Айхо, або Подорож до початку

Розділ 46

Все відбувалося надто швидко. До кімнати увірвалися охоронці Бреагора. Ескалар приречено зітхнув. Його магічні сили ослабли. Ослаб і сам маг. Хоч він і зачарував поранене плече, але від цього не легшало.

Я вихопив з ослаблої руки Ескалара меч і кинувся у бій. Зараз так бракувало допомоги Зуфара.

Один з вояків Бреагора настирно притискав мене до порепаної колони, що ще недавно прикрашала спальню Бреагора.

— Ззаду, Айхо! — кричав Ескалар, якого й самого затисли зі всіх сторін, геліонат, як міг, відбивався залишками магії. — Пригнись, я не можу влучити!

Пригнутись я не встиг. Збивши першого нападника з ніг, я розвернувся, щоб нанести удар ворогові, але той обм’як і гепнувся на підлогу. За ним несподівано з’явився Зуфар, який тримав у руці нефритову статуетку.

— Зуфаре! — радісно, в один голос вигукнули ми з Ескаларом.

— А ви думали, я пропущу таке побоїще?

Піднявши першу-ліпшу шаблю, Зуфар став пліч-о-пліч. Ми стрімко проривалися до пораненого Ескалара. Але Зуфар швидко зблід, на білій пов’язці виступила кров. Похитуючись, товариш притулився до стіни.

— Зуфаре, друже, тримайся! — з останніх сил кинувся я на ворогів.

Але несподівано на порозі з’явився Алакег і десяток головорізів. Битва наче завмерла. Охоронці Бреагора приєднались до загону Алакега і тепер чорною озброєною стіною перекрили нам шлях до свободи. Ми розуміли, що програли. Я задкував до Ескалара, підхопивши попідруки напівпритомного Зуфара.

— Ти не залишив мені вибору, Ескаларе! — крикнув Алакег до мага. — Здавайтесь, і ми збережемо вам життя!

— Відпусти нас, Алакеже, — невпевнено почав Ескалар. — Ти ж довгі роки вірно служив мені…

— Я служив і служу Ордену, але ти зрадив нас! Тепер на тебе чекає вічна помста найдревнішого!

— Ти завжди був усього лиш тупоголовим фанатиком, — зневажливо сплюнув Ескалар, і колючі очі Алакега налились кров’ю.

— Схопити їх! — заверещав головоріз.

Ескалар різко повернувся до нас і прошепотів:

— Стрибайте у вікно.

— Що?

— Якщо цього не зробите, вважайте, що вбили мене. Я знаю, що кажу! Мерщій! — останню фразу Ескалар розлючено закричав.

Ми швидко переглянулись.

— Схопити їх! — волав Алакег.

Ескалар, зібравши останні магічні сили, спрямував жовту вогняну кулю в колону, яка підтримувала стелю спальні Бреагора. Від удару мармуровий стовп захитався і, як дерев’яний патичок, переламався на двоє. Стеля затріщала, на нас посипались камінь і балки. Тільки тоді, ухиляючись, ми усі троє кинулись у вікно. Зуфар уже був на вулиці, я майже вистрибнув, коли за спиною почув крик Ескалара. Мага привалило куском дерев’яної балки. Не вагаючись, я повернувся. Завалений вхід у кімнату, на щастя, відгородив нас від переслідувачів. Тож трохи пробабравшись, я все ж допоміг магу вибратись і, підхопивши товариша попід руки, поволік до вікна.

— Спускай його! — почув я голос Зуфара. — Тут нікого!

Ми опинилися в саду, недалеко від головної брами.

Непритомний Ескалар важко навалився на плечі. Швидко пересуватися ми не могли, але мусили. Коли досунули до велетенських дерев’яних воріт, не повірили очам. Схоже, на крик Алакега у спальню Бреагора збіглась уся охорона. Брама залишилась без нагляду. Залишалося тільки відімкнути її і опинитися на людній сакарійській вулиці.

Звернувши в найближчий провулок, ми загубились в строкатому натовпі. Але якщо Алакег не потрапив під завал, то все таки швидко нас наздожене. Та, не привернувши уваги вуличного патруля, схопити нас йому не вдасться.

— Давай в цей провулок.

— Далеко з геліонатом ми не відійдемо, — буркнув Зуфар, кивнувши на мага.

— Іншого виходу немає. Ми не кинемо Ескалара.

— Я й не кажу кидати. Для чогось несу ж його на горбі. Хоча він одразу мені не подобався, — бубонів товариш, але сунув геліоната з останніх сил. — Все, стій. Я втомився. Потрібно десь перечекати. А то один — непритомний, інший — перебинтований. Думаю, найближчому патрулю дуже сподобається наша компанія.

— Ти правий. Як щодо харчевні? Ескалар буде схожим на смертельно п’яного, а я віддам тобі плащ, який прикриє закривавлені рани. Тим часом спробую домовитись у порту, щоб нас взяли на перший-ліпший корабель, вже не важливо чи до Шанталії. На будь-який…

— Отямся, друже. Не хочу засмучувати, але ніхто нас на корабель не візьме. Без грошей, та ще й ледве живих, кому потрібні такі пасажири?

— Це не вперше. Впевнений, щось придумаємо.

— Боюсь, не цього разу… А ось і харчевня, — сказав Зуфар. — Без грошей довго не пробудемо. Але, можливо, Ескалар отямиться.

— З дороги! — почули голосний клич охорони, що супроводжувала багато оздоблену бричку. — З дороги! — кричали озброєні вершники на граційних плямистих анжирах, розганяючи натовп.

За охороною слідував наряд патруля, супроводжуючи, схоже, дуже впливову особу.

— Давай швидше в харчевню! — схвильовано скомандував друг.

— Зуфаре, поглянь туди.

Ми обернулися: недалеко стояв Алакег. Люті очиська хижо свердлили нас.

— Живий, демон, — прошипів Зуфар.

— Тепер що? Якщо потрапимо до рук патруля, нас чекає тюрма, а потім рабство, і хтозна, чи колись знайдемо один одного…

— Якщо потрапимо до рук Алакега — це неминуча смерть… — тихо продовжив брат.

Час спливав, а ми стояли на місці. З одного боку наближалась процесія із патрулем, а з другого боку — Алакег.

— Я так просто не здамся ні тим, ні іншим, — похмуро пробурмотів надто блідий Зуфар. — Доки можу тримати зброю в руках, свобода зі мною!

Я опустив Ескалара на землю, вперши в стіну будинку. Зуфар ледве тримався на ногах. Я нічого не міг змінити… Привів друзів на неминучу смерть.

Процесія наближалась. Охоронці продовжували викрикувати: «З дороги!» Плямисті анжири, на яких верхи сиділа охорона, шумно дихали і нетерпляче вистукували копитами, підіймаючи пил з бруківки. Вояки притискали до стін будинків перехожих.

— Захисту! Захисту! Благаю захисту! — несамовито закричав я, вибігши посеред дороги. — Ці люди хочуть здійснити замах на вельможу! — і я вказав на групу Алакега, від яких тут же і слід охолов.

Довго чекати не довелось. Я впав обличчям на запилюжену дорогу, а охоронці справно викручували руки за спиною.

— Зупиніться! — раптом почув я владний жіночий голос, який на мить видався знайомим. — Зупиніться! Наказую вам! — повторила жінка і різким рухом відкинула тяжку матерію, що покривала бричку і ховала від очей перехожих.

— При всій повазі, пані, — грізно мовив начальник охорони, — злочинець повинен бути покараний. Це заради вашої ж безпеки.

— Ця людина просила захисту! — не менш грізно відповіла господиня.

Я намагався повернути голову і роздивитись багатійку, але тяжкий чобіт вояка вправно повернув голову назад у пилюку бруківки. Та щось невловимо знайоме встиг я розгледіти у жіночій постаті. Хоча багатство вбрання сакарійських модниць, їх хитромудрий одяг та густо загримоване обличчя робили навіть знайому людину до невпізнання іншою…

— Це злочинець, пані! Він хотів перешкодити руху кортежу! — незламно стояв на своєму начальник охорони.

— Він просив захисту не у тебе, Назроле! — з погрозою мовила багатійка. — Бідняк просив захисту у вашого господаря, намісника Борджа! А у його відсутності маєте коритися мені! Не вам вирішувати, кого каратиме, а кому надаватиме захист благородний і всемогутній Борджа! Тож я наказую, Назроле, відправити бідняка у маєток. Хай слуги нагодують його.

Люте невдоволення з’явилося на обличчі начальника охорони. Складно ж йому коритися жіночій волі. Я не розумів, чим викликав таке заступництво у незнайомки, але очевидно, що не з доброти душевної. Багатійка так майстерно використовувала арсенал хитрості, нахабної впевненості і красномовства, щоб тільки допомогти. Чому? Та зараз потрібно скористатися удачею і врятувати друзів:

— О найблагородніша пані, хай неземна краса і гострий розум будуть довіку вам прикрасою, — підлабузнювався я в стилі сакарійців. — Прошу захисту не лише для себе, але й для двох друзів.

Обличчя начальника охорони зробилось багряним від злості, здається, ще слово — і він розірве мене на шматки. В очах багатійки з’явилось щось схоже на усмішку. Вона красномовно мовчала, а я не міг відкараскатись від нав’язливої думки, що звідкись знаю її.

— Назроле, хвали небеса, що служиш благороднішому із вельмож, наміснику Борджа! Хай слава про нашого господаря гримить на всю Сакарію! Хай люди оспівують доброту Борджа! — не шкодувала красномовства багатійка. — Ці бідняки сьогодні обідатимуть зі срібного посуду! Слава наміснику Борджа! — вигукнула жінка, і натовп підхопив хвалебну оду.

— Слава! Слава наміснику Борджа! — кричали звідусіль.

Я не міг повірити! Ми врятовані!

Незнайомка непомітно підморгнула, а я відчув неприємний холодок, що пробіг по спині. Спасителька сховалася за тяжкою матерією балдахіна. Бричка повільно рушила вперед, минаючи збуджений натовп, який щодуху горланив, оспівуючи «доброту Борджа».

Нас не дуже чемно помістили на старезну таратайку, в яку замість худоби впрягли рабів. Але, на свій сором, тоді мене це не бентежило. Я хвилювався за Зуфара. Ескалар, на щастя, прийшов до тями.

Тарантас, поскрипуючи колесами, повільно плівся перед патрулем. Позеленілий від злості Алакег безсило розкидав лихими очима грім і блискавки. А я нахабно вишкірився бандитові просто в обличчя, коли підвода порівнялась з ватагою. Не сумніваюсь, що геліонат обов’язково прослідкує за нами. Але це буде потім. Зараз ми чудом віддалялися від небезпеки, а з голови не виходила незнайомка…