Аутсайдер

Візити

О другій ночі з вівторка на середу детектив Джек Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті прокинувся з трьома бідами: у нього було похмілля, у нього був сонячний опік і йому треба було висратися. «Ось тобі наслідки харчу­вання в “Лос Трес Молінос” [184]», — подумав він… та чи їв він там учора? Здається, так — енчілади зі свининою та гост­рим сиром, — але хтозна. Може, натомість він заїжджав у «Хасьєн­ду» [185]. Спогади про минулий вечір були туманні.

«Треба скромніше з горілкою. Відпустка вже скінчилася», — подумав Джек.

Так, і скінчилася зарано. Бо в їхньому до всирачки маленькому управлінні лишився єдиний працездатний детектив. Інколи життя підкладає тобі гімна. Навіть не інколи, а таки часто-густо.

Джек устав із ліжка й скривився від вибуху головного болю, щойно поставив ноги на підлогу й потер опік на зашийку. Скинув сімейки, схопив із нічного столика газету й потьопав у ванну ладнати справи. Умостившись на унітазі й передчуваючи напівріденький потік, що завжди приходив годин через шість після прийому мексиканської їжі (коли він уже розуму дійде?), Джек розгорнув «Рупор» і прошелестів сторінками до коміксу — єдиної хоч чогось вартої рубрики місцевої газети.

Він щурився на мініатюрні бульбашки з діалогами «Куйов­дьмося» [186], аж раптом почувся шурхіт душової шторки. Джек підвів погляд і побачив за намальованими на шторці стокротками тінь. Серце стрибнуло до горла й закалатало. У ванні хтось стояв. Хтось заліз до нього в будинок, і це не якийсь там обдовбаний злодюжка протиснувся крізь віконце у ванній і схоронився в єдиному придатному місці — коли помітив, що в спальні ввімкнулося світло. Ні. Це той самий «хтось», що стояв у Джека за спиною в тому сраному закинутому сараї в тауншипі Кеннінґ. Джек знав це так само напевно, як те, що називався Джеком. Той контакт (якщо контакт узагалі відбувся) ніяк не хотів іти з голови, навіть здавалося, немов Госкінз очікував на це… повернення.

«Дурня собача, сам знаєш. Тобі тільки здалося, що в сараї хтось був, та коли ти посвітив туди ліхтариком, виявилося, що це всього лиш потрощене сільськогосподарське знаряддя. І тепер тобі теж здається, що у ванні хтось стоїть. Але та голова — це просто душова лійка, а рука — просто скребачка з довгою ручкою, що ти її засунув за поручата на стіні. А шурхотіння — або протяг, або твоя уява».

Джек заплющив очі. Тоді розплющив і подивився на душову шторку з її дурнуватими пластиковими квітами — такі шторки припадають до смаку тільки колишнім дру­жинам. Тепер Госкінз уже цілком прокинувся, і знову запанувала реальність. Просто душова лійка, просто поручата, у яких стирчить скребачка. А Джек — ідіот. Гірше того — ідіот із похміллям. Він…

Душова шторка знову зашурхотіла. І шурхотіла вона тому, що обриси, які він вважав за скребачку, раптом відростили тіньові пальці — і вони потягнулися до пластику. Душова лійка розвернулася й немов утупила в Джека погляд крізь напівпрозору занавіску. Пальці Госкінза розпружились, випустили газету, і вона тихо ляпнулась на кахель. Голова все гуділа. Зашийок усе пекло. Нутрощі розслабилися, і маленька ванна сповнилася запахом їжі — останньої в його житті, як раптом подумалося Джеку. А рука все тягнулася до краю занавіски. За мить, може, за дві, шторка відгорнеться, і він узріє те, порівняно з чим навіть найгірший нічний кошмар здаватиметься солодким маревом.

— Ні, — прошепотів Джек. — Ні.

Він спробував підвестися з унітаза, але ноги відмовилися тримати тіло, і чималі сідниці знову гепнулися на обідок.

— Прошу, ні. Не треба.

Рука дісталася краю шторки, але не відгорнула її, пальці лиш ухопились за канву. А на пальцях — витатуйоване слово «НІЯК».

— Джеку.

Джек не зміг нічого відповісти. Він сидів голий на нужнику, з дупи скрапували рештки лайна і плюхались у фаянсову чашу, серце в грудях перетворилося на одурілий двигун. Госкінзу здавалось, що воно ось-ось вирветься з грудної клітки, й останнє, що він в житті побачить, — це власне серце, яке лежатиме на кахлевій підлозі й нерівними, передсмертними ударами розбризкуватиме кров йому на литки й комікси в «Рупорі Флінт-Сіті».

— Джеку, це не сонячний опік.

Госкінзу хотілося зомліти. Просто впасти з унітаза, і якщо він так заб’є голову об ті кахлі, що отримає струс мозку чи навіть проламаний череп, то що з того? Хоч позбавиться страждань. Та свідомість вперто не хотіла полишати Джека. Силует у ванні не зникав. Пальці не відпускали шторки — «НІЯК», вицвілими синіми літерами.

— Помацай свій зашийок, Джеку. Якщо не хочеш, щоб я відгорнув шторку й показався тобі, помацай зашийок.

Госкінз підняв руку і притис долоню до потилиці. Тіло зреагувало миттєво: жаскі імпульси болю, що проймали від скронь до плечей. Джек поглянув на долоню й побачив, що вона вщент вимазана кров’ю.

— У тебе рак, — повідомив йому силует за шторкою. — Він удерся тобі в лімфовузли, у горлянку, носову порожнину. Він сягнув твоїх очей, Джеку. Він виїдає тобі очі. І скоро ти його побачиш, ці маленькі сірі кавалки злоякісного раку, що застелятимуть тобі погляд. Знаєш, звідки він у тебе взявся?

Джек, безумовно, знав. У тауншипі Кеннінґ, коли ця істо­та його торкнулася. Коли попестила його.

— Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?

— Так, — прошепотів Джек і заплакав. — Забери. Будь ласка, забери його.

— А ти зробиш те, що я попрошу?

— Так.

— Без вагань?

— Так!

— Вірю. Ти ж не даси підстав не вірити тобі, так?

— Так! Так!

— Добре. А тепер підітрися. Від тебе смердить.

Рука з «НІЯК» пропала, та силует так само витріщався на Джека крізь душову шторку. Зрештою, це не людина. Це гірше за всяку людину, яку носила земля. Госкінз потягнувся по туалетний папір, усвідомлюючи, що валиться набік із унітаза і що світ зіщулюється й тьмяніє. І це було добре. Він упав, але болю не відчув. Знепритомнів, перш ніж ляснутись об підлогу.

Джинні Андерсон прокинулась о четвертій ранку з повним міхуром — як завжди траплялося в цю ранню годину. Зазвичай вона скористалася б убиральнею при спальні, але відколи пристрелили Террі Мейтленда, Ралф погано спав, і сьогодні його сон був особливо неспокійний. Джинні встала з ліжка й пішла до ванної в протилежному кінці коридору, повз двері до спальні Дерека. Вона подумала було спустити після себе воду, та вирішила, що навіть цей звук може Ралфа розбудити. Почекає до ранку.

«Ще дві годинки, Господи, — подумала вона, виходячи з ванної. — Ще дві годинки міцного сну, ось і все, що я…»

Джинні зупинилася на півдорозі до спальні. Коли вона виходила в туалет, то на першому поверсі було темно, так? Звісна річ, вона ще не до кінця тоді прокинулася, та все одно помітила б, що горить світло.

«А ти в цьому певна?»

Ні, не зовсім, але зараз на першому поверсі точно горіло світло. Біле світло. Тьмяне. Те, що над плитою.

Джинні підійшла до сходів і зупинилась, позираючи на світло, замислено насупивши брови. А вони ввімкнули сигналізацію перед тим, як лягати спати? Так. Андерсони взяли собі за правило ставити будинок на сигналізацію перед сном. Джинні вмикала, Ралф перевіряв, чи все працює, і тоді вони піднімалися до себе в спальню. Хтось один обов’язково вмикав сигналізацію, але перевірка, як і Ралфів неспокійний сон, з’явилася тільки після смерті Террі Мейтленда.

Джинні подумала було розбудити чоловіка, але вирішила, що не варто. Йому треба поспати. Потім надумала піти по його табельний револьвер, що лежав у стінній шафі на горішній поличці, але дверцята шафи риплять, і від цього Ралф точно прокинеться. Та чи це не параноя? Мабуть, світло горіло вже тоді, коли вона пішла в туалет, і просто його не помітила. А може, воно саме ввімкнулося, через якусь технічну несправність. Джинні тихо спустилася на перший поверх, машинально наступивши на лівий бік третьої сходинки і на правий бік дев’ятої, щоб не рипіли.

Вона підійшла до дверей на кухню й зазирнула за одвірок, відчуваючи, що поводиться безглуздо — і водночас аж ніяк не безглуздо. Зітхнула, здмухнувши з лоба пасмо. На кухні нікого не було. Джинні рушила до плити, щоб вимкнути світло, і зупинилася. Біля кухонного столу мали стояти чотири стільці, три для родини і ще один, який вони називали гостьовим. Але тепер їх було тільки три.

— Не рухайся, — сказав хтось. — Як поворухнешся, я тебе вб’ю. Як закричиш, я тебе вб’ю.

Джинні завмерла; серце стукотіло відбійним молотком, волосся на потилиці заворушилося. Якби вона не сходила в туалет, перш ніж сюди спускатися, то по ногах би вже текла сеча, збираючись у калюжу на підлозі. Чоловік, який прокрався до будинку, сидів на гостьовому стільці у вітальні, за арковим прорізом, у тіні, тож тулуб вище колін не проглядався. На ньому були вицвілі джинси й мокасини без шкарпеток. Шкіра біля кісточок поцяткована червоними ранками, як при псоріазі. Верхня частина тіла — лиш нечіткий силует. Джинні розгледіла тільки, що в нього були широкі, трохи згорблені плечі — не від утоми, а від такої кількості перекачаних м’язів, що їх просто неможливо було розправити. Дивно, що впадає в око в такі моменти. Жах відбив звичну здатність мозку до фільтрування, й упередження більше не стримувало потоку інформації. Це той самий чоловік, що вбив Френка Пітерсона. Чоловік, що вгризся в хлопчика, мов дика тварина, і зґвалтував його гілкою. І тепер він фізично був у неї вдома, а вона стояла перед ним у коротенькій піжамці, із сос­ками, що стирчали, мов автомобільні фари.

— Послухай мене, — сказав він. — Слухаєш?

— Так, — прошепотіла Джинні.

Але вона вже починала хитатися, майже непритомніла й боялась, що зомліє ще до того, як він устигне сказати те, що прийшов сюди сказати. І якщо так станеться, він її вб’є. Може, потім піде геть, а може, підніметься на другий поверх до Ралфа. І вб’є його, перш ніж Ралф отямиться від сну й зрозуміє, що відбувається.

«І Дерек повернеться з табору сиротою», — подумала Джинні.

Ні. Ні. Ні.

— Чого тобі треба?

— Скажи чоловікові, щоб облишив цю справу у Флінт-Сіті. Скажи йому, що він має зупинитися. Скажи, що як це зробить, то все буде гаразд. Скажи, що як не зробить, то я його вб’ю. Усіх їх повбиваю.

Із затінку вітальні вигулькнула рука й зупинилась у тьмяному світлі, що відкидала єдина флуоресцентна лампочка над плитою. Рука була велика. Пальці стиснулися в кулак.

— Що написано в мене на щиколотках? Прочитай.

Джинні втупилась у вицвілі сині літери. Спробувала заговорити, та не змогла. Язик перетворився на кавалок, що прилип до піднебіння.

Чоловік похилився вперед. Джинні побачила очі під широким навислим чолом. Чорне волосся, таке коротке, що, певно, колеться. Чорні очі, які дивилися не на неї, а в неї, нишпорили її серцем і мозком.

— Там написано «МУШУ», — сказав чоловік. — Ти ж бачиш, так?

— Т-т-т…

— Ти мусиш сказати чоловікові, щоб зупинився, — червоні губи рухалися за чорною еспаньйолкою. — Скажи, що як він або хтось із їхньої компанії спробує мене розшукати, то я їх повбиваю, а потрух залишу в пустелі стерв’ятникам на поживу. Ти мене зрозуміла?

«Так», — спробувала відповісти Джинні, але язик не рухався, ноги вже підгиналися, і вона виставила перед собою руки, щоб пом’якшити падіння, та не знала, чи вдалося — бо поринула в темряву, перш ніж повалилась на підлогу.

Джек прокинувся о сьомій ранку. Крізь вікно світило яскраве літнє сонце, кидало промені на ліжко. Надворі щебетали пташки. Джек сів, виструнчився й почав дико роззиратися навколо, майже не усвідомлюючи, як тріщить голова після вчорашньої горілки.

Він швидко встав із ліжка, висунув шухляду тумбочки і дістав «петфайндер» .38, якого тримав удома для самозахисту. Джек сторожко перетнув спальню, тримаючи револьвер біля правої щоки, спрямувавши дуло в стелю. Відкинув ногою сімейні труси, а коли дістався до прочинених дверей у ванну, зупинився, притиснувшись спиною до стіни. З-за дверей линув слабкий, проте знайомий запах — наслідки вчорашніх пригод з енчіладами. Він таки вставав, щоб випорожнитись. Хоча б це був не сон.

— Там хтось є? Якщо є, то озвися. У мене зброя, і я стрілятиму.

Тихо. Джек глибоко вдихнув і крутнувся за одвірок — пригнувшись, обводячи дулом свого .38 усю ванну кімнату. Побачив унітаз із піднятою кришкою й опущеним обідком. Побачив на підлозі газету, розгорнуту на коміксах. Побачив ванну із запнутою занавіскою в напівпрозорих квітах. Побачив за шторкою якісь силуети, але то були просто душова лійка, поручата й скребачка для спини.

Ти певен?

І поки Джека знову не покинула мужність, він зробив крок уперед і посковзнувся на килимку, вхопившись за душову занавіску, щоб не гулькнути догори раком у ванну. Шторка вирвалася з кілець і плюхнулася йому в обличчя. Джек закричав, видряпався зі шторки і наставив револьвер у ванну — порожню. Там нікого не було. Ніяких бабаїв. Джек оглянув у ванній дно. Він не особливо старався тримати її в чистоті, і якби там хтось постояв, то лишилися б відбитки ніг. Та на засохлій піні від мила й шампуню не проглядалося жодних слідів. То був сон. Неймовірно яскраве нічне жахіття.

І все одно він перевірив, чи замкнене віконце у ванній, а також троє дверей, що виходили надвір. Усе на замку.

Тоді гаразд. Час розслабитися. Майже. Джек іще раз зайшов до ванної кімнати, на цей раз зазирнув у шафу для рушників (нічого) і з огидою потоптався перед душовою шторкою на підлозі. Треба це паскудство поміняти. Сього­дні він заскочить до «Хоум Депо».

Джек бездумно підвів руку, щоб потерти шию, і засичав від болю, щойно пальці торкнулися шкіри. Підійшов до раковини й розвернувся, але дивитися собі на зашийок через плече — марна справа. Джек висунув горішню шухляду під раковиною і не знайшов там нічого, крім приладдя для гоління, гребінців, прадавнього мотка лейкопластиру й найстарішого у світі тюбика «Моністату» [187]: ще один сувенір з Епохи Ґрети. Як та дурна душова шторка.

У нижній шухляді Джек таки знайшов те, що шукав, — дзеркало з відламаною ручкою. Він витер з нього пил, позадкував, поки дупа не торкнулась краю раковини, і підняв дзеркальце. Зашийок палав червоним кольором, на шкірі вже достигали пухирці розміром із дрібні перлини. Як таке можливо, коли на риболовлі він постійно обливався сонцезахисним спреєм, та й опіків більше ніде не було?

«Це не сонячний опік, Джеку».

Із Госкінза вирвалось тихеньке скавучання. Ясна річ, що цієї ночі у ванні нікого не було, жодних шизиків-страшків із татухою «НІЯК» на пальцях, звісно що ні. Та дещо Джек знав напевно: у його родині була схильність до раку шкіри. Від нього померла мати й один із дядьків. «Передається з рудим волоссям», — сказав якось батько після того, як йому видалили бородавки з лівої руки (що її водії, сидячи за кермом, постійно виставляють на сонце), передракові родимки з литок і базальноклітинну карциному з потилиці.

Джек пам’ятав велику чорну родимку (яка росла, безупинно росла) на щоці дядька Джима, пам’ятав на грудній кістці матері відкриті рани, які вже вгризались їй у ліву руку. Шкіра — найбільший орган людського тіла, і коли вона пускалась берега, результати були негожі.

«Хочеш, щоб я його забрав?» — спитав той чоловік за шторкою.

— Це був сон, — сказав Госкінз. — Я в Кеннінґу сполоху набрався, а минулого вечора до всирачки обіжрався мексиканською їжею, тож мені наснився кошмар. Ось і все, тему закрито.

Та він усе одно пошукав ґулі у себе під пахвами, під нижньою щелепою та всередині носа. Нічого. Тільки сонце трохи припекло потилицю. Хіба що сонячних опіків більше ніде не було. Лише пульсувала ця єдина смуга. Кров із неї не йшла (а це ще раз доводить, що нічна зустріч була тільки поганим сном), але вже достигав урожай пухирців. Певно, треба сходити до лікаря, і Джек обов’язково сходить… тобто спершу почекає пару днів — раптом воно саме загоїться.

«Зробиш те, що я попрошу? Без вагань?»

«Ніхто б не вагався», — подумав Джек, оглядаючи в дзеркальці зашийок. Якщо альтернатива — бути з’їденим зсередини, з’їденим живцем, то ніхто б не вагався.

Джинні прокинулась, і погляд утупився в стелю спальні. Спершу вона не могла зрозуміти, чому її рот сповнює мідний присмак паніки, наче вона мала впасти й забитися, та якось утрималась на ногах, або чому підняла руки долонями вперед, мов боронилася від когось. Потім Джинні побачила, що ліва половина ліжка вже порожня, почула, як Ралф хлюпається в душі, і подумала: «Це був сон. Найяскравіший сон з усіх, що мені снилися, чорт забирай, але не більше».

Тільки легше не стало, бо Джинні сама собі не вірила. Сон не пропадав, що зазвичай трапляється з нічними мареннями, — як прокинешся, то навіть кошмари тануть. А вона досі пам’ятала все: від світла, що горіло на першому поверсі, до чоловіка, який сидів на гостьовому стільці, у тіні за арковим прорізом у вітальні. Вона пам’ятала, як у тьмяному світлі вигулькнула рука й стиснулась у кулак, щоб Джинні змогла прочитати вицвілі літери, витатуйовані на кісточках: «МУШУ».

«Ти мусиш сказати йому, щоб зупинився».

Вона скинула ковдру і вийшла зі спальні, мало не вибігла. Світло в кухні над плитою не горіло, і всі чотири стільці стояли на своїх звичних місцях навколо столу, за яким відбувалася більшість трапез родини Андерсонів. Джинні мало б полегшати.

Але не полегшало.

Заправляючи сорочку в джинси однією рукою і тримаючи пару кросівок в іншій, Ралф спустився на перший поверх і побачив дружину, яка сиділа за кухонним столом. Перед нею не було ані ранкової чашки кави, ані соку, ані пластівців. Ралф спитав, чи з нею все гаразд.

— Ні. Сьогодні вночі тут був чоловік.

Ралф завмер на місці: половина сорочки вже заправлена, половина ще стирчить з-за пояса. Він впустив кросівки.

— Що-що?

— Чоловік. Той, який убив Френка Пітерсона.

Ралф роззирнувся, сон його полишив остаточно.

— Коли? Ти про що?

— Сьогодні вночі. Він уже пішов, але лишив тобі пові­дом­лення. Сідай, Ралфе.

Він сів, і дружина розповіла йому, що сталося. Він вислухав, не промовивши ані слова, дивлячись Джинні у вічі. І не побачив там нічого, крім цілковитої впевненості. Коли вона закінчила, Ралф пішов до задніх дверей перевірити пульт сигналізації.

— Усе ввімкнено, Джинні. І двері на замку. Принаймні з чорного ходу.

— Я знаю, що ввімкнено. Усі двері на замку. Я перевірила. І вікна теж.

— Тоді як…

— Не знаю, але він тут був.

— І сидів отут.

Ралф показав на арковий проріз.

— Так. Наче не хотів виходити на світло.

— Кажеш, він був кремезний?

— Так. Може, не такий, як ти — важко визначити, бо він сидів, — та в нього були широкі плечі й гора м’язів. Як у тих хлопців, які по три години щодня проводять у спортивному залі. Чи піднімають гирі у в’язничному подвір’ї.

Ралф відійшов від кухонного столу й опустився навколішки в тому місці, де дерев’яна підлога кухні сходилася з килимом у вітальні. Джинні знала, що він шукає, і знала, що він того не знайде. Вона сама вже дивилася, та її думка від цього не змінилася. Якщо ти не божевільний, то розумієш різницю між сном і реальністю, навіть якщо ця реальність виходить далеко за межі звичного укладу життя. В інші часи вона б засумнівалася (як тепер сумнівався Ралф), але не тепер. Тепер сумнівів не було.

Ралф підвівся.

— Люба, це новий килим. Якби там сидів чоловік, навіть недовго, то від ніжок стільця лишилися б сліди у ворсині. А їх немає.

Джинні кивнула.

— Знаю. Але він там був.

— Що ти хочеш цим сказати? Що він — привид?

— Не знаю, що він таке, але знаю, що я з ним згодна. Тобі треба зупинитися. А як не спинишся, станеться щось погане, — вона підійшла до Ралфа й підвела голову, щоб подивитися йому в очі. — Щось жахливе.

Ралф узяв її за руки.

— Важкий період, Джинні. Як для тебе, так і для ме…

Жінка прийняла руки.

— Не починай, Ралфе. Не треба. Він тут був.

— Чисто теоретично припустімо, що був. Мені вже не раз погрожували. Усім хоч чогось вартим копам погро­жують.

— Але тепер погрожують не тільки тобі!

Джинні з усіх сил намагалась не кричати. Вона наче опинилася в одному з тих дурних жахастиків, де ніхто не вірить героїні, коли та каже, що Джейсон, або Фредді, або Майкл Маєрс [188] знову повернулися.

— Він був у нас удома!

Ралф подумав було знову перелічити всі факти: замкнені двері, замкнені вікна, ввімкнена охоронна сигналізація, що так і не спрацювала. Подумав було нагадати Джинні, що цього ранку вона прокинулась у себе в ліжку, ціла й неушкоджена. Та по її обличчю бачив, що діла не буде. І сперечатися з дружиною, коли вона перебувала в такому стані, йому хотілося ще менше.

— Джинні, у нього були опіки? Як у того чоловіка, якого я бачив перед судом?

Вона похитала головою.

— Ти впевнена? Бо ж казала, що він сидів у тіні.

— Він одного разу нахилився, і я трохи роздивилася. Достатньо роздивилася, — вона здригнулася. — Широке чоло, що нависає над очима. Самі очі — темні, може, чорні, може, карі, може, темно-сині, важко було розібрати. Волосся коротке і стоїть сторчма. Подекуди сиве, але здебільшого й досі чорне. У нього була еспаньйолка. І дуже червоні губи.

Від цього опису в Ралфа в голові теленькнув дзвоник, але детектив цим відчуттям не повірив. Певно, хибно-позитивний сигнал, спричинений емоційністю дружини. Бачить Бог, він хотів їй вірити. Якби тільки знайшовся хоч малесенький фактичний доказ…

— Стривай-но, його ноги! На ньому були мокасини без шкарпеток, і стопи були вкриті червоними болячками. Я подумала, що це псоріаз, та могли бути й опіки.

Ралф увімкнув кавоварку.

— Не знаю, що тобі сказати, Джинні. Ти прокинулась у своєму ліжку, а ознак того, що хтось…

— Ти колись розрізав канталупу, і там виявилось повно хробаків, — відповіла вона. — Було таке, ти сам це знаєш. То чого ж ти не можеш у це повірити?

— Навіть якби повірив, то не спинився б. Хіба не ро­зумієш?

— Я розумію тільки те, що чоловік, який сидів у нашій вітальні, казав правду — усе скінчено. Френк Пітерсон помер. Террі помер. Ти вийдеш на роботу, і ми… ми можемо… могли б…

Джинні не закінчила, бо з виразу його обличчя зрозуміла — продовжувати марно. І річ не в невірі. А в розчаруванні — як вона могла подумати, що її чоловік узагалі зуміє облишити цю справу. Арешт Террі Мейтленда в парку Естель Барґи став першою плиткою доміно, від якої почалась ланцюгова реакція насилля та горя. А тепер вони з дружиною сперечаються через чоловіка, якого насправді не було. І це все лише його провина — так вважав Ралф.

— Якщо ти не облишиш, — сказала Джинні, — тобі варто тримати при собі зброю, повсюди. Я точно ходитиму з тим маленьким .22, що ти мені подарував три роки тому. Тоді мені здалося, що подарунок дурноголовий, але, певно, твоя була правда. Чуєш, може, у тебе дар передбачення?

— Джинні…

— Будеш яйця?

— Мабуть, так.

Ралф не був голодний, але якщо він порадує дружину хоч тим, що з’їсть сніданок, який вона приготувала, то так і зробить.

Джинні дістала з холодильника яйця і, не обертаючись, заговорила до чоловіка:

— Я хочу, щоб ночами за нами наглядала поліція. Не треба, щоб тут із ранку до вечора стирчали копи, та нехай регулярно проїжджають повз будинок. Можеш про це домовитися?

«Поліцейський захист проти привида не дуже поможе», — подумав Ралф… але з огляду на їхній довгий шлюб не став казати цього вголос.

— Певно що можу.

— І ти маєш розповісти про це Гові Ґолду й решті. Навіть якщо це прозвучить як маячня.

— Люба…

Але Джинні не хотіла слухати відмовки.

— Він сказав — ти або хтось із вашої компанії. Сказав, що розкидає ваш потрух по пустелі канюкам на поживу.

Ралф хотів їй нагадати, що хоч вони час від часу й бачили, як у небі кружляє одинокий канюк (особливо в ті дні, коли сміття забирали), та навколо Флінт-Сіті небагато місць, подібних до пустелі. Сам цей факт уже свідчив про те, що нічна пригода дружини була сном — але щодо цього Ралф також змовчав. Він не мав наміру розпалювати нову сварку, коли стара тільки вщухла.

— Розповім, — сказав він, і цю обіцянку збирався виконати. Вони мають викласти всі свої карти на стіл. Усі дикі, божевільні карти. — Ти знаєш, що в нас зустріч в офісі Гові Ґолда, так? З тою жінкою, яку Алек Пеллі найняв, щоб розвідати подробиці поїздки Террі до Дейтона.

— Та, яка категорично заявила, що Террі невинний?

Цього разу Ралф подумав, але не сказав (у тривалих шлюбах, здається, набираються цілі океани невисловлених розмов): «Урі Ґеллер [189] теж категорично заявляв, що може гнути ложки самим лиш поглядом».

— Угу. Вона вже в дорозі. Може, вийде так, що ця жінка — нетяма й пустобрех, але її колишнім партнером у детективному агентстві був заслужений коп, та й методи роботи видаються цілком слушними, то, може, вона справді щось розкопала в Дейтоні. Говорила вона впевнено, це точно.

Джинні взялася розбивати яйця.

— Ти б не зупинився, навіть якби спустився й побачив, що сигналізацію закоротило, задні двері стоять прочинені навстіж, а на кахлях — сліди того чоловіка. Ти б і тоді не зупинився.

— Так.

Дружина заслуговувала на цю голу, відверту правду. Джинні розвернулася до Ралфа, здійнявши в повітря дере­в’яну лопатку, наче зброю.

— Перепрошую, але, на мою думку, ти поводишся трохи нерозумно.

— Думай, що хочеш, люба, але ти мусиш пам’ятати дві речі. Винний був Террі чи невинний, я відіграв свою роль у тому, що його застрелили.

— Ти…

— Тихо, — сказав він, наставивши на неї палець. — Я говорю, і ти маєш мене зрозуміти.

Джинні затихла.

— І якщо він був невинний, то десь там, на волі, зараз ходить дітовбивця.

— Я це розумію, але може бути, що ти прочиняєш двері до чогось такого, що лежить далеко за межами твого розуміння. Чи мого.

— Надприродне? Ти про це? Бо в надприродне я не можу повірити. І ніколи не повірю.

— Вір, у що хочеш, — мовила дружина, обертаючись до плити, — але той чоловік тут був. Я бачила його обличчя, бачила витатуйоване на пальцях слово. «МУШУ». Він був… страхітливий. Це єдине слово, що спадає мені на думку. І через те, що ти мені не віриш, мені хочеться або плакати, або жбурнути цю сковорідку з яєчнею тобі в голову, або… я не знаю.

Ралф підійшов до неї й обійняв за талію.

— Я вірю, що ти сама в це віриш. Це правда. А ще обіцяю: якщо з цієї вечірньої зустрічі нічого не вийде, то я ще раз розгляну перспективу все облишити. Я розумію, всьому є межа. Згода?

— Мабуть, згода, принаймні наразі. Я знаю, що на тому бейсбольному матчі ти помилився. Я знаю, що ти намагаєшся загладити провину. Але що як ти помиляєшся ще більше, коли продовжуєш займатися цією справою?

— А якби то був Дерек у парку Філіс? — відказав Ралф. — Ти б усе одно хотіла, щоб я все облишив?

Запитання обурило Джинні, це був нечесний удар, але відповіді вона на нього не мала. Бо якби то був Дерек, то вона неодмінно хотіла би, щоб Ралф до краю світу гнався за людиною (чи істотою), яка це зробила. І Джинні гналася би пліч-о-пліч із ним.

— Окей. Ти переміг. Але є ще одна умова, і вона не обго­ворюється.

— Яка?

— Коли ти сьогодні ввечері поїдеш на зустріч, то візьмеш мене з собою. І не намагайся мені втюхати, що це — поліцейські справи, бо ми обоє вже знаємо, що це не так. А тепер їж свою яєчню.

Джинні послала Ралфа до «Кроґеру» зі списком покупок. Що б там не побувало в них удома цієї ночі — людина, привид чи персонаж із надміру яскравого сну, — містер і місіс Андерсон все одно мали щось їсти. І десь на півдорозі до супермаркету в Ралфовій голові склалася цілісна картина. Нічого екстраординарного, бо очевидні факти вже давно лежали в нього перед носом — а точніше, перед очима, у допитній кімнаті поліцейського управління. Може, він тоді встиг допитати справжнього вбивцю Френка Пітерсона, та ще подякувати йому і відпустити? Здавалося, це неможливо, зважаючи на серйозні речдоки, що прив’язували до цього злочину Террі, проте…

Ралф пригальмував і зателефонував Юнові Сабло.

— Я сьогодні буду, не хвилюйся, — сказав Юн. — Нізащо б не пропустив новин з Огайського краєчка цього пиздецю. І я вже займаюся Гітом Голмзом. Поки інформації небагато, та на той час, як ми всі зберемося, роздобуду більше.

— Добре, але я не тому телефоную. Ти зможеш дістати кримінальне досьє Клода Болтона? Він працює викидайлом у «Прошу, джентльмени». Там на нього небагато справ, здебільшого зберігання й один-два випадки зберігання з метою продажу, провину визнано, справи закрито.

— Це той, який любить, щоб його називали співробітником служби охорони?

— Так, сер, це наш Клод.

— А що з ним?

— Розповім сьогодні ввечері, як на нього щось спливе. А поки скажу тобі лиш, що низка подій веде від Голмза до Мейтленда і від Мейтленда до Болтона. Може, я помиляюсь, та не певен.

— Ралфе, ти мене вбиваєш! Розкажи!

— Не зараз. Тільки після того, коли я сам пересвідчусь. І мені ще дещо треба. Фотокартки з татуюваннями Болтона — я майже певен, що в нього на пальцях є якісь татухи. Мав би тоді пильнувати, але сам знаєш, куди треба дивитися під час допиту, особливо якщо в хлопця по той бік столу є «послужний список».

— Дивитися треба на обличчя.

— Правильно. І тільки на обличчя. Бо коли такі хлопці, як Болтон, беруться брехати, то з тим самим успіхом можуть тримати над головою плакат із написом «Я — брехло сране».

— Гадаєш, Болтон брехав, коли розповідав, як Мейтленд зайшов до них скористатись таксофоном? Бо та таксистка підтвердила його історію.

— Тоді я так не вважав, але зараз маю більше інформації. Поглянь, будь ласка, що там у нього на пальцях. Якщо взагалі щось є.

— А ти, ese, як гадаєш — що?

— Не хочу поки нічого казати, але якщо я думаю правильно, то в досьє це має бути. І ще дещо. Перешлеш мені фото?

— З радістю. За пару хвилин.

— Дякую, Юне.

— Плануєш зв’язатися з містером Болтоном?

— Поки ні. Не хочу, щоб він думав, наче я ним цікавлюся.

— І ти справді все сьогодні ввечері поясниш?

— Поясню так, як зможу.

— А чи стане це в нагоді?

— Чесно тобі сказати? Не знаю. Є щось новеньке щодо тої речовини, яку ти знайшов на одязі й сіні в сараї?

— Поки ні. Подивимося, що я дізнаюся про Болтона.

— Дякую.

— Що зараз робитимеш?

— Скуплятимусь у крамниці.

— Сподіваюсь, ти не забув купонів на знижку, які дала тобі дружина.

Ралф усміхнувся й поглянув на перетягнутий гумовою стрічною стосик, що лежав на пасажирському сидінні.

— Наче вона дозволить мені забути, — сказав він.

Він вийшов із «Кроґеру» з трьома пакунками продуктів, склав їх у багажник і зазирнув у телефон. Два повідомлення від Юна Сабло. Спершу Ралф відкрив те, у яке було вкладено фото. Поліцейський знімок, на якому Клод Болтон видавався набагато молодшим за чоловіка, якого Ралф опитував до ареш­ту Мейтленда. Вигляд у нього був обдовбаний по саму зав’язку: утуплений на кілометр погляд, подряпана шия і якийсь патьок на підборідді — чи то яєчня, чи то блювотиння. Ралф пригадав слова Болтона, що він тепер відвідує зібран­ня «Анонімних наркоманів» і вже шість років як нічого не вживає. Може, так, а може, і ні.

У другий електронний лист Юн вклав кримінальне досьє. Затримань вистачало, здебільшого за несерйозні порушення, а ще було вдосталь особливих прикмет. До таких належали шрам на спині, ще один — ліворуч під ребрами, ще — на правій скроні, плюс близько двох дюжин тату. Орел, ніж із закри­вавленим вістрям, русалка, череп зі свічками в очних западинах і багато інших, які Ралфа не цікавили. А цікавили його слова на пальцях: «НІЯК» на правиці й «МУШУ» на лівиці.

В обгорілого чоловіка біля суду були тату на пальцях, та чи «НІЯК» і «МУШУ»? Ралф заплющив очі, спробував вдивитися, але нічого не побачив. З досвіду він знав, що тату на пальцях часто трапляються в чоловіків, які відбули час за ґратами. Може, перейняли цю моду з кінофільмів. Популярністю користувались «ЛЮБО» і «ХУДО», а також «ЛАФА» і «БІДА». Ралф пригадав, що Джек Госкінз розповідав йому про маленького грабіжника зі щурячим писком, який мав на пальцях «ТРАХ» і «СМОК». Джек тоді сказав, що такими татухами дівчат не сильно привабиш.

Але в дечому Ралф був певен — на передпліччі обгорілого чоловіка татуювань не було. У Клода Болтона таких малося задосить, та якщо вогонь так понівечив тому чоловікові обличчя, то міг і татуювання з рук стерти. От тільки…

— От тільки той чоловік біля суду ніяк не міг бути Болтоном, — сказав Ралф, широко розплющивши очі й вирячившись на людей, що заходили й виходили з супермаркету. — Це неможливо. У Болтона немає опіків.

«Що за химерія?» — спитав він учора телефоном у тої жінки, Ґібні. «Далі буде ще химерніше», — відповіла вона. І аж ніяк не помилялася.

Вони з Джинні разом розклали продукти. Коли з цим зав­данням було покінчено, Ралф сказав їй, що хоче показати один знімок на телефоні.

— А що?

— Просто поглянь, окей? І май на увазі, що хлопець на фото зараз значно старший.

Ралф передав Джинні мобілку. Вона секунд десять вдивлялася в поліцейський знімок, потім повернула телефон чоловікові. Її щоки геть побіліли.

— Це він. Тепер у нього коротше волосся і густа еспаньйолка замість тих маленьких вусиків, але це той самий чоловік, що вчора побував у нас удома. Той, що пообіцяв тебе вбити, якщо ти не зупинишся. Як його звати?

— Клод Болтон.

— Ти його заарештуєш?

— Поки ні. Та й не думаю, що зміг би, якби захотів, бо ж адміністративна відпустка й усе таке.

— То що ти збираєшся робити?

— Зараз? З’ясую, де він є.

Спершу він подумав набрати Юна, та лейтенант уже був зайнятий Дейтонівським убивцею, Голмзом. Другу думку — про Госкінза — він одразу відкинув. Джек — пияка і патяка. Та був і третій варіант.

Він зателефонував у лікарню, де йому повідомили, що Бетсі Ріґґінз зі своїм маленьким пакуночком щастя уже поїхала додому, тож Ралф подзвонив їй на домашній. Поцікавившись, як там справи в новонародженого малюка (і спровокувавши тим самим десятихвилинний звіт про все: від грудного вигодовування до високих цін на памперси), він спитав, чи не зможе Бетсі допомогти своєму братчику й зробити пару дзвінків у межах службових обов’язків. І розповів, що йому треба.

— Це в Мейтлендовій справі? — спитала вона.

— Ну, Бетсі, враховуючи мою теперішню ситуацію, тобі краще не питати, а мені краще не казати.

— Якщо так, у тебе можуть бути проблеми. І в мене можуть бути проблеми, якщо я візьмуся тобі допомагати.

— Якщо ти непокоїшся через голову Ґеллера, то від мене він нічого не дізнається.

Зависла довга пауза. Ралф чекав. Зрештою Бетсі мовила:

— Знаєш, мені стало шкода дружину Мейтленда. Дуже шкода. Нагадала мені ті телевізійні репортажі про підривників-суїцидників, де вцілілі із закривавленими головами походжають місцем вибуху й гадки не мають, що оце щойно сталося. Гадаєш, це їй якось допоможе?

— Можливо, — відповів Ралф. — Та я не хочу вдаватися в подробиці.

— Подивимось, що в мене вийде. Цілковитим покидьком Джона Зеллмана не назвеш, та щороку його цицькобару на межі міста потрібна нова ліцензія. Може, через це він і згодиться допомогти. Якщо схиблю, я тобі перетелефоную. Якщо все піде за планом, він сам тебе набере.

— Дякую, Бетсі.

— Усе залишиться між нами, Ралфе. Я розраховую повернутись на своє робоче місце, коли декретна відпустка скінчиться. Скажи, що почув мене.

— Ясно і чітко.

Через п’ятнадцять хвилин Ралфу зателефонував Джон Зеллман, власник та управитель «Прошу, джентльмени». Голос у нього був радше цікавий, ніж роздратований, і чоловік був не проти допомогти. Так, він певен, що коли того бідного малого викрали й убили, Клод Болтон перебував у клубі.

— Звідки така впевненість, містере Зеллман? Я гадав, що в нього зміна тільки о четвертій почалася.

— Ага, але того дня він прийшов раніше. Близько другої. Хотів узяти вихідний, щоб поїхати до великого міста з однією зі стриптизерок. Сказав, що в неї проблеми особистого характеру, — Зеллман гмикнув. — Та тільки особисті проблеми були саме в нього. Під ширінькою.

— Дівуля на ім’я Карла Джеппесон? — спитав Ралф, гортаючи на айпеді стенограму бесіди з Болтоном. — У якої псевдонім Жадана Фея?

— Саме вона, — підтвердив Зеллман і засміявся. — Якщо пласкі груди таки мають попит, то ця старожилка ще довго в нас протримається. Декому подобається, але не питайте чому. У них із Клодом шури-мури, та скоро вони закінчаться. Її чоловік сидить у Мак-Алістері, здається, за підроблені чеки, але до Різдва вже має вийти. Із Клодом вона просто бавить час. Я йому це казав, та ви самі знаєте промовку — прутня не спинити, як хоче застромити.

— І ви певні, що саме того дня він прийшов раніше. Десятого липня.

— Звісно що певен. Я це собі відмітив, бо не мав жодного наміру оплачувати йому два дні вихідних у Кеп-Сіті, коли менше ніж через два тижні на нього чекала відпустка — і, зауважте, оплачувана.

— От нахаба. Ви не думали його звільнити?

— Ні. Він же був зі мною чесний, розумієте? І ще послухайте. Клод — хороший працівник, а таких зараз менше, ніж зубів у курки. Більшість охоронців або сцикуни — круті на вигляд, та неохочі встрявати в бійку, коли якась зав’я­жеться перед сценою, а таке буває. Або ж вони перетворюються на Неймовірного Галка [190] щоразу, як клієнт на них косо гляне. Клод, на рівні з тими «галками», кого завгодно може викинути з клубу, але вдається до цього нечасто. Він уміє заспокоювати. Талант такий. Мабуть, дякувати тим зборам, що він на них постійно ходить.

— «Анонімні наркомани». Він мені казав.

— Ага, він цього не соромиться. Власне, пишається і, мабуть, має на те право. Більшість так ніколи й не скидає зі спини мавпи, як вона раз влізла [191]. Вперта мавпа. З довгими пазурами.

— То він не вживає, так?

— Якби вживав, то я б дізнався. Я на наркоманах розуміюся, детективе Андерсон, повірте. «Джентльмени» — пристойний заклад.

Ралф мав сумніви щодо цього, та змовчав.

— І не зривався?

Зеллман засміявся.

— Усі вони зриваються, принаймні спершу, та Клод тримається відтоді, як став до мене на роботу. І не п’є. Я раз його спитав, чому ні, якщо в нього саме з наркотиками проблема. А він відповів, що це одне й те саме. Сказав, що як вип’є, навіть «О’Дул» [192], то побіжить шукати собі понюшку або й чого гірше, — Зеллман замовк, потім додав: — Може, він і поводився як покидьок, коли вживав, та зараз усе інакше. Він порядний чоловік. Рідкість у справі, де в твої обов’язки входить розпивання маргарит і споглядання голених промежин.

— Зрозумів вас. А зараз Болтон у відпустці?

— Ага. З неділі. На десять днів.

— А відпустка, скажімо так, «домашня»?

— Маєте на увазі, чи він тут, у Флінт-Сіті? Ні. Поїхав до Техасу, десь під Остін. Він звідти родом. Стривайте хвилинку, я дістав його справу перед тим, як вам зателефонувати, — почувся шурхіт паперу, потім Зеллман знов заговорив: — Мерісвілл, ось як називається це місто. Кілька хат при дорозі, якщо судити з його розповідей. У мене є адреса, бо я щотижня відсилаю туди частину його зарплатні. Для матері. Вона стара і вже слабенька. Хворіє на емфізему. Клод поїхав умовляти її переїхати до одного з тих будинків для літніх та інвалідів, але надії не плекав. Каже, що вона справжня вперта стара кізочка. Та я все одно не знаю, як би він це оплачував, зважаючи на його заробітки в клубі. Щодо піклування про старих, то уряд мав би помагати таким звичайним хлопцям, як Клод, та хіба ж воно так? Срань собача, а не допомога.

«Сказав чоловік, що, певно, голосував за Доналда Трампа», — подумав Ралф.

— Ну, дякую вам, містере Зеллман.

— А я можу поцікавитися, навіщо ви хочете з ним поговорити?

— Усього кілька додаткових запитань, — відповів Ралф. — Дрібниці.

— Добрати фактів для проформи, атож?

— Точно. То у вас є адреса?

— Звісно, щоб гроші пересилати. Маєте олівчик?

У Ралфа мався його вірний айпед, а на ньому нотатник «Квік Ноутс».

— Кажіть.

— Скриня 397, Рурал-Стар-рут, 2, Мерісвілл, Техас.

— А як звати його мамцю?

Зеллман весело засміявся.

— Лаві [193]. Гарне ім’я, атож? Лаві Енн Болтон.

Ралф подякував і поклав слухавку.

— То що? — спитала Джинні.

— Стривай, — відказав Ралф. — Бачиш, я «вдягнув» своє замислене обличчя.

— А, точно. Не хочеш випити чаю з льодом, поки мислиш?

Джинні всміхалася. Їй личила ця усмішка. Певно, Ралф усе робив правильно.

— Ще й як хочу.

Він повернувся до свого айпеда (дивуючись, коли це він устиг поладнати з цією штукою) і дізнався, що Мерісвілл розташований приблизно за сімдесят миль від Остіна. Не більше, ніж цятка на карті, єдиною візитною карткою якої була місцина під назвою Мерісвіллська діра.

Попиваючи чай із льодом, Ралф обміркував свій наступний крок, а тоді зателефонував Горасу Кінні з Техаського дорожнього патруля. Тепер Кінні був капітаном і патрулював здебільшого свій робочий стіл, але Ралф кілька разів працював із ним у «міжштатних» справах, коли Кінні ще служив рядовим поліцейським і намотував по дев’яносто тисяч миль щороку в північному й західному Техасі.

— Горасе, — мовив Ралф після того, як вони обмінялися звичними розшаркуваннями, — зроби мені послугу.

— Велику чи малу?

— Середню, та вона вимагає трохи тактовності.

Кінні засміявся.

— Ой, друзяко, по тактовність треба їхати до Нью-Йорка чи Коннектикута. А це Техас. Що тобі треба?

Ралф розповів. Кінні сказав, що в нього є підхожий чоловік, який саме перебуває в тих місцях.

Близько третьої дня диспетчерка поліцейського управління Флінт-Сіті Сенді Мак-Ґілл підвела погляд і побачила, що перед столом, обернувшись до неї спиною, стоїть Джек Госкінз.

— Джеку? Ти щось хотів?

— Щоб ти поглянула на мій зашийок і сказала, що там таке.

Вона здивовано, проте охоче підвелась і подивилася.

— Повернися трохи ближче до світла, — а коли Джек виконав її прохання, мовила: — Ой, та ти збіса обгорів на сонці. Раджу сходити у «Волґрінз» [194] і купити крем з алое вера.

— І що, пройде?

— Пройде тільки з часом, але з кремом не так пектиме.

— Але ж це тільки сонячний опік, так?

Сенді насупилася.

— Звісно, але такий сильний, що подекуди пухирці повискакували. Ти що, не знаєш, що треба наносити сонцезахисний крем, коли виїжджаєш на природу порибалити? Чи ти хочеш заробити собі рак шкіри?

Від цих слів, сказаних уголос, шию ще більше запекло.

— Мабуть, забув.

— А на руках так само?

— Трохи краще.

Власне, на руках узагалі не було ніяких опіків, тільки на зашийку. Там, де його хтось торкнувся в тому закинутому сараї. Точніше, погладив пучками пальців.

— Дякую, Сенді.

— Блондини й руді найсильніше обгорають. Як не загоюватиметься — сходи до лікаря.

Джек пішов, нічого не відповівши, міркуючи про чоловіка зі свого сну. Того, що чаївся за шторкою в душі.

«Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?» — сказав він.

«Саме пройде, як і будь-який сонячний опік», — подумав Джек.

Може, і так, проте зараз зашийок пекло ще дужче. Торкатися його було нестерпно, і Госкінз безперестанку згадував відкриті виразки, що вгризалися в плоть його матері. Спершу рак просувався поповзом, та коли зміцнив хватку, пустився галопом. Під кінець він уже виїдав мамі горлянку й голосові зв’язки, від чого її крики перетворились на гарчання. Одинадцятирічний Джек Госкінз чув той рик крізь зачинені двері її спальні, та все одно розбирав слова, що вона казала його батьку: «Над собакою ти б зглянувся, — хрипіла вона, — то чого не зглянешся наді мною?»

— Я всього лиш обгорів на сонці, — сказав Джек, заводячи двигун. — Ось і все. Це сонячний, бляха, опік.

Хотілося хильнути.

О п’ятій годині того вечора автівка Техаського дорожнього патруля звернула на Рурал-Стар-рут, 2 і рушила під’їзною доріжкою до скрині 397. Лаві Болтон сиділа в себе на ґанку з сигаретою в руці, кисневий балон на візочку з гумовими колесами стояв біля її крісла-гойдалки.

— Клоде! — прохарчала вона. — У нас гість! Із Техаського патруля! Краще ходи сюди і з’ясуй, що йому треба!

Клод саме був на порослому бур’яном задвірку їхнього маленького будинку «на простріл» [195], знімав із мотузки прання й охайно складав у плетений кошик. Пральна машинка в мами працювала, але сушарка обхезалася незадовго до його приїзду, ще й цими днями мамі бракувало дихалки, щоб самій розвішувати білизну. Клод хотів купити їй перед від’їздом нову сушарку, та все відкладав. А тепер іще й Патруль, якщо мама не помиляється, а вона, мабуть, таки має рацію. Болячок у неї вистачало, та з очима все було гаразд.

Клод обійшов будинок і побачив високого копа, який виходив із чорно-білого кросовера. Угледівши на водійських дверцятах золотистий логотип Техасу, Клод відчув, як стискаються нутрощі. Він уже давно, дуже давно не робив нічого такого, за що його можна було б заарештувати, та це стискання було рефлекторним. Клод потягнувся в кишеню і бездумно схопив медальйон, що йому видали на шостий рік членства в «Анонімних наркоманах», — він так часто робив у скрутні хвилини.

Патрульний засунув сонцезахисні окуляри в нагрудну кишеню, а матуся спробувала підвестися з крісла-гойдалки.

— Ні, мем, не вставайте, — сказав він. — Я того не вартий.

Вона крекнула і знов усілася.

— Чи ви, пане, добром нагрітий. Як вас звати, офіцере?

— Сайп, мем. Молодший сержант Овен Сайп. Радий з вами познайомитися.

Зважаючи на набряклі суглоби старої пані, він обережно потис руку, в якій не було сигарети.

— Навзаєм, сер. Це мій син Клод. Приїхав із Флінт-Сіті, щоб трохи мені підсобити.

Сайп повернувся до Клода, який уже покинув жетон і простягнув руку для вітання.

— Радий з вами познайомитися, містере Болтон, — Сайп трохи потримав руку Клода, придивляючись. — Бачу, у вас трохи живопису на пальцях.

— Треба на обидві руки дивитися, щоби повністю утямити послання, — сказав Клод і простягнув другу руку. — Я сам їх набив, у в’язниці. Та якщо ви до мене приїхали, то, мабуть, уже в курсі.

— «НІЯК» і «МУШУ», — мовив патрульний Сайп, проігнорувавши запитання. — Я й раніше бачив тату на пальцях, але таких — ніколи.

— Ну, за ними ховається ціла історія, — відповів Клод, — і я завжди її розповідаю, як трапляється нагода. Реабілітуюся таким чином. Зараз я не вживаю, але ця відмова мені нелегко далася. Коли сидів за ґратами, то часто ходив на збори «АА» і «АН». Спершу тому, що там давали пухтики з «Кріспі Крем», але врешті ті промови почали до мене доходити. Я дізнався, що кожен наркоман тямить дві речі: що йому ніяк не можна вживати і що він мусить вживати. Такий собі уявний гордіїв вузол, розумієте? І не розрубаєш його, і не розв’яжеш, тож треба навчитися бути вище за нього. Це можливо, тільки треба пам’ятати суть ситуації. Мушу, але ніяк не можу.

— Гм, — видав Сайп. — Типу, алегорія така?

— Зараз він не п’є і не наркоманить, — подала голос Лаві зі свого крісла. — Навіть цього лайна не вживає.

Вона кинула недопалок у багнюку.

— Він хороший хлопчик.

— Я тут не через те, що він начебто щось погане накоїв, — м’яко відказав Сайп.

Клод розслабився. Трошки. Не варто сильно розслаблятися, коли патрульні Поліції штату наносить тобі несподіваний візит.

— Нам зателефонували з Флінт-Сіті, мабуть, справу якусь закривають, і їм треба уточнити дещо про чоловіка на ім’я Террі Мейтленд.

Сайп дістав телефон, трохи покопався в ньому й показав Клоду знімок.

— Це та пряжка, що була на поясі в якогось Мейтленда, коли ви з ним тієї ночі бачилися? І не питайте, що це означає, бо я сам не знаю. Мене просто послали до вас по відповідь.

Сайп, насправді, не за тим сюди приїхав, але Ралф Андерсон наголосив, а капітан Горас Кінні передав це Сайпу, що зустріч має пройти максимально дружньо, щоб Клод нічого не запідозрив.

Клод вдивився в екран, тоді повернув телефон.

— Я не впевнений, то вже давно було, але схоже на те.

— Гаразд, дякую. Дякую вам обом.

Сайп поклав телефон у кишеню і розвернувся йти.

— І все? — спитав Клод. — Ви стільки сюди їхали, щоб лише про це одне спитати?

— У двох словах — так. Комусь, мабуть, дуже кортіло знати. Дякую, що приділили мені час. Я все передам, як вертатимусь до Остіна.

— Далека путь, офіцере, — сказала Лаві. — Чом би вам спершу не зайти й не випити склянки солодкого чаю? Ми його з концентрату наколотили, та він непоганий.

— Ну, розсиджуватися в гостях я не можу, бо хочу повернутися додому затемна, але тут, надворі, зроблю пару ковтків, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти. Клоде, ходи до хати й принеси цьому добродієві склянку чаю.

— Скляночку, — виправив Сайп, показуючи цю грамульку великим і вказівним пальцями. — Два ковтки, і я поїхав.

Клод зайшов у дім. Сайп похилився плечем на одвірок ґанку й став позирати знизу вгору на Лаві Болтон, чиє добро­зичливе обличчя скидалося на ріку зморщок.

— Син добре до вас ставиться, як я бачу?

— Я без нього пропала б, — заявила Лаві. — Раз на два тижні перераховує мені гроші та приїжджає, коли може. Хоче примістити мене в якийсь старечий будинок в Остіні, і, мабуть, я невдовзі погоджуся, коли він зможе це собі дозволити, бо зараз поки не може. Мені дістався найкращий з усіх синів, офіцере Сайп: у молодості — забіяка, а в дорослому віці — надійний, мов скеля.

— Чув про таких, — мовив Сайп. — Скажіть, а він вас возить до «Великої сімки», що тут при дорозі? Там готують збіса смачний сніданок.

— Не довіряю я придорожнім кафешкам, — відповіла Лаві, діставши з кишені халата нову сигарету й затиснувши її між вставними щелепами. — Якось у сімдесят четвертому наїлася ковбасної трути [196] в Абіліні, то мало не померла. Мій хлопчик, як тут гостює, бере куховарство на себе. Він не Емеріл [197], та непогано вправляється. Знає, як із пательнею поводитись. Бекон у нього не пригорає.

Лаві запалила сигарету й підморгнула Сайпу. Офіцер усміхнувся, сподіваючись, що балон надійно запечатаний і стара не підірве їх обох до бісової матері.

— Ручаюся, що він і сьогодні зранку вам щось зготував, — сказав Сайп.

— Ще й як зготував. Кава, тости з родзинками і яєчня-бовтанка з вершковим маслом, саме так, як я люблю.

— Ви рано встаєте, мем? Я тільки тому цікавлюсь, що у вас кисневий балон і все таке…

— І він, і я, — відповіла жінка. — Із сонечком прокидаємося.

Клод повернувся з тацею, на якій стояли три склянки чаю з льодом: дві високі й одна низенька. Овен Сайп осушив свою за два ковтки, промокнув губи і сказав, що йому час іти. Болтони дивилися йому вслід: Лаві сиділа у своєму кріслі-гойдалці, Клод — на сходинках. Він супився на куряву, яка здіймалася за патрульною автівкою, що вже завертала на головну дорогу.

— Бачиш, як приємно мати справу з копами, коли нічого поганого не робиш? — спитала Лаві.

— Ага, — відповів Клод.

— Подолав таку велику путь, просто щоб спитати тебе про якусь пряжку від пояса. Ти тільки подумай!

— Він не тому приїздив, мамо.

— Ні? А навіщо тоді?

— Не певен, та не заради пряжки.

Клод поставив склянку на сходинку й глянув на свої пальці. На слова «НІЯК» і «МУШУ» — той гордіїв вузол, над яким він зміг піднестися. Клод підвівся.

— Піду краще познімаю решту білизни. Потім хочу з’їзди­ти до Хорхе й попитати, чи потрібна йому завтра моя допомога. Він дах кластиме.

— Ти хороший хлопчик, Клоде.

Він побачив сльози в маминих очах, і сам розчулився.

— Ходи сюди й обійми як слід свою стару мамцю.

— Так, мем, — відповів Клод і саме так і зробив.

Ралф і Джинні Андерсони готувалися їхати в офіс Гові Ґолда на зустріч, коли в Ралфа задзвонив мобільник. Телефонував Горас Кінні. Ралф із ним переговорив, поки Джинні вдягала сережки і туфлі.

— Дякую, Горасе. З мене належиться.

Ралф завершив виклик. Джинні очікувально глянула на нього.

— Що там?

— Горас послав офіцера Техаського патруля до оселі Болтонів у Мерісвіллі. Мав історію для прикриття, але насправді поїхав туди, щоб…

— Я в курсі, навіщо він туди їздив.

— Угу. Якщо вірити місіс Болтон, то сьогодні близько шостої ранку Клод готував їй сніданок. Якщо ти бачила тут Болтона о четвертій…

— Я подивилась на годинник, коли встала попісяти, — сказала Джинні. — Була 4:06.

— «Мепквест» показує, що відстань між Флінт-Сіті й Мерісвіллем становить чотириста тридцять миль [198]. Серденько, він би нізащо не встиг дістатися звідси додому й приготувати сніданок о шостій.

— Може, мама збрехала, — припустила Джинні, та якось невпевнено.

— Сайп, той патрульний, якого послав Горас, сказав, що його внутрішній радар ніякої брехні не вловив. А радар, як він каже, справний.

— То що, нам трапився черговий Террі, — мовила Джинні. — Чоловік, який перебуває одночасно у двох місцях. Бо він тут був, Ралфе. Був.

Не встиг Ралф відповісти, як у двері хтось подзвонив. Детектив накинув піджак, щоб сховати «глок» на поясі, і спустився на перший поверх. На ґанку стояв окружний прокурор Білл Семюелз, на диво не схожий на самого себе — у джинсах і простій білій футболці.

— Мені зателефонував Говард. Сказав, що в нього в офісі намічається зустріч, «неформальне зібрання у справі Мейтленда», як він висловився, і запропонував мені прийти. Я подумав, що ми можемо разом поїхати, якщо ви не проти.

— Та, певно, не проти, — відповів Ралф. — Тільки от що, Білле, — ти комусь іще про це розказував? Голові Ґеллеру? Шерифу Дуліну?

— Нікому. Я не геній, але з дуба не падав і вавки в голові не маю.

Джинні, копаючись у сумочці, приєдналася до Ралфа на виході.

— Привіт, Білле. Не чекала тебе тут побачити.

Білл безрадісно всміхнувся.

— Чесно кажучи, я й сам не чекав. Та ця справа — наче зомбі, ніяк не помре.

— А що твоя колишня думає щодо цього всього? — спитав Ралф, а коли Джинні на нього насупилася, додав: — Якщо переходжу межу, то так і скажи.

— О, так, ми це обговорювали, — відповів Семюелз. — Тільки я не зовсім коректно висловився. Вона обгово­рювала, а я слухав. Каже, що я доклав руку до вбивства Мейтленда, і не стану твердити, що вона зовсім не має рації, — Білл спробував усміхнутися, але не вийшло. — Та звідки нам було знати, Ралфе? От що мені скажи. Безпрограшний варіант був, чи не так? З огляду на минуле… знаючи, що всі наші дії були… скажи мені чесно, ти б вчинив якось інакше?

— Так, — відповів Ралф. — Я б не арештовував його на очах у цілого, бляха, міста і подбав би про те, щоб його заводили до суду через чорний хід. Ходімо, час їхати. А то ще спізнимось.