Розділ 43

— І що робитимеш? — запитав Зуфар, коли я в деталях розповів про розмову з Ескаларом. — Ти віриш розповіді мага?

— Нема підстав не вірити.

— І що далі, Айхо? — в розпачі спитав товариш. — Залишишся з фанатиками-геліонатами і допомагатимеш?

— По-перше, я не впевнений, що можу допомогти. По-друге, не розумію чому ти налаштований проти геліонатів? Вони ж за добру справу борються. Королівство Захрейн хотіло ж укласти договір з Орденом, щоб разом виступити проти жерців?

— Все правильно, Айхо. Але ти забуваєш, що майже рік я жив серед геліонатів у банді Алакега. Нічого шляхетного в тому, що роблять фанатики, я не побачив.

— Але не можна через одного Алакега робити висновки про всіх геліонатів.

— Це ти про Ескалара? І він мені не подобається.

— Можна дізнатись, чому?

— Ти скільки завгодно можеш злитися, але я ні на мить не повірю в добрі наміри цих людей. Не знаю, що має трапитись, щоб я змінив думку. Але ти роби, як знаєш, я все одно залишуся. А тепер досить базікати, давай спати. Ранок вечора мудріший.

Зуфар заснув одразу, тільки-но притулив голову до подушки. А я ще довго витріщався на стелю і розумів, що не засну, хоч плач. Вирішив прогулятися у внутрішньому дворику.

Нічна прохолода вабила. За вікном заливалися цвіркуни. Не знаючи, чи потраплю напівтемними коридорами у двір, вирішив зробити простіше — вилізти через вікно.

Опинившись у садку, відчув дивне полегшення, ніби опинився на волі після довгого ув’язнення. Хоча це близько до істини. Ще зранку я — безправний раб в обдертій одежі, змучений страхами і безнадійністю. А зараз у новенькій сорочці з тонкої, як павутинка, матерії, безтурботно броджу по казковому саду з білосніжними дзюркотливими фонтанами, екзотичними птахами і п’янким ароматом квітів. Та чомусь у цій красі я відчував себе незатишно. Здавалося, що я — одна з тих пташок, що сидить у золотій клітці, її завтра сито покормлять і змусять співати на втіху господареві.

Згадав, як ми часто ночували з Зуфаром під відкритим небом, на твердій землі, підклавши замість подушки руку. І спалось тоді солодко, міцно… Зараз, коли в розпорядженні м’яке, мов хмаринка, розкішне ліжко і десяток подушок, сон не приходив.

Я примостився на невисокому кам’яному бордюрі, впершись спиною у стовбур квітучого дерева. Дивився в нічне далеке небо, всипане безліччю ліхтариків, що мерехтіли незбагненним зоряним сяйвом. Стомлені повіки стулились, а думки продовжували витати в голові.

— Я не можу повірити, що цей недолугий юнак і є Обраним.

Зовсім близько зазвучав знайомий голос. Я втиснувся в стовбур дерева, намагаючись заховатись у низькій розлогій кроні, завмер.

— Повір, Бреагоре, він той, про кого говорять легенди.

Я вже чітко бачив силуети Ескалара та вельможі, який викупив мене на ринку.

— Та він ще хлопчак! Що взагалі зможе протиставити силі жерців? — незадоволено заявив Бреагор.

— Те, як хлопець розправився з Алакегом, багато про що говорить, — заперечив Ескалар.

Бреагор задумався:

— Можливо. Та в будь-якому випадку хлопчину потрібно тримати під ретельним наглядом. Якщо він втне щось подібне ще раз і це стане відомо жерцям! Темні зроблять усе можливе, щоб знищити Обраного або заграбастати.

Від цих слів стало не по собі.

— Тепер розумієш, що юнак повинен залишитись тут, — продовжував Бреагор. — Хоча було б краще, вивезти його з Сакарії, з цього зміїного кубла. У Алтакларі, на півночі Оздерії, є надійна людина, Стаклар. Так ось, у нього є невеличкий маєток на окраїні міста, туди і доправиш нашого Обраного. Але одразу повертайся. Наглядати за Айхо буде Стаклар, він має досвід у цих справах. Якщо потрібно — хай тримає під замком! — гримнув Бреагор.

Чим більше я дослухався до розмови, тим менше хотілось потрапити цим двом на очі. Недаремне Зуфар не довіряв геліонатам!

— А що робити з іншим юнаком?

— Та відпусти його на всі чотири сторони. Тільки так, щоб він і далі не знав, де знаходиться маєток.

— Схоже, Айхо нікуди не піде без товариша. Можуть виникнути проблеми, коли будемо плисти до Оздерії. Можливо, краще не викликати підозри і взяти їх обох на корабель? А на березі я вже знайду можливість їх розлучити.

Я не міг повірити. Невже Ескалар здатний на таку підлість?

— А ти впевнений, що ці двоє ще у домі і не втекли з-під носа?

— Заспокойся, Бреагоре. Ти ж знаєш, що із твого дому втекти не так просто. Я проходив повз кімнату і чув, як юнаки шепталися. Так що заспокойся. Айхо в наших руках.

— Декілька днів і відпливаєте. За хлопця відповідаєш власним життям.

Вельможа залишив Ескалара в роздумах. Ще деякий час маг непорушно дивився в бік нашого вікна. Пальці нервово перебирали зірвану квітку. Пелюстки безпомічно опадали. Кинувши покалічену рослину на стежку, геліонат швидко повернувся до будинку. Я, як ошпарений, кинувся назад до кімнати. Що, як Ескалар надумає перевірити? Якомога тихіше примостився на ліжку, але так і не заснув. Не давали тривожні думки. У нас є декілька днів, щоб вибратись звідси.

…У двері постукали досить рано.

— Вибачте, що розбудив.

Зайшов коротун, що вчора проводив на розмову до Ескалара.

— Господар снідає рано і чекає вас до столу. Але спершу, — зупинив нас слуга, — повинні належним чином одягтися, — і поклав на ліжко одяг, який не відмовився б носити і принц.

Зуфар щойно прокинувся і не зовсім розумів, що відбувається. А я після безсонної ночі, проведеної у роздумах, не хотів і бачити геліонатів. Та розумів, що тепер потрібно поводитись дуже обережно, щоб не провокувати підозр. Шкода, що коротун не дав можливості переговорити із Зуфаром. Слуга, наче щось відчував і не залишав наодинці. Навіть коли Зуфар попросив зачекати за дверима, доки вдягнемося. Прислуга відмовився і наполегливо попросив збиратися швидше.

— А чим господареві не подобається одяг, у якому я зараз? — і Зуфар демонстративно всівся в крісло.

— Чекай, друже. Господар дому — шляхетна людина, ми не повинні нехтувати його невинним проханням.

Зуфар глянув, як на зрадника.

Коротун вів темними крутими коридорами, освітленими дивними ліхтарями, що загорались лише тоді, коли ми наближались, і гасли, як тільки їх минали. Інколи траплялися сходи вниз. Те, що нас запросили на сніданок до підземелля — насторожувало.

— Ти щось накоїв минулої ночі? — спитав Зуфар.

Я мовчав.

— Там, куди нас ведуть, стіл накривають без господаря, — не вмовкав товариш.

— Ти про що?

— Схоже, ми в’язні, — натягнуто розсміявся Зуфар.

Я, насупившись, гадав, що ж змінилося з минулого вечора. Чому Бреагор передумав відсилати на північ Оздерії, а хоче ув’язнити та ще й з Зуфаром?

— Слухай, брате, я радий, що нарешті все стає на місця, — сказав уже серйозний Зуфар. — Друзі залишаються друзями, а вороги показують істинне обличчя.

Останню фразу він навмисне сказав голосніше, щоб її добре розчув поводир. Але коротун незворушно йшов вперед, здається, не звертаючи уваги на балаканину.

Коли ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима, на яких, наче ґрати, прикута металева решітка, я впевнився остаточно, що нас чекає не сніданок. У Зуфара не відібрали зброї, і це тішило. Зараз так не вистачало кривої шаблі Есхи.

Двері відчинилися, ніби за чиїмось наказом. В очі бризнуло яскраве світло, яке осяяло пишну залу. Дивні ліхтарики, схожі на той, що ніс коротун, зависли в повітрі, обліпивши стелю і стіни. Посеред просторої зали стояв величезний сервірований стіл, за яким легко могли б поміститися усі жителі села у Вернакії. Бреагор зустрічав стоячи, як дорогих гостей. Ескалара серед присутніх не було. Натягнута усмішка господаря не передбачала нічого доброго.

— Нарешті прибули гості, — аж надто солодко проспівав Бреагор. — Страви холонуть, прошу сідати, молоді люди.

Ми із Зуфаром переглянулись, і я першим рушив до столу.

— Це твоє місце, Айхо, — вказав господар. — А це твоє — Зуфаре, — брата посадили навпроти, з іншого краю довжелезного столу.

— Помиляєтесь, якщо гадаєте, що ми розділимо трапезу разом з вами! — різко заявив товариш, продовжуючи бунт. — Не здивуюсь, якщо страви отруєні!

— Ну, що ти, Зуфаре, — зловісним тоном відповів Бреагор. — На тебе чекає цікавіша смерть, — і вельможа порухом руки віддав наказ.

Я рвонувся, намагаючись встати. Та на руках і ногах глухо клацнули залізні замки, надійно прикувавши до стільця.

— Зуфаре, це пастка! — крикнув я, та по роздратованому обличчю брата зрозумів, що запізно.

— Я вб’ю тебе, підлий геліонате! — пораненим звіром заричав Зуфар.

Ще ніколи я не бачив друга таким розлюченим.

— Айхо! — крикнув Бреагор, покидаючи залу. — Зараз матимеш можливість переконатися, що викупив я тебе недаремно!

Залою прокотився злий сміх геліоната. Двері зі скрипом зачинилися. Сяйво ліхтарів різко згасло. На мить здалося, що ми осліпли. Запанувала мертва тиша.

— Тримайся, брате, щось придумаємо, — промовив Зуфар, намагаючись сказати це якомога впевненіше.

— З тобою все гаразд? У мене прикуті руки і ноги, я практично не можу поворухнутись.

— Те саме. Якщо цим вирішив залякати клятий геліонат, то помилився. У тебе нічого не вийде, Бреагоре, ти чуєш?! — крикнув Зуфар так, ніби голосом збирався розтрощити стіну, що відділяла від ворога.

Хотілося вірити, що Зуфар і справді не боїться. Це додавало хоробрості, бо насправді я відчував, як страх могильним холодом дихає в обличчя.

Очі потроху звикали до темноти. Декілька ліхтарів загорілися, проливаючи тьмяне світло. Далеко, в кінці столу, я побачив ледве помітний силует Зуфара.

— Схоже, наш геліонат боїться темряви, — намагався кепкувати Зуфар.

Та мені було не до сміху. Зовсім близько я почув дивний шум.

— Що ж ти, боягузе, злякався? Боїшся, що моя шабля покаже світові твої кишки? — кидаючи виклик ворогові, волав Зуфар.

— Тихо! — різко перебив я брата. — Ти це чуєш?

Коли друг нарешті замовк, я чітко почув чиєсь шумне дихання. Але це не був ні я, ні Зуфар.

— Я теж чую, Айхо, — насторожено промовив брат.

Раптом на стіл щось хляпнуло, зовсім недалеко. І знову. Мимоволі я задер голову. Висока стеля залишалась неосвітленою, але навіть так я міг розгледіти нечіткий силует, що повільно пересувався. Жах уповільнив дихання. Панічний погляд прилип до тіні. Безпомічні ноги і руки обм’якли і затерпли одночасно. Навіть якби я не був прикутий, все одно від страху не зміг би зрушити з місця.

— Айхо, там хтось є? — обережно спитав Зуфар.

Я лише кивнув. Зуфар почав розхитувати стільця і наближатись до столу. Він намагався нагнутись і дотягнутися до чогось. Та в цю ж мить щось громіздке і смердюче, гучно ляпнуло на стіл. Залишки страв, напоїв і посуди розлетілись увсебіч. За коротке життя я побачив немало потвор, але такого страхіття — ще не доводилось. Можливо, інші здавались не такими страшними, бо після зустрічі з ними вдавалося вижити. Але тепер я розумів, що зазираю в очі смерті.

У чудовиська не було ніг, замість них — лише одна велика, вкрита пухирями і слизом, присоска. Вона слугувала тулубом, на якому кріпилась здоровенна голова. На ній, наче безліч розлючених змій, у різні боки стирчали лапи-присоски. І якщо не рахувати випуклих мутних очей, все інше займала здоровенна пащека, з якої по черзі вискакували довжелезні розтроєні язики.

Істота пересувалась повільно, хижі лапи-змії настовбурчувались. Випуклі очі, які навіть не прикривали повіки, не мигаючи дивились, з них капали велетенські краплі, що нагадували сльози. Тільки тепер я зрозумів, що переді мною плаксій, потвора, про яку розповідав дід. Вона починала «плакати», коли бачила жертву. В цьому випадку безпомічною, прикутою до стільця жертвою, виявився я. Потвора наближалась. З переляку я почав розхитувати крісло, щоб хоч трохи віддалитись від чудовиська. Зрозумівши це, плаксій поповз швидше. Діставшись краю стола, він відкрив пащу і видав такий жахливий звук, що мені здалося: я встиг померти декілька разів.

— Айхо, тримайся! — почувся крик Зуфара, який повернув до реальності.

Із жахливим трупним смородом наближалася пащека плаксія. Аж раптом у голову потвори з усього маху вдарилась тарілка і розлетілась на дріб’язки.

Зала заповнилась вереском чудовиська, що роздирав душу.

— Гей, шматок шмарклів! — почув я голос Зуфара. — Ну як, сподобалась страва?

Не на жарт розлютившись, потвора незграбно розвернулась і, шумно хлюпаючи, поповзла до Зуфара. Нарешті я помітив, що братові якимось чином вдалося звільнити руки від кайданів.

— Підповзайте ближче, смердючі драглі! Маю для вас почастування! — і товариш витягнув шаблю.

Вигляд зброї на мить зупинив плаксія.

— Що, не подобається десерт?! — викрикнув безстрашно Зуфар.

— Брате, будь обережним, потвора дуже хитра і небезпечна!

— Дякую, Айхо, я теж не ликом шитий!

Плаксій підповз до краю столу і шумно хлюпнув на підлогу.

— Ой, це вже гірше, краще б ти залишалась на столі, гидото.

— Зуфаре, слідкуй за його зміє-лапами.

— Я вже це зрозумів, — крикнув друг, відбиваючись шаблею.

Спокійно спостерігати, як чудовисько підбирається до прикутого друга, який не міг маневрувати, було просто нестерпно. Плаксій в будь-який момент міг перекинути стільця, і тоді у Зуфара не залишиться шансів на порятунок!..

— Айхо! Воно намагається перекинути стільця. Я довго не втримаюсь!

Залихоманило від неспроможності щось зробити.

Заплющивши очі, я зосередився на потворі.

Сильний поштовх нізвідки втиснув у спинку стільця. В голові наче вибухнуло. Я відчув знайомий біль, що наскрізь пронизував тіло. В цей момент завжди хотілося померти. Але синє полум’я, яке я вперше побачив в очах Ава, ватажка свистів, перенесло у викривлену реальність.

— Я кличу тебе, істото Темряви! Скорися мені! — почув себе у власній голові.

Синє полум’я спалахнуло яскравіше. Здивований голос плаксія, наче крізь воду, пробулькотів:

— Хто-о-о посмів триво-о-о-жити мен-е-е?

— Я — той, хто кличе!

— У-у-у-у-бр-р-р!!! — незадоволено пробулькотіла істота. — Я не корю-ю-ю-ся тобі!!!

— Знаю, ти служиш Темряві! Твій вогонь горить синім полум’ям! Але я пропоную перейти на бік Світла!

— Тільки оди-и-ин може приму-у-сити ц-е-е зробити, але не ти-и-и-и!

— Я й не вимагаю! Я пропоную! Як той, хто веде до Обраного!

— Я вже обра-а-а-в господаря… Але відчува-а-а-ю силу і в тобі-і-і.

— Це Сила Світла!

Та раптом нізвідки зірвався холодний сирий вітер. Руки і ноги звільнились від кайданів. Я стояв на краю прірви, і лише крок відділяв від падіння у темряву. Зрозумів, що час повертатись. Занадто довго я спілкуюся з Тінню. Наближалась Темрява, і я швидко слабнув. Ніби десь ззовні чув удари власного серця, які все віддалялись. Міцніше зажмурив очі, подумав про діда Радо, Есху, Едо. Витягав із душі усі світлі спогади і заповнював ними свідомість. Прірва почала вкриватися білими пухнастими хмарами, крізь які пробивалося сонце. Я усміхнувся, і сонце спалахнуло, заповнивши морок золотим сяйвом.

Отямився я знову прикутим до стільця, у тьмяно освітленій диво-ліхтарями залі. Навкруги бриніла тиша. За мить згадав, де я і що трапилось. Із радістю зрозумів, що плаксій таки пішов. Поглянув на інший кінець столу, де мав сидіти Зуфар, але там лише чорніла пустка. Де брат? Щедра краплина поту стекла по чолу.

— Зуфаре! — крикнув я, і голос, луною відбившись від голих кам’яних стін, повернувся вбивчою тишею. — Зуфаре! — не вірячи тому, що сталось, кричав я. — Зуфаре!

Кайдани боляче увіп’ялись в руки і залізною хваткою тримали на місці. На мить здалося, що я приречений цілу вічність волати і рватися до друга. Невідомість перетворювалась на каторгу.

— Зуфаре!

Я відганяв, як міг, жахливі думки. Але чим дужче кликав брата, тим більше розумів: збираюся докричатися туди, де немає живих голосів, лиш голоси духів.

— Ні!

Моє серце наче сказилося. Воно вибухнуло болем, що погрожував доконати. У цей момент я, безсилий, безпорадний, нікчемний, ненавидів себе за те, що загубив брата. І замовк… Хотів лише, щоб все швидше скінчилось…

Тяжкі двері в залу відчинились. Я майже не чув поспішних кроків. Крізь пелену туману, що застелила очі, побачив силует, який схилився, і десь далеко-далеко почув власне ім’я. «Айхо! Ай-хо-о!» Цей голос з дитинства, голос колискової, голос діда, голос Есхи, голос Зуфара — всі вони кликали. І я так хотів бути з ними. Так хотів зникнути з цього жорстокого світу, бути з тими, кого люблю.

«Айхо! Айхо!» — голос наближався.

— Айхо! Ти живий?

Я розплющив очі і побачив перед собою Ескалара, який енергійно тряс за плечі.

— Хвала небесам, ти живий! — радісно сказав маг. — Цей безумець Бреагор ледве не вбив тебе.

— Зуфар, де він?

Ескалар запнувся, та все ж відповів:

— Потрібно спочатку оговтатись. Ще й досі не можу повірити, що цей фанатик примусив пережити тебе такий жах! Божевільний! — гнівно мовив маг.

— Я все чув, Ескаларе! — гримнув голос Бреагора. Не знаю, як давно він зайшов у залу.

— Ти ризикуєш, Ескаларе! Відкрито виступаєш проти?

— Мені байдуже! Ти задалеко зайшов! Те, що вчверив, не піддається ніякому виправданню!

— Виправданню?! Ти сказав виправданню? Та я й не збираюся виправдовуватись! Перед ким? Перед тобою? Та хто ти такий? І чи не занадто, Ескаларе, ти став ніжним? Щось я не помічав у тобі цього раніше? — вишкірився геліонат.

— Ти можеш що завгодно говорити, Бреагоре! За власні вчинки відповім. А якби Айхо загинув? Що би ти сказав Главі Ордену?

— Якби Айхо загинув, тоді він не Обраний! І нічого Главі Ордену я б не доповідав! Але тепер бачу, що наш хлопчина не такий простий, як думалось спочатку. Ескаларе, ти погарячкував і я не серджусь. Все дуже добре складається для нас. Ми таки знайшли його! Тепер хлопцеві потрібно відпочити, а потім я хочу поговорити з ним.

— Не думаю, що він захоче.

— Байдуже, — і Бреагор крикнув слугам, покидаючи залу. — Заберіть швидше другого, не хочу, щоб кров’ю замастив крісло.

— Стій, боягузе! — звільнений від кайданів, розлючений, я вихопив у когось шаблю і кинувся на Бреагора. Та мене зупинили четверо головорізів.

— Втихомирте його! — грізно наказав геліонат. — На твоєму місці, Айхо, я б так не ставився до благодійника, — і лиха посмішка розпливлась на обличчі вельможі.

— Ти переоцінюєш себе, «благодійнику»! — вклав усю зневагу в останнє слово. — На твоєму місці я не злив би так відверто ворога, який тільки силою думки може знищити.

Нахабно збрехав, але схоже потрапив прямо у ціль. Обличчя Бреагора змінилося, посіріло, а в очах промайнув страх. Геліонат вже відкрив рота, щоб щось сказати, але передумав.

— За мною, — скомандував вельможа, і головорізи Алакега поплентались за господарем.

Я обернувся до Ескалара. Це все-таки була його шабля, і він не затримав, коли я кинувся на Бреагора.

— Стійте! — крикнув я, побачивши, що слуги з брудним рядном пішли виконувати наказ господаря.

— Стійте! — кинувся до них. — Не смійте торкатися, я сам.

Нахилившись над перекинутим стільцем, я впав на коліна перед закривавленим тілом брата і заридав. Зуфар…

Підійшов Ескалар, мовчки відімкнув замки на кайданах та звільнив Зуфарові ноги. Геліонат схвильовано стрепенувся:

— Принесіть чисте простирадло! Гарячу воду, негайно!

Я здивовано глянув на Ескалара.

— Айхо, друже, Зуфар живий.

— Що? Що ти сказав?

Я кинувся до брата. І справді, Зуфар — ще живий!

— Хвала небесам! О, Зуфаре! — і я обійняв пораненого друга.

— Тихіше, друже. Зуфара потрібно оглянути. Ти зрозумів? — Ескалар заглянув у вічі, і я відчув, що так може дивитись лише друг.

— Дякую…

— Не ти маєш дякувати, — просто відповів геліонат. — Обережно. Обережно, — вже віддавав накази слугам Ескалар, коли Зуфара акуратно перекладали на носилки.

Загрузка...