Айхо, або Подорож до початку

Розділ 37

— Айхо, ти добряче налякав, — я побачив захеканого і стривоженого Зуфара. — Думав, що загубив тебе! Де ти зник?! Ми славно балакали, я обернувся і з жахом зрозумів, що розмовляю сам із собою. З ніг збився, прокричав усю горлянку, а ти спокійненько стоїш і не озиваєшся. Айхо! Агов, ти хоча б чуєш? На кого це ти так заворожено дивишся? — і Зуфар простежив за поглядом, прикованим до воріт незнайомого будинку, біля яких все ще продовжувала стояти кремезна жінка.

— Фе, Айхо, знайшов на кого витріщатись, — вже сміючись, продовжував Зуфар, — ну й смаки у тебе, друже, може, краще підемо помилуємось запальними танцями вуличних танцівниць?

— Зуфаре, я мушу допомогти дівчині, — відповів я так, ніби не чув усього того, що перед цим сказав товариш.

— Я не думаю, що цій, хм, «дівчині» потрібна допомога, — зіронізував Зуфар, все ще маючи на увазі тлусту тітку.

Та коли я розгублено глянув, юнак перестав кепкувати.

— Ну гаразд, я здаюсь! І перестань дивитись мученицьким поглядом. Я й так ще не оклигав від переляку. Давай розповідай, що відбулося, поки я, вибиваючись із сил, шукав тебе в цьому гамірному натовпі?

Я уже приготувався розказати Зуфарові усе, та тільки зараз зрозумів, а що в дійсності можу розповісти? Що побачив неймовірної краси дівчину, яка схожа на багряну квітку Алтеї. Не перемовившись з нею ні словом, вирішив, що їй потрібна допомога, а як допомогти — навіть не уявляю? І доки я дивився на Зуфара і прокручував в голові плутані слова, брама будинку відчинилась і вийшла темноволоса красуня, яка несла перед собою той самий величезний глек.

— Це вона… — все, що я зміг вимовити.

— Ну це вже інша справа, — по-змовницьки підморгнув Зуфар.

Мія, повільно і граційно пройшовши повз нас, ледве помітним кивком голови наказала прямувати за нею.

— Ти це бачив, Айхо, — підколов Зуфар. — Ну, брате, вітаю, робиш успіхи, — і друг легко підштовхнув. — Ідемо за нею.

— Я піду один.

— Е ні, ти ще не знаєш, якими підступними можуть бути сакарійські дівчата. У твоїй кишені квитки до Шанталії, пам’ятаєш? А за найближчим темним закутком може чекати здоровенний дядько, який переконає, що твої грошики йому потрібні більше. Не відпущу, і край.

Зрозумівши, що протестувати марно, рушив за Мією разом із Зуфаром.

Дівчина так стрімко завернула на сусідню вуличку, що ми ледве не загубили її. Опинившись у майже безлюдному провулку, Зуфар перетворився на хижого баруса, готового кинутись на уявного ворога в будь-який момент. Але ніхто не нападав, а з-за повороту з’явилася Мія.

— Ну, тепер можеш іти сам, — зніяковівши, сказав Зуфар. — Я чекатиму тут. Але не думай нікуди зникати, зрозумів?

— Дякую, друже, — і хвилюючись, ступив уперед.

З кожним кроком серце барабанило все сильніше.

— Одерайде.

Почув я традиційне сакарійське привітання, що означало «Доброго дня». Грудний голос незнайомки, наче чарівний еліксир, розлився по тілу теплими хвилями.

— Одерайде, — надто тихо відповів я і повторив уже голосніше: — Одерайде!

Дівчина знову глянула неповторним глибоким поглядом, у якому читалося так багато і разом з тим нічого.

— В цьому клунку трохи харчів і два агри, це все, що змогла зібрати, — швидко затараторила дівчина, ніби боялась, що переб’ють.

Не розуміючи, до чого веде незнайомка, я відкрив уже рота, але дівчина жестом руки зупинила:

— Маю обмаль часу. Я дуже ризикую зараз, розмовляючи з тобою. Можу почути лише «так» чи «ні».

Мія зробила коротку паузу, перевела подих, та це виглядало так, ніби вона очікувала негайної відповіді.

— Я б з залюбки зробила це сама, — продовжила дівчина, — та не маю права, рабиню суворо покарають. Харчі і гроші передаси моєму братові. Якщо погодишся, — і її величезні темні очі зазирнули, здається, прямо в душу.

— Як це зробити? — спитав, наче загіпнотизований.

Мія з неприхованим полегшенням на мить прикрила очі і продовжила:

— Віднеси клунок до міської тюрми, — неприємний холодок пробіг по шкірі, та я і не думав відступати.

— Тюрма знаходиться на Східній площі. П’яте віконце в підвалі з південного боку, спитай Сахаба — це мій брат, — Мія раптом замовкла. — Я не маю чим віддячити, хіба що молитимусь твоїм богам про успішну подорож. Бачу, ти здалека, — дівчина зиркнула на мій пошарпаний одяг, і я зніяковів. — Це потрібно зробити вже!

Мія швидко ткнула маленьку торбинку у руки.

— Час повертатися, а я ще не набрала води.

Дівчина, мов стріла, кинулась назад, ледве не збивши з ніг здивованого Зуфара.

— Що відбувається? — спитав товариш. — Ти чимось образив красуню?

— Вона дуже поспішала, — відповів я, все ще продовжуючи дивитися на безлюдну вулицю, де ще недавно стояла Мія…

Зуфар стурбовано глянув в пустоту, де застряг мій погляд:

— Гей, друже, з тобою все гаразд? Може, поясниш, що відбувається? Здається, дівчина передала якусь річ?

Нарешті я згадав про торбинку, яку затис у руках, і про місію, яку пообіцяв виконати.

— Зуфаре, вважай божевільним, але, схоже, плани змінилися. Потрібно просто зараз відвідати одну міську установу Сакарії.

— Ти починаєш говорити загадками, брате, і це лякає. Що за установа? Невже шукатимемо священика? Вирішив так швидко одружитися? — кепкував Зуфар.

— Це тюрма, друже, на Східній площі міста, — усмішка, яка так пасувала Зуфару тут же згасла, а очі округлились.

— Тюрма? Я тебе добре розчув? Ти справді сказав «тюрма»?

— Так, тюрма! Але якщо ти проти, можу піти один, — відповів я, наперед знаючи, що Зуфар побухтить, але не пропустить такої пригоди.

— Я ніяк не перестаю дивуватися, як ти умудряєшся влипати у всілякі історії? Ця дельфійка так екстравагантно призначила побачення? Біля тюрми? А я для чого?

Зуфар не переставав обурюватись, але й встигав розпитати перехожих, як найшвидше потрапити до тюрми. На що дідок-дотепник відповів: «Вбийте мене. І швидко потрапите».

Ми знайшли Східну площу, а за цей час я переповів коротку розмову з незнайомкою.

— Я просто не розумію, Айхо. Ти ж нічого не знаєш ні про дівчину, ні про її брата. І одразу погоджуєшся на авантюру, навіть не підозрюючи, чим це загрожує. Можливо, в Сакарії тим, хто передає ув’язненим пакунки, привселюдно відтинають голови! Та твоя нова знайома тебе використовує!

Я не хотів і слухати Зуфарову балаканину. Як можна таке сказати про Мію! Хоча й справді, я ж нічого не знаю про дівчину. Але наскільки це важливо, коли одна людина просить про допомогу? Хоча я ніяк не міг зізнатися, а що б відповів, якби на місці Мії опинилась інша. Чи так само бездумно проявив благородство, чи все-таки відмовився б, розуміючи, наскільки це небезпечно? Я завтра маю потрапити на корабель і, можливо, більше ніколи не побуваю в Сакарії. Для чого ж я так ризикую? Невже лише задля того, щоб мати нагоду ще раз побачити Мію і заговорити з нею?

— І як ти збираєшся вчинити подвиг? — зіронізував Зуфар.

Ми стояли на невеликій площі, де сіро-білий непривітний будинок з порепаними та заляпаними стінами хижо шкірився, наче оголеними іклами, вузькими заґратованими вікнами. Це сакарійська тюрма. Я відразу відшукав поглядом п’яте з південного боку віконце в підвалі. Люди, які сиділи у камерах, могли бачити лише капці перехожих. П’яте вікно знаходилось майже посередині площі. Схилитись до нього, випитати, хто серед в’язнів Сахаб і встигнути передати крізь густі ґрати клунок, при цьому залишитись непомітним — нереально. Та це дрібниці порівняно з вартовими, які ретельно патрулювали довкола тюрми.

— Ну то що, є якісь ідеї, брате? Не нести ж нам назад торбину твоїй красуні?

— До вікна не підступишся — помітить патруль. Потрібно придумати щось таке, щоб відволікло їх, доки я передам харчі.

— Я вмію голосно співати, можу влаштувати виставу, раптом вартові виявляться шанувальниками прекрасного, — не вгамовувався Зуфар.

— Дивись, щоб після концерту не опинитись в одній камері з Сахабом.

Обережно, щоб не привертати уваги, ми обдивились тюремну площу ще раз. Якби не похмуре приміщення і погрозливий патруль, вона б нагадувала решту площ Сакарії тільки не з таким залюдненим базаром.

— Є ідея! — вигукнув Зуфар. — Нікуди не відходь. Я зараз повернусь, — і хлопець швидко зник, розчинившись у базарному натовпі.

Чекати, залишаючись у невідомості, виявилось нестерпно. Здавалося, брат відсутній вже цілу вічність. Час ішов. І без того схвильований, я переживав ще й за Зуфара. Та нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою.

— Ну, нарешті, Зуфаре, я вже не знаходив місця, — і тільки зараз побачив в руках хлопця глек з водою. — Це що таке? — розгублено та розчаровано спитав я.

— Зачекай бубніти! — як завжди з невимушеною усмішкою відповів юнак. — Я знайшов для нас безцінну річ.

— Ти вважаєш, що глек з водою допоможе?

Зуфар тільки розсміявся, що сердило ще дужче.

— Ця річ, Айхо, називається курбату, — сказав юнак, витягнувши з кишені чорно-коричневу неправильної форми крихітну кульку. — Бачу, тобі незнайома ця штукенція, — ніби читаючи думки, товариш продовжував: — Це смола дерева атура, яке росте у Захрейні. Просто пощастило знайти курбату на сакарійському базарі. Хоча, схоже, тут є все! Так от, смолу використовують у корабельній справі, а ми з товаришами, коли остогидне слухати старого зануду-вчителя, запалювали маленьку кульку, і через густий в’їдливий дим нас поспішно виводили з класу. Звичайно, перепадало, але нудний урок передчасно закінчувався.

Я з наростаючою цікавістю слухав, уже здогадуючись, до чого Зуфар веде.

— Гадаєш, можна і тут влаштувати щось подібне?

— Думаю, це єдине, що може спрацювати, хоча потрібно діяти швидко і обережно. Курбату димить сильно, але недовго. Нехай з нами буде удача!

Обговоривши усі деталі та розподіливши ролі, не зволікаючи, ми почали…

Зуфар обережно, не поспішаючи, наближався до вікна, де, за словами Мії, мав бути її брат Сахаб. Майже порівнявшись з вікном, юнак нахилився ніби для того, щоб поправити взуття, і непомітно покотив вже запалену кульку. Як Зуфар і казав, кулька почала диміти, коли він відійшов від неї на кроків двадцять. А коли дим різко підійнявся вгору і заклубочився темно-коричневими завитками, я щосили закричав: «Пожежа!» І миттю кинувся туди з глечиком води. Вдихнувши в’їдливе густе повітря, я на мить втратив орієнтир, та швидко оговтався і нарешті знайшов потрібне вікно. Діяти потрібно було не зволікаючи, патруль теж біг до місця «пожежі».

— Потрібен Сахаб, — крикнув я в заґратоване віконце.

За мить крізь металеві грати зиркнули палаючі очі. Від несподіванки я ледве не випустив глек з водою.

— Я, Сахаб, — відповіли переляканим юнацьким голосом.

— Це тобі від сестри, — трохи розгублено мовив я і швидко запхав крізь грати невеликий клунок.

У сірій густій пелені диму вже чорніли силуети вартових. З усього маху я линув воду з глечика просто на голови вояк та знову несамовито зарепетував: «Пожежа!!!» і розчинився у збуреному натовпі, який з гучним лементом та повними відрами води біг гасити пожежу.

Коли я нарешті дістався домовленого з братом безпечного місця і перевів подих, то зрозумів: Зуфара ніде немає.