Аутсайдер

Досудове слухання

— Ні, — сказав Гові. — Ні, ні, ні.

— Це заради його ж безпеки, — відповів Ралф. — Ти сам бачиш…

— Єдине, що я бачу, — це фотографії на перших шпальтах. Бачу гарячі репортажі по всіх каналах, де мій клієнт ітиме до окружного суду в куленепробивному жилеті, натягнутому поверх костюма. Інакше кажучи, у нього буде такий вигляд, наче його вже засудили. Наручників і так предостатньо.

Семеро чоловіків стояли в залі для відвідин окружної в’язниці; іграшки — позбирані та прибрані до кольорових пластикових коробок, стільці — перевернуті на столах. Террі Мейтленд тримався поруч із Гові. Навпроти них — окружний шериф Дік Дулін, Ралф Андерсон і Вернон Ґілстрап, помічник окружного прокурора. Семюелз уже мав бути в окружному суді й чекати на їхнє прибуття. Шериф Дулін не випускав із рук куленепробивного жилета й мовчав. На жилеті яскравою обвинувальною фарбою були виведені літери «ДВЗОФ» — Департамент виправних закладів округу Флінт. Фіксувальні ремені на застібках-липучках (по одному на кожну руку й один на талію) звисали долі.

Двоє в’язничних наглядачів (назвеш їх охоронцями — і тебе неодмінно виправлять) стояли біля дверей до ве­стибюля, склавши на грудях м’язисті руки. Один із них пильнував Террі, поки той голився одноразовою бритвою, а другий обшукав кишені костюма й сорочки, що їх принесла Марсі, і також не забув промацати шов синьої краватки.

Помічник Ґілстрап глянув на Террі.

— А ти що скажеш, братику? Хочеш, щоб тебе підстрелили? Як хочеш, то я не проти. Зекономиш штату на витратах, що підуть на апеляції перед твоєю зустріччю з голкою.

— А це вже зайве, — зауважив Гові.

Ґілстрап тільки осміхнувся — він уже давно перебував на посаді, тож майже напевно погодиться скласти повноваження (із непоганою такою пенсією), якщо Білл Семюелз програє прийдешні вибори.

— Агов, Мітчелле, — гукнув Террі.

Наглядач, який стежив за голінням Террі (на той випадок, якщо в’язень спробує перерізати собі горло безпечним лезом «Бік» [103]), підняв брови, проте рук не розціпив.

— Там надворі дуже спекотно?

— Вісімдесят чотири градуси, коли я сюди заходив, — відповів Мітчелл. — Опівдні буде під сотню [104], як сповіс­тили по радіо.

— Без жилета, — сказав Террі шерифу й усміхнувся, від чого став геть молодим на вигляд. — Не хочу стояти перед суддею Гортоном у просякнутій потом сорочці. Я ж тренував його онука в Малій лізі.

Ґілстрап на цих словах занепокоївся, дістав із кишені свого картатого піджака блокнот і щось занотував.

— Вирушаймо, — сказав Гові й узяв Террі під руку.

У Ралфа задзвонив мобільник, що висів на ремені з лівого боку (з правого була кобура з табельною зброєю). Детектив дістав його і поглянув на екран.

— Заждіть-заждіть, я маю відповісти.

— Ой, та годі, — мовив Гові. — Це що, досудове слухання чи цирк на дроті?

Ралф його проігнорував і відійшов у дальній куток кімнати, де стояли автомати з продажу снеків і содової. Він зупинився під табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ», сказав пару слів, потім став слухати. Тоді завершив розмову й повернувся до решти.

— Окей. Починаймо, — оголосив він.

Офіцер Мітчелл ненадовго став між Гові й Террі — тільки щоб надіти на зап’ястки в’язня наручники.

— Не тиснуть? — спитав він.

Террі похитав головою.

— Тоді ходімо.

Гові зняв із себе піджак та обмотав ним зап’ястки Террі. Двоє офіцерів повели Мейтленда з кімнати. Ґілстрап ішов попереду гордовитою, мов у мажоретки [105], ходою.

Гові порівнявся з Ралфом.

— Вам пиздець, — тихо мовив він, а коли Ралф не відповів, продовжив: — Окей, гаразд, німуй, скільки влізе, та десь між цим слуханням і засіданням Великої колегії присяжних нам треба буде сісти й поговорити — ти, я і Семюелз. І Пеллі, якщо хочеш. Усі факти у справі сьогодні не спливуть, та зрештою вони розкриються, і тоді ти будеш клопотатись не лише новинарями з регіону чи штату. «Сі-Ен-Ен», «Фокс», «Ем-Ес-Ен-Бі-Сі» [106], інтернет-блогери — усі вони сюди приїдуть, щоб посмакувати дивину. Це ж як О. Джей та «Екзорцист» [107] разом узяті.

Так, Ралф підозрював — Гові зробить усе можливе, щоб так і сталося. І якщо йому вдасться зосередити увагу репортерів на чоловікові, який начебто перебував у двох місцях водночас, то вони забудуть про хлопчика, якого зґвалтували і вбили, а може, і частково з’їли.

— Знаю, про що ти думаєш, але ворог тут не я, Ралфе. Хіба що тобі посрати на все крім того, щоб засудити Террі, а в це я не вірю. Це скидається на Семюелза, але не на тебе. Невже ти не хочеш знати, як воно сталося насправді?

Ралф не відповів.

Марсі Мейтленд чекала у вестибюлі, така маленька між здоровенною вагітною Бетсі Ріґґінз і Юном Сабло з Поліції штату. Побачивши чоловіка, вона кинулася до нього, і Ріґґінз спробувала її стримати, та Марсі без зусиль від неї вирвалася. Сабло навіть із місця не зрушив, лише дивився. Марсі встигла тільки зазирнути в очі чоловікові й поцілувати його в щоку, а тоді офіцер Мітчелл узяв її за плечі й м’яко, проте рішуче відсторонив до шерифа, який і досі тримав бронежилет, наче не знав, що з ним робити після відмови.

— Нумо, місіс Мейтленд, — сказав Мітчелл. — Так не можна.

— Я люблю тебе, Террі, — гукнула Марсі, поки офіцери вели Террі до виходу. — І дівчатка теж.

— Навзаєм і вподвійні, — відповів Террі. — Передай їм, що все буде гаразд.

Й ось він опинився надворі, під спекотним ранковим сонцем і шквальним вогнем із кількох десятків запитань, що звучали в унісон. Ралфові, який ще не встиг вийти з вестибюля, ці змішані голоси видавались радше лайкою, ніж розпитом.

Ралф віддав належне Гові за наполегливість. Бо той усе не здавався.

— Ти ж із порядних хлопців. Ніколи не брав хабарів, ніколи не підтасовував речдоків, ніколи не ступав на криву стежину.

«А от вчора ввечері мало не підтасував, — подумав Ралф. — Ще трохи, і я б піддався. Якби з нами не сидів Сабло, якби ми з Семюелзом були сам на сам…»

Вираз на обличчі Гові став мало не благальний.

— У тебе ж ніколи не було такої справи. Ні в кого з нас не було. І йдеться вже не тільки про малого хлопця. Його мати теж померла.

Ралф, який зранку не вмикав телевізора, зупинився й вирячився на Гові.

— Що-о?

Гові кивнув.

— Учора. Серцевий напад. Тож маємо жертву номер два. Нумо, Ралфе, чи ти не хочеш знати правду? Чи ти не хочеш вчинити по справедливості?

Ралф не міг більше стримуватися:

— Я вже знаю. А оскільки знаю, то дам тобі одну підказку, Гові, задарма. Той виклик, на який я щойно відповів, був від лікаря Боґана з відділення патології та серології, що в нашій багатопрофільній. Кінцевого результату з ДНК в нього ще немає, та й не буде принаймні кілька тижнів, проте вони розглянули зразок сперми, узятий із задньої частини стегон хлопчика. І він збігається зі зразком слини, що ми взяли в суботу ввечері. Твій клієнт убив Френка Пітерсона, зґвалтував гілкою і вирвав у нього шматки плоті. І від цього так збудився, що кінчив на труп.

Ралф швидко пішов геть, а Гові Ґолд спинився, раптом утративши здатність рухатись чи говорити. І це було добре, бо основний парадокс нікуди не подівся. ДНК не бреше. Але й колеги Террі не брехали, у цьому Ралф не сумнівався. Плюс відбитки пальців на книжці з того газетного кіоску та відео «Каналу 81».

Ралф Андерсон стояв на двох дорогах, і від цього двійчастого сприйняття божеволів.

До 2015 року суд округу Флінт стояв поруч із в’язницею округу Флінт, і це було зручно. В’язнів, які мали пройти досудове слухання, просто вели від одного готичного кам’яно­го громадища до іншого, наче дітей-переростків на екскурсії (хіба що дітей на екскурсіях нечасто заковують у наручники). Тепер поруч із тюрмою розташувався недобудований Громадський центр, і в’язнів доводилося перевозити за шість кварталів до нового суду — дев’ятипо­верхової скляної коробки, яку місцеві фіглярі прозвали Курником [108].

Автотранспорт на узбіччі перед в’язницею був уже готовий вирушати в путь: дві поліцейські автівки з блимавками, синій автобус укороченої моделі й блискучий чорний універсал Гові. На тротуарі біля універсалу стояв Алек Пеллі, схожий на шофера через темний костюм і ще темніші окуляри. З іншого боку вулиці за поліцейськими кóзлами розмістились репортери, оператори й невеличкий натовп витрішколюбів. Кілька людей тримали плакати. На одному було написано «УБИВЦЮ НА СТРАТУ», на іншому — «МЕЙТЛЕНД, ТИ ГОРІТИМЕШ У ПЕКЛІ». Марсі завмерла на горішній сходинці й збентежено втупилася в ті плакати.

Наглядачі з окружної в’язниці спустились зі сходів і завмерли — вони свою роботу виконали. Шериф Дулін і по­міч­ник прокурора Ґілстрап, а саме вони несли відповідальність за цю ранкову церемонію, повели Террі до першої в колоні поліцейської автівки. Ралф і Юнель Сабло рушили до другої. Гові взяв Марсі за руку й вирушив до свого «ескалада».

— Очей не піднімай. Не показуй фотографам нічого, окрім маківки.

— Ці плакати… Гові, ці плакати…

— Не звертай уваги, просто йди.

Через спеку вікна в синьому автобусі були прочинені. І в’язні, більшість — «вихідні задираки», що їхали до суду не за такими серйозними обвинуваченнями, запримітили Террі. Вони притиснулись обличчями до сітки на вікнах і взялися гукати й підвивати:

— Ау, педик!

— Ти собі член не зламав, поки вставив?

— Ти йому спочатку відсмоктав, а потім хер відкусив?

Алек рушив кругом «ескалада», щоб відчинити пасажирські двері з іншого боку, але Гові захитав головою і замахав рукою, указуючи на задні двері, ближчі до узбіччя. Він хотів тримати Марсі якомога далі від натовпу по той бік вулиці. Марсі йшла, не піднімаючи голови, волосся затуляло облич­чя, та поки Гові вів її до дверей, що їх прочинив Алек, навіть крізь загальний гомін він чув, як жінка схлипує.

— Місіс Мейтленд!

Це був горлань-репортер, що кричав з-за барикади кóзел.

— Він вам розповідав про свої наміри? Ви не намагалися його зупинити?

— Не дивись на нього і не відповідай, — мовив Гові. Шкода, що не можна їй сказати, щоби вона не слухала. — Усе під контролем. Просто сідай у машину — і вирушаймо.

Поки Гові садовив її в авто, Алек устиг прошепотіти йому на вухо:

— Краса, скажіть? Половина поліцейського відділка у відпустці, а безстрашний шериф Флінт-Сіті не дасть ради навіть юрбі в «Елкс Барбекю» [109].

— Просто вези нас до суду, — відповів Гові. — Я поїду на задньому, з Марсі.

Алек сів за кермо, усі двері зачинилися, і галас від роззяв і в’язнів одразу вщух. Перед «ескаладом» уже від’їжджали поліцейські автівки, і рухались вони повільно, мов похоронна процесія. Алек зайняв своє місце в колоні. Гові бачив, як репортери в гарячці припустили хідником, щоб уже бути біля Курника на той момент, коли приїде Террі. А там на них чекатимуть телевізійні фургони, припарковані бампер у бампер, мов стадо мастодонтів на пасовиську.

— Вони його ненавидять, — сказала Марсі.

Той невеличкий макіяж, який вона наклала зранку, щоб тільки приховати мішки під очима, потік, від чого жінка стала схожа на єнота.

— Він цьому місту не робив нічого, крім добра, а тепер усі його ненавидять.

— Це зміниться, коли Велика колегія присяжних відмовиться висувати йому офіційне обвинувачення, — відповів Гові. — Так і буде. Я це знаю, і Семюелз також.

— Ти певен?

— Певен. Із деякими справами, Марсі, буває так, що важко знайти хоч один обґрунтований сумнів. А наша справа із самих таких сумнівів і складається. Ніякого обвинувачення від колегії і бути не може.

— Я не це мала на увазі. Ти певен, що люди змінять свою думку?

— Звісна річ.

Гові поглянув у дзеркальце заднього виду й помітив, як на цій фразі скривився Алек. Та інколи брехня була необхідною, і це був саме той випадок. Поки не знайдуть убивці Френка Пітерсона (якщо його взагалі знайдуть), мешканці Флінт-Сіті вважатимуть, що Террі Мейтленд якось обіграв систему й уникнув покарання за вбивство. І ставитимуться до нього відповідно. Але наразі Гові нічого не міг із цим поробити — хіба що зосередитись на досудовому слуханні.

Поки Ралф займався прозаїчними побутовими справами, як-от вечерею, походом по магазинах із Джинні, вечірнім дзвінком із табору від Дерека (що тепер траплялося не так часто, бо в малого минала туга за домівкою), то почувався більш-менш у нормі. Але щойно увага перемикалася на Террі, як це було зараз, то в гру вступала така собі uber [110]-­свідомість, наче розум намагався сам себе переконати, що все добре: що верх є верхом, а низ є низом, і що ці маленькі краплі поту в нього під носом виступили просто через літню спеку й поганий кондиціонер в автівці. Кожен день треба цінувати, бо життя коротке, він це розумів, але що занадто, то не здраво. Коли зникав ментальний фільтр, то разом із ним випаровувалася й загальна картина. Лісу не було — тільки окремі дерева. У найгіршому випадку — не дерева навіть. Сама кора.

Коли маленька процесія дісталася суду округу Флінт, Ралф зупинився позаду шерифа, відмічаючи всі розпечені сонцем точки на задньому бампері патрульної автівки Дуліна: усього цяток було чотири. Уже прибували репортери, які зустрічали їх біля в’язниці, вони вливалися у натовп вдвічі більший, ніж біля окружної. Тіснилися пліч-о-пліч на моріжку, заступали на сходинки. Ралф побачив на тенісці одного з репортерів найрізноманітніші логотипи телеканалів, помітив темні плями поту під пахвами. Гарненька блондинка з «Каналу 7» із Кеп-Сіті прибула зі скуйовдженим волоссям і смугами від поту, що мережили макіяж, який більше пасував би співулі в барі.

Тут також встановили кóзла, та потоки й вихори щільного натовпу вже кілька перекинули. Дюжина копів (половина — з міської поліції, половина — з відділка шерифа) докладали всіх зусиль, щоб не пускати людей на сходи та хідник. Дванадцяти явно було замало; за розрахунками Ралфа, копів мало б бути набагато більше, але літо завжди добряче проріджувало поліцейські ряди.

Репортери змагалися за кращі місця на моріжку, безцеремонно відштовхуючи назад звичайних глядачів. Блондинка з «Каналу 7» спробувала дістати собі місце попереду, сяйнувши знаменитою серед місцевого населення усмішкою, та за свої старання отримала по голові нашвидкуруч зробленим плакатом. На плакаті виднівся грубо намальований шприц, а під ним напис «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Оператор відпихнув хлопця з плакатом назад, при цьому штовхнувши на землю літню пані. Якась жінка підхопила стару й гарненько стукнула оператора по голові своєю сумочкою. Сумочка, як помітив Ралф (зараз він не міг нічого з цим удіяти), була зшита з дерматину під крокодилячу шкіру, і червона.

— Яким чином стерв’ятники так швидко сюди дісталися? — здивувався Сабло. — Чорт, вони бігають швидше за тарганів, коли на кухні світло вмикають.

Ралф тільки похитав головою, стурбовано споглядаючи натовп, намагаючись бачити його як одне ціле, та не в змозі через свій теперішній стан суперпильності. Шериф Дулін вийшов із машини (на боку з-під пояса Сема Брауна [111] вибилася коричнева формова сорочка, у шпарину проглядалась брижа рожевого жиру) і відчинив задні двері, щоб випустити Террі. У цю мить хтось почав кричати:

— Голку, голку!

Натовп підхопив і взявся скандувати, мов фанати на американському футболі:

— ГОЛКУ! ГОЛКУ! ГОЛКУ!

Террі витріщався на людей. Єдине пасмо охайно причесаного волосся вибилося й повисло над лівою бровою. (Ралф почувався так, наче може порахувати кожну окрему волосину.) На обличчі Террі застигло болісне збентеження. «Він бачить своїх знайомих, — подумав Ралф. — Людей, чиїх дітей він учив, чиїх дітей він тренував, людей, яких запрошував до себе додому на барбекю в кінці сезону. І всі вони хочуть його смерті».

Одна із загорож зі стукотом повалилась на асфальт, поперечина відлетіла вбік. Люди висипали на тротуар, серед них — кілька репортерів з мікрофонами і блокнотами, а реш­та — місцеві жителі, які, здавалося, готові були повісити Террі на першому ж ліхтарному стовпі. Двоє копів, які стежили за натовпом, кинулися до того місця й почали штовхати людей назад, та ще й не дуже м’яко. Третій заходився біля перекинутої огорожі, що дало натовпу змогу пробитися в іншому місці. Ралф бачив дюжини дві мобільників, на які знімали фото й відео.

— Ходімо, — сказав він Сабло. — Треба його, бляха, всередину завести, поки вони не заюрбили сходинок.

Чоловіки вийшли з машини і поспішили до сходів суду. Сабло махав Дуліну й Ґілстрапу, щоб ті йшли вперед. Тепер Ралф помітив Білла Семюелза, який стояв у вхідних дверях із розгубленим виразом обличчя… але чому? Невже він не чекав такого? Як сталося, що шериф Дулін цього не передбачив? Та й Ралф теж був не без гріха — чому він не наполіг, щоби Террі завели до суду через задні двері, якими користується більшість працівників?

— Відійдіть, народе! — загорлав Ралф. — Це судовий процес, дайте суду з усім розібратися!

Ґілстрап і шериф повели Террі до сходів, тримаючи під руки кожен зі свого боку. Ралф устиг іще раз відмітити жахливий картатий піджак Ґілстрапа і загадатися, чи то його дружина вибирала. Якщо так, то вона потайки ненавидить чоловіка. Тепер і в’язні в автобусі (які мали чекати в цій безжальній літній спеці, варитися у власному поті, поки на слухання не відведуть зіркового арештанта) додали свої голоси до загальної какофонії. Деякі скандували «Голку! Голку!», інші просто тявкали собаками чи завивали койотами, гупаючи кулаками по сітці, що затуляла прочинені вікна.

Ралф розвернувся до «ескалада» й підняв долоню вгору знаком «стоп». Він хотів, щоб Гові й Алек Пеллі не випускали Марсі, поки Террі не заведуть усередину і натовп трохи не заспокоїться. Дарма. Ближчі до хідника задні двері прочинилися, і вона вийшла з машини, вильнувши плечем і уникнувши міцної долоні Гові Ґолда так само легко, як вислизнула від Бетті Ріґґінз у вестибюлі окружної в’язниці. Поки вона бігла навздогін Террі, Ралф помітив її низькі підбори і поріз від бритви на литці. «Мабуть, рука затремтіла», — подумав він. Коли Марсі вигукнула ім’я чоловіка, телекамери різко розвернулися на неї. Усього їх було п’ять, лінзи об’єктивів скидалися на глянцеві очиці. Хтось пожбурив у Марсі книжку. Ралф не зміг прочитати назву, але пізнав зелену обкладинку. «Іди, вартового постав» Гарпер Лі. Джинні колись її читала у своєму книжковому клубі. Суперобкладинка знялася, затріпотів паперовий кутик. Книжка влучила Марсі в плече й відскочила. Жінка мов і не помітила.

— Марсі! — крикнув Ралф, полишивши своє місце біля сходів. — Марсі, сюди!

Вона роззирнулась — можливо, шукала очима Ралфа, а може, й ні. Вона була схожа на жінку уві сні. Террі зупинився, повернувся на голос дружини, що кликала його на ім’я, і став опиратися, коли шериф Дулін почав тягнути його далі до сходів.

Обігнавши Ралфа, Гові першим дістався Марсі. Щойно він узяв її під руку, як опасистий роззява в робі автомеханіка перекинув загорожу і накинувся на жінку.

— Ти весь цей час його покривала, пизда ти паскудна? Покривала?

Гові мав шістдесят років, але тримав себе в чудовій формі. І не нітився. Поки Ралф на них дивився, Гові зігнув коліно й утопив плече в тлустий бік чоловіка, відкинувши його вбік із дороги.

— Я допоможу, — сказав Ралф.

— Я сам про неї подбаю, — відповів Гові.

Обличчя адвоката почервоніло аж до ріденького волосся на чолі. Він обійняв Марсі за талію.

— Нам не потрібна твоя допомога. Просто заведіть його всередину. Зараз же! Господи, чоловіче, чим ви думали? Це таки цирк!

Ралф подумав було сказати: «Це шерифів цирк, а не мій», тільки от цирк цей частково і через нього відбувся. А як щодо Семюелза? Може, він дійсно це передбачив? Навіть сподівався, що так вийде, бо ж преса набіжить на скандал і розтрубить про це в усіх новинах?

Ралф озирнувся саме вчасно, щоб помітити, як повз одного з поліцейських промайнув чоловік у ковбойській сорочці, кинувся вперед по тротуару й відхаркнув повен рот слини просто Террі в обличчя. Не встиг чоловік чкурнути геть, як Ралф підставив ногу, і той розпластався на асфальті. Ралф прочитав написане на бирці його джинсів: «ЛІВАЙС ПІД ЧОБОТИ» [112]. Побачив вицвіле коло від бляшанки тютюну «Скоал» на правій задній кишені. І кивнув одному з копів, що гамували натовп.

— Надіньте на нього наручники і посадіть собі в патрульну.

— У-усі наші автівки стоять по-позаду, — відповів коп; він був із окружного відділка й на вигляд не старший за Ралфового сина.

— То запхайте його в автобус!

— І хай ці люди…

Решту Ралф не почув, бо побачив дещо надзвичайне. Поки Дулін і Ґілстрап витріщалися на роззяв, Террі допоміг чоловікові в ковбойській сорочці стати на ноги. Він щось сказав Сорочці, та Ралф того не розчув, хоч його вуха були налаштовані ловити кожен звук у цьому світі. Сорочка кивнув і поплентався геть, намагаючись плечем утерти кров з подряпаної щоки. Згодом Ралф згадуватиме цю невеличку історію у ширшій перспективі. Напружено міркуватиме про неї довгими ночами, коли сон не йтиме: Террі, закований у наручники, допомагає тому чоловікові підвестися, хоча в самого харкотиння по щоці стікає. Як у притчі прямцем зі сраної Біблії.

Тепер роззяви утворили справжній натовп, і натовп грозився перетворитися на бунтівну юрбу. Попри те, що копи щосили намагалися відсунути людей, деякі зуміли видертись на двадцять із гаком гранітних сходинок, які вели до дверей суду. Двійко бейліфів [113] (гладенький чоловік і хирлява жінка) вийшли надвір і заходилися допомагати розчищати сходи. Дехто йшов, але на їхнє місце одразу прибували нові ґави.

А тепер, Боже рятуй королеву, Ґілстрап і Дулін почали сперечатися. Ґілстрап хотів, щоби Террі посадили назад у машину, поки порядок не поновлять. Дулін хотів негайно завести Террі всередину, і Ралф розумів, що шериф має рацію.

— Ходімо, — звернувся Ралф до чоловіків. — Ми з Юном підемо попереду.

— Діставаймо зброю, — захекав Ґілстрап. — Тоді вони точно розчистять дорогу.

Звісна річ, це не просто суперечило правилам, а й відгонило божевіллям, і Дулін із Ралфом про це знали. Шериф і помічник прокурора знову почали рухатися вперед, так само тримаючи Террі під руки. Хоч біля сходинок тротуар був вільний. Ралф бачив вкраплення слюди, що сяяли в цемен­ті. «Поплямують мені зір, коли ми зайдемо всередину, — подумав він. — Висітимуть у мене перед очима, наче маленькі сузір’я».

Синій автобус захитався на своїх ресорах — в’язні радісно кидалися з одного боку на інший, скандуючи «Голку! Голку!» разом із натовпом надворі. Завила автомобільна сигналізація — двоє молодиків танцювали на чужому, до того ж без плямки, «камаро», перший — на капоті, другий — на даху. Ралф бачив, що камери знімають натовп, і знав напевно, як виглядатимуть жителі його міста в очах інших мешканців штату, коли у вечірніх новинах о шостій покажуть репортажі: як стая гієн. Кожен по-своєму виплескував енергію, кожен набув гротескної подоби. Ралф бачив, як біляву репортерку знову стукнули плакатом зі шприцом, як вона впала на коліна й підвелася, бачив, як невірливий осміх скрутив її гарненьке обличчя, коли вона торкнулася голови та подивилась на краплі крові на власних пальцях. Він бачив чоловіка з татуйованими руками, із жовтою хусткою на голові, і майже всі риси його обличчя стиралися старими шрамами, певно, від опіку, що їх хірурги виправити не змогли. «Маслом обпікся, — подумав Ралф, — мабуть, коли п’яним узявся готувати свинячі котлети». Він бачив чоловіка, який розмахував ковбойським капелюхом, мов на род-ей!-о в Кеп-Сіті. Бачив, як Гові веде Марсі до сходів, як вони пригнули голови, наче йшли проти сильного вітру, бачив, як одна жінка нахилилася вперед показати середній палець. Бачив чоловіка з полотняною газетярською торбою через плече й у в’язаній шапочці, яку попри спекотний день натягнув на самі вуха. Бачив, як гладкого бейліфа штовхнули ззаду, і від неприємного польоту вниз сходами його врятувала широкоплеча чорно­шкіра, яка схопила його за пасок. Бачив підлітка і його подружку, яка вмостилася в нього на плечах. Дівчина потрясала кулаком і сміялася, на плечі бовталася шлейка ліфчика. Шлейка була яскраво-жовта. Він бачив хлоп­чика із заячою губою у футболці з усміхненим обличчям Френка Пітерсона. «ПАМ’ЯТАЙМО ЖЕРТВУ» — ішлося на футболці. Він бачив плакати, що колихались із боку в бік. Бачив роззявлені крикучі роти, а там — геть білі зуби й червону сатинову підкладку. Він чув, як хтось тиснув велосипедний ріжок: хуга-хуга-хуга! Він поглянув на Сабло, який тепер стояв, розставивши руки, щоб стримати людей, і на його обличчі було написано «Ото пиздець».

Зрештою Дулін і Ґілстрап дісталися сходів, ведучи Террі під обидва лікті. До них приєдналися Гові та Марсі. Гові крикнув щось помічникові прокурора, і ще дещо — шерифу. Через галас Ралф не розчув, що саме, але вони знову рушили з місця. Марсі потягнулася до чоловіка. Дулін її відштовхнув. Тоді хтось почав кричати «Смерть Мейтленду, смерть!», і натовп скандував цю фразу, коли Террі з ескор­том стали здійматися крутими сходами.

Погляд Ралфа знову притягнув чоловік із полотняною газетярською торбою. «ЧИТАЙ РУПОР ФЛІНТ-СІТІ» — було написано на торбі вицвілими червоними літерами, наче її лишили надворі під дощем. Чоловік, який одягнув в’язану шапку цього літнього ранку, коли температура вже сягала під вісімдесят п’ять градусів [114]. Чоловік, який зараз потягнувся по щось у своїй сумці. Раптом Ралф пригадав розмову з місіс Стенгоуп, старою пані, що бачила, як Френк Пітерсон сідає з Террі у білий фургон. «Ви певні, що бачили саме Френка Пітерсона?» — спитав він її тоді. «О так, — відповіла вона, — то був Френк Пітерсон. У Пітерсонів двоє хлопців, й обидва — руді». А чи не бачив Ралф рудого волосся, яке стирчало з-під тієї шапочки?

«Він нам газети приносив», — казала місіс Стенгоуп.

Рука Шапочки показалася з торби, і в ній була аж ніяк не газета.

Ралф потягнув повні легені повітря, одночасно тягнучись по свій «глок».

— Зброя! У НЬОГО ЗБРОЯ!

Люди навколо Оллі заверещали й порозбігалися. Помічник прокурора Ґілстрап увесь час тримав Террі під руку, та коли побачив старомодний «кольт» із довгим дулом, то відпустив, упав навпочіпки й поповз назад, мов жабеня. Шериф теж відпустив руку Террі, але для того, щоб дістати свою зброю… чи хоч спробувати. Застібка сиділа міцно, і пістолет лишився там, де й раніше.

Ралф не міг нормально прицілитись. Блондинка з «Каналу 7», і досі очманіла після удару по голові, стояла майже рівно між ним та Оллі Пітерсоном. По лівій щоці журналістки стікала кров.

— Униз, пані, лягайте! — крикнув Сабло.

Він стояв на одному коліні й тримав у правій руці свій «глок», обхопивши лівою зап’ясток.

Террі узяв дружину під пахви — скільки вистачило ланцюга наручників — і відштовхнув її геть. Саме в цю мить Оллі стрельнув блондинці поверх голови. Вона вискнула й приклала руку до, без сумніву, заглухлого вуха. Куля лишила борозну на скроні Террі, волосся злетіло вгору, а на плече костюма, який Марсі так старанно напрасовувала, порснув фонтан крові.

— Брата тобі замало було, ти й маму вбив! — закричав Оллі й знову вистрелив.

Цього разу він улучив у «камаро» на іншому боці вулиці. Молодики, що на ньому танцювали, зістрибнули та з криками побігли світ за очі.

Сабло гаснув угору сходами, схопив біляву репортерку, потягнув униз і повалився на неї тілом.

— Ралфе, Ралфе, давай! — заволав він.

Тепер Ралф чітко бачив ціль, але в момент пострілу в нього врізався роззява-утікач. І замість влучити в Оллі, куля попала в телевізійну камеру, яку тримав на плечі оператор, і розбила її вщент. Оператор упустив камеру й подався назад, затуливши руками обличчя. Між пальців струменіла кров.

— Падло! — закричав Оллі. — Убивця!

І вистрелив утретє. Террі захрипів і зробив крок назад на тротуар. Підняв свої сковані руки до підборіддя, наче йому сяйнула думка, що вимагає серйозних міркувань. Марсі продерлася до нього й обхопила руками за талію. Дулін досі смикав руків’я службового автоматичного пістолета — під застібкою. Ґілстрап біг геть по вулиці, роздвоєні поли жахливого картатого піджака хльостали йому по спині. Ралф як слід прицілився та знову вистрелив. Цього разу його ніхто не штовхнув, і чоло хлопчика зім’ялося всередину, наче його вдарили молотком. Очі повилізали із зіниць з виразом мультяшного подиву — калібр 9 мм підірвав мозок. Ноги підкосилися. Він упав на свою газетярську торбу, револьвер вислизнув із його пальців, проторохтів по двох-трьох сходинках униз і завмер.

«Тепер можна заходити, — подумав Ралф, не покидаючи стійки на постріл. — Нема проблем, усе чисто».

І тільки крик Марсі…

— Допоможіть йому хто-небудь! О Боже, прошу, допоможіть моєму чоловікові!

…нагадав йому, що більше не було потреби нікуди заходити. Сьогодні — точно, а може, й ніколи.

Перша куля Оллі Пітерсона лишила тільки борозну на скроні Террі Мейтленда: кривава рана, проте поверхнева, після такої в Террі лишився б шрам та оповідка для друзів. Але третя куля пройшла крізь піджак його костюма в лівій половині грудної клітки, і сорочка під ним уже робилася багряною — з рани лилася кров.

«Влучила б у жилет, якби він не відмовився», — подумав Ралф.

Террі лежав на тротуарі з розплющеними очима. Губи ворушилися. Гові спробував присісти поруч. Ралф добряче замахнувся і відштовхнув адвоката вбік. Гові повалився на спину. Марсі чіплялася за чоловіка, бурмотіла: «Усе не так погано, Террі, ти в порядку, лишайся з нами». Ралф уперся ребром долоні в її м’які пружні груди, відштовхуючи і її. Террі Мейтленд іще був при тямі, але часу вже не лишалось.

На нього опустилася тінь — якийсь клятий оператор із якогось клятого телеканала. Юн Сабло схопив його за талію і з розмаху жбурнув геть. Ноги в оператора затремтіли, заплутались, і він повалився долі, тримаючи догори камеру, щоб не розбити.

— Террі, — мовив Ралф, дивлячись, як краплі поту з його власного чола падають униз, на обличчя Террі, і змішуються з кров’ю від рани на голові. — Террі, ти зараз помреш. Розумієш? Він тебе підстрелив, і добре так підстрелив. Ти зараз помреш.

— Ні! — вискнула Марсі. — Ні, він не помре! Дівчатам потрібен татко! Він не може!

Вона намагалась пробитися до чоловіка, і цього разу Алек Пеллі, блідий і похмурий, узявся її тримати. Гові опустився на коліна, але втручатися не намагався.

— Куди… стрелив?

— У груди, Террі. У серце або просто над серцем. Ти маєш зробити передсмертну заяву, окей? Ти маєш мені ска­зати, що вбив Френка Пітерсона. Це останній шанс очистити совість.

Террі всміхнувся, і з кутика рота потекла тонка цівочка крові.

— Та це не я вбив, — сказав він голосом тихим, трохи гучнішим за шепіт, проте ясним і чітким. — Не я, то скажи мені, Ралфе… як… очистиш свою?

Він заплющив очі, та насилу розплющив знову. Секунду чи дві там щось було. Потім зникло. Ралф підніс до рота Террі пальці. Нічого.

Він повернув голову, щоб поглянути на Марсі Мейтленд. Це було важко, голова наче важила тисячу фунтів.

— Мені шкода, — сказав він. — Твій чоловік помер.

— Якби він одягнув того жилета… — скорботно мовив шериф і похитав головою.

Новоспечена вдова зі зневірою глянула на Дуліна, але накинулася саме на Ралфа, лишивши Алека Пеллі з єдиним обривком блузи в лівій руці.

— Це ти винен! Якби ти не арештував його напоказ, то ці люди нізащо б сюди не прийшли! Ти з таким же успіхом міг сам його пристрелити!

Ралф дозволив їй раз уп’ясти нігті в ліву щоку, а вже потім схопив за зап’ястки. Дозволив пустити собі кров, може, тому, що заслужив… і може, ніякого «може».

— Марсі, — сказав він. — Стріляв брат Френка Пітерсона, і він сюди прийшов би в будь-якому разі, як би ми не арештовували Террі.

Алек Пеллі та Гові Ґолд допомогли Марсі підвестися, пильнуючи, щоб не наступити при цьому на труп її чоловіка. Гові мовив:

— Може, і правда, детективе Андерсон, але навколо нього не тулилася б хрінова купа народу. Він би стирчав, як шпала на городі.

Алек просто дивився на Ралфа з якимось скам’янілим презирством. Ралф розвернувся до Юна, але Юн відвів погляд і нахилився до заплаканої блондинки з «Каналу 7», щоб допомогти їй підвестися.

— Ну, ти хоч отримав свою передсмертну заяву, — сказала Марсі й простягнула до Ралфа долоні, червоні від крові чоловіка. — Отримав?

Ралф не відповів, тож вона відвернулася від нього й побачила Білла Семюелза. Він вийшов із будівлі суду і тепер стояв між бейліфами біля вхідних дверей.

— Він сказав, що не вбивав! — закричала вона йому. — Сказав, що не винен! Ми всі це чули, сучий ти сину! Мій чоловік перед смертю сказав, ЩО НЕ ВИНЕН!

Семюелз нічого не відповів, розвернувся і зайшов у будівлю.

Сирени. Сигналізація «камаро». Збуджений гомін людей, які поверталися на місце, де щойно сталася стрілянина. Їм кортіло побачити тіло. Кортіло його сфотографувати, викласти в себе на фейсбуці. Піджак Гові, який адвокат огорнув навколо наручників, щоб приховати їх від преси та камер, тепер лежав на тротуарі, весь у брудних плямах і кривавих патьоках. Ралф підібрав його і накрив обличчя Террі, видобувши тим самим із його дружини жахливе тужне виття. Тоді він пішов до сходів суду, сів й опустив голову між колінами.