Аутсайдер

«Мейсіз» ділиться секретами з «Ґімблз»

Як виявилось, Голлі не полетіла бізнес-класом, хоч і могла, якби віддала перевагу рейсові «Дельта» о 10:15, що доправив би її до Кеп-Сіті о 12:30. Та оскільки їй хотілося провести більше часу в Огайо, Голлі забронювала квитки на сутужний трьохетапний переліт на тарадайках, що мали добряче попокидати її в неспокійній липневій атмосфері. Не особливо приємна подорож у затісних салонах, проте стерпна. Майже нестерпним було усвідомлювати те, що вона прибуде до Флінт-Сіті не раніше шостої вечора, і це якщо всі її плани йтимуть точно за графіком. Зустріч в офісі адвоката Ґолда була призначена на сьому, а Голлі понад усе ненавиділа запізнюватися на призначені зустрічі. Запізнення — неправильний підхід до правильної побудови відносин.

Вона спакувала свій невеликий багаж, здала готельний номер і поїхала за тридцять миль від Дейтона до Ріджиса. Спершу Голлі подалася до будинку, де Гіт Голмз гостював у мами під час відпустки. Двері замкнені, вікна позабивані — скоріш за все тому, що вандали вправлялись на них у стрільбі по мішенях. На моріжку, який уже давно треба було покосити, стояла табличка з написом «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ Й ПРОДАЖУ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ М. ДЕЙТОН».

Голлі оглянула будівлю, подумала, що невдовзі (якщо вже й не зараз) місцеві дітлахи пошепки називатимуть її «будинком із привидами», і замислилась над сутністю всіх трагедій. На кшталт кору, свинки чи краснухи, трагедія була заразна. На відміну від цих хвороб, вакцини проти неї не існувало. Смерть Френка Пітерсона у Флінт-Сіті інфікувала його безталанну родину й поширилася цілим містом. Голлі сумнівалася, що так само відбулося в цьому приміському селищі, де не так багато людей здавна підтримували приятельські стосунки. Але родина Голмзів беззаперечно зникла, нічого від неї не лишилося, окрім спорожнілого будинку.

Ґібні поміркувала, чи треба фотографувати цей позабиваний дім із табличкою «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ…» на моріжку — уособлення втрати й журби, якщо так можна висловитись, — і вирішила, що не варто. Деякі люди, з якими вона мала зустрітись, зрозуміють, проймуться цими відчуттями, але більшість, мабуть, ні. Для них це буде лиш фотографія.

Від оселі Голмзів вона поїхала до кладовища «Мирний упокій», що розташувалось на околиці міста. Там Голлі знайшла всю злучену родину: батька, матір і сина. Квітів не було, і камінь, що позначав могилу Гіта Голмза, лежав перекинутий на землі. Вона уявила, що те саме може статися з надгробком Террі Мейтленда. Напливала журба, а разом із нею — злість. Надмогильний камінь Гіта був маленький, на ньому — лиш ім’я, дати й засохла брудна пляма, що, мабуть, лишилася від пожбуреного яйця. Не без зусиль Голлі встановила надгробок на місце. Вона не тішила себе надією, що він там і зостанеться, проте зробила, що могла.

— Ви ж нікого не вбивали, містере Голмз, правда? Просто опинилися не в тому місці й не в той час.

На сусідній могилі Голлі знайшла невеличкий букет і позичила кілька квітів, щоб розкидати над могилою Гіта. Зірвані квіти — кепське вшанування, вони в’януть і помирають, але це краще, ніж нічого.

— Але тавро вже не змиється. Місцеві не повірять правді. І я не думаю, що люди, з якими я сьогодні ввечері зустрінуся, теж у неї повірять.

Проте вона так чи інакше спробує їх переконати. Треба робити все, що можеш: піднімати надгробки чи намагатися переконати чоловіків і жінок двадцять першого століття, що в цьому світі існують чудовиська, чия найбільша перевага — небажання раціональних людей у них вірити.

Голлі роззирнулася й побачила склеп на ближньому невисокому пагорбі (тут, в Огайо, усі пагорби були невисокі). Вона підійшла до нього, озирнула прізвище, викарбуване в граніті над архітравом (МОГИЛА, як доречно), і спустилася всередину трьома кам’яними сходинками. Поглянула на кам’яні лави, де можна було посидіти й позгадувати пана Могилу, похованого тут торік. Чи ховався тут чужинець після того, як покінчив зі своєю брудною роботою? Голлі так не вважала, тому що будь-хто (може, навіть один із тих вандалів, які перекинули надгробок Гіта Голмза) могли надибати цей склеп і зазирнути всередину. До того ж удень сонце мало годину чи дві світити на лави, даруючи цьому місцю крихту нетривкого тепла. Якщо чужинець був тим, за кого вважала його Голлі, то він надавав перевагу темряві. Не зав­жди, ні, але на певні проміжки часу. Певні вирішальні проміжки. Вона ще не закінчила свого дослідження, але принаймні в цьому була майже впевнена. І ще в дечому: убивство було справою його життя, а от журба — їжею. Журба і злість.

Ні, не перепочивало воно в цьому склепі, та Голлі не сумнівалась, що тут, на кладовищі, воно таки побувало, може, навіть перед смертю Мейвіс Голмз і її сина. Голлі здалося (хоч вона розуміла, що це, мабуть, лише фантазія), що вона чує запах його присутності. Брейді Гартсфілд мав такий самий запах, сморід надприродного. Білл його знав, і медсестри, які доглядали Гартсфілда, також знали, хоч пацієнт начебто перебував у кататонічному субступорі.

Голлі неквапливо рушила до маленької парковки за воротами кладовища; сумка билася їй об стегно. «Пріус» чекав на неї самотою в нищівній літній спеці. Вона пройшла повз свою автівку, тоді повільно роззирнулася на 360 градусів, вивчаючи всі деталі навколишньої місцевості. Неподалік починались фермерські угіддя (Голлі чула запах доб­рив), але тут іще пролягала перехідна зона промислової занехаяності, огидна й неродюча земля. У рекламних брошурках Комерційної палати таких фотографій не зустрінеш (якщо тільки в Ріджиса була своя Комерційна палата). Жодних принад чи пам’яток. Ніщо не милувало око, навпаки — пейзаж відвертав, немов сама земля промовляла: «Ідіть звідси, нÍчого тут робити, до побачення і не повертайтеся». Ну, тут розмістилося кладовище, але з приходом зими до «Мирного упокою» приїжджатимуть одиниці, і навіть протягом найкоротших візитів на вшанування мертвих їх заморожуватиме північний вітер.

Трохи далі на північ була залізнична колія, та рейки поіржавіли, а між шпалами проросли бур’яни. Ця залізнична станція вже багато років стояла покинута, вікна були позабивані, як у будинку Голмзів. Позаду неї, на тупиковій гілці, виднілися два самотні товарні вагони, чиї колеса обплела лоза. Вони виглядали так, наче лишились тут із часів війни з В’єтнамом. Біля спустілої станції тягнулися закинуті складські приміщення і, як вирішила Голлі, ветхі ремонтні цехи. За ними — розвалена фабрика у високих заростях кущів і соняшника. Свастика, що її хтось вивів аерозольною фарбою на крихкій рожевій цеглі, яка давно, колись дуже давно, була червоною. З одного боку траси, що мала привести Голлі назад у місто, хилився білборд із гаслом «АБОРТИ СПИНЯЮТЬ СЕРЦЕБИТТЯ! ОБИРАЙТЕ ЖИТТЯ!». З другого боку стояла низька довга будівля з вивіскою на даху «АВТОМИЙКА СПЕ ДІ РОБО». На порожній парковці при будівлі виднілася ще одна вивіс­ка — сьогодні Голлі вже бачила таку одну: «З ПИТАНЬ КУПІВЛІ Й ПРОДАЖУ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПЕРШОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ М. ДЕЙТОН».

«Здається мені, що ти був тут. Не в склепі, але неподалік. Там, де міг вчувати запах сліз, коли вітер дмухав у твій бік. Там, де було чутно сміх тих чоловіків чи хлопців, які перекинули надгробок Гіта Голмза і, мабуть, ще й помочилися на нього», — подумала Голлі.

Попри спеку їй стало холодно. Якби було більше часу, вона б дослідила ті покинуті будівлі. Цілком безпечно, бо аутсайдер уже давно поїхав з Огайо. І ймовірно, що з Флінт-Сіті також.

Голлі зробила чотири знімки: залізнична станція, товарні вагони, фабрика й закинута автомийка. Переглянула фотографії та постановила, що вони згодяться. Мають згодитися. А їй треба було встигнути на літак.

«І переконати кількох людей».

Тобто якщо вийде. Цієї миті Голлі відчула себе дуже маленькою і самотньою. Легко уявила сміх і глум — такі речі їй вдавалися природно. Але вона спробує. Бо мусить. Заради вбитих дітей, так — Френка Пітерсона, Говардових дівчаток і тих, що їм передували, — але також заради Террі Мейтленда й Гіта Голмза. Що зможе, те й зробить.

Треба ще одне місце відвідати. Добре, що воно якраз по дорозі.

Старий, який сидів на лаві в Тротвудському громадському парку, радо розповів Голлі, як пройти до місця, де знайшли тіла «тих нещасних дівочок». Звідси недалеко, як він сказав, і вона одразу зрозуміє, що дісталася туди, куди треба.

Так і було.

Голлі припаркувалася, вийшла з авто й затопила погляд у яр, що його скорботні (і любителі гострих відчуттів, які маскувалися під скорботних) спробували перетворити на святилище. Блискотливі листівки, на яких переважали слова на кшталт «ЖАЛЬ» і «РАЙ». Повітряні кульки — деякі вже здувалися, деякі були нові й свіжі, хоч тіла Ембер і Джолін Говард віднайшли три місяці тому. Статуетка Марії, що її якийсь дотепник прикрасив вусами. Плюшеве ведмежа, від якого Голлі морозом всипало. Пухке коричневе тіло іграшки вже вкрилося пліснявою.

Вона підвела свій айпед і зробила знімок.

Тут не було і подмуху того запаху, який Голлі відчула (чи уявила, що відчула) на кладовищі, але вона не сумнівалася, що після того, як знайшли тіла Ембер і Джолін, злочинець викроїв час для відвідин цього місця — щоб, наче високоякісним, витриманим бургундським, посмакувати горем пілігримів у цьому імпровізованому святилищі. А також збудженням тих небагатьох (насправді одиниць, але ці одиниці завжди з’являються), які приходили сюди поміркувати, як воно — чинити так, як було вчинено з Говардовими дівчатами, як воно — чути їхні крики.

«Так, ти приходив, але не зарано. Тоді, коли вже не привернув би зайвої уваги, як сталося того дня, коли брат Френка Пітерсона застрелив Террі Мейтленда», — подумала вона.

— Тільки цього разу ти не зміг утриматись, еге ж? — пробурмотіла Голлі. — Так само як голодний не зміг би втри­матися від обіду на День подяки, з усіма тими окрайками та зрізочками.

Перед «пріусом» Голлі зупинився мінівен. З одного боку бампера стояла наліпка зі словами «МАТУСИНЕ ТАКСІ». З іншого боку — теж наліпка: «Я ЗА ДРУГУ ПОПРАВКУ [199] І Я ХОДЖУ НА ВИБОРИ». Жінка, яка вийшла з мінівену — пухкенька, гарненька, добре вдягнена, — мала трохи більше тридцяти років. У руках вона несла букет квітів. Жінка опустилася навколішки й поклала його поруч із дерев’яним хрестом, де з одного боку поперечини було написано «МАЛІ ДІВЧАТКА», а з другого — «З ІСУСОМ». Вона підвелася.

— Журба бере, правда? — звернулася жінка до Голлі.

— Так.

— Я християнка, але рада, що чоловік, який це наробив, уже помер. Рада. І рада, що він у пеклі. Недобре таке думати, еге ж?

— Він не в пеклі, — відказала Голлі.

Жінка відсахнулася, наче їй ляпаса дали.

— Він зчинив пекло на землі, — мовила Ґібні.

Голлі поїхала до аеропорту Дейтона. Вона вже трохи запізнювалась, але втрималася від спокуси перевищити обмеження швидкості. Закони не просто так писані.

Переліт місцевими авіалініями («Бляшанками», як їх колись називав Білл) мав свої переваги. По-перше, останній рейс мав доправити її в аеродром Кіова в окрузі Флінт, скасувавши таким чином поїздку на сімдесят миль із Кеп-Сіті. До того ж подорож із пересадками надала Голлі можливість не відриватися від досліджень. У короткі проміжки між рейсами вона під’єднувалася до вай-фаю в аеропортах і завантажувала якомога швидше і якомога більше інформації. Під час самих перельотів вона читала те, що встигла завантажити, прудко і з навіженою зосередженістю гортала тексти, так що на другому рейсі майже не звернула уваги на відчайдушні крики, коли турбогвинтовий літак на тридцять місць потрапив у повітряну яму й сягнув униз, мов ліфт.

Вона прибула до місця призначення з невеличким п’яти­хвилинним запізненням і, взявши максимальне прискорення, першою дісталася пункту прокату автомобілів «Гертц», заробивши тим самим прикрий погляд від переобтяженого комівояжера, якого обігнала одним вирішальним ривком. Уже дорогою до міста Голлі збагнула, що часу лишається впритул, тож піддалася спокусі й перевищила ліміт швидкості. Усього на п’ять миль на годину.

— Це вона. Не інакше.

Гові Ґолд та Алек Пеллі стояли перед будівлею, де Гові винаймав собі офісні приміщення. Адвокат показував на худорляву жінку в сірому діловому костюмі й білій блузці; жінка квапилася підтюпцем по тротуару, велика містка торба билася об її худеньке стегно. Коротке волосся обрамляло маленьке обличчя, сивуваті пасма ледь не затуляли брів. На губах лишилися збляклі сліди помади, але іншого макіяжу не було. Сонце вже сідало, та під кінець дня спека ще трималася, і по одній щоці в жінки стікав струменець поту.

— Міз Ґібні? — спитав Гові, зробивши крок уперед.

— Так, — засапуючись, промовила вона. — Я спізнилася?

— Власне кажучи, ви прийшли на дві хвилини раніше, — відповів Алек. — Дозвольте взяти вашу сумку? Важка на вигляд.

— Усе гаразд, — сказала Голлі, переводячи погляд від коренастого лисуватого адвоката до слідчого, який найняв її.

Пеллі був принаймні на шість дюймів [200] вищий за свого боса, мав сивувате волосся, зачесане назад, а з одягу — жовтувато-коричневі слакси і білу сорочку з розстебнутим коміром.

— Решта вже тут? — спитала Голлі.

— Майже, — мовив Алек. — Детектив Андерсон… а, про вовка промовка.

Голлі озирнулася й побачила, що до них наближається трійця. Одна з них — жінка, що в середньому віці зберегла рештки молодявої вроди, хоч кола під очима, які вона частково приховала основою та невеликою кількістю пудри, натякали на те, що останнім часом вона не дуже добре висипляється. Ліворуч від неї крокував худавий, нервового вигляду чоловік, у якого позаду поміж ретельно зачесаного волосся на потилиці стирчав чубчик. А праворуч…

Детектив Андерсон був високий, із похиленими плечима й зачатками черевця, яке тільки нагулюватиме жиру, якщо він не почне займатися фізичними вправами та стежити за раціоном. Голова трохи випнута наперед, а яскраво-сині очі уважно роздивлялися Голлі з ніг до голови, мов проглядали наскрізь. Біллом він не був, звісно що ні, Білл помер два роки тому й уже ніколи не повернеться. До того ж цей чоловік був значно молодший за того Білла, якого Голлі побачила під час їхньої першої зустрічі. Гостра цікавість, написана на обличчі детектива, — ось що їх споріднювало. Він тримав жінку за руку, тобто вона мала бути місіс Андер­сон. Чудно, що вони виріши прийти разом.

Тоді посипалися представлення. Стрункий чоловік із чубчиком, як виявилося, був прокурором округу Флінт, Вільямом (прошу, кличте мене Біллом) Семюелзом.

— Ходімо нагору, треба забиратися з цієї спеки, — запропонував Гові.

Місіс Андерсон (Джинетт) спитала Голлі, чи вдалий був у неї переліт, і Голлі відповіла, як годиться. Тоді вона повернулася до Гові й спитала, чи є аудіовізуальні засоби в кімнаті, де вони засідатимуть. Адвокат сказав, що так, звісно, і вона вільно може ними користуватися, якщо має відповідні матеріали для показу. Коли вони вийшли з ліфта, Голлі поцікавилася жіночою вбиральнею.

— Усього на пару хвилин. Я прямцем з аеропорту їхала.

— Аякже. У кінці коридору ліворуч. Там має бути відчинено.

Голлі боялася, що місіс Андерсон запропонує скласти їй компанію, але Джинетт не стала такого робити. І це було добре. Голлі дійсно треба було попісяти («козу прив’язати», як завжди казала її мама), та була в неї на меті й важливіша справа, якою можна займатися лише на самоті.

Сидячи в кабінці із задраною спідницею і торбою, поставленою між ногами в зручних лоферах, Голлі заплющила очі. Знаючи, що в оздобленому кахлями приміщенні звуки неодмінно посилюються, вона молилася мовчки.

«Це знову Голлі Ґібні, і мені потрібна допомога. Я знаю, що мені навіть з одним незнайомцем важко знайти спільну мову, а сьогодні я матиму справу з шістьма. Чи сімома, якщо вдова Мейтленда теж прийде. Я не те щоб нажахана, але збрешу, як скажу, що не боюся. Біллу такі речі добре вдавалися, але я — не він. Просто поможи мені обладнати все так, як би це зробив він. Поможи мені прийняти їхню природну невіру й не злякатися її».

Закінчила вона вголос, хоч і пошепки:

— Господи, будь ласка, поможи мені не облажатися, — вона замовкла, потім додала: — Я не курю.

Зустріч відбувалася в конференц-залі Говарда Ґолда, і хоч вона виявилася меншою за ту, що показували в «Гідній дружині» [201] (Голлі передивилася всі сім сезонів і тепер узялася за сіквел), та все одно була дуже хороша. Підібрані зі смаком картини, полірований стіл із червоного дерева, шкіряні крісла. Місіс Мейтленд таки прийшла. Вона сиділа по праву руку від містера Ґолда, а сам Гові зайняв чільне місце за столом і поцікавився, кого вона попросила наглянути за дівчатками. Марсі змучено всміхнулася.

— Лукеш і Чандра Пател зголосилися. Їхній син грав у команді Террі. Власне кажучи, Бейбір стояв на третій базі, коли… — вона поглянула на детектива Андерсона. — Коли ваші люди його заарештували. Бейбір дуже горював. Не зрозумів, що таке сталося.

Андерсон схрестив на грудях руки й нічого не відповів. Дружина поклала йому долоню на плече та прошепотіла щось, для чужих вух не призначене. Андерсон кивнув.

— Оголошую наше засідання відкритим, — сказав містер Ґолд. — Порядку денного в мене немає, та, може, наша гостя згодиться розпочати. Це Голлі Ґібні, приватний детектив, яку Алек найняв розслідувати Дейтонський бік нашої справи, якщо припустити, що два випадки дійсно-таки пов’язані. Це одне з тих питань, яке ми сьогодні можемо з’ясувати.

— Я не приватний детектив, — заперечила Голлі. — Ліцензія приватного слідчого є тільки в мого партнера, Пітера Гантлі. Наша компанія в основному займається пошуком викрадених автівок і боржників-неплатників. Вряди-годи беремося за кримінальні справи — несерйозні, щоб нас поліція не насварила. Ще нам, наприклад, щастить зі зник­лими домашніми улюбленцями.

Резюме прозвучало непереконливо, і Голлі відчула, як до обличчя прибуває кров.

— Міз Ґібні трохи применшує свої заслуги, — сказав Алек. — Наскільки я знаю, за вашої участі присочили злісного втікача на ім’я Морріс Белламі.

— Цією справою займався мій партнер, — мовила Голлі. — Мій перший партнер. Білл Годжес. Він уже помер, містере Пеллі… Алек… як вам відомо.

— Так, — відповів Алек. — Прийміть мої співчуття.

Латиноамериканець, якого детектив Андерсон представив як Юнеля Сабло з Поліції штату, прочистив горло.

— Здається, — мовив він, — що ви з містером Годжесом також були залучені до справи про тероризм і масове вбивство за допомогою транспортного засобу. За участі молодика на ім’я Гартсфілд. І ви, міз Ґібні, особисто зупинили його, перш ніж він зумів підірвати концертний зал, повний-повнісінький глядачів. Цей вибух міг забрати життя кількох тисяч хлопців і дівчат.

Столом пронісся шепіт. Голлі відчула, як обличчя червоніє ще дужче. Як би вона хотіла розповісти їм, що нічого в неї не вийшло, що вона лиш на деякий час призупинила гоміцидні амбіції Брейді, що перш ніж спинитися назав­жди, він повернувся та спричинив ще більше смертей. Та для таких зізнань це був невдалий час і невдале місце.

Лейтенант Сабло ще не закінчив:

— Якщо правильно пам’ятаю, ви за це отримали подяку від міста?

— Власне, ми втрьох отримали подяку, але вона звелася до золотого ключа й десяти років безкоштовного проїзду в автобусі, — вона оглянула присутніх і невдоволено відмітила, що й досі червоніє, мов шістнадцятирічна дівчинка. — Це було давно. А щодо теперішньої справи, я б радше залишила свій звіт наостанок. Як і висновки.

— Наче останній розділ у тих старих британських «злочинах у замкненій кімнаті» [202], — усміхаючись, мовив містер Ґолд. — Ми всі розповімо, що знаємо, а тоді ви встанете й приголомшите нас поясненням, хто це зробив і як.

— Бажаю успіху, — сказав Білл Семюелз. — У мене від одної думки про справу Пітерсона голова болить.

— Думаю, що в нас є більшість фрагментів цієї головоломки, — мовила Голлі, — але не думаю, що всі їх чесно виклали на стіл, навіть зараз. І я безперестанку згадую… хоч це вам може видатися смішним… одну стару промовку про те, що «Мейсіз» не ділиться секретами з «Ґімблз». Та оскільки тут присутні і «Мейсіз», і «Ґімблз»…

— Уже не говорячи про «Сакс», «Норстормз» і «Нідлес Маркап», — кинув Гові, та побачивши вираз на обличчі Голлі, додав: — Я над вами не потішаюся, міз Ґібні, а погоджуюся. Викладаємо все на стіл. Хто перший?

— Нехай Юн починає, — сказав Андерсон. — Бо ж я в адміністративній відпустці.

Юн поставив на стіл свою сумку й дістав із неї ноутбук.

— Містере Ґолд, не покажете, як користуватися цим проектором?

Гові виконав прохання, а Голлі в цей час уважно спостерігала, щоб знати, як самій усе робити, коли прийде черга. Приєднавши всі потрібні дроти, Гові трохи пригасив світло.

— Окей, — почав Юн. — Прошу мене вибачити, міз Ґібні, якщо я першим переповім якісь факти, що ви встигли назбирати під час візиту до Дейтона.

— Не маю жодних заперечень, — відповіла Голлі.

— Я говорив із капітаном Біллом Дарвіном із поліцейського управління Дейтона, а також із сержантом Джорджем Гайсмітом із поліції Тротвуда. Коли я їм сказав, що в нас є схожа справа, імовірно пов’язана з їхньою через викрадений фургон, який перебував неподалік обох місць злочину, то вони охоче погодились допомогти. І завдяки диву телекомунікацій я зараз поділюся всією наданою інфор­мацією. Тобто якщо цей апарат працюватиме.

На екрані з’явився робочий стіл Юна. Він клікнув файл із назвою «ГОЛМЗ». Першим показався знімок чоловіка в оранжевій робі окружної в’язниці. У нього було коротко підстрижене темно-руде волосся і неголена щетина на щоках. Очі трохи примружені, і цей прищур надавав йому вигляд чи то зловісний, чи то просто ошалілий від такого несподіваного повороту долі. Голлі бачила цей поліцейський знімок на першій шпальті «Дейтон дейлі ньюз» за тридцяте квітня.

— Це Гіт Джеймс Голмз, — сказав Юн. — Тридцять чоти­ри роки. Арештований за вбивство Ембер і Джолін Говард. У мене є фотографії дівчат із місця злочину, та я вам їх не буду показувати. Ви спати не зможете. Таких понівечених тіл я ще ніколи не бачив.

Мовчанка серед сімох глядачів. Джинні стискала руку чоловіка. Марсі, мов заворожена, прикривши рукою рот, утупила погляд у фото Голмза.

— Окрім арешту за катання на викраденому авто, коли він іще був неповнолітнім, і кількох штрафів за перевищення швидкості, у нього ні судимостей, ні карних переслідувань. Чистий, як кришталь. Бездоганно проходив професійну атестацію двічі на рік — спершу в лікарні «Кіндред», потім у клініці розладів пам’яті Гейсмана. Колеги й пацієнти добре про нього озивались. Для прикладу, ось такі відгуки: «завжди привітний», «щирий і співчутливий», «викладається на всі сто і більше».

— Так і про Террі говорили, — пробурмотіла Марсі.

— Це ще нічого не значить, — заперечив Семюелз. — Те саме і про Теда Банді казали.

— Голмз розповів своїм колегам, — продовжував Юн, — що збирається провести тижневу відпустку разом із матір’ю в Ріджисі, маленькому місті за тридцять миль на північ від Дейтона і Тротвуда. Десь посередині цього відпускного тижня один поштар, який саме розносив кореспонденцію, знайшов тіла Говардових дівчат. Чоловік побачив величезну зграю ворон, що зібралася над яром десь за милю від оселі Говардів, і вирішив перевірити, що там таке. І враховуючи те, що він там знайшов, мабуть, пошкодував про таке рішення.

Юн клацнув, і замість прищура й щетини Гіта Голмза постали дві маленькі біляві дівчинки. Знімок було зроблено на ярмарку чи то в парку розваг; на задньому плані Голлі помітила карусель. Ембер і Джолін усміхалися, здій­маючи догори, мов трофеї, палички з цукровою ватою.

— Ніхто не збирається перекладати провину на жертв, та Говардові дівчата були ще тими баламутками. Мати-алкоголічка, тата як лиз злизав, незаможна родина, яка мешкає в паскудному районі. У школі вони вважалися ученицями «в групі ризику» і час від часу прогулювали уроки. Так само вони вчинили і в понеділок 23-го квітня, десь о десятій ранку. В Ембер тоді було вікно, а Джолін відпросилася в туалет, тож, певно, вони це спланували заздалегідь.

— Втеча з Алькатраса [203], — сказав Білл Семюелз.

Ніхто не засміявся. Юн продовжив:

— Під полудень їх бачили у невеликому продуктовому, що десь за п’ять кварталів від школи. Ось стоп-кадр із тамтешньої камери відеоспостереження.

Чіткий і виразний чорно-білий знімок — наче взятий зі старих нуарних фільмів [204], як подумалося Голлі. Вона вдивлялася в ясноволосих дівчаток: одна — з двома содовими, друга — з парою шоколадних батончиків. Вони були вдягнені в джинси й футболки. Обидві — чимось невдоволені, дівчинка з батончиками показує кудись пальцем, рот її широко роззявлений, брови насуплені.

— Співробітник крамниці знав, що вони мають бути в школі, і не захотів їм нічого продавати, — сказав Юн.

— Безумовно, — погодився Гові. — Я майже чую, як старша дає йому чосу.

— Дійсно, — погодився Юн, — та це не найцікавіше. Погляньте у верхній правий кут знімка. На тротуарі, зазирає у вікно. Ось, я трохи збільшу.

Марсі щось дуже тихо прошепотіла. Мабуть, «Господи».

— Це ж він, чи не так? — спитав Семюелз. — Це Голмз. Спостерігає за ними.

Юн кивнув.

— За даними поліції, той співробітник був останнім, хто бачив Ембер і Джолін живими. Та вони потрапили в об’єк­тив ще принаймні одної камери.

Він клікнув, і на екрані конференц-зали з’явився новий стоп-кадр, уже з іншої камери відеоспостереження. Електронне вічко націлилось на острівець із бензоколонками. У кутку зазначені час і дата: 12:19, 23 квітня. Голлі подумала, що медсестра-інформатор згадувала в розмові саме цей знімок. Кенді Вілсон припускала, що, найпевніше, автівка на фото — це позашляховик Голмза — «шеві тахо», «увесь такий наворочений», та вона помилялася. Кадр захопив Гіта Голмза на півкроці — чоловік ішов до вантажного автофургона з написом «ЛАНДШАФТНИЙ ДИЗАЙН І БАСЕЙНИ В ДЕЙТОНІ» на боці. Певно, розплатившись за пальне, він вертався до фургона, тримаючи в кожній руці по содовій. Крізь вікно на водійському місці по них тягнулася Ембер, старша з двох сестер Говард.

— Коли цю вантажівку викрали? — спитав Ралф.

— Чотирнадцятого квітня, — відповів Юн.

— Він десь її переховував, поки не достиг. А це означає, що злочин був спланований.

— Схоже на те, — погодилася Джинні. — А ці дівчатка просто… сіли до нього в машину?

Юн стенув плечима.

— Знову ж таки, не хочу перекладати провину на жертв, бо таких малих дітей не можна винити за непомірковані вчинки, але, судячи з цієї фотографії, вони дійсно перебували з ним із власної волі, принаймні спершу. Місіс Говард розповіла сержанту Гайсміту, що старша сестра мала за звичай «кататися на попутках», коли хотіла кудись дістатися. Попри те, що їй неодноразово пояснювали, як це небезпечно.

Голлі подумала, що ці два знімки з камер спостереження оповідають одну просту історію. Чужинець побачив, як дівчат відмовились обслуговувати в продуктовому, і запропонував їм купити содову й шоколад у найближчій крамниці, коли заправиться. Після того він міг пообіцяти, що відвезе їх додому чи в якесь інше місце, куди вони хотіли поїхати. Такий собі добрий дядечко, який помагає двом дівчаткам-прогульницям, — чорт забирай, він же й сам колись був молодим.

— Наступного разу Голмза бачили невдовзі після шостої вечора, — продовжив Юн. — Це сталося у ресторані «Ваффл Хауз» на околиці Дейтона. Обличчя, руки й сорочка в нього були вимазані кров’ю. Офіціантці та кухарю при буфеті він пояснив, що то в нього з носа заюшило, і пішов до вбиральні вмиватися. Коли вийшов, то замовив собі їжу на винос. А коли полишав заклад, то кухар з офіціанткою побачили, що краплі крові в нього є і на сорочці зі спини, а також на сідницях джинсів, тому його історія видалася не такою правдоподібною — як не забувати, що в більшості з нас ніс таки попереду. Офіціантка записала його номерні знаки й зателефонувала в поліцію. Пізніше обоє з шістьох запропонованих фотографій вибрали Голмза. Таке руде волосся ні з чим не сплутаєш.

— І він так само був за кермом вантажівки, коли заїхав у «Ваффл Хауз»? — спитав Ралф.

— Угу. Покинутий автофургон знайшли на громадській парковці Дейтона невдовзі після того, як виявили тіла дів­чат. На задніх сидіннях було багато крові, повсюди відбитки пальців сестер і Голмза. Деякі поставлені кров’ю. Знову ж таки, дуже нагадує справу Френка Пітерсона. Власне, до болю схоже.

— На якій відстані від його оселі в Ріджисі знайшли автофургон? — спитала Голлі.

— Менш ніж за півмилі. Поліцейська гіпотеза полягає в тому, що він його покинув, прийшов додому пішки, перевдягнув закривавлений одяг і зготував матусі смачну вечерю. У поліції практично одразу отримали збіг за відбитками, але кілька днів пішло на те, щоб побороти бюрократичну тяганину й дізнатися його ім’я.

— Бо єдиний арешт Голмза, оте катання на викраденому автомобілі, стався ще тоді, коли він був неповнолітнім, — здогадався Ралф.

— Sí, señor [205]. Двадцять шостого квітня Голмз подався до клініки розладів пам’яті Гейсмана. Коли чергова, міс Джун Келлі, поцікавилася, що він робить у лікарні під час відпустки, Голмз відповів, що прийшов забрати деякі речі зі своєї шафки і заразом провідати пару пацієнтів. Місіс Келлі це видалося дивним, оскільки шафки мають тільки медсестри, а санітари тримають речі в пластикових контейнерах, що стоять у підсобці. До того ж санітарам із першого ж дня роботи пояснюють, що платоспроможних клієнтів у них прийнято називати «пожильцями», а сам Голмз зазвичай звертався до них як до «хлопчиків» і «дівчаток». Такий собі дружній підхід. Менше з тим, один із «хлопчиків», якого він тоді провідав, виявився батьком Террі Мейтленда, і в його ванній кімнаті поліцейські знайшли біляві волосини. Волосини, що, як встановила криміналістична експертиза, належали Джолін Говард.

— Збіса вдала знахідка, — сказав Ралф. — І що, ніхто не припустив, що волосини міг хтось підкинути?

— З огляду на те, які в них накопичувалися докази, поліцейські просто вирішили, що Голмз чи то був недбалий, чи то просто хотів, щоб його впіймали, — відказав Юн. — Вантажний автофургон, відбитки пальців, знімки з камер спостереження… дівчачі трусики, що їх знайшли в його підвалі… і, зрештою, така вишенька на торті, як збіг за ДНК. Мазки ротової порожнини, які в нього взяли вже під вартою, збіглися зі спермою, яку зловмисник лишив на місці злочину.

— Боже мій, — промовив Білл Семюелз. — Це точно якесь дежавю.

— За одним великим винятком, — додав Юн. — Гіту Голмзу не пощастило попасти на відеоплівку під час виступу, що тривав у той самий момент, коли викрадали та вбивали Говардових дівчаток. Його мати присягалася, що він невідлучно сидів із нею в Ріджисі, казала, що він не їздив ні в яку клініку Гейсмана і тим паче — до Тротвуда. «Навіщо йому це?» — спитала тоді вона і додала: «Сране місто зі всратим населенням».

— Таке свідчення аж ніяк не розтопило б сердець присяжних, — сказав Семюелз. — Зрештою, хто як не рідна мати брехатиме заради власної дитини?

— Сусіди в Ріджисі також бачили його під час відпустки, — продовжував Юн. — Він підстригав матусі моріжок, лагодив ринви, фарбував сходи на ґанку й допомагав саджати квіти пані з будинку навпроти. Саме того дня, коли викрали Говардових дівчаток. До того ж той «наворочений» позашляховик було важко не помітити, коли він їздив по містечку у справах.

— Ця пані з будинку навпроти, вона не казала, що на момент убивства дівчаток він перебував із нею?

— Сказала, що він приходив десь о десятій ранку. Майже алібі, проте не стовідсоткове. Ріджис розташований набагато ближче до Тротвуда, ніж Флінт — до Кеп-Сіті. Копи поклали, що щойно він закінчив допомагати сусідці з петуніями чи чим там, то поїхав на громадську парковку, пересів зі свого «тахо» у вантажівку й подався на полювання.

— Террі пощастило більше, ніж містеру Голмзу, — кинула Марсі, спершу глянувши на Ралфа, потім — на Білла Семюелза. Ралф не відвів погляду, а Семюелз чи то не міг, чи то не хотів на неї дивитися. — Та йому й цього везіння забракло.

— Маю ще дещо, — сказав Юн, — ще один фрагмент головоломки, як висловилась би міз Ґібні, але я прибережу його на потім, коли Ралф стисло нагадає нам перебіг справи Мейтленда, перелічивши всі «за» і «проти».

Ралф говорив недовго, короткими ємними реченнями, мов свідчив у суді. Не забув зауважити деталь, про яку розповів йому Клод Болтон — що коли вони з Мейтлендом тисли один одному руки, Террі подряпав його мізинцем до крові. А доповівши про одяг, знайдений у тауншипі Кеннінґ (штани, спіднє, шкарпетки, кросівки, та тільки не сорочка), Ралф повернув розповідь до чоловіка, якого бачив на сходинках суду. Сказав, що не впевнений, чи справді той чоло­вік надягнув на нібито пошрамовану й лису голову сорочку, у якій Террі потім бачили на вокзалі в Даброу, але підозрює, що саме так і було.

— Біля суду мали зібратися телевізійники, — сказала Голлі. — Ви передивилися репортажі?

Ралф і лейтенант Сабло перезирнулися.

— Передивилися, — сказав Ралф, — але того чоловіка не було. На жодному відео не відобразився.

Присутні неспокійно заворушилися, і Джинні знов узяла чоловіка за руку — точніше, схопила і стиснула. Ралф заспокійливо поплескав її по п’ястку, але дивився він на пані, яка прилетіла до них із Дейтона. Здавалось, така заява аж ніяк не збентежила Голлі. Вигляд у неї був задоволений.

— Чоловік, який убив Говардових дівчат, скористався вантажним фургоном, — сказав Юн, — а коли автівка стала непотрібна, покинув у такому місці, щоб її легко знайшов хтось інший. Чоловік, який убив Френка Пітерсона, вчинив так само зі своїм мікроавтобусом, на якому викрав хлопчика. Власне, він привернув до себе увагу, залишивши транспорт за пабом «Коротунів» і перемовившись із парою свідків — так само, як Голмз заговорив до кухаря й офіціантки у «Ваффл Хаузі». Поліція Огайо знайшла у вантажівці багато відбитків, що належали як убивці, так і його жертвам. Ми знайшли багато відбитків у фургоні з Флінт-Сіті. Але деякі так і не змогли ідентифікувати. Тобто до сьогодні.

Ралф зосереджено похилився вперед.

— Дозвольте вам дещо показати, — Юн порився в ноутбуці. На екрані з’явилися два відбитки пальців. — Вони належать малому, який вкрав фургон на півночі штату Нью-Йорк. Один — із фургона, другий у нього взяли після затримання в Ель-Пасо. А тепер дивіться.

Він натиснув іще кілька клавіш, і два відбитки ідеально поєдналися.

— Отже, з Мерліном Кессіді ми розібралися. Переходимо до Френка Пітерсона: перший відбиток — з медичної картки, другий — із фургона.

Накладання знову видало ідеальний збіг.

— Далі — Мейтленд. Перший відбиток — із фургона, і мушу додати, що це лиш один із багатьох, другий — взято після арешту в поліцейському управлінні Флінт-Сіті.

Юн поєднав зображення і знов отримав ідеальний збіг. Марсі зітхнула.

— Окей, а зараз наготуйтеся ламати собі голови. Ліворуч — неідентифікований відбиток із фургона, праворуч — відбиток Гіта Голмза, взятий після його арешту в окрузі Монтґомері, штат Огайо.

Він поєднав відбитки. Цього разу злиття було не ідеальне, але дуже близьке. Голлі вирішила, що присяжні зарахували б його як збіг. Вона б точно зарахувала.

— Як бачите, є кілька незначних відмінностей, — сказав Юн. — Це тому, що відбиток Голмза з фургона за якістю трохи гірший, може, тому що задавнений. Але, як на мене, точок збігу достатньо. У певний момент Гіт Голмз побував у цьому фургоні. Це новий для нас факт.

У залі запала тиша.

Юн вивів на екран ще два відбитки. Зображення ліворуч було ясне та чітке. Голлі збагнула, що десь уже його бачила. Ралф теж це зрозумів.

— Це відбиток Террі, — сказав він. — Із фургона.

— Правильно. А праворуч — той, що зняли з покинутої в сараї пряжки.

Завитки були однакові, проте місцями дивним чином потьмянілі. Коли Юн поєднав зображення, відбиток із фургона доповнив прогалини у відбиткові з пряжки.

— Без сумніву, вони належать одній людині, — мовив Юн. — Террі Мейтленду. Тільки відбиток, узятий із пряжки, має такий вигляд, наче його лишив набагато старший чоловік.

— Як таке можливо? — спитала Джинні.

— Це неможливо, — відказав Семюелз. — Я бачив відбитки Мейтленда з поліцейського досьє… а їх узяли через кілька днів після того, як він торкався пряжки. Чіткі та ясні відбитки. Кожну лінію, кожен завиток можна розібрати.

— Окрім того, ми зняли з пряжки відбиток, що належить невідомому суб’єкту, — сказав Юн. — Ось він.

Такого дактилоскопічного доказу вже ніякі присяжні не прийняли б. Кілька ліній і завитків, але нечіткі, ледве помітні. Більша частина відбитка — розпливчаста пляма.

— Враховуючи таку погану якість, ніякої певності немає, — продовжив Юн, — але я не думаю, що він належить містеру Мейтленду, і його аж ніяк не міг залишити Голмз, бо він помер задовго до того, як та пряжка вперше з’яви­лася на відео з вокзальних камер спостереження. Проте… Гіт Голмз побував у фургоні, на якому викрали малого Пітерсона. Я гублюся в здогадах: коли, як і чому це сталося, але не перебільшуватиму, що заплатив би тисячу доларів, щоб дізнатися, хто залишив на пряжці цей розмитий відбиток, і ще п’ять сотень — щоб мені пояснили, як відбиток Мейтленда на вигляд так зістарився.

Юн від’єднав ноутбук і сів.

— Тож тепер на нашому столі багатенько фрагментів головоломки, — сказав Гові, — та хай мене візьме грець, якщо їх можна скласти в цілісну картину. Хтось має щось додати?

Ралф повернувся до дружини.

— Розкажи їм, — мовив він. — Розкажи, хто прийшов до нас додому у твоєму сні.

— Це був не сон, — відповіла Джинні. — Сни тануть і забуваються. А реальність — ні.

Спершу вона говорила повільно, та, поступово набираючи швидкість, переповіла присутнім, як побачила ввімкнене світло на першому поверсі, як натрапила там на чоловіка, що сидів за арковим прорізом на одному з кухонних стільців. І завершила попередженням, яке він передав, звернувши її увагу на вицвілі сині літери на пальцях. «Ти МУСИШ йому сказати, щоб зупинився».

— Я знепритомніла. Зі мною такого ніколи не було.

— Прокинулась вона в ліжку, — додав Ралф. — Слідів проникнення не було. Сигналізація в робочому стані.

— Сон, — категорично заявив Семюелз.

Джинні так енергійно захитала головою, що аж волосся розтріпалося.

— Він там був.

— Щось таки сталося, — сказав Ралф. — Щонайменше в цьому я певен. У того чоловіка з обгорілим обличчям були тату на пальцях.

— У того чоловіка, якого немає на жодному відео, — додав Гові.

— Я розумію, як це звучить, — як маячня. Але в нашій справі є ще один чоловік із татуйованими пальцями, і я нарешті згадав, хто він такий. Я попросив Юна надіслати мені фотографію, і Джинні його впізнала. Чоловік, якого Джинні бачила уві сні… або ж у нашому будинку… це Клод Болтон, викидайло з «Прошу, джентльмени». Той, якого подряпав Мейтленд, коли вони тиснули руки.

— Так само, як подряпали Террі, коли він зіштовхнувся із санітаром, — сказала Марсі. — А тим санітаром був Гіт Голмз, чи не так?

— Ох, звісно що так, — майже бездумно сказала Голлі. Вона втупилася в одну з картин, що висіли на стіні. — Хто б іще це міг бути?

Тоді заговорив Алек Пеллі:

— Хтось із вас уже дізнався про місце перебування Болтона?

— Так, — відповів Ралф і пояснив: — Він зараз у західному Техасі, у містечку під назвою Мерісвілл, за чотириста миль звідси, і якщо тільки в нього десь не заниканий реактивний літак, то там він і перебував на той час, коли Джинні бачила його в нас удома.

— Якщо тільки його мати не бреше, — сказав Семюелз. — Як уже зазначалося раніше, матері залюбки вдаються до брехні, аби відвести від синів підозри.

— Джинні те саме подумала, але в цьому випадку — навряд. Туди відправили копа у вигаданій справі, і він сказав, що мати й син поводилися невимушено й вільно. Ніякого тобі нервового пітніння абощо.

Семюелз склав руки на грудях.

— Для мене це не аргумент.

— Марсі? — сказав Гові. — Гадаю, тепер твоя черга додати забраклий фрагмент головоломки.

— Я… Мені вкрай не хочеться. Нехай детектив розповідає. Ґрейс із ним говорила.

Гові взяв її за руку.

— Заради Террі.

Марсі зітхнула.

— Гаразд. Ґрейс також бачила якогось чоловіка. Двічі. За другим разом — у будинку. Я вирішила, що їй сняться кошмари, бо вона засмучена через смерть батька… будь-яка дитина засмутилася б…

Марсі замовкла, прикусивши нижню губу.

— Будь ласка, — попросила Голлі. — Це дуже важливо, місіс Мейтленд.

— Так, — погодився Ралф. — Важливо.

— Я була впевнена, що він — несправжній! Цілком упевнена!

— Вона розповідала, який він із виду? — спитала Джинні.

— Трохи. Перший випадок стався десь тиждень тому. Вони із Сарою спали разом у кімнаті Сари, і Ґрейс сказала, що бачила, як він витав за вікном. Сказала, що обличчя в нього було наче виліплене з «Плей-Доу», і соломинки замість очей. Будь-хто на моєму місці вирішив би, що то просто нічний кошмар, так?

Усі промовчали.

— Другий випадок відбувся в неділю. Вона сказала, що задрімала, потім прокинулася, а він сидів біля неї на ліжку. Сказала, що очі-соломинки вже зникли, що тепер це були очі її батька, та все одно вона його злякалася. У нього були татуювання на руках. І на п’ястках.

— Мені вона сказала, що обличчя «Плей-Доу» вже не було, — додав Ралф. — Що в нього з’явилося коротке чорне волосся, яке сторчма стирчало. І маленька борода нав­коло рота.

— Еспаньйолка, — мовила Джинні. Вигляд у неї став кепський. — Це той самий чоловік. Першого разу він і справді міг їй наснитися, але вдруге… це був Болтон. Точно Болтон.

Марсі притиснула пальці до скронь, мов боролася з го­ловним болем.

— Розумію, що до цього все і зводиться, — сказала вона, — але ж це мав бути сон. Вона казала, що поки чоловік із нею говорив, футболка міняла колір, а такі речі тільки в снах трапляються. Детективе Андерсон, ви не хочете розповісти решту?

Він похитав головою.

— У вас добре виходить.

Марсі витерла під очима.

— Вона сказала, що він сміявся з неї. Називав її малою дитиною, а коли Ґрейс заплакала, зрадів, що вона сумує. Потім він сказав, що має повідомлення для детектива Андерсона. Що він має зупинитися, інакше станеться якесь лихо.

— Зі слів Ґрейс, — продовжив Ралф, — коли він з’явився вперше, то вигляд у нього був якийсь недороблений. Незакінчений. А коли він прийшов удруге, то Ґрейс побачила чоловіка, якого описала як Клода Болтона. Тільки Клод зараз у Техасі. Думайте, що хочете.

— Якщо Болтон був там, то тут він перебувати ніяк не міг, — роздратовано мовив Білл Семюелз. — Це очевидно.

— Із Террі Мейтлендом теж усе було очевидно, — сказав Гові. — І, як ми тепер дізналися, з Гітом Голмзом теж, — він повернувся до Голлі. — Міс Марпл до нас сьогодні не приєдналася, проте маємо натомість міз Ґібні. Ви можете скласти нам цілісну картину?

Здавалося, Голлі його не чула. Вона так само витріщалась на картину.

— Соломинки замість очей, — сказала вона. — Так. Звісно. Соломинки…

Вона замовкла.

— Міз Ґібні? — мовив Гові. — Ви ж хотіли з нами чимось поділитися, так?

Голлі отямилась.

— Так. Я можу пояснити, що відбувається. Тільки прошу, щоб ви поставилися до цього неупереджено. Гадаю, буде швидше, якщо я покажу вам фрагмент одного фільму, що я його взяла із собою. Він у мене в сумці, на DVD.

Іще раз мовчки попросивши в Бога сил (і витримки Білла Годжеса — на той випадок, якщо вони висловлять недовіру чи навіть обурення), Голлі підвелася й поклала свій ноутбук на край столу, де до того стояла техніка Юна. Тоді вона дістала із сумки зовнішній DVD-привод і під’єднала до свого комп’ютера.

Джек Госкінз розглядав варіант випросити собі лікарняний через опік, наголосивши на тому, що має генетичну схильність до раку шкіри, та вирішив, що це погана ідея. Жахлива ідея, власне кажучи. Голова Ґеллер майже неодмінно накаже забиратися з його кабінету, а коли про це дізнаються колеги (Родні Ґеллер був не з тих, хто тримає язика на припоні), детектив Госкінз стане посміховиськом для всього поліцейського управління. У тому малоймовірному випадку, якщо голова дасть згоду, Госкінзу доведеться йти до лікарні, а Джек до цього ще був не готовий.

Проте його викликали до роботи на три дні раніше, а це було нечесно, бо та клята відпустка мала за графіком розпочатися ще в травні. Тому Госкінз відчував, що має право (повне право) перетворити ці три дні на те, що Ралф Андер­сон назвав би «домашньою» відпусткою, тож другу половину дня в середу він присвятив марафону по барах. У третьому закладі Джек майже спромігся викинути з голови зловісний епізод у тауншипі Кеннінґ, а в четвертому — практично кинув перейматися сонячним опіком і тим незвичним фактом, що він отримав його серед ночі.

П’ятою зупинкою в марафоні Джека став паб «Коротунів». Там він попросив барменку (дуже привабливу пані, чиє ім’я він швидко забув — на відміну від чарівливо дов­гих ніг у вузьких джинсах «Ренґлер») поглянути на його зашийок і сказати, що вона там бачить. Барменка виконала прохання детектива.

— Сонячний опік, — відповіла вона.

— Звичайний сонячний опік, атож?

— Так, звичайний, — і після паузи додала: — Але серйозний. У вас тут кілька пухирців. Треба помазати…

— Кремом з алое, так. Мені вже казали.

Після п’ятої склянки горілки з тоніком (а може, після шостої) він поїхав додому, чітко дотримуючись обмеження швидкості, виструнчившись та уважно позираючи на дорогу понад кермом. Недобре буде, як його зупинять. У цьому штаті допустима норма алкоголю в крові становила 0,8 проміле.

Джек дістався своєї старої асьєнди [206] приблизно в ту саму мить, коли Голлі Ґібні розпочала презентацію в конференц-залі Говарда Ґолда. Госкінз роздягнувся до сімейних трусів, не забув перевірити всі замки на дверях, а тоді пішов до ванної у малій нужді, бо нужда вже припікала. Упоравшись із цим завданням, він іще раз оглянув свій зашийок за допомогою малого дзеркальця. Звісна річ, що сонячний опік мав би на цей час уже загоюватися, шкіра мала б облазити. Але ні. Опік почорнів. Карк навхрест поорали глибокі тріщини. Із двох сочились перламутрові цівочки гною. Джек застогнав, заплющив очі, потім розплющив і полегшено зітхнув. Ніякої почорнілої шкіри. Ніякого гною. Жодних тріщин. Але зашийок таки був яскравого червоного кольору, і так, пухирці теж були. Торкатися було вже не так боляче, як раніше, та й чого б воно боліло, враховуючи конячу дозу російського народного анестетика?

«Треба припиняти стільки пити, — подумав Госкінз. — Ці срані глюки — явний сигнал. А точніше, попередження».

Крему з алое вера в нього не знайшлося, тож Джек намастив опік гелем з арнікою. Шкіру запекло, проте біль невдовзі зник (чи принаймні стишився до притлумленої пульсації). І це було добре, правда ж? Госкінз узяв рушник — обгорнути ним подушку, щоб не лишилося плям, — ліг і вимкнув світло. Але темрява була недобра. Здавалось, у темряві біль тільки посилився, а ще надто легко було уявляти, що в кімнаті з ним щось є. Те саме щось, яке стоя­ло в нього за спиною в закинутому сараї.

«Нічого тут немає, окрім моєї уяви. Так само, як я нафантазував почорнілу шкіру. І тріщини. І гній», — подумав він.

Правда. Та правда полягала ще й у тому, що коли Джек увімкнув лампу біля ліжка, йому покращало. Наостанок він подумав, що добрий міцний сон усе виправить.

— Хочете, щоб я ще трохи приглушив світло? — спитав Гові.

— Ні, — відказала Голлі. — Я хочу вас поінформувати, а не розважити, і хоч фільм короткий, усього вісімдесят сім хвилин, ми не будемо його повністю дивитися, навіть більшої частини не переглянемо, — вона нервувала не так сильно, як того боялася. Принаймні поки що. — Та перш ніж я вам його покажу, мушу дещо чітко пояснити — те, що ви всі вже знаєте, та ще не зовсім готові сприймати правду своїм логічним розумом.

Присутні дивилися на Голлі й мовчали. Усі ці очі. Їй не вірилось, що вона справді це робить, — тільки не Голлі Ґібні, сіра миша, яка завжди сиділа на задній парті, яка ніколи не піднімала руки, яка вдягала під спідницю й блузку спортивну форму, якщо в той день мала урок фізкультури. Голлі Ґібні, яка навіть після двадцяти років не наважувалася заперечити матері. Голлі Ґібні, яка двічі за життя по-справжньому втрачала здоровий глузд.

«Але все це було до Білла. Він у мене повірив, і заради нього я стала сильнішою. Такою буду й зараз, заради цих людей», — подумала вона.

— Террі Мейтленд не вбивав Френка Пітерсона, а Гіт Голмз не вбивав Говардових дівчат. Ці вбивства здійснив чужинець. Він використовує проти нас нашу ж сучасну науку, нашу сучасну криміналістику, та його справжня зброя — наше небажання вірити. Ми навчені довіряти фактам, і коли ці факти суперечать один одному, ми вчуваємо запах чужинця, але відмовляємося йти за його запахом. І він це знає. Він цим користується.

— Міз Ґібні, — мовила Джинні Андерсон, — чи не хочете ви сказати, що ці вбивства скоїла надприродна істота? Щось на кшталт вампіра?

Кусаючи губи, Голлі поміркувала над запитанням. Зрештою вона сказала:

— Мені не хочеться на це відповідати. Поки що. Спершу я хочу показати вам фільм, який принесла із собою. Це мексиканське кіно, дубльоване англійською, у цій країні його випускали років п’ятдесят тому, для подвійних показів у кінотеатрах просто неба. У нашому перекладі фільм називається «Мексиканські жінки-борчині проти чудовиська», але іспанською…

— Ой, та годі, — перебив Ралф. — Це просто смішно.

— Замовкни, — сказала Джинні. Вона говорила тихо, та всі почули в її голосі злість. — Вислухай її.

— Але…

— Тебе там не було минулої ночі. А я була. Ти маєш її вислухати.

Ралф склав руки на грудях, як раніше це зробив Семюелз. Голлі була добре знайома з цим жестом. Жест-блокування. Жест «я-тебе-не-слухатиму». Вона продовжувала:

— Мексиканська назва звучить так: «Rosita Luchadora e Amigas Conocen El Cuco». У перекладі з іспанської це означає…

— Точно! — закричав Юн, і всі підскочили. — Ось що я не міг згадати, коли ми їли в тому ресторані в суботу! Пам’ятаєш історію, Ралфе? Яку моїй дружині розповідала abuela, коли вона була ще зовсім pequeña [207]?

— Як тут забудеш? — відповів Ралф. — Чоловік із чорною торбою, що вбиває малих дітей і втирає їхній жир…

Він зупинився, мимохіть замислившись про Френка Пітер­сона та Говардових дівчаток.

— Що робить? — перепитала Марсі Мейтленд.

— П’є їхню кров і мастить собі шкіру їхнім жиром, — сказав Юн. — Це начебто зберігає йому молодість. El Cuco [208].

— Так, — погодилася Голлі. — В Іспанії він відомий як El Hombre con Saco. Чоловік із мішком. У Португалії — Гарбузоголовий. Коли американські дітлахи вирізають на Гелловін гарбузи, то різьблять подобу El Cuco, як сотні років тому це робили діти в Іберії.

— Про цього El Cuco є дитяча пісенька, — сказав Юн. — Abuela інколи її співала, на ніч. Duérmete, niño, duérmete ya… решту не пам’ятаю.

— Спи, дитинко, засинай, — підхопила Голлі. — El Cuco на стелі сидить, він прийшов тебе з’їсти.

— Нічого собі колискова, — прокоментував Алек. — Солодкі сни, певно, снилися діткам.

— Господи Ісусе, — прошепотіла Марсі. — Ви вважаєте, щось таке побувало й у мене вдома? Сиділо на ліжку біля моєї доні?

— І так, і ні, — сказала Голлі. — Давайте-но я поставлю вам фільм. Перших десяти хвилин має вистачити.

Джеку снилося, що він їде безлюдним шосе на дві смуги, що навколо немає нічого — тільки порожнеча обабіч траси й тисячі миль синього неба над головою. Він сидів за кермом великої вантажівки, може, бензовоза, бо відчував запах пального. Поруч із ним сидів чоловік із коротким чорним волоссям та еспаньйолкою. Госкінз його знав, бо часто відвідував «Прошу, джентльмени» (хоч у робочих справах — тільки зрідка) і мав багато приємних розмов із Клодом Болтоном, у якого були судимості, та відтоді, як він став на пряму доріжку, то перетворився на непоганого хлопця. Тільки в цій варіації Клод був дуже поганим хлопцем. Саме цей Клод відгорнув душову шторку рівно настільки, щоб Госкінз зумів прочитати слово, витатуйоване в нього на пальцях: «НІЯК».

Вантажівка минула вказівний знак «МЕРІСВІЛЛ, нас. 1280».

— Цей рак швидко шириться, — сказав Клод, і так — саме цей голос звучав з-за душової шторки. — Поглянь собі на руки, Джеку.

Госкінз опустив погляд. Руки на кермі почорніли. Поки він на них витріщався, кінцівки відвалились. Вантажівка-бензовоз з’їхала з дороги, нахилилася й почала перевертатись. Джек збагнув, що вона ось-ось вибухне, і витягнув себе зі сну, перш ніж це сталося. Він хапав ротом повітря, вибалушивши очі в стелю.

— Господи Боже, — прошепотів він і перевірив, чи таки не відвалились у нього руки. Вони були на місці, разом із наручним годинником. Він проспав менше години.

— Господи Бо…

Ліворуч хтось заворушився. На мить Джек загадався, чи не привів із собою додому ту гарненьку барменку з довгими ногами, але ні, з бару він їхав сам-один. Та й така красива молода жінка нізащо не схотіла б мати з ним справу. Для неї він лиш опецькуватий п’яничка трохи за сорок, у якого вже волосся випа…

Госкінз озирнувся. Жінка, яка лежала з ним у ліжку, була його матір’ю. Він її пізнав тільки за черепаховим гребінцем, що звисав із нечисленних пасом, які лишились у неї на голові. Цей гребінець пішов із нею в домовину. Співробітник похоронного бюро наніс їй на обличчя грим, від чого воно стало восковим і трохи ляльковим, та загалом вигляд був непоганий. Тепер обличчя майже зникло, плоть зотліла й відвалилась від кісток. Нічна сорочка прилипла до тіла, бо зі шкіри сочився гній. У повітрі стояв сморід гнилого м’яса. Джек спробував закричати — не вийшло.

— Рак чекає на тебе, Джеку, — сказала мати.

Він бачив, як клацають її зуби, бо губів теж не було.

— Рак уже вгризається в тебе. А він може його забрати, хоча невдовзі навіть для нього буде запізно. Зробиш те, чого він хоче?

— Так, — прошепотів Госкінз. — Так, що завгодно.

— Тоді слухай.

І Джек Госкінз став слухати.

На початку фільму, що його поставила Голлі, не було жодного попередження від ФБР, і Ралфа це не здивувало. Кому заманеться опікуватися авторськими правами на такий прадавній артефакт, якщо з першого погляду було ясно, що це треш? Саундрек складався з нудкої суміші тремтливих скрипок і до болю різкого акордеона, що видавав радісні музичні фігури norteño [209]. Зображення рясніло подряпинами, наче давно повимерлим кіномеханікам, що раз у раз крутили плівку, ця робота взагалі не всралася.

«Повірити не можу, що я досі тут сиджу, — подумав Ралф. — Такі штуки тільки в жовтому домі дивитися».

Проте його дружина й Марсі Мейтленд гляділи на екран із зосередженістю студентів, які готуються до випускного іспиту. Решта хоч і не виказувала такого ентузіазму, та все одно віддавала фільму увагу. На губах Юна Сабло грала легка усмішка. Не той усміх, коли людина бачить щось нісенітне, як подумалося Ралфу, а коли вона вхопила образ із минулого, коли дитячі легенди втілюються в життя.

Фільм розпочався кадром із нічною вулицею, де геть усі заклади були чи то барами, чи то борделями, чи і тим, і тим заразом. Об’єктив камери стежив за гарненькою жінкою в сукні з глибоким декольте, яка йшла, тримаючи за руку доньку років чотирьох на вигляд. Може, пізніше у фільмі знайдеться якесь пояснення цьому вечірньому променаду по небезпечних районах міста — разом із дитиною, яка вже мала спати у своєму ліжечку, — але Ралф і решта глядачів так цього й не дізналися.

Якийсь п’яничка замотав до жінки рукою, і поки його рот промовляв одні слова, голос актора дубляжу сказав дещо інше: «Агов, крі-і-іхітко, гульнуть не хо’?». Через мексиканський акцент його мова скидалась на говірку Спіді Ґонзалеса [210]. Жінка відмахнулася й пішла далі. Потім, у темній місцині між двома ліхтарями, з бічного провулка вихопився якийсь піжон у чорному плащі, наче його позичили з фільмів про Дракулу. В одній руці він тримав чорну торбу. Другою він схопив дитя. Матуся закричала, помчала навздогін, пристигла його під наступним ліхтарем і вчепилася в торбу. Утікач крутнувся на підборах, і ліхтарне світло послужливо осяяло обличчя чоловіка середнього віку зі шрамом на чолі.

Містер Плащ загарчав, явивши рот, повний штучних іклів. Жінка відсахнулась і здійняла руки — не нажахана матуся, а радше оперна співачка, що збирається завести арію з «Кармен». Викрадач накинув на маленьку дівчинку свій плащ і подався геть, та перед цим із бару, яких на цій вулиці було безліч, встиг вигулькнути якийсь чолов’яга та загорлати до Плаща з тим самим жаским акцентом Спіді Ґонзалеса: «Гей, професор-р Еспіноза, куди ві йдете-е-е? Дайте пригощу вас чар-ркою!»

У наступній сцені матір привели до міського моргу (на матових скляних дверях було написано «EL DEPOSITO DE CADAVERES» [211]), і вона видала передбачуваний театральний крик, щойно перед нею підняли простирадло й показали начебто понівечене тіло дитини. Далі був арешт чоловіка зі шрамом, який виявився шанованим викладачем університету неподалік.

Слідом був епізод короткого кінематографічного суду. Спершу свідчила мати, потім — пара хлопців з акцентом Спіді Ґонзалеса, й один із них — той самий чолов’яга, який запропонував професору «чар-рку». Присяжні вийшли із зали радитися щодо присуду. Сюрреалістичним штрихом до цієї передбачуваної процедури стала поява на задній лаві п’ятьох жінок, одягнених у костюми супергероїв із вигадливими масками на додачу. Здавалося, жодна людина в судовій залі, і суддя так само, нічого неординарного в цій появі не побачили.

Присяжні повернулися. Професора Еспінозу визнали винним у невимовно жорстокому вбивстві; він повісив голову, і вигляд у нього був украй винуватий. Одна жінка в масці схопилася на ноги й заявила: «Це неправомірне пр-равосуддя! Професор Еспіноза нізащо б не скрівдів ­дитини!»

«Та я його бачіла! — закричала мати. — На цей раз ті поміляєшся, Р-розіто!»

Жінки в масках і супергеройських костюмах вийшли із судової зали, карбуючи своїми крутими чобітками крок, потім — затемнення, далі — великий план із зашморгом. Камера відкотилася назад, щоб показати шибеницю, нав­коло якої тіснилася юрба ґав. Професора Еспінозу повели вгору сходами. Коли йому на шию накинули мотузку, погляд нещасного зупинився на чоловікові в чернечій ризі з каптуром, який стояв позаду натовпу. На землі між сандалями монаха виднівся чорний мішок.

Фільм був дурний і невміло знятий, проте Ралф усе одно відчув, як руками пробіг холодок, і накрив долонею зап’яс­ток Джинні, коли дружина до нього потягнулася. Він точно знав, що буде далі.

Монах відкинув каптур і явив обличчя професора Еспінози, з підхожим шрамом на чолі й усе таке. Він вишкірився, показавши ті сміховинні пластикові ікла… тицьнув пальцем на мішок… і засміявся.

«Оно! — загорлав із шибениці справжній професор. — Оно він, оно!»

Натовп озирнувся, але чоловіка з чорною торбою вже не було. А Еспіноза отримав власний чорний мішок: каптур смертника, що накинули йому на голову. І вже з-під каптура він закричав: «Чудовисько, чудовисько, чудо…» Тоді ляда розчахнулась, і він полетів униз.

У наступному епізоді супергероїня в масці гналася якимись дахами за вдаваним монахом, і тут Голлі поставила відео на паузу.

— Двадцять п’ять років тому я бачила версію із субтитрами замість дубляжу, — сказала вона. — І під кінець професор кричав «El Cuco, El Cuco».

— Що б іще він кричав? — пробурмотів Юн. — Господи, я цих фільмів з luchadora не бачив із самого дитинства. Їх, мабуть, під дюжину було, — він глянув на решту глядачів так, наче щойно прокинувся від сну. — Las luchadoras — борчині. У цьому фільмі головна героїня — Розіта, вона була дуже відома. Бачили б ви її без маски, ay caramba [212].

Він потрусив рукою, наче торкнувся чогось гарячого.

— Не просто дюжина, їх назнімали принаймні п’ятде­сят, — тихо мовила Голлі. — У Мексиці всі любили las luchadoras. Це було кіно на кшталт сучасних супергеройських стрічок. Тільки, звісно, зі значно меншим бюджетом.

Вона була ладна прочитати цілу лекцію про цей чарівливий (з її погляду) період в історії кінематографа, та зараз був не час — детектив Андерсон мав такий вигляд, наче щойно проковтнув великий шмат зіпсутого їдла. Та Голлі й так не збиралася їм розказувати, що і сама полюбляла фільми luchadora. Колись давно їх заради сміху крутили по місцевому телеканалу в Клівленді, коли щосуботи вночі починалася рубрика «Шлак-театр». Голлі підозрювала, що студенти місцевих коледжів напивалися і вмикали цей канал, щоб познущатися з кепського дубляжу та костюмів, які вони без сумніву вважали за лайно, але залякана й нещасна старшокласниця, якою на той час була Голлі, не вбачала у фільмах про las luchadoras нічого потішного. Карлотта, Марія і Розіта були сильні й сміливі, завжди допомагали бідним і затурканим. Розіта Муньйос, найзнаменитіша з усіх, гордо називала себе cholita — саме так переважно й почувалася нещасна старшокласниця Голлі: покруч. Виродок.

— Сюжети в більшості мексиканських фільмів про борчинь — це перекази старовинних легенд. Це кіно — не виняток. Бачите, як воно пасує до всього, що ми знаємо про наші вбивства?

— Ідеально пасує, — сказав Білл Семюелз. — Не можу не погодитися. Проблема тільки в тому, що це — маячня. Не від світу сього. Якщо ви справді вірите в El Cuco, міз Ґібні, то ви й самі ку-ку.

«Каже чоловік, який розповідав мені про сліди, що уриваються серед пустелі», — подумав Ралф. Сам він в El Cuco не вірив, але вважав, що жінка виявила неабияку сміливість, показавши їм цей фільм і знаючи, якої реакції слід очікувати від глядачів. Тепер йому було цікаво подивитися, як відповість на це сама міз Ґібні зі «Що впало, те пропало».

— Вважається, що El Cuco існує коштом крові та жиру малих дітей, — сказала Голлі, — але в нашому світі — у реальному світі — він мав би виживати ще й за допомогою людей, які думають так само, як ви, містере Семюелз. Мабуть, ми всі так думаємо. Дозвольте вам іще дещо показати. Обіцяю, фрагмент невеличкий.

Вона ввімкнула дев’ятий розділ на DVD, третій з кінця. На екрані розгорталася запекла боротьба: одна з luchadoras, Карлотта, загнала в кут монаха в каптурі. Дія відбувалася в якомусь закинутому складському приміщенні. Монах спробував утекти за допомогою зручної драбини. Кар­лотта вхопилася за полу його широкої ризи й перекинула чоловіка через плече. Він беркицьнувся в повітрі й приземлився на спину. Каптур злетів, і під ним показалося обличчя — зовсім не обличчя, а грудкувате ніщо. Карлотта закричала — дві світні паростки з’явилися там, де мали б бути очі. Певно, вони мали якусь містичну відворотну силу, бо Карлотта похитнулась і притулилась до стіни, здійнявши руку перед маскою luchadora, наче намагалася відгородитись.

— Припиніть, — сказала Марсі. — Ох, Боже мій, прошу.

Голлі тицьнула в ноутбук. Картинка зникла на екрані, але так само стояла в Ралфа перед очима: спецефект, який видавався доісторичним порівняно з сучасною комп’ютерною графікою, що її тепер можна побачити в кінотеатрах «Сіне­плекс», але достатньо дієвий, якщо ви чули історію однієї маленької дівчини — про чоловіка, який прокрався до неї в спальню.

— Ось таке бачила ваша донька, місіс Мейтленд, як гадає­те? — спитала Голлі. — Не точно таке, цього я не кажу, але…

— Так. Звісно. Очі-соломинки. Так вона й сказала. Очі-соломинки.

Ралф підвівся й заговорив спокійним, виваженим тоном:

— З усією повагою, міз Ґібні, і враховуючи ваші минулі… е-е, звершення… без сумніву, на повагу ви заслуговуєте, але ніякого надприродного чудовиська El Cuco, що живиться кров’ю дітлахів, не існує. Я першим визнаю, що наша справа, точніше, дві справи, якщо вони пов’язані, а в цьому я дедалі більше переконуюсь, мають певні, дуже дивні особ­ливості, проте ви ведете нас хибним шляхом.

— Дай їй договорити, — сказала Джинні. — Перш ніж ти остаточно відкинеш цю теорію, дай їй висловити свою думку.

Ралф побачив, що роздратування дружини вже починає переростати в лють. Він розумів чому, навіть міг поспівчувати. Та через його відмову взяти до розгляду сміховинну історію Ґібні про El Cuco Джинні почувалася так, наче він відмовлявся повірити їй, повірити в те, що вона сама бачила сьогодні вночі у них на кухні. Ралф хотів їй вірити, і не тільки тому, що він любив і поважав дружину, проте з її опису той чоловік був як дві краплі води схожий на Клода Болтона, а цього детектив пояснити не міг. І все одно він договорив, звертаючись до всіх присутніх і до Джинні передусім. Бо мусив. То була наріжна правда, що на ній будувалось усе його життя. Так, у канталупі виявились хробаки, але туди вони потрапили якимось природним шляхом. І незнання цього шляху не змінювало й не заперечувало наріжної правди Ралфа.

— Якщо ми повіримо в чудовиськ чи в надприродне, — мовив він, — то за якими критеріями нам узагалі йняти віри?

Ралф сів і спробував узяти дружину за руку. Джинні не далася.

— Я розумію, як ви почуваєтесь, — сказала Голлі. — Я знаю, повірте, ще й як знаю. Але мені довелося бачити такі речі, детективе Андерсон, які змусили мене повірити. О, я не про фільм, навіть не про легенду в основі цього фільму, аж ніяк. Але в кожній легенді є дрібка правди. Облиш­те поки. Я хочу показати вам графік, який склала перед від’їздом із Дейтона. Можна? Багато часу не забере.

— Вам слово, — мовив Гові, і його голос звучав зніяковіло.

Голлі відкрила файл і вивела зображення на екран. Друковані літери були дрібні, проте читабельні. Ралф подумав, що такі нотатки можна спокійно показувати на будь-якому судовому засіданні. Тут Ґібні треба віддати належне.

— Четвер, 19 квітня. Мерлін Кессіді залишає фургон на парковці в Дейтоні. Я вважаю, що того ж дня фургон викрали. Не називатимемо цього крадія El Cuco, давайте просто — чужинець, аутсайдер. Детективу Андерсону так буде комфортніше.

Ралф промовчав, та коли цього разу спробував взяти Джинні за руку, вона дозволила, хоч і не стала стискати пальці.

— А де він переховував фургон? — спитав Алек. — Є ідеї?

— Ми до цього дійдемо, але наразі можна я дотримаюсь Дейтонівської хронології?

Алек підняв руку, готовий слухати далі.

— Субота, 21 квітня. Мейтленди прилітають у Дейтон і поселяються в готелі. Гіт Голмз — той, що справжній, — перебуває в Ріджисі, гостює в матері… Понеділок, 23 квітня. День убивства Ембер і Джолін Говард. Аутсайдер поїдає їхню плоть і п’є їхню кров, — Голлі глянула на Ралфа. — Ні, цього я не знаю. Не напевно. Проте читаючи між рядками газетних статей, я дійшла висновку, що бракувало певних органів, а самі тіла побіліли від втрати крові. Це схоже на те, що сталося з малим Пітерсоном?

Заговорив Білл Семюелз:

— Оскільки справу Мейтленда закрито, а в нас тут неформальна дискусія, то я без проблем можу вам сказати, що так і було. Бракувало шматків плоті з шиї Френка Пітерсона, із правого плеча, правої сідниці й лівого стегна.

Марсі видала здушений звук. Джинні рушила було до неї, але Марсі відмахнулася.

— Я в порядку. Тобто… ні, не в порядку, але не зомлію й не блюватиму.

Дивлячись на її посірілу шкіру, Ралф не дуже в це повірив. Голлі продовжила:

— Чужинець кидає вантажівку, на якій викрав дівчаток, поблизу будинку Голмзів… — тут Голлі всміхнулася. — …бо знав, що там її неодмінно знайдуть і зарахують як доказ проти обраного ним цапа-відбувайла. У підвалі Голмза він лишає дівчачі трусики — ще одна цеглина до муру, що зводився навколо Гіта… Середа, 25 квітня. Тіла Говардових дівчат знайдено в Тротвуді, що між Дейтоном і Ріджисом… Четвер, 26 квітня. Поки Гіт Голмз у Ріджисі допо­магає мамі по господарству та їздить у справах, чужинець об’явля­ється в клініці розладів пам’яті Гейсмана. Він прийшов туди саме до містера Мейтленда чи до когось іще? Напевне не знаю, але гадаю, що на той час він уже пригледів Террі Мейтленда, бо знав, що його родина приїхала з іншого штату, здалеку. Цей аутсайдер, вважайте його хоч природним, хоч неприродним, хоч надприродним, у певному сенсі дуже схожий на серійних убивць. Він любить подорожувати. Місіс Мейтленд, Гіт Голмз міг знати, що ваш чоловік планує приїхати до батька?

— Мабуть, так, — сказала Марсі. — У Гейсмані прийнято заздалегідь попереджати, коли родичі приїздять з інших штатів. Тоді працівники докладають особливих зусиль, роб­лять своїм пожильцям стрижки й хімію, влаштовують зустрі­чі поза межами лікарні, як таке можливо. Ясна річ, із батьком Террі це не варіант. У нього вже надто серйозний психічний розлад, — Марсі нахилилася вперед і зупинила погляд на Голлі. — Але якщо цей чужинець Голмзом не був, попри те, що був на Голмза дуже схожий, то звідки він дізнався?

— О, це легко, коли прийняти основний постулат, — сказав Ралф. — Якщо цей хлопець відтворює Голмза, так би мовити, то, мабуть, має доступ до всіх його спогадів. Я правильно зрозумів, міз Ґібні? Про це йдеться?

— Скажімо, що так, принаймні до певної міри, але давайте на цьому не зациклюватися. Ми вже всі потомилися, а місіс Мейтленд, мабуть, хочеться піти додому до дітей.

«Сподіваюсь, це станеться до того, як вона зомліє», — подумав Ралф.

— Чужинець знає, що в клініці Гейсмана його появу помітять і запам’ятають, — продовжила Голлі. — Саме це йому і треба. Крім того, він конче має залишити речдоки, які скомпрометують справжнього містера Голмза: волосся однієї з убитих дівчат. Але я вважаю, що найголовніша причина для візиту 26-го квітня — пустити кров Террі Мейтленду, точно так само, як пізніше він пустить кров містеру Клоду Болтону. Алгоритм незмінний. Спершу — вбивства. Потім він відмічає наступну жертву. Наступного себе, якщо можна так сказати. Після того він залягає в схованку. Тільки насправді це щось на кшталт зимової сплячки. Як і ведмідь, він час від часу може пересуватися, проте здебільшого пересиджує цей період у заздалегідь обраному барлозі й відпочиває, поки відбувається трансформація.

— За легендами, перетворення триває роками, — сказав Юн. — Може, цілими поколіннями. Та це легенди. Ви, міз Ґібні, не вважаєте, що це забирає стільки часу?

— На мою думку — усього кілька тижнів, максимум — місяців. І деякий час, наприклад, протягом процесу перетворення з Террі Мейтленда на Клода Болтона, його обличчя дійсно може нагадувати ліпнину з «Плей-Доу», — Голлі повернула голову та глянула просто на Ралфа. Як виявилось, тримати погляд було важко, та інколи без цього не обійтись. — Або так, наче він серйозно постраждав під час пожежі.

— Я на таке не поведусь, — відповів Ралф. — І це ще м’яко кажучи.

— Тоді чому того обгорілого чоловіка не було на жодному відео? — спитала Джинні.

— Не знаю, — Ралф зітхнув.

— У більшості легенд є дрібка правди, та цілком правдивими їх назвати не можна, якщо ви мене розумієте, — сказала Голлі. — За переказами, El Cuco існує завдяки крові й плоті, як вампір, але я гадаю, що це створіння також живиться негативними емоціями. Духовною кров’ю, так би мовити, — вона повернулася до Марсі. — Він казав вашій дочці, що радіє, коли вона нещасна й сумна. Думаю, що це правда. Думаю, що він їв її смуток.

— І мій, — сказала Марсі. — І Сари.

— Не кажу, що так воно і є, аж ніяк не кажу, проте родина Пітерсонів уписується в цей сценарій, чи не так? — заговорив Гові. — Винищено всіх, окрім батька, і той у стійкому вегетативному стані. Якщо ця істота живиться нещастям, такий собі пожирач смутку замість пожирача гріхів [213], то родина Пітерсонів для неї — самий смак.

— А згадайте той цирк на дроті біля суду, — вставив Юн. — Якби й справді існував такий монстр, що живиться негативними емоціями, то це для нього — як обід на День подяки.

— Люди, ви самі себе чуєте? — спитав Ралф. — Серйозно, чуєте?

— Отямся, — різко відказав Юн, і Ралф кліпнув, мов йому дали ляпаса. — Я розумію, як це неправдоподібно, ми всі розуміємо, і не треба нам цього пояснювати, наче ти — єдиний при здоровому глузді чоловік у психушці. Але в цій справі є такі речі, що лежать далеко за межами нашого досвіду. І той чоловік біля суду, який не відбився на жодній відеоплівці, — тільки частинка цієї химерії.

Ралф відчув, як до обличчя приливає кров, але змовчав і проковтнув цей закид.

— Треба припинити опиратися на кожному кроці, ese. Знаю, тобі не до вподоби ця головоломка, та й мені так само, але визнай, що пазли складаються. Тут є певна послідовність. І веде вона від Гіта Голмза до Террі Мейтленда, а він нього — до Клода Болтона.

— Ми знаємо, де наразі перебуває Клод Болтон, — сказав Алек. — Гадаю, наступним логічним кроком має бути поїздка до Техасу, щоб поговорити з ним.

— Навіщо, Бога ради? — спитала Джинні. — Тільки сього­дні вранці я бачила чоловіка, схожого на нього, тут!

— Це треба обговорити, — сказала Голлі, — але спершу я хочу дещо запитати в місіс Мейтленд. Де поховано вашого чоловіка?

Марсі збентежилась.

— Де?.. Ну, тут. У місті. На Меморіальному кладовищі. Ми не… ви розумієте… ні до чого такого не були готові. Чого б? Террі мало б виповнитися сорок аж у грудні… ми гадали, в нас попереду ще довгі роки… що ми заслуговуємо на ці довгі роки, як і будь-які інші люди, які живуть праведним життям…

Джинні дістала з сумочки носовичок і передала його Марсі, яка повільно, мов у трансі, почала витирати очі.

— Я не знала, що мені треба… я була просто… розумієте… приголомшена… намагалася втямити, що його більше немає. Директор похоронного бюро, містер Донеллі, запропонував Меморіальне, бо на Гіллв’ю майже не лишилося місць… до того ж воно на іншому кінці міста…

«Зупини її, — Ралф хотів було сказати Гові. — Це болісно та марно. Неважливо, де його поховано, це має значення тільки для Марсі та її дочок».

Але він знову змовчав і стерпів, бо ж це був іще один закид, хіба ні? Навіть якщо Марсі Мейтленд і не мала цього на меті. Ралф переконував себе, що зрештою все скінчиться, що колись таки почнеться нове життя поза смертю Террі, бляха, Мейтленда. Він просто мусив у це вірити.

— Я знала, що є ще інше місце, — продовжувала Марсі, — звісно що знала, але навіть не подумала згадати його в розмові з містером Донеллі. Якось Террі мене туди привіз, але воно так далеко за містом… і таке самотнє…

— І що це за інше місце? — спитала Голлі.

В уяві Ралфа виникла непрохана картинка — шестеро ковбоїв, які несуть дощану домовину. Він відчув, як надходить чергова збіжність.

— Старий цвинтар у тауншипі Кеннінґ, — відповіла Марсі. — Я там тільки раз була, і воно виглядало так, наче там уже давно нікого не ховали, навіть на могили не ходили. Жодних квітів чи пам’ятних прапорців. Тільки надгробки, що кришаться від часу. На більшості навіть імена прочитати неможливо.

Ралф ошелешено глянув на Юна, і той кивнув.

— Ось чому він зацікавився тою книжкою в газетному кіоску, — тихо мовив Білл Семюелз. — «Ілюстрована історія округу Флінт, округу Дорі й тауншипу Кеннінґ».

Марсі продовжувала витирати очі носовичком Джинні.

— Ясна річ, він мав би зацікавитися такою книжкою. Рід Мейтлендів мешкав у тій частині штату ще від Земельних перегонів [214] 1889-го року. Пра-пра-прадіди Террі, а може, ще старше покоління, я точно не знаю, оселилися в Кеннінґу.

— Не у Флінт-Сіті? — спитав Алек.

— Тоді Флінт-Сіті ще не існувало. Тільки невеличке селище під назвою Флінт, кілька хат при дорозі. Поки на початку двадцятого століття не сформувався наш штат, Кеннінґ був найбільшим містом у всій окрузі. І назву свою отримав, ясна річ, від імені найбільшого землевласника. Коли йшлося про угіддя, то Мейтленди були на другому чи третьому місці. Кеннінґ був важливим містом, допоки в двадцятих і три­дцятих не прийшли великі піщані бурі й верхній родючий шар ґрунту здуло вітрами. У наші дні там нема нічого, крім крамниці й церкви, в яку майже ніхто не ходить.

— І цвинтаря, — сказав Алек. — Де люди ховали своїх мерців, поки місто не всохло. Там має бути ціла низка предків Террі.

Марсі мляво всміхнулася.

— Той цвинтар… він мені дуже не сподобався. Наче порожній будинок, який занехаяли.

— Якщо в процесі перетворення цей чужинець перейняв думки та спогади Террі, — сказав Юн, — то він і про цвинтар мав дізнатися.

Лейтенант тепер теж вдивлявся в картину на стіні, але Ралф чудово розумів, куди він насправді полинув думкою. Бо думки Ралфа полинули туди ж. До сараю. До покину­того одягу.

— Згідно з легендами, а в інтернеті про El Cuco їх кілька дюжин, ці створіння полюбляють місця смерті, — сказала Голлі. — Там вони почуваються як удома.

— Якщо є такі істоти, які живляться смутком, — замислено мовила Джинні, — то кладовища для них мають бути затишними їдальнями, чи не так?

Ралф дуже шкодував, що привів із собою дружину. Якби не вона, детектив іще десять хвилин тому пішов би геть. Так, сарай, де знайшли одяг, розташований біля того запилюженого старого цвинтаря. Так, слизові, від якого почорніло сіно, не було логічного пояснення, і так, можливо, якийсь аутсайдер таки існував. Таку теорію Ралф радо приймав, принаймні поки що. Вона багато чого пояснювала. Аутсайдер, який свідомо відтворює мексиканські легенди, пояснив би ще більше… окрім того зниклого чоловіка біля суду чи способу, в який Террі Мейтленд зміг одночасно перебувати у двох місцях. Ралф постійно натикався на ці факти, наче вони галькою застрягли в нього в горлі.

— Дозвольте показати вам кілька фотографій, що я зробила на іншому кладовищі, — запропонувала Голлі. — Може, з них вийде розпочати галузь нормальнішого слідства. Тобто якщо детектив Андерсон чи лейтенант Сабло зголосяться поговорити з поліцією округу Монтґомері, штат Огайо.

— Я б зараз і з Папою Римським поговорив, якби це допомогло слідству, — сказав Юн.

Одну за одною, Голлі вивела на екран фотографії: залізнична станція, фабрика зі свастикою, намальованою аерозольним балончиком, покинута автомийка.

— Світлини зроблено з парковки при кладовищі «Мирний упокій», що в Ріджисі. Саме там поховано Гіта Голмза, поруч із його батьками.

Вона ще раз прокрутила фотографії: залізнична станція, фабрика, автомийка.

— Я гадаю, що в одному з тих місць аутсайдер міг переховувати фургон, який викрав на парковці в Дейтоні, а ще я гадаю, що коли ви вмовите поліцію округу Монтґомері їх обшукати, то там можуть бути якісь сліди. Навіть можуть знайтися його сліди. Там, а може, тут.

Цього разу Голлі вивела на екран фотографію товарних вагонів, що стояли самотні й покинуті на своїх запасних коліях.

— У вагоні фургон не вийшло б заховати, проте він міг якийсь час жити в одному з них. Вони навіть ближче до кладовища.

Нарешті Ралф отримав якийсь факт, за який міг учепитися.

— Усамітнені місцини. Там справді можуть лишитися сліди. Навіть через три місяці.

— Відбитки шин, — сказав Юн. — Може, ще одна купа покинутого одягу.

— Або ще щось, — мовила Голлі. — Ви перевірите? І копам варто наготуватися робити тест на кислу фосфатазу.

«Плями сперми», — подумав Ралф і пригадав той слиз із сараю. Як там висловився Юн? Що такий нічний викид треба заносити до Книги рекордів Ґіннесса?

— А ви знаєтесь на своїй справі, мем, — із захватом зауважив Юн.

Щоки в Голлі зарум’янилися, вона опустила погляд.

— Білл Годжес був справжнім професіоналом. Він багато чого мене навчив.

— Якщо хочете, я можу зателефонувати прокурору округу Монтґомері, — обізвався Семюелз. — Щоб поліцейське управління, яке порядкує тим містом… Ріджис? Щоб вони координувалися з поліцією штату. Враховуючи те, що малий Елфман знайшов у сараї в тауншипі Кеннінґ, то це варто дослідити.

— Що? — спитала Голлі, враз пожвавившись. — Що він знайшов, окрім тої пряжки на пасок із відбитками пальців?

— Звалений у купу одяг, — відповів Семюелз. — Штани, сімейні труси, кросівки. На них був якийсь слиз, і на сіні теж. Сіно від нього почорніло, — Білл зробив паузу. — Тільки без сорочки. Сорочки не було.

— Імовірно, що обгорілий чоловік надягнув ту сорочку на голову, як бандану, коли ми бачили його біля суду, — сказав Юн.

— Далеко той сарай від цвинтаря? — спитала Голлі.

— Менш ніж за півмилі, — відповів Юн. — Плями на одязі схожі на сперму. Ви про це думаєте, міз Ґібні? Саме тому ви хочете, щоби копи з Огайо провели тест на кислу фосфатазу?

— Це не може бути сперма, — сказав Ралф. — Її забагато.

Юн не відреагував на ці слова. Він, мов зачарований, витріщався на Голлі.

— Гадаєте, та речовина із сараю могла лишитися внаслідок трансформації? Ми зараз тестуємо ці зразки, та результатів поки немає, — мовив лейтенант.

— Не знаю, що я думаю, — відповіла Голлі. — Наразі моє дослідження El Cuco обмежується кількома легендами, що я їх встигла прочитати під час перельоту, а вони ненадійні. Їх передавали усно, із покоління в покоління, задовго до того, як виникла криміналістика. Я просто кажу, що поліції Огайо варто перевірити місця з моїх фотографій. Може, вони нічого і не знайдуть… але я думаю, що знайдуть. Сподіваюся на це. Сліди, як сказав детектив Андерсон.

— Ви закінчили, міз Ґібні? — спитав Гові.

— Гадаю, що так.

Голлі сіла. Ралф подумав, що в неї втомлений вигляд — а як інакше? Останні кілька днів у неї видалися напружені. До того ж божевілля неодмінно виснажує.

— Леді та джентльмени, — сказав Гові, — чи є у вас ідеї щодо наших подальших дій? Я готовий вислухати про­позиції.

— Наступний крок очевидний, — мовив Ралф. — Імовірно, що цей аутсайдер перебуває тут, у Флінті, про це говорять свідчення моєї дружини та Ґрейс Мейтленд, але хтось із нас має поїхати в Техас і поговорити з Клодом Болтоном. Треба дізнатися, що йому відомо. Якщо взагалі щось відомо. Висуваю свою кандидатуру.

— Я приєднаюсь, — озвався Алек.

— Певно, я теж не проти цієї поїздки, — сказав Гові. — Лейтенанте Сабло?

— Хочу, проте в мене дві судові справи. Якщо я не дам свідчення, то двійко дуже поганих хлопців можуть опинитися на волі. Я зателефоную помічнику окружного прокурора в Кеп-Сіті, подивлюся, чи вийде відкласти слухання, але надій не плекаю. Я ж не скажу їм, що напав на слід мексиканського чудовиська-перевертня.

Гові всміхнувся.

— Певно що ні. А ви, міз Ґібні? Не хочете проїхатися ще трохи далі на південь? Звісно, всі витрати вам компен­сують.

— Так, я поїду. Може, містер Болтон володіє якось потрібною нам інформацією. Якщо так, то треба ставити правильні запитання.

— А ти, Білле? Хочеш дійти з нами до кінця? — спитав Гові.

Семюелз розтягнув губи в усмішці, похитав головою і підвівся.

— Зустріч була цікава, по-божевільному цікава, проте, на мою думку, цю справу закрито. Я зроблю кілька дзвінків у поліцію Огайо, але на цьому моя участь завершиться. Місіс Мейтленд, я співчуваю вашій утраті.

— Тобі й належить, — сказала Марсі.

Білл скривився, проте продовжив:

— Міз Ґібні, ваша розповідь захоплива. Я ціную вашу важку працю та наполегливість. У вас вийшло зліпити напрочуд переконливу справу з цієї химерії, і я кажу це без усілякої іронії, але мені час іти додому, брати пиво з холодильника і починати все забувати.

Компанія дивилася, як він збирає портфель та йде, як чубчик, мов застережний палець, вихляє до них у дверному прорізі.

Коли Семюелз пішов, Гові оголосив, що сам займеться підготовкою до поїздки:

— Я забронюю «Кінґ Ейр», яким інколи користуюся. Пілоти самі дізнаються щодо найближчої посадкової смуги. Також домовлюся про автівку. Якщо нас буде тільки четверо, то підійде седан чи невеликий кросовер.

— І на мене місце лишіть, — сказав Юн. — На той випадок, якщо я відкараскаюсь від слухання.

— З радістю.

— Хтось має сьогодні ввечері зв’язатися з містером Болто­ном, сказати йому, щоб чекав гостей, — сказав Алек Пеллі.

Юн підняв руку.

— Я хоч це можу зробити.

— Тільки поясніть, що ніхто його не переслідує за протизаконні дії абощо, — сказав Гові. — Нам аж ніяк не треба, щоб він кудись чкурнув.

— Зателефонуй мені, коли з ним поговориш, — звернувся Ралф до Юна. — Навіть якщо буде пізно. Хочу знати, як він відреагує.

— І я теж, — озвалася Джинні.

— Вам варто ще дещо йому сказати, — додала Голлі. — Варто попередити, щоб він був обережний. Бо, якщо я не помиляюся, він — наступний у черзі.

Коли Ралф та інші вийшли з офісної будівлі Гові Ґолда, уже геть споночіло. Сам Гові й досі був нагорі — домовлявся щодо подорожі, і слідчий Пеллі лишився разом із ним. Ралф загадався, про що вони можуть розмовляти, як усі решта вже пішли.

— Міз Ґібні, де ви зупинилися? — спитала Джинні.

— У мотелі «Розкіш Флінта». Я забронювала номер.

— О ні, навіть не думайте, — заперечила Джинні. — Єдина розкіш там — це вивіска перед входом. Не мотель, а діра.

Голлі розгубилася.

— Ну, має бути «Голідей Інн»… — сказала вона.

— Зупиніться в нас, — запропонував Ралф, випередивши Джинні в надії заробити собі плюсиків на майбутнє. Бачить Бог, вони йому знадобляться.

Голлі вагалася. У чужих оселях їй було незатишно. Їй було незатишно навіть у тому домі, де вона виросла й куди щоквартально приїжджала провідати матір. Голлі знала, що в будинку цих незнайомців вона довго лежатиме без сну, рано прокинеться, чутиме кожен незвичний скрип у стінах і підлозі, прислухатиметься до приглушених голосів подружжя Андерсонів і гадатиме, чи не про неї вони говорять… а вони напевно говоритимуть. І коли вона встане серед ночі «прив’язати козу», то сподіватиметься, що вони її не почують. А Голлі потрібно було виспатися. Зустріч була для неї досить напружена, і постійний спротив та невіра детектива Андерсона були зрозумілі, проте виснажливі.

Але, як сказав би Білл Годжес. Але.

Саме невіра Андерсона і була цим «але». Причиною, з якої Голлі треба було прийняти запрошення, тож вона його прийняла.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, та мені ще треба владнати одну справу. Вона не забере багато часу. Дайте мені свою адресу, й айпед приведе мене просто до вас.

— Я можу вам із чимось допомогти? — спитав Ралф. — Я радо…

— Ні. Справді. Я впораюсь, — вона потисла руку Юну. — Приєднуйтесь до нас, якщо вийде, лейтенанте Сабло. Я певна, вам хотілось би.

Юн усміхнувся.

— Ще й як хотілось би, повірте, проте це як у тому вір­ші — та справ незроблених сповна [215].

Марсі Мейтленд стояла самотою, притиснувши до живота сумочку з таким виглядом, наче її контузило під час бомбардування. Джинні без вагань рушила до неї. Ралф зацікавлено спостерігав, як Марсі спершу відсунулася, мов у страху, а тоді дозволила себе обійняти. За мить вона навіть поклала голову на плече Джинні Андерсон та обійняла жінку навзаєм. Вона скидалася на втомлену дитину. Коли жінки розімкнули обійми, то обидві вже плакали.

— Я дуже співчуваю твоїй утраті, — сказала Джинні.

— Дякую.

— Якщо я можу щось зробити для тебе чи дівчат, будь-що…

— Ти не можеш, але він може, — Марсі обернула свою увагу до Ралфа, і хоч на її очах і досі бриніли сльози, погляд був холодний. Оцінювальний. — Цей чужинець, я хочу, щоб ти його знайшов. Щоб ти не упустив його тільки через те, що не віриш у нього. Зможеш це зробити?

— Не знаю, — відповів Ралф, — але постараюся.

Марсі більше нічого не сказала, тільки взяла простягнуту руку Юна Сабло й дозволила провести себе до автівки.

За півкварталу, одразу перед закинутою крамницею «Вулвортс», сидів у своїй вантажівці Джек. Він посьорбував із фляжки та спостерігав за компанією на тротуарі. Єдиною особою, якої він не розпізнав, була худорлява жінка в костюмі, що їх одягають у поїздки бізнес-леді. У неї було коротке волосся, сивуваті пасма трохи нерівні, наче вона сама їх підстригала. Перекинута через плече сумка була така ємна, що могла вмістити короткохвильовий радіоприймач. Жінка дивилася, як Сабло, цей поїдач тако від Поліції штату, відпроваджує місіс Мейтленд. Потім незнайомка пішла до своєї автівки, надто непримітної — саме такі беруть напрокат в аеропорту. Госкінз подумав було поїхати за нею, але вирішив триматися Андерсонів. Зрештою, сюди його привів саме Ралф, а втім, чи не було там якоїсь приказки про те, що як запросив дівчину на танці, то й додому її треба провести?

Окрім того, стежити належало саме за Андерсоном. Госкінз ніколи його не любив, а після тої чваньковитої оцінки на три слова торік («Присуду не маю», ось як він написав… наче в нього лайно не смердить) Джек почав його зневажати. Він зрадів, коли Андерсон перечепився через власний хер із тим арештом Мейтленда, і не здивувався, як довідався, що цей лицемірний сучий син пхає носа в речі, які краще облишити. Наприклад, у закриту кримінальну справу.

Джек торкнувся зашийка, скривився, тоді завів двигун. Можна було й поїхати додому, коли Андерсони зайдуть до себе, але йому подумалось, що, мабуть, варто припаркуватися трохи далі по вулиці й постежити за будинком. Побачити, чи не станеться чогось. У нього була пляшка з-під «Ґатораду», що в неї можна буде помочитися, може, навіть вийде трохи поспати, якщо дозволить невпинна гаряча пульсація в потилиці. Джеку не вперше доведеться ночувати у себе в машині, він уже кілька разів так робив відтоді, як дорогоцінна половинка його покинула.

Джек не знав напевно, що буде далі, але чітко зосере­дився на основному завданні: припинити це носопхання. У що саме пхався ніс, він точно не знав, — тільки те, що це якось пов’язане з малим Пітерсоном. І сараєм у тауншипі Кеннінґ. Наразі цього було досить, до того ж (якщо забути про сонячний опік чи ймовірний рак шкіри) справа починала його цікавити.

Він відчував, що коли прийде час робити наступний крок, йому про це повідомлять.

За допомогою GPS-навігатора Голлі швидко й легко доїхала до «Волмарту» Флінт-Сіті. Вона любила «Волмарти» — за їхній розмір, за їхню анонімність. Там покупці не придивляються до інших покупців так, як у решті крамниць. Купую­чи на гурт одяг, відеоігри чи туалетний папір, вони немов перебувають у власних окремих капсулах. А якщо користуватися касою самообслуговування, навіть немає потреби розмовляти з касиром. Голлі так завжди робила. Цього разу вона швидко впоралася з покупками, бо точно знала, що саме їй потрібно. Спершу вона пішла до відділу канцтоварів, потім — до одягу для чоловіків і хлопчиків, і, зрештою, до товарів для автомобілістів. Віднесла свій кошик до каси самообслуговування, тоді поклала чек у гаманець. Службові витрати, за які вона сподівалась отримати компенсацію. Це якщо виживе. Їй подумалось («Знаменита чуйка Голлі», — почула вона слова Білла Годжеса), що шанси на виживання збільшаться, якщо Ралф Андерсон (у дечому такий схожий на Білла, у дечому — дуже відмінний) зможе подолати розкол у власній свідомості.

Голлі повернулася до своєї автівки й подалася до будинку Андерсонів. Але перед тим як виїхати з парковки, вона прочитала коротку молитву. За них усіх.

Ралфів мобільник задзвонив, щойно вони з Джинні зайшли до себе на кухню. Телефонував Юн. Він дістав мерісвіллський номер Лаві Болтон від Джона Зеллмана, власника «Прошу, джентльмени», і без проблем зв’язався з Клодом.

— Що ти йому сказав? — спитав Ралф.

— Практично все те саме, до чого ми дійшли в офісі Гові. Що хочемо з ним переговорити, бо маємо сумніви щодо провини Террі Мейтленда. Я наголосив, що самого Болтона ми ні в чому не підозрюємо і що люди, які до нього при­їдуть, діятимуть лише як приватні особи. Він спитав, чи серед них будеш ти. Я сказав, що так. Сподіваюсь, ти не проти. Бо він — явно що ні.

— Усе нормально.

Джинні одразу пішла нагору, і тепер Ралф зачув знайому мелодію — то запустився їхній спільний комп’ютер.

— Що ще? — спитав детектив.

— Я сказав, що як Мейтленда дійсно підставили, то ймовірно, що на Болтона чекає така сама доля, тим паче тому, що в нього вже були проблеми із законом.

— Як він на це відреагував?

— Добре. Не насторожився, нічого такого. Але тоді він сказав дещо цікаве. Спитав, чи я певен, що в ніч убивства малого Пітерсона він бачився в клубі саме з Террі Мейт­лендом.

— Так і спитав? Чого б це?

— Бо Террі Мейтленд поводився так, наче вперше в житті бачить Клода, а коли Болтон поцікавився справами бейс­больної команди, Мейтленд відпекався якоюсь загальною фразою. Ніяких подробиць, хоч команда вже вийшла до плей-оф. Ще він мені розповів, що на Мейтленді були круті кросівки. «Ті, на які дітлахи довго збирають гроші, щоб бути схожими на гангста», так він сказав. Болтон твердить, що ніколи не бачив Мейтленда в такому взутті.

— Саме ці кросівки ми знайшли в тому сараї.

— Довести це немає можливості, але я певен, що все так.

Згори долинув скрегіт і стогін — ожив їхній старий принтер «Г’юлетт-Пакард». Ралф загадався, що там таке замислила Джинні.

— Пам’ятаєш, як ця пані Ґібні розповіла нам про волосину, що її знайшли в палаті батька Мейтленда, у тому будинку для літніх та інвалідів? Що вона належала одній з убитих дівчат?

— Звісно.

— Закладаюся, що коли перевірити історію покупок Мейтленда в кредит, то ми там знайдемо ті кросівки. І квитанцію за підписом точно як у Террі.

— Мабуть, цей гіпотетичний аутсайдер на таке здатен, — погодився Ралф, — але тільки якщо він поцупив одну з кредиток Террі.

— У цьому навіть не було потреби. Не забувай, Мейтленди все життя прожили у Флінт-Сіті. Їм, певно, з півдюжини центральних крамниць під чесне слово відпускають. Цей хлоп міг запросто зайти у будь-який відділ спортивних товарів, вибрати дорогі кроси й поставити підпис. Хто б у ньому сумнівався? Його в місті всі знають. Те саме, що і з волоссям і трусиками тих дівчаток, невже не бачиш? Він набуває чужого обличчя, робить свою брудну справу, та цього йому замало. Він іще плете мотузку, щоб на ній їх почепити. Бо харчується смутком. Він харчується смутком!

Ралф не відповів і затулив рукою очі, стиснувши скроні пальцями.

— Ралфе? Ти там?

— Так. Але, Юне… ти робиш такі висновки, до яких я ще не готовий.

— Розумію. Я й сам не можу прийняти це на всі сто відсотків. Але треба принаймні не забувати про таку ймо­вірність.

«Це не ймовірність, — подумав Ралф. — Це неймовірність».

Він запитав Юна, чи той наказав Болтону бути обережним. Юн пирснув.

— Наказав. Він розсміявся. Сказав, що в них удома три вогнепали, дві рушниці й один пістолет, і що його мати стріляє краще за нього, попри емфізему. Чорт, хотів би я поїхати разом із вами.

— Спробуй домовитися.

— Спробую.

Коли Ралф завершив розмову, на перший поверх спустилася Джинні зі стосиком аркушів.

— Я шукала інформацію про Голлі Ґібні. І ось що я тобі скажу: як на таку тихеньку пані з абсолютним несмаком до одягу, вона багато на що здатна.

Щойно Ралф узяв аркуші, як на під’їзну доріжку пролилося світло від автомобільних фар. Джинні вихопила сторінки, і Ралф тільки й устиг, що прочитати газетний заголовок на першому аркуші: КОП НА ПЕНСІЇ І ЩЕ ДВОЄ ЦИВІЛЬНИХ ВРЯТУВАЛИ ТИСЯЧІ ЛЮДЕЙ У КОНЦЕРТНОМУ ЗАЛІ «МІНҐО». Він здогадався, що міз Голлі Ґібні була однією з тих «ще двох цивільних».

— Піди допоможи їй із сумками, — сказала Джинні. — Почитаєш у ліжку.

Багаж Голлі складався з наплічної сумки з ноутбуком, речмішка — такого маленького, щоб умістився на горішню поличку в літаку, — і пакета з «Волмарту». Вона дозволила Ралфові взяти наплічник, але наполягла, що з сумкою і таємничою покупкою зі «Світу Воллі» [216] впорається самотужки.

— Ви такі люб’язні, що зголосилися мене прийняти, — сказала вона Джинні.

— Це ми з радістю. Можна на «ти»?

— Так, прошу. Це навіть добре.

— Гостьова кімната — нагорі, у кінці коридору. Постіль свіжа, і є своя вбиральня. Тільки не перечепись через мою швацьку машинку, як підеш серед ночі в туалет.

Обличчям Голлі промайнув недвозначний вираз полегшення, і вона всміхнулася.

— Спробую не перечепитись.

— Хочеш какао? Можу приготувати. Чи чогось міцнішого?

— Я, мабуть, одразу в ліжко. Не хочу видатись нечемною, але в мене був дуже довгий день.

— Звісно що так. Я тебе проведу.

Але Голлі на хвильку затрималася, вдивляючись крізь арковий проріз у вітальню Андерсонів.

— Це там сидів незнайомець, коли ти спустилася на перший поверх?

— Так. На одному з наших кухонних стільців, — Джинні тицьнула пальцем, потім схрестила на грудях руки й обхопила себе за лікті. — Спершу я бачила його тіло тільки нижче колін. Потім роздивилася слово на пальцях. «МУШУ». Потім він посунувся вперед, і я побачила його обличчя.

— Обличчя Болтона.

— Так.

Голлі поміркувала над цим, а тоді розпливлася в такій яскравій усмішці, що і Ралф, і його дружина аж зачудувалися. Ґібні мов помолодшала на багато років.

— Перепрошую, але я мушу відходити до країни снів.

Господиня повела її нагору, про щось щебечучи. «Це зав­дяки Джинні вона так невимушено почувається, у мене б так ніколи не вийшло, — подумав Ралф. — Це талант, він спрацьовує навіть із такою дивною, особливою жінкою».

Дивною, але на подив милою і симпатичною, попри її божевільні ідеї про Террі Мейтленда й Гіта Голмза.

«Божевільні ідеї, що, як виявляється, ідуть до ладу з фактами».

Але це неможливо.

«Пасують, як улиті».

— І все одно це неможливо, — пробурмотів Ралф.

Нагорі сміялися дві жінки. Зачувши їх, Ралф і собі всміхнувся. Перечекав на кухні, поки не пролунали кроки Джинні — вона йшла до них у спальню, — тоді він теж піднявся нагору. Двері гостьової кімнати на іншому кінці коридору були щільно зачинені. У нього на подушці лежав стосик аркушів — плоди поспішного дослідження дружини. Ралф роздягнувся, ліг і став читати про міз Голлі Ґібні, співвласницю фірми з пошуку боржників-утікачів «Що впало, те пропало».

Надворі, за квартал від будинку детектива, Джек спостерігав, як на під’їзну доріжку Андерсонів завернула жінка в дорожньому костюмі. Андерсон вийшов допомогти їй із речами. Багажу в неї було небагато, подорожувала вона майже порожнем. Одна з сумок була з «Волмарту». Ось куди вона їздила. Мабуть, по нічну сорочку та зубну щітку. Судячи з її зовнішності, сорочка має бути огидна, а щетинки на щітці — такі жорсткі, що покривавлять ясна.

Джек відсьорбнув із фляжки, і поки він закручував кришечку й думав, що вже час вертатися додому (чом би й ні, бо ж усі хороші дітки вже повкладалися в ліжечка), раптом збагнув, що у вантажівці він тепер не сам. Поруч нього з пасажирського боку хтось сидів. Госкінз помітив цю появу краєм ока. Це неможливо, ясна річ, але ж не міг цей хтось увесь час там сидіти. Чи міг?

Госкінз дивився просто перед себе. Опік на шиї, що останнім часом поводився більш-менш пристойно, знову почав пульсувати, та ще й дуже болісно.

На периферії виникла рука й полинула до Джека. Здавалося, крізь неї майже проглядається сидіння. На пальцях вицвілим синім чорнилом було виведене слово «МУШУ». Госкінз заплющив очі й тихо молився, щоб цей візитер його не торкався.

— Треба з’їздити в одне місце, — мовив гість. — Тобто якщо не хочеш померти як твоя мати. Пам’ятаєш, як вона кричала?

Так, Джек пам’ятав. Аж поки в неї не лишилось сил кричати.

— Аж поки в неї не лишилось сил кричати, — сказав пасажир.

Рука торкнулася стегна, дуже легко торкнулася, і Джек зрозумів, що невдовзі в тому місці пектиме так само, як і на зашийку. Штани ніяк не могли його захистити, отрута просякне крізь них.

— Так, пам’ятаєш. Як таке забудеш?

— Куди ти хочеш, щоб я поїхав?

Пасажир розповів, і доторк тої жахливої руки зник. Джек розплющив очі й роззирнувся. Протилежний кінець широкого переднього сидіння був порожній. У будинку Андерсонів уже згасло світло. Джек поглянув на годинник і побачив, що була за чверть одинадцята. То він спав. І навіть міг себе переконати, що то був лиш сон. Дуже кепський сон. Якби не одна штука.

Джек завів двигун і витиснув зчеплення. Він заправиться на станції «Здоров», що на Трасі 17 за містом. Підхоже місце, бо в нічну зміну там працював хлопець на ім’я Коді, і в нього завжди був добрячий запас маленьких білих пігулок. Коді продавав їх далекобійникам, які або гнали на північ до Чикаґо, або на південь до Техасу. Джек Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті візьме ці пігулки задарма.

На приладовій дошці вантажівки назбирався пил. На першому червоному світлофорі Джек похилився праворуч і змахнув бруд, позбавившись тим самим слова, яке пальцем накреслив його гість.

МУШУ.