Айхо, або Подорож до початку

Розділ 14

Війнуло затхлим несвіжим повітрям. Напівтемрява випливала густими потічками. Наче на нічному небі, зорями блистіли декілька десятків очей. Перелякані матері пригортали виснажених голодом і страхом дітей, прикуті кайданами чоловіки зиркали з ненавистю і люттю. Ніхто не сподівався побачити пірата-хлопчака.

— Хочу запропонувати угоду! — одразу перейшов я до справи. — Ви — вільні! Та попереджаю, що зверху йде запекла битва і екіпаж програє. Якщо ви візьметесь за зброю і станете на бік команди, ми зможемо перемогти!

— Ти що верзеш? — розлючено вигукнув грізний чоловік з чорною скуйовдженою бородою. — Краще померти, ніж стати пліч-о-пліч з розбійниками!

— Якщо не візьметесь за зброю, вас захоплять пірати і продадуть у рабство, де і помрете. Але якщо пристанете на мою пропозицію, то зможете отримати свободу.

— Хто ти такий, щоб пропонувати це? Чому маємо вірити? — засипав питаннями бородань.

— А я вірю! — з далекого кутка піднялася жінка.

Я впізнав матір сміливця, якому вдалося втекти від піратів. — Я вірю йому! — повторила жінка. — Юнак не побоявся розбійників, захистив мене і Зуфара від побиття. Пам’ятаєте, я розповідала про хлопчика, якому допомагають звірі? Так ось — це він! — голоси здивування та схвалення прокотилися по переповненому трюму. — Пропоную пристати на пропозицію!

Жінка говорила впевнено і владно. Невільники засумнівалися. Піднявся кремезний чорношкірий чоловік, закутий у кайдани.

— Я теж вірю малому! Це хороший спосіб отримати свободу. Принаймні помремо, як чоловіки, захищаючи жінок і дітей. А не як худоба, покірно йдучи на заклання. Я з ним! Хто зі мною?!

По черзі підіймались зрілі мужчини і зовсім юні ще хлопчаки. Останнім піднявся бородань. Не гаючи часу, я відмикав кайдани.

— Я — Окаван, — велетень з темною, як ніч, шкірою дружно потиснув руку.

— Айхо.

— Тепер, коли я вільний від кайданів, нарешті зроблю те, про що мріяв, — Окаван, взявшись обома руками за ланцюг, рвучко відірвав від стіни. — От і зброя! — вигукнув силач.

Наслідуючи темношкірого велета, колишні невільники, а тепер розлючені і грізні воїни, озброїлись ланцюгами і вибігли на палубу. Я помітив Ракун-Саро, який з останніх сил продовжував бій з Воїном Шаку:

— Капітане, прийшла підмога!

Неждане військо висипало з трюмів. Ракун-Саро на мить обернувся. В стомлених очах промайнуло здивування.

Жрець, скориставшись моментом, різко штовхнув пораненого капітана. Ракун-Саро відлетів до стіни, знесилено зсунувся на підлогу. Лютий погляд ворога наздогнав, наче аркан. І я зрозумів, що пропав. А Шаку, як хижий барус, невпинно наближався, пробиваючись крізь натовп.

Тікати нікуди. Вступати в бій з Шаку — самогубство. Я міцно вхопився за канати. Страх та інстинкт самозбереження змусили швидко видряпуватися нагору. Та коли я озирнувся, серце, яке й так шалено калатало, ледве не вискочило з грудей. Воїн Шаку блискавично наздоганяв. Залишалось єдине — перестрибнути на найближчий канат і виграти час. Відстань немала. Та втрачати нічого!

Долоні вмить спітніли, жорстка мотузка вп’ялася у шкіру. Глибокий вдих і стрибок! Життя промайнуло перед очима, а права рука міцно вхопилася за канат. Від стрибка мотузку розгойдало, перекрутило навколо руки. Щоб не зірватись, я вхопився і лівою. Тільки, коли «гойдалка» зупинилась, зрозумів, що на плечах немає радика. Мороз пробіг по шкірі… Хоробрий друг приготувався до стрибка на Воїна Шаку. У розпачі я рвонувся назад, але марно. Рука застрягла в обкрученій навколо поперечній мотузці. Даремно я смикався і намагався розплутати вузол. Під вагою тіла він затягувався ще дужче. Я зрозумів, що потрапив у пастку:

— Радику, не смій! Чуєш! Не смій! — у відчаї закричав я. — Вертайся! Вертайся назад!

Звіреня повернуло мордочку. У величезних вологих очиськах застигла хвилююча відданість. Серце стиснулося…

— До мене! До мене, друже! — благав я.

Радик в нерішучості, ще раз озирнувся. Я зрадів, простягнувши вільну руку:

— Ходи! Ходи сюди, маленький!

Радик стрибнув. Стрибнув на жерця. Шипи вп’ялися у спину ворога. Шаку закричав від болю і відпустив канат. Радик та жрець падали вниз. А моє розчавлене серце летіло разом з ними…

На льоту Шаку схопився за канат і втримався. Радик кігтями вчепився в чайшу. В руках ворога блиснув ніж і жрець навмання вдарив звіра. Бризнула кров.

— Ні-і-і-і-і-і!!!

Радик шкереберть полетів у темні ненаситні води Ратоки.

В очах потемніло. Пекучий біль випалював груди.

— Ра-ди-ку-у-у!!! Ра-ди-ку-у-у!!! — рвонувся я, щоб кинутись у воду за другом, але тільки смикнув заплутану в канаті руку.

Відчай затьмарював розум. Безсило повиснувши, я чекав доки переслідувач наблизиться і прикінчить мене. Біль паралізував. Без надії опустилась голова, і я побачив ніж ворога, на якому ще блищала кров маленького друга.

— Щоб ти здох, — прохрипів я, не в силах вдихнути на повні груди. Непомітно серце наповнилось невідомим… Ненависть. Підступне почуття, про яке розповідав Ракун-Саро.

Чайшу наближався. Рана на спині заважала, ворог кривився, але вперто повз. А я терпляче чекав. Я витягнув ніж і чекав. Воїн Шаку крикнув, і я здригнувся від несподіванки, бо голос видався знайомим.

— Ну що, Айхо більше нема кому захищати! Радо і цього скаженого звіра я відправив до прабатьків! Тепер ти залишився беззахисним. Але не переживай, смерті доведеться чекати недовго!

Перемагаючи дикий біль, воїн перестрибнув на мій канат. Вперше я побачив обличчя ворога. Це був Сохо, той незнайомець, через якого нам з Радо довелося покинути дім. Але що це він сказав про діда? Від цих жахливих слів кров захолола, я став, мов кам’яний.

— Ти все брешеш! Цього не може бути! — викрикнув я.

— Ще й як може, Айхо! І дід, і звір — мертві! — Шаку усміхнувся, а здавалось, що шкірився хижак. — Прощайся з життям!

Ніж уп’явся в долоню аж до крові. З усією люттю я різав під собою канат. На мить в очах Сохо спалахнуло здивування. Лезо перегризло останню мотузку і я з насолодою спостерігав, як падає ворог в ненаситну Ратоку, яка, здається, чекала на чергову жертву.

Коли ріка зімкнула темні води над Воїном Шаку, я з полегшенням зітхнув і вперше за довгий час глянув вниз на палубу, де мала вирувати битва. Але замість ляскоту шабель чувся знайомий гучний голос колишнього невільника, який хвацько роздавав накази.

Густий туман, наче куліси, поволі розповзався і я добре розгледів переможених, зі зв’язаними за спиною руками піратів, які, понуривши голови, стояли на колінах. Серед них і поранений Ракун-Саро. Колишні невільники під керівництвом нахабного бороданя радісно освоювались на захоплених кораблях. Я не вірив власним очам!

Наче й час порадіти за перемогу, але сумна участь капітана і екіпажу затьмарювала радість. Все виглядало так, ніби я зрадив.

Пролунав гучний свист. Бородань, задерши голову, тицьнув вгору пальцем:

— О! Ми забули про ще одного пірата! — закричав колишній невільник, єхидно скалячи зуби. — Спускайте сюди, шмаркача!

— Отямся, Скайре! Якби не малий, сидів би ти і далі в кайданах, — обізвався темношкірий велетень, що назвався Окаваном.

— Тримайся, я зараз! — крикнув здоровань.

Незважаючи на кремезну статуру, Окаван легко видряпався наверх:

— Міцно вчепись обома руками за канат і постарайся розгойдати. Коли наблизишся, хапайся за мій одяг, а я переріжу мотузки і впіймаю тебе. Не бійся, Айхо!

Я і не боявся. Після всього, що трапилось, я не злякався б навіть, якби зірвався у прірву. Тоді я не знав, чого хочу насправді: кинутись у небезпечну Ратоку чи продовжувати жити.

Переживши весь біль втрати, який часто здається нестерпним, нам завжди дається шанс знову бути щасливими, не зважаючи ні на що! Втрачаючи близьку людину сьогодні, завтра отримуємо можливість зустріти іншу, яка, звичайно, не замінить, але заповнить пустоту, що утворилася в серці, і знову поверне радість і здатність любити. Та всьому свій час. Час потрібен, щоб гоїлись рани, щоб знову почати прагнути щастя, а не варитись в мороці минулого. Але тоді я ще цього не знав. Я вперше переживав втрату і, здавалося, що ніколи не позбудусь клейкого болю і панічного страху жити без рідних, без яких не уявляв існування. Я боявся і не хотів змиритися з думкою, що діда вже немає, немає малого радика. Що я робитиму завтра, коли прокинуся, знаючи, що ніхто не чекає, що в Шанталії, куди я так рвався, не зустріне дід. І що ми взагалі більше ніколи не зустрінемось. Я залишився сам на сам із життям, з яким не знав, що робити. А похмурі думки, як чорні каркари, витали навколо і ні на мить не давали спокою. Я ще не знав, що з часом біль стихає, що обриси рідних стираються з пам’яті, та назавжди залишаються в серці, а на зміну їм приходять нові, нові люди, нові переживання, нові події, нове щастя. Але тоді я навіть не мав часу, щоб оплакати тих, кого любив…