Аутсайдер

Всесвіту краю немає

Сон Ралфа видався неглибокий та уривчастий через кошмари. В одному з них він тримав на руках присмертного Террі Мейтленда, і Террі казав йому: «Ти обікрав моїх дітей».

Ралф прокинувся о четвертій тридцять і зрозумів, що більше заснути не зможе. Він почувався так, наче ввійшов у якусь незвідану дотепер площину буття, але постановив, що з раннього ранку так почуваються геть усі. Цієї думки вистачило, щоби Ралф пішов у ванну чистити зуби.

Джинні спала, як і завжди — так високо натягнула покривало, що на подушці від неї лишився самий горбочок із копичкою волосся. Тепер у цьому волоссі проглядалася сивина, і в Ралфовому — так само. Небагато, проте далі буде більше. І це було нормально. Плин часу — це загадка, та загадка природна.

Легіт від кондиціонера розкидав по підлозі аркуші, що їх учора надрукувала Джинні. Ралф поклав їх назад на нічний столик, підібрав джинси, вирішив, що вони згодяться ще на день (особливо в запилюженому південному Техасі), і пішов із ними в руках до вікна. Перші сірі промені сонця вже прокрадалися в новий день. Сьогодні тут буде спекотно, а ще спекотніше — там, куди вони поїдуть.

Він помітив (без особливого подиву, хоч і сам не міг сказати, чому), що Голлі Ґібні вже спустилася надвір і сидить, також у джинсах, у тому самому шезлонгу, де трохи більше тижня тому сидів сам Ралф, коли до нього з візитом прийшов Білл Семюелз. Того вечора Білл розповів історію про щезлі сліди, а Ралф натомість описав йому випадок із повною паразитів канталупою.

Ралф натягнув штани і футболку баскетбольної команди «Оклагома Тандер», ще раз поглянув на Джинні й вийшов зі спальні, тримаючи на двох пальцях лівої руки старі потерті мокасини, що він їх носив замість домашніх капців.

За п’ять хвилин він вийшов крізь задні двері надвір. Голлі обернулася на звук його кроків, маленьке обличчя було стримане і сторожке, проте (як сподівався Ралф) не вороже. Вона помітила кухлики на старій таці з логотипом кока-коли й осяяла Ралфа тою яскравою усмішкою.

— Це те, на що я сподіваюся?

— Так, якщо ви сподіваєтесь на каву. Я до своєї нічого не додаю, але приніс молоко та цукор, якщо ви захочете. Моя дружина таку п’є — білу й солодку, як я, так вона каже, — пояснив Ралф, усміхаючись.

— Без нічого — якраз. Дуже дякую.

Ралф поставив тацю на стіл для пікніків. Голлі сиділа навпроти; вона взяла один кухлик і надпила.

— Ой, як добре. Хороша й міцна. Немає нічого кращого за міцну чорну каву із самого ранку. Принаймні я так вважаю.

— Ви давно на ногах?

— Я не сплю багато, — сказала Голлі, уникаючи прямої відповіді. — Тут дуже гарно. Повітря таке свіже.

— Та як дмухає із заходу, то вже не таке свіже, повірте. Тоді відгонить очисним заводом із Кеп-Сіті. У мене від того смороду голова болить.

Ралф замовк і подивився на Голлі. Вона відвернула погляд і піднесла кухлик до обличчя, мов затулялася. Ралф пригадав події минулого вечора, як ця жінка мовби набиралася духу для кожного рукостискання. Йому спало на думку, що Голлі важко давалася більшість світських жестів і взаємодій. І попри те вона була здатна на дивовижні вчинки.

— Я почитав про вас учора ввечері. Алек Пеллі правду казав. У вас неабияке резюме.

Голлі нічого не відповіла.

— Окрім того, що ви не дали тому хлопу Гартсфілду підірвати купу дітлахів, ви з вашим партнером, містером Годжесом…

— Детективом Годжесом, — виправила вона. — Вислуженим.

Ралф кивнув.

— Окрім того, ви з детективом Годжесом врятували дів­чинку, яку викрав божевільний на ім’я Морріс Белламі. Під час операції порятунку самого Белламі було вбито. Ви також були залучені до перестрілки з лікарем, що розуму рішився й убив свою дружину, а минулого року ви вийшли на зграю хлопців, які викрадали собак рідкісних порід, а тоді вимагали у власників викуп чи продавали тварин комусь іншому, якщо ті відмовлялися платити. Тож ви не жартували, коли казали, що ваша агенція займається також пошуком домашніх улюбленців.

Голлі знову зашарілася, від коміра й аж до чола. Було абсолютно ясно, що від переліку минулих звитяг їй не те що некомфортно, а навіть болісно.

— Це в основному заслуга Білла Годжеса.

— Але не собакокради. Він помер за рік до тієї справи.

— Так, але тоді зі мною вже був Піт Гантлі. Колишній детектив Гантлі, — Голлі дивилася просто на Ралфа. Примушувала себе дивитися. Її очі були чисті й сині. — Піт управний, без нього агенція не втрималася б на плаву, але Білл був кращий. Білл зробив мене такою, яка я є. Я всім завдячую йому. Як би мені хотілося, щоб він зараз був тут.

— Тобто замість мене?

Голлі не відповіла. І це вже було відповіддю.

— Він би повірив у перевертня El Cuco?

— О так, — без вагань мовила Голлі. — Бо він… і я… і наш друг Джером Робінсон, який був із нами… наша перевага в певному досвіді, якого немає у вас. Хоч і ви можете його набути — залежно від того, як минуть кілька наступних днів. Можете набути навіть до того, як сьогодні сонце сяде.

— Можна мені до вас приєднатися?

Це була Джинні, вона прийшла з власним кухлем кави. Ралф жестом запропонував їй присісти.

— Вибачте, якщо я вас розбудила, — сказала Голлі. — Ви так люб’язно дозволили мені переночувати.

— Мене розбудив Ралф, який вийшов навшпиньках зі спальні, мов той слон, — відповіла Джинні. — Може, я б і заснула, та почула запах кави. А цьому несила опиратися. О, добре, що ти приніс цукор із молоком.

— Лікар був не винен, — сказала Голлі.

Брови Ралфа поповзли вгору.

— Прошу?

— Його звали Бабіно, і він дійсно схибнувся, та не з власної волі, і місіс Бабіно він не вбивав. Це зробив Брейді Гартсфілд.

— Згідно з новинами, які моя дружина познаходила в інтернеті, Гартсфілд помер у лікарні ще до того, як ви з Годжесом вислідили Бабіно.

— Мені відомо, що написано в новинах, але то неправда. Хочете, я розкажу, як усе було насправді? Мені не подобається про це розповідати, навіть згадувати ті події не подобається, але, певно, вам треба це почути. Бо там буде небезпечно, і якщо ви й надалі вважатимете, що полюєте на людину — люту, збочену, кровожерливу, але всього лише людину, — то ви наражаєтесь на ще більшу небезпеку.

— Небезпека — тут, — заперечила Джинні. — Цей чужинець, той, що схожий на Клода Болтона… я бачила його тут. Я вже розповідала про це минулого вечора, під час зустрічі!

Голлі кивнула.

— Гадаю, чужинець тут побував, може, у мене навіть вийде це вам довести, але я не думаю, що він тут був повноцін­но. І не думаю, що він тут зараз. Він там, у Техасі, де є Болтон, а наш чужинець хоче перебувати до нього якомога ближче. Йому треба бути поруч, бо він… — жінка на хвильку замовкла, закусивши губу. — Як на мене, він зараз виснажений. Не звик, що люди за ним ганяються. Знають, що він таке.

— Не розумію, — сказала Джинні.

— Дайте-но я розповім вам історію про Брейді Гартсфілда. Може, це допоможе, — Голлі зробила над собою зусилля і знову зустрілася поглядом із Ралфом. — Не знаю, чи ви увіруєте, але принаймні зрозумієте, чому вірю я.

— Розповідайте, — сказав Ралф.

Голлі заговорила. А коли закінчила, на сході вже червоніло сонце.

— Ого, — мовив Ралф. Інших думок у нього зараз не було.

— Це правда? — спитала Джинні. — Брейді Гартсфілд… що зробив? Якось пересадив свою свідомість у тіло лікаря?

— Так. Може, річ в експериментальних ліках, які йому згодовував Бабіно, але я ніколи не вважала, що це єдина причина, з якої він на таке спромігся. У Гартсфілді вже було щось таке, і коли я вдарила його по голові, то це щось вирвалося на волю. Ось у що я вірю, — Голлі обернулася до Ралфа. — Але ви в це не вірите, так? Певно, мені просто треба набрати Джерома, і він вам те саме розповість… але ви і йому не повірите.

— Я не знаю, у що мені вірити, — сказав Ралф. — Ця низка самогубств, і їх спричинили посиланнями до підсвідомості у відеоіграх… про це було в газетах?

— У газетах, по телебаченню, в інтернеті. Усе є.

Голлі замовкла, позираючи на свої руки. Нігті були не лаковані, але досить охайні. Вона покинула їх гризти так само, як покинула курити. Позбулася звички. Інколи їй гадалося, що це паломництво до хоч якоїсь подоби психічної стабільності (якщо не справжньої здорової психіки) характеризується ритуальним визволом від поганих звичок. А їх було важко відпускати. Вони були друзями.

Голлі заговорила, не дивлячись на подружжя Андерсонів, натомість утопивши погляд у далечінь.

— У Білла діагностували рак підшлункової тоді ж, коли почалася та справа з Бабіно і Гартсфілдом. Після того він певний час провів у лікарні, але потім повернувся додому. Тоді ми всі вже знали, чим це закінчиться… і він також, хоч ніколи про це не говорив і до самого кінця боровся з тим смердючим раком. Я майже щовечора до нього ходила, почасти стежити, щоб він щось їв, почасти заради того, щоби просто з ним посидіти. Скласти йому компанію, але також для того, щоб… не знаю…

— Щоб насититися ним? — підказала Джинні. — Поки він не пішов?

І знову ця сяйна усмішка, від якої Голлі молодшала.

— Так, саме так. Точно. Одного вечора, незадовго до того, як його знову поклали в лікарню, у районі вимкнулося світло. Дерево впало на лінію електропередач чи щось таке. Коли я дісталася до дому Білла, він сидів на ґанку й дивився на зорі. «Такими їх ніколи не побачиш, як ліхтарі горять, — сказав він. — Дивись, як їх багато, які вони яскраві!» Здавалося, тієї ночі можна було навіть Чумацький Шлях побачити. Ми трохи там посиділи, мабуть, хвилин зо п’ять. Не говорили, просто дивилися. Тоді він сказав: «Учені доходять думки, що всесвіту краю немає. Це я минулого тижня в “Нью-Йорк таймз” прочитав. І коли видно всі ці зорі на небі, а ти знаєш, що там, далі, їх іще більше, то в це легко повірити». Після того як Білл захворів, ми багато не говорили про Брейді Гартсфілда і те, що він зробив із Бабіно, але я гадаю, що саме це він і мав тоді на увазі.

— На світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось [217], — озвалась Джинні.

Голлі всміхнулася.

— Мабуть, краще за Шекспіра і не скажеш. Він узагалі багато що краще за всіх сказав.

— Може, він не мав на увазі Гартсфілда й Бабіно, — мовив Ралф. — Може, він намагався примиритися зі своєю… ситуацією.

— Звісно що так, — відказала Голлі. — Із ситуацією, а також з усіма іншими таємницями. І саме це нам треба…

У Голлі цвірінькнув мобільник. Вона дістала із задньої кишені телефон, поглянула на екран і прочитала повідом­лення.

— Це від Алека Пеллі, — сказала вона. — Літак, що його забронював містер Ґолд, буде готовий на дев’яту тридцять. Ви ще хочете здійснити цю подорож, містере Андерсон?

— Аякже. Й оскільки ми вже пов’язані цим, що б воно не було, то краще перейдімо на «ти», — Ралф за два ковтки покінчив із кавою і підвівся. — Джинні, я домовлюся, щоб за будинком наглядали кілька людей у формі, поки мене не буде. Заперечень не маєш?

Джинні закліпала повіками.

— Тільки щоб гарненькі були.

— Спробую дістати Троя Рамаджа і Тома Єйтса. Вони не кінозірки, але саме ця парочка арештовувала Террі Мейтленда на бейсбольному стадіоні. Тож буде справедливо, якщо вони хоч так долучаться до справи.

Голлі сказала:

— Мені треба дещо перевірити, і я б радше зробила це зараз, поки сонце світить не на повну силу. Повернімося до будинку?

На прохання Голлі Ралф опустив на кухні ролети, а Джинні запнула штори у вітальні. Сама Голлі сіла за кухонний стіл із маркерами й мотком липкої стрічки «Меджик Тейп», що їх вона купила в канцелярському відділі «Волмарту». Вона відірвала дві короткі смужки скотчу й наліпила їх на вбудований спалах у своєму айфоні. Зафарбувала їх синім. Тоді відірвала третю смужку, наліпила поверх синіх і зафарбувала пурпуровим. Підвелась і тицьнула на стілець, що стояв найближче до аркового прорізу.

— Він на цьому сидів?

— Так.

Голлі зробила два знімки стільця, перейшла під арку й знову тицьнула.

— А сидів він ось тут.

— Так. Точно тут. Але вранці на килимі слідів не було. Ралф перевірив.

Голлі опустилася на одне коліно, зробила ще кілька знімків килима, тоді підвелася.

— Окей. Цього має вистачити.

— Ралфе? — озвалась Джинні. — Ти знаєш, що вона робить?

— Вона перетворила свій телефон на УФ-фільтр.

«Я б і сам міг таке зробити, якби повірив дружині, — подумав він. — Я про цей трюк дізнався ще років п’ять тому».

— Ти шукаєш плями, чи не так? Залишки речовини, як у сараї, — додав Ралф уголос.

— Так, але якщо вони тут є, то значно менші, інакше ви їх помітили б неозброєним оком. Для таких тестів можна купи­ти спеціальний набір в інтернеті, називається «ЧекМейт», але і так згодиться. Мене Білл навчив. Подивимося, що ми маємо. Якщо тут узагалі щось є.

Андерсони згуртувалися навколо Голлі, обступили її з обох боків, і це був той рідкісний випадок, коли вона не переймалася фізичним контактом. Жінка була надто зосереджена, надто сповнена надією. «На Бога як на себе уповаю», — подумала вона.

І плями таки були. Слабкі жовтуваті бризки на сидінні стільця, де розташувався непроханий гість Джинні, і ще декілька, мов маленькі краплі від фарби, — на килимі при арці.

— Свята срака, — пробурмотів Ралф.

— Погляньте сюди, — сказала Голлі й розвела пальці, щоб збільшити пляму на килимі. — Бачите, як вона розповзається під прямим кутом? Це від ніжки стільця.

Вона повернулася до стільця й зробила ще один знімок, цього разу знизу. Вони вдруге скупчилися навколо айфона. Голлі знову розвела пальцями, і вигулькнуло зображення ніжки стільця.

— Ось тут воно стікало. Тепер, якщо хочете, можна підняти ролети й відсунути штори.

Коли кухню знову залило ранкове світло, Ралф узяв у Голлі телефон і ще раз проглянув фотографії, гортаючи одна від одної, повертаючись назад. Він відчував, що стіна невіри починає кришитися і що зрештою для цього вистачило купки фоток і маленького екрана.

— Що це означає? — спитала Джинні. — Тобто для нас на практиці? Він тут був чи ні?

— Я вже казала, що в мене не було можливості провести достатньо ретельне дослідження, щоб надати чітку й певну відповідь. Але якщо вас влаштує припущення, то скажу, що… і так, і ні.

Джинні замотала головою, мов хотіла очистити думки.

— Не розумію.

Ралф думав про замкнені двері й сигналізацію, яка так і не спрацювала.

— Ти хочеш сказати, що цей тип був…

«Привид» — це слово перше спало йому на думку, та не зовсім підходило.

— Нічого я не хочу сказати, — мовила Голлі, і Ралф подумав: «Ні, не хочеш. Бо хочеш, щоб я сам це сказав».

— Що це була його проекція? Чи аватар, як у відеоіграх нашого сина?

— Цікава ідея, — сказала Голлі.

У неї заблищали очі. Ралфу здалося (і від цього він трохи сатанів), що вона ледве стримує усмішку.

— Є плями, але на килимі не лишилося відбитків від стільця, — сказала Джинні. — Якщо він тут був у якомусь фізичному плані, то… важив небагато. Може, був легший за пір’яну подушку. І ти кажеш, що таке заняття… ці проекції… його виснажують?

— Принаймні це видається логічним, — мовила Голлі. — В одному ми можемо бути певні — коли вчора вранці ти спустилася на перший поверх, тут щось було. Із цим ви погоджуєтеся, детективе Андерсон?

— Так. І якщо ти не почнеш називати мене Ралфом, Голлі, то я тебе заарештую.

— А як я потрапила назад, на другий поверх? — спитала Джинні. — Він що… тільки не кажіть, що він приніс мене, коли я знепритомніла.

— Сумніваюся, — відказала Голлі.

— Може, він, ну… це просто здогадка, але… навіяв тобі гіпнозом? — припустив Ралф.

— Не знаю. Ми багато чого можемо так і не дізнатися. А тепер я хочу швиденько прийняти душ, якщо ви не проти.

— Звісно, — сказала Джинні. — А я поки бовтанку зроблю.

Голлі вже збиралася йти, коли Джинні вигукнула:

— Господи!

Голлі озирнулася.

— Світло на витяжці. Воно горіло. Те, що над конфорками. Там є кнопка, — переглядаючи фотографії, Джинні була зацікавлена і схвильована, а тепер вона видавалася переляканою. — Щоб увімкнути світло, на неї треба натиснути. У нього принаймні для цього стало сил.

Голлі на це нічого не сказала. І Ралф теж.

Після сніданку Голлі повернулася до гостьової кімнати — начебто для того, щоб спакувати речі. Ралф мав підозру, що насправді вона дала йому час побути на самоті з дружиною і попрощатися. Так, у голові Голлі Ґібні малися свої таргани, але ця голова аж ніяк не була дурною.

— Рамадж і Єйтс очей з будинку не спускатимуть, — сказав він Джинні. — Вони вдвох узяли собі відгули.

— Заради тебе?

— Мабуть, і заради Террі теж. Їм майже так само, як і мені, прикро щодо того, як усе склалося.

— Ти взяв свого пістолета?

— Поки лежить у мене в сумці. Коли приземлимося, почеплю його на пояс у кобуру. В Алека теж буде. І я хочу, щоб ти дістала свій із сейфа. Тримай його під рукою.

— Ти справді думаєш, що…

— Я не знаю, що думати, тут я з Голлі погоджуюсь. Просто тримай під рукою. І гляди не пристрель поштаря.

— Слухай, може, мені варто поїхати з вами?

— Не певен, що це гарна ідея.

Ралфу не хотілося, щоб вони сьогодні перебували в одному місці, але й не хотілося цього казати і хвилювати дружину ще більше. Їм треба було думати про свого сина, який наразі грав у баскетбол, чи пускав стріли в мішені на тюках сіна, чи плів паски з намистин. Дерек, який був не набагато старший за Френка Пітерсона. Дерек, як і більшість дітлахів, безтурботно покладав, що його батьки безсмертні.

— Мабуть, так, — погодилась вона. — Хтось має бути вдома, якщо Ді зателефонує, правда?

Він кивнув і поцілував дружину.

— Саме про те я й думав.

— Будь обережний.

Джинні дивилася на нього знизу вгору широко розплющеними очима, і раптом Ралфа пронизав спогад, як колись ці очі так само дивилися на нього — з коханням, тривогою і сподіванням. То було в день їхнього весілля, коли вони стояли перед друзями і родичами й обмінювалися клятвами.

— Буду. Я завжди обережний.

Він почав відсуватися. Джинні притягнула його назад. Міцно стиснула передпліччя.

— Так, але ця справа не схожа на ті, з якими ти працював раніше. Тепер уже нам обом це відомо. Як зможеш його впіймати — то впіймай. Як не зможеш… як стикнешся з чимось таким, що буде тобі не по зубах… облиш. Облиш і повертайся до мене додому, зрозумів?

— Я тебе почув.

— Не кажи, що почув, кажи, що так і зробиш.

— Гаразд.

Він знову пригадав той день, коли вони давали одне одному обітниці.

— Сподіваюсь, ти мені не брешеш.

Той самий пронизливий погляд, сповнений коханням і тривогою. Він наче промовляв: «Я пов’язала з тобою своє життя, тож прошу, не розчаруй мене».

— Маю тобі дещо сказати, дещо важливе. Ти мене слу­хаєш?

— Так.

— Ти хороша людина, Ралфе. Хороша людина, яка припустилася прикрої помилки. Не ти перший і не ти останній. Тобі доведеться з цим жити, і я тобі в цьому допоможу. Як вийде, то поправ ситуацію, але прошу, не погіршуй. Будь ласка.

Голлі вже спускалася сходами — надміру нарочито, щоб вони її почули. Ралф іще секунду не рушав із місця, дивився в широко розплющені очі дружини — так само гарні, як і багато років тому. Тоді він поцілував її і відступив на крок. Вона стисла його руки, добряче, міцно стисла, і відпустила.

Ралф і Голлі поїхали в аеропорт на Ралфовій автівці. Голлі сиділа, тримаючи на колінах свою наплічну сумку; спина виструнчена, коліна пристойно зведені разом.

— У Джинні є вогнепальна зброя? — спитала вона.

— Так. І вона ходила на початкові стрілецькі курси в нашому управлінні. Дружинам і дочкам поліцейських тут таке дозволено. А в тебе, Голлі, є зброя?

— Звісно що ні. Я сюди не чартерним рейсом летіла.

— Певен, ми щось тобі знайдемо. Зрештою, ми ж будемо в Техасі, а не в Нью-Йорку.

Голлі похитала головою.

— Я не стріляла відтоді, як Білл іще був живий. То було під час останньої справи, над якою ми разом працювали. І я не влучила в те, у що цілилася.

Вони якийсь час не розмовляли, аж поки на швидкісному шосе не влилися в щільний потік автівок, які прямували до аеропорту й Кеп-Сіті. Успішно виконавши цей небезпечний трюк, Ралф мовив:

— Ті зразки із сараю наразі перебувають у криміналістичній лабораторії Поліції штату. Як гадаєш, які результати вони отримають, коли кінець кінцем проженуть їх крізь усе те крутецьке обладнання? Є ідеї?

— Судячи з того, що лишилося на стільці й килимі, гадаю, то буде переважно вода, але з високим показником pH. Також, мабуть, сліди рідкого секрету на кшталт того, що виробляють бульбоуретральні залози, що також відомі як куперові залози, від імені анатома Вільяма Купера, який…

— То ти справді вважаєш, що це сперма.

— Точніше, прееякулят.

У Голлі злегка порожевіли щоки.

— А ти знаєшся на своїй справі.

— Закінчила курс судово-медичної патологоанатомії після того, як Білл помер. Власне, кілька курсів. Вони… допомогли згаяти час.

— На задній частині стегон Френка Пітерсона виявили сперму. У досить великій, проте не надмірній кількості. ДНК збігалася зі зразком від Террі Мейтленда.

— Ті сліди у сараї й у вас удома — не сперма і не прееякулят, хоч які подібні. Коли лабораторія зробить тести речови­ни з тауншипу Кеннінґ, то, думаю, там знайдуться невідомі складники, і ними знехтують як сторонніми забрудниками. І порадіють, що ці зразки не треба представляти в суді. Навіть не розглядатимуть думки про те, що мають справу з абсо­лютно невідомою речовиною, яку він виділяє чи, ймовірніше, викидає, мов стару шкіру, під час перетворення. А щодо сперми, яку знайшли на стегнах малого Пітерсона… Я впевнена, що чужинець так само залишив сперму, коли вбив Говардових дівчаток. Або на одязі, або на їхніх тілах. Ще одна візитна картка, як те пасмо волосся у ванній кімнаті містера Мейтленда чи всі відбитки, що ви знайшли.

— Не забувай про свідків.

— Так, — погодилася Голлі. — Ця істота полюбляє свідків. Чом би й ні, якщо він має змогу «вдягати» обличчя іншої людини?

Ралф поїхав за вказівниками чартерної компанії, якою користувався Говард Ґолд.

— То ти не вважаєш, що це насправді були вбивства на сексуальному підґрунті? Просто облаштовані, щоб видаватися такими?

— Я б не робила таких висновків, але… — Голлі обернулася до Ралфа. — Сперму виявили на стегнах хлопчика, але ніякої сперми… ну… всередині, так?

— Так. Проникнення було, його зґвалтували — гілкою.

— Уф, — Голлі скривилася. — Сумніваюся, що й результати розтину дівчат показали, що всередині була сперма. Певно, у його вбивствах таки є якийсь сексуальний мотив, але він навряд чи здатен на статевий акт.

— Так само, як і більшість звичайних серійних убивць.

Ралфа насмішив цей вислів — такий самий оксюморон, як і «велетенська креветка», але виправлятися він не став, бо єдине, чим можна було б замінити прикметник «звичайні», — це «людського роду».

— Якщо він харчується смутком, то так само має пожирати біль своїх жертв, коли вони помирають, — рум’янець уже зник зі щік Голлі, шкіра зблідла. — Мабуть, дуже поживна їжа, на кшталт якихось делікатесів чи доброго витриманого шотландського віскі. І так, він може від цього сексуально збуджуватися. Я не люблю думати про такі речі, але вважаю, що свого ворога треба знати. Ми… гадаю, вам тут треба повернути ліворуч, детективе Андерсон.

Голлі тицьнула пальцем.

— Ралфе.

— Так. Повертай ліворуч, Ралфе. Саме ця дорога веде до «Ріґал Ейр».

Гові й Алек уже були на місці. Гові всміхався.

— Час відльоту трохи відсувається, — сказав він. — До нас їде Сабло.

— Як він примудрився? — спитав Ралф.

— Не він. А я. Ну, принаймні половину примудрив. Суддя Мартінез потрапив у лікарню з перфоративною виразкою, тут спрацювала воля Божа. Чи забагато гострого соусу. Я й сам обожнюю «Техаського Піта» [218], та чоловік вливав у себе стільки соусу, що мене аж дрижаки пробирали. А щодо іншої справи, у якій мав свідчити лейтенант Сабло, то помічник окружного прокурора був мені винен.

— Можна поцікавитись — за що? — спитав Ралф.

— Ні, — відказав Гові, усміхаючись так широко, що було видно кутні зуби.

Треба було згаяти трохи часу, тож усі четверо сиділи в маленькій залі очікування (нічого такого масштабного, як-от основна пасажирська зала аеропорту) і дивилися, як злітають і сідають літаки. Гові мовив:

— Коли я вчора приїхав додому, то заліз в інтернет і почи­тав про допельгангерів. Бо таким є і наш чужинець, хіба ні?

Голлі стенула плечима.

— Слово не гірше за інші, — відказала вона.

— Найвідоміший вигаданий двійник — це персонаж з оповідання Едґара Аллана По. Називається «Вільям Вілсон».

— Джинні його знала, — сказав Ралф. — Ми про нього говорили.

— Але й у реальному житті їх було предостатньо. Таке враження, що сотні. Разом із допельгангером «Лузітанії» [219]. Там була пасажирка на ім’я Рейчел Візерз, їхала першим класом, і кілька людей бачили на кораблі жінку, як дві краплі схожу на неї, навіть із таким самим сивим пасмом у волоссі. Одні казали, що двійниця подорожує третім класом. Інші — що вона з персоналу. Міс Візерз й один джентльмен, її друг, вирушили на пошуки і, за легендою, побачили її за кілька секунд до того, як у правий борт врізалася торпеда від німецької субмарини. Міс Візерз померла, а джентльмен вижив. Він назвав її допельгангера «провісником лихої долі». Французький письменник Гі де Мопассан якось зустрів свого допельгангера, гуляючи паризькими вуличками, — той самий зріст, волосся, очі, вуса, акцент.

— Ну, це ж французи, — мовив Алек, стенувши плечима. — Чого від них чекати? Мопассан, певно, пригостив його келихом вина.

— Найвідоміший випадок стався в Латвії 1845 року, у жіночій школі. Учителька писала щось на дошці, коли до класної кімнати ввійшов її абсолютний двійник. Жінка стояла поряд з учителькою і відтворювала кожен її рух, тільки без крейди. А тоді вийшла. Це бачили дев’ятнадцять учениць. Чи не диво?

Ніхто не відповів. Ралф думав про повну черв’яків канталупу, про сліди, які зникають, і про те, що сказав мертвий друг Голлі: «Всесвіту краю немає». Певно, декому ця фраза видається оптимістичною, навіть красивою. Але в Ралфа, який усе своє робоче життя покладався на самі лише факти, вона викликала тільки жах.

— Ну, я гадаю, що це диво, — трохи невдоволено мовив Гові.

Заговорив Алек:

— Скажи мені от що, Голлі. Якщо цей хлоп поглинає думки та спогади своїх жертв, коли набуває їхніх облич… мабуть, через таке собі містичне переливання крові, так от, чому він не знав, де розташовано найближчий травмпункт? А потім — Віллов Рейнвотер, водійка таксі. Мейтленд знав її з дитячої баскетбольної програми в Молодіжній, але той чоловік, якого вона везла до Даброу, поводився так, наче ніколи її не бачив. Не звертався до неї як до Віллов чи міз Рейнвотер. Називав її «мем».

— Я не знаю, — Голлі явно розсердилася. — Усе, що мені відомо, я прочитала «на льоту», буквально, бо читала в літаках під час перельоту. Усе, що я можу, — це робити припущення, а я від них втомилася.

— Може, це щось на зразок швидкісного читання, — сказав Ралф. — Такі читачі дуже пишаються своїм умінням від палітурки до палітурки долати величезні книжки за раз, але і вхоплюють вони хіба що головну ідею. Як попитати їх докладно, то подробиць вони не пригадають, — він зупинився, потім продовжив: — Принаймні так каже моя дружина. Вона ходить до книжкового клубу, і там є одна пані, яка надміру хизується своїми читацькими здібностями. Джинні від цього просто скаженіє.

Вони дивилися, як команда техобслуговування заправляє пальним літак «Кінґ Ейр», а два пілоти виконують свій передполітний обхід. Голлі витягла айпед і взялася читати (Ралф помітив, що вона й сама досить швидко просувається текстом). За чверть десята на крихітній парковці «Ріґал» зупинився «субару форестер», і з нього вийшов Юн Сабло. Не відриваючись від розмови по мобілці, він накинув на плече камуфляжний рюкзак. Зайшовши в зал очікування, Сабло поклав слухавку.

— Amigos! Cómo están? [220]

— Добре, — підводячись, відповів Ралф. — Нумо вже висуватися.

— Це я з Клодом Болтоном розмовляв. Він зустріне нас в аеропорту Плейнвілла. Це десь за шістдесят миль від Мерісвілла, де він мешкає.

Алек підняв брови.

— Чого йому заманулося? — спитав він.

— Бо непокоїться. Каже, що мало спав минулої ночі, з дюжину разів прокидався й засинав, почувався так, наче за його будинком хтось стежить. Сказав, що це йому нагадало перебування у в’язниці, коли всі знали, як має щось статись, та ніхто не знав, що саме, тільки що буде кепсько. Сказав, його мати теж морозом усипає. Спитав мене, що саме відбувається, а я сказав, що як приїдемо, то все розповімо.

Ралф звернувся до Голлі:

— Якщо цей чужинець таки існує і якби він був неподалік від Болтона, то чи міг би Болтон відчувати його присутність?

Замість того щоби знову заперечувати на прохання робити здогадки, вона тихо, але дуже ствердно відповіла:

— Я в цьому не сумніваюся.