарнілий. На ньому були джинси, сирицевий жилет поверх брудної білої сорочки й потерті ковбойські черевики. Неозброєний, як на перший погляд. Чоловік дивився на них обличчям Клода Болтона: чорняве волосся, високі вилиці, які свідчили про предка з корінних народів кілька поколінь тому, та еспаньйолка. З такої великої відстані Ралф не міг побачити тату на пальцях, та знав, що вони на місці.

Чоловік із Татухами, як звав його Госкінз.

— Якщо ви вже намірились зі мною поговорити, то доведеться ризикнути й спуститися сходами. Мене вони витримали, але мушу вам зізнатися — конструкція ненадійна.

Хоч він і говорив буденним тоном, слова накладалися одне на одне, подвоювались і потроювались, наче там був не один чужинець, а багато, ціла зграя, яка ховалася в тіні й розщелинах, куди не попадало світло єдиного торшера.

Голлі рушила до сходів. Ралф її зупинив.

— Я піду першим.

— Мені слід. Я легша.

— Я піду першим, — повторив він. — Коли спущуся… якщо спущуся — іди ти.

Він говорив тихо, але здогадувався, що з такою акустикою чужинцю було чутно кожне його слово. «Принаймні я на це сподіваюся», — подумав Ралф.

— Але щонайменш за дванадцять сходинок до низу зупи­нися. Мені треба з ним поговорити.

Промовляючи ці слова, Ралф дивився на Голлі, дивився гостро й пильно. Вона глянула на «глок», і Ралф ледь помітно кивнув. Ні, жодної розмови не буде, ніяких велемовних діалогів. Із цим покінчено. Один постріл у голову, і вони заберуться звідси геть. Тобто якщо стеля на них не завалиться.

— Гаразд, — погодилася Голлі. — Будь обережний.

Як тут бути обережним — старі спіральні сходи або витримають, або ні, але спускаючись, Ралф намагався уявляти себе легшим. Сходи стогнали, вили й здригалися.

— Поки все виходить, — сказав чужинець. — Іди ближче до стіни, так безпечніше.

— Печніше… ніше… ніше.

Ралф дістався дна. Чужинець нерухомо стояв біля на диво домашнього торшера. Цікаво, він купив його (разом із генератором і розкладачкою) у тіппітському «Хоум Депо»? Ралф вирішив, що це дуже ймовірно. Здається, це була найкраща крамниця в цій Богом позабутій дірі в штаті Одинокої зірки. Та чи вже не байдуже? Позаду Ралфа знову зарипіли й заскавчали сходи — Голлі почала спускатися.

Тепер, перебуваючи на одному з чужинцем рівні, Ралф споглядав його мало не з науковим інтересом. З вигляду людина, та зовнішність було напрочуд важко схопити. Мов дивишся на картинку трохи скошеними очима. Розумієш, що саме ти бачиш, але все якесь викривлене і злегка неправдоподібне. Обличчя належало Клоду Болтону, та підборіддя було не таке, не кругле, а квадратне та з невеликою ямочкою. Права половина щелепи довша за ліву, від чого все обличчя було наче скісне, замалим не гротескне. Волосся — Клодове, чорне й блискуче, як вороняче крило, але проглядалися пасма світлішого рудувато-каштанового відтінку. Найбільше враження справляли очі. Одне — коричневе, як і мало бути в Болтона, а от друге — синє.

Ралф пізнав це підборіддя з ямочкою, цю довгу щелепу, це каштанове волосся. А передусім — синє око. Він бачив, як не так давно в ньому згасло світло, коли того спекотного липневого ранку Террі Мейтленд помер перед судом.

— Ти досі перетворюєшся, так? Проекція, яку бачила моя дружина, була достоту схожа на Клода, але твоє справжнє тіло ще не наздогнало того вигляду. Так? Ти ще не надолужив.

Ралф планував, що це будуть останні слова, які почує чужинець. Протестуючий стугін сходинок припинився, а це означало, що Голлі стояла на безпечній висоті. Ралф звів «глок», притримуючи правий зап’ясток лівицею.

Чужинець розпростер руки, неначе виставляв себе напоказ.

— Як хочете, то вбийте мене, детективе, але разом зі мною ви вб’єте себе та свою подругу. У мене немає доступу до ваших думок, як до Клодових, та все одно я маю досить непогане уявлення, про що ви думаєте: ви гадаєте, що єдиний постріл — ризик невеликий. Правда?

Ралф нічого не відповів.

— Правда без сумніву, і мушу вам сказати, що ризик величезний, — він підвищив голос і крикнув: — ЗВАТИ МЕНЕ КЛОДОМ БОЛТОНОМ!

Здавалось, луна прозвучала гучніше за крик. Голлі зойкнула від несподіванки, коли шмат сталактита, мабуть, і без того розтрісканого, відірвався від стелі й кам’яним кинджалом полетів униз. Небезпеки він не становив, бо впав далеко поза межами тьмяного світла від торшера, але Ралф збагнув суть.

— Оскільки ви вже знали достатньо, щоб мене тут відшукати, то, певно, знаєте і це, — мовив чужинець, опускаючи руки, — та про всяк випадок скажу, що в печерах і переходах під цією залою загубилися два хлопчики, і коли рятувальний загін спробував їх звідти дістати…

— Хтось вистрелив, і склепіння обвалилося, — додала Голлі зі сходів. — Так, ми знаємо.

— Це сталося в Дияволовому спуску, де звук від пострілу мав би бути приглушений, — посмішка. — Хтозна-що станеться, якщо детектив Андерсон пальне зі свого пістолета тут. Звісно, кілька великих сталактитів дощем попадають униз. Та навіть у цьому разі ви можете їх уникнути. Як ні — вас почавить. Окрім того, є ймовірність, що обвалиться ціла верхівка пагорба й поховає нас усіх під кам’яними брилами. Бажаєте ризикнути, детективе? Певен, що так ви й планували, коли спускалися сходами, та мушу вам сказати, що шансів вижити у вас малувато.

Сходи уривчасто рипнули, коли Голлі ступила на сходинку нижче. Чи на дві.

«Тримай дистанцію», — подумав Ралф, але змусити її до цього ніяк не міг. Ця пані була собі на умі.

— А ще ми знаємо, чому ти тут, — сказала вона. — Бо тут лежать дядько й кузени Клода. У землі.

— Дійсно, лежать, — він… воно вишкірилося ще ширше. Золотий зуб у цьому посміху, як і тату на пальцях, належав Клодові. — Разом із багатьма іншими, а також тими двома дітками, яких вони сподівалися врятувати. Я відчуваю їх у землі. Вони близько. Роджер Болтон із синами — там, за якихось двадцять футів під Зміїним черевом, — він тицьнув туди пальцем. — Я їх найсильніше відчуваю, і не лише тому, що вони так близько, а тому, що я перетворююсь на їхнього кровного родича.

— Та на їжу вони, мабуть, не годяться, — сказав Ралф.

Він дивився на розкладачку. Біля неї на кам’яній підлозі поруч із пінопластовим холодильником валялася ще одна, ледь помітна, неохайна купка шкіри та кісток.

— Ні, звісно що ні, — чужинець кинув на Ралфа роздратований погляд. — Але їхні рештки випромінюють сяйво. Щось на кшталт… не знаю, зазвичай я про такі речі не говорю… щось на кшталт еманацій. Навіть ті дурноголові хлопці випромінюють сяйво, хоч яке слабке. Вони дуже глибоко. Можна сказати, що вони померли, досліджуючи незвідані далі Мерісвіллської діри.

При цьому чужениць знову посміхнувся, явивши не лише той золотий зуб, а майже всю щелепу. Ралф загадався, чи він посміхався так само, коли вбивав Френка Пітерсона, їв його плоть і пив разом із кров’ю агонію присмертної дитини.

— Сяйво, як від нічника? — спитала Голлі.

Голос у неї був щиро зацікавлений. Вискнуло залізо — вона спустилась іще на сходинку чи дві. Ралфу несамовито хотілося, щоб вона рухалася в інший бік: нагору й назовні, назад під пекуче техаське сонце.

Чужинець тільки стенув плечима.

«Повертайся, — подумки звернувся Ралф до Голлі. — Розвертайся і йди звідси. Коли я пересвідчусь, що ти встигнеш дістатися до входу Ахіґи, то вистрелю. Навіть якщо через це моя дружина овдовіє, а син осиротіє, я вистрелю. Я винен це Террі й іншим, які були до нього».

— Нічник, — повторила Голлі, спустившись іще на сходинку. — Ну, для затишку. У мене був такий у дитинстві.

Чужинець позирав на неї поверх Ралфового плеча. Він стояв спиною до торшера, обличчя ховалось у тіні, і Ралф помітив дивне світло в цих розбіжних очах. Навіть трохи не так. Воно було не в них, а випромінювалося з них, і тепер Ралф збагнув, що мала на увазі Ґрейс Мейтленд, коли розповідала про очі-соломинки.

— Затишок? — чужинець, здавалось, міркував над цим словом. — Так, мабуть, хоч я ніколи не розглядав цього так. А ще — інформація. Навіть мертві, ці люди сповнені Болтоністю.

— Ти маєш на увазі спогади?

Ще один крок униз. Ралф прийняв ліву руку із зап’ястка й помахав, щоб Голлі не підходила, хоч знав, що це буде марно.

— Ні, не спогади.

Схоже, він знову дратувався, та річ була не тільки в цьому. Ралф упізнав певне прагнення, що його не раз бачив у кімнатах для допитів. Не всі підозрювані хотіли говорити, але більшість — хотіли, бо до того перебували в замкнених комірчинах сам на сам зі своїми думками. А ця істота дуже довго жила сам на сам зі своїми думками. Самота — і крапка. Єдиного погляду на чужинця було достатньо, щоб це зрозуміти.

— Що тоді?

Голлі поки не рушила з місця, і дякувати Богу за таку ласку, як подумав Ралф.

— Кревність. У кровній спорідненості є дещо більше за спогади чи фізичну подібність, що вони передаються з покоління в покоління. Це спосіб існування. Спосіб сприйняття реальності. Не їжа, але сила все одно. Їхніх душ, їхніх «ка» тут уже немає, але дещо лишилося, хоч тіла й мізки вже мертві.

— Щось на кшталт ДНК, — припустила Голлі. — Щось племінне, расове.

— Мабуть. Як ви собі знаєте, — він зробив крок до Ралфа й простягнув руку з написом «МУШУ» на пальцях. — Схоже на ці татуювання. Вони не живі, але містять певну інфор…

— Стій! — крикнула Голлі, і Ралф подумав: «Господи, вона ще ближче підійшла. Як їй це вдалося, що я не помітив?»

Здійнялася луна, поширилась печерою, і щось іще впало. Цього разу не сталактит, а уламок скелі, який відвалився від нерівної стіни.

— Не роби цього, — сказав чужинець. — Якщо не хочеш, щоб нам на голови вся стеля завалилася, то не підвищуй голосу.

Голлі заговорила знову, тихіше, але так само наполег­ливо:

— Ралфе, не забувай, що він зробив із детективом Госкінзом. Його доторк отруйний.

— Тільки коли я у фазі трансформації, — м’яко мовив чужинець. — Це такий різновид природного захисту, він рідко має летальні наслідки. Діє радше як отруйний плющ, а не радіація. Звісно, детектив Госкінз був… вразливий, так би мовити. І коли я когось торкаюся, то зазвичай — не зав­жди, але часто — можу дійти до їхньої свідомості. Чи свідо­мості близьких і рідних. Так я вчинив із родиною Пітерсонів. Сильно не втручався, тільки підштовхнув їх у напрямку, який вони вже обрали.

— Стій, де стоїш, — сказав Ралф.

Чужинець здійняв татуйовані руки.

— Певна річ. Як я вже казав, ви тут чоловік із пістолетом. Але й відпустити вас я не можу. Надто втомлений, щоби переходити на інше місце, самі розумієте. Мені й так довелося зарано сюди переїжджати, а ще купляти речі першої необхідності, а це тим паче мене виснажило. Здається, у нас тут патова ситуація.

— У яку ти сам себе загнав, — зазначив Ралф. — Ти ж це усвідомлюєш, так?

Чужинець обернув до Ралфа обличчя, на якому й досі проглядалися невиразні риси Террі Мейтленда, і нічого не відповів.

— Гіт Голмз — окей. Інші, що були до Голмза, — теж окей. Але з Мейтлендом ти помилився.

— Мабуть, так, — чужинець мав спантеличений, та все одно самовдоволений вигляд. — Попри те, я не раз обирав собі жертв із міцним алібі й бездоганною репутацією. За доказів і свідків ці алібі та репутації ролі не відігравали. Люди впритул не бачать пояснень, що лежать за межами їхнього сприйняття реальності. Вам не слід було мене шукати. Ви взагалі не мали б про мене здогадатися, яким би переконливим не було те алібі. Та все одно здогадались. Це через те, що я прийшов тоді до суду?

Ралф мовчав. Голлі зійшла з останньої сходинки та стала поруч із детективом.

Чужинець зітхнув і мовив:

— Неправильно я тоді вчинив, треба було серйозно зважити на присутність телекамер, але я був голодний. Проте я міг утриматися. Я був ненаситний.

— І надто в собі впевнений, як на те пішло, — сказав Ралф. — А надмірна впевненість у собі призводить до недбалості. Копам таке часто трапляється.

— Ну, певно, і перше, і друге, і третє. Але, гадаю, я все одно міг би вийти сухим із води, — він замислено позирав на бліду сивувату жінку біля Ралфа. — Це я тобі маю дякувати за те, що опинився в цій ситуації, правда? Голлі. Клод каже, що тебе звати Голлі. Що змусило тебе повірити? Як тобі вдалося вмовити прийти сюди компанію сучасних людей, які, певно, узагалі не вірять у речі поза межами їхніх п’яти чуттів? Ти десь бачила ще одного такого, як я?

У його голосі, без сумніву, чувся інтерес.

— Ми прийшли сюди не для того, щоб відповідати на твої запитання, — відказала Голлі. Одну руку вона засунула в кишеню пом’ятого піджака. У другій тримала УФ-ліхтар, наразі вимкнений, і єдине світло в цій печері лилося від торшера. — Ми прийшли тебе вбити.

— Не знаю, як ти хочеш це зробити… Голлі. Твій друг міг би ризикнути й вистрелити, якби тут були тільки ми вдвох, але я не думаю, що він хоче ставити на карту ще й твоє життя. І якщо хтось із вас вирішить зі мною поборотися, то на вас чекає сюрприз — я дуже сильний і трохи отруйний. Так, навіть у цьому виснаженому стані.

— Ситуація патова, — сказав Ралф, — але це ненадовго. Госкінз поранив представника Поліції штату, лейтенанта Юнеля Сабло, але не вбив. Зараз він уже викликає підмогу.

— Непогана спроба, та тільки не тут, — відповів чужинець. — Мобільного зв’язку немає на шість миль на схід і дванадцять на захід [263]. Гадаєте, я не перевірив?

Саме на це Ралф і сподівався, хоч підстав для надії було мало. Але так сталось, що в рукаві Ралф припас іще один козир.

— До того ж Госкінз підірвав автівку, на якій ми приїхали. Вона димить. І то добряче.

Уперше на обличчі чужинця промайнуло справжнє занепокоєння.

— Це все міняє. Доведеться тікати. А в моєму теперішньому стані це буде важко й болісно. Якщо ви хотіли розізлити мене, детективе, то вам це вдалося…

— Ти питав, чи я бачила колись таких, як ти, — перебила його Голлі. — Я особисто не бачила, ну, не зовсім, але певна, що бачив Ралф. Якщо відкинути здатність перетворюватися й читати чужі думки, не зважати на це світіння в очах, то лишиться тільки сексуальний садист і звичайний педофіл.

Чужинець відсахнувся, наче Голлі його вдарила. Здавалося, на мить він геть забув про кросовер на парковці, що посилав у небо димові сигнали.

— Ви мене ображаєте, насміхаєтесь і брешете. Я їм, щоб вижити, ось і все. Ви робите те саме, коли ріжете свиней і корів. Ви для мене не більше, ніж худоба.

— Брешеш, — Голлі зробила крок уперед, і коли Ралф спробував схопити її за руку, вона відмахнулася. На її блідих щоках розквітали червоні троянди. — Твоя здатність перетворюватися на когось… чи на щось, чим ти насправді не є, забезпечує довіру. Ти міг би взяти будь-кого з друзів Мейтленда. Міг би взяти його дружину. Але натомість обрав дитину. Ти завжди обираєш дітей.

— Бо це найпоживніша, найсмачніша їжа! Ти що, телятини ніколи не пробувала? Або телячої печінки?

— Ти не просто їх їси, ти на них еякулюєш, — Голлі скривила губи від огиди. — Ти на них кінчаєш. Фу-у!

— Щоб лишити ДНК! — закричав чужинець.

— Його можна і в інший спосіб лишити! — крикнула вона у відповідь, і від крихкої, мов яєчна шкаралупа, стелі відірвалося ще щось. — Але ж ти не встромляєш у них свого дрючка, так? Це через те, що ти імпотент? — вона підняла вгору палець, потім зігнула. — Так-так-так?

— Заткнися!

— Обираєш дітей, бо ти — ґвалтівник-педофіл, у якого навіть не стоїть, і тому ти це робиш гіл…

Чужинець кинувся до Голлі, обличчя його викривилось від ненависті, яка не мала нічого спільного ані з Клодом Болтоном, ані з Террі Мейтлендом. То було його власне почуття, чорне й жаске, мов ті глибини, де близнюки Джеймісони попрощалися з життям. Ралф звів пістолет, але Голлі стала на лінії вогню, перш ніж він устиг зробити постріл.

— Не стріляй, Ралфе, не стріляй!

Ще щось упало, цього разу велике, воно розтрощило розкладачку й холодильник чужинця. Уламки блискучого мінерального каміння розлетілися, закручуючись на гладенькій підлозі.

Голлі щось дістала з кишені піджака — з тої, що постійно відвисала. Ця річ була довга, біла та відвисла, наче в ній лежало щось важке. Водночас жінка ввімкнула УФ-ліхтарик і направила промінь просто в обличчя чужинцю. Він поморщився, загарчав і відвернувся, так само тягнучись до Голлі татуйованими руками Клода Болтона. Вона стала здіймати ту білу штуку по діагоналі, повз свої маленькі груди, аж до самого плеча, а тоді з усієї сили замахнулася. Обважнілий кінець стикувався зі скронею чужинця біля самої лінії росту волосся.

Далі Ралф побачив те, що ще багато років снитиметься йому в кошмарах. Ліва половина голови чужинця провалилася, мов замість кістки там було пап’є-маше. Коричневе око підстрибнуло в западині. Істота повалилася на коліна, обличчя наче розтопилося. За лічені секунди ним промайнули сотні рис — виникали й одразу щезали чола, високі й низькі, кущасті брови змінювалися білявими, майже непомітними, очі глибоко посаджені, потім вирячені, губи — широкі й тонкі. Зуби висувалися й ховалися назад до рота, підборіддя виступали й западали. Та останнє обличчя, яке протрималося найдовше і, напевно, справжнє лице чужинця, було абсолютно невиразним. Обличчя звичайного перехожого, яке ти бачиш одної миті, а наступної вже забуваєш.

Голлі знову замахнулася, цього разу влучила у вилицю, і непоказне обличчя вигнулося в потворний півмісяць. Мов ілюстрація до якоїсь знавіснілої дитячої книжки.

«Зрештою, це — ніщо, — подумав Ралф. — Ніхто. Схоже на Клода, схоже на Террі, схоже на Гіта Голмза… ніщо. Самі фальшиві подоби. Самі декорації».

Червоні хробакуваті створіння посипалися з дірки в голові чужинця, з носа, із судомного отвору у формі краплини, на яку перетворився мінливий рот. Хробаки звивистим потоком падали на кам’яну підлогу Зали звуку. Тіло Клода Болтона спершу затремтіло, потім хвицнуло, а тоді стало всихати у своєму одязі.

Голлі впустила ліхтарик і занесла білу штуку над головою (Ралф побачив, що це шкарпетка, біла й довга чоловіча спортивна шкарпетка), тепер тримаючи її обома руками. Вона востаннє опустила її, проломивши чужинцю маківку. Облич­чя тріснуло навпіл, мов гнилий гарбуз. Виявилось, що в порожнині немає ніякого мозку, лиш закомашніле гніздо хробаків, які відразу ж нагадали Ралфу про черв’яків, яких він давним-давно знайшов у канталупі. Ті, що вже встигли повипадати, корчилися на підлозі, пробираючись до ніг Голлі.

Вона позадкувала від них, зіткнулася з Ралфом, і ноги в неї підломилися. Ралф підхопив її й не дав упасти. Обличчя жінки геть зблідло. По щоках текли сльози.

— Кинь шкарпетку, — сказав він їй на вухо.

Голлі глянула на нього стуманіло.

— На ній хробаки зостались.

Вона ніяк не відреагувала, лиш продовжувала дивитися на Ралфа з якимось приголомшеним зачудуванням, і тоді він спробував висмикнути шкарпетку з її кулака. Спершу не зміг. Голлі стискала її мертвою хваткою. Він став розгинати пальці, сподіваючись, що їх не доведеться ламати, бо ж пола­має, як треба буде. Якщо іншого виходу не знайдеться. Бо якщо ті штуки її торкнуться, то ефект буде набагато гірший, ніж від отруйного плюща. А якщо вони залізуть їй під шкіру…

Голлі нарешті отямилась (принаймні трохи) і розчепила пальці. Шкарпетка випала, важкий носок із ляском ткнувся об кам’яну підлогу. Ралф позадкував від хробаків, які досі наосліп шукали собі жертву (а може, зовсім і не наосліп, бо рухалися просто на них), і потягнув Голлі за руку. Пальці її й досі були скрючені після жорсткої хватки, якою вона стиска­ла свою зброю. Голлі поглянула вниз, нарешті усвідомила загрозу й набрала в легені повітря.

— Не кричи, — сказав їй Ралф. — Не треба, щоб іще щось обвалилося. Просто піднімайся.

Він потягнув її сходами вгору. Подолавши чотири-п’ять сходинок, Голлі стала підніматися самостійно, та вони йшли задом наперед, щоб не спускати очей із хробаків, які й досі вивалювалися з розколотої голови чужинця. І з рота у формі краплі.

— Стій, — прошепотіла Голлі. — Стій, поглянь на них, вони просто крутяться на одному місці. Не можуть залізти на сходи. І вже починають вмирати.

Вона мала рацію. Хробаки вповільнялися, а величезна комашина купа біля чужинця вже зовсім не рухалася. А от тіло рухалось — щось таке в ньому, якась сила й досі хапалася за життя. Болтоноподібне тіло брикалось і здригалось, махало руками, мов подавало сигнали прапорцями. Поки Голлі з Ралфом те спостерігали, шия вкоротилася. Рештки голови стали втягуватися в комір сорочки. Чорне волосся Клода Болтона спершу настовбурчилось, потім зникло.

— Що це таке? — прошепотіла Голлі. — Що вони таке?

— Не знаю, і мені байдуже, — відповів Ралф. — Знаю тільки те, що тобі до кінця життя не доведеться платити за випивку, принаймні не в моїй присутності.

— Я рідко вживаю алкоголь, — відказала вона. — Він не дуже сумісний з моїми ліками. Я певна, що вже розпові­дала тобі…

Вона раптом перехилилася через бильця, і її знудило. Ралф тримав Голлі, щоб вона не впала.

— Вибач, — сказала Голлі.

— Не вибачайся. Давай…

— Забиратися звідси нафіг, — закінчила вона за Ралфа.

Сонячні промені ще ніколи не були такими ласкавими.

Вони встигли дістатися вказівника з вождем Ахіґою, і тільки там Голлі зізналася, що в голові паморочиться і їй треба присісти. Ралф обрав плаский великий камінь, щоб вони помістилися там удвох, і сів біля Голлі. Вона глянула на розпростерте тіло Джека Госкінза, видала гіркий високий пискіт і заплакала. Спершу — низка притлумлених, нерішучих схлипів, наче їй сказали, що негоже плакати перед іншими людьми. Ралф обійняв її рукою за плечі, які видались йому надто худими. Голлі зарилася обличчям у Ралфову сорочку й заридала не на жарт. Їм треба було повертатися до Юна, бо його рана могла виявитися набагато серйознішою, ніж здавалось попервах, — зрештою, вони тоді були під обстрілом, і часу на точний діагноз було обмаль. Якщо пощастить, у чолов’яги буде лише зламаний лікоть і вивихнуте плече. Але Голлі була потрібна хоч невеличка перерва, вона заробила її своїм вчинком, на який він, детектив-здоровань, так і не спромігся.

За сорок п’ять секунд буря почала вщухати. За хвилину все скінчилося. Голлі прийшла до норми. Набралася сил. Поглянула на Ралфа почервонілими, мокрими очима, та він був не певен, чи розуміє жінка, де насправді перебуває. Чи хто вона така, як на те пішло.

— Я не зможу знову через це пройти, Білле. Ніколи. Ніколи-ніколи-ніколи! І якщо цей один повернеться так само, як Брейді, то я себе вб’ю. Чуєш?

Ралф ніжно її потрусив.

— Він не повернеться, Голлі. Обіцяю.

Вона кліпнула.

— Ралфе. Я мала на увазі — Ралфе. Ти бачив, що з нього полізло… бачив усіх тих хробаків?

— Так.

— Фу-у! Фу-у!

Вона ремиґнула й затулила долонею рот.

— Хто тебе навчив робити кийок зі шкарпетки? Хто розказав, що чим довша шкарпетка, то сильніший буде удар? Білл Годжес?

Голлі кивнула.

— Чим ти її нафарширувала?

— Кульковими підчіпниками, як Білл учив. Купила їх у «Волмарті», у відділі для автомобілістів, іще у Флінт-Сіті. Бо вогнепальна зброя не для мене. Я навіть не думала, що доведеться скористатися цим ляпанцем, просто діяла імпульсивно.

— Або ж інтуїтивно.

Ралф усміхнувся, хоч і не дуже це усвідомлював. Він і досі був наче оглушений, досі озирався навколо, перевіряючи, чи не зміяться за ними ті хробаки, що так відчайдушно хочуть вижити коштом нового хазяїна.

— Це ти так його називаєш? Ляпанець?

— Це Білл так називав. Ралфе, нам треба йти. Юн…

— Знаю. Та спершу я маю ще дещо зробити. Сиди, де сидиш.

Він підійшов до тіла Госкінза і змусив себе обшукати кише­ні мерця. Знайшов ключі від пікапа й повернувся до Голлі.

— Окей.

Вони рушили стежкою вниз. Раз Голлі перечепилася, і Ралф її підхопив. Потім настала його черга падати, і тоді вже Голлі його підтримала.

«Мов та клята парочка калік, — подумав він. — Але після того, що ми бачили…»

— Ми ще стільки всього не знаємо, — сказала Голлі. — Звідки він узявся. Що то за хробаки — хвороба якась чи позаземна форма життя. Імена його жертв — не тільки дітей, яких він убив, а й тих, кого звинуватили в убивствах. Не сумніваюсь, їх було дуже багато. Дуже. Бачив, яке в нього обличчя стало під кінець? Як він змінився?

— Так, — відповів Ралф; цього він ніколи не забуде.

— Не знаємо, скільки він устиг прожити. Як захищав себе. Чим він узагалі був.

— Ну, хоч це нам відомо, — сказав Ралф. — Він — воно — було El Cuco. О, і ще дещо: цей сучий син уже мертвий.

Вони вже подолали більшу частину шляху, коли почули уривчасті гудки автомобільного клаксона. Голлі зупинилася й закусила губи, яким і так уже добряче дісталося.

— Заспокойся, — сказав Ралф. — Це, мабуть, Юн.

Стежка поширшала, стала не такою крутою, і вони змогли прискорити крок. Коли Ралф із Голлі обігнули службовий сарай, то побачили, що сигналив і справді Юн — спустивши ноги на асфальт, він сидів у пікапі Госкінза й тиснув правою рукою на клаксон. Набрякла і закривавлена лівиця поліном лежала в нього на колінах.

— Кидай сигналити, — сказав Ралф. — Мама з татком уже прийшли. Ти як?

— Рука, паскуда така, болить як не в себе, але загалом я окей. Ви з ним розібралися? З Еl Cuco?

— Розібралися, — відповів Ралф. — Голлі розібралася. Він був не людиною, та все одно помер. Дні дітовбивці скінчилися.

— Голлі розібралася? — Юн глянув на неї. — Як?

— Пізніше поговоримо, — відказала вона. — Наразі мене більше непокоїш ти сам. Ти непритомнів? Голова паморочиться?

— Трохи замакітрилось, поки сюди добирався. Наче цілу вічність ішов, кілька разів довелося зупинитись, щоб перепочити. Сподівався, що зустріну вас, коли ви будете виходити. А радше молився про це. Аж потім помітив цей пікап. Певно, він стрільцю належить. Джон П. Госкінз, якщо вірити водійським правам. Це той, про кого я думаю?

Ралф кивнув.

— З поліцейського відділка Флінт-Сіті. І «належав», у минулому часі. Він також помер. Я його пристрелив.

Юн вибалушив очі.

— Що він вбіса тут робив?

— Його послав аутсайдер. Як — не маю жодного уявлення.

— Я гадав, що він лишив тут ключі, але не пощастило. І в бардачку — так само, жодних знеболювальних. Тільки права, страхове посвідчення й купа мотлоху.

— Ключі в мене, — сказав Ралф. — Знайшлися в нього в кишені.

— А в мене є знеболювальне, — додала Голлі.

Вона засунула руку в одну з містких бічних кишень свого потертого піджака й дістала велику коричневу пляшечку, у якій відпускають ліки за рецептом. Етикетки на ній не було.

— Що ще ти там носиш? — спитав Ралф. — Туристичну електроплитку? Кавоварку? Короткохвильовий радіоприймач?

— Над почуттям гумору тобі ще працювати й працювати, Ралфе.

— Та я не жартую, це щирий захват.

— Від усього серця приєднуюсь, — сказав Юн.

Голлі відкрила свою похідну аптечку, витрусила на долоню цілий асортимент пігулок та обережно поставила пляшку на приладову дошку пікапа.

— Це «Золофт»… «Паксил»… «Валіум», який я зараз майже не п’ю… й ось, — вона акуратно всипала решту таблеток назад у пляшку, відокремивши дві оранжеві.— «Мортін». Я його приймаю від головного болю напруги. А також від болю в СНЩС [264], хоч відтоді, як я стала користуватися нічною капою, він не так часто виникає. У мене гібридна модель. Дорога, та це найкраща з тих, що є в… — Голлі помітила, що чоловіки на неї дивляться. — Що?

— Ти просто неймовірна, querida [265], — визнав Юн. — Обож­нюю жінок, які до будь-яких несподіванок готові.

Він проковтнув таблетки, не запиваючи, і заплющив очі.

— Дякую. Дуже дякую. Хай нічна капа тебе ніколи не підводить.

Голлі кинула на нього непевний погляд і поклала пляшечку назад у кишеню.

— У мене ще дві такі пігулки є, як знадобиться. Ти пожежних сирен не чув?

— Ні, — відказав Юн. — Я вже починаю думати, що вони взагалі не приїдуть.

— Приїдуть, — мовив Ралф, — але тебе тут уже не буде. Тобі треба до лікарні. Плейнвілл трохи ближчий за Тіппіт, плюс Болтони живуть по дорозі. Вам треба буде до них заїхати. Голлі, зможеш вести машину, поки я тут зостанусь?

— Так, але чому… — Голлі пристукнула себе долонею по чолу. — Містер Ґолд і містер Пеллі.

— Так. Не маю наміру лишати їх там, де вони впали.

— Поліцейським не подобається, коли на місці злочину щось пересувають, — сказав Юн. — Ти й сам це знаєш.

— Знаю, але я не дозволю, щоб двоє добрих чоловіків пеклися на жаркому сонці поруч з автівкою в огні. Маєш щодо цього якісь заперечення?

Юн похитав головою. Краплини поту зблискували в пасмах волосся, підстриженого на військовий манер.

— Por supuesto no [266].

— Я довезу нас до парковки, а потім за кермо пересяде Голлі. Тобі хоч легшає від того «Мортіну», аміго?

— Так, правду кажучи. Полегшення невелике, проте краще.

— Добре. Бо перед від’їздом нам треба поговорити.

— Про що?

— Про те, як ми збираємось усе це пояснювати, — відповіла Голлі.

Вони заїхали на парковку, і Ралф вибрався з пікапа. Обми­наючи капот, він зустрівся з Голлі, і цього разу саме вона його обійняла — швидко, проте міцно. Орендований кросовер уже майже вигорів, дим рідшав.

Обережно, кілька разів посупившись і посичавши від болю, Юн пересів на пасажирське сидіння. Коли Ралф нахилився до нього у вікно, лейтенант спитав:

— Ви певні, що він мертвий?

Ралф знав, що питання не про Госкінза.

— Ви певні?

— Так. Він не те щоб розтопився, як Зла відьма заходу [267], але схоже. Як тут зчиниться рейвах, то копи не знайдуть нічого, крім його одягу і, може, купки дохлих хробаків.

— Хробаків?

— Судячи з того, як швидко вони помирали, — зауважила Голлі, — гадаю, що хробаки вже розкладуться вщент. Але на одязі лишиться ДНК, і якщо його знічев’я вирішать порівняти з Клодовим, то можуть отримати збіг.

— Або суміш від Клода й Террі, бо перетворення ще не закінчилось. Ти ж це помітила, так?

Голлі кивнула.

— І зразок не матиме ніякої цінності. Я думаю, що з Клодом усе буде гаразд, — Ралф дістав із кишені мобільник і вклав його в здорову руку Юна. — Зможеш зробити всі необхідні дзвінки, щойно поділки з’являться?

— Claro [268].

— І пам’ятаєш, у якій послідовності?

Юн узявся перераховувати, і тоді ж із боку Тіппіта долинув тихий виск сирен. Здається, хтось таки помітив дим, але очевидець не потурбувався приїхати й усе дослідити самотужки. І це, мабуть, було добре.

— Окружному прокурору Біллу Семюелзу. Потім — твоїй дружині. Після того — голові Ґеллеру. Під кінець — капітану Горасу Кінні з Техаського дорожнього патруля. Усі номери є в телефонній книзі. З Болтонами поговоримо особисто.

— Я з ними говоритиму, — сказала Голлі. — А ти сидітимеш собі тихенько й руки не займатимеш.

— Дуже важливо, щоб Клод і Лаві погодилися з нашим поясненням, — додав Ралф. — А тепер — їдьте. Якщо вас застануть пожежники, то ви тут надовго застрягнете.

Налаштувавши під свої вимоги сидіння та дзеркальце, Голлі обернулася до Юна і Ралфа, який досі стояв, похи­лившись на пасажирські дверцята. Сльози в неї вже висох­ли. На обличчі був тільки вираз зосередженості й цілеспрямованості.

— Не варто нічого ускладнювати, — сказала вона. — Наш варіант має бути якомога простішим і ближчим до правди.

— Ти вже через це проходила, — мовив Юн. — Або через щось подібне. Так?

— Так. І нам повірять, навіть якщо лишаться запитання без відповіді. Ви обидва знаєте чому. Ралфе, сирени все ближче, нам треба їхати.

Ралф затраснув пасажирські двері й лишився спостерігати, як вони від’їжджають геть у пікапі мертвого детектива з Флінт-Сіті. Згадав про нерівний твердий ґрунт, яким Голлі доведеться їхати, щоб оминути ланцюг, але подумав, що вона чудово з цим упорається, об’їде найгірші вибоїни та баюри, щоб не тривожити руки Юна. Він було вирішив, що його захоплення цією жінкою сягнуло апогею… аж ні.

Спершу він пішов до тіла Алека, бо його було найважче витягати. Вогонь від автомобіля майже вщух, але тепло досі випромінювалося зі страшною силою. Обличчя й руки Алека почорніли, голова полисіла через випалене волосся, і коли Ралф схопив його за ремінь і став тягнути до сувенірної крамнички, то намагався не думати про хрумкі скибочки й підсмажені шматочки, що лишалися за ним на асфальті. І про те, як сильно тепер Алек нагадував чоловіка, який прийшов тоді до суду. «Тільки жовтої сорочки навколо голови бракує», — подумав Ралф, і цього вже було занадто. Він випустив ремінь, спромігся прошкутильгати футів двадцять убік, а тоді зігнувся навпіл, обхопив коліна й вивергнув увесь вміст шлунка. Коли з цим було покінчено, він повернувся й завершив розпочату справу, спершу перетягнувши Алека, а потім Гові Ґолда в затінок сувенірної крамниці.

Ралф перепочив, віддихався і став роздивлятися двері крамнички. На них висів замок, але з вигляду двері вже були хиткі й благенькі. За другим ударом завіси піддалися. Усередині був затінок, але спекотно, мов в епіцентрі вибуху. Полички — не зовсім порожні, на них і досі валялось кілька сувенірних футболок, прикрашених написом «Я ДОСЛІДЖУВАВ МЕРІСВІЛЛСЬКУ ДІРУ». Ралф узяв дві та, як зміг, обтрусив із них пил. Знадвору сирени звучали вже зовсім поруч. Ралф вирішив, що вони не стануть провозити своє коштовне обладнання нерівним ґрунтом і натомість переріжуть ланцюг. Тож лишалося ще трохи часу.

Він опустився навколішки й накрив обличчя двох чоловіків. Двох хороших чоловіків, що повноправно сподівалися на довгі роки життя. Чоловіки, у яких були родини, і ці родини тепер тужитимуть. Єдиний позитив (якщо в цій ситуації взагалі був позитив) полягав у тому, що їхнім горем не поживиться чудовисько.

Ралф сів біля них, поклав лікті на коліна, а підборіддя впер у груди. Невже він винен і в цих смертях? Мабуть, почасти, бо ланцюжок подій неодмінно повертався до того катастрофічно нерозумного публічного арешту Террі Мейтленда. Але, попри виснаження, Ралф розумів, що не несе відповідальності за геть усе, що сталося.

«Нам повірять, — сказала Голлі. — І ви обидва знаєте чому».

Ралф знав. Повірять навіть у неструнку історію, бо сліди не можуть просто так обриватися, а черв’яки не можуть повилуплюватися в стиглій канталупі з абсолютно неушкодженою шкіркою. Повірять, тому що прийняти будь-яке інше пояснення — це поставити під сумнів саму реальність. Нікуди від цієї іронії не втечеш: те, що захищало чужинця протягом його довгого життя вбивці, тепер захистить їх.

«Всесвіту краю немає», — подумав Ралф і в затінку сувенірної крамниці став чекати приїзду пожежних автівок.

Виструнчившись і поклавши руки на кермо «на другій і десятій годині», Голлі їхала до Болтонів і прислухалася до телефонних розмов Юна. Білл Семюелз ужахнувся, що Гові Ґолд та Алек Пеллі померли, але Юн відітнув усі його запитання. Час для запитань і відповідей знайдеться пізніше, але не зараз. Семюелз мусив удруге поговорити з усіма свідками, яких уже опитували у справі, і почати треба з Віллов Рейнвотер. Мусив прямо сказати, що виникли серйозні запитання щодо особи того чоловіка, якого вона відвозила зі стрип-клубу до вокзалу в Даброу. Чи вона так само певна, що та людина була Террі Мейтлендом?

— Намагайтеся запитувати так, щоб посіяти сумнів, — сказав Юн. — Зможете?

— Звісна річ, — відповів Семюелз. — Я п’ять останніх років цим і займаюсь, у присутності присяжних. І, враховуючи свідчення міз Рейнвотер, сумніви в неї вже були. І в інших свідків також, особливо відтоді, як спливла та плівка з Террі на конференції в Кеп-Сіті. Тільки на ютюбі півмільйона переглядів. А тепер розкажи мені про Гові й Алека.

— Потім. Часу замало, містере Семюелз. Поговоріть зі свідками, починаючи з Рейнвотер. І ще дещо, про зустріч, яка відбулася два дні тому. Це muy importante [269], тож слухайте уважно.

Семюелз вислухав, Семюелз погодився, і Юн перейшов до Джинні Андерсон. Ця розмова вийшла довшою, бо жінка потребувала, та й заслуговувала на більш детальний звіт. Коли він закінчив, Джинні плакала, проте здебільшого, мабуть, від полегшення. Який жах, що двоє людей померли, що сам Юн був поранений, але з її чоловіком, із батьком її сина, усе було гаразд. Юн розповів, що їй слід робити, і Джинні погодилась одразу все виконати.

Сабло вже готувався робити третій дзвінок — до голови поліцейського управління Флінт-Сіті Родні Ґеллера, аж раптом вони з Голлі почули ще одні сирени, і цього разу звук наближався. Повз них промчали дві автівки Техаського дорожнього патруля, які прямували до Мерісвіллської діри.

— Якщо нам пощастить, — сказав Юн, — то, може, один із цих патрульних виявиться чоловіком, який розмовляв тоді з Болтонами. Стейп, так його, здається, звали.

— Сайп, — виправила Голлі. — Овен Сайп. Як твоя рука?

— Болить, падло, як не в себе. Вип’ю-но я ті останні два «Мортіна».

— Ні. Забагато пігулок за раз можуть нашкодити печінці. Телефонуй далі. Але спершу зайди в «останні виклики» і видали дані щодо містера Семюелза та місіс Андерсон.

— Із тебе вийшов би збіса ладний злодюжка, señorita.

— Звичайні застережні заходи. Prudente [270], — вона не відривала очей від дороги. Машин там не було, але Голлі тільки так і вміла водити. — Видали, а потім зробиш решту дзвінків.

У Лаві Болтон знайшлося кілька старих пігулок «Перкосета» від болю в спині. Юн прийняв його замість «Мортіна», а Клод, який протягом свого третього й останнього тюремного строку пройшов курс першої медичної допомоги, перев’язав йому рану — поки Голлі розповідала. Говорила вона швидко, і не тільки тому, що хотіла якомога скоріше доправити лейтенанта Сабло до професійного лікаря. Вона хотіла, щоби Болтони усвідомили свою роль у справі, перш ніж приїдуть представники правоохоронних органів. А це вже трапиться незабаром, бо офіцери дорожнього патруля матимуть до Ралфа запитання, і йому доведеться на них відповідати. Принаймні Голлі не стикнулася тут із невірою: дві ночі тому Лаві й Клод відчули присутність чужинця, а сам Клод і до того про його присутність підозрював: через неспокій, знервованість і відчуття, наче за ним хтось стежить.

— Звісно, ви його вчували, — похмуро мовила Голлі. — Він копався у вас в голові.

— Ви його бачили, — сказав Клод. — Він ховався в тій печері, і ви його бачили.

— Так.

— І він був достоту схожий на мене.

— Майже не відрізниш.

Заговорила Лаві, і голос у неї був зніяковілий:

— А я б відрізнила?

Голлі всміхнулась.

— З першого ж погляду. Я певна. Лейтенанте Сабло… Юне, ти готовий їхати?

— Так, — він підвівся. — У важких наркотиків є один великий плюс — усе болить так само, але тобі насрати.

Клод зареготав і поцілив на нього пальцем, мов пісто­летом.

— Тут твоя правда, братику, — тоді побачив, що Лаві супиться, і додав: — Вибач, ма’.

— Ви зрозуміли, що треба розповідати? — спитала Голлі.

— Так, мем, — відповів Клод. — Історія така проста, що не помилишся. Поліцейське управління Флінт-Сіті постановило переглянути справу Мейтленда, і ви приїхали повторно мене опитати.

— І що ви нам сказали? — спитала Голлі.

— Сказав, що більше я про це міркую, то менше в мене впевненості, що того вечора я бачив саме Тренера Террі, що радше то був хтось дуже на нього схожий.

— Що ще? — запитав Юн. — Це дуже важливо.

Цього разу відповіла Лаві:

— Сьогодні вранці ви всі до нас заїхали попрощатись і спитати, чи ми нічого не забули вам розповісти. А коли ви вже готувалися від’їжджати, пролунав телефонний дзвінок.

— На ваш стаціонарний, — додала Голлі й подумала: «Дякувати Богу, що в них він і досі є».

— Правильно, на стаціонарний. Чоловік сказав, що колись працював із детективом Андерсоном.

— І саме Андерсон із ним і говорив.

— Точно. Той чоловік розповів детективу Андерсону, що хлоп, якого ви шукаєте, справжній убивця, переховується в Мерісвіллській дірі.

— Тримайтеся цього сценарію, — сказала Голлі. — І дякуємо вам обом.

— Це ми маємо вам дякувати, — відказала Лаві й розпростерла руки. — Ходи сюди, міс Голлі Ґібні, обійми стареньку Лаві.

Голлі підійшла до інвалідного візочка й нагнулася. Після Мерісвіллської діри їй було дуже добре в цих обіймах. Можна навіть сказати, вона їх потребувала. І не відривалася від Лаві, скільки могла.

Після привселюдного арешту Террі Мейтленда, уже не кажучи про його привселюдну страту, Марсі Мейтленд ставилася до будь-яких відвідувачів з особливою підозрою, тож коли пролунав стук у двері, вона спершу підійшла до вікна, відіпнула шторку й визирнула надвір. На порозі стоя­ла дружина детектива Андерсона; таке враження, що заплакана. Марсі поспішила до дверей і відчинила. Так, дійсно, заплакана, і щойно Джинні побачила занепокоєне обличчя Марсі, сльози полилися знов.

— У чому річ? Що сталося? З ними все гаразд?

Джинні зайшла всередину.

— Де твої дівчатка?

— На задвірку під великим деревом, грають у крибедж із дошкою Террі. Учора ввечері грали, сьогодні із самого ранку продовжили. Що скоїлось?

Джинні взяла її під руку й повела у вітальню.

— Мабуть, тобі варто присісти.

Марсі стояла на місці.

— Просто скажи мені!

— Є хороші новини, а ще є жахливі новини. Із Ралфом і пані Ґібні все гаразд. Лейтенант Сабло отримав вогнепальне поранення, але, здається, загрози для життя воно не становить. А от Гові Ґолд та Алек Пеллі… вони померли. Їх пристрелив із засідки один чоловік, співробітник Ралфа. Детектив. Джек Госкінз, так його звали.

— Померли? Померли? Як таке могло… — Марсі важко сіла у велике м’яке крісло Террі. Або радше впала. Вдивлялася в очі Джинні, мов нічого не розуміла. — Що ти маєш на увазі під хорошими новинами? Як можуть бути хороші… Господи, усе тільки гірше стає.

Вона сховала обличчя в долоні. Джинні опустилась на коліна біля крісла й відтягнула руки Марсі — м’яко, але рішуче.

— Марсі, ти мусиш опанувати себе.

— Не можу. Спершу мій чоловік помер, тепер — це. Не певна, що я взагалі колись зможу себе опанувати. Навіть заради Ґрейс і Сари.

— Припини, — Джинні говорила тихо, але Марсі кліпнула, мов їй дали ляпаса. — Террі вже ніяк не повернеш, але двоє хороших чоловіків померли, щоб очистити його ім’я і щоб твої дочки могли нормально жити в цьому місті. У них також є родини, і коли я звідси піду, мені доведеться поговорити з Ілейн Ґолд. Розмова буде жахлива. Юна поранили, а мій чоловік ризикував життям. Я знаю, що тобі болить, але тут уже не про тебе йдеться. Ралфу потрібна твоя допомога. Й іншим також. Тож заспокойся і слухай.

— Гаразд. Так.

Джинні взяла Марсі за руку й не відпускала. Пальці були холодні, і Джинні мала підозру, що в неї вони не тепліші.

— Усе, що казала нам Голлі Ґібні, — правда. Чужинець, аутсайдер, справді існував, і він був не людиною. Він був… чимось іншим. Називай його хоч El Cuco, хоч Дракулою, хоч Сином Сема [271] чи Сатаною, байдуже. Він сидів там, у печері. Вони його знайшли та вбили. Ралф сказав, що він мав подобу Клода Болтона, хоч справжній Клод Болтон перебував за багато миль звідти. Перш ніж прийти до тебе, я перего­ворила з Біллом Семюелзом. Він вважає, що якщо ми всі розповідатимемо одну й ту саму історію, то все буде гаразд. І, мабуть-таки, нам удасться поновити добре ім’я Террі. Якщо ми розповідатимемо одну й ту саму історію. Ти з цим упораєшся?

Джинні побачила, як очі Марсі Мейтленд сповнюються надією, мов колодязь водою.

— Так. Так, упораюсь. Але що то за історія?

— Ми тоді зібралися тільки для того, щоб повернути Террі добре ім’я. І тільки для цього.

— Тільки щоб повернути йому добре ім’я.

— На тій зустрічі Білл Семюелз погодився повторно опитати свідків, з якими мали справу Ралф та інші офіцери, починаючи з Віллов Рейнвотер і далі у зворотному порядку. Так?

— Так, точно.

— Почати з Клода Болтона він не міг, бо містер Болтон зараз у Техасі, допомагає своїй мамі, яка нездужає. Гові запропонував, щоб він, Алек, Голлі й мій чоловік туди поїхали й опитали Болтона. Юн сказав, що приєднається, якщо зможе. Пам’ятаєш?

— Так, — сказала Марсі й швидко закивала. — Ми всі вирішили, що це чудова ідея. Але я не пригадую, чому на тій зустрічі була міз Ґібні.

— Її найняв Алек Пеллі, щоб перевірити пересування Террі в Огайо. Вона зацікавилася справою, тож приїхала до нас, щоб при нагоді допомогти. Тепер згадала?

— Так.

Тримаючи Марсі за руку, зазираючи їй в очі, Джинні повідала їй останню й найважливішу частину історії:

— Ми не обговорювали ніяких перевертнів, чи el cucos, чи якихось там примарних проекцій, чи будь-чого, що можна назвати надприродним.

— Ні, у жодному разі, нам це навіть на думку не спало, і чого б?

— Ми гадали, що хтось, дуже схожий на Террі, убив малого Пітерсона, а твого чоловіка спробував підставити. Цю людину ми назвали чужинцем, аутсайдером.

— Так, — сказала Марсі, стиснувши руку Джинні. — Саме так ми його і назвали. Аутсайдер.