Айхо, або Подорож до початку

Розділ 50

Знайомий запах сирості і кількох десятків людських тіл, які в страху і відчаї тіснилися у темному трюмі, змусив пригадати минуле і наштовхнув на невеселі роздуми.

— Небагато ж часу пройшло… — сумно протягнув Зуфар.

Я розумів, про що брат. Навіть незмінний оптимізм, здається, покинув Зуфара. Ескалар тримався краще.

— Друзі, так дивно бути по інший бік…

— Ти про що, геліонате? — майже усміхнувшись, спитав Зуфар.

— У мандрівках часто доводилось подорожувати на піратських кораблях, але щоб у ролі невільника… вперше. Щоб виконати те чи інше завдання Ордену, видавав себе за мага-мандрівника. Пірати полюбляють такого роду дійства. Ми — ілюзіоністи, танцівники, актори-балагури були незмінними супутниками корсарів на їхніх гамірних привалах. От я й подумав: можливо, якщо я влаштую коронне шоу, то вдасться врятуватись.

— Ага, починай просто зараз, — скептично мовив Зуфар. — Тут тільки не вистачає ще твоїх дешевих трюків.

Ескалар і брат обмінялися недружелюбними поглядами.

— Годі! — різко сказав я. — Бракувало сварки, — і ніби сам до себе задумливо продовжив: — От якби вдалося зустрітися з Астрою… Не вірю, що вона настільки потонула у піратському житті, що, впізнавши, відмовилася б допомогти.

— О, пам’ять пірата коротка, — зло помітив Зуфар.

— А як же пірат Ракун-Саро, який допоміг викупити тебе з рабства в Сакарії?

— Що, що, Айхо? Це ти про кого, чи не про того Ракун-Саро, який віз нас із сестрою в брудному трюмі продавати, як худобу, на базар?

— Та що з вами? Вперше бачу такими! — перебив суперечку здивований Ескалар. — Ви — друзі, а поводитесь, як останні боягузи перед лицем небезпеки.

Я зустрівся з очима Зуфара:

— Пробач, брате, — майже одночасно сказали ми один одному.

В цю мить двері трюму відчинилися і грубий піратський голос крикнув.

— Хто Айхо? — і, не дочекавшись відповіді: — Виходь!

— Здається, у нас ніхто не запитував імен… — здивувався Зуфар.

— Не хвилюйтесь, — підвівся я. — Просто одне дівчисько вирішило показати, хто в домі господар, — і вже про себе подумав: «Ну, й Астра, таки впізнала, але й оком не моргнула. Змусила чекати в невідомості. Ну що ж, це схоже на доньку Фароса».

Я рушив за піратом, який не став розв’язувати рук, і в такому вигляді привів прямо до капітана.

— Геть усім! — роздратовано кричала володарка морів. — Забирайтеся! — верещала вона на підлеглих, які, злякано втиснувши голови в плечі, поспішно покидали каюту. — А цього залиште! — не збираючись щось пояснювати, віддала наказ Астра.

— Впізнаю дикий норов, — першим заговорив я, коли усі розійшлись.

— Перед володаркою морів раби падають на коліна, а ти чому стоїш?

Я лише усміхнувся. Астра анітрохи не змінилась.

— Можливо, тому, що я не твій раб і ніколи ним не буду. Весь цей час я думав, що там, на березі темноводої Ратоки, залишив друга…

Невимовлена чергова нахабна фраза завмерла на вустах дівчини. Вона знітилась. І нарешті я міг добре роздивитися колись задерикувату малу, яка нестерпною зверхністю доводила до сказу. Пройшов час, та майже нічого не змінилось. Схоже, крутий норов доньки Фароса став ще крутішим. Але з незугарного дівчиська Астра перетворилася на струнку чорноволосу красуню. І вся ця різкість, зверхність і жорстокість так не личили їй і, здається, не могли вжитись у красивому тілі.

— А ти таки дурень, якщо знову смієш перечити дочці Фароса, — випалила Астра, але на величезний подив усміхнулася.

Темні, як води Ратоки, очі привітно зазирнули у мої. А я ніяк не міг зрозуміти, як в цій людині вживається таке непоєднане. І все ж був радий бачити.

— То може розв’яжеш руки? — вирішив скористатися переміною в настрої.

— Такими брудними справами займаються тільки слуги, — дівчина з погордою махнула маленькою голівкою.

Довге чорне шовковисте волосся, наче розпечена смола, стікало до пояса Астри. Заплетене в чудернацьку косу з різнобарвними стрічками, схоже на живого змія, який невідступно прямував за господинею.

«Ні, Астра ніколи не зміниться», — втомлено подумав я.

Зиркнувши, володарка морів роздратовано повела очима, витягнула ножа і з усього маху ввіткнула лезо в дерев’яний стіл.

— Розв’яжеш сам!

«Дякую і на цьому», — з полегшенням зітхнув я, перерізаючи мотузки, які встигли добряче натерти руки.

— Не думав, що знову зустріну тебе, — сказав я, аби хоч чимось заповнити паузу, яка повисла між нами.

Та Астра, здається, не чула, вона розвернулася спиною і робила вигляд, що уважно роздивляється розкладені на столі карти. І ця тендітна, майже мініатюрна красуня наводить страх на мореплавців усього Південного Моря?

— Куди ти прямував?

В душі зажевріла надія:

— Я так і не добрався до Шанталії. Шлях, який почав у Вернакії все ще триває…

— Корабель Ракун-Саро згинув у чорних водах ріки, — перебила Астра. — Я думала, ти загинув.

Астра різко розвернулася і увіп’ялася чорними очиськами.

— Не варто було тебе відпускати… Коли поїхав, я зрозуміла, наскільки одинока і насправді нікому не потрібна. Стільки людей крутиться навколо, намагаючись догодити, вгадати будь-яке бажання, але їм я насправді байдужа. Лише страх затьмарює очі рабів. Ніхто не чує…

— Можливо, тому, що сама не чуєш нікого, окрім себе. Ти ж не розмовляєш. Ти наказуєш.

— А з ким я маю розмовляти? Зі слугами? Я — дочка Фароса?! — як ніколи зараз Астра нагадувала дівчисько, яке я врятував від двоголової хапуки.

— Ти ж розмовляла зі мною, хоча батько вважав мене рабом.

— Це зовсім інше! — насуплено мовила Астра і відвернулася, як ображена дитина, потягнувши важку косу-змію.

— Астро, допоможи мені! — ризикнув я.

Дівчина мовчала.

— Ти ж можеш допомогти? — повторив вже менш впевнено.

— Ти зараз про свою Шанталію, адже так? — запитала Астра, не повертаючись.

— Так.

Дівчина різко розвернулась. Це вже була не Астра, яку я знав. Піратка, володарка морів, розбійниця, работорговка, хто завгодно, але не Астра.

— З чого ти взяв, що я допомагатиму?

Я розчаровано замовк. Темні очі Астри потемніли ще дужче. Тепер у них нічого не відбивалося. Вони нагадували безодню мороку, порожню і небезпечну.

— Гадаєш, я зобов’язана тобі на все життя? — гострі білі зубки оскалились у подобі усмішки. — Тільки я на цьому кораблі віддаю накази! Подякуй, що витягла зі смердючого трюму. Думаю, цього достатньо! Тепер ти залишишся зі мною!

Астра прийняла войовничу позу. Як донька свого батька, гордовито закинула голову і, примруживши великі очиська, пильно заглядала у вічі.

— Гаразд! — обурено випалив я. — Тоді краще залишатися у смердючому трюмі з друзями, ніж тут із тобою!

— Що?! — і красиве обличчя Астри перекосилося від гніву. — Та як ти смієш, невдячний?! Я накажу відшмагати тебе, можливо, зрозумієш, хто тут головний!

— Ти можеш віддавати накази, можеш принижувати, карати, знущатися… Але запам’ятай: ніколи не накажеш іншому любити тебе! І у сліпій зверхності назавжди залишишся самотньою, оточеною лише тими, кому байдужа! Схаменись, Астро, ти втрачаєш єдиного друга!

Астра завмерла. В її темних очах вирували такі пристрасті, що, здавалось, вони от-от закиплять! Дівчина невідривно дивилась, ще мить — і з її вуст знову посиплеться безліч безглуздих жорстоких фраз. Але повіки Астри, ніби смертельно втомлені, раптом впали, закривши собою весь той вир, що клекотів у душі.

— Забирайся геть! — майже по складах, глухим голосом промовила Астра.

— Що?

— Забирайся геть, — втомлено повторила піратка.

Роздратований, я кинувся до дверей, але перед очима непрохано повстав образ мініатюрної беззахисної Астри. Вперше пошкодував самотню володарку морів, яка ледь не прогнала з життя єдиного друга. Отямившись, мовчки повернувся. Величезні, блискучі очиська дівчини з цікавістю спостерігали.

— Астро, що з тобою? — обережно, наче до полохливої птахи, мовив я.

Повелителька піратів хиже зиркнула:

— Ти таки дурень, Айхо. Невже не бачиш? Я закохана в тебе.

Пам’ять підступно, не запитуючи, замахала перед очима образом, який я намагався стерти із серця. Я згадав Мію, а мав би думати про Астру, її сміливе, несподіване зізнання. Та спогади відносили далеко-далеко: мелькнуло неспокійне Південне море, величне місто засяяло білизною каменя Марони, серце заполонили звабливі очі, красиве обличчя, хвилюючий дотик руки і жорстокий дівочий сміх. Я трусонув головою. Згадав, що стою у піратській каюті. Перед Астрою…

— Що ти сказала? — дурнувато перепитав я.

Астра розлючено, з диким ревом, що хижим звіром вирвався з грудей, змахнула зі столу все: карти, футляри, чорнильницю, оніксові статуетки, — усе полетіло на підлогу. Здійнявся шум, двері в каюту відчинилися, обережно з’явилася голова помічника капітана. Та не встиг він і рота відкрити, як Астра заверещала:

— Зникни!

Двері поспішно зачинилися.

На підлозі повільно розтікалася чорнильна пляма. Ми опинились по обидва боки темної липкої калюжі. Наче жива істота, вона тягнулася до наших ніг. Коли в’їдлива рідина торкнулася босої ніжки дівчини, та вперто продовжувала стояти і дивитися прямо у вічі. Я ж похапцем відскочив. Астра сумно усміхнулась.

Наскільки простіше виявити хоробрість на полі бою з ворогом, ніж тоді, коли на розкритих долонях тобі підносять почуття, яке ти не в змозі розділити…

Я не знаходив слів, а Астра продовжувала чекати. Босі ніжки невпевнено ступили в чорнильну калюжу. Ще крок. Астра повільно наближалася. І чим ближче підходила володарка морів, тим розгубленіше почувався я. Нарешті, зібравши залишки хоробрості, прошепотів:

— Астро, я люблю тебе… Як друга, як сестру… Але…

Маленька долоня різко здійнялася, застигнувши в повітрі, наче захищаючись від продовження фрази. В чорному дзеркалі Астриних очей я бачив власне відображення. Воно підступно затремтіло, кришталевою краплинкою збігло по щоці, і темна гладь чорнильної калюжі безжалісно заковтнула його, поховавши назавжди.

Астра мовчки вийшла з каюти, не озирнувшись. А я не ворухнувся, тільки зараз зрозумів, що вона пішла. Лише зворушливі маленькі сліди босих ніжок на грубій засмальцьованій підлозі нагадували про Астру.

Зніяковілим, присоромленим та засмученим я залишав каюту капітана.

Молодий місяць розстеляв на воді сяючу доріжку. Переливаючись у срібному світлі, наспівувало колискову море, а я, не кваплячись, спускався вниз до трюмів. Здивований наглядач лише мовчки провів поглядом.

Зуфар і Ескалар міцно спали. Я не хотів їх будити. Обережно примостився поруч. Легке погойдування корабля все далі і далі відносило у країну радісного сонця і безтурботності. Я усміхнувся.

Гуркіт і металічний лязкіт розбудили нас.

— Здається, пірати спускають якір.

Зуфар радісно ляснув по плечі.

— Ти тут! Ну що, впізнала піратка? Вона допоможе?

— Так, впізнала. І ні, не допоможе, — невесело відповів, згадавши вчорашню розмову з Астрою.

— Нічого не скажеш. Вмієш же ти поводитись із жінками, — засміявся Зуфар.

— Гей, товариші, здається, що це по наші душі, — приєднався до розмови Ескалар.

Двері трюму відчинилися, увійшов кремезний лисий пірат з дужим голим торсом. Руки із здоровенними кулачищами звисали вздовж тулуба, мов дві кувалди. За лисим стояли ще двоє піратів, готових виконати будь-який наказ. Здоровань мовчки вказав велетенською рукою в наш бік. Ми інстинктивно піднялись на ноги. Пірати розв’язали руки, і, підштовхуючи в спину, вивели із трюмів.

— Може поясниш, Айхо, що відбувається? — шепнув Зуфар.

— Сам не знаю.

Нічого не пояснюючи, нас вивели на середину палуби. Я озирнувся. Астри ніде не було. Замість неї з величчю капітана стояв кремезний лисий пірат, погрозливо потираючи ручища.

— Я беру на себе здорованя, — прошепотів Зуфар, напружившись і приготувавшись до нападу.

Я не міг повірити, що Астра вирішила помститися.

Не чекаючи нічого доброго, ми збилися докупи, приготувавшись тримати удар. Спостерігаючи за нами, здоровань недобре усміхнувся.

— Вам це не допоможе, — гучним басом промовив він. — Хто з вас Айхо?

Я зробив крок вперед.

— Володарка морів наказала передати, що Шанталія лежить на північному заході, — і пірат махнув рукою-кувалдою. — Якщо добре гребтимете, до вечора доберетесь.

— Що? — Ескалар із Зуфаром переглянулись.

— Човен по правому борту, — продовжував лисий. — Там достатня кількість води і харчів. Чим швидше звідси заберетеся, тим краще для вас. Ось що наказала передати господиня, — і пірат замовк, завмерши, як велетенський колос.

Я не повірив. Невже сьогодні я буду в Шанталії?!

Астра! Раптом згадав я! А як же Астра?!

— А де твій капітан? — спитав я лисого.

Пірат мовчав.

— Де Астра?! — крикнув я. — Нікуди не піду, доки не попрощаюся з нею!

Ескалар завбачливо смикнув за рукав і прошепотів:

— Айхо, за бортом чекає човен, ми можемо забратися звідси.

Зуфар насуплено мовчав, тільки уважно спостерігав.

— Коли сонце порівняється із зеленим змієм на парусі, — почав пірат, ігноруючи мої слова, — вас знову відправлять в трюм і на Ракійському ринку продадуть в рабство.

Останні слова пірата справили враження. Я чомусь не сумнівався, що саме так і буде. Перспектива повернутися в трюм і потрапити в рабство не тішила. А сонце ось-ось мало порівнятись з мальованим змієм на золотистих вітрилах піратського корабля. Ескалар нервово клацав пальцями, Зуфар напружився. А я востаннє обвів піратів поглядом, шукаючи в натовпі знайоме дівоче обличчя.

— Подякуєш володарці морів! — крикнув я і впевнено рушив до борту, за яким чекав човен.

Ескалар з полегшенням зітхнув. Зуфар озирався, як звір, якого довго тримали у клітці, а тепер з невідомих причин випускають. А я вирішив ні в якому разі не обертатись. Не мав права, але чомусь тоді страшенно злився на Астру, хоча повинен безмежно дякувати. Але піратка не прийшла попрощатись, і це тоді зачіпало найбільше.

Не гаючи часу, ми взялися за весла. Я всівся спиною до піратського корабля, все ще виражаючи дурнуватий протест. Перші краплини поту виступили на чолі. Чим далі віддалявся від Астри, тим більше хотів ще раз її побачити. Не втримавшись, озирнувся. На кормі майоріла тендітна дівоча фігурка. Шовковий синій плащ, наче прощальний помах хустини, виказували Астру, володарку морів. Кинувши весла, я зіскочив з місця і замахав обома руками, піднімаючись на пальчики, побоюючись, що не помітять. Фігурка різко розвернулася і зникла.