Аутсайдер

Bienvenidos a Tejas [221]

Двадцять шостого липня, близько другої ранку, Джек Госкінз перетнув кордон Техасу та зняв номер у задрипаному «Індіанському мотелі», щойно на сході показалися перші сонячні промені. Розрахувавшись із заспаним клерком за тиждень наперед (і скориставшись «мастеркардом» — єдиною карткою, на якій ще лишилися гроші), він попросив собі номер у дальньому кінці занедбаної будівлі.

Кімната пропахла алкоголем і застояним сигаретним димом. На провислому ліжку — обшарпане покривало, наволочка на подушці — жовта від старості, чи від поту, чи від того й другого разом. Джек присів на єдиний у кімнаті стілець і поспіхом та без особливого інтересу переглянув текс­тові й голосові повідомлення на телефоні (останні припинили надходити десь о четвертій ранку, коли переповнився автовідповідач). Усі — з відділка, багато з них — від самого голови Ґеллера. На Західному боці сталося подвійне вбивство. Оскільки Ралф Андерсон і Бетсі Ріґґінз були у відпустці, Джек лишився єдиним робочим детективом, де він є, він має негайно прибути на місце скоєння злочину, бу-бу-бу.

Джек улігся на ліжко, спершу — на спину, але від цього опік дуже розболівся. Госкінз перевернувся на бік, і пружини завищали, протестуючи проти його солідної ваги. «Важитиму менше, якщо рак запанує, — подумав він. — Під кінець від мами зостався самий скелет, обтягнутий шкірою. Крикучий скелет».

— Не бувати цьому, — сказав він порожній кімнаті. — Просто треба трохи, чорт забирай, поспати. І все в мене вийде.

Чотирьох годин має вистачити. Чи п’яти, якщо пощастить. Але мозок не бажав вимикатися, наче той двигун на «нейтралці». Коді, маленький щур-дуропхач зі станції «Здоров» таки мав ті біленькі пігулки, а крім того, — незлий запас кокаїну, майже чистого, якщо вірити на слово продавцеві. Судячи з того, як зараз почувався Джек, лежачи на цій мізерній подобині ліжка (він навіть не розглядав варіант залазити під покривало, бозна-що там повзало на простирадлах), то ця заява була обґрунтована. Невдовзі після півночі, коли здавалося, що поїздка ніколи не скінчиться, він зробив усього парочку дрібних понюшок і тепер почувався так, наче більше ніколи не засне — а точніше так, наче міг перекласти покрівлю на якомусь даху, а потім ще й п’ять миль пробігти. Зрештою сон таки прийшов, хоч був тривожним і сповненим жахіть про матір.

Джек прокинувся по полудні, і в кімнаті вже стало нестерпно гаряче попри жалюгідну пародію на кондиціонер. Детектив пішов у туалет, подзюрив і спробував оглянути свій судомний зашийок. Не вийшло — може, то було й на краще. Він повернувся в кімнату і присів на ліжко, щоб одягнути черевики, та знайшов тільки один. Коли став намацувати другий, хтось уклав черевик просто йому в руку.

— Джеку.

Госкінз завмер, руки вкрилися гусячою шкірою, а короткі волосини на потилиці стали сторчма. Чоловік, який сидів у його душовій кабінці у Флінт-Сіті, тепер лежав під ліжком, мов ті чудовиська, що Джек їх так боявся в дитинстві.

— Послухай мене, Джеку. Зараз я тобі розповім, що саме ти мусиш зробити.

Коли голос нарешті припинив давати вказівки, Джек збагнув, що біль у шиї (кумедно, але майже так само він називав свою дружиноньку — головним болем) зник. Ну… майже. І заходи, що він їх мав ужити, видавалися простими, хоч і дещо радикальними. І гаразд, бо Джек був майже певен, що зможе вийти сухим із води, а спинити годинник Андерсона — то чисте задоволення. Урешті-решт, саме Андерсон був головним докучником. Старий містер Присуду-не-маю сам накликав собі таку долю. Інших, звісно, шкода, але Джек у цьому не винен. Це Андерсон їх за собою потягнув.

— Діло вакса — сказала плакса, — пробурмотів Госкінз.

Натягнувши черевики, він опустився навколішки й зазирнув під ліжко. Пилу там багато назбиралося, і місцями він був наче стертий, та окрім бруду — нічого. І це було добре. У Джека відлягло від серця. У тому, що гість тут дійсно був, Джек не сумнівався. Так само він не сумнівався, що на пальцях, які вклали йому в руку черевик, було витатуйоване слово «НІЯК».

Біль в опіку стишився до глухого бурмотіння, у голові прояснилося, і Джек вирішив чогось перекусити. Мабуть, стейк із яєчнею. На нього чекала нелегка робота, тож треба набиратися сил. Людина не проживе на самих амфетамінах і понюшках. Без їжі й під спекотним сонцем він може знепритомніти, а тоді вщент обгорить.

До речі, про сонце: надворі промені, мов кулаком, ударили йому в обличчя, а шию попередливо заломило. Джек із розпачем збагнув, що в нього закінчився сонцезахисний спрей, і він забув крем з алое вера. Імовірно, щось таке мають продавати в кафе при мотелі, разом з іншим дріб’язком, який викладають біля кас у таких закладах: футболки, бейсболки, компакт-диски з музикою кантрі й сувеніри від племені навахо, вироблені в Камбоджі. Поміж того мотлоху мають знайтися предмети першої необхідності, бо найближче місто було…

Джек прикипів на місці, випроставши руку до дверей у кав’ярню, позираючи крізь запилену шибку. Там сиділи вони. Андерсон і його весела братія придурків, разом із тою худорлявою жінкою з сивуватою гривкою. Була ще стара карга в інвалідному візочку й мускулистий чоловік із чорним коротким волоссям та еспаньйолкою. Карга над чимось зареготала, потім закашлялась. Джек навіть знадвору чув цей сміх — наче бісів трактор на першій передачі. Чоловік з еспань­йолкою кілька разів стукнув її по спині, і тоді вже засміялась уся компанія.

«Буде вам не до сміху, коли я за вас візьмуся», — подумав Джек. Та насправді було добре, що вони сміялися. Інакше могли б його помітити.

Він відвернувся, намагаючись зрозуміти, що він щойно побачив. Думав не про реготливу компанію, до цього Джеку діла не було, а про те, що коли Еспаньйолка простягнув руку до спини Візочка, то на пальцях показалася татуха. Шибка була запилена, синє чорнило — вицвіле, але Джек знав, що там написано: НІЯК. Як цей чоловік так швидко перебрався з-під його ліжка у кав’ярню — Джек Госкінз навіть не наважувався таке в себе запитати. На нього чекала робота, і цього було достатньо. Позбутися раку, що розповзався його шкірою, — то тільки половина справи. Позбутися Ралфа Андерсона — її друга половина, і це завдання Джек виконає навіть дуже радо.

Старий містер Присуду-не-маю.

Плейнвіллський аеродром розташувався в переліску на околиці однойменного змарнілого маленького міста, що він його обслуговував. Єдина посадкова смуга здалася Ралфу страхітливо короткою. Щойно колеса торкнулися землі, пілот на повну витиснув гальма, і всі незакріплені предмети в салоні полетіли шкереберть. Літак зупинився на жовтій лінії в кінці вузької гудронової доріжки, не більше як за тридцять футів [222] від рівчака з бур’янами, водостоєм і бляшанками з-під «Шайнера».

— Ласкаво просимо в нікуди, — зауважив Алек, коли «Кінґ Ейр» приторохтів до каркасно-панельного термінала, який, здавалося, від першого ж відчутного пориву вітру міг розвалитися. На них уже чекав запилюжений мінівен «додж». Ралф розпізнав у ньому модель «компеніон», облад­нану для інвалідних візків, а вже потім помітив відповідну позначку на номерних знаках. Біля мінівена стояв Клод Болтон, високий і м’язистий, у вицвілих джинсах, синій робочій сорочці, стоптаних ковбойських черевиках і бейс­болці з логотипом «Техаських рейнджерів».

Ралф першим вийшов з літака й простягнув Болтону руку. Клод секунду повагався, тоді потис. Ралф збагнув, що не зміг утриматися й кинув погляд на збляклі літери на пальцях чоловіка: НІЯК.

— Дякую, що не ускладнив ситуації, — сказав Ралф. — Ти не мусив із нами співпрацювати, тож я ціную твою згоду.

Він представив решту. Голлі останньою потисла Клоду руку й мовила:

— Це татуювання у вас на пальцях… воно про пияцтво?

«Ось воно, — подумав Ралф. — Той фрагмент головоломки, що я ним забув поділитися».

— Так, мем, ваша правда, — Болтон говорив, наче переповідав добре засвоєний і вподобаний урок. — Великий парадокс, як це називають на зборах «АА». Я вперше почув про нього у в’язниці. Мушу пити, але ніяк не можна.

— У мене так само із сигаретами, — сказала Голлі.

Болтон вишкірився, і Ралф загадався — як дивно, що саме найменш товариська людина з їхньої невеличкої компанії зуміла знайти до Болтона підхід. Не те щоб Клод дуже нер­вував, просто поводився сторожко.

— Так, мем, сигарети — це важко. І як ваша боротьба?

— Майже рік до рук не брала, — відповіла Голлі, — та боротьба триває день у день. Мушу і ніяк. Мені подобається.

Вона що, від самого початку знала, що означають ці слова? Цього Ралф визначити не міг.

— Єдиний спосіб дати раду парадоксу «мушу-ніяк» — це заручитися підтримкою вищих сил, тож я так і зробив. І ще тримаю під рукою свій медальйон тверезника. Мене навчили так — як закортить хильнути, треба сунути до рота цей медальйон. Якщо розтане — можеш пити.

Голлі всміхнулася — тою сяйливою усмішкою, що так полюбилася Ралфу.

Тут відчинилися бічні дверцята мінівена, і з них із тріском виїхав іржавий покіт, а по ньому — інвалідний візочок, у якому сиділа огрядна пані з екстравагантним ореолом білого волосся. На колінах вона тримала невеликий зелений балон із киснем, від якого до канюлі в носі піднімалась пластикова трубка.

— Клоде! Чого ти париш людей на спеці? Як треба їхати, то поїхали. Уже на полуднє.

— Це моя мати, — представив Клод. — Ма’, це детектив Андерсон, що брав у мене свідчення в справі, про яку я тобі розказував. З рештою сам щойно познайомився.

Гові, Алек і Юн відрекомендувалися старій пані. Голлі була остання.

— Дуже приємно з вами познайомитися, місіс Болтон, — сказала вона.

Лаві засміялася.

— Ну, подивимося, чи ти не зміниш думки, як пізнаєш мене ближче.

— Піду розвідаю щодо прокату, — мовив Гові. — Мабуть, це та автівка, що стоїть біля виходу.

Він показав на темно-синій кросовер середніх розмірів.

— Я поїду на мінівені, показуватиму дорогу, — сказав Клод. — Ви без проблем за мною встигатимете, бо машин на Мерісвіллській трасі зараз небагато.

— Серденько, не хочеш проїхатися з нами? — спитала в Голлі Лаві Болтон. — Складеш старій компанію.

Ралф гадав, що Голлі відмовиться, але та одразу погодилася.

— Одну секундочку.

Поки Клод стежив, як мати розвертає візок і заїжджає покотом у салон, Голлі поманила очима Ралфа, і детектив пішов за нею до «Кінґ Ейра». Маленький літак уже стояв на зльоті, і спершу Ралф не розчув запитання Голлі. Тож нахилився ближче.

— Що мені їм казати, Ралфе? Бо ж вони напевно спитають, з якою метою ми приїхали.

Він замислився, тоді відповів:

— То розкажи їм про найголовніше.

— Вони мені не повірять!

Ралф оскалився.

— Голлі, як на мене, з невірою ти дуже добре вправляєшся.

Як і більшість колишніх в’язнів (принаймні тих, які не бажають ризикувати власною свободою), Клод Болтон вів свій «додж компеніон» рівно на п’ять миль на годину нижче за дозволений ліміт швидкості. Хвилин за тридцять їзди він завернув до «Індіанського мотелю і кафе». Вийшов з автівки і, мало не просячи вибачення, заговорив до Гові, який сидів за кермом орендованого автомобіля:

— Сподіваюся, ви не проти трохи перекусити. Моїй ма’ інколи зле стає, як вона вчасно не поїсть, а часу наробити бутиків не було. Я боявся, що ми вас проґавимо, — він стишив голос, наче ділився стидким секретом: — Це все через рівень цукру в крові. Як він понижується, то в ма’ голова паморочиться.

— Не сумніваюся, що нам усім не завадить перекусити, — відповів Гові.

— Та історія, яку оповіла пані…

— Чом би нам не обговорити її, коли вже дістанемось до вас додому, Клоде? — запропонував Ралф.

Клод кивнув.

— Так, певно, буде ліпше.

У кафе стояв запах (і не сказати, щоб неприємний) жиру, бобів і смаженого м’яса. Із джукбокса линув голос Ніла Даймонда, який співав «Я є, сказав я» іспанською [223]. За шинквасом було розписано меню фірмових (хоч і не дуже) страв. Над кухонним віконцем висіла спотворена фотографія Доналда Трампа. Біляве волосся зафарбували в чорний колір, а також домалювали косу гривку та вуса. Під знімком було друкованими літерами написано: «Yanqui vete a casa». Янкі, йдіть додому. Спершу Ралф здивувався — зрештою, Техас був штатом республіканців, яких іще пошукати, але потім пригадав, що в такій безпосередній близькості від кордону білі становили як не меншину, то щось схоже.

Вони всілися в глибині зали, Алек і Гові — за стійкою на двох, решта — за більшим обіднім столиком неподалік. Ралф замовив собі бургер, Голлі — салат, що, як виявилося, в основ­ному складався із зів’ялого листя айсбергу, а Юн і Болтони зупинили свій вибір на мексиканській кухні: обрали по тако, бурито й емпанаді. Офіціантка, нікого не спитавши, грюкнула по столу графином із солодким чаєм.

Лаві Болтон роздивлялася Юна своїми блискучими, мов у пташки, очима.

— То кажете, ваше прізвище Сабло? Дивина яка.

— Так, однофамільців у мене небагато, — відповів Юн.

— По той бік кордону народилися чи вже в Штатах?

— Громадянин за місцем народження, мем, — сказав Юн. Половина добре начиненого тако зникла за один укус. — У другому поколінні.

— От і молодець! Зроблений у США! Коли я ще мешкала на півдні, до одруження, то знала одного Оґустина Сабло. Він розвозив хліб на вантажівці в Ларедо і Нуево-Ларедо. Як проїжджав повз наш дім, то ми із сестрами здіймали крик за тими churro éclairs [224]. То ти йому не родич, я правильно розумію?

Не сказати, щоб Юн зашарівся, та оливкова шкіра на обличчі все одно трохи потемнішала, і він кинув на Ралфа здивований погляд.

— Так, мем, то мав бути мій papi [225].

— Ой, чи не тісний світ? — вигукнула Лаві й засміялася.

Сміх перейшов у кашель, а від кашлю вона стала задихатися. Клод так сильно стукнув її по спині, що канюля вилетіла з носа й упала на тарілку.

— Ох, синку, диви-но, — сказала вона, як трохи відхекалася. — Тепер маю бурито із соплями, — вона вставила назад канюлю. — І хай йому грець. З мене вийшло, у мене й повернеться. Невеликий збиток.

І взялася наминати страву. Ралф засміявся, а слідом за ним — і решта. Навіть Гові з Алеком зареготали, хоч і пропустили більшість казусу. На мить Ралф загадався про те, як сміх об’єднує людей, і зрадів, що Клод прихопив із собою матусю. Стара була бомбезна.

— Тісний світ, — повторила вона. — Так і є.

Лаві похилилася вперед, й об’ємні груди відсунули тарілку. Стара так само позирала на Юна яскравими пташиними очима.

— Знаєш ту історію, що вона нам оповіла?

Місіс Болтон перевела погляд на Голлі, яка трохи насуплено колупалася в своєму салаті.

— Так, мем.

— І ти в це віриш?

— Не знаю. Я… — Юн стишив голос. — Певно, так.

Лаві кивнула й сама понизила тон:

— Бачив колись парад у Нуево? Processo dos Passos [226]? Може, у дитинстві?

— Sí, señora [227].

Лаві заговорила ще тихіше:

— А як щодо нього? Farnicoco? Його бачив?

— Sí, — відповів Юн.

І хоч Лаві Болтон мала шкіру білу, мов сніг, Ралф помітив, як Юн без задньої думки перейшов на іспанську. Лаві мовила ще тихіше:

— Кошмари після нього снилися?

Юн завагався, тоді відповів:

— Sí. Muchas pesadillas [228].

Жінка відхилилася — вдоволена, проте похмура. Вона поглянула на Клода.

— Уважно слухай, що ці люди тобі скажуть, синку. Здається мені, ти доскочив лиха, — вона підморгнула Юнові, та без гумору, із серйозним виразом. — Muchos [229].

Коли маленький караван виїхав назад на шосе, Ралф спитав у Юна про processo dos Passos.

— Це парад на Страсному тижні, — відповів Юн. — Церква його не те щоб не схвалює, та дивиться крізь пальці.

— Farnicoco? Це те саме, що El Cuco Голлі?

— Гірше, — сказав Юн. Вигляд у нього був невеселий. — Навіть гірше за того Чоловіка з мішком. Farnicoco — це Чоловік у каптурі. Містер Смерть.

На той час як вони дістались оселі Болтонів у Мерісвіллі, була майже третя дня, і спека довбала по голові, наче той молот. Вони згуртувалися в маленькій вітальні, і кондиціонер (такий старий вікнотрус, що, на думку Ралфа, його давно вже треба було відправити на пенсію) з усіх сил намагався справитися з такою кількістю розпечених тіл. Клод сходив на кухню й приніс пінопластовий холодильник із бляшанками кóли.

— Якщо ви сподівалися на пиво, то вам не пощастило, — сказав він. — Я його вдома не тримаю.

— То нічого, — озвався Гові. — Не думаю, що хтось із нас вживатиме алкоголь, допоки ми не владнаємо цієї справи — в міру спромоги. Розкажіть нам про події минулої ночі.

Болтон глянув на матір. Вона склала руки на грудях і кивнула.

— Ну, — почав він, — як пригадаю, то нічо’ такого особ­ливого й не сталося. Я пішов спати після вечірніх новин, як і завжди, і тоді ще нормально почувався…

— Химині кури, — втрутилася Лаві. — Ти сам не свій відтоді, як приїхав. Неспокійний… — вона обвела поглядом компанію, — апетит стеряв… уві сні говорить…

— Ма’, ти хочеш, щоби я розповідав, чи сама все розкажеш?

Вона махнула рукою, щоб він продовжував, і сьорбнула кóли.

— Ну, то вона правду каже, — визнав Болтон, — та я б не хотів, щоб про це дізналися мої хлопці з роботи. Охоронці в таких закладах, як «Прошу, джентльмени», мають бути не з полохливих, самі розумієте. Та я трохи теє, нервував. Але геть не так, як минулої ночі. Учора все було інакше. Я прокинувся близько другої, від паскудного такого сну, і встав, щоб замкнути двері. Коли я тут, то ніколи їх не замикаю, хоч і наказую те мамі, коли вона лишається сама, як о шостій ідуть соціальні помічники з Плейнвілла.

— Що вам снилося? — спитала Голлі. — Не пригадуєте?

— Що хтось був у мене під ліжком, лежав там і дивився вгору. Більш нічого не пам’ятаю.

Голлі кивнула, щоб Клод розповідав далі.

— Перед тим як замкнути вхідні двері, я вийшов на ґанок роззирнутися й помітив, що койоти чогось не виють. Зазви­чай вони виють, як не в себе, щойно місяць з’явиться на небі.

— Виють, як нікого поруч немає, — сказав Алек. — Інакше замовкають. Як цвіркуни.

— Як добре подумати, то цвіркунів я теж не чув. А в мами на задвірку їх завжди повно. Я повернувся в ліжко, але заснути не міг. Згадав, що не позамикав вікон, і знов устав. Шпінгалети в нас риплять, і ма’ прокинулась. Спитала, що я там роблю, а я відказав, щоб спала далі. Потім заліз у ліжко й мало собі не закуняв… тоді вже була за щось там третя… коли згадав, що не замкнув вікна у вбиральні, того, що над ванною. Спало на думку, що крізь нього вже може хтось лізти, тож скочив і побіг перевіряти. Знаю, тепер це на маячню скидається, але…

Він поглянув на гостей і побачив, що жоден із них не всміхається і не корчить скептичних мін.

— Гаразд. Гаразд. Певно, як ви аж сюди приїхали, то не вважаєте це за маячню. Ну, я перечепився об мамин бісів пуфик, і цього разу вона остаточно прокинулася. Спитала, чи до нас ніхто не лізе, і я сказав, що ні, але краще їй лишатись у своїй кімнаті.

— А я все одно не лишилася, — благодушно заявила Лаві. — Ніколи на чоловіків не зважала, окрім свого благовірного, а він уже давно на тому світі.

— У ванній нікого не було, ніхто не ліз крізь те віконце, та мене охопило відчуття… передати вам не можу, яке сильне… що надворі й досі хтось є, ховається та вичікує на першу ж нагоду.

— Уже не під ліжком? — спитав Ралф.

— Ні, я там одразу перевірив. Божевілля, ясна річ, але… — Клод помовчав. — Я так і не заснув до світанку. Ма’ мене розбудила і сказала, що вже час їхати в аеропорт, вас зустрічати.

— Не будила, скільки могла, — сказала Лаві. — Ось чому я так і не зробила бутиків. Хліб лежить на холодильнику, і коли я по нього тягнуся, то захекуюсь.

— І як ви зараз почуваєтесь? — спитала Голлі в Клода.

Він зітхнув і потер щоку — почулося шкряботіння щетини об долоню.

— Якось не при собі. У бабая я припинив вірити приблизно в той самий час, коли і в Санта-Клауса, але зараз почуваюся погано, мов параноїк. Так само, як коли на кокаїні сидів. То цей чоловік на мене полює? Ви справді так вважаєте?

Він по черзі зазирнув кожному у вічі. Відповіла йому Голлі.

— Я так вважаю, — сказала вона.

Вони замислились і трохи помовчали. Тоді заговорила Лаві:

— El Cuco, так ти його назвала? — спитала вона Голлі.

— Так.

Стара закивала, постукуючи набряклими від артриту пальцями по кисневому балону.

— Коли я була малою, мексиканські дітлахи називали його Cucuy, а англо-американські — Кукі, Чукі або просто Чук. У мене навіть ‘люстрована книжка малася про цього паразита.

— Ручаюся, що в мене була така сама, — сказав Юн. — Abuela подарувала. Велетень з єдиним великим червоним вухом?

— Sí, mi amigo [230], — Лаві дістала сигарети й запалила собі одну. Випустила дим, закашлялась і повела далі: — У тому оповіданні було три сестри. Молодша готувала, прибирала і виконувала всю хатню роботу. Дві старші були ліниві й постійно з неї глузували. Тоді прийшов El Cucuy. Двері були замкнені, але він прикинувся їхнім papi, тож дівчата його впустили. Він забрав старших сестер, щоб їх провчити. А хорошу, яка тяжко працювала, залишив таткові, який сам-один ростив дівчат. Пам’ятаєш?

— Авжеж, — сказав Юн. — Казки з дитинства не забуваються. За тою оповідкою El Cucuy мав би бути позитивним персонажем, але я тільки й пам’ятаю, як лякався, коли він тягнув дівчат до себе в гірську печеру. Las niñas lloraban y le rogaban que las soltara. Малі дівчатка плакали і благали, щоб він їх відпустив.

— Так, — сказала Лаві. — І, врешті-решт, він таки відпустив, і погані дівчатка помінялися на краще. Це за версією тої книжки з казками. Але справжній cucuy ніколи не відпуска’ дітей, скі’ки б вони не плакали й не благали. Ви всі це знаєте, правда? Бачили, на що він здатен.

— Отже, ви теж у це вірите, — сказав Гові.

Лаві стенула плечима.

— Як кажуть, quien sabe? [231] Чи вірила я колись в el chupa­cabra? [232] Чи як старі los indios [233] називають того козосмока? — Лаві хмикнула. — Не більше вірю, ніж у снігову людину. Та все одно у світі є багато дивного. Колись, це було на Страсну п’ятницю в церкві Святого причастя на Ґалвестон-стрит, я бачила, як статуя Діви Марії плаче кривавими слізьми. Ми всі те бачили. Згодом отець Джоукім сказав, що їй на обличчя натекла іржа з карниза, та ми всі знали, що це не так. Й отець теж знав. По очах було видно, — вона перевела погляд на Голлі. — Ти казала, що й сама багато чого перебачила.

— Так, — тихо відповіла Голлі. — У щось таке я вірю. Може, то і не традиційний El Cuco, та чи це та сама істота, на якій ґрунтуються легенди? Гадаю, що так.

— Той хлопчик і дівчатка, про яких ти розповідала, він пив їхню кров і їв їхню плоть? Цей чужинець?

— Є така ймовірність, — сказав Алек. — Судячи з місць скоєння злочину, це можливо.

— А тепер він став мною, — мовив Болтон. — Така ваша гадка. І все, що йому для цього знадобилося, — це трохи моєї крові. Він що, її випив?

Ніхто йому не відповів, але Ралф мов наяву побачив, як істота в подобі Террі Мейтленда саме так і зробила. До жаху ясно це побачив. Ось як глибоко ця маячня проникла йому в голову.

— І це він тут був минулої ночі, чаївся біля будинку?

— Може, не у фізичному плані, — сказала Голлі, — і, може, він іще не до кінця набрав вашої подоби. Найімовірніше, процес перетворення триває й досі.

— Може, він придивлявся до цієї місцини, — припустив Юн.

«Може, він намагався щось про нас довідатись, — подумав Ралф. — І якщо так, то йому це вдалося. Бо Клод знав про наш приїзд».

— То що буде зараз? — спитала Лаві. — Він уб’є ще одного чи двох дітлахів у Плейнвіллі чи Остіні та спробує підладити все так, щоб звинуватили мого хлопчика?

— Не думаю, — відповіла Голлі. — Сумніваюсь, що він набрався достатньо сил. Між Гітом Голмзом і Террі Мейтлендом минуло кілька місяців. І він… не сидів без діла.

— І є ще один аспект, — додав Юн. — Практичний. У цій частині країни для нього заспекотно. Якщо він тямущий — а певно, так і є, раз він зумів так довго проіснувати, — то вирішить, що треба рушити далі.

Це було схоже на правду. Ралф уявив, як цей чужинець Голлі садить м’язисте тіло й обличчя Клода Болтона на автобус чи потяг до Остіна та прямує на золотавий Захід. Наприклад, у Лас-Веґас. Чи Лос-Анджелес. Де може статися чергова випадкова зустріч із чоловіком (або навіть жінкою — хтозна) і проллється ще трохи крові. Ще одна ланка в ланцюжку.

З нагрудної кишені Юна долинули початкові акорди «Baila Esta Cumbia» Селени [234]. Лейтенант був наче дивом уражений. Клод вишкірився.

— О так. Навіть тут у нас є покриття. Двадцять перше століття, чоловіче.

Юн дістав телефон, поглянув на екран і мовив:

— Поліцейське управління округу Монтґомері. Треба відповісти. Перепрошую.

Голлі теж набула здивованого, навіть наполоханого вигляду, коли Юн прийняв виклик і пішов на ґанок зі словами «Алло, лейтенант Сабло слухає». Жінка також перепросила й рушила за ним.

— Мабуть, це щодо… — почав Гові.

Ралф похитав головою, хоч сам не знав, чому. Принаймні не свідомо.

— А де цей округ Монтґомері? — спитав Клод.

— В Аризоні, — відповів Ралф, випередивши Гові й Алека. — Це в іншій справі. З нашою ніяк не пов’язано.

— Ну, а з нашою ми що збираємося робити? — поці­кавилася Лаві. — Ви маєте хоч якесь уявлення, як піймати цього хлопа? У мене, окрім сина, нікого немає, самі розумієте.

Голлі повернулася. Вона підійшла до Лаві, нахилилась і щось зашепотіла їй на вухо. Коли Клод посунувся до них, щоб підслухати, Лаві замахала на нього рукою.

— Ходи на кухню, синку, і принеси ті шоколадні тістечка-равлики, якщо вони ще не поплавилися від спеки.

Клод, якого явно навчили слухатися, пішов на кухню. Голлі знову зашепотіла, і в Лаві округлилися очі. Вона кивнула. Клод повернувся з торбинкою тістечок саме в той момент, коли Юн зайшов назад із ґанку, засовуючи телефон до кишені.

— Це… — почав він і замовк.

Голлі трохи розвернулася так, щоб стати до Клода спиною. Піднесла палець до губів і похитала головою.

— …нічого особливого, — договорив Юн. — Затримали одного хлопця, але не того, кого шукали.

Клод поклав на стіл тістечка (які дійсно таки розплавились у своїй целофановій торбинці) і підозріливо роззирнувся.

— Здається, ви не те почали говорити. Що відбувається?

Ралф подумав, що запитання хороше. Знадвору сільською дорогою проторохтів пікап, і детектив поморщився від яскравих променів-шпичаків, які відбилися від металевої скрині на кузові.

— Синку, — сказала Лаві, — мені треба, щоб ти сів у свою тачку, поїхав у Тіппіт і привіз нам кілька курячих обідів із «Придорожнього раю». То непоганий заклад. Нагодуємо цих добродіїв, а тоді вони зможуть поїхати назад і заночувати в «Індіанському». Мотель не люксовий, та все одно якийсь дах над головою.

— До Тіппіта сорок миль [235]! — запротестував Клод. — Обіди на сімох коштуватимуть цілий статок, та ще й вихолонуть до того, як я повернуся!

— Я їх у духовці розігрію, — спокійно відповіла мати, — і потрава стане як свіженька. А тепер їдь.

Ралфу припала до душі манера, з якою Клод упер руки в боки і поглянув на матір — мов потурав їй і злився водночас.

— Ви намагаєтесь мене позбутися!

— Саме так, — погодилася Лаві, бичкуючи сигарету в бляшаній попільниці, повній мертвих солдатів смерті. — Бо міс Голлі має рацію — те, що знаєш ти, відомо і йому. Може, це не має значення, може, ніяких секретів для нього вже не лишилося, а може, й має. Тож будь хорошим хлопчиком і привези нам ті обіди.

Гові дістав гаманець.

— Дозволь я заплачу, Клоде.

— Не варто, — трохи насуплено відказав Клод. — Я й сам можу заплатити. Не бідую.

Гові розплився в широченній адвокатській усмішці.

— Але я наполягаю!

Клод узяв гроші й запхав у свій гаман, що кріпився ланцюгом до пояса. Потім подивився на гостей, усе ще вдаючи невдоволення, та зрештою розсміявся.

— Ма’ завжди домагається, чого хоче, — сказав він. — Гадаю, ви це вже самі збагнули.

Об’їзний шлях біля оселі Болтонів, Рурал-Стар-рут, 2, під кінець виводив на велику трасу — Шосе 190 на Остін. Але до того від неї відгалужувалася праворуч ґрунтова дорога — чотири смуги завширшки, тепер уже занехаяні. На узбіччі стояв так само занехаяний білборд. На ньому — щаслива родина, що спускалася кудись гвинтовими сходами. Вони здіймали вгору руки з гасовими лампами, і світло вихоплювало зачудування, написане на їхніх обличчях, — сім’я вдивлялася у сталактити, які висіли високо в них над головами. Фраза-закликачка під родиною промовляла: «ВІДВІДАЙТЕ МЕРІСВІЛЛСЬКУ ДІРУ, ОДНЕ З НАЙБІЛЬШИХ ДИВ ПРИРОДИ». Клод із дитинства знав, що там написано, коли ще був непосидючим підлітком, який застряг у Мерісвіллі, але сьогодні від фрази лишилися тільки уривки: «ВІДВІДАЙТЕ МЕРІСВ» і «ШИХ ДИВ ПРИРОДИ». Решту затуляла широка стрічка з попередженням (яке теж уже встигло вицвісти) «ЗАЧИНЕНО, СТЕЖТЕ ЗА ОГОЛОШЕННЯМИ».

Коли Клод проїжджав повз ту дорогу, яку місцеві дітки з усмішками знавців називали Шляхом до Дірки, то йому ледь запаморочилося, але все минуло, щойно він підсилив кондиціонер. Попри всі свої протести, він насправді був радий вибратися з дому. Відчуття, що за ним хтось стежить, зникло. Клод ввімкнув радіо, знайшов хвилю «Бандитського кантрі» [236], попав на Вейлона Дженнінґза (краще не буває!) і став підспівувати.

Певно, дістати курячі обіди в «Придорожньому раю» — не така вже й погана ідея. Він зможе купити собі цілу пор­цію цибулевих кілечок і з’їсти їх усі дорогою додому, поки вони ще гарячі та хрумкі після фритюру.

Джек чекав у себе в номері «Індіанського мотелю», визирав поміж запнутих штор, поки не побачив, як на дорогу виїжджає мінівен із номерами інвалідів. Певно, це тачка старої карги. За нею слідом рушив синій кросовер, у якому, без сумніву, сиділа компанія докучників із Флінт-Сіті.

Коли вони зникли з очей, Джек пішов у кафе, поїв і став роздивлятися товари на продаж. Крему з алое вера не було, так само як і сонцезахисного спрею, тож він купив дві пляшки води й пару збіса дорогих бандан. Хоч і невеликий захист від пекучого техаського сонця, але краще, ніж нічого. Джек сів у свій пікап і подався на південний захід, у тому напрямку, куди рушили докучники, аж поки не дістався білборда й дороги, що вела до Мерісвіллської діри. Туди він і завернув.

Десь за чотири милі він дістався маленької обшарпаної халупи, яка стояла просто посеред дороги. Мабуть, коли Діра ще була чинною цікавинкою, там розміщувалась каса, де продавалися квитки. Фарба, колись яскраво-червона, тепер змарніла до рожевого кольору, мов кров, розчинена у воді. На фасаді виднілася табличка з написом «ПАМ’ЯТКА ЗАЧИНЕНА, РОЗВЕРТАЙТЕСЯ». Дорога за касою була перегороджена металевим ланцюгом. Джек об’їхав той ланцюг, підстрибуючи на гравійному пласті, зминаючи бур’ян й ухиляючись від кущів полину. Пікап востаннє підскочив, і потім знову опинився на дорозі… якщо це можна було назвати дорогою. По цей бік ланцюга Джека зустрів безлад із вибоїн, ущент зарослих будяком, і баюр, що їх ніхто ніколи не лагодив. Випльовуючи пилюку й каміння з-під завеликих шин, повнопривідний «додж рем» на високих ресорах із тими баюрами легко впорався.

За десять хвилин і дві повільні милі він виїхав на порожню парковку, площа якої сягала близько акра [237]. Жовті лінії-­поділки зблякли до невиразних тіней, асфальт порепався і здибився окремими пластами. Ліворуч, мов підпираючи крутий, порослий чагарником пагорб, стояла сувенірна крамничка. Вивіска впала, і Джеку довелося читати перевернутий догори дриґом напис: «СУВЕНІРИ ТА СПРАВЖНІ ІНДІАНСЬКІ ВИРОБИ». А просто попереду починалися рештки широкого цементованого хідника, що вів до отвору в пагорбі. Ну, тобто колись це був отвір, тепер його позабивали дошками та заліпили табличками «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «НЕ ЗАХОДИТИ», «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» і «ТЕРИТОРІЮ ПАТРУЛЮЄ ОКРУЖНИЙ ШЕРИФ».

«Ага, — подумав Джек. — Може, і зазирають сюди раз на двадцять дев’яте лютого».

Повз сувенірну крамничку й геть від парковки стелилася ще одна занедбана доріжка. Вона здіймалася першим схилом пагорба й спускалася другим. Спочатку вона вивела Джека до купки похилих (і також позабиваних) халупок для туристів, потім — до такого собі службового складу, де, напевно, колись зберігалися інструменти й транспорт компанії. На ньому теж виднілися таблички «НЕ ЗАХОДИТИ», а також іще одна, вишневого кольору — «СТЕРЕЖІТЬСЯ ГРИМУЧНИКІВ».

Джек припаркував свій пікап у мізерному затінку складу. Перш ніж вийти, він пов’язав одну бандану на голову (від чого набув химерної схожості на чоловіка, якого Ралф бачив біля суду того дня, коли вбили Террі Мейтленда). Другою він обгорнув шию, щоб той блядський опік не напекло ще гірше. Відімкнув ключем скриню на кузові й шанобливо дістав із неї кофр, у якому лежала його радість і гордість: «вінчестер» .300 з поздовжньо-ковзним затвором. Така сама гвинтівка, якою Кріс Кайл повистріляв усіх тих чалмоголових (Джек уже вісім разів бачив «Американського снайпера»). З прицілом «Леуполд VX-1» він міг улучити в ціль за дві тисячі ярдів [238]. Ну, чотири вдалі спроби з шести, як щастить і вітру немає, та цього разу він стрілятиме зі значно меншої відстані. Якщо взагалі виникне така потреба.

Джек запримітив позабуте приладдя, яке валялось у бур’я­ні, і привласнив собі іржаві вила на той випадок, як стрінуться гримучники. За будівлею пролягала стежка, що вела назад до пагорба, у якому був розташований вхід у Діру. Цей схил виявився більш кам’янистим — не схил насправді, а щось на кшталт еродованої скелі. Дорогою йому трап­лялися пивні бляшанки, а на кількох валунах стояли написи типу «СПЕНКІ 11» чи «ТУТ БУВ ПИХТО».

На півдорозі до верхівки від стежки відгалужувалася ще одна, що, вочевидь, повертала назад до колишньої сувенірної крамнички й парковки. Там стояв постраждалий від негоди і продірявлений кулями дерев’яний знак, на якому красувався індіанський вождь у парадному пір’яному уборі. Під ним була намальована стріла із супровідним написом, таким вицвілим, що майже нечитабельним: «НАЙКРАЩІ ПІКТОГРАМИ ТУТ». І свіжіший допис, що його якийсь розумник вивів «меджик маркером» у текстовій хмарці, яка вилітала з рота вождя. «КЕРОЛІН АЛЛЕН СМОКЧЕ МІЙ ЧЕРВОНИЙ ХЕР».

Ця стежка була ширша, але Джек сюди прийшов не для того, щоб милуватися мистецтвом корінних народів США, тож він рушив далі. Сходження було не особливо небезпечне, але протягом кількох останніх років усі фізичні вправи Джека звелися до згинання ліктів у різноманітних барах. Подолавши три чверті шляху нагору, він захекався. Сорочка й обидві бандани потемніли від поту. Він опустив на землю кофр із гвинтівкою та вила, тоді похилився і взявся за коліна, доки зникли чорні цятки, що танцювали перед очима, а пульс більш-менш нормалізувався. Він прийшов сюди, щоб уникнути страшної смерті від того самого прожерливого раку шкіри, який убив його матір. Тож померти за таким заняттям від інфаркту міокарда — ото вже зла іронія.

Джек почав випрямлятися, тоді зупинився й примружив очі. У затінку під висним вибалком, заховані від руйнівного впливу негоди, виднілися графіті. Та якщо їх малювали діти, то вони вже давно померли, багато століть тому. На одному були зображені люди-палички зі списами-паличками, які оточували якогось звіра, мабуть, антилопу — принаймні щось таке рогате. На другому люди-палички стояли перед чимось на кшталт вігвама. І на третьому, вкрай збляклому, людина-паличка стояла над розпростертим тілом іншої людини-палички, тріумфально здіймаючи над головою списа.

«Піктограми, — подумав Джек, — і навіть не найкращі, якщо вірити великому вождю. Діти в дитсадочку і то краще б намалювали, та я помру, а вони ще довго тут бовванітимуть. Особливо якщо рак до мене добереться».

Від цієї думки він розлютився. Підібрав гострий уламок каменю і став молотити ним по піктограмах, поки не знищив.

«Ось вам, — подумав він. — Ось вам, мертві довбні. Вас нема, і я переміг».

Тоді йому сяйнула думка, що він починає божеволіти… або вже збожеволів. Джек відмахнувся й продовжив шлях угору. Діставшись до верхівки скелі, він побачив, що йому відкривається чудовий вид на парковку, сувенірну крамничку і позабиваний вхід до Мерісвіллської діри. Його візитер із татуйованими пальцями не був остаточно впевнений, що докучники таки сюди доїдуть, але якщо доїдуть, то Джек мав із ними розібратися. І «вінчестер» йому допоможе, у цьому Джек не сумнівався. Якщо вони не приїдуть, якщо просто повернуться до Флінт-Сіті, переговоривши з чоловіком, заради якого сюди дісталися, то на цьому робота Джека скінчиться. Так принаймні запевнив його візи­тер, Госкінз буде живий і здоровий. Без раку.

«А що як він бреше? Що як він дав рак, а забрати не зможе? І що як раку взагалі не було? Що як гостя не було? Що як ти просто збожеволів?»

Від цих думок Джек також відмахнувся. Відчинив кофр, дістав «вінчестер» і почепив приціл. Парковка і вхід у печеру постали перед ним, мов на долоні. Якщо докучники приїдуть, то будуть завбільшки з касу, яку він проминув на початку.

Джек заповз у затінок висної скелі (спершу подивившись, чи немає там змій, скорпіонів та іншої живності) і зробив ковток води — запивши нею пару пігулок з амфетаміном. На додачу — порція кокаїну з чотириграмової пляшечки, яку продав йому Коді (ніякої халяви, коли йдеться про колумбійський порошок). Тепер він сидів у звичайній засаді, як уже бувало дюжину разів протягом його кар’єри копа. Джек чекав, тримаючи «вінчестер» на колінах, час від часу поринав у дрімоту, але завжди й неодмінно був насторожі, готовий помітити будь-який рух. Так тривало, поки сонце не схилилося до обрію. Тоді він підвівся й поморщився через затерплі м’язи.

— Не прийдуть, — мовив він. — Принаймні не сьогодні.

«Ні, — погодився чоловік із татуйованими пальцями (або так уявив собі Джек). — Але ж ти будеш тут завтра, чи не так?»

Так, буде. Хоч цілий тиждень сюди навідуватиметься, як треба. Навіть місяць.

Він став спускатися, рухаючись вкрай обережно. Тільки вивернутої гомілки йому бракувало після стількох годин на пекучому сонці. Поклав гвинтівку в металеву скриню, глитнув трохи води з пляшки, яку лишив у салоні пікапа (а вона вже мало не на окріп перетворилася) і поїхав назад до траси. Цього разу він повернув на Тіппіт, де сподівався купити кілька предметів першої необхідності, найперше — сонцезахисний спрей. І горілку. Небагато, бо мав тепер певні обов’язки, але достатньо, щоб улягтись у своє гидке провисле ліжко й не думати про те, як йому в руку сунули того черевика. Господи, чому він узагалі поїхав до того блядського сараю в тауншипі Кеннінґ?

Повз нього промайнув Клод Болтон, який рушив у проти­лежному напрямку. Один одного вони не помітили.

— Гаразд, — сказала Лаві, коли Клод вирушив у дорогу й пропав з очей. — У чому річ? Що воно таке, про що мій хлопчик не мусить чути?

Наразі Юн не зважив на стару і звернувся до решти:

— Управління шерифа округу Монтґомері послало кілька помічників, щоб вони оглянули місця, які сфотографувала Голлі. І в тій закинутій фабриці, де на стіні свастика намальована, вони знайшли закривавлений одяг, звалений у купу. Серед цієї одежі була куртка санітара, а до неї пришита бирка «ВЛАСНІСТЬ КРПГ».

— Клініка розладів пам’яті Гейсмана, — сказав Гові. — Б’юсь об заклад, що коли протестують кров на одязі, то зразки належатимуть одній чи обом Говардовим дівчаткам.

— Плюс усі виявлені відбитки належатимуть Гіту Голмзу, — додав Алек. — Може, вони будуть розмиті, якщо він тоді вже почав перетворюватися.

— Або ні, — сказала Голлі. — Ми не знаємо, скільки триває процес перетворення, навіть те, чи ця тривалість щоразу однакова.

— У тамтешнього шерифа виникли питання, — сказав Юн. — Я відкараскався. А враховуючи те, із чим ми тут можемо мати справу, то, сподіваюся, відкараскався назавжди.

— Людоньки, припиніть говорити між собою і введіть мене в курс, — наполягла Лаві. — Будь ласка. Я тривожуся за мого хлопчика. Він ні в чому не винен, як і ті двоє чоловіків, а вони вже мертві.

— Я розумію ваше занепокоєння, — мовив Ралф. — Хвилиночку. Голлі, коли ти говорила з Бостонами дорогою від аеропорту, то розповідала їм про кладовища? Певно, не розповідала.

— Ні. Ти сказав — тільки найголовніше. Тож я так і зробила.

— Ой, стривайте, — сказала Лаві. — Придержіть кобилу. Коли я ще була малою і жила в Ларедо, то бачила один фільм про тих борчинь…

— «Мексиканські борчині проти чудовиська», — докинув Гові. — Ми теж його бачили. Міз Ґібні привезла із собою диск. На «Оскар» це кіно не тягне, та все одно цікаве.

— Це один із тих фільмів, де грала Розіта Муньйос, — підтвердила Лаві. — Cholita luchadora. Я та мої друзі — ми всі хотіли бути нею. Я навіть на Гелловін так одягнулася одного разу. Мати пошила мені костюм. Той фільм про cuco, лячний він був. Щось там про професора… чи вченого… точно не пам’ятаю, але El Cuco перейняв його обличчя, і коли luchadoras його зрештою вистежили, то він жив у склепі чи крипті на місцевому кладовищі. Так діло було?

— Так, — відповіла Голлі, — бо так ідеться в легенді, принаймні за іспанським переказом. Cuco спить із мертвими. Як і належить вампірам.

— Якщо це створіння справді існує, — сказав Алек, — то воно, безумовно, вампір. Йому потрібна кров, щоб перейти до наступної ланки в ланцюжку. Щоб цикл не спинявся.

І знову Ралф подумав: «Люди, ви самі себе чуєте?» Йому дуже подобалася Голлі Ґібні, але він також шкодував, що з нею познайомився. Завдяки їй у голові Ралфа розгорілася війна, а він так сильно прагнув перемир’я.

Голлі обернулася до Лаві.

— Та порожня фабрика, де поліція Огайо знайшла закривавлений одяг, розташована неподалік кладовища, на якому похований Гіт Голмз разом зі своїми батьками. Ще одну купу одягу знайшли в сараї біля кладовища, де поховані предки Террі Мейтленда. Тож питання стоїть так: чи є тут поблизу якийсь цвинтар?

Лаві замислилась. Усі чекали. Зрештою вона сказала:

— У Плейнвіллі є гробовище, та в Мерісвіллі — нічого такого. Чорт забирай, у нас тут навіть церкви немає. Була колись — Всепрощальної Богоматері, та вона згоріла зо два-дцять років тому.

— От срань, — пробурмотів Гові.

— А родинного могильника у вас немає? — спитала Голлі. — Інколи ж ховають у себе на ділянці, так?

— Ну, не знаю, як там в інших, — відказала стара, — та ми так ніколи не робили. Мої мамця і татусь поховані в Ларедо, і їхні мамці з татусями — також. Це далеко, аж в Індіані, звідки моя рідня емігрувала після Громадянської війни.

— А ваш чоловік? — спитав Гові.

— Джордж? Його рідня — з Остіна, там він і лежить, поруч зі своїми батьками. Я колись їздила туди на автобусі, його навідати, зазвичай на день народження, квіти привозила й усе таке. Та не була там відтоді, як заробила собі цю кляту ХОХЛ [239].

— Ну та й квит, — мовив Юн.

Лаві, здається, його не чула.

— Знаєте, а я співала, ще як дихалка була в нормі. І на гітарі грала. Після старших класів переїхала з Ларедо до Остіна, через музику. Південний Нешвілл, ось як його називають. Влаштувалася на роботу в паперову фабрику на Бразос-стрит і все чекала на великий прорив у «Каруселі», чи «Зламаній спиці», чи деінде. Чекала й листівки робила. Великого прориву так і не відбулося, та я вийшла заміж за виконроба. Тобто за Джорджа. І жодного разу про це не пошкодувала, аж поки він не вийшов на пенсію.

— Щось ми відійшли від теми, — сказав Гові.

— Нехай розповідає, — заперечив Ралф.

Він відчув знайоме легеньке тріпотіння, передчуття якогось відкриття. Воно ще не показалося з-за обрію, та вже наближалося.

— Продовжуйте, місіс Болтон, — попросив він.

Стара із сумнівом поглянула на Гові, та коли Голлі кивнула й усміхнулася, Лаві всміхнулася навзаєм, запалила ще одну сигарету й повела далі:

— Ну, то його зміна скінчилася, він отримав пенсію і пере­віз нас усіх сюди, галасвіта. Клоду тоді було лише дванадцять — він у нас пізно народився, коли ми вже давно поклали, що Господь не хоче нам дітей давати. У Мері­с­віллі Клоду ніколи не подобалося, він сумував за яскра­вими вогнями та своїми паскудними друзями — мій хлопчик завжди водився з дурними компаніями, собі на згубу. Я спершу теж це місто недолюблювала, та потім звик­ла й стала смакувати спокій. Коли старієш, то спокій — це майже все, що тобі треба. Може, ви мені зараз і не повірите, але згодом самі дізнаєтеся. І ця ідея про родинний могильник — не така вже й погана, як добре подумати. Може бути й гірше, ніж укластися в землю в себе на задвірку, та, ма’ть, Клод таки потягне мої кістки до Остіна, щоб я лежала поруч із чоловіком, як за життя. Мені однаково недовго лишилося.

Вона кашлянула, з огидою поглянула на сигарету і втовкла її до решти в переповнену попільничку. Недопалок озлоблено димів.

— Знаєте, чому ми опинилися в Мерісвіллі? Джорджу спало на думку вирощувати альпак. Коли вони померли, а це сталося невдовзі, він перейшов на златопудлів. Коли ви не в курсі, то златопудель — це схрещення золотистого ретривера й пуделя. Як гадаєте, іва-люція колись би ухвалила таку суміш? Я в цьому збіса сумніваюся. Але брат Джорджа вбив те йому в голову. Більшого дурня за Роджера Болтона ще світ не бачив, та Джордж гадав, що гроші вже в них у кишені. Роджер також переїхав сюди з родиною, і вони з братом стали партнерами. У всякому разі, цуценята златопудлів теж повиздихали, як і альпаки. У нас із Джорджем після того було трохи скрутно з грошима, але достатньо, щоб не померти з голоду. А от Роджер усі свої заощадження вклав у цю кляту пусту ідею. Тож він почав шукати роботу і…

Лаві замовкла, на обличчі почав вимальовуватися подив.

— Так що там із Роджером? — спитав Ралф.

— Трясця! — вигукнула Лаві Болтон. — Я стара, та це не виправдання. Воно ж увесь час було в мене під носом.

Ралф похилився вперед і взяв жінку за руку.

— Ти про що, Лаві? — звернувся він до неї на ім’я, як, врешті-решт, завжди робив у допитній кімнаті.

— Роджер Болтон і його два сини, кузени Клода, поховані менш як за чотири милі звідси, разом із чотирма іншими чоловіками. Чи, може, п’ятьма. І з тими дітьми, ясна річ, із близнюками, — Лаві повільно захитала головою з боку в бік. — Я так злилася, коли Клоду присудили шість місяців у Ґейтсвіллі за крадіжку. І мені було соромно. Розумієте, саме тоді він почав уживати наркотики. Але пізніше я розпізнала в цьому милість Божу. Бо якби він був тут, то пішов би з ними. Тато б не пішов, бо на той час у Джорджа вже було два серцеві напади, і він не міг, але Клод… так, він був би разом із ними.

— Де? — спитав Алек, також похилившись уперед й уважно дивлячись на стару.

— У Мерісвіллській дірі, — відповіла вона. — Там, де загинули ті чоловіки, де вони лежать і по сей день.

Як розповіла Лаві, усе відбулося так, як у тому розділі «Тома Сойєра», коли Том і Беккі заблукали в печері. Тільки Том і Беккі зрештою вийшли. А от близнюки Джеймісони, яким було всього по одинадцять, — ні. Не вибралися й ті, хто поліз їх рятувати. Мерісвіллська діра забрала їх усіх.

— То коли бізнес із златопудлями не вдався, ваш дівер пішов працювати туди? — спитав Ралф.

Лаві кивнула.

— Він іще раніше те місце досліджував, ті’ки не там, де публіка ходила, а з боку Ахіґи. Тож коли він туди прийшов шукати роботу, його одразу, як оком моргнути, і взяли — гідом. Він та інші гіди, вони водили вниз групи туристів, чоловік по дванадцять чи що. Це найбільша печера в усьому Техасі, але найпопулярніша її частина, яку народ особ­ливо прагнув побачити, це головна зала. Зала звуку, ось як вона називалася, через… як там її? Акустику. Бувало, стане гід на дні, то за чотириста чи п’ятсот футів [240] від стелі, і почне шепотіти собі «Присягу вірності» [241]. То люди нагорі кожне слово чули. Луна, здавалось, узагалі не вщухала. А ще стіни були розписані індіан­ськими малюнками, забула, як вони звуться…

— Піктограми, — підказав Юн.

— Точно. При вході видавали гасову лампу Колмена, щоб роздивлятися їх або сталактити, які зі стелі звисали. Ще там були спіральні залізні сходи, які вели до самого дна, чотириста сходинок чи навіть більше, усе кружляли й кружляли аж до низу. Не здивуюсь, як вони і досі там стоять, хоч сьогодні я б не ризикнула ними ходити. Там сиро, а залізо іржавіє. Єдиний раз, як я отими сходами спускалася, то в голові до чортиків запаморочилось, і це я навіть на сталактити не дивилася, як інші. Повірте мені, нагору я вже їхала на ліфті. Спускатись — це одне, та лиш повнісінька дурепа стане підніматися чотирма сотнями сходинок, як на те нема потреби. Дно печери простягалось на двісті чи навіть триста ярдів [242]. Там встановили кольорові ліхтарі, щоб підкреслити прожилки мінералів у камінні, був бар із наїдками і шість чи вісім проходів, що ними можна було гуляти. Усі вони якось називалися. Зараз уже докладно не згадаю, але була Мистецька галерея навахо, там — ще більше піктограм, потім Дияволів спуск і Зміїне черево, де треба було пригинатися аж до землі, а подекуди й повзти. Уявляєте?

— Так, — озвалась Голлі. — У-уф.

— То були основні. А від них відгалужувалося ще більше, тільки перекриті, бо Діра — то не єдина печера, а кілька дюжин, що спускаються все глибше й глибше, і деякі — так і не досліджені.

— І в них легко загубитися, — сказав Алек.

— Ще б пак. Так ось що сталося. Було два чи три такі отвори, які вели геть від проходу Зміїного черева, та їх не позабивали і не відгородили, бо повважали замалими й не стали перейматися.

— От тільки для близнюків вони були не замалі, — здогадався Ралф.

— Ось воно, яблучко, сер, і ви в нього поцілили. Карл і Келвін Джеймісони. Двійко курдуплів, які шукали собі пригод. Й одну таку знайшли. Вони були разом із групою, що вирушила до Зміїного черева, ішли одразу за мамою і татом у самому кінці, та коли група вибралася з проходу, малих уже не було. Батьки… ну, чого я буду вам розповідати, як вони на те зреагували? Мій дівер не водив тої групи, в якій опинилися Джеймісони, але записався в пошукову команду, що пішла по близнят. Маю таку здогадку, що навіть її очолив, та тепер уже не дізнаєшся.

— Його сини також взяли участь? — спитав Гові. — Кузе­ни Клода?

— Так, сер. Хлопці й самі працювали в Дірі, на неповну ставку, і прибігли одразу, як дізналися. Багато народу понабігало, бо новина поширилась, мов степова пожежа. Спершу здавалось, що проблем не буде. Люди з усіх отворів Зміїного черева чули, як хлопчики до них гукають, і знали напевно, у яку саме діру вони влізли, бо один із гідів посвітив ліхтариком і побачив маленьку пластикову фігурку вождя Ахіґи, що її містер Джеймісон купив одному сину в сувенірній крамничці. Ма’ть, випала з кишені, поки хлопець повз. Як я вже казала, крики було чутно, та жоден дорослий у той отвір не проліз. Навіть до іграшки не зміг дотягнутися. Пошуковці заволали, щоб хлопці йшли на звук їхніх голосів, а як не буде місця розвернутися, то най задкують. Почали світити в ті дірки, махати ліхтарями, і спершу здавалося, що голоси хлопців наближаються, та потім вони стали слабшати, стихати, аж поки зовсім не змовкли. Як спитаєте моєї думки, то малі взагалі не наближалися до виходу.

— Хитра акустика, — сказав Юн.

— Sí, señor. Тож потім Роджер сказав, що їм треба переходити на бік Ахіґи, який він вивчив на своїх дослідженнях, що вони звуть спі-лелогією. Коли вони туди дістали, то знову ясно як удень почули голоси хлоп’ят, вони плакали й волали, тож рятувальники взяли зі складу мотузку й ліхтарі та пішли їх витягати. Наче й добру справу робили, та натомість вона загнала їх у могилу.

— Що сталося? — спитав Юн. — Ви знаєте? Хоч хтось знає?

— Ну, як я вже казала, це справжній бісів лабіринт. Вони лишили одного чоловіка ззовні, щоб подавав мотузку й подовжував за потреби. То був Ев Брінклі. Невдовзі після того він поїхав геть із міста. До Остіна. Горем убитий… та хоч живий і міг ходити під сонцем. А інші… — Лаві зітхнула. — Ті вже сонця так і не побачили.

Ралф замислився про весь цей жах і на обличчях решти побачив те саме відчуття.

— Ев розмотував останні сто футів альпіністської мотузки, коли почув звук, який, за його словами, був схожий на вибух «вишневої бомби» [243], що її дитина поклала до ву-нітазу і закрила кришку. А відбулося, ма’ть, ось що: якийсь довбень стрельнув із пістолета, сподіваючись так вивести хлопчиків до рятувального загону, і стався обвал. І це не Роджер стріляв, на тисячу баксів можу закластися. Старий Родж багато в чому був дурнем, особливо щодо собак, та ніколи б не додумався палити з пістолета в печері, де рикошетом можна в що завгодно поцілити.

— Або від такого звуку може обвалитися шмат стелі, — докинув Алек. — Те саме, що стріляти з дробовика в горах, щоб накликати лавину.

— І їх завалило, — здогадався Ралф.

Лаві зітхнула й поправила канюлю, що з’їхала набік.

— Нє-а. Може, так було б навіть краще. Принаймні — швидше. Та люди у великій печері, у Залі звуку, чули, що вони кличуть на допомогу, як ті самі заблукалі хлоп’ята. На той час біля печери вже зібралося шістдесят чи сімдесят чоловіків і жінок, усі бажали долучитись до пригоди. Моєму Джорджу теж закортіло туди піти — усе ж таки в тій пастці опинилися його брат і племінники, і зрештою я не змогла втримувати його вдома. Пішла разом із ним, наглядати, щоб він не втнув якоїсь дурниці на кшталт полізти за ними. Тоді б він неодмінно загинув.

— І коли сталось це нещастя, — сказав Ралф, — Клод перебував у виправному закладі, так?

— У Ґейтсвіллській трудовій школі — так вона, певно, називалася, — та це й справді був виправний заклад.

Голлі вже давно дістала з наплічної сумки жовтий блокнот і тепер, похилившись над лінійованими аркушами, робила нотатки.

— На той час як ми з Джорджем дісталися Діри, уже посутеніло. Парковка там чимала, та на ній, чорти мене бери, усього кілька місць лишилося. Біля печери встановили великі ліхтарі на стовпах, туди й назад шугали люди і вантажівки, тож місцина скидалася на якийсь знімальний майданчик у Голлівуді. Ще одна група занурилася з боку Ахіґи, у них були ліхтарі на десяток батарейок, каски й такі дуті куртки на кшталт брон’жилетів. Вони пройшли за мотузкою аж до обвалу. Довгий шлях, подекуди через стоячу воду. Завал був серйозний. Вони всю ніч та ще на наступний ранок його розчищали, щоб пройти. А на той час народ у великій печері вже не чув криків заблукалих.

— Я так розумію, що ваш дівер із командою не стали чекати порятунку на протилежному боці обвалу, — сказав Юн.

— Ні, вони пішли. Роджер чи хтось інший, ма’ть, вирішили, що знають, як вийти назад до великої печери, або ж боялися, що стеля ще дужче обвалиться. Хтозна. Та вони лишили по собі сліди, принаймні на початку: позначки на стінах і сміття на підлозі, монети й обривки паперу. Один чоловік покинув навіть свою картку з боулінгу «Тіппіт Лейнз». Ще один удар — і він би виграв собі десяток безкоштовних раундів. Про це в газеті писали.

— Як Гензель і Ґретель лишали по собі хлібні крихти, — задумливо мовив Алек.

— А потім усе враз зникло, — сказала Лаві. — Просто посеред проходу. Усі позначки, монетки, паперові кульки. Щезло без сліду.

«Мов ті відбитки ніг в історії Білла Семюелза», — подумав Ралф.

— Другий рятівний загін іще трохи пройшов уперед, вони кликали й махали ліхтарями, та ніхто не озвався. Хлопака, що писав тоді статтю для Остінської газети, взяв інтерв’ю в кількох чоловіків із другого загону, то вони одне й те саме розповідали — перед ними простягалось забагато стежок, і всі вели вниз, деякі — в тупики, інші — до роззявин темних, мов колодязі. І вони не могли кричати через ризик накликати ще один обвал, та хтось таки крикнув і, ясна річ, шмат стелі обвалився. Саме тоді вони постановили забиратися звідти, поки живенькі й здоровенькі.

— Та пошуки, вочевидь, на одній спробі не спинилися? — спитав Гові.

— Звісно що ні, — Лаві вивудила з холодильника ще одну бляшанку кóли, луснула кришкою з вушком і проковт­нула половину за раз. — Не звикла сті’ки говорить, у роті пересохло, — вона поглянула на кисневий балон. — І ця штука теж майже скінчилася, та у ванні є ще один, лежить із моїми клятими медикаментами, — це на той випадок, як хтось із вас захоче його принести.

На це завдання визвався Алек Пеллі, і Ралф полегшено підмітив, що стара не стала запалювати чергову сигарету, поки міняла балони. Щойно приток кисню відновився, вона повела мову далі.

— За всі ці роки там перебувала ще дюжина рятувальних загонів, шукали аж до землетрусу сьомого року. Після того постановили, що це надто небезпечно. Усього три чи чотири бали за Ріхтером, та печери крихкі, самі розумієте. Зала звуку добре вистояла, хоч зі стелі відламалось кілька сталактитів. А от деякі інші проходи пообвалювалися. Знаю, що так звана Мистецька галерея — точно. Після того трусу Мерісвіллську діру закрили. Головний вхід заколотили й Ахіґу, ма’ть, теж.

На мить усі замовкли. Ралф не знав, що там решта, а сам він думав про те, як воно — повільно помирати, глибоко під землею та в темряві. Йому не хотілося про це думати, але він не міг собі нічим зарадити.

— Знаєте, що мені колись сказав Роджер? — мовила Лаві. — Не більш як за півроку до своєї смерті. Він сказав, що Мерісвіллська діра, ма’ть, спускається аж у самісінькеє пекло. Тобто це саме те місце, де ваш чужинець почуватиметься як удома, як гадаєте?

— Ані слова про це, коли повернеться Клод, — сказала Голлі.

— Ой, та він знає, — відказала Лаві. — То ж його рідня. Кузенів він не надто любив — вони були старші й дуже його цькували, та все одно родичі.

Голлі всміхнулася, але не звичною сяйною усмішкою — її очі не всміхалися.

— Певна, що знає, та не знає, що ми знаємо. Хай так буде й надалі.

Лаві, у якої втома вже межувала з виснаженням, сказала, що кухня буде замала для комфортної вечері на сімох, тож їсти доведеться на задвірку в, як вона висловилася, «гальтанці». Вона розповіла (і не без гордості), що Клод сам її збудував із набору, який придбав у «Хоум Депо».

— Спершу може бути трохи спекотно, але о цій годині вже зазвичай починає дути вітерець, і там є сітки від комах.

Голлі запропонувала старій пані піти полежати, а компанія хай сама лаштується до вечері надворі.

— Та ви ж не знаєте, що де лежить!

— Не турбуйтеся за це, — сказала Голлі. — Я собі на хліб заробляю пошуками всіляких речей, самі розумієте. І я певна, що ці джентльмени мені допоможуть.

Лаві здалася й покотила до себе в спальню, звідки почувся крекіт — від докладених зусиль, а потім — виск пружин у ліжку.

Ралф вийшов на ґанок, щоб зателефонувати Джинні, яка відповіла після першого ж гудка.

— Інопланетянин дзвонити додому [244], — весело сказала вона.

— Усе тихо?

— Окрім телевізора. Офіцери Рамадж і Трой дивляться «Наскар» [245]. Я тільки здогадуюсь, що вони зробили ставки, але знаю напевне, що вони поїли геть усі брауні.

— Яка сумна новина.

— О, ще заходила Бетсі Ріґґінз, немовлям похизуватися. Їй я цього так і не сказала, але малий дуже схожий на Вінс­тона Черчилля.

— Угу. Слухай, я гадаю, що хтось один, Трой чи Том, має лишитися на ніч.

— Я сподівалася, що лишаться обидва. Зі мною в ліжку. Можна буде пообійматися. Чи навіть попеститися.

— Чудова ідея. Тільки не забудь фоток наробити.

Наближалась автівка — Клод Болтон повернувся з Тіппіта з курячими обідами.

— І не забудь усе позамикати й увімкнути сигналізацію.

— Тої ночі ані замки, ані сигналізація не допомогли.

— А ти мене потіш і зроби, як прошу.

У цю саму мить чоловік, мов дві краплі води схожий на нічного гостя Джинні, вибирався зі своєї автівки. Від цього видовища Ралфові стало не по собі, наче в очах двоїлося.

— Гаразд. Ти щось дізнався?

— Важко сказати, — це так Ралф ухилявся від правди, бо дійсно вважав, що вони багато чого дізналися, але нічого хорошого. — Я спробую тобі пізніше зателефонувати, а зараз мені треба йти.

— Окей. Бережи себе.

— Неодмінно. Люблю тебе.

— І я тебе. І я не жартую — бережи себе.

Ралф спустився сходами, щоб допомогти Клоду з півдюжиною поліетиленових пакетів від «Придорожнього раю».

— Їжа вистигла, як я й казав. Та хіба вона мене слухає? Ніколи не слухала й ніколи не слухатиме.

— Згодиться.

— Підігріта курка завжди жорстка. І я взяв картопляне пюре, бо підігріта фрі — це неподобство.

Вони рушили до будинку. Біля сходів Клод зупинився.

— То ви з моєю ма’ добре поговорили?

— Так, — відповів Ралф і загадався, як йому вийти з цієї ситуації.

Виявилося, що Клод сам знайшов вихід.

— Мені не розповідайте. Той чувак наче як може читати мої думки.

— То ти в нього віриш? — спитав Ралф зі щирою ціка­вістю.

— Вірю, що та панна вірить. Та Голлі. А ще вірю, що минулої ночі тут справді хтось був. Тож про що б ви там не говорили, я цього чути не хочу.

— Може, воно й на краще. Але… Клоде? Я вважаю, що хтось один має лишитися на ніч з тобою і твоєю мамою. Певно, лейтенант Сабло погодиться.

— Передчуваєте біду? Бо я зараз нічого не відчуваю, окрім голоду.

— Не зовсім біду, — відповів Ралф. — Просто я подумав, що як станеться щось погане і знайдеться свідок, який скаже, що бачив чоловіка, дуже схожого на Клода Болтона, то в пригоді тобі буде коп, який зможе посвідчити, що ти не виходив із маминого будинку.

Клод замислився.

— Мабуть, не така вже й погана ідея. Тільки в нас немає гостьової кімнати чи чогось такого. Можна диван розкласти, але ма’ інколи встає серед ночі, як не може заснути, і йде до вітальні дивитися телевізор. Полюбляє тих нікчемних проповідників, які завжди криком вимагають пожертв на потреби церкви, — Клод раптом просяяв. — Та біля чорного входу в нас є матрац, і ніч буде тепла. Мабуть, і надворі можна заночувати.

— У «гальтанці»?

Клод вишкірився.

— Точно! Я цю крихітку сам збудував.

Голлі поставила курку під гриль на п’ять хвилин, і м’ясо чудово зарум’янилось. Усі семеро товаришів умістилися в бесідці (для візочка Лаві там був обладнаний покіт), і розмова зав’язалася приємна та жвава. Клод виявився ще тим оповідачем і ділився байками про свою барвисту кар’єру «працівника служби охорони» в «Прошу, джентльмени». Історії були смішні, аж ніяк не злі чи нетактовні, і ніхто не сміявся над ними дужче, ніж Клодова мама. Вона досміялася до ще одного нападу кашлю, коли Гові розповів, як один його клієнт, намагаючись зімітувати психічний розлад і домогтися таким чином неосудності, зняв у судовій залі штани й почав махати ними перед суддею.

Причин їхнього приїзду до Мерісвілла ніхто не зачіпав.

Лаві полежала перед вечерею зовсім недовго, тож коли вони поїли, вона оголосила, що повертається назад у ліжко.

— З їжею на винос брудного посуду небагато, — сказала вона, — а той, що є, я і зранку можу помити. З цим я, знаєте, управляюся прямо з візочка, хоч треба глядіти цей клятий кисневий балон, — вона обернулася до Юна: — Офіцере Сабло, ви певні, що вам надворі буде зручно? Шо як хтось почне лазити навколо будинку, як минулої ночі?

— Мем, я озброєний до зубів, — відповів Юн, — і тут надворі дуже затишно.

— Ну… то заходь усередину, коли забажаєш. Після півночі може піднятися сильний вітер. Задні двері ми замкнемо, але під olla de barro [246] є ключ, — вона показала на старий глиняний горщик, потім склала руки на своїх неабияких грудях і злегка вклонилася. — Ви — хороші люди, і я вдячна за те, що ви сюди приїхали і вчинили з моїм хлопчиком по справедливості.

З цими словами вона покотилася в будинок. А решта шестеро ще трохи посиділи надворі.

— Хороша вона жінка, — сказав Алек.

— Так, — погодилася Голлі. — Хороша.

Клод запалив «Тіпарілло».

— Копи на моєму боці, — сказав він. — Новий досвід. Мені до вподоби.

— Містере Болтон, у Плейнвіллі є «Волмарт»? — спи­тала Голлі. — Мені треба дещо прикупити, а я обожнюю «Волмарти».

— Немає, і це добре, бо ма’ теж їх обожнює, і я б її звідти не витягнув. Найподібніша до «Волмарту» крамниця в цих краях — це «Хоум Депо» в Тіппіті.

— Згодиться, — сказала Голлі й підвелася. — Ми вимиємо посуд, щоб Лаві вранці не клопоталась, а тоді поїдемо. Повернемося завтра, заберемо лейтенанта Сабло, а потім — додому. Мабуть, тут ми зробили все, що могли. Ти зі мною згоден, Ралфе?

Погляд Голлі підказав йому відповідь, тож детектив так і мовив:

— Звісно.

— Містере Ґолд? Містере Пеллі?

— Не можу не погодитись, — сказав Гові.

— З тутешніми справами покінчили, — підтакнув Алек.

Хоч вони зайшли до будинку всього хвилин через п’ят­надцять після того, як відбула Лаві, з її спальні вже лунав розкотистий храп. Юн наповнив раковину мильною водою, закотив рукави й почав мити ту невелику кількість посуду, яким вони скористалися. Ралф витирав, Голлі складала на місце. Надвечір промені були ще досить яскраві, і Клод лишився на задвірку з Гові та Алеком — пообходити ділянку і повиглядати сліди, що їх міг лишити вчорашній непроханий гість… якщо такий узагалі був.

— Я би не пропав, навіть якби приїхав сюди без зброї, — сказав Юн. — Коли я ходив у ванну кімнату місіс Болтон по кисневий балон, то мав пройти крізь її спальню, і стволів у неї вдосталь. На комоді — «ругер амерікан» із магазином 10 + 1, поруч лежить запасна обойма, а в кутку — гвинтівка «ремінгтон» 12 калібру, яка похилилася обіч «електролюкса». Не знаю, що там є в Клода, але він безумовно щось таки має.

— А хіба він не колишній в’язень? — спитала Голлі.

— Правда, — погодився Ралф, — та це — Техас. І, як на мене, він уже реабілітувався.

— Так, — сказала вона. — Цілком, атож?

— Я теж так вважаю, — відгукнувся Юн. — Здається, він зумів стати на правильний шлях. Я таке вже бачив, коли люди потрапляли до «АА» та «АН». Як усе виходить, то із залежними дива відбуваються. І все ж таки цьому чужинцю кращого обличчя годі шукати, правда? Враховуючи минуле Клода з продажем наркотиків і в’язничним строком, уже не кажучи про причетність до «Сімки сатани» [247], — хто б повірив, що його підставили?

— Террі Мейтленду ніхто не повірив, — гірко мовив Ралф, — а Террі був бездоганний.

Коли вони дісталися «Хоум Депо», уже сутеніло, а до «Інді­анського мотелю» добулись аж після дев’ятої вечора (під пильним поглядом Джека Госкінза, який вдивлявся крізь штори у своєму номері й навіжено потирав зашийок).

Вони занесли покупки в Ралфову кімнату й виклали на ліжко: п’ять ультрафіолетових ліхтариків із коротким рукі­в’ям (і запасними батарейками) і п’ять жовтих будівельних касок.

Гові взяв один ліхтарик і поморщився від яскравого пурпурового сяйва.

— І ця штука зможе виявити його слід? Його послід? — спитав він.

— Виявить, якщо він там є, — відповіла Голлі.

— Х-ха.

Гові кинув ліхтарик на ліжко, вдягнув каску й рушив до дзеркала на комоді, щоб себе оглянути.

— Вигляд у мене дурнуватий, — сказав він.

Ніхто не заперечив.

— То ми справді до нього поліземо? Принаймні спробуємо? Питання, до речі, не риторичне. Я просто намагаюся втовкмачити цей факт собі в голову.

— Я думаю, що залучити на свій бік Техаський дорожній патруль нам навряд чи вдалося б, — м’яко мовив Алек. — Що б ми їм сказали? Що покладаємо, наче в Мерісвіллській дірі ховається чудовисько?

— Якщо ми цього не зробимо, — сказала Голлі, — він і надалі вбиватиме дітей. Бо живе цим.

Гові обернувся до неї та заговорив майже обвинувальним тоном:

— І як ми туди потрапимо? Стара казала, що там усе закри­то щільніше, ніж спіднє в монашки. І якщо ми вже намірялись туди спускатися, то де мотузка? У «Хоум Депо» що, мотузки не продаються? Мають продаватися.

— Мотузка нам не знадобиться, — тихо відповіла Голлі. — Якщо він там, а в цьому я майже певна, то глибоко не заходив. По-перше, він боятиметься загубитись чи попасти під обвал. По-друге, я вважаю, що він заслаб. Наразі в його циклі має тривати стадія сплячки, а він натомість натужується.

— Через ті проекції? — спитав Ралф. — Ти так вважаєш?

— Так. Те, що бачила Ґрейс Мейтленд, те, що бачила твоя дружина… я думаю, що це були його проекції. Мабуть, неве­личка фізична частка таки перемістилася, — і тому у твоїй вітальні лишилися сліди, тому він зміг пересунути стілець і ввімкнути світло над плитою, — але недостатня, щоб на новому килимі зосталися відбитки. Такі дії мають його висна­жувати. На мою думку, повністю во плоті він показався лише раз — перед судом того дня, коли застрелили Террі Мейтленда. Бо він зголоднів і знав, що там буде чим поживитися.

— Був там во плоті, але на телевізійних відеозаписах зображення не лишилося? — спитав Гові. — Як вампір, що не відбивається в дзеркалі?

Він сказав це, сподіваючись почути заперечення, та Голлі лиш підтвердила:

— Точно.

— То ви вважаєте його надприродним. Надприродним створінням.

— Я не знаю, що він таке.

Гові зняв каску й кинув її на ліжко.

— Здогадки наосліп. Ось і все, що ви маєте.

Голлі ранила ця фраза, вона не знала, що відповісти. А також, здавалося, не зауважила того, що помітили і Ралф, і Алек. Говард Ґолд боявся. Як діло піде не в лад, то не буде жодного судді, щоб висунути йому заперечення. І перегляду судової справи теж годі домагатися.

— Мені й досі важко сприймати на віру всі ці легенди про El Cuco і перевертнів, — сказав Ралф, — але якийсь чужинець таки був, цьому я вже вірю. Через зв’язок з Огайо і через те, що Террі Мейтленд просто не міг перебувати у двох місцях одночасно.

— Тут наш чужинець облажався, — сказав Алек. — Він не знав, що Террі збирається відвідати ту конференцію в Кеп-Сіті. Більшість його цапів-відбувайлів були подібні до Гіта Голмза й алібі мали діряве, наче марля.

— Щось тут не збігається, — мовив Ралф.

Алек підняв брови.

— Якщо він перейняв від Террі… не знаю, як це сказати. Спогади, ясна річ, але не тільки спогади. Щось на кшталт…

— Ландшафтної карти його свідомості, — тихо підказала Голлі.

— Окей, назвемо це так, — погодився Ралф. — То я можу повірити, що він міг дещо пропустити, як прихильники швидкісного читання пропускають деталі, коли прожогом поглинають книжку, але для Террі та конвенція мала бути визначною подією.

— Тоді чому cuco все одно… — почав Алек.

— Може, так йому треба було, — відказала Голлі.

Вона взяла ліхтарик і посвітила ним на стіну. Промінь вихопив примарний відбиток долоні якогось колишнього пожильця. Ралф подумав, що краще б цього не бачив.

— Може, він надто зголоднів, щоб чекати кращої нагоди, — додала вона.

— А може, йому було байдуже, — сказав Ралф. — Серійники інколи доходять до таких крайнощів, незадовго перед тим, як їх упіймають. Банді, Спек, Ґейсі… зрештою всі вони увірили, що самі собі хазяї. Богоподібні. Стали необачні й переоцінили свої сили. Та не скажеш, щоб наш чужинець дуже себе переоцінив, правда? От подумайте. Ми хотіли привести Террі на досудове слухання, потім — до справжнього суду за вбивство Френка Пітерсона попри все, що було нам відомо. Ми були переконані, що його алібі виявиться фальшивкою, яким би залізним воно не видавалося.

«І десь углибині я досі в це вірю. Бо альтернативний варіант перекидає з ніг на голову все, що я знав про цей світ».

Ралфа немов охопила лихоманка, у шлунку стало млосно. Як адекватна людина у двадцять першому столітті могла повірити в існування якогось перевертня? Якщо зважити на чужинця Голлі Ґібні, її El Cuco, то карта бита! Всесвіту краю немає.

— Він уже не такий необачний, — тихо сказала Голлі. — Після вбивства він звик місяцями сидіти на одному місці й перетворюватися. І рушати далі тільки тоді, коли перетворення завершиться чи буде добігати кінця. Я так вважаю, спираючись на те, що встигла прочитати й дізнатися в Огайо. Але звичний перебіг було порушено. Йому довелося тікати з Флінт-Сіті, щойно той юнак довідався, що хтось живе в нього в сараї. Він знав, що туди приїде поліція. Тож перебрався сюди раніше строку, щоби бути ближче до Клода Болтона. І знайшов собі ідеальну домівку.

— Мерісвіллську діру, — сказав Алек.

Голлі кивнула.

— Але він не знає, що ми знаємо. У цьому наша перевага. Клод знає, що там поховані його кузени й дядько, це правда. Але Клоду невідомо те, що чужинець залягає в сплячку на могильниках або десь поблизу, і бажано, щоб там лежали родичі людини, на яку він перетворюється чи з образу якої виходить. Я певна, що саме за цими правилами він і живе. Має так жити.

«Бо тобі так хочеться», — подумав Ралф. Та все одно не міг знайти слабину в її логіці. Тобто якщо прийняти базовий постулат про надприродну істоту, яка має жити за певними правилами — може, за традицією, може, через якісь невідомі потреби, що ніхто з них не зможе осягнути.

— А звідки нам знати, що Лаві йому не розкаже? — спитав Алек.

— Не розкаже, — відповів Ралф. — Мовчатиме заради його ж блага.

Гові взяв і собі ліхтарик і посвітив ним на торохкот­ливий кондиціонер, цього разу вихопивши розсип спектрально-сяйливих відбитків пальців. Він вимкнув ліхтар і мовив:

— А що як у нього є помічник? Скажіть мені на милість. У графа Дракули був хлоп на ім’я Ренфілд. У доктора Франкенштейна — горбун Ігор…

— Поширена хибна думка, — відгукнулася Голлі. — В оригінальній екранізації «Франкенштейна» помічника доктора насправді звали Фріцом, його грав Двайт Фрай. Пізніше Бела Луґоші…

— З виправленням погоджуюсь, — сказав Гові, — але питання залишається: що як в аутсайдера є спільник? Людина, якій наказали відстежувати ситуацію і нас? Це ж логічно? Навіть якщо він не знає, що ми в курсі щодо Мерісвіллської діри, та знає, що ми в безпосередній і незручній для нього близькості.

— Розумію, про що ти, Гові, — погодився Алек, — але зазвичай серійники — одинаки, і найдовше на волі лишаються саме ті, хто не сидить на місці. Є винятки, та я не думаю, що наш хлопака до них належить. Він із Дейтона перескочив у Флінт-Сіті. А якщо відстежити його маршрут до Огайо, то, певно, можна натрапити на вбитих дітей у Тампі, штат Флорида, або Портленді, штат Мейн. Є така африканська приказка: «Найшвидше подорожує той, хто подорожує наодинці». І, з практичного погляду, кого б він найняв на таку роботу?

— Якогось психа, — сказав Гові.

— Окей, — втрутився Ралф, — але де? Він що, просто зупинився в «Психах напрокат» і вибрав собі одного?

— Гаразд, — мовив Гові. — Він сам, коцюрбиться в Мерісвіллській дірі й чекає, поки ми прийдемо та його схопимо. Витягнемо на сонце, чи проткнемо серце кілком, чи все одразу.

— У романі Стокера, — сказала Голлі, — коли піймали Дракулу, то йому відрізали голову й напхали рот часником.

Гові кинув ліхтарик на ліжко і сплеснув руками.

— Теж згодиться. Заїдемо в «Шопвелл» і прикупимо трохи часнику. І різницький ніж, бо ж ми забулися купити в «Хоум Депо» ножівку.

— Я думаю, що цілком вистачить і кулі в лоба, — сказав Ралф.

На мить усі замислились і сиділи мовчки, нарешті Гові заявив, що йде спати.

— Але перед тим мені хотілося б дізнатися, які в нас плани на завтра.

Ралф чекав, що адвоката на цю тему просвітить Голлі, але натомість вона поглянула на Ралфа. Андерсона вразили й зворушили мішки в неї під очима та зморшки, що з’явилися в куточках губ. Ралф і сам уже втомився, але Голлі Ґібні була виснажена і наразі трималася тільки на голих нервах. А зважаючи на її нівроку стриману особистість, це, мабуть, було схоже на прогулянку босоніж по шипах. Чи по битому склу.

— До дев’ятої ранку — нічого, — відказав Ралф. — Нам усім потрібно поспати годин вісім щонайменше, а як вийде — то й більше. Потім ми збираємося, здаємо номери, їдемо до Болтонів і забираємо Юна. Звідти — до Мерісвіллської діри.

— У протилежному напрямку, якщо Клод має думати, наче ми поїхали додому, — уточнив Алек. — Інакше він здивується, чого ми не повернули назад на Плейнвілл.

— Окей, скажемо Клоду й Лаві, що нам спершу треба в Тіппіт, бо… м-м-м, не знаю, бо треба щось іще купити в «Хоум Депо»?

— Слабенька відмазка, — визнав Гові.

— Як звали того копа, який приїздив поговорити з Клодом? Пам’ятаєш? — спитав Алек.

Отак одразу Ралф не пригадав, але всі нотатки у справі мав із собою на айпеді. НÍчого уклад роботи міняти, навіть якщо ганяєшся за бабаєм.

— Його звали Овеном Сайпом. Молодший сержант Овен Сайп.

— Окей. Скажеш Клоду і його мамці — а це те саме, що сказати чужинцю, якщо він справді може читати думки Клода, — що тобі зателефонував молодший сержант Сайп і повідомив, що в Тіппіті шукають чоловіка, за описом схожого на Клода. Через пограбування, чи викрадення автомобіля, чи вторгнення в чужу оселю. А Юн може підтвердити, що Клод усю ніч був удома…

— Як же він підтвердить, якщо спав у «гальтанці»? — спитав Ралф.

— Хочеш сказати, що він би не почув, як Клод свою автівку заводить? Цій колимазі ще два роки тому треба було глушник замінити.

Ралф усміхнувся.

— Таки так.

— Окей, то ми скажемо, що їдемо в Тіппіт усе перевірити, і якщо не отримаємо ніяких наводок, то летимо назад у Флінт-Сіті. Згода?

— Згода, — сказав Ралф. — Тільки треба пересвідчитись, щоб Клод не вгледів цих бісових ліхтариків і касок.

Минула одинадцята вечора, а Ралф усе лежав на провис­лому ліжку у своєму номері, розуміючи, що треба вже вимикати світло, та все одно цього не робив. Він устиг зателефонувати Джинні й пробазікав із нею майже півгодини: трохи про справу, трохи про Дерека, здебільшого — незначущі нісенітниці. Після того він спробував ввімкнути телевізор, сподіваючись, що нічні проповідники Лаві Болтон спрацюють як снодійне чи принаймні стишать ту невпинну щурячу крутанину думок у нього в голові, але побачив на екрані тільки повідомлення зі словами: «НАША СУПУТНИКОВА МЕРЕЖА НАРАЗІ НЕ ПРАЦЮЄ, ДЯКУЄ­МО ЗА РОЗУМІННЯ».

Він уже потягнувся до лампи, коли у двері тихо постукали. Ралф перетнув кімнату, потягнувся до ручки, потім передумав і зазирнув у вічко. Як виявилось, марно, бо воно було заліплене брудом або ще чимось.

— Хто там?

— Я, — сказала Голлі тихим, як і її стук, голосом.

Ралф відчинив. Футболка вибилася в неї зі штанів, а піджак від костюма, що вона його накинула від нічної прохолоди, комічно звисав з одного плеча. Вітер посилився й куйовдив її коротке сіре волосся. У руках вона тримала айпед. Раптом Ралф збагнув, що вийшов до неї в сімейних трусах і що ширінька неодмінно трохи роззявилась. Він згадав, що вони казали про таке в дитинстві: «Хто тобі видав ліценцію на продаж хот-догів?»

— Я тебе розбудила, — сказала Голлі.

— Ні. Заходь.

Вона завагалася, потім переступила поріг і сіла на єдиний стілець, на якому Ралф склав свої штани.

— Голлі, тобі треба поспати. У тебе дуже втомлений вигляд.

— Так і є. Та інколи, здається, що більше я втомлююсь, то важче мені заснути. Особливо якщо нервую або чимось переймаюся.

— Не пробувала «Ембієн»?

— Його не рекомендують вживати з антидепресантами.

— Зрозуміло.

— Я провела невеличке дослідження. Інколи це допомагає мені заснути. Почала з газетних статей про трагедію, що нам її описувала мати Клода. Матеріалу багато й передумов — також. Я подумала, що тобі буде цікаво.

— Це нам стане в пригоді?

— Мабуть, так.

— Тоді цікаво.

Він рушив назад до ліжка, а Голлі так і лишилась на краєчку стільця, стуливши коліна.

— Гаразд. Лаві постійно говорила про бік Ахіґи й зауважила, що один із близнюків Джеймісонів випустив із кишені пластикову фігурку вождя Ахіґи, — вона відкрила айпед. — Це було знято в 1888 році.

На фотографії коричневих тонів було зображено профіль благородного на вигляд чоловіка з корінних народів США. По спині стелився традиційний головний убір із пір’я.

— Деякий час вождь жив із малою групою навахо в резервації Теґуа біля Ель-Пасо, потім одружився на жінці білої раси та переїхав спершу до Остіна, де з ним погано обходилися, а тоді — у Мерісвілл, де його прийняли до громади після того, як він обрізав волосся і перейшов у християнську віру. У них із дружиною було трохи грошей, і вони відкрили Мерісвіллський торговий дім. Який пізніше став «Індіанським мотелем і кафе».

— Любий серцю рідний дім, — мовив Ралф, оглядаючи пошарпану кімнату.

— Так. Ось вождь Ахіґа в 1926-му, за два роки до смерті. Тоді він вже змінив ім’я на Томаса Гіґґінза.

Вона показала другий знімок.

— Срань небесна! — вигукнув Ралф. — Я подумав було, що він повернувся до свого коріння, та сталось радше навпаки.

Той самий благородний профіль, але тепер ближча до об’єктива щока була поорана зморшками, а пір’ястий убір зник без сліду. Колишній вождь навахо надягнув окуляри без оправи, білу сорочку й краватку.

— Окрім того, що він управляв єдиним успішним бізнесом у Мерісвіллі, саме вождь Ахіґа, чи то пак Томас Гіґґінз, знайшов Діру й організував там перші екскурсії. І вони були досить популярні.

— Але печеру назвали на честь міста, а не нього, — сказав Ралф. — І не дивно. Він міг бути християнином та успішним бізнесменом, та в очах громади так і лишився червоношкірим. І все одно, гадаю, що місцеві ставилися до нього краще, ніж християни Остіна. Тут їм треба віддати належне. Продовжуй.

Голлі показала Ралфу ще один знімок. На ньому був де­рев’яний вказівник із намальованим вождем Ахіґою в пір’я­ному головному уборі й написом зі стрілкою під малюнком: «НАЙКРАЩІ ПІКТОГРАМИ ТУТ». Голлі розчепірила пальці, щоб збільшити зображення, і Ралф побачив стежку, яка стелилась між камінням.

— Печеру назвали за містом, — сказала вона, — але вождя теж не забули — Ахіґів вхід далеко не такий красивий, як Зала звуку, та виводить безпосередньо до неї. Через Ахіґу працівники заносили обладнання й продукти, і це був запасний аварійний вихід.

— Саме ним користувались рятувальні загони, сподіваючись знайти альтернативний шлях, що виведе їх до дітей?

— Правильно, — Голлі похилилася вперед, очі зася­яли. — Головний вхід не просто забили дошками, Ралфе. Його залили цементом. Не хотіли, щоб іще більше дітей погубилося. Вхід Ахіґи, цей чорний хід, також заколотили, але в жодній статті я не зустрічала інформації, що його зацементували.

— Але це не означає, що так і є.

Голлі нетерпляче махнула головою.

— Знаю, та якщо не зацементували…

— То саме так він туди й пробрався. Аутсайдер. Так ти вважаєш.

— Треба спершу піти туди, і якщо побачимо сліди вторг­нення…

— Зрозумів, — відказав Ралф, — так і зробимо. Хороший план. А ти збіса добрий детектив, Голлі.

Опустивши погляд, вона подякувала, голос звучав несміливо, як у жінки, що не знає, як правильно реагувати на компліменти.

— Це дуже ласкаво з твого боку.

— Ніяка це не ласка. Ти краща за Бетсі Ріґґінз і набагато краща за те порожнє місце на ім’я Джек Госкінз. Він скоро має вийти на пенсію, і якби я розпоряджався робочими місцями, то саме ти отримала б його посаду.

Голлі захитала головою, та все одно всміхалася.

— Утікачі з-під застави, викрадені автівки та загублені песики — цього мені вистачить. Я не хочу брати участь у розслідуванні чергового вбивства.

Ралф підвівся.

— Час тобі повертатися до себе в номер і заплющувати очка. Якщо ти ні в чому не помилилася, то завтра на нас чекає день у стилі Джона Вейна [248].

— За хвилинку. Я не тільки через це прийшла. Краще сядь.

Хоч зараз Голлі була набагато сильніша, ніж того дня, коли їй випала величезна й щаслива удача познайомитися з Біллом Годжесом, вона все одно ще не звикла вказувати людям, що їм варто змінити поведінку чи що вони абсолютно й цілковито помиляються. Та, молодша, жінка була переляканою, забитою мишкою, яка інколи думала, що найкращий спосіб позбавитися відчуття жаху, неадекватності та неугавного сорому — це суїцид. Протягом усього того дня, коли Білл присів поруч із нею за похоронним бюро, у яке вона просто не мала сил зайти, її огортав гострий смуток, наче вона втратила щось неймовірно важливе. Не просто сумочку чи кредитку, а саме життя, яким би вона могла жити, якби все було трохи інакше, якби Бог заклав у її систему хоч на дрібку більше якогось важливого хімічного елемента.

«Схоже, ти дещо загубила, — сказав тоді Білл, хоч насправді він нічого не казав. — Ось, поклади собі назад до кишені».

Тепер Білл помер і поруч був чоловік, багато в чому схожий на Білла: розумом, рідкісними спалахами доброго гумору та, що найголовніше, завзяттям. Голлі була певна, що він би сподобався Біллу, бо детектив Ралф Андерсон так само вважав, що кожну справу треба доводити до кінця.

Але були й відмінності, не лише те, що Ралф був на три­дцять років молодший від Білла, коли той помер. Ралф припустився жахливої помилки, привселюдно заарештувавши Террі Мейтленда, і тільки потім усвідомив справжні масштаби цієї справи. Це — лиш одна з відмінностей і, певно, не найважливіша, як би він цим тепер не переймався.

«Господи, допоможи мені сказати йому те, що треба сказати, бо це — мій єдиний шанс. І хай він мене почує. Прошу, Господи, хай він мене почує».

— Щоразу, як хтось із вас говорить про чужинця, то це завжди умовний спосіб, — сказала вона.

— Я не певен, що розумію тебе, Голлі.

— А я гадаю, що розумієш. «Якщо він існує. Припустімо, що він існує. За умови, що він існує».

Ралф мовчав.

— До інших байдуже, але мені треба, щоб повірив ти, Ралфе. Треба, щоб ти повірив. Я вірю, але одної мене замало.

— Голлі…

— Ні, — гаряче відказала вона. — Ні. Вислухай мене. Розумію, схоже на маячню. Але чи ідея про El Cuco для тебе більш незбагненна, ніж усі ті страшні речі, які кояться у світі? Я не про стихійні лиха чи нещасні випадки, я говорю про вчинки деяких людей. Чи не був Тед Банді просто різновидом El Cuco, перевертнем, який вдягав одне обличчя перед своїми знайомими, а друге — перед жінками, яких убивав? Останнє, що бачили ті жінки, — це те друге обличчя, внутрішнє, обличчя El Cuco. І він не один. Вони поміж нас. Ти це знаєш. Вони наче прибульці. Чудовиська поза межами нашого розуміння. І в них ти віриш. Запроторив декількох за ґрати, може, навіть був присутній на страті.

Ралф мовчав і міркував над почутим.

— Дозволь поставити тобі одне запитання, — попросила Голлі. — Припустимо, що саме Террі Мейтленд убив ту дитину, відкусив від неї шмат плоті, встромив у неї гілку. Чи був би він для тебе менш незбагненний, ніж те ство­ріння, що ховається в печері? Чи міг би ти сказати: «Я розумію темряву і зло, які ховаються за маскою дитячого спортивного тренера і доброго члена міської громади. Я точно знаю, що спонукало його на вбивство»?

— Ні. Я арештовував чоловіків, які накоїли жахливі речі, й одну жінку, яка втопила у ванні власну дитину, але я ніколи не розумів їх. Здебільшого вони самі себе не розуміють.

— Не більше, ніж я розумію, чому Брейді Гартсфілд задумав вчинити на концерті самогубство й забрати із собою більше тисячі невинних дітей. Я прошу, щоб ти зробив одну просту річ. Повірив у це. Хоч на найближчу добу. Можеш?

— А ти зможеш заснути, якщо я погоджуся?

Вона кивнула, ні на мить не відриваючи від нього погляду.

— Тоді я вірю. Принаймні протягом наступної доби я віритиму, що El Cuco існує. Чи є він у Мерісвіллській дірі, чи немає, але він існує.

Голлі видихнула й підвелася. Розтріпане вітром волосся, піджак від костюма звисає з плеча, футболка вибилася з-за пояса. Ралф подумав, що вона має милий і водночас дуже вразливий вигляд.

— Добре. Я йду спати.

Ралф провів її до дверей і відчинив. Коли Голлі вийшла за поріг, він сказав:

— Всесвіту краю немає.

Вона похмуро глянула на нього.

— Правильно. Краю немає цій прибитій штуці. Добраніч, Ралфе.