Айхо, або Подорож до початку

Розділ 13

В ту ніч я так і не заснув. Довго думав про те, що розповів Ракун-Саро. Тривога не залишала. Тільки під ранок, зморений безсонням, я поринув у тривожний сон. Та виспатись так і не вдалося. Прокинувся від галасу та шуму. Пірати схоплювались із лежаків, хапались за зброю та швидко підіймались на палубу. Спросоння я не міг нічого второпати. Чув лише, як зверху доносяться важкі метушливі кроки. Щось трапилось!

Я піднявся на палубу і одразу ж прокинувся. З важкої голови миттю вивітрився увесь сонний непотріб. На великій швидкості нас наздоганяв піратський корабель. І, схоже, не для того, щоб привітатися. Я розгублено стояв посеред палуби та ніби заворожений вдивлявся в переслідувачів. Ракун-Саро, на диво в хорошому настрої, радісно очікував майбутню битву.

— Айхо, от і твоє перше бойове хрещення! Зараз задамо жару цим пройдисвітам! Цікаво, хто це наважився напасти на самого Ракун-Саро?! Ти подивись! — весело вигукнув капітан. — Схоже, це по твою душу!

На ворожому кораблі я помітив фігуру високого чоловіка в тюрбані чайшу і відчув, як по спині покотився піт.

— А жрець таки не повірив. То це тобі, малий, я маю дякувати за нагоду помахати шаблею!

Запах небезпеки, пронизаний потом та лайкою піратів, схоже збуджував Ракун-Саро. Він голосно роздавав накази і весело підбадьорював екіпаж.

— А тобі, малий, все ж краще спуститися вниз. Одноокий Кістер залишився стерегти трюми з невільниками та бунтівниками. Будь біля нього! Не хвилюйся, Айхо, із жерцем я розберусь!

Я схопив Ракун-Саро за рукав і схвильовано вигукнув:

— Капітане, це не просто жрець! Це Воїн Шаку!

Ракун-Саро здивовано глянув, але нічого не сказав.

На відміну від піратів, мене битва, що наближалась, зовсім не тішила. А присутність на ворожому кораблі Воїна Шаку лякала. І що потрібно жерцю? Навіщо я йому здався?

Чергувати на варті в трюмі разом з однооким Кістером в повній невідомості ставало нестерпно. Я не знав, що відбувається і чого чекати. Раптовий сильний поштовх відкинув велетня Кістера до стіни, а мене, як м’яч, — в куток до бочок.

Почався абордаж! Здавалося, не люди, а демони кричать, стогнуть та носяться по палубі. Я все ще лежав серед бочок, приклеєний страхом до брудної підлоги. Хотів би зашитись в найтемніший куток, щоб нічого не чути і не бачити. Та паніку перервав грізний голос Кістера:

— Чого розлігся, мала шмаркля! Вставай, у нас з’явилася робота!

Я не відразу зрозумів, що сталось, бо серед загального шуму не дочув, як двері в трюм ломилися від натиску арештованих бунтарів. Пірати добре розуміли, що відбувається на кораблі. Тому й намагалися під шумок вибратися на волю і, вірогідно, стати на бік ворога. Ув’язнених п’ятеро, а нас з Кістером — двоє. Якщо пірати виламають двері, — кінець!..

— Ану, малий, підсоби! — крикнув Кістер, підпираючи бочками з водою двері трюму.

Поштовхи на деякий час припинились, та ненадовго, відновившись з новою силою. Тоді Кістер ставив велетенські діжки одна на одну. Від ударів вода булькала, хлюпала і, здавалося, що я знаходжусь в череві величезної риби.

— Чому ж невільники, яких так багато в трюмах, ніколи не намагаються вибити двері і спробувати вирватись на волю? Там же є кремезні чоловіки! — перекрикуючи стукіт, спитав я Кістера.

— Все просто, малий, раби прикуті кайданами і не можуть дістатися до дверей.

— А бунтівники?

— Бунтівники сидять в карцері. Там нема кайданів. Все, годі балачок! Схоже, справа зроблена! — і справді удари в двері слабшали, — Пора підніматися наверх і трохи розім’яти кулаки! Ти як, малий?

Кулаки зовсім не бажали розминатися. Але виглядати боягузом не хотілося. Я вийняв ножа. Кістер голосно розреготався:

— Куди тобі! Ти такий малий, що й поцілити важко, але розтоптати легко. Сиди тут і не рипайся! — крикнув Кістер, підіймаючись наверх.

Радик перелякано заліз на руки, посопуючи, сховав носика між лапками. Я гладив по жорсткій шерсті звіра, а сам пильно прислухався до битви, що вирувала. На зміну страху прийшло дивне відчуття чи скоріше бажання вижити і перемогти ворога. Я не міг більше залишатися у невідомості.

— Радику, чіпляйсь за спину! Час і нам до зброї!

На верхніх сходинках обережно висунув голову. Різкий запах крові, поту і смерті неприємно вдарив в носа. Їдкий туман до сліз роз’їдав очі. Я ледве встиг пригнутися, як тіло пірата пролетіло повз, шкереберть покотилося вниз. Я з жахом дивився на мертвяка. Це перша мертва людина, яку бачив…

Скривавленим килимом палубу вкривали понівечені тіла. Живі зійшлися у смертельній сутичці.

На плечі одноокого велетня накинулось двоє, не даючи розмахнутися могутнім кулачищам. Третій, як міг, гамселив Кістера. Забувши про небезпеку, я схопив невелику діжку і щосили покотив під ноги кривднику. Змахнувши руками, як підстрелений птах, нападник звалився на палубу. Радик скочив на спину одноокому пірату, як батогом, шмагав на всі боки колючим хвостом. Відчувши свободу, Кістер з усією силою жбурляв нападників, як непотріб, за борт.

— Малий, то ти не така вже й шмаркля, як здаєшся! — весело крикнув пірат.

За мить велет кинувся у вир битви. Та ворогів ставало все більше і більше…

Яскравий тюрбан чайшу небезпечно промайнув у натовпі. Прокинувся знайомий страх. І я, як останній боягуз, швидко сховався за розтрощеною бочкою.

— А-а, ох, до-по-мо-жи… — почув я зовсім близько стогін.

— Гоше, це ти? — не впізнав я скривавленого кухаря, якому часто допомагав у камбузі. — О, небеса!

Бідолаха пластом лежав на брудній палубі, дрижачі руки безпомічно на животі прикривали рану, з якої сочилася кров. Посинілі пересохлі губи бідолахи щось нечутно шептали.

— Що, Гоше? Що? — нахилився я дуже близько.

— Во-д-и…

— Зараз, Гоше.

Я квапливо приклав до спраглих губ пірата флягу. Голова Гоша безсило впала на груди, хрипи припинилися. І я з жахом зрозумів, що бідолаха помер.

— Гей, малий! Отямся! Чому не в трюмі? — я нарешті глянув на Кістера, який схвильовано трусив за плечі.

— Справи кепські, Айхо, — продовжував пірат, — Ракун-Саро поранений, половина команди перебита, а цим демонам хоч би хни. Капітан наказав допомогти тобі вибратися звідси. Я спустив човен, — і одноокий показав в напрямку лівого борту. — Сідай і пливи геть. А далі думай сам, як добратися до Шанталії. Не гай часу! Прощавай! — і Кістер ринув у бій.

На мить я зрадів, що нарешті можу вибратися з цього пекла. Навіть кинувся в бік спущеного човна. Але погляд зачепився за пораненого Ракун-Саро, що хоробро бився з кремезним Воїном Шаку. Кістера знову обступили вороги. Згадав про невільників, що залишились на поталу піратам. Я не вважав себе сміливцем і не переставав думати про човен. Але щось мовби не відпускало, не дозволяло втекти, як останньому боягузу. Можливо, це сумління, про яке говорив Ракун-Саро. Щось в душі змушувало побороти страх і спробувати допомогти друзям.

Я стрімголов кинувся назад у трюм. Погляд зупинився на в’язці ключів від трюмів та кайданів. Підстрибнувши раз, другий, зрозумів: не дотягнуся. Розлючений від власного безсилля, з усієї сили гримнув ногою по клятій стіні. Ногу засудомило, а ключі і далі висіли на місці. Я б міг стати на одну з бочок, які підпирали двері карцеру. Але як велетенську діжку повну води докотити до стіни? Залишався лише один шанс — радик! Ось хто міг допомогти. Я вказав малому на в’язку. Радик хутко видерся на спину. Як пружина, високо підскочив. Ключі, гучно дзенькнувши, гепнулись на підлогу.

— Ура!

На радощах я смачно поцілував звірка в мокрий ніс. Малий голосно чхнув і з писком вискочив з рук. Не гаючи часу, як дорогоцінний скарб, я схопив в’язку. На мить зупинився перед дверима з невільниками. Ні. Я повинен дати людям шанс отримати свободу. Нарешті, почувши характерне клацання, зрозумів: замок піддався. Важкі двері зі скрипом відчинилися…