Айхо, або Подорож до початку

Розділ 28

— Айхо, жерці не мають навіть знати про твоє існування! Їх надто багато, одному тобі їх не здолати!

Слова Едо змусили задуматись. Та тікати вже було запізно. Кроки наближались. Що ж робити? Я інстинктивно обернувся навкруги, шукаючи якогось закутку, знаючи наперед, що в печері його немає. Голоси звучали зовсім близько.

— Малий, стій і не ворушись, — почув я павука.

За якусь мить навколо з’явилась міцна густа сіра павутина, яку Едо змайстрував за лічені секунди. Я опинився ніби за кам’яною стіною, захищений від небезпеки. Хоча не міг нічого бачити, але чув, як увійшла чоловіча ватага.

— Він має бути десь тут! — почув грізний голос одного з жерців. — Шукайте скрізь, вона могла його сховати.

Я отетерів. Невже жерці знають про моє існування?! Вони шукають мене! Моторошне відчуття небезпеки на мить паралізувало свідомість. Здавалось, от-от знайдуть! І це очікування неприємно лоскотало нерви!

— Переверніть всі речі! Вона могла сховати його де завгодно! Дивіться краще в лахах!

Нашорошив вуха і зрозумів, що жерці шукають не мене! Не думаю, що я міг поміститись в купці одягу. Думка, що ворог все-таки не знає про моє існування, трохи заспокоїла і підбадьорила. Але що Есха могла приховувати?

— Атуре, ми нічого не знайшли, хоч все обшукали! Де ж стара могла його заховати? Нам що перевернути усю Вершину Тиші?

— Замовкни, йолопе! Якщо знадобиться, обшукаєте кожен камінець! Дивіться краще!

Я затамував подих, відчуваючи, як жерці копошаться просто переді мною. Серце закалатало сильніше, відчував, як воно вискакує з грудей і голосно пульсує у скронях. Адже я був захищений всього лиш павутиною! Її легко розірвати і виявити мене!

— Його тут немає, Атуре, ми все оглянули!

— От халепа! Ви завтра прийдете знову і обшукаєте ще раз.

Я почув шелест накидок та кроки, що віддалялись, і з полегшенням видихнув.

— Можеш виходити, Айхо, — прошепотів Едо.

Схвильований, я вибрався з павутини і здивовано оглянув сховок. З боку, де я переховувався, це було густе плетиво, а з боку жерців — звичайна кам’яна стіна.

— Друже, ти врятував мені життя! Не знаю, чи зможу колись віддячити? Але як тобі це вдалося?

— У мене теж є секрети, — зі смішинкою в голосі сказав павук, помітивши здивування. — А віддячиш, коли до кінця життя стоятимеш на боці Світла і захищатимеш до останнього. А зараз, мій хлопчику, я змушений тебе покинути…

— І ти, Едо?

— Не засмучуйся, Айхо, ти вже достатньо сильний, щоб іти своїм шляхом. А я маю повернутись у Храм і спробувати дізнатись, що трапилось з Есхою. Сподіваюсь, ми ще обов’язково зустрінемось. У тебе власний шлях, яким повинен сміливо йти далі. Знайти спосіб вибратись звідси! Але в цьому я вже не помічник. Так написано. Згадай усе, чого навчили з Есхою.

— Я знову залишусь один, — навіть не запитання, а скоріше, прикре усвідомлення вирвалось. Едо має йти і піде.

— Не бійся. Ти ніколи не будеш один, якщо в серці житиме любов. Ми з Есхою насправді завжди поруч. Спогади і знання, воскрешатимусь нас у пам’яті. Іди шляхом Світла, Айхо, там вже чекають нові друзі. Прощавай, мій хлопчику! — і павук зник.

Я залишився в порожній печері. На серці стало так само пусто. Світ змінився. Я не відчував уже гармонії і внутрішнього спокою, який здобув тут з Есхою та Едо. Тепер звідусіль віяло небезпекою. Не можу сказати, що не було страшно, але чомусь я відчував внутрішню силу, знав, що справлюсь із труднощами. Едо вселив надію. Всупереч усьому, я зможу знайти спосіб вибратись звідси.

Але зараз потрібно чимшвидше покинути печеру, бо завтра жерці знову нагрянуть. Залишатися небезпечно. Зібрав усі їстівні запаси в торбину. Потрібно шукати нову схованку, доки не вигадаю, як зникнути з Вершин Тиші. Та як це зробити, ще не знав.

Я обережно пробирався крізь кам’яні схили, подалі від печери Есхи. Вирішив повернутися до тимчасівки на протилежному березі Ока Дракона. Прислухаючись до тиші, яка витала навкруги, все ще відчував небезпеку. Жерці ще й досі могли бути поруч. Вже за декілька кроків від схованки я почув голоси.

— Ти ба, у старої була ще одна нічліжка, — почув голос жерця.

Я втиснувся у кам’яний схил і завмер.

— Треба добре все обшукати. Можливо, тут вона і переховувала камінь? Бо якщо ні, Атур заставить перерити нас усю Вершину.

— Камінь? — подумав я. — Дивно, Есха ніколи ні про що подібне не розповідала. Можливо, саме через нього вона не повернулася назад?

Я чув, як нишпорили в печері, прислухався до кожного слова, намагаючись вловити хоч щось, що прояснить зникнення бабці. Але вартого уваги так і не почув. Жерці лаялись між собою, нічого не знайшовши. Рано чи пізно вони покинуть печеру і тоді обов’язково помітять мене. Повернутися тією ж стежкою я не міг, бо опинився б як на долоні у ворога. Озирнувшись довкола, я гарячково намагався знайти схованку. Видиратись на гору не було сенсу, в цьому місці схили надто круті, і я обов’язково нароблю шуму. Можна спробувати вступити в бій із жерцями. Та навіть якби я переміг, їх зникнення викликало б черговий рейд. Та й я не знав, чи поблизу немає інших ворогів. Залишався один вихід — спуститися вниз. Туди, де знаходилось темне озеро і чудовисько харон, що оберігало його.

Часу для роздумів не було. Або тепер — або ніколи. Одним стрибком я перескочив стежку, спустився вниз і, на щастя, натрапив на невелику нішу, що знаходилася на безпечній відстані від озера. Тільки-но я примостився у схованці, як почув просто над собою кроки. З полегшенням видихнув — встиг!

Я зачаївся. Сховок був досить вдалим. Так здавалось, поки я не почув крик.

— Там хтось є, йолопи! У вас просто під ногами хтось переховується! Схопіть його! — повернувши голову на крик, на протилежному березі Ока Дракона, я побачив жерця, який розлючено розмахував руками і вказував на мене. Викрили!

Я вилетів стрілою. Але переслідувачі були вже надто близько. Не довго думаючи, я вихопив криву шаблю і приготувався до бою. Жерці оголили короткі мечі. Я зрозумів, що матиму певну перевагу. Довжина моєї шаблі дозволяла триматись на більшій дистанції. Але ворогів двоє і вони наближались з протилежних боків, як грізні баруси, готові в будь-яку мить кинутись на здобич. Жерці відтісняли все ближче до озера і чомусь не квапились нападати. Складалось враження, що вони ніяк не можуть второпати, хто я такий і як потрапив на Вершину Тиші. Вирішивши скористатись легкою розгубленістю противника, я першим зробив випад вправо. Шабля напоролась на короткий меч. В очах ворога з’явився неприхований жах. На мить я й сам розгубився, не очікуючи такої реакції. Невже я й справді незвичайний, коли вселяю страх могутнім жерцям?

Та раптом земля і небо перемішались. Твердий ґрунт вислизнув з-під ніг. Подих забило. Здавалось, стискають залізні лещата. Руки і ноги стали непідвладні. І я нарешті зрозумів, чому погляд жерця волав таким переляком. За моєю спиною з дна мертвого озера безшумно з’явився харон. Встигнувши усвідомити це, я з усієї сили набрав повні легені повітря і тут же опинився під водою, затиснутий цупкими щупальцями потвори.

Я не встиг відчути навіть страху. Та інстинкти змушували боротися за життя. Допомагало усвідомлення подвигу Есхи, якій вдалося вибратись із лап чудовиська. Та насправді чим більше я пручався, тим більше посилювались смертельні обійми. Бракувало повітря. І в якусь мить я зрозумів, що моє становище безнадійне. Я задихався. Перед очима попливли чорні кола, мене поглинула темна вода озера…