Аутсайдер

Голлі

Вона поклала робочий телефон (який завжди брала із собою додому, хоч Піт і потішався над нею через це) на стійку поруч із домашнім, а тоді секунд тридцять мовчки сиділа перед комп’ютером. Натиснула кнопку на «Фітбіті» [174], щоб перевіри­ти пульс. Сімдесят п’ять, на вісім-десять ударів вищий за норму. Голлі не здивувалася. Історія про справу Мейтленда, яку переповів їй Пеллі, збудила й захопила її так, як жодна інша після покійного (і такого страшного) Брейді Гартсфілда.

Хіба що все було не зовсім так. Правда полягала в тому, що її нічого не захоплювало відтоді, як помер Білл. Піт Гантлі був цілком нормальний, але (тут, у тиші своєї затишної квартири, Голлі могла це визнати) такий собі нудьга-чоловік. Він радо займався пошуками дрібних шахраїв, утікачів з-під застави, вкрадених автівок, загублених домашніх улюбленців і татусів, що бігали від аліментів. І хоча Голлі сказала Алеку Пеллі чисту правду — вона справді ненавиділа насилля, окрім як у кіно, ненавиділа аж до болю в шлунку, — та під час гонитви за Гартсфілдом вона почувалася такою живою, як ніколи потім. Це також стосувалося Моріса Белламі, схибленого поціновувача літератури, який вбив свого улюбленого письменника.

У Дейтоні на неї не чатували ніякі Брейді Гартсфілди й Моріси Белламі, і це було добре, бо Піт поїхав у відпустку до Міннесоти, а її юний друг Джером разом зі своєю родиною подався до Ірландії.

«Поцілую за тебе Камінь красномойвства [175], люба», — сказав він в аеропорту з ірландською говіркою, що виходила йому так само кепсько, як і акцент у стилі «Амос і Енді» [176], до якого він час від часу вдавався, щоб допекти Голлі. «Краще не треба, — відповіла вона тоді. — Уяви, скільки на тій штуці мікробів. Фу-у-у».

«Алек Пеллі думав, що мене відстрашать чудноти, — подумала вона тепер, ледь усміхнувшись. — Гадав, що я просто відповім: “Це неможливо, люди не можуть перебувати у двох місцях одночасно, люди не можуть зникати з відеозаписів. Це або підстава, або підробка”. Тільки Алек Пеллі не знає, і я не збираюся йому про це розповідати, що люди таки можуть перебувати в кількох місцях водночас. Брейді Гартсфілд міг, і коли він нарешті помер, то був у тілі іншої людини».

— Усе можливо, — звернулася вона до порожньої кімнати. — Геть усе. У світі повно чудних закутків і схованок.

Голлі запустила «Фаєрфокс» і знайшла адресу паба «Томмі й Таппенс». Найближчими апартаментами виявився готель «Феарв’ю» на бульварі Нортвудз. Чи не зупинялася родина Мейтлендів у тому самому готелі? Треба перепитати Алека Пеллі електронною поштою, та це здавалось імовірним, враховуючи те, що сказала старша дочка Мейтленда. Голлі зайшла на сайт Trivago й побачила, що може зняти там пристойний номер за дев’яносто два долари на добу. Вирішила було забронювати невеличкий номер класу люкс, але відразу передумала. Це вже будуть зайві витрати — низькосортна й слизька практика в бізнесі.

Голлі зателефонувала у «Феарв’ю» (з робочого мобільника, бо це вже виправдані витрати), забронювала собі кімнату на три ночі, починаючи із завтрашнього дня, а тоді відкрила на комп’ютері «Мат Кранчер». На її погляд, це була найкраща програма для планування завдань на кожен день. Заїзд у «Феарв’ю» починався з третьої години, а швидкість її «пріуса» на шосе за оптимального споживання пального становила 63 милі на годину [177]. Голлі включила в розрахунки зупинку на заправці і в придорожньому ресторані, де, без сумніву, їй подадуть якісь другорядні наїдки… плюс сорок п’ять хвилин на неминучу тягучку через дорожні роботи…

— Виїду о десятій, — вирішила вона. — Ні, краще за десять хвилин десята, щоб не прогадати.

І щоби повністю убезпечити себе від несподіванок, Голлі скористалася застосунком «Вейз», що проклав альтернативний маршрут, якщо такий знадобиться.

Вона прийняла душ (щоб не витрачати час уранці), одягла нічну сорочку, почистила зуби, пройшлася зубною ниткою (згідно з останніми дослідженнями, зубна нитка не захищала від карієсу, але це був її щоденний ритуал і вона б радо користувалась ниткою до самої смерті), дістала з волосся шпильки, склала їх рядочком, а тоді, тихо ступаючи босими ногами по підлозі, пішла до іншої кімнати.

Там розташовувалась фільмотека Голлі. Полички були заставлені DVD: деякі в кольорових магазинних коробках, але більшість — звичайні «болванки», що на них вона записувала фільми за допомогою ультрасучасного привода. Дисків було тисячі (на цей момент — 4375), та Голлі легко знайшла потрібний фільм, бо всі вони стояли за алфавітом. Вона взяла диск із полички й поклала на тумбочку — де вона його неодмінно побачить, коли зранку збиратиме речі.

Про все подбавши, Голлі опустилася навколішки, заплющила очі й склала руки на молитву. Ідея молитися вранці та ввечері належала її внутрішньому аналітику, і хоча Голлі закидала, що не зовсім вірить у Бога, цей аналітик стверджував, що озвучувати свої турботи й плани гіпотетичній вищій силі все одно піде на користь, навіть попри невіру. І, мабуть, користь таки була.

— Це знову Голлі, і я досі намагаюся жити, як належить. Якщо ти там, будь ласка, благослови Піта на його риболовлі, бо тільки ідіоти виходять рибалити на човні, знаючи, що не вміють плавати. Прошу, благослови родину Робінсонів у далекій Ірландії, і якщо Джером насправді збирається поцілувати той Камінь красномовства, то хай передумає. Я так само п’ю «Буст» [178], щоб набрати трохи ваги, бо лікар Стоунфілд каже, що я захуда. «Буст» мені не до вподоби, але в кожній пляшечці міститься двісті сорок калорій, якщо вірити етикетці. Приймаю «Лексапро» [179] і не курю. Завтра я їду до Дейтона. Прошу, збережи мене в дорозі, допоможи дотримуватися всіх правил дорожнього руху і якнайкраще розібратися з усіма фактами в цій справі. А факти таки цікаві, — вона замислилась. — Я й досі сумую за Біллом. На сьогодні все.

Вона вмостилась у ліжку й за п’ять хвилин заснула.

Голлі прибула в готель «Феарв’ю» о 15:17 — результат не оптимальний, але непоганий. Вона сподівалася дістатись туди о 15:12, але після з’їзду із шосе геть усі світлофори проти неї змовились. У номері все було нормально. Банні рушники на дверях у ванну висіли трохи криво, але Голлі виправила цей недолік, щойно сходила в туалет і вимила руки й обличчя. При телевізорі не виявилось DVD-плеєра, але за дев’яно­сто два долари на добу вона іншого й не очікувала. Якщо їй заманеться подивитися фільм, який вона із собою привезла, то для цього ідеально підійде ноутбук. Те кіно знімали задешево і, певно, не довше десяти днів, тож висока роздільна здатність та акустична система «Долбі» не знадобляться.

Паб «Томмі й Таппенс» стояв від готелю менш ніж за квартал. Голлі побачила вивіску, щойно вийшла з-під готельної маркізи. Пройшлася до будівлі й взялася роздивлятись меню у вітрині. У верхньому лівому кутку був намальований пиріг, його скоринка парувала. Під пирогом стояв напис: «ПИРІГ ІЗ М’ЯСОМ І НИРКАМИ — НАША ФІРМОВА СТРАВА».

Голлі промайнула ще один квартал і вийшла на автостоянку, десь на три чверті заповнену автомобілями. «МІСЬКА ПАРКОВКА» — виголошував знак перед в’їздом. «НЕ ДОВ­ШЕ 6 ГОДИН». Вона зайшла на територію і стала виглядати штрафні талончики на лобовому склі чи хрестики, що їх ставлять на шинах інспектори парковок. Нічого такого Голлі не побачила, а це означало, що за лімітом у шість годин ніхто не стежить. Усе залежало від чесності самих водіїв. У Нью-Йорку таке не спрацювало б, але в Огайо, вочевидь, цим не переймались. Без відповідного нагляду неможливо було визначити, скільки там простояв фургон після того, як його покинув Мерлін Кессіді, але Голлі припускала, що з незамкненими дверима й ключами, які привітно стирчали зі шпарини запалювання, він там довго не протримався.

Вона повернулася до «Томмі й Таппенс», представилася старшій офіціантці й сказала, що розслідує справу одного чоловіка, він зупинявся тут неподалік минулої весни. Як виявилося, старша офіціантка була також співвласницею закладу, й оскільки до вечірнього ажіотажу ще лишалася година, вона охоче зав’язала розмову. Голлі спитала, чи господиня часом не пригадує, коли саме вони розповсюджували в цьому районі листівки з меню.

— А що накоїв той чоловік? — поцікавилась господиня.

Її звали Мері, а не Таппенс, й акцент у неї був жительки Нью-Джерсі, а не Ньюкасла [180].

— Я не маю права цього розголошувати, — відповіла Голлі. — Карна справа. Ви ж мене розумієте.

— Ну, я пам’ятаю, коли саме, — сказала Мері. — Було б дивно, якби забула.

— Чому?

— Коли ми тут уперше відкрилися два роки тому, ре­сторан називався «У Фредо». Знаєте, як у «Хрещеному батькові»?

— Так, — відповіла Голлі, — хоча Фредо більше знають за «Хрещеним батьком 2», особливо за тією сценою, коли брат Майкл його цілує й каже: «Я знаю, це був ти, Фредо, ти мені серце розбив».

— Того я не пригадую, але знаю напевно, що в Дейтоні приблизно дві сотні італійських ресторанів, і конкуренція нас просто вбивала. Тож ми вирішили спробувати британську кухню, хоч цілою кулінарною традицією цього навіть не назвеш — самі риба й чіпси, сосиски з пюре та квасоля на тості. І тоді ж змінили назву на «Томмі й Таппенс», як у книжках Аґати Крісті. Подумали, що нам уже нема чого втрачати. І знаєте що — усе вийшло. Я була в шоці, але в приємному, повірте. Повний ресторан на ланч, а також щовечора, — вона посунулася наперед, і Голлі ясно й чітко відчула в її диханні запах джину. — Хочете, розповім вам одну таємницю?

— Обожнюю таємниці, — щиро зізналася Голлі.

— Пиріг із нирками та м’ясом приходить у замороже­ному вигляді з однієї фірми в Парамусі. А ми просто розігріваємо його в духовці. І знаєте що? Ресторанний критик із «Дейтон дейлі ньюз» був просто в захваті. П’ять зірок нам присудив! — вона посунулася ще ближче й проше­потіла: — Якщо ви комусь про це розкажете, мені доведеться вас убити.

Голлі провела пальцем по тонких губах, наче «блискавку» застебнула, і прокрутила невидимий ключ — вона багато разів бачила цей жест у Білла Годжеса.

— То коли ви наново відкрились, із новою назвою й новим меню… чи незадовго до того…

— Джонні, це мій чоловік, хотів обклеїти район листівками ще за тиждень до відкриття, але я йому сказала, що дарма, бо люди позабувають, тож ми зробили це за день. Найняли хлопця, надрукували йому тих меню вдосталь, щоб усі дев’ять кварталів обліпити.

— Разом із парковкою, що неподалік?

— Так. А це важливо?

— Ви не звіритеся з календарем, щоб сказати мені точно, що то був за день?

— Нема потреби. Воно мені в пам’яті закарбувалося, — жінка постукала собі по чолу. — Дев’ятнадцяте квітня. Четвер. Ми відчинились, тобто перевідчинились, у п’ятницю.

Голлі поборола в собі бажання виправити мовну помилку Мері, подякувала їй і крутнулася до виходу.

— А ви точно не можете мені розповісти, що той чоловік накоїв?

— Вибачте, але я через це роботу втрачу.

— Ну то хоч на вечерю заходьте, як іще будете в місті.

— Неодмінно, — сказала Голлі, хоч і не збиралася.

Бозна-що в тому меню також приходило з Парамуса в замороженому вигляді.

Наступним кроком став візит до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана. Треба було поговорити з батьком Террі Мейтленда, якщо день видасться підхожий (і якщо йому взагалі зараз випадали підхожі дні). Навіть якщо він ширятиме десь у хмарах, можна буде спробувати поговорити з кимось із персоналу. А поки що Голлі сиділа у своєму «нічого-такому» готельному номері. Вона ввімкнула ноутбук і надіслала Алеку Пеллі електронного листа з темою «ЗВІТ ҐІБНІ № 1».

Меню «Томмі й Таппенс» роздавали в районі дев’яти кварталів у четвер 19-го квітня. Судячи з розмови зі співвласницею МЕРІ ГОЛЛІСТЕР, я не сумніваюсь, що ця дата коректна. Якщо так, то можна цілком певно стверджувати, що саме того дня МЕРЛІН КЕССІДІ покинув фургон на парковці неподалік від ресторану. Зауважу, що РОДИНА МЕЙТЛЕНДІВ прибула до Дейтона опівдні в суботу 21-го квітня. Я майже впевнена, що на той час фургона вже не було. Завтра, сподіваючись виключити ще один варіант, перевірю ці дані в місцевій поліції, а потім поїду до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана. Якщо є питання, пишіть на електронну скриньку чи телефонуйте на мобільний.

Голлі Ґібні

«Що впало, те пропало»

Покінчивши зі звітом, Голлі спустилась у готельний ресторан і замовила легку вечерю (вона навіть не розглядала можливості замовити їжу в номер, бо це також до смішного дорога послуга). Знайшла в готельному кіноменю фільм із Мелом Ґібсоном, якого ще не бачила, і замовила його за $ 9.99 — цю суму вона згодом викреслить зі звіту про витрати. Фільм був не дуже, але Ґібсон постарався на славу, враховуючи те, із чим йому довелося працювати. Вона занотувала назву та тривалість фільму у свій кіножурнал (а таких вона заповнила вже понад дві дюжини) й оцінила його в три зірки. Покінчивши з цим, Голлі пересвідчилась, що обидва замки на дверях її номера замкнені, помолилася (наостанок, як завжди, додавши, що вона сумує за Біллом) і лягла спати. І проспала вісім годин без сновидінь. Принаймні жодного з них не запам’ятала.

Наступного ранку після кави, короткої прогулянки на три милі, сніданку в сусідній кав’ярні та гарячого душу Голлі зателефонувала в поліцейське управління міста Дейтона й попросила зв’язати її з відділом регулювання дорожнього руху. На диво коротке очікування — й на дроті з’явився офіцер Лінден і поцікавився, чим він може їй допомогти. Голлі це дуже потішило. Ввічливий поліцейський завжди покращував їй настрій. Хоча, заради правди, такі траплялися переважно на Середньому Заході.

Голлі відрекомендувалася, сказала, що її цікавить білий фургон «еконолайн», який залишили на громадській парковці на бульварі Нортвудз у квітні, і спитала, чи перевіряє управління безкоштовні міські паркінги.

— Звісно, — відповів офіцер Лінден, — але не для того, щоб штрафувати за перевищення шестигодинного ліміту. Тут працюють копи, а не паркувальники.

— Розумію, — сказала Голлі, — та вони ж і покинуті автів­ки видивляються, чи не так?

Лінден розсміявся:

— Певно, ваша фірма часто має справу з поверненням украдених і перепроданих машин?

— А також з утікачами з-під застави, це наш хліб із ­маслом.

— Тоді ви знаєте, як воно працює. Нас особливо цікавлять дорогі автомобілі, які вже довго стоять на таких парковках, як у місті, так і на довгостроковій стоянці в аеропорту. Усі ці «деналіси», «ескалади», «яги» й «бімери». Кажете, потрібний вам фургон був на нью-йоркських номерах?

— Точно.

— Найпевніше, першого дня він багато уваги не привернув — мешканці Нью-Йорка таки їздять до Дейтона, як не важко в це повірити. Та чи стояв він там і на другий день? Можливо.

Навіть у такому разі до приїзду Мейтлендів залишалася ціла доба.

— Дякую вам, офіцере.

— Якщо хочете, я можу перевірити штрафний майданчик.

— Немає потреби. Цей фургон потім об’явився за тисячу миль звідси.

— А чому це вас цікавить, якщо ваша ласка?

— Так, звісно, — відповіла Голлі. Як-не-як, вона розмовляла з поліцейським. — На ньому викрали дитину, яку згодом убили.

На дев’яносто дев’ять відсотків переконавшись у тому, що фургон зник іще до того, як Террі Мейтленд із дружиною та доньками прибув у Дейтон 21 квітня, Голлі сіла за кермо свого «пріуса» й подалася до Гейсманової клініки розладів пам’яті. Довга й низька будівля з пісковику, яка стояла посеред чотирьох акрів доглянутої ділянки. Невеличкий гай відділяв її від шпиталю Кіндред, який, мабуть, володів і керував клінікою, отримуючи тим самим непоганий прибуток. Вигляд у лікарні точно був не з дешевих. «Чи то в Пітера Мейтленда була пристойна сума на чорний день, чи то добра страховка, чи і те, і те», — схвально подумала Голлі. О цій ранковій годині на парковці для відвідувачів знайшлося вдосталь вільних місць, але Голлі вирішила стати в дальньому кінці. Браслет «Фітбіт» поставив їй за мету робити по 12 000 кроків на день, і навіть коротка прогулянка не завадила б.

Голлі зупинилась на хвилинку, подивилася на трьох санітарів, які вигулювали трьох пацієнтів (й один із них на вигляд ніби й розумів, де перебуває), а тоді зайшла всередину. Приємний вестибюль із високою стелею, та поза запахами мастики й меблевого воску Голлі розрізнила тонкий дух сечі, що ним пахтіло з глибини будівлі. І щось іще, щось важче. Нерозумно й мелодраматично було б назвати це запахом втраченої надії, та все одно Голлі саме так його й сприймала. «Мабуть, тому, що першу половину свого життя я переважно дивилася на дірку, а не на бублик», — подумала вона.

На стійці в ресепшн-зоні стояло оголошення: «РЕЄСТРАЦІЯ ОБОВ’ЯЗКОВА ДЛЯ ВСІХ ВІДВІДУВАЧІВ». Жінка за стійкою (місіс Келлі, як було вказано на невеличкій дощечці на столі) привітала Голлі усмішкою:

— Доброго дня вам. Чим я можу допомогти?

До цього моменту події розвивалися звичним і буденним чином. Усе зіпсувалося після того, як Голлі поцікавилась, чи можна їй провідати містера Мейтленда. Усмішка місіс Келлі лишилась на її губах, проте зникла з очей:

— Ви член родини?

— Ні, — відповіла Голлі. — Я друг родини.

Це, як вона сама себе запевнила, була не зовсім брехня. Зрештою, Голлі працювала на адвоката місіс Мейтленд, який працював на місіс Мейтленд, тож це можна вважати за якийсь різновид дружби, тим паче що її найняли повернути добре ім’я покійному чоловікові вдови.

— Боюся, цього замало, — сказала місіс Келлі. Тепер усмішка стала чисто формальною. — Якщо ви не належите до родини, то, боюся, я попрошу вас піти. Містер Мейтленд вас усе одно не впізнає. Цього літа його стан погіршився.

— Тільки цього літа чи від останнього візиту Террі?

Тепер усмішка зовсім зникла.

— Ви репортерка? Якщо так, то, за законом, ви зобов’язані мені про це повідомити, і я одразу попрошу вас покинути приміщення. Якщо ви відмовитесь, я викличу охорону, і надвір вас виведуть. Ми вже натерпілися від вашого брата.

А це вже цікаво. Може, і не пов’язано зі справою, яку вона хотіла тут з’ясувати, а може, і пов’язано. Врешті-решт, жінка не поводилась по-свинськи до того, як Голлі згадала ім’я Пітера Мейтленда.

— Я не репортер.

— Повірю вам на слово, але якщо ви не родичка, то все одно маєте піти.

— Гаразд, — сказала Голлі. Вона відійшла на крок чи два від стійки, потім їй сяйнула ідея, і вона повернулася. — А якщо син містера Мейтленда, Террі, вам зателефонує і поручиться за мене? Це допоможе?

— Мабуть, — відповіла місіс Келлі, хоча цей варіант був їй явно не до вподоби. — Але йому доведеться відповісти на кілька запитань, щоб я пересвідчилась, що то не якийсь ваш колега видає себе за містера Мейтленда. Вам, міз Ґібні, це може здатись параноїдальною пересторогою, але останнім часом ми тут багато чого пережили, дуже багато, і я серйозно ставлюся до виконання своїх обов’язків.

— Розумію.

— Може, так, а може, ні, та в будь-якому разі розмова з містером Мейтлендом багато користі вам не принесе. Поліція це вже спізнала. У нього кінцева стадія Альцгеймера. Якби ви поспілкувалися з молодшим містером Мейтлендом, він сказав би вам те саме.

«Молодший містер Мейтленд мені нічого не скаже, місіс Келлі, бо він уже тиждень як помер. Але ж ви цього не знаєте, так?» — подумала Голлі.

— Коли поліція востаннє намагалася поговорити з Пітером Мейтлендом? Я питаю як друг родини.

Місіс Келлі замислилась, а потім відповіла:

— Я вам не вірю й відповідати на ваші запитання не збираюся.

На цьому етапі Білл би ввімкнув режим «друзяки» й «панібрата» і, може, навіть обмінявся б із місіс Келлі електронними адресами й обіцянками підтримувати контакт на фейсбуці, але Голлі, попри відмінний дедуктивний склад розуму, і досі працювала над тим, що її психоаналітик називав «людськими навичками». Вона пішла — дещо розчарована, але не знеохочена.

Справа ставала дедалі цікавішою.

О десятій годині яскравого, сонячного ранку у вівторок Голлі сиділа в парку Ендрю Діна, на лавочці в тіньочку, потягувала лате, що купила в «Старбаксі» неподалік, і міркувала про чудну розмову з місіс Келлі.

Жінка не знала, що Террі помер, мабуть, ніхто з працівників Гейсмана не знав, і Голлі не сильно цьому дивувалася. Убивства Френка Пітерсона і Террі Мейтленда сталися за сотні миль звідси в маленькому місті; того ж тижня прихильник ІДІЛ застрелив вісьмох чоловіків у торговельному цент­рі в Теннессі, а торнадо зрівняв із землею містечко в Індіані, тож якщо ця подія таки потрапила в національні новини, то хіба що як замітка на останній шпальті «Гаффінгтон пост» — з’явилася і пішла в небуття. Та й Марсі Мейтленд навряд чи стала б контактувати зі свекром, щоб повідомити йому сумні новини, — навіщо, враховуючи його теперішній стан?

«Ви репортерка? — спитала місіс Келлі. — Ми вже натерпілися від вашого брата».

Гаразд, отже, туди навідалися репортери, а також поліція, і місіс Келлі, яка першою зустрічає всіх відвідувачів клініки Гейсмана, довелося від них усіх потерпати. Та запитання вони ставили не про Террі Мейтленда — інакше б місіс Келлі знала, що він помер. То в чому, блін, проблема?

Голлі відставила каву, витягла з наплічної сумки свій айпед, увімкнула й пересвідчилась, що він повністю заряджений, тож повертатися до «Старбаксу» їй не доведеться. Вона сплатила невеличкий внесок за доступ до архівів місцевої газети (старанно занотувавши це до звіту про витрати) і розпочала пошуки з дев’ятнадцятого квітня — того дня, коли Мерлін Кессіді покинув фургон у Дейтоні. І майже напевно в цей самий день фургон викрав хтось інший. Голлі уважно перечитала всі місцеві новини й не знайшла ніякої інформації про клініку Гейсмана. Протягом п’яти наступних днів — теж нічого, хоч інших новин вистачало: автомобільні аварії, два незаконні проникнення в оселі, пожежа в нічному клубі, вибух на заправці, скандал із розкраданням коштів за участі чиновника з освітнього департаменту, пошук двох зниклих сестер (білошкірих) із сусіднього Тротвуда, звинувачення в застосуванні вогнепальної зброї проти неозброєного підлітка (чорношкірого), що його висунули офіцеру поліції, акт вандалізму в синагозі, де намалювали свастику.

Потім, двадцять п’ятого квітня, на першій шпальті з’явив­ся кричущий заголовок — дві зниклі дівчинки з Тротвуда, Ембер і Джолін Говард, були знайдені мертві й понівечені в яру неподалік від власного будинку. Поліцейський, ім’я якого не розголошується, повідомив, що «ці маленькі дів­чатка зазнали невимовно жорстоких тортур». І так, їх обох до того ж зґвалтували.

Двадцять п’ятого квітня Террі Мейтленд перебував у Дейтоні. Звісна річ, він був тут із родиною, проте…

Ніякого подальшого розвитку в справі двадцять шостого квітня — того самого дня, коли Террі Мейтленд востаннє відвідував батька, і нічого — двадцять сьомого, коли Мейтленд із родиною полетіли назад у Флінт-Сіті. Потім, двадцять восьмого квітня, поліція оповістила, що допитує «особу в оперативній розробці». За два дні цю «особу в розробці» заарештували. Чоловіка звали Гіт Голмз. Тридцять чотири роки, мешканець Дейтона, працював санітаром у клініці розладів пам’яті імені Гейсмана.

Голлі взяла своє лате, випила півсклянки великими ковтками, а тоді втупила широко розплющені очі в тінисту глиби­ну парку. Глянула на «Фітбіт». Пульс галопував зі швидкістю сто десять ударів на хвилину, і рухав ним аж ніяк не кофеїн.

Вона повернулася до архівів «Дейлі ньюз» і прогортала новини за травень і червень, стежачи за розвитком історії. На відміну від Террі Мейтленда, Гіт Голмз пережив своє досудове слухання, але так само, як і Террі (Джинні Андерсон назвала б це збіжністю), не встиг потрапити до суду за вбивство Ембер і Джолін Говард. Сьомого червня він вчинив самогубство в окружній в’язниці Монтґомері.

Голлі знову звірилася з «Фітбіт» і побачила, що пульс підскочив до ста двадцяти. І попри те вижлуктила решту напою. Живи на межі.

«Білле, тебе так бракує в цій справі. Надзвичайно бракує. І Джером — його теж. Ми втрьох схопили б цього поні за віжки й понеслися б на ньому аж до самого фінішу».

Але Білл помер, Джером був в Ірландії, а в Голлі ніяк не виходило зрушитися з мертвої точки. Принаймні самотужки їй не впоратись. Але це не означало, що в Дейтоні їй більш нема чого робити. Ні, справи ще лишилися.

Вона повернулася до готелю, замовила собі в номер сендвіч (до біса ці витрати) і розкрила ноутбук. Додала нові здобутки до нотаток, які зробила під час телефонної розмови з Алеком Пеллі. Голлі вдивлялася в екран, прокручувала текст вгору й униз, аж тоді в голові виринула стара промовка її матері: «“Мейсіз” не ділиться секретами з “Ґімблз”» [181]. Дейтонська поліція не знала про вбивство Френка Пітерсона, а поліція Флінт-Сіті — про вбивство сестер Говард. І нічого дивного. Убивства відбулися в різних частинах країни з інтервалом у кілька місяців. Ніхто не знав, що Террі побував в обох місцях, ніхто не знав про зв’язок із клінікою Гейсмана. Крізь кожну кримінальну справу пролягала інформаційна магістраль, і в цьому випадку дорога була розмита принаймні у двох місцях.

— Але я знаю, — сказала Голлі. — Знаю хоч щось. Тільки от…

Від стуку у двері вона аж підстрибнула. Запустила до номера офіціанта, розписалася на чеку, додала десять відсотків чайових (пересвідчившись, що в рахунок їх не включено) і поспіхом виставила чоловіка за двері. Тоді вона почала міряти кроками кімнату, раз у раз вгризаючись у сендвіч із беконом, томатом і салатом, але смаку не відчуваючи.

Чого вона не знала такого, що ще можна дізнатися? Її непокоїла, мало не переслідувала думка, що вона намагається скласти мозаїку-пазл, у якій бракує певних фрагментів. Бракує не тому, що Алек Пеллі зумисне приховав від неї інформацію — ні, Голлі так не вважала. Але, можливо, тому, що деякі факти, вкрай важливі факти, йому здавались неважливими.

Можна було б зателефонувати місіс Мейтленд, тільки жінка розплачеться, зажуриться, і Голлі не знатиме, як її втішати, бо ніколи того не вміла. Не так давно вона допомогла сестрі Джерома Робінсона подолати чорну смугу в житті, але зазвичай їй це не вдавалося. До того ж розум бідної жінки буде затуманений від горя, і вона може знехтувати важливими фактами, цими дрібничками, за допомогою яких із окремих фрагментів складається цілісний образ. Ті три-чотири пазлики, що завжди падають зі столу на підлогу, і ти не можеш скласти картину воєдино, поки їх не відшукаєш.

Найімовірніше, що особа, яка знає всі деталі, як великі, так і малі, — це детектив, що провів більшість бесід зі свідками й заарештував Мейтленда. Попрацювавши з Біллом Годжесом, Голлі почала вірити в поліцейських детективів. Авжеж, не всі вони були вправні. Наприклад, вона не відчувала ніякої поваги до Ізабель Джейнс, яка стала напарницею Піта Гантлі, коли Білл пішов з органів. Так, цей детектив, Ралф Андерсон, припустився прикрої помилки, привселюдно заарештувавши Мейтленда. Та цей поганий вчинок не означав, що Андерсон — поганий детектив, і Пеллі вже пояснив їй одну вирішальну пом’якшувальну обставину: Террі Мейтленд тісно контактував із сином Андерсона. І бесіди, що їх проводив детектив, здавалися цілком ретельними. Голлі вирішила, що забраклих фрагментів треба шукати саме в нього.

Над цим іще треба подумати. А поки на неї чекав повторний візит до клініки розладів пам’яті імені Гейсмана.

Вона прибула туди о пів на третю, цього разу під’їхавши з лівого боку будівлі, де стояли знаки «СЛУЖБОВА ПАРКОВКА» і «МІСЦЯ КАРЕТ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ НЕ ЗАЙМАТИ». Голлі вибрала собі ділянку на дальньому кінці майданчика і припаркувалася так, щоб спостерігати за клінікою. О другій сорок п’ять стали з’їжджатися автомобілі — прибували ті, хто працював із третьої до одинадцятої. Близько третьої почали від’їжджати робітники денної зміни: здебільшого санітари, кілька медсестер і парочка хлопців у костюмах — певно, лікарі. Один із «костюмів» сів у «кадилак», другий — у «порше». Ясна річ, що лікарі. Голлі уважно оцінила решту й обрала собі ціль. Медсестра середнього віку в туніці з танцівливими ведмедиками. У неї була стара «хонда сивік» з іржею по боках і тріснутою задньою фарою, яку підрихтували липкою стрічкою. На бампері стояла наліпка «Я ЗА ГІЛЛАРІ». Перш ніж сісти за кермо, жінка зупинилася й підкурила сигарету. Автівка стара, а сигарети — дорогі. Що далі, то краще.

Голлі виїхала з парковки слідом за «хондою», потім подо­лала три милі на захід, де місто спершу перетворилося на приємне передмістя, а тоді — на не дуже приємне. Жінка завернула на під’їзну доріжку при типовому будинку. Однакові оселі на тій вулиці стояли мало не впритул, на маленьких клаптиках газону валялися дешеві пластикові іграшки. Голлі припаркувалася на узбіччі, короткою молитвою попросила собі сил, терплячості та мудрості й вийшла з машини.

— Мем? Медсестро? Перепрошую.

Жінка озирнулася. Зморшкувате обличчя й передчасно посивіле волосся затятого курця, тож вік було важко визначити. Сорок п’ять, може, п’ятдесят років. Без обручки.

— Чим я можу вам допомогти?

— Як допоможете, то я заплачý, — сказала Голлі. — Сотню доларів готівкою, якщо ви розповісте мені про Гіта Голмза і його зв’язок із Террі Мейтлендом.

— Ви за мною з роботи їхали?

— Власне, так.

Жінка насупилась.

— Ви репортерка? Місіс Келлі казала, що в клініці вешталася репортерка, і пообіцяла звільнити кожного, хто з нею заговорить.

— Я та жінка, про яку вона казала, тільки я не репортер. Я — слідчий, і місіс Келлі ніколи не дізнається, що ви зі мною говорили.

— Покажіть якесь посвідчення.

Голлі простягнула їй водійські права й картку представника «Що впало, те пропало», яка давала право брати клієнтів на поруки. Жінка прискіпливо їх роздивилася, тоді повернула.

— Я Кенді Вілсон.

— Приємно з вами познайомитися.

— Угу, то добре, тільки якщо я ризикуватиму своїм робочим місцем, то візьму з вас двісті баксів, — вона замовкла, потім додала: — І ще п’ятдесят.

— Гаразд, — погодилася Голлі.

Вона здогадувалася, що може вмовити цю жінку і на дві­сті, і навіть на сто п’ятдесят, але торгуватися Голлі не любила (її мати називала це «перечитися»). А ще скидалося на те, що цій пані вкрай потрібні гроші.

— Краще ходімо всередину, — сказала Вілсон. — Сусіди в нас довгоносі.

Будинок просмердівся сигаретами, і від цього Голлі закортіло скурити одну — вперше за довгий час. Вілсон плюхнулась у велике крісло, що, як і задня фара її автівки, також було справлене липкою стрічкою. Біля крісла стояла попільничка на довгій ніжці, яких Голлі не бачила відтоді, як помер її дідусь (від емфіземи легень). Вілсон висмикнула з кишені своїх нейлонових штанів пачку сигарет і клацнула запальничкою. Вона так і не простягнула пачки Голлі, і не дивно, зважаючи на теперішні ціни на труїлки, та Голлі була їй за це вдячна. Може, і не відмовилася б.

— Спершу гроші, — сказала Кенді Вілсон.

Голлі, яка за другим візитом до клініки розладів пам’яті не знехтувала нагодою спинитися біля банкомата, дістала із сумочки гаманець і відрахувала потрібну суму. Вілсон перерахувала, а тоді поклала гроші в кишеню до сигарет.

— Сподіваюся, що ти не брешеш, Голлі, коли обіцяєш тримати рота на замку. Бачить Бог, мені ці гроші потрібні, мій мудачина-чоловік обчистив наш банківський рахунок, коли пішов, але місіс Келлі теж не марнословить. Вона немов дракон із тих «Престолів».

Голлі ще раз провела по губах пальцем і прокрутила невидимий ключ. Кенді Вілсон усміхнулась і помітно розслабилася. Окинула поглядом свою вітальню — маленьку, темну й обставлену меблями та декором із дворових розпродажів.

— До всирачки бридка оселя, правда? Ми мали затишний будинок на заході міста. Не маєток, але кращий за цю діру. Мудачина-чоловік продав його просто в мене з-під носа, одразу перед тим, як полинути в захід сонця. Знаєш, як кажуть — нема гірших сліпих за тих, що не бажають бачити. Я навіть шкодую, що в нас нема дітей, щоб я могла їх проти нього наструнчити.

Білл знав би, як на це слід відповісти, але Голлі не знала, тож дістала блокнот і перейшла до справи.

— Гіт Голмз працював санітаром у Гейсмані.

— Так, правильно. Красунчик Гіт, ось як ми його називали. Наче жартома, а наче й ні. Йому було далеко до Кріса Пайна чи Тома Гіддлстона, але й дивитися на нього було не гидко. І хлопець непоганий. Усі так вважали. А це тільки доводить, що ніколи не вгадаєш, що в людини на серці лежить. Я цей урок засвоїла з чоловіком-мудачиною, та він хоч не ґвалтував і не нівечив малих дівчат. Бачила в газетах їхні фото?

Голлі кивнула. Дві гарненькі блондиночки з однаковими приємними усмішками. Десять і дванадцять років — точно такого ж віку, як і Мейтлендові дочки. Ще одна деталь, у якій відчувався зв’язок. Може, ніякого зв’язку й не було, але в голові Голлі дедалі гучніше шепотіло про те, що ці дві справи — по суті єдине ціле. Ще кілька таких фактів, і шепіт перетвориться на крик.

— Хто на таке здатен? — спитала Вілсон, але запитання було риторичне. — Чудовисько — ось хто.

— Як довго ви з ним працювали, міз Вілсон?

— Звіть мене Кенді, на «ти», гаразд? Таке я дозволяю людям, що оплачують мені комуналку на наступний місяць. Я пропрацювала з ним сім років і ніколи ні про що не здогадувалась.

— У газетах писали, що коли вбили дівчат, він був у відпустці.

— Ага, поїхав у Ріджис, миль за тридцять на північ звідси. До мами. Яка сказала копам, що він увесь час був із нею, — Вілсон закотила очі.

— Ще в газетах писали, що в нього вже були проблеми із законом.

— Ну, так, але нічого серйозного, звичайна розважальна прогулянка на викраденій автівці, коли йому було сімнадцять, — Кенді насупилася на власну сигарету. — Не розумію, як газетярі до цього докопалися, бо, ну, він тоді ще був неповнолітній і справа мала б лежати під замком. Якби не лежала, то його не взяли б на роботу в Гейсман, попри службу в армії та п’ять років у Волтері Ріді [182]. Може, і взяли б, але, мабуть-таки, ні.

— Ти так говориш, наче непогано його знала.

— Тільки не подумай, що я його захищаю. Звісно, ми з ним інколи пропускали пару чарок, але ж то не на побаченнях, нічого такого. Часом після роботи ми всім гуртом ходили в «Конюшину» — ще тоді, коли мені вистачало грошей пригостити всю компанію, як моя черга підходила. Ті дні давно минули, любонько. Менше з тим, ми називали себе «Забудькуватою п’ятіркою», бо…

— Здається, я розумію, — сказала Голлі.

— Ага, звісно що розумієш, ми ж знали всі ті жарти про Альцгеймера. Більшість була досить жорстока, а пацієнти в нас доволі милі, але ми жартували, щоб… ну… не знаю.

— Це як насвистувати, ідучи повз кладовище? — припустила Голлі.

— Так, точно. Хочеш пива, Голлі?

— Окей. Дякую.

Смак пива їй не дуже подобався, і його не рекомендувалося вживати паралельно з «Лексапро», але Голлі мала на меті пожвавити розмову.

Вілсон повернулася з парою бляшанок «Бад Лайтс». Склянку вона запропонувала так само, як і сигарету — ніяк.

— Так, я знала, що його пов’язали за ту авантюру з викраденою автівкою, — сказала Кенді, знову всівшись у заліплене скотчем крісло. Крісло втомлено гухнуло. — Усі ми знали. Сама розумієш, люди про всяке говорять, коли трохи вип’ють. Та як це можна порівняти з тим, що він зробив у квітні? Досі повірити не можу. Я цілувалася з цим хлопцем під омелою на вечірці минулого Різдва, — Кенді чи то мимоволі, чи то навмисно здригнулася.

— То на тижні двадцять третього квітня він був у відпустці.

— Раз ти так кажеш. Знаю тільки, що то було навесні, бо в мене почалась алергія, — на цій фразі вона дістала ще одну сигарету. — Він сказав, що їде в Ріджис, сказав, що вони з мамою замовлять службу за батьком, який помер рік тому. «Поминальна» служба, це його слова. Може, він і поїхав, але потім повернувся, щоб убити дівчат із Тротвуда. Тут певна річ, бо його бачили люди, а ще є відео з камер спостереження при бензиновій колонці, де він заправлявся.

— А що він заправляв? — спитала Голлі. — Не фургон?

Навідне питання, Білл би цього не схвалив, та Голлі не втрималася.

— Не знаю. Не впевнена, що про це писали в газетах. Мабуть, свій пікап. У нього був «тахо», весь такий наворочений. Шини на замовлення, повсюди хром. І критий кузов. Може, там він їх і ховав. Одурманив наркотиками, поки не наготувався… сама розумієш… скористатися з них.

— У-у-уф, — видала Голлі, також мимоволі.

Кенді Вілсон кивнула.

— Ага. Такі речі навіть уявляти не хочеться, але зарадити собі не можеш. Принаймні я не можу. А ще знайшли його ДНК, це ти точно маєш знати, бо в газетах писали.

— Так.

— І я сама його бачила того тижня, бо він одного дня прийшов до лікарні. «Що, робота ніяк не відпускає?» — спитала я його. Він нічого не відповів, тільки бридко посміхнувся й пішов собі далі крилом «Б». Ніколи не бачила, щоб він так посміхався, ніколи. Ручаюся, що в нього ще була кров під нігтями. Може, навіть на члені та яйцях. Господи, аж мурашня по тілу бігає, як про це подумаю.

Голлі теж відчула мурашню, але нічого не сказала, тільки сьорбнула пива й спитала, якого числа це трапилось.

— Хоч убий, не пригадаю, та вже після зникнення дівчаток. Але знаєш що? Мабуть, я таки скажу тобі точну дату, бо того дня після роботи в мене був запис до перукаря. Волосся фарбувала. Відтоді так і ходила по салонах, сама бачиш. Хвилинку.

Вона пішла до маленького столика в кутку кімнати, знайшла свій денник і погортала сторінки.

— Ось воно, «Волосовище Деббі», двадцять шостого квітня.

Голлі занотувала й додала знак оклику. Це був день, коли Террі востаннє ходив до батька. Наступного дня він із родиною сів на літак додому.

— Пітер Мейтленд був знайомий із містером Голмзом?

Вілсон розсміялася.

— Пітер Мейтленд ні з ким направду не знайомий, любонько. Минулого року було кілька днів при пам’яті, і навіть на початку цього року він зумів самотужки дістатися до кафетерію та попросити собі шоколаду — найдовше вони пам’ятають саме те, що їм подобається найбільше. Тепер він просто сидить і витріщається. Як у мене колись почнеться така срань, то я ковтну жменьку пігулок і помру, поки ще матиму достатньо справних клітин у мозку й пам’ятатиму, для чого ті пігулки. Але якщо спитаєш, чи був Гіт знайомий з Мейтлендом, то — так, ще б пак. Деякі санітари переходять із місця на місце, але Гіт, в основному, тримався палат із непарними номерами в крилі «Б». Казав частенько, що деякі пацієнти його пізнають, хоч і мізки вже неробочі. А Мейтленд лежить у палаті «5-Б».

— Він заходив до палати Мейтленда в той день, коли ти його бачила?

— Певно що так. І я знаю дещо таке, про що не писали в газетах. Заприсягнусь на власній дупі, що воно б зіграло велику роль на суді Гіта, якби один такий відбувся.

— Що, Кенді? Що саме, що?

— Коли копи дізналися, що після вбивства він побував у клініці розладів пам’яті, то обшукали всі палати в крилі «Б» й особливу увагу приділили Мейтлендовій, бо Кем Мелінскі сказав, що бачив, як Гіт звідти виходив. Кем у нас прибиральник. Гіта він помітив передусім тому, що мив тоді підлогу в коридорі, а Гіт посковзнувся й гепнувся на дупу.

— Ти в цьому певна, Кенді?

— Певна, й ось у чому річ. Моя найкраща подруга з медсестер, жінка на ім’я Пенні Прудом, чула, як після обшуку в палаті «5-Б» один із копів говорив телефоном. І він сказав, що там знайшли волосину, біляву волосину. Що ти на це скажеш?

— Скажу, що вони мали зробити ДНК-тест і з’ясувати, чи не належить вона одній із Говардових дівчат.

— Заприсягнусь на власній дупі, що зробили. Як у серіалі «Сі-Ес-Ай: Місце злочину».

— Результатів тесту так і не оприлюднили, — сказала Голлі. — Чи не так?

— Ні. Але ж ти знаєш, що знайшли копи в підвалі місіс Голмз?

Голлі кивнула. Цю деталь таки оприлюднили, і згадка про це мала б кілком уп’ястися в серця батьків. Хтось проговорився, і в газеті надрукували. Може, і по телебаченню говорили.

— Більшість секс-убивць беруть собі трофеї, — авторитетно заявила Кенді. — Це я бачила в «Медичному детективі» і «Вихідних даних» [183]. Звичайна поведінка для цих пришелепків.

— Але тобі Гіт Голмз ніколи пришелепком не здавався.

— Вони приховують свою справжню натуру, — зловісно мовила Кенді Вілсон.

— Та він не дуже намагався приховати свій злочин, чи не так? Його бачили люди, є навіть запис із камер спостереження.

— І що? Він очманів, а очманілим на все посрати.

«Певна, що детектив Андерсон й окружний прокурор у Флінт-Сіті те саме сказали про Террі Мейтленда, — подумала Голлі. — Попри те, що деякі серійні вбивці… секс-убивці, як їх назвала Кенді Вілсон, можуть роками ховатися від правосуддя. Наприклад, Тед Банді або Джон Вейн Ґейсі».

Голлі підвелася.

— Дуже дякую, що приділила мені час.

— Подякуй так, щоб про нашу розмову не дізналася місіс Келлі.

— Неодмінно, — відповіла Голлі.

Коли вона вже виходила за двері, Кенді сказала:

— Ти про його матір знаєш, так? Що вона зробила після того, як Гіт порішив себе в тюрмі?

Голлі завмерла, затиснувши в руці ключ.

— Ні.

— То сталося через місяць. Мабуть, ти недалеко зайшла в своєму слідстві. Вона повісилася. Точно як він, тільки в підвалі, а не в тюремній камері.

— Ні фіга собі! Вона лишила записку?

— Цього не знаю, — відповіла Кенді, — але саме там, у підвалі, копи знайшли ті закривавлені трусики. З Вінні, Тигрою та Ру. Як твій єдиний син таке накоїть, чи є сенс лишати якусь записку?

Коли Голлі вагалася, що їй робити далі, то майже повсякчас навідувалась або до «Міжнародного дому млинців», або до «Денніз». В обох закладах із ранку до вечора подавали сніданок — домашні страви, що їх можна було неквапливо їсти й не турбуватися через винні карти чи настирних офіціантів. «Млинці» знайшлися неподалік від готелю Голлі.

Усівшись за двомісним столиком у куточку, вона замовила млинців (малий стос), бовтанку з одного яйця й картоп­ляники (вони у «Млинцях» завжди були смачні). Чекаючи на їжу, Голлі ввімкнула ноутбук, узялася шукати в інтернеті номер Ралфа Андерсона і не знайшла. Воно й не дивно — офіцери поліції майже завжди виключали з довідників особисті телефони. І попри те, вона б усе одно могла його дістати (Білл навчив її кільком трюкам). Їй хотілося поговорити з детективом, оскільки Голлі була певна — вони обоє мали фрагменти головоломки, які заповнили б пробіли.

— Він — «Мейсіз», а я — «Ґімблз», — мовила Голлі.

— Що кажете, любочко? — це була офіціантка, яка принесла її вечірню трапезу.

— Просто кажу, що дуже зголодніла, — відповіла Голлі.

— Сподіваюся, бо жувати тут багато, — вона поставила тарілки. — Хоча, тільки без образ, трохи попід’їсти вам не завадить. Надто ви худа.

— У мене був друг, який постійно таке казав, — мовила Голлі й раптом мало не розплакалася.

Ці слова — «у мене був друг». Час спливав і, звісно ж, лікував усі душевні рани, але Боже мій, як повільно вони загоювалися. І яке провалля пролягає між словами «у мене є» й «у мене був».

Вона їла повільно, щедро поливаючи млинці сиропом. Не справжнім, не кленовим, та все одно смачним, і як же добре було їсти в такому закладі, де можна просто сидіти й нікуди не поспішати.

Поки Голлі все доїла, то ухвалила одну непевну постанову. Якщо вона зателефонує детективу Андерсону, не повідомивши про це Пеллі, то він матиме право в будь-який момент її звільнити — коли їй так кортіло (знову виринули слова Білла) гнатися за істиною. Більше того, це просто неетично.

Повернулась офіціантка, запропонувала долити кави, і Голлі погодилася. У «Старбаксі» безкоштовної добавки не пропонують. А кава в «Млинцях» хоч і не вишукана, та досить пристойна. Як і сироп. «І як я, — подумала Голлі. Її терапевт казав, що протягом дня дуже важливо таким чином самоутверджуватися. — Може, я й не Шерлок Голмз чи Томмі й Таппенс, як на те пішло, але слідчий з мене пристойний, і я знаю, що мені робити далі. Містер Пеллі може зі мною сперечатися, і я ненавиджу суперечки, але дам йому відсіч, якщо доведеться. Увімкну свого внутрішнього Білла Годжеса».

Вона трималася цієї думки, поки набирала номер. Коли Пеллі взяв слухавку, Голлі сказала:

— Террі Мейтленд не вбивав малого Пітерсона.

— Що? Ви щойно сказали, чи мені почуло…

— Так. Тут у Дейтоні знайшлося кілька цікавих фактів, містере Пеллі, але перш ніж перед вами звітувати, я маю поговорити з детективом Андерсоном. Ви не заперечуєте?

Суперечки, якої Голлі так боялася, не відбулося.

— Треба переговорити з Гові Ґолдом, а він домовиться із Марсі. Але я думаю, що вони обоє не будуть проти.

Голлі розслабилась і сьорбнула кави.

— Добре. Узгодьте це з ними якомога швидше, якщо ваша ласка, і дайте мені його номер. Я хочу сьогодні ж із ним переговорити.

— Але чому? Що ви дізналися?

— Дозвольте дещо у вас спитати. Ви часом не знаєте, чи не трапилося чогось незвичайного в клініці розладів па­м’яті Гейсмана того дня, як Террі Мейтленд востаннє наві­дувався до батька?

— Незвичайного — наприклад?

Цього разу Голлі вже не ставила навідних запитань.

— Будь-чого. Може, ви не знаєте, а може, й знаєте. Наприклад, чи розповідав Террі що-небудь своїй дружині, коли повернувся до готелю? Хоч щось?

— Ні… хіба що те, що він зіштовхнувся із санітаром, коли виходив із палати. Той санітар упав, бо підлога була слизька, але ж це просто випадковість. Ніхто не забився, не постраждав.

Голлі так міцно стисла телефон, що аж щиколотки побіліли.

— Ви цього раніше не казали.

— Не думав, що це важливо.

— Саме тому мені треба поговорити з детективом Андерсоном. Бракує деяких фрагментів головоломки. Ви щойно надали мені один. А в нього може бути більше. До того ж він може дістати інформацію, до якої в мене немає доступу.

— Кажете, те випадкове зіткнення у дверях якось стосується справи? Як саме?

— Дозвольте спершу поговорити з детективом Андерсоном. Будь ласка.

Зависла довга пауза, а потім Пеллі мовив:

— Побачимо, що в мене вийде.

Голлі вже клала телефон до кишені, коли підійшла офіціантка з рахунком.

— Напружена розмова.

Голлі всміхнулася до жінки.

— Дякую за прекрасне обслуговування.

Офіціантка пішла. У чекові стояла сума у вісімнадцять доларів і двадцять центів. Голлі залишила під тарілкою п’ять доларів чайових. Трохи більше за рекомендовану суму, проте настрій у неї був чудовий.

Щойно вона зайшла до свого готельного номера, як задзвонив мобільний. На екрані висвітився напис «НЕВІДОМИЙ НОМЕР».

— Алло? Ви зателефонували Голлі Ґібні, відрекомендуйтесь, будь ласка.

— Це Ралф Андерсон. Алек Пеллі дав мені ваш номер, міз Ґібні, і розповів, чим ви займаєтесь. Тож моє перше запитання — а ви точно знаєтесь на своїй справі?

— Так.

Бентеги в Голлі вистачало, і навіть після багатьох років психотерапії вона була досить невпевнена в собі, та щодо цих здібностей вона не сумнівалася.

— Ага, угу, ну, може, знаєтесь, а може, й ні, я ж не розберуся так одразу, правда?

— Правда, — погодилася Голлі. — Наразі — не розберетесь.

— Алек передав, що ви йому сказали, мовби Террі Мейтленд не вбивав Френка Пітерсона. Передав, що ви це дуже впевнено заявили. От мені й цікаво — як ви можете робити таку заяву, коли перебуваєте в Дейтоні, а Пітерсона вбили у Флінт-Сіті.

— Можу, бо тут вчинили подібний злочин, у той самий час, коли сюди приїхав Мейтленд. Тільки вбили не хлопчика, а двох малих дівчат. Почерк один: їх зґвалтували й понівечили. Чоловік, якого заарештувала поліція, стверджував, що був у матері за тридцять миль від Дейтона, і вона казала те саме. Попри те, його так само бачили в Тротвуді, у передмісті, звідки викрали дівчаток. Він є на відео з камер спостереження. Вам це нічого не нагадує?

— Нагадує, але не дивує. Більшість убивць мутять собі якесь алібі, щойно їх піймають. Може, ви з цим не стикались під час роботи, міз Ґібні, бо ж загалом ловите втікачів з-під застави — Алек розповів, чим займається ваша фірма, — та мали б бачити таке по телевізору.

— Цей чоловік працював санітаром у клініці розладів пам’яті, і хоч тоді він мав перебувати у відпустці, та принайм­ні один раз туди навідався — на тому ж тижні, коли містер Мейтленд приїздив до свого батька. Під час останнього візиту містера Мейтленда, а то було двадцять шостого квітня, ці два гадані вбивці перестрілись. А точніше, зіштовхнулись.

— Це розводняк такий? — Андерсон майже перейшов на крик.

— Аж ніяк. Це те, що мій старий партнер у «Що впало, те пропало» назвав би автентичною «безрозводняковою» ситуацією. То що, прокинувся інтерес?

— Пеллі розповідав вам, що санітар, як падав, пошкрябав Мейтленда? Схопив його за руку й подер шкіру на зап’ястку?

Голлі мовчала. Думала про фільм, що спакувала собі в ручну поклажу. Вона не звикла захоплюватися власними вчинками, радше навпаки, але зараз подякувала своїй розвинутій інтуїції. Та хіба Голлі колись сумнівалася, що справа Мейтленда лежить дещо поза рамками природного? Аж ніяк. Здебільшого через причетність до справи з тим чудовиськом, Брейді Вілсоном Гартсфілдом. Такий досвід істот­но розширює кругозір.

— І це був не єдиний поріз, — Ралф говорив мов сам до себе. — Був і другий. Але вже тут. Після вбивства Френка Пітерсона.

Ось і ще один забраклий елемент головоломки.

— Розкажіть мені, детективе. Розкажіть-розкажіть-розкажіть!

— Гадаю… це не телефонна розмова. Можете сюди прилетіти? Треба сісти й поговорити. Ви, я, Алек Пеллі, Гові Ґолд і детектив із Поліції штату, який також працював у справі. І, може, Марсі. Вона теж.

— Як на мене, гарна ідея, але я мушу узгодити це зі своїм клієнтом, містером Пеллі.

— Поговоріть натомість із Гові Ґолдом. Я дам вам його номер.

— За протоколом…

— Алек працює на Гові, тож протокол — не проблема.

Голлі поміркувала.

— А ви не зв’яжетесь із поліцейським управлінням Дейтона й прокурором округу Монтґомері? Я не можу дістати всю потрібну інформацію щодо вбивства дівчаток Говард і цього Гіта Голмза — так звали санітара, — але, мабуть, у вас вийде.

— Суд над Голмзом іще триває? Якщо так, то, мабуть, багато інформації не діста…

— Містер Голмз помер, — Голлі зробила паузу. — Як і Террі Мейтленд.

— Господи, — пробурмотів Ралф. — Що за химерія?

— Далі буде ще химерніше, — відповіла Голлі. У цьому вона теж не сумнівалася.

— Химерніше, — повторив Ралф. — Черв’яки в канталупі.

— Прошу?

— Нічого. Зателефонуйте містеру Ґолду, окей?

— Усе одно я вважаю, що спершу краще зателефонувати містеру Пеллі. Для певності.

— Якщо вам так зручніше. І, міз Ґібні… мабуть, ви таки знаєтеся на своїй справі.

Остання фраза зрушила Голлі на усмішку.

Голлі отримала від Алека Пеллі зелене світло, тож вона відразу набрала Гові Ґолда й нервовими кроками взялася міряти дешевий готельний килим, навіжено клацаючи свій «Фітбіт» на показники пульсу. Так, містер Ґолд гадає, що їй не завадить узяти квиток до Флінт-Сіті, і ні, не треба їй летіти другим класом.

— Бронюйте бізнес-клас, — сказав він. — Більше місця для ніг.

— Гаразд, — Голлі трохи запаморочилось у голові. — Так і зроблю.

— Ви справді не вірите, що це Террі вбив малого Пітерсона?

— Так само, як не вірю, що Гіт Голмз убив тих двох дів­чаток, — відповіла вона. — Гадаю, це зробив чужинець. Аутсайдер.