Айхо, або Подорож до початку

Розділ 9

На вулиці я з полегшенням зітхнув. Очі тішило блискуче широке плесо Ратоки, що скоро віднесе подалі звідси і поближче до діда Радо. Я дивився на піратський корабель, який здавався найгарнішим у світі. Він допоможе здійснити мрію. Шанталія видавалась казковим містом, з чудовими будівлями, з красивими садами, можливо, там є ліси, і ми з дідом ходитимемо на полювання. Радо познайомить із друзями, такими ж хоробрими, мудрими і всезнаючими. Я заплющив очі і, здавалося, перенісся у вигаданий світ далекої і одночасно близької Шанталії. Але шум, що доносився з корабля, безцеремонно повернув до реальності. Я знову опинився на ненависній піратській землі. Потрібно встигнути забрати радика.

У кімнаті на ліжку лежала торбина, яку відібрали пірати, та новенький, підшитий зсередини хутром, плащ. Здогадавшись, хто міг це принести, я ще раз в думках подякував Астрі. Присвиснувши, викликав малого і вже хотів запхати в торбину, але рука намацала дбайливо складені припаси їжі. Усміхнувшись, я відламав шматок хліба і простягнув радику.

— Знаю, друже, ти не в захваті від таких харчів. Дочекаємось, доки потрапимо на корабель, а там, напевно, є гризуни, от тоді і поласуєш.

Радик слухняно застрибнув до торби. Подарований плащ приємно зігрівав тіло й душу.

В галасливій корабельній метушні кипіли приготування. Сито стогнали переповнені бочки під дужими піратськими руками. Тріщали натягнуті троси, скрипіли канати. Гучні вигуки, піратська лайка і нестримний сміх бурхливими хвилями перекочувались з одного кінця корабля в інший. Я, як м’ячик, не міг знайти собі місця, постійно комусь заважав. То справа, то зліва сипались штурхани.

— Не плентайся під ногами, мошкаро! — кричали роздратовані пірати.

Зацькований, я забився, як комаха, у щілину між двома велетенськими ящиками. Радик, відчуваючи паскудний настрій, обережно визирнув із сумки і похапцем лизнув мій похнюплений ніс. От якби ще раз побачити Астру. Поговорити наостанок. Але слабкодухі сентиментальні думки розсипалися попелом по вітру. По трапу корабля, як худобу, зганяли змордованих невільників. Замурзані, обшарпані чоловіки, гримаючи кайданами, покірно плелись, не звертаючи уваги на обридлі стусани і удари наглядачів. Обезсилені простоволосі жінки тулили до грудей заплаканих дітей. Гіркі сльози, кров та піт змішались у в’їдливий нудкий запах. Подих забивало від обурення, відчаю, безсилля… Прикутий до жахливої картини, я забув про власні страхи. Відчував, як щось жагуче, немов розпечене, підіймається з середини. Але черговий безцеремонний штурхан змусив відвести палаючий погляд від нещасних і втупитись у пірата. Груба рука бандита, що замахнулася, несподівано опустилася:

— Коли останнього раба зачинять у трюмі, візьмеш ганчірку і начистиш до блиску палубу! Чи думаєш, з тобою будуть носитися, як з королем? Відпрацюєш! — і жбурнув мокру шмату до ніг.

Невеселі думки повернулись на берег. Лише б Астрі вдалося звільнити сифона, щоб друг не залишився на потіху жахливому Фаросу.

Підняли вітрила, і вітер затріпотів в кольоровій парусині, наче наспівуючи: «Айхо, усе буде добре». Поселення віддалялось. Та Астра так і не з’явилась.

Неймовірної краси пейзажі відволікали від тривожних думок. Підніжжя зелених гір тонули у темних непрозорих водах Ратоки. Корабель йшов, наче в тунелі. З обох боків височіли вкутані дрімучим лісом гірські схили, вершини яких ховалися в сірих рваних хмарах. Немов чорне дзеркало, ріка відбивала сивину непривітного неба. Вітер, що вихопився нізвідки, шмагав в обличчя, і я в думках ще раз подякував Астрі за плащ.

Нарешті згадав про ганчірку, що валялася під ногами. Вирішив хоч чимось зайнятися і таки надраїти кляту палубу. Сховав торбу та радика за бочками і взявся за роботу.

— Потерпи, малий, недовго тобі нудьгувати. Скоро стемніє, зможеш вийти на полювання.

З трюму вийшло двоє піратів. Бандити тягнули за собою налякану в сльозах жінку, а за нею замурзаного хлопчину-підлітка, який вперто пручався і щось вигукував. На розбитій губі малого запеклася багряна цівочка крові.

— Цей шмаркач посмів на мене замахнутися! — роздратовано вигукнув пірат. — Я хотів трохи порозважатися з задрипанкою, а недорослик накинувся, як скажений лах. Потрібно провчити обох. То й тим, хто лишився в трюмі, наука.

— По двадцять батогів! Обом! — виніс суворий вирок інший бандит.

Пірати хвацько прив’язали руки бідолахам і підвісили їх до перекладини. Я не відразу роздивився, що шкіра хлопця і жінки відливала золотими оливками і, можливо, якби не бруд, сяяла б зеленувато-жовтою засмагою.

— Стійте! Що ви робите?! — крикнув я.

Пірати здивовано зиркнули. Кривоногий піратський недомірок, сплюнувши на землю, з презирством вигукнув:

— Що ти там пищиш, малечо?! Думаєш, якщо на корабель посадив Фарос, то не скину, як черв’яка, в річку, щоб двоголова хапука поласувала м’ясцем!

— А ти не думаєш, — в тон пірату вигукнув я, аж злякавшись власної нахабності, — що я — той, хто підкорює звірів, можу викликати хапуку, і вже твоїми тельбухами поласує потвора! Відпустіть їх негайно, а то…

— А то що?! — схопив кривоногий мене зашкамарки, і, як лантуха, потягнув до гурту.

Я безнадійно пручався, кричав, щоб відпустили, але даремне.

Знайоме пронизливе сичання розкраяло повітря. На палубу вихором увірвався сифон, збиваючи з ніг ошелешених піратів. Роззявленою пащекою, з якої стирчали три ряди гострющих зубів, велет загарчав в обличчя кривоногому:

— А-а-а-а-а-а! Що це за потвора?! — запищав бандит, як останнє дівчисько, захищаючись мною, мов щитом.

— Це сифон — один із синів двоголової хапуки, — нахабно збрехав я. — Я ж попереджав! Тепер накажу звірові роздерти вас на шматки, якщо не відв’яжете жінку з хлопчиком!

Повалені на палубу пірати, поволі оговтались і тіснились по кутках. З острахом зиркали то на мене, то на звіра, якого бачили вперше.

— А ти хоробрий, не часто зустрінеш таких! — несподівано почув я за спиною.

На палубі з’явився капітан. На відміну від решти, він не здався наляканим. Обвітрене, ще молоде обличчя, маскою незворушного спокою дивилось на мене.

— Ми начулись про тебе, повелителю звірів, — без особливого трепету продовжував капітан, — І переконалися в могутності! Ми, як і ти, хочемо спокійно доплисти до Сакарії. Та зрозумій, це ти пливеш з нами, а не ми з тобою, і які порядки у нас — вирішувати не тобі! Та я піду назустріч: ці раби не будуть покарані. Але затям, для нас вони залишаються рабами! Накажи звірові відлетіти і давай краще поговоримо, як поєднати твої знання з корабельною справою.

Пірат закінчив і спокійно чекав відповіді. Я, вражений, мовчав. Нарешті зі мною говорили, як з вільною людиною, а не як з рабом.

Сифон дивився темно-медовими очима. Вивільнившись із цупких обіймів пірата, я підійшов до друга і, не втримавшись, обійняв. Бандити вражено ахнули!

— Астра таки звільнила тебе, — розчулено прошепотів я в шершаве вухо звіра, — тепер ти вільний, друже… Я так не хочу розлучатися, але… мушу… — сифон жалісно засичав. — Повертайся до зграї, повертайся в ліс… Лети. Чуєш, лети! — вже вигукнув я, і звір, шумно розмахуючи крилами, здійнявся в небо, чим знову налякав забобонних піратів.

— Дякую, друже! Ти вільний! Лети!

Сифон зробив у небі ще одне коло і подався на Схід. Декілька днів, і він повернеться додому. В той момент хотілось бути на місці крилатого друга…

— Я — Ракун-Саро, капітан корабля! — повернув до реальності гучний впевнений голос.

— Я — Айхо.

— Відв’яжіть рабів і поверніть до трюму! — наказав корсар підлеглим.

Пірати ще довго з острахом підіймали голови, вдивляючись в небо. А високий, підтягнутий капітан, хоча не такий кремезний, як інші пірати, підійшов впритул. На голому, як річковий валун черепі, красувалось загадкове татуювання. На всю щоку тягнувся шрам, який робив пірата ще суворішим. Ще молодий ватажок вправно справлявся з командою, яка беззаперечно підкорялась його авторитету. Широкі багряно-червоні штани Ракун-Саро, як я згодом дізнався, виказували колишнього раба. А плетений пурпуровий пояс пояснював, що він капітан. Дивний же цей корсар.

Наступні дні на кораблі відрізнялися від проведених в поселенні. Сповнені свободою і радістю пізнання нового, вони потроху примушували забути, що я серед піратів, і що в трюмах повно нещасних невільників. Я драяв підлогу, носив важкі відра, допомагав на кухні, тягав канати, але після неволі в поселенні почувався щасливим. Я вже знав усіх піратів. Виявляється, і серед них є непогані хлопці, якщо так можна сказати про бандитів. Переважно брутальні, грубі, черстві, а іноді й просто безсердечні, вони перетворювались на звичайних вразливих людей, коли за нічними посиденьками справа доходила до балачок про сім’ї, дітей, дружин.

Жорсткий одноокий товстун Кістер мав семеро дітей і кожного вечора, на потіху усім, згадував про когось. При цьому його понівечене шрамами обличчя кривилося, і це нагадувало усмішку. Я ніяк не міг зрозуміти, як в людині поєднується таке непоєднане. Пірат ладен роздерти будь-кого, хто посягне на спокій його сім’ї і в той же час чинив безчинства, руйнуючи сім’ї, розлучаючи дітей і матерів, чоловіків і дружин. В душі боролися симпатія і презирство до морських розбійників.

Капітан часто підкликав до себе. Пояснював, як працює той чи інший прилад. Чому корабель пливе саме так. Для чого потрібні троси та вітрила. Я з усіх сил старався якнайшвидше впоратися з драянням палуб, завданнями на корабельній кухні і більше часу приділити науці капітана. Ракун-Саро усе помічав і, здається, симпатизував. Дивний ватажок корсарів за інших умов став би хорошим другом, якби не повні трюми безневинних людей…

Радик теж призвичаївся. На кораблі кишіло гризунами, з якими малий справно боровся. Я вже не переховував звірка і вільно, як і раніше носив, за плечима. Цим остаточно закріпив серед екіпажу репутацію підкорювача звірів. Дехто навіть трішки побоювався. Це смішило, але я нікого не збирався переконувати в протилежному.