Аутсайдер

Шкода

Блимавка на батарейках, яку Алек Пеллі тримав на центральній консолі свого «експлорера», належала, так би мовити, до приладів «сірої зони». Не те щоб вона була цілком легальна, бо після служби в Поліції штату він уже вийшов на пенсію, а з іншого боку — наче й легальна, бо він був дійсним членом Поліцейського резерву Кеп-Сіті. Хай там як, але цього разу в Алека дійсно виникла потреба вчепити її на приладову дош­ку й увімкнути. За допомогою блимавки він за рекордний час дістався з Кеп-Сіті до Флінта і за чверть дев’ята вже стукав у двері за адресою Барнум-корт, 17. Тут новинарів не було, проте трохи далі по вулиці він побачив безжальне світло телевізійних прожекторів перед, як він вирішив, оселею Мейтлендів. Здається, не всі м’ясні мухи полетіли на свіжину, тобто на імпровізовану прес-конференцію Гові. Та Пеллі й не дуже на це сподівався.

Двері прочинив невеличкий, мов пожежний гідрант, рудуватий чоловік. Губи його були стиснуті так щільно, що здавалось, наче рота взагалі нема. Увесь напоготові видати промову «йди-до-біса». Позаду нього стояла жінка — блондинка із зеленими очима, на три дюйми [59] вища за свого чоловіка й набагато привабливіша, навіть без макіяжу і з набряклими повіками. Наразі вона не плакала, та плакав хтось інший — десь углибині будинку. Дитина. Одна з дів­чаток Мейтлендів, як вирішив Алек.

— Містер і місіс Меттінґлі? Я Алек Пеллі. Гові Ґолд вам зателефонував?

— Так, — відповіла жінка. — Заходьте, містере Пеллі.

Алек рушив уперед. Меттінґлі, на вісім дюймів [60] нижчий, але безбоязний, заступив йому дорогу:

— Покажіть, будь ласка, якесь посвідчення особи.

— Звісно.

Алек міг би показати свої водійські права, але спинився вибором на посвідці Поліцейського резерву. Нема їм потреби знати, що нині його чергові зміни становили щось на кшталт благодійної роботи, зазвичай у ролі почесного охоронця на рок-концертах, родео, реслінгових грищах і на «Монстер-джемі» [61], що відбувався тричі на рік у «Колізеї». Ще він підробляв у бізнес-кварталі Кеп-Сіті — ходив із крейдою на дрючку, коли хворіли контролерки платних парковок. Смиренний досвід для чоловіка, який колись командував загоном із чотирьох детективів Поліції штату, та Алек був не проти. Йому подобалось перебувати надворі під сонечком. До того ж він непогано знався на Біблії, а послання Якова 4:6 каже: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» [62].

— Дякую, — сказав містер Меттінґлі, ураз відступивши вбік і простягнувши руку. — Том Меттінґлі.

Алек потис її, наготувавшись до міцної хватки. І розчарований не був.

— Загалом я не підозріливий, район у нас тихий і хороший, проте я вже сказав Джеймі, що поки Сара й Ґрейсі сидять із нами під одним дахом, треба бути суперобережними. На Тренера Ті вже багато людей злиться, і, повірте, це лише початок. Як стане відомо, що він накоїв, то буде набагато гірше. Тож я радий, що ви їх забираєте.

Джеймі Меттінґлі докірливо глянула на нього.

— Що б там не зробив їхній батько, якщо він узагалі щось зробив, то вони в цьому не винні, — мовила вона чоловікові, а тоді до Алека: — Вони дуже пригнічені, особливо Ґрейсі. Бачили, як тата ведуть геть у наручниках.

— Господи Ісусе, ти почекай, поки вони дізнаються чому, — сказав Меттінґлі. — А вони дізнаються. У наш час діти про все дізнаються. Через трикляті інтернети, фейсбуки й щебетання в твітері.

Він похитав головою і продовжив:

— Джеймі має рацію, невинний, поки провини не доведено в суді, це цілком по-американськи, але коли поліція вчиняє такий публічний арешт… — він зітхнув. — Ви пити не хочете, містере Пеллі? Перед матчем Джеймі зробила чай із льодом.

— Дякую, та краще я відвезу дівчат додому. Їхня мама вже чекає.

Передати дітей матері — це лише перша справа на сьогодні. Перед тим як ступити під сліпуче світло телекамер, Гові зі швидкістю кулемета проторохтів список завдань, і другим пунктом Алек мав мотнутися назад до Кеп-Сіті й дорогою зробити кілька телефонних дзвінків — попросити послуги в старих знайомих. Знов у запрягу, і це добре (набагато краще, ніж позначати шини крейдою на Мідланд-стрит), та саме це, перше, завдання було нелегким.

Дівчатка сиділи в кімнаті, що, судячи з риб’ячих опудал, які стрибали стінами з нефарбованих соснових дощок, була чоловічим барлогом Тома Меттінґлі. На величезному пласко­му екрані виправляв дуропляси Губка Боб у своєму містечку Бікіні-Боттом, тільки без звуку. Дівчата, по яких прийшов Алек, скрутилися калачиком на дивані, так і не знявши своїх футболок і бейсболок із символікою «Золотих драконів».

На обличчях і досі виднівся золотисто-чорний грим — певно, це мама розфарбувала їх кілька годин тому, іще до того, як колись дружній світ став на задні лапи й про­гриз діри в їхній родині. Майже вся фарба на облич­чі молодшого дівчати зійшла зі слізьми.

Старша дівчинка побачила здоровенний незнайомий силу­ет у дверях і ще міцніше обійняла сестру. Хоч в Алека своїх дітей не було, він любив малечу, і від інстинктивного поруху Сари Мейтленд йому здавило серце: дитина боронить дитину.

Він став посеред кімнати, склавши руки на грудях.

— Саро? Я друг Гові Ґолда. Ти ж знаєш його, так?

— Так. З моїм татом усе гаразд?

Сара говорила майже пошепки, голос захрип від плачу. Ґрейс узагалі ні разу не поглянула на Алека, а тільки сховала обличчя в западинку на плечі старшої сестри.

— Так. Він попросив, щоб я відвіз вас додому.

Не зовсім правда, проте зараз не час присікуватися до дрібниць.

— А він уже там?

— Ні, але мама вдома.

— Можна піти пішки, — ледь чутно вимовила Сара. — Це трохи далі вулицею. Я триматиму Ґрейс за руку.

Ґрейс Мейтленд замотала головою на знак протесту, не відриваючись від плеча старшої сестри.

— Тільки не ввечері, зараз уже сонце сіло, люба, — сказала Джеймі Меттінґлі.

«І не сьогодні», — подумав Алек. І впродовж багатьох наступних вечорів. Чи днів.

— Нумо, дівчатка, — гукнув Том удавано веселим (а через те скоріш зловісним) голосом. — Я проведу вас до дверей.

Під ліхтарем на ґанку Джеймі Меттінґлі здавалася ще блідішою. Протягом якихось трьох годин вона з футбольної вболівальниці перетворилася на пацієнтку онкологічного відділення.

— Це жах, — сказала вона. — Наче всенький світ перевернувся. Дякувати Богу, що наша дівчинка зараз у таборі. Ми на гру пішли сьогодні тільки через те, що Сара і Морін — найкращі подружки.

Зачувши ім’я подруги, Сара Мейтленд також заплакала, від чого молодша сестра знову завелася. Алек подякував подружжю Меттінґлі й повів дівчат до «експлорера». Вони йшли повільно, опустивши голови й тримаючись за руки, наче діти в казці. Пеллі прибрав із переднього сидіння звичну купу непотребу, і сестри разом втиснулися на те крісло. Ґрейс знову зарилася обличчям у западинку на плечі Сари.

Алек не збирався пристібати їм паски — до яскравого кола, що осявало тротуар і моріжок Мейтлендів, було не більше двох десятих милі [63]. Перед будинком лишилася єдина телевізійна команда. Вони прибули від дочірнього каналу «Ей-Бі-Сі» у Кеп-Сіті — четверо чи п’ятеро хлопців, що згуртувалися в тіні супутникової антени, встановленої на даху вантажівки, і попивали каву з пластикових склянок. Коли вони побачили, що на під’їзну доріжку Мейтлендів завертає «експлорер», то одразу заметушилися.

Алек опустив шибку й заговорив до них своєю найкращою інтонацією в стилі «стояти-руки-вгору»:

— Не знімати! Не знімати цих дітей!

Це на кілька секунд спинило телевізійників, та лиш на кілька. Говорити м’ясним мухам від преси, що знімати не можна, це наче просити москітів, щоб ті не кусалися. Алек іще пам’ятав часи, коли все було інакше (ту сиву давнину, коли джентльмени ще прочиняли двері перед панянками), але ті дні минули. Самотній репортер, який вирішив лишитись тут, у Барнум-корт (Алек пригадав цього латино­американця, який вів прогноз погоди у вихідні й був небайдужий до краваток-метеликів), уже схопився за мікрофон і став перевіряти блок живлення на поясі.

Двері до будинку Мейтлендів відчинилися. Сара побачила матір і почала вибиратися з машини.

— Стривай, Саро, — сказав Алек і потягнувся до заднього сидіння.

Перед виїздом Пеллі заскочив у ванну на першому поверсі й узяв пару рушників, які тепер передав дівчаткам.

— Замотайте собі обличчя, тільки очі не затуляйте, — усміхнувся він. — Як бандити в кіно, окей?

Ґрейс просто дивилася на нього, та Сара все зрозуміла і пов’язала рушник сестрі на голову. Алек натягнув його на рота й носа Ґрейс, а Сара сама впоралася. Вони вийшли з автівки і побігли крізь немилосердне світло від телефургона, притримуючи рушники під підборіддям. Дівчатка були схожі не на бандитів, а на бедуїнів у піщаній бурі. Алек за все своє життя не бачив таких сумних, таких розпачливих дітлахів.

У Марсі Мейтленд не було рушника, щоб сховати облич­чя, тож саме на ній і зосередився оператор.

— Місіс Мейтленд! — гукнув до неї Краватка. — Як ви можете прокоментувати арешт свого чоловіка? Ви з ним уже говорили?

Ставши перед камерою (і спритно пересуваючись, щой­но оператор пробував узяти інший ракурс), Алек тицьнув пальцем у Краватку:

— Один крок на моріжок, hermano [64], і ти ставитимеш свої паскудні запитання Мейтленду із сусідньої камери.

Краватка кинув на нього ображений погляд.

— Ти кого hermano кличеш? Я просто роблю свою роботу.

— Діймаєш бідну жінку й двох малих дітей, — погодився Алек. — Ото робота.

Та його власна робота тут скінчилася. Місіс Мейтленд обхопила руками дочок і завела їх додому. Тепер вони в безпеці — принаймні наскільки це було можливо, бо Алек відчував, що дві сестрички ще дуже нескоро віднайдуть відчуття безпеки.

Краватка потупцював тротуаром і поманив за собою оператора — Алек повертався до свого авто.

— Як вас звати, сер? Ви хто?

— Дід Пихто. Спитаєш іще раз, скажу те саме. Вам тут нічого ловити, тож дайте людям спокій, окей? Їх це все не має зачіпати.

Пеллі знав, що з однаковим успіхом міг би говорити китайською. Сусіди вже повиходили на моріжки, з нетерпінням чекаючи нової серії безупинної драми в Барнум-корт.

Алек виїхав заднім ходом із під’їзної доріжки і попрямував на захід, розуміючи, що оператор піймає кадр з його номерами, і вже скоро вони знатимуть, хто він такий і на кого працює. Новина не сенсаційна, та вона стане за вишеньку на торті, що його подадуть глядачам новин об одинадцятій. Він на хвильку загадався, що відбувалося зараз у тому будинку, — приголомшена й перелякана матір намагається заспокоїти двох приголомшених і переляканих дівчат, які так і не змили з себе гриму спортивних уболівальників.

«Це він зробив? Як ти думаєш?» — спитав він Гові, коли той зателефонував і стисло виклав ситуацію. Байдуже насправді, робота є робота, та йому завжди були цікаві такі речі.

«Я не знаю, що думати, — відповів Гові, — та я знаю, чим ти займешся після того, як відвезеш Сару і Ґрейсі додому».

Побачивши перший вказівник, що мав вивести його на автостраду, Алек зателефонував у «Шератон» Кеп-Сіті й попросив покликати консьєржа, з яким мав справу в минулому.

Чорт забирай, він майже з усіма колись мав справи.

Ралф і Білл Семюелз сиділи в Ралфовому кабінеті, послабивши вузли на краватках і розстебнувши комірці. Світло телекамер надворі згасло десять хвилин тому. На робочому телефоні Ралфа горіли всі чотири кнопки, але з вхідними викликами розбиралася Сенді Мак-Ґілл, і розбиратиметься вона з ними аж до одинадцятої, коли прийде Джеррі Малден. Поки що робота в неї була нескладна, навіть одноманітна: «Наразі Поліцейське управління Флінт-Сіті комен­тарів не дає. Слідство триває».

Ралф тим часом працював на своєму персональному телефоні. І тільки зараз поклав його назад, до кишені піджака.

— Юн Сабло поїхав із дружиною до тестя й тещі. Каже, що вже двічі відкладав поїздку, і цього разу вибору взагалі не мав, якщо тільки не виникне бажання тиждень спати на дивані. А це, як він сам каже, дуже незручно. Повернеться завтра і, ясна річ, прийде на досудове слухання.

— Тоді пошлемо в «Шератон» когось іншого, — відповів Семюелз. — Шкода, що Джек Госкінз у відпустці.

— Ні, не шкода, — сказав Ралф, і Семюелз розсміявся у відповідь.

— Згоден, тут ти мене підловив. Наш хлопчик Джекі, може, і не найгірший детектив штату, проте мушу визнати, що він уже за крок від цього звання. Ти знаєш усіх детективів у Кеп-Сіті. То телефонуй їм, поки не знайдеш когось притомного.

Ралф похитав головою.

— Нам потрібен Сабло. Він знайомий з матеріалами справи, він — наш зв’язок із поліцією штату. У нас немає часу з ними скубтися, враховуючи всі події цього вечора. Бо справа розвивається не зовсім так, як ми очікували.

Недомовка року, як не століття. Цілковите здивування Террі та явний недобір почуття провини вразили Ралфа навіть більше за те неймовірне алібі. Чи можливо, щоб чудовисько всередині Террі не просто вбило хлопчика, а й стерло всі спогади про те, що накоїло? А тоді… що? Заповнило прогалину докладною фіктивною історією про вчительську конференцію в Кеп-Сіті?

— Якщо терміново когось не відправиш, то той Ґолдів хлопець…

— Алек Пеллі.

— Саме так. Він першим дістанеться до записів із камер спостереження в готелі. Тобто якщо ті записи в них досі є.

— Є. Усі матеріали зберігаються протягом тридцяти днів.

— Ти це точно знаєш?

— Так. Але в Пеллі немає ордера.

— Годі тобі. Думаєш, він йому потрібен?

Правду кажучи, Ралф так не думав. Алек Пеллі більше двадцяти років прослужив детективом у Поліції штату. За цей час він устиг зав’язати купу знайомств, а оскільки наразі працював на такого успішного адвоката в кримінальних справах, як Гові Ґолд, то ці знайомства він неодмінно підтримував.

— Тепер твоя ідея про публічний арешт видається не дуже вдалою, — сказав Семюелз.

Ралф кинув на нього суворий погляд.

— Та ти ж на неї погодився.

— Без особливого ентузіазму, — відповів Семюелз. — Давай на прямоту, як всі вже розійшлися по домівках і лишились тільки ми, дівчатка. Для тебе то була справа особиста.

— Збіса правду кажеш, — мовив Ралф. — І досі така є. Й оскільки тут лишились тільки ми, дівчатка, то дозволь нагадати, що ти не просто так собі погодився. У тебе восени вибори, і такий ефектний, резонансний арешт аж ніяк тобі не зашкодить.

— Я про це взагалі не думав, — відказав Семюелз.

— Гаразд. Ти про це взагалі не думав, просто поплив за течією, але якщо ти вирішив, що той арешт на бейсбольному стадіоні відбувся тільки через мого сина, то раджу тобі ще раз й уважніше придивитися до фотографій із місця злочину та згадати про додаток до звіту про розтин, що надіслала Фелісіті Акерман. Такі хлопці на одній жертві ніколи не спиняються.

Семюелз знову почав заходитися рум’янцем.

— Хочеш сказати, що я фотографій не дивився і звіту не читав? Господи, Ралфе, це ж я назвав його сраним канібалом, на камеру.

Ралф провів долонею по щоці. Щетина вже пошкрябувала шкіру.

— Нема резону зараз сперечатись, хто що сказав чи хто що зробив. Головне пам’ятати — немає значення, хто першим дістанеться тих записів із камер спостереження. Якщо навіть Пеллі, то він усе одно не зможе взяти їх попід пахви й понести геть, правда? І стерти теж не зможе.

— Правда, — відповів Семюелз. — Та й, зрештою, ті записи можуть бути не дуже переконливі. Як-от ми побачимо на відео чоловіка, просто схожого на Мейтленда…

— Точно. А довести, що це саме він, ґрунтуючись на кількох кадрах, — це вже зовсім інша матерія. Особливо проти наших свідків і відбитків, — Ралф устав і прочинив двері. — Може так статися, що той відеоматеріал — ще не найважливіший доказ. Мені треба декому зателефонувати. Давно вже треба було.

Семюелз пішов за ним у приймальню. Сенді Мак-Ґілл сиділа на телефоні. Ралф наблизився до жінки й провів реб­ром долоні собі по горлу. Вона поклала слухавку й очіку­вально на нього глянула.

— Еверетт Раундгілл, — сказав Ралф. — Голова кафедри викладачів англійської в старших класах. Знайди його номер і зв’яжися з ним.

— Знайти його номер — не проблема, він у мене вже є, — відповіла Сенді. — Раундгілл уже двічі телефонував, хотів поговорити з чільним слідчим, але я фактично відказала йому стати в чергу.

Сенді підібрала стос записок із позначкою «ПОКИ ВАС НЕ БУЛО» і помахала ним перед Ралфом.

— Я збиралася покласти їх вам на стіл, щоб ви завтра переглянули. Знаю, що неділя, та я всім казала, що ви майже напевне прийдете на роботу.

Утупившись в підлогу, а не в чоловіка поруч себе, Білл Семюелз дуже повільно промовив:

— Раундгілл телефонував. Двічі. Мені це не подобається. Не подобається взагалі.

Того суботнього вечора Ралф повернувся додому за чверть одинадцята. Натиснув кнопку пускового механізму, що піднімав двері, заїхав у гараж, знов натиснув кнопку. Двері слухняно заторохкотіли вниз своїми рейками — хоч щось у цьому світі лишається нормальним і зрозумілим. Натисни на кнопку «А», і якщо в акумуляторному відсіку пульта стоять відносно свіжі «дюрасели», то гаражні двері «С» відчиняться й зачиняться.

Ралф вимкнув двигун і лишився просто сидіти в темряві, постукуючи по керму обручкою й пригадуючи пісеньку зі своїх бурхливих підліткових років: «Голений і стрижений… марафет! Співає дім розпусти… квартет!» [65].

Прочинилися двері, і вийшла Джинетт, зап’ята в домашній халат. З кухні пробивалася тонка смуга світла, і в ньому він побачив, що дружина взула капці-кролики, які він жартома подарував їй на минулий день народження. Справжнім подарунком стала поїздка на Кі-Вест [66] — лише для них двох, і вони чудово провели час. Зараз від поїздки лишилися тільки туманні спогади, як це трапляється з усіма відпустками: такі речі не триваліші за післясмак цукрової вати. А от комічні капці зосталися, рожеві капці з магазину «Все по долару» зі смішними маленькими вічками й висячими вушками. Ралф поглянув на дружину, і йому в очах запекло. Він почувався так, мов постарів на двадцять років — відтоді як ступив на ту галявину в парку Філіс і побачив криваву руїну, що колись була маленьким хлопчиком, який, мабуть, боготворив Бетмена і Супермена.

Він вийшов з авто й міцно обійняв дружину, притиснувшись неголеною щокою до її гладенької, нічого спершу не кажучи, намагаючись стримати сльози, що так хотіли пролитися.

— Любий, — сказала вона. — Любий, ти його піймав. Ти його вже піймав, що не так?

— Може, нічого, — відповів він. — Може, усе. Я мав би провести з ним попередній допит. Та Господи Боже, у мене не було жодних сумнівів!

— Ходімо, — мовила вона. — Я зроблю чаю, і ти мені про все розповіси.

— Я після чаю не засну.

Жінка відхилилася й поглянула на нього очима — такими ж гарними й темними в п’ятдесят років, як і колись у двадцять п’ять.

— А чи ти спатимеш узагалі? — спитала вона, та відповіді не отримала. — Справу закрито.

Дерек поїхав до табору в Мічиґані, тож удома були тільки вони вдвох. Джинетт поцікавилася, чи не хоче він глянути новини об одинадцятій по телевізору на кухні, але Ралф похитав головою. Останнє, чого йому хотілося, це бачити десятихвилинний репортаж про те, як Монстра з Флінт-Сіті загнали в тісний кут. Дружина зробила до чаю тости з родзинками. Ралф сів за кухонний стіл і, споглядаючи свої руки, усе їй переповів. Еверетта Раундгілла він залишив на останок.

— Він на нас усіх розлютився, — сказав Ралф, — але оскільки перетелефонував йому саме я, то мені й дісталося на кабачки.

— Тобто він підтвердив історію Террі?

— Кожне його слово. Раундгілл підібрав Террі й двох інших учителів, Квейда і Ґрант, біля будівлі старших класів. У вівторок о десятій ранку, як і домовлялися. Приблизно об 11:45 вони дісталися готелю «Шератон» у Кеп-Сіті, якраз устигли забрати перепустки на конференцію та сісти за свій столик на урочистому ланчі. Раундгілл казав, що десь на годину після ланчу він спустив Террі з очей, але гадає, що з ним був Квейд. У всякому разі, близько третьої вони знов усі зібралися — а саме тоді місіс Стенгоуп бачила, як він завантажує велосипед Френка Пітерсона і самого Френка у білий брудний фургон за сімдесят миль на південь від готелю «Шератон».

— Ти говорив із Квейдом?

— Так. Дорогою додому. Він не злився… от Раундгілл розлютився так, що погрожував ініціювати розслідування за участі генерального прокурора… а Квейд повірити в це не міг. Був приголомшений. Сказав, що після ланчу вони з Террі пішли до крамниці вживаних книжок під назвою «Друге видання», потинялися там, а потім повернулися на Кобена.

— А Ґрант? Що він?

— Не він, а вона, Деббі Ґрант. Я ще з нею не говорив, її чоловік сказав, що вона пішла гуляти з подругами, а коли вона з ними йде, то завжди вимикає телефон. Зв’яжуся з нею завтра зранку, а коли зв’яжуся, то певен, що вона пітвердить усе, що розповіли мені Раундгілл і Квейд, — Ралф відкусив маленький шматок тосту, тоді поклав його назад на тарілку. — Це я в усьому винен. Якби я затягнув Террі на попереднє свідчення в четвер увечері, вже після того, як його ідентифікували Стенгоуп і мала Морріс, то тоді б я знав, що в нас проблеми, і новини не розлетілись би по всьому телебаченню та інтернету.

— А на той час ти б уже отримав збіг за відбитками Террі Мейтленда, так?

— Так.

— Відбитки у фургоні, відбитки на ключі запалювання від фургона, відбитки в автівці, яку кинули біля річки, на гілці, якою він скористався, щоб…

— Так.

— А тоді — ще свідки. Чоловік за пабом «Коротунів» і його друг. Плюс водійка таксі. І той викидайло зі стрип-клубу. Вони всі його знали.

— Угу, і тепер, після арешту, я не сумніваюся, що знайдеться ще кілька очевидців із «Прошу, джентльмени». Здебільшого холостяки, які не мусять пояснювати дружинам, що вони там робили. І все одно треба було зачекати. Може, треба було зателефонувати в адміністрацію старших класів і перевірити його пересування в день убивства, тільки сенсу в цьому не було, бо ж літні канікули й усе таке. Що вони могли мені сказати, окрім як «Його тут нема»?

— І ти боявся, що як почнеш ставити запитання, то йому одразу все відрапортують.

Тоді цей аргумент здавався очевидним, але зараз — дурним. Гірше — він відгонив недбалістю.

— За свою кар’єру я вже не раз помилявся, але так — ніко­ли. Я мов засліп.

Дружина гаряче захитала головою.

— Пам’ятаєш, що я тобі сказала, коли ти мені виклав, як плануєш учинити?

— Так.

«Уперед. Забери його від хлопчиків — і чимшвидше».

Ось що вона сказала.

Вони сиділи й дивилися одне на одного через кухонний стіл.

— Це неможливо, — зрештою промовила Джинні.

Ралф наставив на неї палець:

— Гадаю, ти дісталася суті питання.

Вона задумливо сьорбнула чаю, потім глянула на нього поверх обідка кухлика.

— Є таке старе повір’я, що кожен з нас має двійника. Здається, Едґар Аллан По навіть написав про це оповідан­ня. «Вільям Вілсон», ось як воно зветься.

— По писав свої оповідання ще до того, як з’явилися відбитки пальців і ДНК. Результатів ДНК у нас іще нема, поки чекаємо, але якщо тест покаже збіг, і це він, то зі мною, мабуть, усе буде гаразд. А якщо це чужа ДНК, то мене втовкмачать до психушки. Тобто втовкмачать уже після того, як звільнять із роботи й подадуть до суду за неправомірний арешт.

Джинні узяла свій тост, потім опустила назад на тарілку.

— У тебе є його тутешні відбитки. І його тутешню ДНК ти також отримаєш, я в цьому певна. Але Ралфе… у тебе нема ані відбитків, ані ДНК тамтешніх. Від тої людини, що відвідувала конференцію в Кеп-Сіті. Що як хлопчика вбив Террі Мейтленд, а на конференції був його двійник?

— Якщо ти маєш на увазі, що в Террі Мейтленда є брат-близнюк, яких колись у дитинстві розлучили, і вони мають ідентичні відбитки й ДНК, то це неможливо.

— Я не це маю на увазі. А те, що в тебе немає жодного судово-експертного доказу, що в Кеп-Сіті побував саме Террі. Якщо Террі був тут, а докази свідчать, що таки був, то там мав бути його двійник. Це єдине логічне пояснення.

Ралф розумів цю логіку. У детективних романах, які полюбляла читати Джинні (усі ці Аґати Крісті, Рекси Стаути [67] й Гарлани Кобени), логіка ставала наріжним камінням останнього розділу, коли міс Марпл, Неро Вулф чи Майрон Болітар нарешті розкривали таємницю. У цій справі також був один незаперечний факт, безумовний, мов гравітація: одна й та сама людина не може перебувати одночасно у двох місцях.

Але якщо Ралф довіряв показанням тутешніх свідків, то мав так само довіряти свідкам, які казали, що були з Мейтлендом у Кеп-Сіті. Як він міг у них сумніватися? Раундгілл, Квейд і Ґрант, усі вони викладали на одному факультеті. Щодня бачилися з Мейтлендом. Невже він, Ралф, мав повірити в те, що всі три викладачі змовились, щоби вигородити вбивцю і ґвалтівника малої дитини? Чи в те, що вони провели дві доби з бездоганним двійником Террі й нічого не запідозрили? І навіть якби він сам у це повірив, то чи вдалося б коли-небудь Біллу Семюелзу переконати в цьому присяжних, тим паче якщо в Террі був такий досвідчений і вправний адвокат, як Гові Ґолд?

— Ходімо в ліжко, — сказала Джинетт. — Я поділюся своїм «Ембієном» [68] і потру тобі спинку. Завтра буде видніше.

— Ти справді так гадаєш? — спитав Ралф.

Поки Джинетт Андерсон терла спинку чоловікові, Фред Пітерсон і його старший син (тепер, коли Френкі помер, його єдиний син) збирали тарілки та наводили лад у вітальні й маленькій кімнаті. І хоча це була поминальна гостина, послідки лишилися майже ті самі, що й після великої та довгої вечірки, що їх влаштовують у заміських будинках.

Оллі здивував Фреда. Хлопчик був типовим егоцентричним підлітком, якого часто треба двічі-тричі просити, щоб забрав свої шкарпетки з-під кавового столика. Але сього­дні, відтоді як Арлін випроводила останніх із нескінченного потоку гостей, Оллі став метким і неремстивим помічником. Близько сьомої збіговище друзів і сусідів почало убувати, і Фред сподівався, що до восьмої це все скінчиться (Господи, як він утомився кивати, коли люди йому казали, що Френкі вже на небесах), але тоді прийшли новини, що за вбивство Френкі заарештували Террі Мейтленда, і цей бісовий коловорот почався знову. І другий цикл уже дійсно скидався на вечірку, хоч і похмуру. Знову й знову Фредові розповідали, що а) у це неможливо повірити, що б) Тренер Ті завжди здавався таким нормальним, і що в) голка в Мак-Алістері — то залегке для нього покарання.

Оллі ходив із вітальні до кухні й із кухні до вітальні, носив склянки й стоси посуду та завантажував їх у посудомийну машину з таким завзяттям, яке Фред і уявити собі не міг. Коли посудомийка наповнилася, Оллі її запустив і взявся далі полоскати посуд, складаючи його в раковину для наступного миття. Фред заніс тарілки, які гості полишили в маленькій кімнаті, потім знайшов іще посуд на столі для пікніків на задвірку, куди деякі відвідувачі виходили покурити. Поки це все зрештою скінчилося, крізь їхній будинок устигло промайнути чоловік п’ятдесят чи шістдесят: усі, хто жив по сусідству, плюс доброзичливці з інших частин міста, не кажучи вже про отця Брікстона та всіляких його підручних (його групі [69], подумав тоді Фред) із церкви св. Антонія. Вони йшли та йшли — цей потік тужильників і витріщак.

Фред та Оллі мовчки займалися своїм прибиранням, кожен був занурений у власні думки й у власне горе. Поприймавши протягом кількох годин співчуття (і, заради правди, навіть слова цілковитих незнайомців були сердечні), вони вже були не в змозі втішати один одного. Може, то було дивно. Може, сумно. Може, у літературі це назвали б іронією. Фред був надто втомлений і пригнічений, щоб про це міркувати.

Протягом усього дійства мати мертвого хлопчика сиділа на дивані у свої найкращій вихідній шовковій сукні, звівши коліна разом й обхопивши долонями товсті плечі, наче їй було холодно. Вона не вимовила ні слова відтоді, як нарешті пішли останні за цей вечір гості (тобто стара місіс Ґібсон із сусіднього будинку, яка очікувано трималась до останку).

«От тепер їй можна йти, тепер уже запаслася плітками», — сказала Арлін Пітерсон чоловікові, коли замкнула вхідні двері й похилилася на одвірок своїм масивним тілом.

Коли попередник отця Брікстона їх одружував, Арлін Келлі була худенькою подобою в білому мереживі. Вона ще лишалася стрункою та красивою після того, як народила Оллі, але то було сімнадцять років тому. Вона почала набирати вагу після народження Френка й тепер стояла на межі ожиріння… хоч для Фреда вона ще досі була гарна, тож йому забракло духу дослухатися до поради лікаря Конноллі, яку він дав на останньому огляді: «Тобі, Фреде, ще років п’ятдесят світить, якщо ти не впадеш десь із даху чи не скочиш перед вантажів­кою. Але в твоєї дружини діабет другого типу, і якщо вона хоче бути здоровою, то їй треба скинути фунтів п’ятдесят [70]. І ти маєш їй допомогти. Зрештою, вам обом є заради чого жити».

Тільки зараз, коли Френкі не просто помер — його вбили, — більшість причин жити далі здавалися дурними й незначними. В уяві Фреда лише Оллі зберіг свою колишню цінність і важливість, і навіть у такому горі він розумів, що протягом наступних тижнів і місяців йому з Арлін треба буде поводитись із сином з особливою обачністю. Оллі також горював. Хлопець доклав свою лепту (і навіть більше того) до прибирання залишків цього останнього акту в племінному поховальному обряді Франкліна Віктора Пітерсона, але завтра їм доведеться дозволити йому повернутися до нормального дитинства. На це піде час, але зрештою він знову стане звичайним хлопчиком.

«Наступного разу, як я побачу шкарпетки Оллі під кавовим столиком, то тільки зрадуюся, — пообіцяв собі Фред. — І я урву цю жахливу, неприродну тишу, щойно придумаю, що сказати».

Але в голову нічого не приходило. Поки Оллі, мов уві сні, пройшов повз батька до малої кімнати, тягнучи за шланг пилосмок, Фред подумав (навіть не уявляючи, як помиляється), що гірше вже бути не може.

Він зупинився біля входу до кімнати й став дивитися, як Оллі чистить сірий килим з тою самою химерною, неочікуваною завзятістю, довгими рівномірними рухами загортаючи ворс спершу в один бік, а потім в інший. Крихти від «Набс», «Орео» та «Рітців» [71] зникали, мов їх ніколи й не було, і Фред нарешті знайшов, що сказати:

— Я пропилосмокаю у вітальні.

— Я й сам можу, — відповів Оллі.

Очі в нього почервоніли й набрякли. Попри різницю у віці між двома братами (сім років), вони були навдивовижу близькі. А може, ніякого дива в цьому не було, може, саме такий проміжок і зводить братське суперництво до мінімуму. Й Оллі став для Френка чимось на кшталт другого батька.

— Знаю, — сказав Фред, — але треба ділитися.

— Окей. Тільки не кажи, що «так би хотів Френкі». Інакше я задушу тебе оцим шлангом.

У відповідь Фред усміхнувся. Мабуть, не перша усмішка відтоді, як минулого вівторка до них завітала поліція, але точно перша справжня.

— Згода.

Оллі закінчив із килимом і підкотив пилосмок до батька. Коли Фред затягнув його у вітальню й узявся за свій килим, Арлін підвелася на ноги і, не обертаючись, попленталась на кухню. Оллі й Френк перезирнулися. Оллі стенув плечима. Фред зробив те саме й продовжив прибирати. Люди прийшли розділити їхнє горе і, з погляду Фреда, це було добре, але ж Йосип драний, після них лишився такий безлад. Фред утішив себе думкою, що все склалося б набагато гірше, якби це були ірландські поминки [72], але після народження Оллі він відмовився від спиртного, й алкоголю в будинку Пітерсонів не водилося.

Із кухні долинув абсолютно несподіваний звук — сміх.

Фред та Оллі знову перезирнулися. Оллі поспішив на кухню, де сміх його мами, який спершу здавався природним і легким, тепер почав набирати істеричних ноток. Фред наступив на кнопку вимикання пилосмока, заглушив його і пішов слідом.

Арлін Пітерсон стояла спиною до раковини, схопившись за свій величенький живіт, і мало не вищала від сміху. Облич­чя набуло яскравого червоного кольору, наче в неї піднялась температура. По щоках лилися сльози.

— Ма? — гукнув Оллі. — Якого біса?

Хоч вони вже прибрали посуд із маленької кімнати та вітальні, тут, на кухні, ще лишалася купа роботи. Обабіч раковини тягнулися стільниці, а в закуточку стояв стіл, за яким родина Пітерсонів зазвичай збиралася вечеряти. Усі ці поверхні були заставлені недоїденими печенями, пластиковими контейнерами «Таппервер» і залишками їжі в алю­мінієвій фользі. На плиті покоївся кістяк недоїденої курки й підливник із загуслим коричневим слизом.

— Нам цих недоїдків на місяць вистачить! — насилу вимовила Арлін.

Регочучи, вона зігнулася навпіл, тоді випрямилася. Щоки стали пурпуровими. Руде волосся, яке вона передала у спадок обом своїм синам (тому, що стояв перед нею, і тому, що вже лежав у землі), вибилося з-під шпильок, що вона ними тимчасово гамувала пасма, і тепер обрамило її почервоніле обличчя пухнастим вінцем.

— Погані новини — Френкі помер! Хороші новини — я не ходитиму по магазинах іще дуже… дуже… довго!

Вона почала завивати. Цьому звукові належало лунати не в їхній кухні, а десь у притулку для божевільних. Фред наказав ногам рухатися, хотів піти до неї й обійняти, але спершу кінцівки не послухалися. Оллі кинувся до матері, та не встиг її дістатися, як Арлін схопила курку й жбурнула геть від себе. Оллі ухилився. Розбризкуючи начиння, курка пролетіла з одного кінця кухні в інший і зі страхітливим хряц-шльоп вдарилась об стіну. На шпалерах під годинником лишилася жирна пляма.

— Мамо, зупинися. Припини.

Оллі спробував узяти її за плечі й обійняти, але Арлін вислизнула в нього з рук і кинулася до одної зі стільниць, так само сміючись і завиваючи. Вона взяла в обидві руки тацю з лазаньєю (яку приніс один із лизоблюдів отця Брікстона) і перекинула її собі на голову. Холодна паста вивалилася на волосся і плечі Арлін. Жінка вергнула тацю у вітальню.

— Френкі помер, а в нас тут, бляха, ціле італійське застілля!

Тепер заворушився Фред, але Арлін також від нього вислизнула. Вона сміялася, мов перезбуджене дівчисько за захопливою грою у квача. Жінка схопила пластиковий контейнер, повний зефіру «Маршмеллоу Ділайт». Почала його підіймати, а потім впустила собі між ніг. Сміх припинився. Одна її рука вчепилася у велику ліву цицьку. Друга долонею лягла понад цицькою на груди. Арлін поглянула на чоловіка широкими очима, у яких досі стояли сльози.

«Ці очі, — подумав Фред. — У ці очі я колись закохався».

— Мам? Мамо, що таке?

— Нічого, — відповіла вона, і потім: — Мабуть, серце.

Похилившись, жінка дивилася на курку й зефірний десерт. З волосся спадала паста.

— Погляньте, що я наробила.

Арлін видала довге, гучне і хрипке зітхання. Фред її підхопив, та вона була заважка, тож ковзнула долі між його рук. Ще до того, як вона повалилася на бік, Фред помітив, що рум’янець уже сходить з її щік.

Оллі закричав і впав перед нею на коліна:

— Мам! Мам! Мамо! — і, поглянувши на батька: — Здається, вона не дихає!

Фред відштовхнув сина вбік.

— Набирай «дев’ять-один-один».

Не дивлячись, чим займається Оллі, Фред ковзнув рукою по товстій шиї дружини, намацуючи пульс. Пульс був, але нерівний, хаотичний: тук-тук, туктуктук, тук-тук-тук. Фред сів на неї верхи, ухопив правицею свій лівий зап’ясток і почав ритмічно тиснути дружині на груди. А чи правильно він це робить? Чи можна це взагалі назвати непрямим масажем серця? Він не знав, та коли Арлін розплющила очі, його власне серце мов стрибнуло вгору. Ось вона, вона повернулася.

«Це насправді не серцевий напад. Вона перенервувала, от і все. Знепритомніла. Здається, це називається синкопальним станом. Але, кохана, ми саджаємо тебе на дієту, а на день народження ти отримаєш один із тих браслетів, що вимірюють…»

— Непорядок влаштувала, — прошепотіла Арлін. — Вибачте.

— Не силуйся говорити.

Оллі стояв біля телефону, що висів у них на кухні на стіні, і говорив швидко й гучно, майже кричав. Диктував адресу. Казав, щоб не барилися.

— Вам знову доведеться прибирати у вітальні, — мовила Арлін. — Вибач, Фреде, вибач мені.

Перш ніж Фред устиг сказати, щоб вона мовчала й просто лежала, поки не полегшає, Арлін видала ще один глибокий рокотливий вдих. Під час видиху очі закотилися назад. Зчервонілі білки набубнявіли, а обличчя стало схоже на якусь посмертну маску із жахастика — маску, яку Фред потім намагатиметься стерти з пам’яті. Але так і не зуміє.

— Тату? Вони вже їдуть. З нею все гаразд?

Фред не відповів. Він був надто зайнятий тим недолугим масажем серця і жалкував, що не пішов на спеціальні курси — чому для цього в нього не знайшлося часу? Зараз він уже багато про що жалкував. Він би обміняв свою безсмертну душу на можливість повернути календар назуспіт, хоч на один мерзенний тиждень.

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

«З тобою все буде добре, — звертався він до дружини. — З тобою все мусить бути добре. “Вибач” не може бути твоїм останнім словом на цьому світі. Я цього не дозволю».

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

Марсі Мейтленд радо прийняла Ґрейс до себе в ліжко, щойно мала попросилася, але коли вона спитала Сару, чи та не хоче до них приєднатися, старша похитала головою.

— Гаразд, — сказала Марсі, — але як передумаєш — ми тут.

Минула година, потім друга. Найгірша субота в житті Марсі перетворилась на неділю. Вона думала про Террі, який мав би зараз лежати поруч із нею і вже міцно спати (а тепер, коли вони поквиталися з «Ведмедями», то, може, і бачити сни про прийдешній чемпіонат Міської ліги), а натомість він сидів у в’язничній камері. Чи спить він зараз? Звісно що ні.

Вона знала, що на неї чекають важкі днини, але Гові все зрештою владнає. Колись Террі їй сказав, що його старий колега з Попа Ворнера — то найкращий адвокат захисту на всьому Південному Заході, і що одного дня він засідатиме у верховному суді штату. Враховуючи залізне алібі Террі, у Гові не було жодного шансу на програш. Та щоразу, як ця думка дарувала їй достатньо спокою, щоб задрімати, Марсі згадувала про Ралфа Андерсона, цього Іуду, цього сучого сина, якого вона вважала другом, і сон знову тікав. Щойно це скінчиться, вони подадуть на поліцейське управління Флінт-Сіті позов за неправомірний арешт, зіпсовану репутацію та за все інше, до чого тільки додумається Гові Ґолд. І коли Гові почне скидати свої юридичні бомби з лазерною системою наведення, то вона подбає про те, щоби Ралф Андерсон опинився в епіцентрі вибухів. Чи можна подати позов на нього особисто? Позбавити його всього, що він має? Жінка сподівалася, що так. Сподівалася, що вони викинуть Ралфа, його дружину та його сина, у якого Террі вклав стільки сил, на вулицю, босими та в лахмітті, із чаша­ми для милостині в руках. Вона здогадувалася, що в цю епоху поступу й нібито просвітлення такі речі навряд чи можливі, але з абсолютною ясністю могла уявити Андерсонів у такому становищі — прошаки на вулицях Флінт-Сіті. І щораз, як уявляла, ця картина знову проганяла сон, напов­нюючи її злістю й задоволенням.

Годинник на нічному столику показував за чверть другу ночі, коли у дверному прорізі з’явилася старша дочка. Чітко було видно тільки її ноги, що стирчали з-під завеликої футболки «Окі-Сіті Тандер» [73], яку вона носила як нічну сорочку.

— Мам? Ви не спите?

— Я не сплю.

— Можна мені до вас із Ґрейсі?

Марсі відкинула простирадло й посунулася. Сара лягла, і коли Марсі обійняла й поцілувала її в потилицю, Сара розплакалася.

— Ш-ш-ш, сестру розбудиш.

— Я не можу. Я все думаю про наручники. Вибач.

— Тоді тихіше. Тихіше, люба.

Марсі тримала Сару, поки та не виплакалася. Дочка не схлипувала хвилин п’ять. Марсі вирішила, що дівчинка заснула, і відчула, що з дочками обабіч неї (мов затискачі в підставці для книжок) вона й сама зможе поспати. Але потім Сара перекотилася на бік і глянула на матір. Мокрі очі блищали в темряві.

— Він же не сяде в тюрму, правда, мам?

— Ні, — відповіла Марсі. — Він ні в чому не винний.

— Але ж невинні теж сидять у тюрмі. Інколи роками, поки хтось не з’ясує, що вони таки невинні. А потім вони виходять на волю, але вже старі.

— З твоїм татом такого не станеться. Він був у Кеп-Сіті, коли відбувалося те… за що його арештували.

— Я знаю, за що його арештували, — сказала Сара й потерла очі. — Я не дурна.

— Знаю, що не дурна, моя люба.

Сара неспокійно завовтузилась.

— У них мала бути якась причина.

— Їм так здається, та всі їхні причини неправильні. Містер Ґолд пояснить, де був тато, і їм доведеться його відпустити.

— Гаразд.

Довга пауза. Потім:

— Але я не хочу повертатися до табору, поки все не скінчиться, і Ґрейсі теж не слід.

— І не доведеться. А коли прийде осінь, це все стане просто спогадом.

— Поганим, — додала Сара і шморгнула.

— Згодна. А тепер спи.

Сара заснула. Дівчатка зігрівали Марсі, і вона теж задрімала, але сни були погані. У них двоє поліцейських вели Террі геть, натовп дивився, Бейбір Пател плакав, а Ґевін Фрік витріщався у невірі.

До півночі в окружній в’язниці лунали звуки, мов у зоопарку під час годівлі, — п’янички співали, п’янички плакали, п’янички стояли біля ґрат і перемовлялися криком. Було навіть щось таке схоже на бійку, та оскільки всі камери були самітні, Террі не міг збагнути, як це відбувалося, якщо тільки двоє хлопців не молотять один одного крізь ґрати. Десь у дальньому кінці коридору якийсь тип, без упину й на повні легені, волав першу фразу з Івана 3:16: «Так бо Бог полюбив світ! Так бо Бог полюбив світ! [74] Так бо Бог полюбив УВЕСЬ ЦЕЙ ­ЙОБАНИЙ СВІТ!» Смерділо сечею, лайном, дезінфекцій­ним і тою вимоченою в соусі пастою, що давали на вечерю.

«Мій перший раз у в’язниці, — чудувався Террі. — Прожив сорок років — й опинився в холодній, у буцегарні, у тюрязі, у старому кам’яному готелі. Хто б міг подумати».

Йому хотілося відчувати гнів, праведний гнів, і він припускав, що це відчуття може прокинутися на ранок, коли світ набуває чітких обрисів, але зараз, о третій ночі в неділю, як крики й спів уже затихли до храпу, і пердіння, і поодиноких стогонів, Террі відчував тільки сором. Наче він дійсно щось зробив. Тільки якби він реально скоїв те, у чому його звинувачували, то нічого такого не відчував би. Якби він був таким хворим і зловмисним, що учинив би з дитиною таку мерзоту, то не знав би нічого, окрім відчайдушної підступності звіра в пастці, який залюбки скаже й зробить усе для того, щоб вибратися на волю. Чи так воно? Звідки йому знати, як думають чи почуваються такі люди? Це наче намагатися здогадатись, як мислять прибульці з космосу.

Він не сумнівався, що Гові Ґолд його звідси витягне. Не сумнівався навіть зараз, у найтемнішу годину ночі, поки розум намагався осягнути, яким чином за ці лічені хвилини все його життя могло так змінитися. Террі також розумів, що змиється далеко не все лайно. Його випустять із вибаченням — як не завтра, то на досудовому слуханні, як не на слуханні, то на наступному етапі, імовірно, на великому засіданні присяжних у Кеп-Сіті. Але він знав, що побачить в очах своїх учнів наступного разу, коли стане перед класом. Мабуть, з його кар’єрою тренера молодіжних команд покінчено. Різноманітні урядові установи знайдуть якесь виправдання, якщо він сам не поступиться й не зважиться на гідний (з їхнього погляду) вчинок. Бо він уже ніколи не буде повністю невинним, тільки не в очах сусідів із Західного боку чи жителів усього Флінт-Сіті. Він назавжди лишиться чоловіком, якого заарештували за вбивство Френка Пітерсона. Він назавжди лишиться чоловіком, про якого люди говоритимуть: «Немає диму без вогню».

Якби справа була тільки в ньому, то він би ще змирився. Що він казав своїм хлопцям, коли вони починали нити через несправедливо зараховане очко? «Проковтни й повертайся на поле. Грай». Але проковтнути доведеться не лише йому, не тільки йому треба продовжувати гру. Марсі затаврують. Шепіт, косі погляди на роботі й у бакалійній крамниці. Друзі, які більше не телефонують. Може, Джеймі Меттінґлі стане за виняток, але Террі навіть щодо неї сумнівався. А потім — дів­чатка. Сара й Ґрейсі зазнають усіх можливих злих пліток і колективного бойкоту, на який здатні тільки діти їхнього віку. Він передбачав, що Марсі вистачить здорової думки тримати їх при собі, поки все не владнається, чи хоча б подалі від репортерів, що геть їх можуть зацькувати. Але навіть восени, навіть як усе проясниться, на дочках все одно стоятиме тавро. «Бачите тих дівчат? Їхнього батька заарештували за те, що він убив дитину й засунув їй у дупцю палку».

Він лежав на в’язничному ліжку. Витріщався вгору, у темряву. Вдихав в’язничний сморід. Думав: «Доведеться переїхати. Може, до Талси, чи Кеп-Сіті, чи на південь у Техас. Хтось таки дасть мені роботу, навіть якщо мене за милю не підпускатимуть до хлопців на бейсбольних, баскетбольних і футбольних тренуваннях. У мене добрі рекомендації, і вони боятимуться позову за дискримінацію в разі відмови».

Тільки-от арешт (як і причина для арешту) супроводжатимуть його родину, мов цей в’язничний сморід. Особливо дів­чат. Єдиного фейсбуку достатньо, щоб їх уполювали, висте­жили. «Це ті дівчата, чиєму батькові збулося з рук убивство».

Йому треба припинити так думати й трохи поспати, треба припинити відчувати сором за те, що хтось, а саме Ралф Андерсон, зробив таку страшну помилку. Глухої ночі такі речі завжди видаються гіршими — ось що йому треба пам’ятати. І враховуючи його теперішній стан — тюремна камера й коричнева мішкувата уніформа з абревіатурою «УВЗ» [75] на спині, — сльози неодмінно мали набубнявіти, наче ті величезні повітряні кулі на святковому параді. Уранці йому полегшає. Він був певен.

Так.

І все одно — сором.

Террі затулив рукою очі.

Тої неділі Гові Ґолд вислизнув із ліжка о пів на сьому ранку, і не тому, що о такій годині він міг щось удіяти, і не з власного бажання. Як і в більшості чоловіків за шістдесят, простата в нього збільшувалася разом із рахунком у пенсійному фонді, а сечовий міхур меншав паралельно з сексуальними апетитами. Щойно він прокидався, мозок перемикався з режиму «парковки» на режим «їзди», і знову заснути вже не було жодного шансу.

Він полишив Ілейн додивлятися приємні, як він сподівався, сни й потопав босоніж на кухню, щоб увімкнути кавоварку та перевірити телефон, який він поставив на беззвучний режим і поклав на кухонну стільницю перед тим, як лягати спати. Там було повідомлення від Алека Пеллі, яке прийшло о 1:12.

Гові випив свою каву й уже порався з тарілкою пластівців «Рейзін Бран», коли, затягуючи вузол на халаті й позіхаючи, до кухні зайшла Ілейн.

— Як справи, пундичку? — спитала дружина.

— Час покаже. А поки, може, хочеш яєчню-бовтанку?

— Диви на нього, він мені сніданок пропонує, — сказала дружина, наливаючи й собі кухлик кави. — А оскільки сьогодні не день святого Валентина і не мій день народження — чи є в мене підстави хвилюватися?

— Це я час бавлю. Отримав повідомлення від Алека, але не можу телефонувати йому раніше сьомої.

— Хороші новини чи погані?

— Гадки не маю. То ти яєчню будеш?

— Так. Два яйця. Й окату, а не бовтанку.

— Ти ж знаєш, у мене весь час жовтки витікають.

— Якщо вже я просто сидітиму й дивитимусь, то утримаюся від критики. І пшеничний тост, будь ласка.

На диво, цього разу витік лиш один жовток. І коли Гові поставив перед дружиною тарілку, та сказала:

— Якщо це Террі Мейтленд убив малого, то світ сказився остаточно.

— Світ і так скажений, — відповів Гові, — але він цього не робив. Має алібі міцне, наче «S» на грудях Супермена.

— Тоді чому його заарештували?

— Бо вони гадають, що в них теж є докази міцні, наче «S» на грудях Супермена.

Ілейн поміркувала над цим.

— Незупинна сила проти нерухомого предмета?

— Не буває такого, серденько.

Він глянув на годинник. За п’ять хвилин сьома. Уже можна. Він набрав мобільний Алека. Слідчий відповів на третьому гудку:

— Ви зарано, я голюся. Перетелефонуєте за п’ять хвилин? Інакше кажучи, о сьомій, як я пропонував?

— Ні, — відказав Гові, — але я зачекаю, поки ти зітреш крем із тої щоки, де тримаєш слухавку, як тобі таке?

— Суворий ви бос, — мовив Алек, але він явно був у доб­рому гуморі — байдуже на ранню годину й той факт, що йому перебили заняття, яке більшість чоловіків воліє виконувати, занурившись у власні думки. І це давало Гові надію. Він уже багато мав матеріалу на опрацювання, але ніколи не завадить мати ще більше.

— Новини хороші чи погані?

— Секунду, не заперечуєте? Я цим лайном весь телефон вимазав.

Більше, ніж за п’ять секунд, але Алек повернувся.

— Хороші новини, босе. Для нас — хороші, а для окружного — погані. Дуже погані.

— Ти бачив відео з камер? Скільки його там, зі скількох ракурсів?

— Бачив я відео, і його предостатньо.

Алек зробив паузу, а коли знову заговорив, то Гові почув, що слідчий усміхається.

— Але є і дещо краще. Набагато краще.

Джинетт Андерсон прокинулася за п’ятнадцять сьома і виявила, що чоловікова половина ліжка вже порожня. На кухні пахло свіжою кавою, але Ралфа там теж не було. Вона визирнула з вікна й побачила, що він сидить за дерев’яним столиком на задньому дворі, досі у своїй смугастій піжамі, і посьорбує з кухлика, що Дерек подарував йому на минулий Батьків день. На боці кухля великими синіми літерами було написано: «ВИ МАЄТЕ ПРАВО ЗБЕРІГАТИ МОВЧАННЯ, ПОКИ Я ДОПИВАЮ КАВУ». Джинетт взяла свою чашку, підійшла до чоловіка і поцілувала його в щоку. День обіцяв бути спекотним, але цього раннього ранку погода стояла прохолодна, тиха й приємна.

— Ніяк не облишиш? — спитала вона.

— І ніхто з нас не облишить, — відповів Ралф. — Принаймні поки що.

— Сьогодні неділя, — сказала вона. — День відпочинку. А він тобі потрібен. Мені не подобається твій вигляд. Якщо вірити статті, яку я прочитала в секції здоров’я «Нью-Йорк таймз» за минулий тиждень, то ти вже переїхав до країни серцевих нападів.

— Яка радість.

Дружина зітхнула.

— Що в тебе перше за списком?

— Звіритися з тою другою викладачкою, Деборою Ґрант. Просто для проформи. Не сумніваюся — вона підтвердить, що Террі їздив із ними до Кеп-Сіті, хоча завжди є шанс, що вона могла зауважити якусь дивну поведінку, що її пропустили Раундгілл і Квейд. Інколи жінки спостережливіші.

Джинні вважала цю ідею сумнівною, навіть трохи сексистською, та зараз був не час про це говорити. Натомість вона повернулася до вчорашньої дискусії:

— Террі був тут. Це зробив він. Тепер тобі потрібні речові докази звідти. Певно, ДНК можна навіть не розглядати, а от відбитки пальців?

— Можна «запорошити» номер, у якому зупинялися Террі й Квейд, але вони поїхали в середу вранці, і відтоді номер уже мали прибрати й заселити новими пожильцями. І майже напевно, що не один раз.

— Та шанс усе одно є, правда? Інколи в готелях трапляються сумлінні покоївки, але більшість просто застеляє ліжка, стирає із кавових столиків плями й кола від кухликів і вважає, що роботу зроблено. А що як ти знайдеш відбитки Квейда, але не Террі Мейтленда?

Ралфу подобався рум’янець, який проступив на обличчі дружини, — так червоніють молодші детективи, і йому не хотілося пригнічувати це захоплення.

— Нічого це не доведе, люба. Гові Ґолд скаже присяжним, що не можна судити людей тільки за браком відбитків, і матиме рацію.

Жінка замислилася.

— Окей, але я все одно вважаю, що в тому номері треба познімати відбитки й максимальну кількість ідентифікувати. Це ви можете зробити?

— Так. Ідея хороша, — сказав він і подумав, що це буде лиш чергова формальність. — Я з’ясую, що то був за номер, і спробую вмовити адміністрацію «Шератону», щоб вони негайно виселили звідти теперішніх пожильців. Гадаю, вони погодяться на співпрацю через резонанс у ЗМІ. «Запорошимо» номер від стелі до підлоги й від стіни до стіни. От що мені дійсно хочеться побачити, так це відео з камер спостереження за ті дні, коли відбувалася конференція. Й оскільки детектив Сабло, а він у нас головний слідчий від Поліції штату, не повернеться аж до вечора, то я сам туди змотаюся. Відстаю від Ґолдового слідчого на кілька годин, та цьому вже не зарадиш.

Джинні взяла його за руку.

— Тільки пообіцяй, що час від часу зупинятимешся й будеш милуватися днем, любий. До завтра в тебе тільки він і є.

Ралф усміхнувся у відповідь, стиснув її пальці, потім відпустив.

— Я все думаю про транспорт, що він використовував, про ту автівку, на якій викрав малого Пітерсона, і про ту, на якій поїхав із міста.

— Фургон-«еконолайн» і «субару».

— Угу. «Субару» мене не хвилює сильно. Її викрали прямцем із муніципальної стоянки, а десь із 2012-го такі покражі трапляються дуже часто. Ті нові замки запалювання без ключів — кращі друзі викрадачів авто, бо буває так, що ти десь зупиняєшся, думаєш про всілякі справи, що треба поробити, чи про те, що приготувати на вечерю, і не помічаєш, що ключі досі стирчать із замка. Можна легко забути в машині електронний брелок, особливо якщо ти в навушниках або втикаєш у телефон і не чуєш, як авто теленькає, щоб ти забрав ключі. Власниця «субару», Барбара Ніарінґ, приїхала на роботу о восьмій і залишила брелок у підставці для склянок, а талон за парковку — на приладовій дошці. Коли вона о п’ятій повернулася, машини вже не було.

— Паркувальник не пам’ятає, хто поїхав на «субару»?

— Ні, і це не дивно. Гараж там великий, на п’ять рівнів, люди постійно заходять і виходять. На виході стоїть камера, але відзнятий матеріал стирають через сорок вісім годин. А от фургон…

— Що там про фургон?

— Він належав чоловікові на ім’я Карл Джеллісон, який інколи підробляє столяром і різноробом. Він мешкає в Спайтенкіллі, штат Нью-Йорк, це маленьке місто між Покіпсі та Нью-Палцом. Ключі з машини він забрав, тільки під зад­нім бампером була маленька скринька на магніті, де лежав запасний комплект. Хтось знайшов ту скриньку і поїхав на фургоні геть. У Білла Семюелза є теорія, що крадій проїхався на ньому від центру штату Нью-Йорк і до Кеп-Сіті… чи Даброу… чи, може, аж до Флінт-Сіті… а потім покинув автів­ку з тим запасним ключем запалювання у замку. Террі знайшов фургон, перевикрав і десь заховав. Може, у сараї чи якійсь халабуді за містом. Бог свідок, у нас предостатньо закинутих ферм після тої кризи 2008-го. Він залишив фургон із ключем запалювання за пабом «Коротунів», сподіваючись, і не безпідставно, що хтось викраде автівку втретє.

— Тільки ніхто не викрав, — сказала Джинні. — Тож ви маєте фургон на штрафмайданчику і маєте ключ. А на ньому стоїть відбиток великого пальця Террі Мейтленда.

Ралф кивнув.

— Власне, у нас є купа відбитків. Тій колимазі вже років десять, а не чистили її останні років п’ять, якщо чистили взагалі. Деякі відбитки ми вже викинули з розрахунку — Джеллісона, його сина, дружини й двох хлопців, що на нього працюють. Це ми з’ясували ще в четвер по обіді завдяки Поліції штату Нью-Йорк, хай їх Бог береже. З деякими штатами, та з більшістю штатів, ми б і досі чекали. І, звісно, маємо відбитки Террі Мейтленда та Френка Пітерсона. Чоти­ри відбитки Пітерсона стояли на внутрішньому боці пасажирських дверцят. Брудна це місцина, але пальчики чіткі, мов новісінькі пенні. Гадаю, вони лишилися з автостоянки в парку Філіс, коли Террі намагався витягнути хлопчика з пасажирського сидіння, а малий пручався.

Джинні поморщилася.

— У фургоні були й інші відбитки, яких ми поки не ідентифікували. Закинули їх у пошук іще минулої середи. Може, будуть якісь результати, може, — ні. Покладаю, що певні відбитки належать першому викрадачеві авто зі Спайтенкілла. Решту міг лишити хто завгодно — починаючи від друзів Джеллісонів і закінчуючи подорожніми, що їх підбирав крадій. Але найсвіжіші пальчики, окрім відбитків хлопчика, належать Мейтленду. Первісний крадій великої ролі не грає, хоча я хотів би знати, де саме він покинув фургон.

Ралф замовк, потім додав:

— Але, розумієш, це безглуздо.

— Те, що він не стер відбитків?

— Не тільки. Як щодо самого викрадення фургона і «суба­ру»? Навіщо красти для такої брудної справи транспортні засоби, якщо ти все одно світитимеш обличчям перед усіма можливими свідками?

Джинні слухала чоловіка, і тривога тільки наростала. Напрошувалося одне запитання, але як дружина вона не могла його поставити: якщо ти мав такі сумніви, то чому, заради Бога, вчинив саме в такий спосіб? Навіщо було так поспішати? Авжеж, вона його заохотила і, можливо, сама була трохи винна в ситуації, що склалася, але ж вона не мала всієї інформації. «Дрібка провини, та це моя дрібка», — подумала вона… і знову поморщилася.

Мов прочитавши її думки (а після двадцяти п’яти років шлюбу він, напевно, міг таке робити), Ралф сказав:

— Схоже на каяття покупця [76], та я не хочу, щоб ти так думала. Ми з Біллом Семюелзом про це говорили. Він каже, що логіку тут годі шукати. Каже, що Террі вчинив саме так і не інакше, бо з’їхав з глузду. Що цей порив — потреба це зробити, як я розумію, хоча на суді таким формулюванням у жодному разі не скористався б, — що цей імпульс мав довго достигати. Такі випадки вже траплялися. Як сказав Білл: «О так, він міг щось там планувати, укладати послідовність дій, але коли минулого вівторка побачив Френка Пітер­сона, який штовхав поперед себе велосипеда з порваним ланцюгом, то всі плани вилетіли в трубу. Йому зірвало дах, і доктор Джекілл перетворився на містера Гайда».

— Сексуальний садист у чаду пристрастей, — пробурмотіла дружина. — Террі Мейтленд. Тренер Ті.

— Тоді це видавалося логічним, і зараз — теж, — майже агресивно зауважив Ралф.

Джинні могла б йому відповісти: «Може. Але як щодо його наступних дій, любий? Коли вже все скінчилося і він утамував свою жагу? Про це ви з Біллом подумали? Чому потім він однаково не стер своїх відбитків і продовжував світити обличчям?»

— Під водійським сидінням у фургоні дещо знайшли, — сказав Ралф.

— Справді? Що?

— Папірець. Імовірно, обривок меню на винос. Може, він нічого нам не дасть, але мені хотілося б іще раз уважно на нього глянути. Певен, цей папірець поклали до речових доказів, — Ралф виплеснув рештки кави у траву й підвів­ся. — А ще більше мені хочеться поглянути на відео з шератонівських камер спостереження за вівторок і середу. А також на всі відеоматеріали з ресторану, куди, як казав Террі, пішла обідати ця група вчителів.

— Якщо десь знайдеш його обличчя великим планом, то пришли мені скріншот.

Брови Ралфа поповзли вгору.

— Я знаю Террі стільки ж, скільки й ти, і якщо в Кеп-Сіті побував не він, то я про це здогадаюся, — сказала дружина й усміхнулася: — Зрештою, жінки спостережливіші за чоловіків. Ти сам так сказав.

За сніданком Сара і Ґрейс Мейтленд майже нічого не їли, та ще більше Марсі непокоїла незвична пустка на місці телефонів і міні-планшетів, які завжди були під рукою. Поліцейські не стали забирати в них цих пристроїв, та, зазирнувши в них усього кілька разів, Сара й Ґрейс покинули ґаджети у своїх спальнях. Очевидно, новини чи балачки в соцмережах, які вони там знайшли, аж ніяк не вабили дівчаток. Марсі й сама на мить визирнула з вікна вітальні, але побачила на узбіччі два репортерські фургони й патрульну автівку поліцейського управління Флінт-Сіті, тож позапинала штори. Цікаво, яким довгим видасться цей день? І що ж, заради Бога, їй із цим днем робити?

На це питання відповів Гові Ґолд. Він зателефонував о восьмій п’ятнадцять, і голос його звучав на диво життєрадісно:

— Сьогодні по обіді ми побачимося з Террі. Підемо до нього разом. Зазвичай ув’язнені мають попереджати про відвідувачів за добу й ухвалювати зустріч заздалегідь, але мені вдалося обійти ці формальності. Єдине, чого обійти не вдалося, так це заборону фізичного контакту. Він на суворому режимі. А це означає, що спілкуватися з ним доведеться крізь скло, та все не так страшно, як нам показують у фільмах. Ось побачиш.

— Окей, — Марсі зайняло дух. — О котрій?

— Я заїду по тебе о пів на другу. До того часу приготуй його найкращий костюм, плюс гарну темну краватку. Це на досудове слухання. І можеш узяти йому чогось смачненького попоїсти. Горіхи, фрукти, цукерки. Складеш усе в прозору торбу, окей?

— Окей. А дівчатка? Їх брати…

— Ні, дівчатка лишаються вдома. Окружна — не місце для них. Попроси когось із ними посидіти — на той випадок, якщо репортери розпаскудяться. І скажи їм, що все гаразд.

Марсі не знала, чи їй удасться когось знайти — після вчорашнього вечора їй не хотілося напосідати на Джеймі. Звісно, якщо вона поговорить із копом у патрульній автівці перед будинком, то він не пустить репортерів на моріжок. Він же не відмовить?

— А все гаразд? Справді?

— Гадаю, що так. Алек Пеллі щойно розтрощив у Кеп-Сіті здоровенну піньяту [77], і всі дарунки впали просто нам до рук. Зараз надішлю тобі посилання на одну штуку. Сама вирішуй, чи показувати це своїм малятам, та я би на твоєму місці показав.

За п’ять хвилин Марсі вже сиділа на дивані, а обабіч неї примостилися Сара та Ґрейс. Вони вдивлялися в екран Сариного планшета. Настільний комп’ютер Террі чи один із ноутбуків підійшли б краще, але їх забрала поліція. Як виявилось, згодився й планшет. Невдовзі всі троє вже сміялися, кричали від радості й давали «п’ять».

«Це не просто світло в кінці тунелю, — думала Марсі, — це, чорт забирай, ціла веселка».

Тук-тук-тук.

Спершу Мерл Кессіді вирішив, що це стукання йому сниться — як в одному з тих кошмарів, де вітчим уже лаштується його шпетити. Цей голомозий покидьок мав звичку стукати по кухонному столу — спочатку щиколотками пальців, потім усім кулаком, а заразом ставив підготовчі запитання, що передували вечірньому побиттю: «Де ти був? Чого ти взагалі носиш того годинника, якщо вічно спізнюєшся на вечерю? Чому матері ніколи не допомагаєш? Чого приносиш додому всі ті книжулі, якщо однаково ніколи не робиш срану домашку?» Мати час від часу намагалась заперечити, але на неї не зважали. Якщо вона пробувала втрутитись, то її відштовхували. А тоді кулак, що сильніше й сильніше бив по столу, починав бити хлопця.

Тук-тук-тук.

Мерл розплющив очі, щоб втекти від сну, і якусь мить устиг посмакувати такою іронією: він перебував за півтори тисячі миль від тієї агресивної сволоти, за півтори тисячі, як мінімум… та в нічних видіннях він опинявся близько, як палицею докинути. І не те щоб він цілісіньку ніч бачив сни, таке нечасто траплялося відтоді, як Мерл утік із дому.

Тук-тук-тук.

Це був поліцейський, він постукував своїм кийком із ліхтарем. Терпляче постукував. А тепер зробив крутильний рух вільною рукою — треба опускати шибку.

Якусь мить Мерл не міг збагнути, де перебуває, але потім побачив крізь вітрове скло гіпермаркет, що проглядався на іншому боці напівпорожньої парковки. Здавалось, до крамниці була ціла миля. І тоді все стало на свої місця. Ель-Пасо. Він в Ель-Пасо. У «б’юїку», яким він сюди дістався, майже скінчилося пальне, а в Мерла майже скінчилися гроші. Він заїхав на парковку «Волмарт Суперсентер», щоб покуняти кілька годин. Може, вранці придумав би, що робити далі. Тільки тепер цього «далі» вже могло й не бути.

Тук-тук-тук.

Мерл опустив шибку.

— Доброго ранку, офіцере. Я їхав аж до пізньої ночі й зупинився, щоб трохи поспати. Подумав, що нікому не заважатиму, якщо недовго тут перекантуюсь. Якщо щось не так, то вибачте мені.

— Угу, це насправді похвально, — сказав коп і, усміхнувшись, подарував Мерлу крихту надії, бо усмішка була дружня. — Так багато хто робить. Тільки більшість не схожі на чотирнадцятирічних.

— Мені вісімнадцять, просто замалий на свій вік.

Мерл відчув неймовірну втому, яка не мала нічого спільного з недосипанням протягом останнього тижня.

— Угу, а мене постійно плутають із Томом Генксом [78]. Інколи навіть автограф просять. Давайте поглянемо на ваші права й документи на автівку.

Ще одне зусилля, слабке, мов останній, передсмертний смик ноги.

— Вони лишилися в піджаку. А піджак украли, поки я в туалет ходив. То в «Макдоналдзі» було.

— Угу-угу, окей. І звідки ти?

— З Фінекса, — невпевнено промовив Мерл.

— Угу, і як так сталося, що на твоїй красуні стоять номери штату Оклагома?

Мерл мовчав, відповіді скінчилися.

— Вийди-но з машини, синку, і хоч вигляд у тебе такий же небезпечний, як у жовтенького песика, що каляє в негоду [79], усе одно тримай руки так, щоб я їх бачив.

Без особливого жалю Мерл вийшов із машини. Непогана була поїздка. Навіть більше того. Якщо добре поду­мати, це була чарівна поїздка. Відтоді, як він наприкінці квітня втік із дому, його вже з дюжину разів мали б схопити, але ні. А тепер, коли схопили, — що з того? І взагалі, куди він їхав? Нікуди. Будь-куди. Подалі від голомозого покидька.

— Як тебе звати, малий?

— Мерл Кессіді. Мерл — це скорочено від Мерлін.

Кілька ранніх покупців поглянули на них, а тоді пішли своєю дорогою до цілодобових чудес «Волмарту».

— Як той чародій, угу, окей. Маєш при собі якісь документи, Мерле?

Хлопець потягнувся до задньої кишені й дістав дешевий гаманець із потертим плетінням з оленячої шкіри — подарунок від мами на восьмий день народження. Тоді їх ще було двоє і світ здавався зрозумілим і логічним. У кишеньці для банкнот лежала одна купюра в п’ять баксів і дві однодоларові. З іншої кишені, де лежало й кілька маминих світлин, він дістав ламіновану картку зі своєю фотографією.

— Молодіжна парафія Покіпсі, — задумливо промовив коп. — Ти з Нью-Йорка?

— Так, сер.

Це звертання «сер» вітчим вколотив у нього змалечку.

— Ти там народився?

— Ні, сер, але неподалік. У маленькому місті під назвою Спайтенкілл. Означає «озеро, що струменить». Принаймні так мені мама розповідала.

— Угу, окей, цікаво, щодня дізнаєшся щось новеньке. І довго ти вже на втіках, Мерле?

— Мабуть, скоро буде три місяці.

— І хто навчив тебе водити машину?

— Мій дядько Дейв. Ми здебільшого по полях їздили. Я добре воджу. Байдуже, механіка чи автомат. Мій дядько Дейв, у нього був серцевий напад, і він помер.

Коп над цим поміркував, постукуючи ламінованою карткою собі по нігтю — не «тук-тук-тук», а «тік-тік-тік». Зага­лом він подобався Мерлу. Принаймні поки що.

— Добре водиш, угу, та ж напевно, якщо ти з самого Нью-Йорка дістався цієї пильної зморшкуватої дірки в дупі, що її кличуть прикордонним містом. І скільки автівок ти встиг украсти, Мерле?

— Три. Ні, чотири. Це четверта. Тільки перша була фургоном. Угнав у сусіда, з яким ми на одній вулиці жили.

— Чотири, — сказав коп, уважно роздивляючись брудну дитину перед собою. — І як ти фінансував своє сафарі з півночі на південь, Мерле?

— Га?

— Як ти харчувався? Де спав?

— Та більше спав у тому, в чому їхав. І крав, — сказав хлопець і звісив голову. — Найчастіше з сумочок в усіляких панянок. Інколи вони мене не помічали, та коли помічали… я швидко бігаю.

На очі Мерлу навернулися сльози. Він багато плакав протягом, як сказав коп, сафарі з півночі на південь, але ті сльози не приносили справжнього полегшення. А ці принесли. Мерл не знав чому, і йому було до того байдуже.

— Три місяці, чотири автівки, — Мерлова посвідка моло­дого парафіянина вкотре заходилася тік-тік-тікати. — Від чого ти тікав, малий?

— Від свого вітчима. І якщо ви повернете мене до цього сучого сина, то я знов утечу, за першої можливості.

— Угу-угу, беру в тямки. І скільки тобі насправді років, Мерле?

— Дванадцять, наступного місяця буде тринадцять.

— Дванадцять. Та хай мене в лайні помочать і перекинуть. Підеш зі мною, Мерле. Поміркуємо, що з тобою робити.

Поки не приїхали працівники соціальної служби, у поліцейському відділку на Гаррісон-авеню Мерла Кессіді встиг­ли сфотографувати, продезінфікувати й узяти відбитки пальців. Пальчики пустили в мережу. Звичайна процедура, за протоколом.

Коли Ралф дістався до значно меншого поліцейського відділка Флінт-Сіті (з метою зателефонувати Деборі Ґрант, а потім взяти патрульну автівку для поїздки в Кеп-Сіті), то на нього там уже чекав Білл Семюелз. Вигляд у того був паскудний. Навіть чубчик Альфальфи якось похнюпився.

— Що не так? — спитав Ралф, маючи на увазі «що ще не так?».

— Отримав повідомлення від Алека Пеллі. З посиланням.

Семюелз розстебнув портфель, дістав свій айпед (великий, ясна річ, моделі «Про») і ввімкнув. Кілька разів провів по екрану пальцем, тоді передав його Ралфу. Повідомлення від Пеллі було таке: «Ви певні, що й досі хочете займатися справою проти Т. Мейтленда? То спершу ось на що погляньте». Під текстом було посилання. Ралф натиснув лінк.

На екрані з’явилася сторінка «Каналу 81»: ПУБЛІЧНИЙ РЕСУРС КЕП-СІТІ! Під написом була низка відео із засідань міської ради, з відкриття реконструйованого мосту, навчальний кліп під назвою «ВАША БІБЛІОТЕКА І ЯК НЕЮ КОРИСТУВАТИСЯ» і ще один під заголовком «НОВІ НАДХОДЖЕННЯ В ЗООПАРКУ КЕП-СІТІ». Ралф запитально глянув на Семюелза.

— Мотай нижче.

Ралф відмотав і знайшов відео, що називалося «ГАРЛАН КОБЕН СПІЛКУЄТЬСЯ З ВИКЛАДАЧАМИ АНГЛІЙСЬКОЇ ТРЬОХ ШТАТІВ». Значок «ПРОГРАТИ» нашарувався на жінку в окулярах і з таким щедро полакованим волоссям, що здавалося, наче бейсбольний м’яч запросто може відпружинити від цієї зачіски і навіть шкіри на голові не торкнеться. Жінка стояла на подіумі. Позаду неї виднівся логотип готелю «Шератон». Ралф розгорнув відео на пов­ний екран.

«Привіт усім! Рада вас вітати! Я Джозефін Мак-Дермотт, цьогорічний президент асоціації Викладачів англійської трьох штатів. Я дуже рада, що перебуваю тут із вами й маю змогу привітати вас на цьогорічній зустрічі світлих голів. І кількох чарок, звісна річ». Після цієї фрази почувся тихий ввічливий сміх. «Цього року в нас особливо багато відвідувачів, і хоч мені хотілося б це якось пов’язати зі своєю чарівливою особою…» Знову ввічливий сміх. «Але мені здається, що справа тут у нашому надзвичайному гостеві…»

— В одному Мейтленд не помилявся, — сказав Семюелз. — Це сране вступне слово триває цілу вічність. Вона торохтить про всі книжки, що цей дядько встиг написати. Перемотуй до дев’ятої хвилини й тридцяти секунд. Там вона вже закругляється.

Ралф провів пальцем по смузі прокрутки внизу відео, уже не маючи сумнівів щодо того, що він зараз побачить. Йому не хотілося цього бачити, та він усе одно дивився. Очей не міг відірвати.

— Леді та джентльмени, прошу, вітайте нашого сьогоднішнього гостя — містера Гарлана Кобена!

З-за куліс широким кроком вийшов лисий джентльмен, такий високий, що коли він нахилився потиснути руку міз Мак-Дермотт, то здалося, наче він вітається з дитиною в дорослому вбранні. «Канал 81» повважав, що подія достатньо цікава, щоб розщедритися аж на дві камери, і тепер у кадрі з’явилася аудиторія — люди стоячки аплодували Кобену. А за столиком у першому ряді — троє чоловіків та одна жінка. Ралф відчув, як його шлунок, мов швидкісний ліфт, летить униз. Він клацнув по екрану, зупинивши відео.

— Господи, — сказав детектив. — Це він. Террі Мейтленд, разом із Раундгіллом, Квейдом і Ґрант.

— Зважаючи на речові докази, що ми отримали, я не розумію, як це може бути, але чорт забирай, цей чоловік і справді схожий на Террі.

— Білле…

Цілковито приголомшений, Ралф не зміг одразу закінчити речення.

— Білле, цей хлопець був тренером мого сина. Він не просто на нього схожий, це і є він.

— Кобен говорить хвилин сорок. Здебільшого пока­зують тільки його на сцені, але час від часу трапляються кадри з аудиторією, коли люди сміються над якимись дотепами — а цей дядько дотепний, мушу визнати. Інколи люди просто уважно слухають. Мейтленда — якщо це Мейтленд — на цих кадрах майже завжди видно. Але останній цвях у віко домовини забито десь на п’ятдесят шостій хвилині. Перемотай.

Про всяк випадок Ралф відмотав на п’ятдесят четверту. На той час Кобену вже ставили запитання з залу. «У своїх книжках я ніколи не вживаю лайки тільки заради лайки, — розповідав письменник, — але за певних обставин матюки дуже навіть слушні. Чоловік, який щойно забив собі пальця молотком, навряд чи скаже “Ой, леле”». Сміх залу. «Маю час іще для одного чи двох запитань. Наприклад, ви, сер?»

Кадр із Кобеном змінився кадром із наступним глядачем. Це був Террі Мейтленд, обличчя взято збіса великим планом, й остання надія Ралфа на те, що вони мають справу з двійником (як це припустила Джинні), випа­рувалася.

«Коли ви сідаєте писати роман, містере Кобен, то чи зав­жди знаєте, хто скоїв злочин, чи інколи під кінець і самі дивуєтеся?»

У кадрі знову з’явився Кобен, який усміхнувся й відповів: «Дуже хороше запитання».

І не встиг він дати дуже хорошу відповідь, як Ралф відмотав назад на Террі, який підвівся, щоб поставити своє запитання. Детектив вдивлявся в екран секунд двадцять, а потім віддав айпед окружному прокурору.

— Вжух! — сказав Семюелз. — І наша справа летить у трубу.

— Результати ДНК ще не готові, — мовив Ралф… або радше почув, як мовив.

Він почувався так, наче свідомість розійшлася з тілом. Мабуть, саме таке відчуття мають боксери перед тим, як рефері спиняє бій.

— І попри те, я ще мушу переговорити з Деборою Ґрант, — продовжив він. — Після того я поїду до Кеп-Сіті й візьмуся до обов’язків детектива старої школи. Підніму зі стільця свою дупу і піду стукати у двері, як мені порадили. Поговорю з персоналом у готелі, а також у «Вогнищі», куди вони ходили обідати.

І, згадавши Джинні, Ралф додав:

— Може, мені пощастить і там лишилися речдоки.

— Ти розумієш, що з готелем у великому місті на це практично немає шансів, тим паче, коли після того дня минув майже тиждень?

— Розумію.

— А щодо ресторану, то він, мабуть, навіть не працює в такі години.

Семюелз говорив, мов дитина, яку дорослий хлопець штовхнув на тротуар, і вона через це забила коліно. Ралф починав усвідомлювати, що цей чоловік йому не так уже й подобається. Він дедалі більше скидався на слабака.

— Якщо ресторан поруч із готелем, то ймовірно, що його відкрито на бранч[80].

Семюелз похитав головою, так само вдивляючись у кадр із Террі Мейтлендом.

— Навіть якщо ми отримаємо збіг за ДНК… у чому я починаю сумніватися… ти вже достатньо пропрацював на цій посаді й знаєш, що присяжні нечасто визнають провину на підґрунті ДНК і відбитків пальців. Чудовий доказ тому — суд над О. Джеєм.

— Свідки…

— Ґолд їх знищить на перехресному допиті. Стенгоуп? Стара й наполовину сліпа. «Правда, що три роки тому ви відмовились від прав водити машину, місіс Стенгоуп?» Джун Морріс? Дитина, яка бачила закривавленого чоловіка з протилежного боку вулиці. Скавкрофт тоді випив, і його друзяка теж. У Клода Болтона історія з наркотиками. Найкращий його свідок — це Віллов Рейнвотер, але маю для тебе новину, друже, — у цьому штаті люди не особливо зважають на індіанців. Не дуже їм довіряють.

— Але ми надто далеко зайшли, щоб задкувати, — відказав Ралф.

— Отака гірка правда.

Вони трохи посиділи в тиші. Двері до Ралфового кабінету були прочинені, у головній залі відділка майже нікого не було, як і годиться для недільного ранку в маленькому містечкові Південного Заходу. Ралф хотів було нагадати Семюелзу, що це відео відволікло їх від слона в кімнаті: вбито дитину, і, згідно з усіма набутими речдоками, вони піймали саме того, хто це зробив. Те, що Мейтленд у цей час начебто перебував за сімдесят миль від місця злочину, треба ще з’ясувати й підтвердити. А поки не підтвердять, відпочивати не годиться.

— Якщо хочеш, поїхали зі мною до Кеп-Сіті.

— Не вийде, — відповів Семюелз. — Я їду з колишньою дружиною та дітьми на озеро Окома. Вона влаштовує пікнік. Ми нарешті порозумілися, і я не хочу ризикувати.

— Окей.

Пропозиція все одно була несерйозна, бо Ралфу хотілося побути на самоті. Хотілося спробувати збагнути, яким чином така з першого погляду проста справа перетворилася на колосальний пиздець.

Він підвівся. Білл Семюелз склав айпед у портфель і став поруч із Ралфом.

— Гадаю, через це ми можемо втратити роботу, Ралфе. І якщо Мейтленд вийде на волю, то подасть на нас до суду. Сам знаєш, що подасть.

— Їдь на свій пікнік. Поїж трохи сендвічів. Це ще не кінець.

Семюелз першим вийшов з кабінету, і щось таке в його ході (чи то опущені плечі, чи то портфель, що безнадійно стукався об його коліно) розлютило Ралфа.

— Білле?

Семюелз озирнувся.

— У цьому місті жорстоко зґвалтували дитину. Імовірно, що або до, або вже після цього хлопчика покусали на смерть. У мене це досі в голові не вкладається. Ти гадаєш, його батькам не до щурячої сраки — чи ми втратимо роботу, чи подадуть позов на міське управління?

Семюелз нічого не відповів, просто перетнув кімнату для інструктажу й вийшов під промені вранішнього сонця. Чудовий вийде день для пікніка, проте Ралф підозрював, що прокурор не зможе ним цілком насолодитись.

Фред та Оллі зайшли до приймальні реанімаційного відділення в шпиталі Мерсі через три хвилини після «швидкої» з Арлін Пітерсон і незадовго до того, як суботня ніч перетворилась на недільний ранок. О тій годині в передпокої було натоптом натоптано забитих, заюшених і п’яних, які скаржилися, плакали й бухикали. Як і більшість відділень невідкладної допомоги, суботньої ночі в Мерсі було особливо людно, але о дев’ятій ранку в неділю там майже нікого не лишилося. Чоловік, який прикладав імпровізовану пов’язку до рани на руці. Жінка, яка тримала на колінах дитину з високою температурою, і вони разом дивилися на виверти Елмо [81] по телевізору, прикрученому до стіни в кутку. Кучерява дівчина-підліток, яка сиділа із заплющеними очима, відхиливши голову назад і схопившись руками за живіт.

І вони. Рештки сімейства Пітерсонів. Близько шостої Фред стулив повіки й провалився в сон, але Оллі тільки й міг, що сидіти й дивитися на ліфт, у якому зникла його мама. Він був певен, що якщо задрімає, то вона помре. «Не міг і години зі мною попильнувати?», як запитав у Петра Ісус, і це було дуже хороше запитання, на яке немає відповіді.

О дев’ятій десять двері ліфта ковзнули в боки, і звідти вийшов лікар, із яким вони розмовляли одразу по приїзді. На ньому були синя хірургічна форма і синя просякла потом шапочка з червоними сердечками, що кружляли в танці. Він мав дуже втомлений вигляд, а коли побачив Пітерсонів, то відвернувся геть, наче хотів кудись утекти. Цього мимовільного посмику було достатньо, щоб Оллі все зрозумів. Йому хотілося дати батькові проспати цей перший удар поганих новин, але то було б неправильно. Зрештою, тато знав і кохав її довше, ніж Оллі прожив на цьому світі.

— Ух! — вигукнув Фред і сів, коли Оллі потрусив його за плече. — Що?

Тоді він побачив лікаря, який знімав свою хірургічну шапочку, вивільняючи копицю мокрого коричневого волосся.

— Джентльмени, з великим жалем мушу повідомити, що місіс Пітерсон померла. Ми з усіх сил намагалися її врятувати, і спершу мені здавалося, що в нас усе вийде, але ураження виявилося надто серйозним. Знову ж таки — мені дуже, дуже шкода.

Якусь мить Фред дивився на нього, не в змозі повірити, а тоді видав крик. Дівчина з кучерявим волоссям розплющила очі й витріщилася на Фреда. Дитина з температурою зіщулилась.

«Шкода, — подумав Оллі. — Це слово дня. Ще минулого тижня ми були родиною, а тепер лишились тільки я і тато. Шкода — і правда влучне слово. Ідеально пасує, іншого такого не підбереш».

Фред плакав, сховавши обличчя в долонях. Оллі пригорнув батька до себе й обійняв.

За ланчем Марсі й дівчатка ледь поколупали їжу, а тоді Марсі пішла у спальню досліджувати ту частину шафи, що належала Террі. У їхній парі він був повноправною половинкою, проте його одяг займав лише чверть місця. Террі працював викладачем англійської, тренером із бейсболу й американського футболу, шукав джерела фінансування, коли потрібні були кошти на проекти (а так траплялось майже повсякчас), а ще він був чоловіком і батьком. Усі ремесла йшли йому в руку, але гроші приносило тільки викладання, тож вишуканого одягу було зовсім небагато. Найкращим виявився синій костюм, він підкреслював колір очей Террі, але вже починав зношуватися, і жоден експерт із чоловічої моди не поплутав би його «Бріоні» [82]. Костюм купили в стоковій крамниці чотири роки тому. Марсі зітхнула, вийняла його з шафи, додала білу сорочку й темно-синю краватку. Почала складати одяг у дорожній чохол, коли в двері подзвонили.

Це був Гові, у прикиді на порядок кращому за той, який Марсі щойно спакувала. Гові швиденько обійняв дівчат і чмокнув Марсі в щічку.

— Ви приведете тата додому? — спитала Ґрейсі.

— Не сьогодні, але скоро, — сказав він, беручи чохол з одягом. — Марсі, де взуття?

— Ой, Господи, — відповіла вона. — От я шлапак.

Чорні черевики годилися, та їх треба було натерти. А часу вже не лишалося. Вона склала взуття в торбу і повернулася до вітальні.

— Окей, я готова.

— Гаразд. Крокуй бадьоро і не звертай уваги на койотів. Дівчатка, поки мама не повернеться, тримайте двері на замку й не відповідайте на дзвінки, якщо номер незнайомий. Зрозуміли?

— З нами все буде добре, — сказала Сара.

Та вигляд у неї був не дуже. Тут усі виглядали не дуже. Марсі загадалася, чи можуть малі дівчатка скидати за ніч стільки ваги. Звісно що ні.

— Ну, поїхали, — весело проклекотів Гові.

Вони вийшли з дому. Гові ніс костюм, а Марсі — черевики. Репортери знову згуртувалися на краю моріжка.

— Місіс Мейтленд, ви вже говорили з чоловіком? Що вам сказали в поліції? Містере Ґолд, Террі Мейтленд відповів на звинувачення? Ви домагатиметесь, щоб його випустили під заставу?

— Наразі я нічого не можу вам повідомити, — промовив Гові та з кам’яним обличчям повів Марсі до свого «ескалада» крізь сяйво телепрожекторів (яких, як подумала Марсі, аж ніяк не було потреби вмикати такого сонячного лип­невого дня).

Уже на виїзді з під’їзної доріжки Гові опустив шибку й визирнув, щоб перемовитися з одним із офіцерів, які чергували біля оселі:

— У будинку лишилися Мейтлендові дівчата. Ви, хлопці, відповідаєте за те, щоб їх ніхто не турбував, домовились?

Копи нічого не відповіли, тільки дивилися на Гові з виразом — чи то байдужим, чи то ворожим. Марсі не могла зрозуміти, з яким саме, але схилялась до останнього.

Радість і полегшення, які вона відчула, подивившись те відео (Боже, благослови «Канал 81»), іще її не покинули, але перед будинком так само чатували телефургони, репортери розмахували мікрофонами.

Террі й досі сидів у в’язниці — «в окружній», як висловився Гові, який же це жахливий вираз, наче з якоїсь тужливої кантрі-пісні. Їхній будинок обшукували незнайомці, брали все, що в око впаде. Проте дерев’яні обличчя поліцейських і їхні нульові реакції були найгірші й хвилювали набагато більше, ніж світло телекамер і запитальні вигуки. Їхню родину поглинула бездушна машина. Гові казав, що все вийде на добре і ніякого лиха їм не буде, але цього поки що не відбувалося.

Ні, поки що ні.

Офіцерка із сонними очима нашвидкуруч обмацала Марсі, тоді наказала їй опустити сумочку в спеціальний пластиковий контейнер і пройти крізь металодетектор. Офіцерка також прийняла їхні водійські права, склала в пакети й почепила на коркову дошку поруч із багатьма іншими посвідками.

— Костюм із черевиками теж, місус [83].

Марсі передала.

— Коли я прийду завтра вранці, то він уже має бути в костюмі, чистенький-чепурненький, — сказав Гові й пройшов крізь металодетектор, який враз запищав.

— Ми обов’язково передамо це його дворецькому, — відказав офіцер по інший бік детектора. — А тепер дістаньте все, що лишилось у ваших кишенях, і спробуйте ще раз.

Як виявилося, проблему становила зв’язка ключів. Гові передав їх офіцерці й пройшов крізь детектор удруге.

— Я вже тисяч п’ять разів тут був, і щоразу забуваю про ключі, — сказав він Марсі. — Це, мабуть, якийсь фройдистський прикол.

Марсі знервовано всміхнулася й промовчала. У горлі пересохло, і вона вирішила, що як спробує щось сказати, то вийде тільки каркотіння.

Другий офіцер провів їх крізь одні двері, потім — інші. Марсі почула дитячий сміх і гомін дорослих розмов. Вони минули залу для відвідин, де на підлозі лежав коричневий промисловий килим. Діти гралися. Ув’язнені в коричневих робах розмовляли з дружинами, коханими, матерями. Кремезний чоловік, у якого по одній щоці «струменіла» вниз родима пляма, а на другій загоювався поріз, допомагав маленькій донечці переставляти меблі в ляльковому будинку.

«Усе це — сон, — подумала Марсі. — Надзвичайно правдоподібний сон. Я прокинусь біля Террі й розповім йому, що мені наснився кошмар, у якому його заарештували за вбивство. І ми разом над цим посміємося».

Якийсь в’язень, навіть не намагаючись приховати свій жест, показав на Марсі. Жінка, що сиділа поруч, вирячилася на неї, а потім заговорила до іншої жінки. Офіцер, який їх супроводжував, ніяк не міг упоратися з електронною карткою й відімкнути двері на протилежному кінці зали для відвідин, а Марсі все не могла прогнати думку, що він навмисне бабрається. Перш ніж клацнув замок і офіцер повів їх далі, на них, здавалося, витріщались уже геть усі. Навіть діти.

За дверима починався коридор, уздовж якого тягнулися маленькі кімнати, поділені чимось схожим на каламутне скло. В одній із кімнаток сидів Террі. Поглянувши на нього, побачивши, що він неначе тоне в тій завеликій коричневій робі, Марсі заплакала. Вона стала по свій бік кабінки й подивилася на чоловіка крізь матеріал, що був не звичайним склом, а товстим листом перспексу [84]. Жінка поклала на перегородку руку, розчепірила пальці, і Террі зробив те саме. У склі виднілося перфороване коло, як у старих телефонних слухавках, і туди треба було говорити.

— Не плач, люба. Якщо не перестанеш, я сам заплачу. І сідай.

Марсі сіла, а Гові примостився на лаву до неї.

— Як дівчатка?

— Нормально. Непокояться через тебе, але сьогодні вже краще. Ми отримали дуже добрі новини. Любий, ти знав, що виступ містера Кобена знімав один телеканал, і це відео є в загальному доступі?

Якусь мить Террі просто сидів із роззявленим ротом. А тоді розсміявся.

— Знаєте що, здається, ота жінка, що його представила, щось таке казала, але вона так довго говорила, що під кінець я вже нічого не тямив. Свята срака!

— Так, найсправжнісінька свята срака, — сказав Гові, усміхаючись.

Террі нахилився вперед, і його чоло майже торкнулося перегородки. Очі горіли, погляд був зосереджений.

— Марсі… Гові… Коли ставили запитання із залу, я теж у Кобена дещо спитав. Розумію, надії мало, та, може, хоч звук записався. Якщо так, то можна провести розпізнавання голосу чи щось таке, і буде збіг!

Марсі та Гові перезирнулися та засміялись. У залі для відвідин суворого режиму цей звук лунає нечасто, й охоронець на протилежному кінці короткого коридору підняв очі й насупився.

— Що? Що я такого сказав?

— Террі, є відео, де ти ставиш своє запитання, — сказала Маріс. — Ти розумієш? Ти сам є на відео.

Спершу Террі не міг утямити, що вона таке казала. А потім підняв руки в кулаках і потряс ними біля скронь — Марсі часто бачила цей тріумфальний жест, коли його команди заробляли очко чи провертали круту комбінацію захисту. Не замислюючись, вона машинально підняла руки й повторила жест чоловіка.

— Ви впевнені? На всі сто відсотків? Так добре, що на правду не схоже.

— Це правда, — мовив Гові й вищирився. — Власне кажучи, на тому записі ти з’являєшся з півдюжину разів, коли камеру переводили від Кобена на глядачів, які сміялись чи аплодували. Запитання, що ти йому поставив, — просто вишенька на торті, збиті вершки на банановому спліті [85].

— То справу закрито, правильно? І завтра мене випустять на волю?

— Нумо не стрибати перед батька, — вишкір Гові зіщулився до досить похмурої усмішки. — Завтра тільки досудове слухання, а в них є купа речових доказів, якими вони дуже пишаються…

— Як це може бути? — вибухнула Марсі. — Як це можливо, якщо Террі беззаперечно був там? Відео це доводить!

Гові виставив уперед долоню — стоп.

— Про цю суперечність подбаємо пізніше, хоча я вже зараз можу вам сказати, що наші докази переважують їхні. Легко переважують. Але в хід запустився певний механізм.

— Машина, — сказала Марсі. — Так. Ми знайомі з цією машиною, атож, Террі?

Він кивнув.

— Таке враження, наче я провалився в якийсь роман Кафки. Чи в «1984». І за собою потягнув тебе з дівчатами.

— Стривай-стривай, — заперечив Гові. — Ти нікого нікуди не тягнув, це вони зробили. Слухайте, у нас усе вийде. Дядечко Гові вам обіцяє, а дядечко Гові ніколи не порушує своїх обіцянок. Завтра о дев’ятій ранку ти, Террі, вже сидітимеш перед суддею Гортоном на досудовому слуханні. Будеш такий весь гарненький-чепурненький у костюмі, що тобі принесла дружина і який наразі висить у в’язничній камері зберігання. Також маю намір зустрітися з Біллом Семюелзом на предмет застави — сьогодні, якщо він погодиться на зустріч, або завтра, якщо не погодиться. Йому це не сподобається, і він наполягатиме на домашньому арешті, але ми свого доможемось, бо на той час якийсь репортер уже знайде запис «Каналу 81» і проблеми в справі обвинувачення стануть відомі громаді. Припускаю, що вам доведеться закласти свій будинок, щоб назбирати грошей на заставу, але тут особливого ризику не буде, якщо ти не плануєш зрізати датчик на литці й податись ген за пагорби.

— Нікуди я не збираюся, — похмуро відповів Террі, і його щоки знов почервоніли. — Як там казав один генерал Громадянської війни? «Я битимусь на цьому фронті хоч цілісінькеє літо» [86].

— Окей, то який бій у нас наступний? — спитала Марсі.

— Я скажу окружному прокуророві, що представляти такий акт обвинувачення Великій колегії присяжних — погана думка. І цей аргумент усе переважить. Тебе випустять на волю.

«Та чи випустять? — подумала Марсі. — Чи випустять нас усіх? Коли вони кажуть, що мають відбитки пальців, і свідки бачили, як він викрадає малого хлопця, а потім виходить із парку Філіс весь у крові? Чи будемо ми вільні, допоки справжній убивця на свободі?»

— Марсі, — Террі всміхнувся до дружини. — Не переймайся так. Ти знаєш, що я кажу своїм хлопцям — по одній базі за раз.

— Я хочу тебе дещо запитати, — сказав Гові. — Просто навгідь.

— Питай.

— Копи кажуть, що в них є купа всіляких криміналістичних доказів, хоч результати ДНК тесту ще не готові…

— Не буде там збігу, — мовив Террі. — Це неможливо.

— Я б те саме сказав про відбитки пальців, — відповів Гові.

— А якщо його хтось підставив? — випалила Марсі. — Знаю, схоже на параною, проте…

Вона стенула плечима.

— Але навіщо? — запитав Гові. — Ось у чому питання. Вам не спадає на думку якась особа, яка заради цього пішла б на такі крайнощі?

Мейтленди поміркували, кожен — по свій бік потертого «перспексу», а тоді захитали головами.

— Мені теж, — сказав Гові. — У реальному житті нечасто відтворюються сюжети з романів Роберта Ладлама [87]. І менше з тим, у них є докази, які дали заарештувати тебе похапцем, про що, я певен, вони зараз уже шкодують. Я ось чого боюся — навіть якщо я витягну тебе з цієї машини, то все одно тінь машини за тобою тягтиметься.

— Я минулої ночі про це думав, — мовив Террі.

— А я й досі про це думаю, — зізналася Марсі.

Гові зчепив пальці й нахилився вперед.

— Нам би не завадили якісь матеріальні докази, що зрівнялися б із їхніми. Відеозапис від «Каналу 81» годиться, а потім іще твої колеги, і цього, певно, вистачить, але я жадібний. Мені треба більше.

— Дістати речові докази з одного з найпопулярніших готелів у Кеп-Сіті, через чотири дні після відвідання? — спитала Марсі, не знаючи, що таку ж фразу нещодавно промовив Білл Семюелз. — Це малоймовірно.

Террі дивився в далечінь, звівши брови на чолі.

— Не зовсім малоймовірно.

— Террі? — запитав Гові. — Про що ти думаєш?

Террі з усмішкою поглянув на них.

— Може, щось таки є. Може, щось і є.

«Вогнище» справді відкрилося на бранч, тож спершу Ралф пішов туди. На роботі виявилися двоє працівників, які чергували в ніч убивства: адміністраторка й стрижений йоржиком офіціант, такий молодий, наче йому тільки нещодавно стали відпускати пиво в барах. Адміністраторка ніяк не допомогла («Того вечора в нас було набгом, детективе»), і хоч офіціант невиразно пригадував, наче обслуговував велику компанію вчителів, він узагалі засумнівався, коли Ралф показав йому фотографію Террі з минулоріч­ного випускного альбому. Офіціант повідомив, що «типу» пригадує схожого хлопця, та не став би присягатися, що це був саме чоловік із фотографії. Сказав, що навіть не певен, чи сидів цей хлопець разом із групою вчителів. «Гей, чоловіче, може, я просто подав йому таріль пекучих крилець за баром».

Ось і все.

У «Шератоні» Ралфу попервах так само не щастило. Йому вдалося підтвердити, що ніч із вівторка на середу Мейтленд і Вільям Квейд провели в номері 644, і готельний менеджер навіть зміг показати йому чек, проте за підписом Квейда. Він скористався «мастеркардом». Також менеджер повідомив Ралфу, що відтоді, як поїхали Мейтленд і Квейд, номер 644 був зайнятий щоночі, і щоранку його прибирали.

— До того ж у нас є вечірній сервіс, — сказав менеджер, наче насміхався. — Це означає, що більшість номерів прибираються двічі на день.

Так, він залюбки дозволить детективу Андерсону проглянути відео з камер спостереження, і Ралф узявся до справи без жодних нарікань на те, що до нього це вже встиг зробити Алек Пеллі. (Ралф не належав до поліції Кеп-Сіті, тож звитягу краще виявляти за допомогою дипломатії.) Відео було кольоровим і чітким — для «Шератону» в Кеп-Сіті не годяться престарілі камери з магазину «Зоуні Ґо-Март». Ралф побачив схожого на Террі чоловіка у вестибюлі, у сувенірній крамничці, у тренажерній залі готелю, куди той прийшов на швиденьку розминку в середу вранці, і в коридорі перед бальною залою, де він стояв у черзі по автограф. Відео з вестибюля й сувенірної крамнички було нечітким, проте майже не виникало сумніву (принаймні в Ралфа), що чоловік, який розписався в журналі тренажерки і який стояв у черзі по автограф, — це старий добрий тренер його сина. Той, хто навчив Дерека банту, таким чином змінивши його прізвисько зі «Швабри» на «Нумо».

Ралф подумки чув голос дружини, який казав йому, що відбитки пальців або сліди ДНК — це і є забраклий елемент головоломки, виграшний лотерейний білет. «Якщо Террі був тут, — казала вона, маючи на увазі Флінт-Сіті, де він скоїв злочин, — то там мав би перебувати двійник. Це єдине логічне пояснення».

— Немає цьому жодного логічного пояснення, — пробурмотів Ралф, вдивляючись у монітор.

На стоп-кадрі застиг чоловік, явно схожий на Террі Мейтленда. Він сміявся над якимось жартом, стоячи в черзі по автографи разом із головою свого факультету Раундгіллом.

— Прошу? — перепитав готельний хрін, що показав йому відео.

— Не зважайте.

— Може, вам іще щось показати?

— Ні, проте дякую.

Справа була марна. Усе одно запис лекції від «Каналу 81» проясняв усі суперечливі кадри з матеріалу камер спостереження, бо те запитання з залу поставив саме Мейтленд. Щодо цього сумнівів не було.

Окрім як десь у закутках Ралфової свідомості. Той вигляд, із яким Террі ставив своє запитання, — наче знав, що на нього спрямують об’єктиви камер… усе це було якось збіса ідеально. Чи можливо, що вся ця ситуація — просто підстава? Неймовірний, але, зрештою, з’ясовний випадок шахраювання? Ралф не розумів, як це могло статися, але так само він не знав, як Девіду Копперфілду [88] вдалося пройти крізь Велику китайську стіну, хоч Ралф сам бачив цей трюк по телевізору. І якщо так, то Террі Мейтленд — не просто вбивця, а вбивця, який над ними насміхався.

— Тільки мушу вас попередити, детективе, — сказав готельний хрін, — мені прийшло сповіщення від Гарлі Брайта, то наш бос, і всі матеріали, які ви щойно продивилися, треба лишити для юриста на ім’я Говард Ґолд.

— Мені байдуже, що ви з ними робитимете, — відповів Ралф. — Хоч відправте Сарі Пейлін [89] у Свистохрін на Аляску. А я їду додому.

Так. Гарна ідея. Приїхати додому, посидіти на задвірку з Джинні, розділити з нею пак пива — чотири бляшанки собі, дві — їй. І спробувати не зсунутися з глузду від думок про цей клятий парадокс.

Хрін провів його до виходу з офісу охорони.

— У новинах казали, що ви вже піймали того хлопа, який убив малого.

— У новинах багато чого кажуть. Дякую, сер, що приділили мені час.

— Завжди радий допомогти поліції.

«Якби ж ти тільки допоміг», — подумав Ралф.

На протилежному кінці вестибюля він завмер, уже простягнувши руку до обертальних дверей, — йому сяйнула думка. Поки він звідси не поїхав, варто перевірити ще одне місце. Як розповідав Террі, щойно скінчилася лекція Кобена, Деббі Ґрант відлучилася в жіночу вбиральню, і її дов­генько не було. «Ми з Евом і Біллі пішли до газетного кіоску, — сказав Террі. — Вона нас там перестріла».

Як виявилося, газетний кіоск був іще чимось на кшталт сувенірної крамнички. За прилавком стояла жінка з непомірним макіяжем і сивуватим волоссям та перекладала у вітрині недорогі прикраси. Ралф показав їй посвідчення й спитав, чи не працювала вона тут минулого вівторка по обіді.

— Любчику, — відповіла вона, — я працюю тут щодня, як не хворію. З книжок і журналів я ніякого зиску не маю, а от від прикрас і сувенірних чашок отримую комісію.

— Ви цього чоловіка не пригадуєте? Він тут був минулого вівторка з групою викладачів англійської, на виступі.

Ралф показав їй фотокартку Террі.

— Звісна річ, пригадую. Він питався щодо книжки про округ Флінт. Перший такий клієнт за бозна вже який час. Цей товар не я приймала, клята книжка вже лежала тут, коли я вперше стала на роботу в 2010-му. Певно, треба її зняти, та ж замінити чим? Усе, що розташоване вище або нижче рівня очей, не продається — ви це швидко збагнете, як порядкуватимете такою точкою. Те, що стоїть унизу, хоч дешеве. А на горішній поличці лежать дорогі книжки з фотографіями й глянцевими сторінками.

— Про яку саме книжку йдеться, міз… — Ралф глянув на бейджик з іменем. — Міз Левелл?

— Ось про цю, — сказала вона, тицьнувши пальцем.— «Ілюстрована історія округу Флінт, округу Дорі та тауншипу [90] Кеннінґ». Щелепу зламаєш, поки вимовиш, еге ж?

Ралф озирнувся й поруч із поличкою з сувенірними чашками й тарілками побачив два стелажі з пресою та книжками. На першому стояли журнали, на другому — суміш сучасної художньої літератури в м’яких і твердих обкладинках. На горішній поличці другого стелажа розмістилися з півдюжини більших фоліантів, які Джинні називала книжками для кавових столиків. Вони були загорнуті в плівку, щоб потенційні покупці не помастили сторінок і не потіпали кутиків. Ралф підійшов до стелажа й оглянув фоліанти. Террі, який був на добрих три дюйми вищий за Ралфа, мабуть, не довелося задирати голову чи ставати нав­шпиньки, щоб зняти товар.

Детектив уже потягнувся до згаданої вище книжки, та потім передумав і знов повернувся до міз Левелл.

— Розкажіть, що ви пам’ятаєте.

— Що, про того хлопця? Та нема чого розказувати. Як скінчився виступ, у сувенірну крамничку одразу повалив народ, а до мене тільки цівочка покупців дійшла. Ви ж розумієте чому, так?

Ралф похитав головою, намагаючись не втрачати терпіння. Він на щось натрапив, це точно, і гадав, сподівався, що його здогадки правильні.

— Ясна річ, що людям не хотілося втрачати місце в черзі, і всі вони вже мали нову книжку містера Кобена, тож читали її, поки чекали. Але ті три джентльмени таки зайшли до мене, й один із них, товстий такий, купив нову книжку Лізи Ґарднер [91] у твердій палітурці. Інші двоє просто дивилися. Потім у кіоск просунула голову якась пані, сказала, що готова, і вони пішли. Мабуть, по автографи.

— Але один із них, високий, виявив інтерес до тої книжки про округ Флінт.

— Так, проте мені здається, що в око йому впала саме згадка про тауншип Кеннінґ. Він таке як обмовився, що там довгий час жила його родина, так?

— Не знаю, — відповів Ралф. — Ви мені скажіть.

— Майже впевнена, що так. Він зняв із полички книжку, але коли побачив цінник — сімдесят дев’ять дев’яносто дев’ять, — то поклав її назад.

Бам! — ось воно.

— Книжку з того часу ніхто не дивився? Не знімав її з полиці, не крутив у руках?

— Оту? Та ви жартуєте.

Ралф повернувся до стелажів, став навпочіпки й узяв книжку в плівці. Він тримав її долонями за ребра. На обкла­динці була жовтувата фотографія якоїсь давньої поховальної процесії. Шестеро ковбоїв, усі в поношених капелюхах і з пістолетами в кобурах, несли до пильного цвинтаря дощату домовину. Пастир (також із пістолетом у кобурі) чекав на них у головах порожньої могили, тримаючи в руках Біблію.

Міз Левелл суттєво пожвавилась.

— Ви справді хочете її купити?

— Так.

— Ну, то давайте її сюди, щоб я просканувала цінник.

— Вам у руки — не дам.

Він підніс книжку ближче, щоб продавчиня дотягнулася до штрих-кода на плівці й просканувала.

— З вас вісімдесят чотири чотирнадцять із податками, але округлимо до вісімдесяти чотирьох.

Ралф обережно поставив книжку на кутик, щоби діста­ти кредитну картку. Потім запхав чек у нагрудну кишеню і знову підібрав книжку долонями за ребра, тримаючи її, мов чашу для причастя.

— Він крутив її в руках, — мовив Ралф, і не для того, щоб перепитати продавчиню, а щоб упевнитись у своїй щасливій знахідці. — Ви певні, що чоловік на фотокартці, яку я вам показував, брав до рук цю книжку?

— Зняв її з полиці й сказав, що ту світлину зроблено в тауншипі Кеннінґ. Потім поглянув на ціну й поклав назад. Усе, як я вам казала. Це що, речдок якийсь?

— Не знаю, — відповів Ралф, позираючи на давніх скорботних, що прикрашали обкладинку. — Але незабаром дізнаюся.

Тіло Френка Пітерсона було видане «Похоронному бюро братів Донеллі» в четвер після обіду. Про це домовлялася Арлін Пітерсон — про це та все інше, включно з некрологом, квітами, задушною службою на п’ятничний ранок, власне похованням, надгробною промовою і поминальною вечерею для родичів і друзів у суботу. Хто, як не Арлін, мав цим займатися. Навіть за кращих часів із Фреда не було пуття в організації таких соціальних заходів.

«Та цього разу саме мені доведеться це робити, — сказав собі Фред, коли вони з Оллі повернулися додому з лікарні. — Мені, бо нікого іншого не лишилося. І той хлопець із Донеллі мені допоможе. Вони ж у цьому профі». Тільки як він мав платити за другий похорон, отак одразу після першого? Чи покриє це страховка? Він не знав. Усім цим також опікувалась Арлін. У них була домовленість: він заробляв гроші, а вона оплачувала рахунки. Доведеться поритися в її столі, пошукати документи зі страхової компанії. Від одної цієї думки на Фреда навалилася втома.

Вони сіли у вітальні. Оллі ввімкнув телевізор. Передавали футбольний матч. Вони трохи подивилися, хоча насправді їм обом було байдуже до гри — вони більше цікавились американським футболом. Зрештою, Фред підвівся, поплентався в коридор і повернувся зі старою червоною адресною книжкою, що належала Арлін. Прогортав до літери «Д» і, так, ось контакти «Братів Донеллі», тільки зазвичай охайний почерк Арлін був нетвердим, але як інакше? Вона б не стала записувати номер похоронного бюро до смерті Френка, правда? Пітерсони ще мали прожити багато років, перш ніж хвилюватися про поховальні обря­ди. Багато років.

Фред дивився на цю адресну книжку, на вицвілу й потерту червону шкіру, і згадував усі ці випадки, коли він бачив її в руках дружини, коли вона, ще за старих часів, переписувала адреси з конвертів, а останніми роками занотовувала їх з інтернету. Фред заплакав.

— Я не можу, — сказав він. — Просто не можу. Отак одразу після Френкі.

Спортивний коментатор заволав «ГОЛ!», і гравці в червоних майках почали стрибати один на одного. Оллі вимкнув телевізор і простягнув руку.

— Я цим займусь.

Фред поглянув на сина. Із почервонілих очей батька лилися сльози. Оллі кивнув.

— Усе гаразд, тату. Серйозно. Я про все подбаю. А ти йди нагору і приляж, добре?

І хоч Фред усвідомлював, що, певно, це якось неправильно — полишати свого сімнадцятирічного сина сам на сам із таким тягарем, — але саме так і вчинив. Пообіцяв собі, що згодом розділить цю тяготу, та зараз йому треба було здрімнути. Він справді дуже втомився.

Тої неділі Алек Пеллі й сам крутився у сімейних справах аж до третьої тридцять. До «Шератону» в Кеп-Сіті він дістався тільки після п’ятої, але вечірнє сонце так само пропікало дірку в небі. Він зупинився біля готелю на розвертальному майданчику, сунув паркувальникові десятку й наказав йому тримати автівку поблизу. Лоретт Левелл у своєму газетному кіоску знову перебирала прикраси. Алек там не затримався. Вийшовши надвір, він похилився на свій «експло­рер» і зателефонував Гові Ґолду.

— Я випередив Андерсона із записами з камер спостереження, плюс те відео з «Каналу 81», але він перший дістався книжки. І купив її. Мабуть, це можна назвати поразкою.

— Бляха, — відповів Гові. — Як він узагалі про неї дізнався?

— Не думаю, що він знав. Певно, це просто везіння на додачу до старожитньої поліцейської справи. Жінка, яка працює в кіоску, сказала, що в день лекції Кобена цю книжку взяв до рук один чоловік, тоді побачив цінник, майже вісімдесят баксів, і поклав її назад на поличку. Здається, вона не в курсі, що то був Мейтленд, мабуть, новин не дивиться. Вона розповіла про це Андерсону, і той купив книжку. Ще сказала, що він пішов, тримаючи книжку за краї, долонями.

— Сподівається зняти відбитки, що не належатимуть Террі, — сказав Гові, — і таким чином знайти доказ, що чоловік, який брав книжку до рук, — то не Террі. Але нічого в нього не вийде. Бозна-скільки ще людей брало й роздивлялося ту книжку.

— Та пані з газетного кіоску з тобою б не погодилася. Каже, що цей фоліант місяцями ніхто не знімав зі стелажа.

— Байдуже.

Здавалось, Гові не дуже через це переймався, тож Алек тепер мусив перейматися за них обох. Не яка біда, та все одно. Невеличкий недолік у справі, що обіцяла вийти гарною, мов картина в музеї. Імовірний недолік — нагадав собі Алек. Гові його легко виправить, а присяжні не звертають особливої уваги на брак речдоків.

— Просто хотів довести вам до відома, босе. За це ви мені й платите.

— Окей, доніс. Ти ж будеш завтра на досудовому, так?

— Нізащо б не пропустив, — відповів Алек. — Ви вже говорили із Семюелзом про заставу?

— Говорив. І розмова була коротка. Він сказав, що опиратиметься кожною клітинкою тіла. Цитую дослівно.

— Господи, у цього хлопця є десь кнопка вимикання?

— Гарне питання.

— Та ви все одно виб’єте заставу?

— Маю всі шанси. Стовідсотково обіцяти не можу, та я майже певен.

— Як виб’єте, то скажіть Мейтленду, щоб у жодному разі не гуляв своїм районом. Багато хто тримає вдома зброю для самозахисту, а Террі зараз не вельми популярний у Флінт-­Сіті.

— Його відпустять тільки під домашній арешт, і можеш бути певен, що копи очей з його будинку не спускатимуть, — відповів Гові й зітхнув. — Шкода щодо книжки.

Алек завершив виклик і стрибнув до себе в автівку. Він хотів дістатися додому завчасно, щоб устигнути приготувати попкорн до «Гри престолів».

Того вечора Ралф Андерсон і детектив Поліції штату Юнель Сабло стрілися з прокурором округу Флінт. Зустріч відбулася в кабінеті Білла Семюелза, у нього вдома на північному боці міста, у замалим не шикарному кварталі з великими будинками, що претендували на статус «Макменшн» [92], та трохи не дотягували. На задвіркові у водяних потоках розбризкувача носилися дві дочки Семюелза, граючись у квача; сутінки поволі загусали в темряву. Колишня дружина Семюелза лишилася приготувати їм вечерю. Поки вони їли, Білл перебував у чудовому настрої, час від часу поплескував дружину по руці та навіть ненадовго брав її долоню, і дружина, здавалося, була геть не проти. «Нічогенько вони влаштувалися як на парочку з села Розлученці», — подумав Ралф і порадів за них. Але тепер вечеря скінчилася, колишня пакувала речі дівчаток, і Ралф збагнув, що добрий гумор прокурора Семюелза також незабаром добіжить кінця.

У кабінеті на кавовому столику лежала «Ілюстрована істо­рія округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ». Вона була в прозорому пакеті на застібці, який Ралф дістав із кухонної шухляди й обережно натягнув на книжку. Поховальна процесія втратила чіткі обриси, бо стретч-плівку вже притрусили дактилоскопічним порошком. Єдиний відбиток (великого пальця) проявився на горішній стороні обкладинки біля спинки. Чіткий, мов дата на новенькому пенні.

— На зворотному боці є ще чотири непогані відбитки, — сказав Ралф. — Саме так і беруть до рук важку книжку — великий палець спереду, решта чотири притримують ззаду, трохи розчепірені. Я би зняв їх просто там, у Кеп-Сіті, та не мав із собою відбитків Террі для порівняння. Тож узяв усе необхідне у відділку й зробив це вдома.

Семюелз здійняв брови.

— Поцупив його дактилоскопічну карту з речдоків?

— Та ні, відксерив.

— Не тягніть Сірка за хвіст, — мовив Сабло.

— Не тягтиму, — відповів Ралф. — Вони збігаються. Відбитки на цій книжці належать Террі Мейтленду.

Містер Ясне Сонечко, який сидів поруч із колишньою дружиною за обіднім столом, тепер випарувався. На його місце став містер Зара’ Бляха Буде Злива.

— Звідки така впевненість без збігу в комп’ютері?

— Білле, я цим займався, ще коли такої штуки не було.

«Ще тоді, коли ти зазирав дівчатам під спідниці в старших класах», — додав про себе Ралф і продовжив:

— Це відбитки Мейтленда, і комп’ютер тільки це підтвердить. Ось поглянь.

Він дістав із внутрішньої кишені повсякденного піджака невеличкий стос карток і виклав їх на кавовому столику у два ряди.

— Ось відбитки Террі з учорашнього вечора, коли ми його прийняли. А ось відбитки Террі з плівки на книжці. Тож сам мені скажи.

Семюелз і Сабло нахилились уперед, переводячи погляд із лівого рядка карток на правий. Першим виструнчився Сабло.

— Я згоден, — мовив лейтенант.

— А я без комп’ютерного аналізу не погоджуся, — відказав Семюелз.

Його слова прозвучали пишномовно, бо підборіддя випиналося. За інших обставин це було б навіть смішно.

Ралф не став одразу відповідати. Він загадався про Білла Семюелза, сподіваючись (а він з природи був оптимістом), що його попереднє враження про цього чоловіка — що той накиває п’ятами, як йому завзято дадуть відкоша, — було неправильним. Колишня дружина досі зважала на Семюелза, малі донечки любили його до нестями, але такі факти описували тільки одну грань його характеру. Один і той самий чоловік може геть по-різному поводитися на роботі та вдома, особливо як це чоловік амбітний, та ще й стикнувся з неочікуваною перешкодою, що ладна знищити вщент його великі плани. Для Ралфа це все мало значення. Мало величезне значення, оскільки вони із Семюелзом були пов’я­зані цією справою, а в ній — або пан, або пропав.

— Це неможливо, — сказав Семюелз, і рука потягнулася пригладити чубчик, проте сьогодні чубчика не було видно, сьогодні той поводився як слід. — Він не міг перебувати у двох різних місцях одночасно.

— Але схоже, що саме так і було, — відповів Сабло. — До сьогодні ми не мали жодних криміналістичних доказів із Кеп-Сіті. А тепер маємо.

Семюелз миттю пожвавився.

— Може, він іще раніше брав до рук цю книжку. Готував собі алібі. Як окрема деталь усієї омани.

Білл уже явно забув своє попереднє твердження про те, що вбивство Френка Пітерсона було результатом імпульсивної дії чоловіка, який не міг контролювати власних бажань.

— Таку гіпотезу теж не варто скидати з рахунку, — погодився Ралф, — проте за життя я бачив багацько відбитків, і ці мають відносно свіжий вигляд. Деталізація папілярних ліній досить непогана. Чого не буває, якщо відбиток поставлено тижні чи місяці тому.

Заговорив Сабло — так тихо, що майже нечутно:

— ’Mano [93], це наче ти взяв карту на дванадцяти й отримав фігуру [94].

— Що? — Семюелз крутнув головою до Сабло.

— Блекджек, — пояснив Ралф. — Він має на увазі, що краще б ми цієї книжки не знаходили. Що краще б ми не брали прикупу.

Усі замислились. Тоді обізвався Семюелз — таким приємним тоном, мов вони гаяли час за пустими балачками:

— А як вам така гіпотетична ситуація: що коли ти запорошив стретч-плівку, але нічого не виявив? Хіба що кілька змазаних відбитків, що їх не можна ідентифікувати?

— Краще не стане, — відповів Сабло, — та й гірше нам не буде.

Семюелз кивнув.

— У такому разі — чисто гіпотетично — Ралф пере­твориться на хлопця, який просто придбав дуже дорогу книжку. Він не стане її викидати, тільки визнає, що чудова ідея так і не спрацювала, і покладе її собі на полицю. Звісно, після того, як зніме з книжки плівку й викине її на смітник.

Сабло переводив погляд із Семюелза на Ралфа, його облич­чя не виказувало жодної емоції.

— А дактилоскопічні картки? — запитав Ралф. — Як щодо них?

— Які картки? — перепитав Семюелз. — Не бачу я ніяких карток. А ти, Юне?

— Ще не знаю, бачу чи ні, — відповів Сабло.

— Ти зараз говориш про знищення речових доказів, — зауважив Ралф.

— Аж ніяк. Усе це — чисто гіпотетично, — сказав Семюелз і знову підняв руку, щоб пригладити невидимий чубчик. — Це тобі тема для роздумів, Ралфе. Ти спершу поїхав до відділка, але порівняння проводив у себе вдома. Дружина тебе бачила?

— Джинні пішла у свій книжковий клуб.

— Угу, тож дивися. Книжка зараз лежить у харчовому пакеті, а не в належному криміналістичному. І до реєстру речдоків її ніхто не заносив.

— Поки що, — відказав Ралф, але замість того, щоб оцінювати різні грані характеру Білла Семюелза, почав розмірковувати про свої власні.

— Я про те, що така чисто гіпотетична можливість могла й тобі в голову закрастися.

Та чи закралася? Ралф не міг чесно відповісти на це запитання. І як уже закралася — то навіщо? Щоби не допустити огидної темної плями на своїй кар’єрі, коли ця справа не просто вже хиталася з боку в бік, а мало не перекидалася з ніг на голову?

— Ні, — відповів він. — Я зареєструю її як речовий доказ, і книжка буде нашою офіційною знахідкою. Тому що малий помер, Білле. Порівняно з цим наші подальші долі — лайно собаче.

— Згоден, — сказав Сабло.

— Звісно що згоден, — утомлено мовив Семюелз. — Лейтенант Юн Сабло так чи інакше вийде сухим із води.

— До речі, про вихід, — мовив Ралф, — як щодо Террі Мейтленда? Що коли ми дійсно заарештували не ту людину?

— Бути цього не може, — відказав Семюелз. — Про це свідчать речові докази.

І на цій ноті їхні збори закінчилися. Ралф повернувся до відділка. Там він зареєстрував «Ілюстровану історію округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ» і поклав її до приймальної скрині. Ралф був радий її позбутися.

Коли він уже обходив будівлю відділка, прямуючи до своєї особистої автівки, задзвонила мобілка. На екрані висвітилась фотографія дружини, і він прийняв виклик. Тон Джинні його занепокоїв.

— Люба? Ти плакала?

— Дерек телефонував. З табору.

У Ралфа серце підскочило.

— З ним усе гаразд?

— Так. У фізичному плані. Та якісь друзі надіслали йому електронний лист про Террі, і він засмутився. Каже, що це якась помилка, що Тренер Ті нізащо б такого не зробив.

— Он як. І це все?

Ралф рушив з місця, намацуючи вільною рукою ключі.

— Ні, не все, — із запалом відповіла дружина. — Ти де?

— Біля відділка. Додому збираюся.

— А можеш спершу заїхати в окружну? Поговорити з ним?

— З Террі? Мабуть, можу, якщо він погодиться на зустріч зі мною. Але навіщо?

— Забудь на хвильку про речдоки. Про всі речдоки, з обох сторін, і дай мені відповідь на одне запитання — щиро й від усього серця. Відповіси?

— Окей… — мовив Ралф, прислухаючись до далекого гуку вантажних фур на автостраді.

Зблизька лунала мирна літня пісня цвіркунів у траві попід цегляною будівлею, де Ралф працював уже стільки років. Він знав, що питатиме в нього дружина.

— Ти сам віриш, що це Террі Мейтленд убив малого?

Ралф подумав про чоловіка, який їхав у таксі Віллов Рейнвотер до Даброу та називав її «мем», наче забув, як її звати. Подумав про чоловіка, який припаркував білий фургон за пабом «Коротунів» і став розпитувати про найближчий травмпункт, хоч Террі Мейтленд усе життя прожив у Флінт-Сіті. Подумав про викладачів, які могли заприсягтися, що Террі був із ними — і на момент викрадення, і на момент убивства. А потім Ралф подумав про те, як зручно й вчасно Террі поставив питання містеру Гарлану Кобену — не просто запитав, а підвівся зі стільця, немов заради того, щоб його побачили й зняли на камеру. І навіть ті відбитки пальців на книжці… чи ж не ідеальне алібі?

— Ралфе? Ти ще там?

— Я не знаю, — відповів він. — Може, якби я тренував із ним хлопців, як Гові… та я тільки бачив, як він тренує Дерека. Тож відповідь на твоє запитання щира й від усього серця — я просто не знаю.

— То їдь в окружну, — сказала Джинні. — Зазирни йому у вічі, спитай його.

— Семюелз сім шкур із мене здере, як дізнається, — мовив Ралф.

— Мені байдуже до Білла Семюелза, але не байдуже до нашого сина. І я знаю, що й тобі не байдуже. Спитай заради нього, Ралфе. Заради Дерека.

Як виявилося, Арлін Пітерсон таки мала ритуальне страхування, тож із цим проблем не було. Оллі знайшов відповідні документи в нижній шухляді її маленького письмового столу, у теці між «ІПОТЕЧНИМ ДОГОВОРОМ» (де зазначалося, що іпотеку майже сплачено) і «ГАРАНТІЯМИ НА ПОБУТОВІ ПРИЛАДИ». Він зателефонував у похоронне бюро, і чоловік із ніжним голосом професійного скорботного (може, один із братів Донеллі, а може, ні) подякував йому і повідомив, що «ваша мати вже прибула». Наче вона сама туди доїхала, на «Убері» [95] чи що. Професійний скорботний запитав, чи потрібна Оллі форма некролога для публікації в газеті. Оллі сказав, що ні. Він саме дивився на дві такі пусті анкети, що лежали перед ним на столі. Певно, його мати, яка навіть у скорботі думала про все наперед, зробила копії з анкети, яку отримала для Френка, — на той випадок, якщо зробить десь помилку. Тож із цим також проблем не було. Чи не хоче Оллі завітати завтра до бюро й обговорити всі деталі панахиди та поховання? Оллі відповів, що, мабуть, ні. Подумав, що про це має подбати батько.

Розібравшись з усіма питаннями щодо оплати поховального обряду своєї матері, Оллі зронив голову на стіл і трохи поплакав. Він плакав тихо, щоб не розбудити батька. Коли сльози висохли, Оллі заповнив форму некролога: писав друкованими літерами, бо прописні йому ніколи не давалися. Покінчивши і з цим завданням, він пішов на кухню й оглянув безлад: паста на лінолеумі, недоїдене курча, що валялося під настінним годинником, стільниці, заставлені пластиковими контейнерами і накритими фольгою тарелями. Він згадав, як інколи після великих сімейних обідів його мама казала: «Тут їли свині». Оллі дістав з-під раковини сміттєвий пакет і поскладав у нього весь непотріб, починаючи з недоїденого курчати, що мало особливо зловісний вигляд. Тоді вимив підлогу. Навівши марафет (ще одна фраза його матері), він збагнув, що хоче їсти. Якось неправильно відчувати голод за таких обставин, але факт лишався фактом. Оллі усвідомив, що люди — це, по суті, тварини. Навіть коли у тебе померли мама й молодший брат, ти все одно мав їсти, а потім висерати те, що з’їв. Цього вимагало тіло. Він відчинив холодильник і побачив, що той від верху до низу та вздовж і впоперек напханий тацями з печенею, пластиковими контейнерами та м’ясною нарізкою. Оллі вибрав собі пастуший пиріг [96] зі сніговою рівниною картопляного пюре і сунув його в духовку на 350 градусів [97]. Поки він стояв там, похилившись на стільницю і чекаючи, коли нагріється страва, почуваючись гостем у власній голові, до кухні забрів його тато. Волосся на голові Фреда скуйовдилося. «Сторчки-морчки», як сказала б Арлін Пітерсон. Батькові вже був час голитися. Повіки набрякли, очі посоловіли.

— Я взяв одну таблетку, що пила твоя мати, — сказав він.

— Не переймайся цим, татку.

— Ти вимив кухню. Я мав би допомогти.

— Усе гаразд.

— Твоя мама… Похорон…

Здавалось, Фред не знав, як закінчити речення. Оллі помітив, що в нього ширінька розстебнута, і відчув, як усереди­ні бубнявіє жаль. Проте знову плакати йому не хотілося, він мов усе вже виплакав, принаймні поки що. Так що з цим теж проблем не було. «Цінуй щасливі миті», — подумав Оллі.

— У нас усе в нормі, — сказав він татові. — У неї була ритуальна страховка, у вас обох є, і мама вже… там. На місці. Ну, у бюро.

Він боявся вимовити слово «похоронне», бо від цього тато міг знов завестися. Або ж сам Оллі.

— О, то добре, — Фред сів за стіл і підпер долонею чоло. — Цим мав займатися я. То моя робота. Мій обов’язок. Я не хотів так довго спати.

— Можеш туди завтра з’їздити. Вибрати труну й усе таке.

— Куди?

— До «Братів Донеллі». Там, де був Френк.

— Вона померла, — зачудовано промовив Фред. — Навіть не знаю, як про це думати.

— Ага, — сказав Оллі, проте не міг думати ні про що інше — вона намагалася попросити вибачення, до самого кінця, наче сама була в усьому винна, хоча її провини тут не було. — Той чолов’яга з похоронного сказав, що треба розібратися з деталями. Ти сам подужаєш?

— Звісно. Завтра мені стане краще. Щось так добре пахне.

— Пастуший пиріг.

— Мама готувала чи хтось приніс?

— Не знаю.

— Ну, пахне воно добре.

Вони поїли за кухонним столом. Оллі склав тарілки в раковину, бо в посудомийці не було місця. Тоді вони пішли у вітальню. На каналі «І-Ес-Пі-Ен» [98] показували бейсбол, «Філліз» грали проти «Метсів» [99]. Батько й син дивилися гру, не розмовляючи, кожен по-своєму обмацував краї діри, що утворилася в їхньому житті, — щоб не провалитися в неї. Згодом Оллі вийшов на ґанок на задвірку й сів на сходи подивитися на зорі. Їх було багато. Він побачив метеор, супутник і кілька літаків. Подумав про те, що його мати мертва й уже ніколи цього не побачить. Достоту безглуздо, що так воно має бути. Коли Оллі зайшов усередину, бейс­больний матч уже дійшов дев’ятого, завершального інінгу, а тато спав у кріслі. Оллі поцілував його в маківку. Фред не поворухнувся.

Дорогою до окружної в’язниці Ралф отримав повідомлення. Воно прийшло від Кіндермана з лабораторії комп’ю­терно-криміналістичної експертизи. Ралф зупинив автівку на узбіччі й перетелефонував. Кіндерман відповів після першого ж гудка.

— Ви що, хлопці, навіть у неділю ввечері не відпочиваєте? — спитав Ралф.

— Що тобі сказати, ми ж гіки [100].

На задньому плані чулося ревіння хеві-метал групи.

— Окрім того, — продовжив Кіндерман, — я завжди вважав, що добрі новини можуть зачекати, а от погані треба переказувати негайно. Ми ще не закінчили шукати приховані файли на жорсткому диску Мейтленда, та й розбещувачі малечі бувають дуже обачні щодо цього, але на поверхні все чисто. Ніякого дитячого порно, ніякого порно взагалі. Ані в комп’ютері, ані в ноутбуці, ані в айпеді, ані в телефоні. Містер Білий капелюх [101], як на перший погляд.

— А історія в браузері?

— Інформації повно, але не те, що ми шукаємо, — інтернет-магазини на кшталт «Амазону», новинарські блоги типу газети «Гаффінґтон пост», із півдюжини спортивних сайтів. Він стежить за турнірною таблицею Великої ліги і, як виявилося, фанат «Тампа Бей Рейз» [102]. Уже цей факт наводить на думку, що в нього нелагоди з головою. Дивиться серіали: «Озарка» на «Нетфліксі» та «Американців» на «Айтюнз». Останній і мені до вподоби.

— Шукай далі.

— За це мені й платять.

Ралф припаркувався позаду окружної тюрми, на ділянці «ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВОГО ТРАНСПОРТУ», дістав із бардачка поліцейське посвідчення й виклав його на приладову дошку. Співробітник пенітенціарної установи (Л. КІН, як було зазначено на бейджику) уже чекав на нього й провів Ралфа до допитного кабінету.

— Це проти правил, детективе. Зараз майже десята.

— Я в курсі, котра година, і не розважатися сюди приїхав.

— Окружний прокурор знає, що ви тут?

— А це вже не входить у вашу заробітну плату, офіцере Кін.

Ралф сів за стіл зі свого боку й став чекати, чи Террі погодиться до нього вийти. Ніякого порно на комп’ютерах Террі, ніяких стосів порнухи в нього вдома, принаймні поки такого не знайшли. Але, як зазначив Кіндерман, педо­філи щодо цього обережні.

«Що це за обережність, як він усюди світив своїм обличчям? І лишив стільки відбитків?» — думав Ралф. І знав, що сказав би про все це Семюелз: Террі впав у шал. Колись (здавалося, то було так давно) Ралф удовольнився цим поясненням.

Кін привів Террі. На тренері була коричнева роба окружної в’язниці й дешеві пластмасові ляпанці. Руки попереду, сковані наручниками.

— Зніміть браслетки, офіцере.

Кін захитав головою.

— Проти правил.

— Відповідальність беру на себе.

Кін усміхнувся, та без гумору.

— Ні, детективе, не берете. Ви в мене вдома, і якщо він вирішить стрибнути на вас через стіл і задушити, то вин­ний буду я. Але от що вам скажу — я не приковуватиму наручники до того гака, годиться?

Террі теж усміхнувся, мов казав: «Бачиш, із чим мені доводиться мати справу?»

Ралф зітхнув.

— Можете нас залишити, офіцере Кін. І дякую.

Кін пішов, але Ралф знав, що він спостерігатиме за ними крізь однобічне дзеркало. І слухатиме, мабуть, теж. Семюелз дізнається про цей візит, інакше бути не могло.

Ралф поглянув на Террі.

— Не стій там. Сідай уже, заради Бога.

Террі сів і склав руки на столі. Заторохтів ланцюг від наручників.

— Гові Ґолд цієї зустрічі не схвалив би.

— І Семюелз теж, тому ми квити.

— Навіщо ти прийшов?

— По відповіді. Якщо ти ні в чому не винен, то як тебе пізнали півдюжини свідків? Чому твої відбитки є на гілці, якою зґвалтували хлопчика, чому вони по всьому фургонові, в якому його викрали?

Террі похитав головою. Усмішка зникла.

— Я так само збитий з пантелику, як і ти. І просто дякую Господу, його сину єдиному й усім святим за те, що можу довести, що я був у Кеп-Сіті. А якби не міг, Ралфе? Гадаю, відповідь відома нам обом. Під кінець літа я б сидів у камері смертників у Мак-Алістері, а за два роки вже б помандрував на голку. А то й раніше, бо суди в нас напхані «правими» аж до самого верху, а твій друзяка Семюелз проїхався би по моїх апеляціях, мов бульдозер по піщаному замку, що його дитина збудувала.

Перша фраза, яка мало не зірвалася в Ралфа з язика, була: «Він мені не друзяка». Але натомість він сказав:

— Мене цікавить фургон. Той, що з номерами Нью-Йорка.

— Нічим тобі не допоможу. Востаннє я їздив у Нью-Йорк на свій медовий місяць, а це було шістнадцять років тому.

Тепер уже прийшла черга Ралфа всміхатися.

— Цього я не знав, та знаю, що останнім часом ти там не бував. Ми перевірили твої пересування за останні шість місяців. Нічого, окрім поїздки в Огайо у квітні.

— Так, у Дейтон. Коли в дівчат були весняні канікули. Я хотів побачитися з батьком, і вони теж забажали поїхати. Марсі також із нами була.

— Твій батько живе в Дейтоні?

— Якщо його теперішній стан можна назвати життям. Це довга історія, вона ніяк не стосується нашої справи. Жодних білих і зловісних фургонів, навіть нашої сімейної автівки не було. На Південний Захід ми дісталися літаком. Байдуже, скільки моїх відбитків ви знайшли у фургоні, на якому возили Френка Пітерсона, я тієї автівки не крав. І ніколи її не бачив. Не сподіваюся, що ти мені повіриш, але це правда.

— Ніхто й не думає, що ти викрав фургон у Нью-Йорку, — сказав Ралф. — Згідно з теорією Білла Семюелза, справжній крадій покинув його десь у нашій місцевості, разом із ключем запалювання. Ти повторно його викрав і десь сховав, поки не наготувався… зробити те, що зробив.

— Досить продумано як на людину, яка вершила свої справи, виставляючи обличчя напоказ.

— Семюелз скаже присяжним, що в тебе був маніакальний шал. І вони йому повірять.

— А чи віритимуть після того, як почують свідчення Ева, Біллі й Деббі? І після того, як Гові покаже присяжним відео­запис лекції Кобена?

Ралфу не хотілося торкатися цієї теми. Принаймні поки що.

— Ти знав Френка Пітерсона?

Террі видав хрипкий, мов гавкіт, смішок.

— Саме на такі питання Гові й забороняв мені відповідати.

— То відповідати ти не будеш?

— Власне кажучи, буду. Знав так, щоби з ним вітатися, бо ж я знаю більшість дітлахів із Західного боку, та по-справжньому знайомий із ним не був. Він іще вчився в початковій школі й спортом не займався. Та його рудої маківки було важко не помітити. Наче стоп-сигнал. Як він, так і його брат. Оллі займався в Малій лізі, та коли йому виповнилося тринадцять, до Міської ліги переходити не став. Він непогано грав в аутфілді, відбивав потроху, та бейсбол його не цікавив. Таке буває.

— Тож Френкі тобі на око не впадав?

— Ні, Ралфе. У мене немає сексуального інтересу до дітей.

— І не було такого, що ти побачив, як він веде свого велосипеда по парковці біля «Делікатесів Джералда», і сказав собі: «Ага, ось мій шанс»?

Террі поглянув на нього з мовчазним презирством, яке Ралфу було важко витримати. Але очей він не відвів. За мить Террі зітхнув, підняв закуті руки до дзеркального боку скла й гукнув:

— Ми закінчили.

— Не зовсім, — мовив Ралф. — Треба, щоб ти відповів на ще одне запитання, і я хочу, щоби при цьому ти дивився мені в очі. Це ти вбив Френка Пітерсона?

Террі навіть не моргнув.

— Ні, не я.

Офіцер Кін повів Террі геть. Ралф лишився на своєму стільці чекати, поки Кін повернеться й проведе його крізь троє замкнених дверей між кімнатою для допитів і свободою. Тож тепер він отримав відповідь на запитання, яке загадала йому Джинні, і відповідь, разом із невідривним поглядом очей, була така: «Ні, не я».

Ралф хотів йому вірити.

Але не міг.