Айхо, або Подорож до початку

Розділ 44

Зуфар поправлявся повільно. Рани довго кровоточили і не заживали. Так часто траплялося, якщо комусь не пощастило потрапити в зуби плаксія. В пащі потвори були залози з отрутою, яку вона випускала, коли хапала зубами жертву. На щастя, я це знав. Щогодини готував відвар із цілющих трав, які допомагав діставати Ескалар, і промивав рани брата. Але Зуфар залишався кволим, виснаженим гарячкою і втратою крові.

Бреагор в той же день покинув маєток. Під приводом невідкладних справ. Та я переконаний: він остерігався попадатись на очі. І на краще: я міг спокійно лікувати Зуфара.

На пораненого друга було боляче дивитись. Таке красиве молоде обличчя перекреслив косий шрам, що залишився від сутички із потворою. Але все це ніщо в порівняні з небезпекою, що нависла над братом. Лише на короткі миті Зуфар відкривав очі і знову впадав у безпам’ятство. Я днював і ночував біля ліжка хворого, готовий зробити все, що завгодно, але розумів, що моїх сил замало.

— Айхо, — почув за спиною уже звичний голос Ескалара. — Тобі самому потрібно відпочити, ти стаєш схожим на тінь.

— Я не можу, Ескаларе.

— Я знаю, друже, знаю, — сумно відповів геліонат. — Я не хотів тебе обнадіювати завчасно, бо сам довго чекав на цей корабель…

Коли я почув про корабель, то напружився: невже Ескалар виконає наказ Бреагора і відвезе в Північну Оздерію саме зараз, коли знає, що я не залишу Зуфара. Але маг продовжив:

— Торговець, власник корабля, про який я сказав, постачає Главу Ордена різними заморськими травами, оліями, смолами. Сьогодні нарешті я зустрівся з ним. Розповів про нашого бідолашного друга. І крамар порадив цілющий рецепт зі смоли есеви. Каже, що будь-якого хворого підійме на ноги.

— Ескаларе, смола есеви дуже рідкісна і дуже дорога. Дерево дає лише краплю за цілий рік. Було б дивом знайти її тут, в Сакарії.

— Ти забуваєш, друже: в Сакарії можна знайти все, — і Ескалар обережно вийняв з-за пазухи крихітну пляшечку.

— Не вірю очам! Це вона! Ескаларе, я твій боржник!

— Забудь про борг. В тому, що Зуфар в такому стані, винен я. Тож зроблю все можливе, щоб виправити свою жахливу помилку.

— Я випадково підслухав розмову з Бреагором про моє ув’язнення в Оздерії. Ти і про це шкодуєш, Ескаларе? — прямо запитав я.

Маг на мить зблід:

— Я винен і не заперечу. Але хочу все виправити.

— Яким чином?

— Доки Бреагор не повернувся, хочу допомогти вам втекти. Але перш за все потрібно, щоб Зуфар став на ноги.

— Ескаларе, це правда? — здивувався я. — А як же Орден? Легенди про Обраного і тому подібне? Геліонати ж вважають, що це я! Ти так просто відпустиш?

Ескалар задумливо усміхнувся:

— Я розумію, друже, що маєш підстави зневажати геліонатів. Та повір: не всі такі недостойні, як ми з Бреагором.

— І Алакег, — поправив я мага.

— Айхо, істинність пророцтва в тому, що його здійсненню неможливо нічим ні допомогти, ні завадити. Якщо ти й справді Обраний, то ніхто і ніщо не зашкодить Лицарю виконати місію.

— Отже, ти теж не впевнений в моїй обраності?

— Ми можемо вірити, але знати напевне — ні.

— А Обраний знає, що Обраний?

— Всі ми прийшли в цей світ з власною місією, але не кожен знаходить сили і сміливість йти шляхом істини. Хтось звертає на півшляху від страху, а хтось так і не ступить на нього від слабкості. Повір, потрібна неабияка хоробрість і віра, щоб служити меті. Всі ми лише слуги, в хорошому розумінні цього слова. А Обраний — найбільший слуга. І якщо звичайна людина проходить важкі випробовування, то випробування Обраного не під силу кожному. От у чому полягає обраність. Але доки Лицар не зрозуміє мети служіння, він ще далекий від істинного призначення.

— Я не знаю мети призначення, — зізнався я.

— Можливо, це спільна з геліонатами боротьба із жерцями? — обережно запитав геліонат.

— Ні, — розумів, що розчаровую Ескалара, але й обманювати не хотів. — Знаю напевне, що хочу служити Світлу.

— Отже, ти в будь-якому випадку на правильному шляху, — з полегшенням відповів маг.

— То ти справді допоможеш нам втекти?

— Так.

— А як же Бреагор?

— Не хвилюйся, Айхо. З вельможею у нас свої рахунки, — і геліонат задумливо глянув у вікно.

— Ти впевнений, що маємо ще час?

— Не хвилюйся, я знаю, де Бреагор. Ще в запасі є днів п’ять, але це максимум. Тримай смолу. Через три дні Зуфар має стояти на ногах. Чуєш, друже? — і Ескалар підбадьорливо постукав по плечу.

Коли маг вийшов, раптом охопила якась дивна тривога. А якщо це чергова пастка? Якщо Ескалар не думає допомагати? Та ні. Я повинен навчитись довіряти людям.

…Смола есеви робила дива. Зуфар поправлявся. На наступний день уже опритомнів і під вечір міг навіть говорити. На другий день з’явився апетит, а на третій, як і передбачав маг, Зуфар став на ноги. Все йшло просто чудово.

— Айхо, чому ти дивишся з таким співчуттям?

Я не знав, що й відповісти. Нестерпно дивитись на обличчя Зуфара, на якому так недоречно оселився жахливий шрам. Та коли я нарешті наважився розповісти Зуфарові, той лише розсміявся.

— Ти що, брате. Тепер я нарешті схожий на справжнього чоловіка! Надто витончене обличчя завжди дратувало! Я нагадував принца, якого усі бережуть, догоджають, здувають пір’їнки. А тепер доведу власному народу, що можу захистити й на полі бою.

Я розсміявся, побоювання, як вітром здуло. Таке міг почути лише від Зуфара.

— Я захоплююся тобою, брате. І люблю ще більше. Якби не ти, я давно пропав би зі своїм песимізмом.

— А це таки правда, — вишкірився друг, і ми кинулись один одному в братні обійми.

— Зуфаре, ти так і не розповів, як вдалося позбутися кайданів на тому клятому стільці?

— О, брате, як бачиш, маю багато секретів. НУ гаразд, гаразд, розповім. Думаю, це і тобі може знадобитись. В Захрейні маю слугу, сивочолого Мегена, якого колись викупив із рабства, подорожуючи Південним Узбережжям. Щоб віддячити, старий попросив залишити його слугою. Так склалося, що на старості літ Меген залишився один-однісінький, без дому, сім’ї, нікому не потрібний. Я погодився, і чоловік став мені не стільки слугою, скільки наставником. Незважаючи на вік, старий навчав мистецтву бою краще, ніж придворні вчителі. Меген багато розповідав про пригоди в країнах, в яких я не тільки не бував, але про які навіть не чув. Саме Меген заклав зернятко любові до подорожей. Дав багато знань, яких не навчають у школах. Серед них і мистецтво відкривати будь-який замок без ключа. Старий казав, що якби я його не викупив, він би спробував втекти, відімкнувши кайдани. Та куди податися, не знав. От така історія, Айхо.

— Тепер ми маємо багато вільного часу, то може навчиш?

— Але попереджаю: потрібно запастись терпінням.

На диво, наука далася мені доволі просто. Вже пополудню я міг відчинити звичайний замок, скориставшись тим, що трапилось під рукою. Шкода, що я не знав цього раніше. Можливо, тоді Зуфар не постраждав би від потвори.

— Чим ви тут займаєтесь? — почули ми голос Ескалара за спиною. — Я дізнався, що Бреагор повертається завтра. Сьогодні вночі вам потрібно вибиратися з Сакарії.

— Вже сьогодні? — спитав я, хвилюючись за Зуфара. — Ти як, брате? — хоча розумів, що наша втеча не залежить від відповіді друга.

Сьогодні вночі наш єдиний шанс.

— Я? Та хоч зараз, аби тільки якнайшвидше вибратися із геліонатського кубла.

Я мовчки спостерігав, як зустрілися відкриті погляди Зуфара і Ескалара, але маг так і не відповів на образливу репліку друга. У кожного з них були підстави чинити саме так.

— Ескаларе, кажи, що нам потрібно робити? — перервав я німу перепалку.

— Чекайте на мене опівночі. Двері в кімнату замкніть. Я прийду, постукавши чотири рази. Ось так. — і Ескалар застукотів по дерев’яному столику.

— Найскладніше — непомітно пробратися крізь охорону, — продовжував геліонат. — Алакег підозрює. Якщо не він сам, то його люди постійно слідкують за мною. Але я щось придумаю. З кораблем теж проблема. Краще навіть мені не знати, на яке судно ви сядете. Я дам достатньо грошей, щоб ви почувались у безпеці.

— Ми можемо ніколи більше не побачитись? — запитав я, відчуваючи легкий смуток.

— Не думаю, Айхо, — відповів, усміхнувшись Ескалар. Було помітно: йому приємне моє хвилювання. — Якщо ми з тобою випадково зустрілися двічі, то обов’язково зустрінемося і втретє. Та ваше завдання сьогодні — вибратися звідси. Я проведу вас до Площі Вітрів, там попрощаємось. У порт добиратиметесь самі. Ось гроші, — маг простягнув торбинку. — Вам їх вистачить, щоб домовитись з будь-яким капітаном. Сідайте на найближчий корабель. А зараз, Айхо, замов Куріму, слузі-коротуну, арома-купальні на завтра, ніби для Зуфара. Можливо, хоч так зіб’ємо Алакега з пантелику. Робіть вигляд, що зарання лягаєте спати. А зараз я мушу іти, друзі. Зустрінемось опівночі.

Ескалар поспішно вийшов, а я відчув вже знайомий присмак смутку. Геліонат за короткий час став добрим товаришем, з яким знову доводиться прощатися. Та сумувати ніколи.