Айхо, або Подорож до початку

Розділ 47

Величний палац зустрів нас нахабною розкішшю і зверхністю його мешканців. Навіть челядь не могла зрозуміти, чому їх господиня привела в дім таких обідранців.

Розмістили нас все ж у стайні, поруч з худобою. Швидко принесли скромну, але смачну їжу. Та коли я попросив гарячої води і чисте простирадло, щоб змінити скривавлені пов язки другові, наймити неохоче виконали прохання.

Навіть вони ставилася зверхньо. Багатійки, звичайно, ми більше не бачили.

— Де ми? — почувся слабкий голос Ескалара.

— Все гаразд, друже. Відпочивай, доки маємо можливість.

— Ум — м-м. Голова розколюється…

— Це краще, геліонате, ніж зараз взагалі бути без голови, — заговорив Зуфар, після перев’язки товариш виглядав не так кепсько.

— Я нічого не пам’ятаю… — вже бадьоріше завів Ескалар.

— Ти багато пропустив, геліонате, — під’юдив Зуфар, який все ще не хотів називати мага по імені.

— Ну все, досить! — перебив я друзів, які ще не могли зрозуміти, що вони не вороги один одному. — Вам обом потрібні сили. Ніхто не знає, чи довго «гостюватимемо» у палаці. Можливо, вже ввечері попросять звідси. І доведеться знову тримати бій проти Алакега. Я впевнений: бандюги чатують неподалік. Так що не розтрачуйте сили надаремне. Вони ще знадобляться.

Ми досхочу попоїли, випили смачного прохолодного трав’яного чаю і настрій одразу покращився. Тепло ситості і безпеки заколисувало. Звичайна солома здавалась м’якшою від усіх перин світу. Я солодко потягнувся: невідомо, коли ще вдасться так спокійно поспати.

Прокинувся я від дивного відчуття, що на мене хтось дивиться. У комірчині панували сутінки, хоча слуги завбачливо запалили свічу, прикріпивши до тримача на стіні. Поруч мирно сопіли Зуфар та Ескалар. Виглядали вони краще, ніж удень. І тільки зараз я помітив, що в комірчині, крім друзів, ще хтось є.

— Нарешті ти прокинувся, — почув знайомий жіночий голос.

— Мія?..

Із темного закутку на світло свічі вийшла Мія.

— Я, — прошепотіло марево.

Впевнений, що це сон, я ошелешено мовчав.

— Не дивись на мене, наче на привида, — гаряча рука дівчини лягла на плече.

Серце забилося так гучно, що здавалося, стукотить на всю комірчину. Я нарешті зрозумів, що не сплю, і переді мною справді жива дівчина. Кров вдарила в обличчя, ганебно видаючи почуття.

— Що ти тут робиш? — спитав я, не в силах відірвати від красуні очей.

Просте темне плаття і накидка вночі робили сакарійку майже непомітною. Мія мовчала, але усміхалася. Я поїдав її очима, та раптом спохватився:

— Ти служиш багатійці, що допомогла нам? А як же викупна мітка?

У відповідь почув лише тихий сміх. Мія замовкла і серйозно, навіть різко спитала:

— Ти що, так і не зрозумів, Айхо, — вона вперше назвала мене по імені. — Та багатійка, яка допомогла вам, це я!

— Що??

— Невже думаєш, що хтось із вельмож, які роз’їжджають на багатих бричках, допоміг би нещасному обідранцю? Ніхто б не допоміг! Те, що я опинилась на твоєму шляху, — просто диво.

— Це справді диво… Але я питав не про це. Як ти опинилась у цій багато убраній бричці? Як ти стала багатійкою?

— А це відповідь на твоє запитання про викупну мітку…

— Вона не коштує стільки, щоб озолотитися в прямому сенсі цього слова.

— Ні, але для мене вона коштувала значно більше… — якось сумно мовила дівчина. — З рабині, яка жила у брудному підвалі, я перетворилась на рабиню, яка живе у прекрасному маєтку, їздить з охороною, і якій тепер самій прислуговують десятки невільників. Та мені потрібно бути дуже обережною, щоб не втратити усього цього і не повернутися назад до брудного підвалу.

— Я не розумію…

— Сьогодні, Айхо, я з тобою сповна поквиталася… хммм, тобто… віддячила за подаровану мітку, — від сказаного віяло прохолодою і одночасно якимось невідомим теплом.

— Чому ти так кажеш? Я робив все це, не чекаючи твоєї вдячності, — зопалу випалив я, ледве не видавши почуттів.

Дівчина усміхнулася дивною, навіть загадковою усмішкою, яка не гріла, а ніби ставила на серці тавро.

— Я не люблю нікому бути зобов’язаною… і більше ніколи не буду… Можливо, тільки ти знатимеш Мію такою, якою вона була раніше. Але я вже більше не та безпорадна і слабка дівчинка, яка вірить в добро і надіється на краще. Так, я і зараз вірю, що моє майбутнє ніколи не перетвориться на брудний холодний підвал, на приниження, голод, бідність і зраду. Бо тепер майбутнє я творитиму сама. Я стала сильною, Айхо, дуже сильною. Бо тепер нікого, крім себе, не можу втратити. — впевнено і гірко відповіла дівчина.

— А як же твій брат, Міє, він знає, що тепер ти заможна? Ти ж можеш йому допомогти і викупити із в’язниці.

Мія мовчала, а потім тихо розсміялася. Дивно, але в тому сміхові було більше болю аніж радості, точніше радість та була якась болюча.

— Я обманула тебе, Айхо, — просто сказала дівчина.

На душі стало холодно, ніби відкрилися двері і подув пронизливий холодний вітер. Я підняв очі і зустрівся з глибоким, незвіданим, незбагненним поглядом Мії. Вона, як завжди, дивилася сміливо та прямо, але, як у бездонному колодязі, сама Мія ховалась десь глибоко-глибоко, а розмовляла лише тілесна оболонка.

— Я обманула тебе, Айхо, — повторила дівчина, та ефект від сказаного залишився тим самим. — Сахаб не брат мені.

— А хто? — якось по-дурному запитав я, та гірка здогадка наздогнала раніше відповіді.

— Він був коханим, — відверто мовила Мія, і ці слова, наче гострі ножі, вп’ялися у розхристану душу.

«Коханий», як красиво і як жахливо, виявляється, може звучати це слово… Захотілося втекти, не чути більше нічого. Але розумів, що не зможу.

— Коли я мала вільну хвилину, то виходила на вулицю і поглядом шукала чергового простачка, який купиться на мою красу і виконає небезпечне прохання, — відчеканила дівчина, і я відчув, як в серце забили десяток цвяхів.

Мія взяла за руку, а я відсахнувся, наче торкнувся вогню.

— Та коли ти, Айхо, повернувся і подарував мені викупну мітку, я вперше відчула сором. Ти відрізнявся від усіх. Ти нічого не вимагав навзаєм, не обманював, що виконав прохання, не виконавши. Ти ощасливив подарунком, про який можна лише мріяти. Подарував і зник. Можеш що завгодно думати про мене, але я ніколи не забуду того, як ти змінив моє життя. І сьогодні я мала нагоду віддячити. Я, як і ти, ризикувала, ризикую і зараз, але заради тебе не побоялася і зробила те, що мала зробити. Нехай цей вчинок буде кращим за всі ті слова вибачення і вдячності, які б я могла сказати. Я вважаю, що зробила достатньо, — закінчила Мія і прямо подивилася в очі.

Як не дивно, але слова дівчини, позбавлені будь-яких сентиментів, наповнені впевненістю і розрахунком, були абсолютно щирими. В ту мить я вірив їй і розумів, мовчки спостерігаючи за чуттєво-холодним, переповненим безліччю суперечливих емоцій обличчям.

— Коли я усе розповім, думаю, ти зрозумієш. У тебе добре серце, але воно ж заважатиме жити. Моя історія банальна, але як і решта життєвих історій, для кожного особлива.

Все почалося з великої любові, яка, здавалося, буде вічною. В Сакарію ми з Сахабом потрапили не випадково. Втікали подалі з рідного дому від суворої заборони батьків бути разом. Сахаб виріс в заможній родині. Йому з дитинства уготована багата наречена, але всупереч волі батьків, він обрав мене, доньку служниці, яка допомагала по господарству домоправительці.

Це було неприпустимо! Розгорівся страшенний скандал. Батьки, дізнавшись про наші наміри, суворо покарали і на місяць зачинили в будинку, не дозволяючи з’являтися на вулиці. Але я втекла. Таємно зустрівшись із Сахабом, ми вирішили податись до Сакарії, міста, в якому можна загубитись, де нас ніколи не знайдуть. І нам це вдалося.

Спочатку ми почувалися, як в казці. Свобода, наша любов і відсутність переслідування робили нас найщасливішими людьми. Але коли гроші, що захопив Сахаб, закінчились, наша казка зникла разом з ними. Все виявилось не так просто, як уявлялось. Спочатку ми опинилися без даху над головою, далі нам не вистачало навіть на харчі, а згодом почалося найгірше: Сахаб впав у жахливу депресію, він все більше картав себе за те, що покинув затишний, повний достатку дім. Він нічого не вмів робити, а працювати вважав недостойним. Я страждала і картала себе за те, що коханий у скрутному становищі. Тих грошей, що отримувала за одноразові завдання, допомагаючи торговцям на базарі, вистачало тільки на скромні харчі. Ми жили і ночували на вулиці. Це страшно і важко. Але присутність Сахаба робила щасливою.

Одного разу, коли пізно ввечері я повернулася на наше місце, то не застала коханого. А за декілька кроків почула крики і плач. Сахаба схопив патруль. Я непомітно йшла за ними усю дорогу аж до тюрми і звинувачувала у всьому себе. Дотемна, переховуючись, чекала, твердо вирішивши, що відшукаю у заґратованих віконцях коханого. Та це далося дорогою ціною, мене впіймали і продали у рабство.

Господиня жахливо поводилась не тільки зі мною, але й з усіма рабами. Та я була на особливому рахунку. Дочка багатійки, моя однолітка, вдалася на диво негарною. А господиня мріяла видати її заміж за багатого вельможу. Ті нечасті наречені, що заглядали в дім, як на зло, звертали увагу на мене, рабиню, а побачивши потворну дочку, тікали геть. За це багатійка зганяла на мені всю злість побоями та принизливими покараннями. Я усе терпіла, та розуміла, що рано чи пізно терпцю прийде кінець і я щось заподію кривдниці. Щоб відволіктися від гірких думок, я по крихтах збирала негусті пожитки і гроші, які інколи отримувала від щедрих перехожих. Їх я збирала в хустинку і, як ти вже знаєш, передавала Сахабу. А коли ти так несподівано подарував викупну мітку, я, не роздумуючи, ризикуючи життям, сама занесла її коханому, щоб упевнитись, що він отримає свободу, якщо його продадуть у рабство.

І одного дня Сахаб з’явився у домі господині. Не тямлячи себе від щастя, я ледве не кинулась юнаку на шию, та його льодяна байдужість і зверхність зупинили. Тільки тоді я побачила поважного батька Сахаба з цілою купою челяді.

Багатійка, як тканий килимок, стелилася під ноги непроханим, але дуже поважним гостям. Вона не розуміла, чим завдячує їх присутності та старалась догодити найменшим забаганкам. А коли батько Сахаба нарешті пояснив мету візиту, господиня ледве не втратила дар мови від щастя, а мені здалося, що мене живцем підпалили на ганебному стовпі.

Ніколи, Айхо, ніколи я не відчувала себе такою безпорадною. Мене розірвали на шматки, а я, принижена, розтоптана, не могла захиститись. Забракло духу…

Сахаба в тюрмі знайшов батько. Вельможа вже давно пробачив синові і хотів повернути єдиного спадкоємця додому. Бідолаха усе розповів і в усьому покаявся перед батьком. Сахаб згадав, що за час ув’язнення я передавала йому харчі і скромні гроші, завдяки чому він і зміг послати звістку батькові. Разом вони вирішили віддячити мені…

І ця дяка виявилась досить своєрідною. На таке здатні лише люди, які впевнені, що багатство робить їх безкарними і що вища справедливість спасує колись перед їхніми статками.

Мені віддячили, Айхо, викупивши з рабства. Але це ще не все. Щоб я більше ніколи не заважала щастю його сина, вельможа продав мене у рабство надзвичайно багатому і впливовому сакарійському вельможі. Я стала золотою одаліскою у золотій клітці. Живу під пильною охороною, але в розкішному маєтку, і, як бачиш, можу навіть врятувати чиєсь життя. Але тут вас тримати довго не можу. Ніхто не повинен і запідозрити, що я знайома з вами. Інакше новий господар відправить мене на сніданок барусові, як трапилось із попередницею.

При цих словах я здригнувся.

— Відтоді я вирішила максимально скористатися «подарунком» Сахаба. Я ніколи не забуду його «щедрість». І обов’язково віддячу належним чином. Але для цього мушу втриматися тут стільки, скільки зможу і скільки буде потрібно для втілення задуманого.

Так, Айхо, з бідної і закоханої рабині, я перетворилась на рабиню багату, у якої замість серця залишилась діра. Вона вже не болить, бо нема чому. Мені дали хороший урок, як відповідають на добро і відкрите серце. І я хочу попередити тебе, Айхо, що колись і з тобою можуть вчинити так. Так що будь обережним, дуже обережним…

— Це просто жахливо, не по-людськи… — не в силах підібрати слів, вимовив я, але у відповідь Мія лише розсміялась.

— Думаєш, я все розповіла це, щоб ти пошкодував? Ні, Айхо, мені не потрібен жаль. Просто, ти повинен зрозуміти, що тепер ми квити. І краще, щоб наші шляхи більше не перетиналися. Я вже не та Мія, якою була раніше.

Дівчина говорила, а у мене хололо в грудях. Я дивився на бідолашну і, здавалося, таким був і Ракун-Саро, коли пригортав до грудей мертву дружину і дитя. І в нього замість серця утворилась діра, та до чого привела його ця пустота, заповнена ненавистю. Куди ж ти прямуєш, Міє?

Серце наче припекли гарячим залізом. Я вийшов зі ступору. Забув про все, про те, що потрібно стримувати, приховувати почуття. Переді мною сиділа до болю дорога людина, яка збиралась зробити найбільшу помилку в житті — вибрати шлях Темряви.

Я схопив Мію за плечі і щосили струсонув:

— Отямся, Міє! — майже викрикнув я, чим перелякав дівчину, яка не хотіла, щоб прокинулись товариші. — Ти не знаєш, про що говориш! Там, де зараз замість серця у тебе діра, згодом знову заб’ється серце, але потрібен час! Біль має дві дороги. Ненависть і злість — це шлях до темряви, шлях в нікуди, а терпіння і любов ведуть до світла, яке робить нас сильнішими. Хоч серце і надалі боятиметься болю, але воно у нас буде, а не діра, з якої виривається морок! Ти можеш втекти звідси, поїхати зі мною. Я не дам більше нікому скривдити тебе, і з часом зрозумієш, що біль відійшов.

Я продовжував стискати Мію за плечі і, здається, тримав, щоб не втекла. А дівчина мовчала і пильно дивилася у вічі. Вона вагалася, рої думок снували в голові. І раптом Мія розсміялася просто мені в обличчя.

— Та ти закохався!

Від дівчини війнуло могильним холодом. Я застиг, не в силах відсахнутись.

— Оце так! Ти закоханий! — реготала вона.

— Ну, досить!

Я відчув, як чиїсь дбайливі руки відтягнули від Мії.

— Годі! — тільки тепер зрозумів, що це Зуфар. — Якщо в тобі залишилось хоч крапля людського, ти замовкнеш і допоможеш нам негайно забратися звідси і добратися до порту. Нам потрібні гроші, щоб сісти на корабель. Тоді зможеш вважати, що віддячила Айхо! І якщо не залишиш хлопця в спокої, матимеш справу зі мною.

Мія різко зіскочила на ноги. Зуфар піднявся теж. Їхні погляди зустрілися.

— Збирайтесь! — викрикнула дівчина. — Слуга відвезе у порт. А грошей вистачить, щоб сісти на будь-який корабель, — і Мія кинула на землю мішечок з грішми.

Той гучно впав на підлогу, задзеленчавши переливом монет. Здалося, що це в мені щось дзенькнуло і розбилось на друзки, які вже ніколи і нікому не зібрати докупи.

— Прощавай, Айхо, — сказала Мія й поспішно вийшла з комірчини.