Багряні ріки

1

— Ga-na-mos! Ga-na-mos![1]

П’єр Ньєман, стискаючи в долоні рацію, оглядав згори натовп, що спускався бетонними сходами стадіону «Парк де Пренс»[2]. Тисячі розпашілих облич, світлих бейсболок і яскравих шаликів, що утворювали строкатий і знетямлений людський потік. Вибух конфеті. Або ж легіон знавіснілих демонів. І ті самі, протяглі й набридливі, три ноти: «Ga-na-mos!»

Ньєман із даху дитячого садка, розміщеного навпроти стадіону, керував діями третьої і четвертої бригад республіканських сил безпеки. Захищені полікарбонатними щитами чоловіки в темно-синіх одностроях і чорних касках поквапно займали свої місця. Класичний метод: по двісті чоловік обабіч кожного виходу й захисна заслона зі спецпризначенців, щоб фанати команд-суперниць не перетнулися, не зблизились, ба навіть не помітили одне одного…

Цього вечора у зв’язку з футбольною зустріччю «Сарагоса» — «Арсенал»[3], єдиним матчем за весь рік, коли в Парижі змагалися дві нефранцузькі команди, було мобілізовано понад тисячу чотириста поліціянтів і жандармів, що мали подбати про перевірку документів, особистий обшук і розмежування сорока тисяч уболівальників, які приїхали з обох країн. Головний комісар поліції П’єр Ньєман був одним із тих, хто відповідав за цю операцію. Діяльність такого ґатунку не належала до його звичних обов’язків, але цей коротко підстрижений поліціянт любив такі вправи. Самий лише нагляд, самі лише прямі зіткнення. Жодних протоколів та іншої процесуальної марудності. У певному розумінні він насолоджувався відсутністю формальностей. До того ж комісарові подобався військовий вигляд цієї армії на марші.

Уболівальники дісталися до нижнього ярусу — їх уже було видно між бетонними опорами стадіону, над виходами H і G. Ньєман поглянув на годинник. За чотири хвилини юрба, вихопившись на вулицю, опиниться зовні. Тоді й виникне ризик прориву поліційного кордону, бійок і сутичок. Поліціянт глибоко вдихнув. Повітря жовтневого вечора бриніло напругою.

Дві хвилини. Ньєман машинально обернувся й побачив віддалік майдан Порт-де-Сен-Клу. Цілковито знелюднілий. Лише струмені трьох фонтанів, наче символи неспокою, здіймалися в темряві. Уздовж проспекту низкою вишикувалися автобуси РСБ[4]. Біля них люди вимахували руками, розминаючись. Пристебнуті до пояса каски гойдалися, кийки калатали об стегна. Резервні підрозділи.

Галас наростав. Натовп потрапив у прохід між ґратами з гострого пруття. Ньєман не зміг стримати усміху. Саме цього йому й треба було. Юрмище захвилювалося. Пронизливе гудіння дудок розтинало людский гомін. Від ревіння натовпу двигтіли найдрібніші деталі бетонних перекриттів. «Ga-na-mos! Ga-na-mos!» Ньєман натиснув на кнопку передавача і промовив до Жоакена, очільника східної роти: «Говорить Ньєман. Вони виходять. Скеровуйте їх до автобусів, на бульвар Мюрата, до паркувань і входів до метро».

Зі свого спостережного посту на даху поліціянт оцінив ситуацію: із цього боку ймовірність заворушень була мінімальною. Цього вечора перемогли іспанці, а отже їхні фанати були менш небезпечними. Англійці саме покидали стадіон із протилежного боку, крізь виходи A й K, просуваючись у напрямку до Булонскої трибуни[5], лігвища диких звірів. Ньєман збирався піти туди глянути, тільки-но переконається, що тут усе гаразд.

Зненацька над натовпом у світлі ліхтарів зблиснула кинута скляна пляшка. Комісар побачив, як здіймається поліційний кийок, щільні ряди подаються назад, люди падають. «Жоакене, дідько тебе дери! Притримайте своїх людей», — проревів у рацію Ньєман.

Відтак метнувся до службових сходів і прожогом злетів із дев’ятого поверху. Коли він вискочив на проспект, дві колони поліціянтів з РСБ уже надбігли, готові силою вгамувати футбольних хуліганів. Ньєман кинувся навперейми озброєним людям, розмахуючи руками й описуючи ними великі кола. Здійняті догори кийки були вже за кілька метрів від його обличчя, коли праворуч від нього виринув Жоакен у шоломі на голові. Піднявши забороло, він люто скинув на комісара очима:

— Боже мій! Ньємане! Ви геть схибнулися? Ви ж у цивільному, вас зараз…

Але комісар його наче й не чув.

— Що це за хрінь, Жоакене? Стримайте своїх людей! Бо інакше за три хвилини ми матимемо тут бійню!

Гладкий червонолиций капітан тяжко дихав. Маленькі вусики, підстрижені за модою початку XX століття, тріпотіли від його уривчастого дихання. Рація затріщала: «Усім… усім підрозділам… Усім підрозділам… Булонський поворот… Вулиця Майора Гільбо… У мене… У нас проблеми!» Ньєман зиркнув на Жоакена так, наче це він один був винен у всьому цьому хаосі. Комісарові пальці щосили стиснули рацію: «Говорить Ньєман. Зараз будемо». Потім, уже спокійнішим тоном, наказав капітанові:

— Я до них. Надішліть туди якомога більше людей. І візьміть ситуацію тут під контроль.

Не чекаючи на відповідь, комісар побіг на пошуки стажиста, що правив йому за водія. Мало не стрибками він перетнув майдан, мимохідь устигши помітити, як офіціанти бару «Де Пренс» поквапно опускають металеві ролети. Повітря було просякнуте тривогою.

Нарешті комісар побачив невисокого брюнета в шкіряній куртці, що притупцьовував біля чорного седана. Ньєман, вдаривши рукою по капоту, скрикнув:

— Жени на Булонський поворот! Хутчіш!

Наступної миті обидва чоловіки вже сиділи в машині. Автомобіль рвонув із місця так різко, що шини ледве не задиміли. Стажист повернув ліворуч, щоб якомога швидше дістатися виходу К дорогою, звільненою для сил безпеки. Аж тут Ньєманові сяйнула думка.

— Ні, — відсапуючи, видихнув він. — Їдь довкола. Вони рухатимуться нам назустріч.

Машина різко розвернулася, розбризкуючи калюжі, залишені вже готовими до застосування водометами, і понеслася по проспекту Парк-де-Пренс вузьким коридором між сірими автобусами Мобільної гвардії[6]. Чоловіки в касках, що бігли в тому самому напрямку, розступалися, не дивлячись на них. Ньєман виставив на дах машини проблисковий маячок. Біля ліцею імені Клода Бернара стажист обігнув кільце й, повернувши ліворуч, під’їхав до стадіону з третього боку. За якусь мить вони вже проминули Отейську трибуну.

Побачивши в повітрі перші клуби сльозогінного газу, Ньєман зрозумів, що не помилився: сутичка дісталася вже майдану Європи.

Автомобіль розітнув білясту запону й змушений був різко загальмувати, щоб не наїхати на перших постраждалих, які чимдуж утікали з поля бою. Битва розгорталася вже перед президентською трибуною. Чоловіки в краватках, жінки в блискучому вбранні бігли, затинаючись, а по їхніх обличчях текли сльози. Одні шукали можливості видобутися до бічних вулиць, інші, навпаки, підіймалися назад сходами до входів на стадіон.

Ньєман вискочив із машини. На майдані вже точилася запекла й безладна бійка. У скупченні людей насилу можна було розрізнити яскраві кольори фанатів англійської команди й темні силуети бійців РСБ. Декотрі з поліціянтів — наче закривавлені слимаки — повзали по асфальту, тимчасом як інші стояли віддалік і не наважувалися застосувати зброю з гумовими кулями, щоб не зачепити своїх поранених товаришів.

Комісар зняв окуляри й затулив обличчя шийною хусткою. Потім підбіг до найближчого поліціянта й вихопив у нього кийок, махнувши перед обличчям своїм трикольоровим посвідченням. Чоловік спантеличено лишився стояти; прозоре забороло його каски запітніло.

П’єр Ньєман побіг до бійців. Фанати «Арсенала» билися кулаками, арматурою, шипованими бутсами, поліціянти з РСБ відбивалися, відступаючи й намагаючись прикрити щитами своїх уже повалених на землю товаришів. Сплетені докупи тіла, роз’юшені обличчя, розтрощені об асфальт щелепи. Палиці піднімалися й опускалися, вигинаючись від сили ударів.

Комісар стрибнув у вир колотнечі.

Він роздавав удари направо й наліво, гамселив кулаками й кийком. Збив із ніг якогось здорованя й заходився садити йому по ребрах, у живіт, по обличчю. Зненацька прийшов удар ногою справа, який він ледве встиг відбити. Ньєман, заревівши, випростався й ледве не зламав палицю об шию напасника. Кров кинулась йому в голову, у роті заніміло від металічного присмаку. Більше він не думав нічого, не відчував нічого. Він знав тільки одне: це справжня війна.

Раптом комісар побачив дивну сцену. Метрів за сто від нього чоловік у цивільному, геть потовчений, відбивався від двох хуліганів, які тримали його. Ньєман зауважив кров на обличчі вболівальника й те, з якою ненавистю методично завдавали йому ударів двоє інших. Наступної секунди Ньєман усе збагнув: на куртках пораненого та двох напасників були емблеми ворожих команд.

Фанатські порахунки.

Цієї самої миті чоловікові вдалося вихопитися з рук своїх мучителів і він побіг, рятуючись від них, у напрямку бічної вулиці Нунжессер-е-Колі. Двоє хуліганів пустилися навздогін. Ньєман відкинув кийок, розштовхав людей і кинувся за ними.

Почалася гонитва.

Ньєман біг тихою вуличкою, дихаючи розмірено й скорочуючи відстань до двох переслідувачів, які своєю чергою наганяли жертву.

Вони повернули праворуч і невдовзі опинилися біля басейну «Молітор», повністю обнесеного муром. Ось тут мерзотникам і вдалося спіймати нещасного. Коли в полі зору Ньємана опинився майдан Порт-Молітор, під яким ішла паризька кільцева дорога, бульвар Периферік, поліціянт не повірив своїм очам: один із напасників вихопив довгий ніж.

У зеленаво-синьому світлі вуличних ліхтарів Ньєман побачив, як лезо кілька разів угородилося в чоловіка, який упав навколішки, здригаючись від кожного удару. Напасники підняли тіло й перекинули через поручні вниз.

— НІ! — закричав поліціянт, вихоплюючи револьвер.

Спершись на якусь машину, він лівою рукою обхопив праву, що вже тримала руків’я зброї, затамував віддих і прицілився. Перший постріл. Схибив. Убивця з ножем здивовано обернувся. Другий постріл. Знову невлучно.

Ньєман побіг, стискаючи зброю в руці біля стегна, готовий до бійки. Його тіпало від люті: це ж треба таке — двічі не влучити в ціль без окулярів! Нарешті він вибіг на міст. Чоловік із ножем кинувся в кущі, що росли вздовж кільцевої дороги. Його спільник, розгубившись, завмер на місці. Комісар збив його з ніг ударом руків’я по шиї, схопив за волосся й поволік до стовпа з дорожнім знаком. Однією рукою прикував чоловіка. І тільки тоді перехилився через поручні й поглянув униз.

Тіло вбитого упало на шосе, і кілька машин переїхали його, перш ніж загальмували, утворивши величезний хаотичний затор. Машини зіштовхувалися, розбиваючись одна об одну, а над усім цим безладом розляглося несамовите ревіння клаксонів. У світлі фар Ньєман побачив, як один із водіїв нетвердим кроком ходить коло свого авто, тримаючись за обличчя.

Комісар скинув поглядом обік шосе й помітив яскраву нарукавну пов’язку вбивці, що зникав у гущавині листя. Ньєман негайно рушив за ним, ховаючи револьвер до кобури.

Утікаючи поміж деревами, убивця раз по раз озирався. Поліціянт не крився: нехай негідник знає, що головний комісар поліції П’єр Ньєман спустить із нього три шкури. Несподівано злочинець зник за пагорком. Звуки кроків посипаною жорствою алейкою підказали Ньєманові напрям: Отейський оранжерейний сад[7].

Комісар побіг туди. Сіре паркове каміння зблискувало в нічній темряві. Минаючи оранжереї, Ньєман помітив постать, що дерлася на мур. Він кинувся за нею і, перелізши на другий бік, опинився на кортах «Ролан Ґарроса»[8].

Ґратовані хвіртки не були замкнуті, і вбивця безперешкодно перебігав із корту на корт. Ньєман розчахнув хвіртку, залетів на червоний ґрунтовий майданчик і перестрибнув через першу сітку. Метрів за п’ятдесят від нього втікач сповільнився, виявляючи вже ознаки втоми. Він ледве здолав перескочити чергову сітку й побіг сходами вгору поміж сидіннями. Його переслідувач, натомість, здіймався легко, пружно, ледве чи й засапавшись. Ньєман був уже за кілька метрів, коли тінь, діставшись верхівки трибуни, шугнула вниз, у порожнечу.

Утікач упав на дах якогось будинку й миттю зник із очей, зіскочивши з іншого боку. Комісар відступив на кілька кроків, щоб розбігтися, а відтак стрибнув і собі. Він приземлився на посипаний жорствою плескатий дах. Унизу був газон, дерева. Довкола стояла тиша.

Ані сліду вбивці.

Поліціянт зістрибнув із даху й покотився по вологій траві. У втікача було тільки дві можливості сховатися: головна будівля, з даху якої він щойно спустився, чи простора дерев’яна споруда в глибині саду. Ньєман дістав із кобури свій «MR-73»[9] і притулився спиною до дверей позаду себе. Ті вільно відчинилися.

Комісар ступив кілька кроків досередини й завмер, ошелешений. Він опинився в облицьованому мармуром вестибюлі, де здіймалася кругла кам’яна плита з вирізьбленими на ній невідомими йому літерами. Позолочені сходи вели на горішні поверхи, гублячись у пітьмі. У півтемряві червоніли велюрові запони, зблискували розкішні вази… Ньєман збагнув, що потрапив до якогось азійського посольства.

Раптом знадвору почувся якийсь шум. Убивця був у іншому будинку. Поліціянт перетнув парк по газону й дістався дощаної будівлі. Двері досі гойдалися на завісах. Ньєман — ще одна тінь у темряві приміщення — прослизнув досередини. Морок, немов під дією чар, став іще щільнішим. Споруда виявилася стайнею, розділеною на стійла з різьбленими стінками й дверцятами, де стояли низькорослі коники з коротко підстриженими гривами.

Коні нервово здригалися. У повітрі миготіла солома. П’єр Ньєман рушив уперед, тримаючи зброю напоготові. Він минув одне стійло, друге, третє… Раптом — глухий звук праворуч. Поліціянт обернувся: лише копито, що стукнуло. Аж тут — дике гарчання ліворуч. Знову поворот, але запізно. Зблиснуло лезо. Ньєман ледве встиг ухилитися останньої миті. Ніж черкнув його по плечу й устромився в круп коневі. Кінь блискавично відбрикнув, і залізна підкова вгатила вбивцю по обличчі. Поліціянт, користаючись нагодою, кинувся на чоловіка й узявся молотити його руків’ям револьвера.

Він бив, і бив, і бив, доки зрештою різко не зупинився, дивлячись на лице футбольного хулігана, що перетворилося на криваве місиво. Уламки кісток випинали назовні крізь клапті шкіри. Очне яблуко вивалилося з очниці та звисало на сплутаних жилках. Убивця більше не рухався, на голові його досі була бейсболка в кольорах «Арсенала». Ньєман обернув револьвер і, тримаючи обіруч закривавлене руків’я, вставив дуло в розбитий рот фаната. Звів курок і заплющив очі. Він уже зібрався стріляти… коли пролунало різке дзеленчання.

Це дзвонив у нього в кишені мобільний телефон.

2

Три години по тому у вікні будівлі Центрального управління кримінальної поліції Міністерства внутрішніх справ, що тягнулася вздовж однієї з тих надто нових і надто симетричних вулиць кварталу Нантер-Префектур, усе ще жевріло кволе світло. Жмуток розсіяного й одночасно сфокусованого сяйва падав на робочий стіл, за яким у тіні сидів Антуан Реймс. Навпроти нього, по той бій світлового ореолу, вимальовувався високий силует П’єра Ньємана, який саме коротко відзвітував про гонитву в Булонському лісі. Реймс, скептично поглянувши на нього, запитав:

— І як там той тип?

— Англієць? У комі. Численні переломи лицевих кісток. Я щойно дзвонив до лікарні Отель-Дьє: вони намагаються пересадити йому шкіру на обличчя.

— А його жертва?

— Розчавлений машинами на кільцевій дорозі, біля Порт-Молітор.

— Господи Боже! То що ж там сталося?

— Порахунки між футбольними хуліганами. Серед уболівальників «Арсенала» були прихильники «Челсі»[10]. Під прикриттям бійки ці два хулігани з ножем підрізали фаната ворожого клубу.

Реймс, схоже, не надто переконаний, кивнув. По якійсь хвилі мовчанки запитав знову:

— А той твій? Ти впевнений, що це удар копитом довів його до такого стану?

Ньєман, не відповівши, обернувся до вікна. Крейдяний місяць малював на фасадах сусідніх будинків чудернацькі візерунки в пастельних тонах: чи то хмари, чи то райдуги, що линули над темно-зеленими пагорбами Нантерського парку.

— Не розумію тебе, П’єре, — знову здійняв голос Реймс. — Чому ти весь час уплутуєшся до таких історій? Ти ж мав лише наглядати за порядком на стадіоні, та й по всьому. Чесне слово, я…

Він замовк. Ньєман далі мовчав.

— Тобі таке вже за віком не личить, — додав Реймс. — І не належить до твоїх обов’язків. Наша з тобою угода була чітка й зрозуміла: більше жодної активної роботи, жодного насильства…

Ньєман обернувся й підійшов до начальника.

— Ближче до суті, Антуане. Навіщо ти викликав мене сюди посеред ночі? Коли ти мені подзвонив, ти ще нічого не міг знати про цю історію. То в чому річ?

Навіть тінь Реймса не поворушилась. Кремезні плечі, сиві кучері, наче витесаний із каменю, профіль. Окружний комісар мав вигляд сторожа маяка. Натомість він уже кілька років очолював Центральний відділ боротьби з торгівлею людьми — ЦВБТЛ. Ця складна абревіатура означала попросту найвищий орган поліції моралі. Ньєман знав Реймса віддавна, ще до того, як той добувся цієї тепленької адміністративної посади. Тоді вони обоє були простими копами, швидкими і вправними, яким ні дощ, ні сніг не були перешкодою. Ньєман нахилив свою коротко стрижену голову й повторив запитання:

— То в чому річ?

Реймс зітхнув.

— Ідеться про вбивство.

— У Парижі?

— Ні, у Ґерноні. Це в департаменті Ізер, неподалік Ґренобля. Університетське містечко.

Ньєман присунув стілець і сів навпроти окружного комісара.

— Я слухаю.

— Тіло знайшли сьогодні під вечір. В ущелині між скелями над річкою, що тече довкола кампусу[11]. Усе вказує на те, що маємо справу з маніяком.

— Що відомо про жертву? Це жінка?

— Ні, чоловік. Юнак. Схоже, університетський бібліотекар. Тіло було голе. Зі слідами тортур: різані рани, опіки… Ще мені казали, начебто його задушили.

Ньєман сперся ліктями на стіл і став вертіти в руках попільничку.

— Навіщо ти мені все це розповідаєш?

— Тому що збираюся відправити тебе туди.

— Що? Через це вбивство? Але ж ґренобльська поліція за тиждень схопить убивцю…

— Не клей дурня, П’єре! Ти чудово знаєш, що такі справи ніколи не бувають простими. Ніколи. Я розмовляв із тамтешнім слідчим суддею. Він хоче, щоб ми надіслали їм фахівця.

— Фахівця з чого?

— З убивств. І з моралі. Він підозрює сексуальний мотив. Одним словом, щось на кшалт цього.

Ньєман витягнув шию до світла й мало не обпікся об галогенну лампу.

— Антуане, ти щось недоговорюєш.

— Цей суддя… його звати Бернар Терпант. Він мій давній приятель. Ми з ним земляки, обоє з Піренеїв. Ця справа його страшенно непокоїть, тямиш? Він хоче її розплутати якомога швидше. Без галасу, преси й усієї цієї дурні. За кілька тижнів відновлюється навчання в університеті — розслідування треба завершити до цього часу. Я впевнений, що мені немає потреби тобі це пояснювати.

Ньєман підвівся й знову підійшов до вікна. Він скинув поглядом на світляні маківки ліхтарів, на темні крони дерев у парку. У скронях досі стугоніло, а перед очима стояли жорстокі сцени останніх годин: удари ножа, кільцева дорога, гонитва кортами «Ролан Ґарроса». Поліціянт подумав, мабуть, у тисячний раз, що коли б не Реймсів дзвінок, він напевне вбив би людину. І ще подумав, що ці напади некерованої люті позбавляли його відчуття часу та простору й туманили розум так, що він ладен був скоїти найстрашніше.

— То як? — запитав Реймс.

Ньєман обернувся і сперся на віконну раму.

— Я вже чотири роки не проваджу таких розслідувань. Чому ти пропонуєш цю справу мені?

— Я потребую людини, яка дасть результат. А тобі ж відомо, що центральне управління може вибрати будь-кого зі своїх людей і надіслати його будь-куди у Франції. — Чути було, як у темряві його великі пальці барабанять по столу. — Ось я й користуюся зі своєї невеликої влади.

Ньєман усміхнувся, блимнувши окулярами в металевій оправі.

— Випускаєш звіра з клітки?

— Випускаю звіра з клітки. Для тебе це буде ковток свіжого повітря. Для мене — послуга, яку я зроблю давньому товаришеві. Принаймні, доки там, ти нікому не натовчеш пики…

Реймс узяв із факса кілька аркушів паперу, що біліли на столі.

— Перші висновки жандармів. То ти берешся за справу чи ні?

Ньєман підійшов до столу та склав учетверо ще теплі аркуші.

— Я тобі подзвоню пізніше. Може, матимеш якісь новини з лікарні.

Покинувши відразу вулицю Труа-Фонтано, Ньєман повернувся до своєї домівки на вулиці Лабрюєра, у Дев’ятому окрузі. Просторе, майже порожнє, помешкання блищало паркетом, навощеним із ретельністю старої господині. Комісар узяв душ, обробив свої рани — доволі поверхові — і глянув на себе в дзеркало. Кощаве, пооране зморшками обличчя. Коротко підстрижене волосся, що зблискує сивиною. Окуляри в металевій оправі. Ньєман посміхнувся до свого відображення. Не хотів би він перестріти на безлюдній вулиці когось із такою мармизою.

Узявши спортивну сумку, він кинув до неї трохи одежі, поміж сорочок і шкарпеток засунув помпову рушницю «Ремінґтон» дванадцятого калібру, а також кілька коробок із набоями та обоймами для швидкого перезаряджання свого револьвера. Потім дістав чохол для одягу і склав туди два зимових костюми й кілька краваток із рудуватим візерунком.

Дорогою до міської брами Порт-де-ля-Шапель Ньєман зупинився на бульварі Кліші й зайшов до «Макдональдсу», відчиненого цілодобово. Похапцем глитнув два «роял чизбургери», не спускаючи очей зі своєї машини, припаркованої другим рядом. Була третя година ночі. Брудною залою у білястому неоновому світлі сновигали знайомі примарні постаті. Негри в широченних лахах. Повії з довгими, на ямайський лад, косичками. Наркомани, безхатьки, п’янички. Усі ці істоти належали до світу, що колись був Ньємановим, — світу вулиці. Світу, який він покинув заради кабінетної роботи, респектабельної та добре оплачуваної. Для будь-якого іншого копа потрапити до центрального апарату було б неабияким успіхом. Для нього ж це було ув’язнення в клітці, хоч і золотій, та однаково клітці, у якій він знемагав духом. Ньєман знову глянув на нічних створінь, що оточували його. Ці привиддя були деревами з його лісу, того, у якому він колись скрадався мисливцем.

Ньєман мчав не зупиняючись, увімкнувши дальнє світло й не зважаючи на поліційні радари та обмеження швидкості. О восьмій ранку він в’їхав на автостраду, що вела до Ґренобля. Проминувши Сен-Мартен-д’Ер і Сен-Мартен-д’Ур’яж, він попрямував до Ґернона, що лежав біля підніжжя шпиля Ґран-Пік-де- Бельдонн. Дорога звивалася серед хвойних лісів та промислових зон, що чергувалися між собою. Панувала тут дещо похмура атмосфера, як у всякій глушині, де самі лише краєвиди не здатні своєю красою притлумити відчуття цілковитої пустки.

Комісар проїхав повз перші знаки, що вказували дорогу до університетського містечка. Удалині, в імлистому світлі хмарного ранку, вимальовувалися високі верхів’я гір. Виїхавши з чергового закруту, Ньєман нарешті побачив у глибині долини університет: великі сучасні будівлі, блоки з рівчастого бетону, оточені зусібіч довгими газонами. Ця картина змусила Ньємана подумати про туберкульозний санаторій, що своїми розмірами не поступався невеличкому місту.

Комісар звернув із автостради й попрямував у долину. На заході він побачив кілька прямовисних річок, що, переплітаючись між собою, стікали з темних гірських схилів сріблястими потоками. Поліціянт пригальмував: легкий дрож пройняв його, коли він скинув поглядом на ці крижані струмені води, що спадали з вершини, то ховаючись у гущавині чагарнику, то відразу з’являючись, білі й блискучі, щоб за мить зникнути знову…

Ньєман вирішив зробити невеличкий гак. Він з’їхав із дороги й опинився під склепінням скроплених ранковою росою модрин і ялиць, а відтак виїхав на довгу рівнину, оточену високим муром чорних круч.

Комісар зупинився. Він вийшов із машини й дістав бінокль. Довго роздивлявся довкола, шукаючи річку, яку втратив із очей, аж доки не збагнув, що вона, діставшись улоговини, далі тече за стіною цих скель. Тепер він навіть міг її бачити у просвітах між камінням.

Раптом йому ще дещо впало у вічі. Ньєман сфокусував бінокль. Ні, він не помилився. Поліціянт повернувся до машини і рвонув на повній швидкості в напрямку до річки. В одній із розпадин між скелями він щойно помітив характерну ознаку Національної жандармерії — жовту флюоресцентну стрічку з написом:

ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО

3

Ньєман з’їхав у міжгір’я, де виднілася звивиста стежина. Невдовзі він змушений був зупинитися: дорога була завузька для його седана. Комісар вийшов із машини, проліз попід огороджувальною стрічкою та дістався берега річки.

Плину води тут перешкоджала природна загата з брил каміння. Усупереч Ньємановим очікуванням потік, замість нуртувати й пінитися, розливався невеличким прозорим озерцем, тихим і спокійним. Немов обличчя, з якого раптом зникла вся лють. Далі, праворуч, річка відновлювала свій біг і вочевидь текла через місто, сіруваті обриси якого вимальовувалися в низині.

Раптом Ньєман завмер. Ліворуч якийсь чоловік сидів навпочіпки над водою. Комісар інстинктивно сягнув рукою по зброю, зачепивши наручники, які тихо дзенькнули. Чоловік обернувся до нього і всміхнувся.

— Що ви тут робите? — грубо запитав Ньєман.

Незнайомець не відповів одразу. Далі всміхаючись, він підвівся й стріпнув руками. Був це молодий чоловік з тендітними рисами обличчя та світлявим м’яким волоссям. Замшева куртка, брюки зі стрілками.

— А ви? — дзвінким голосом парирував він.

Така зухвалість збентежила Ньємана.

— Я з поліції, — заявив він суворим тоном. — Ви що, не бачили стрічки? Сподіваюся, у вас є вагома підстава порушити заборону, бо…

— Ерік Жуано, кримінальна поліція Ґренобля. Я прийшов сюди розвідати. Ще троє моїх колег мають прибути вдень.

Ньєман підійшов і став коло молодого поліціянта на вузькому березі.

— А де ваші помічники? — запитав він.

— Я дав їм півгодинки перекуснути щось. — Жуано безтурботно стенув плечима. — Я хотів попрацювати тут сам, у спокої… комісаре Ньєман.

Сивочолий поліціянт здивовано насупився.

— Я вас одразу впізнав, — незворушно, немов пояснюючи очевидне, промовив молодик. — Ви П’єр Ньєман. Колишня зірка антитерористичного підрозділу. Колишній голова підрозділу боротьби з бандитизмом. Колишній мисливець на вбивць і наркодилерів. Одне слово, багато чого колишнього…

— Нахабство тепер входить до програми підготовки інспекторів?

Жуано вклонився дещо насмішкуватим рухом.

— Даруйте мені, комісаре. Я лише хотів зробити ваш образ більш земним. Вам же відомо, що ви справжній кумир, суперкоп, на якого рівняється кожен молодий інспектор. Ви тут через убивство?

— А ти як гадаєш?

Молодий поліціянт знову схилив голову.

— Для мене велика честь працювати разом із вами.

Ньєман дивився на дзеркальну гладінь тихого плеса коло його ніг, немовби перетвореного ранковим промінням на скло. Із глибини, здавалося, линуло зеленаве світіння.

— Розкажи, що знаєш про справу.

Жуано показав очима на стрімку, наче стіна, скелю.

— Тіло знайшли там нагорі.

— Нагорі? — перепитав Ньєман, споглядаючи на кручі, гострі виступи яких кидали різкі тіні.

— Атож. На висоті п’ятнадцяти метрів. Убивця засунув тіло в одну з ущелин тої скелі й надав йому дивної пози.

— Якої саме?

Жуано трохи присів, виставивши вперед коліна і схрестивши руки на грудях.

— Пози ембріона.

— Оригінально.

— У цій справі немає нічого банального.

— Мені казали про рани, опіки, — мовив Ньєман.

— Трупа я ще не бачив. Але, як видається, на ньому справді є численні сліди тортур.

— Смерть настала внаслідок цих тортур?

— Наразі ще не встановлено. На шиї також є глибокі сліди — ознаки задушення.

Ньєман знову глянув на озерце й побачив своє чітке відображення — коротко стрижена голова, синє пальто.

— А тут? Знайшов що-небудь?

— Ні. Годину вже намагаюся знайти тут бодай якусь зачіпку. Анічогісінько. Я гадаю, жертву було вбито не тут. Убивця лише привіз її сюди й затягнув нагору.

— Ти піднімався на ту скелю?

— Піднімався. Там також нічого вартого уваги. Убивця вочевидь видерся на вершину з іншого боку, а тіло спустив сюди на мотузці. Потім спустився сам за допомогою другої мотузки й запхнув свою жертву в цю розколину. Либонь, завдав собі неабиякої праці, щоб укласти труп у такій картинній позі. Дивина, та й годі.

Ньєман знову поглянув на прямовисну скелю, шерехату, наїжачену гострими виступами. Зі свого місця він не міг оцінити точно, але йому здавалося, що западина, у якій знайшли тіло, була посередині, на однаковій відстані що від землі, що від верхівки кручі. Комісар рвучко обернувся.

— Їдьмо.

— Куди?

— До лікарні. Хочу подивитися на труп.

Голе тіло, накрите до плеч, лежало боком на блискучому столі. Чоловік скулився клубком, немовби ховаючи обличчя від удару блискавки. Плечі зсутулені, голова похилена, руки стиснуті в кулаки між зігнутими колінами під самим підборіддям. Бліда шкіра, напружені м’язи, плоть, пошматована ранами, — усе це надавало трупові дуже реального, майже нестерпного вигляду. Шия була вся посмугована довгими порізами, немовби чоловікові намагалися перетяти горло. На скронях проступила синя павутина вен, які набрякли, наче весняні потоки, що ось-ось вийдуть із берегів.

Ньєман підвів очі й оглянув усіх присутніх у морзі. Тут був високий і худий, з короткими вусиками, слідчий суддя Бернар Терпант, дебелий, з хиткою, наче у вантажного судна, ходою капітан Роже Барн, очільник ґернонської жандармерії, і капітан Рене Вермон, делегований розшуковий відділом жандармерії, — невеличкий лисуватий чоловічок, із вкритим червоними плямами обличчям і свердликами очей. Жуано тримався позаду з виглядом запопадливого стажиста.

— Особу вбитого встановили? — запитав Ньєман, ні до кого конкретно не звертаючись.

Барн чітко, по-військовому, ступив уперед і прочистив горло, перш ніж відповісти:

— Ім’я жертви — Ремі Кайюа, пане комісаре. Вік — двадцять п’ять років. Останні три роки працював на посаді старшого бібліотекаря в Ґернонському університеті. Труп сьогодні вранці впізнала дружина загиблого, Софі Кайюа.

— Вона заявляла про зникнення?

— Так, учора ввечері. За її словами, напередодні чоловік пішов на прогулянку до піку Мюре. Вихідними він завжди ходив сам у гори. Іноді ночував у одному з гірських пристановищ. Тому вона спершу не надто непокоїлася. Аж до вчорашнього вечора, коли…

Барн затнувся на півслові: Ньєман відгорнув покривало з тіла.

Присутніх охопив мовчазний жах, безгучний крик застряг кожному в горлі. Живіт і огруддя жертви було списано чорними ранами, усіляких розмірів і форм. Порізи з фіолетовими краями, різнобарвні опіки, синці, схожі на плями сажі. Довкола передпліч і зап’ястків ішли неглибокі рубці — так, наче чоловіка зв’язували дротом.

— Хто знайшов тіло?

— Одна дівчина… — Барн кинув оком до матеріалів справи. — Фанні Феррейра. Викладає в університеті.

— Як це сталося?

Барн знову прочистив горло.

— Вона спортсменка, захоплюється рафтингом. Ну, знаєте, це коли сплавляються швидкою гірською річкою у спеціальному костюмі й ластах. Це дуже небезпечний спорт і…

— То як вона знайшла тіло?

— Вона доплила до загати з каміння біля підніжжя гірського пасма, що оточує кампус. Коли видиралася на цю купу каміння, вона й помітила тіло в скельній западині.

— Це вона вам так розказала?

Барн невпевнено роззирнувся довкола.

— Ну так, я…

Комісар скинув покривало повністю й обійшов довкола скуленого мерця, додивляючись до його блідої шкіри і шпичакуватого черепа з майже налисо обстриженим волоссям.

Потім узяв медичний висновок про смерть, який простягнув йому Барн, і побіжно переглянув надруковані на машинці сторінки. Документ склав сам головний лікар, який, одначе, не зміг визначити час смерті. Він обмежився описом видимих ран і висновком, що смерть настала внаслідок задушення. Щоб дізнатися більше, потрібно було розгинати труп і робити розтин.

— Коли прибуде судмедексперт?

— Чекаємо з хвилини на хвилину.

Комісар підійшов до вбитого. Нахилився, вдивляючись у риси його обличчя. Доволі вродливе молоде лице, із заплющеними очима. Без жодних слідів ударів чи тортур.

— Хтось торкався до його обличчя?

— Ніхто, комісаре.

— Очі в нього так і були заплющені?

Барн кивнув. Двома пальцями, великим і вказівним, Ньєман обережно підняв повіки вбитого. І тоді сталося неймовірне: з правого ока поволі викотилася велика прозора сльозина. Уражений комісар здригнувся: мрець плакав.

Ньєман скинув поглядом на присутніх, але ніхто не помітив цього приголомшливого випадку. Він опанував себе і, намагаючись приховати свої дії від інших, знову підняв повіку. Те, що комісар побачив, довело йому, що він не збожеволів і що це вбивство було тим, якого кожен слідчий боїться або чекає — залежно від характеру — усе своє життя.

Ньєман випрямився й різким рухом накрив тіло. Відтак пробурмотів до судді:

— Розкажіть, як будемо провадити слідство.

Бернар Терпант випростався на весь свій зріст.

— Панове, як ви розумієте, ця справа може виявитися важкою і… незвичною. Саме тому ми з прокурором вирішили поєднати зусилля ґренобльської кримінальної поліції та Національної жандармерії. Я також запросив присутнього тут головного комісара П’єра Ньємана, який прибув із Парижа. Ви, без сумніву, чули його ім’я. Комісар працює в Парижі, у Підрозділі боротьби із сутенерством. Наразі нам нічого не відомо про мотив цього вбивства, але, цілком можливо, йдеться про злочин на сексуальному ґрунті. У кожному разі це справа рук маніяка. І досвід пана Ньємана стане нам у пригоді. Саме тому я пропоную, щоб керівництво розслідуванням узяв на себе пан комісар…

Барн коротким помахом голови висловив свою згоду, Вермон також кивнув, щоправда з меншим ентузіазмом. А Жуано відказав:

— Щодо мене, то я не бачу жодних проблем. Але ще мають прибути мої колеги з кримінальної поліції…

— Я їм усе поясню, — урвав його Терпант і, звертаючись до Ньємана, промовив: — Комісаре, ми вас слухаємо.

Ця вся ситуція гнітила Ньємана. Він прагнув якомога швидше вийти звідси й узятися за розслідування — самому.

— Капітане Барн, скільки у вас людей? — запитав він.

— Вісім. Ні… Перепрошую, дев’ять.

— Вони знають, як опитувати свідків, збирати докази, перекривати дороги?

— Ну… Правду кажучи, це не зовсім те, чим ми…

— А ви, капітане Вермон? Скільки людей у вас?

Голос жандарма прогримів, наче почесний салют.

— Двадцять. Усі досвідчені. Вони прочешуть територію довкола місця, де було знайдено труп і…

— Чудово. Нехай ще опитають усіх, хто живе вздовж доріг, що ведуть до річки, а також навідаються на заправки, залізничні станції та будинки біля автобусних зупинок… Цей хлопчина, Кайюа, під час своїх походів інколи ночував у гірських пристановищах. Відшукайте їх усі й огляньте. Убивця міг напасти на свою жерву в одному з них.

Ньєман обернувся до Барна.

— Капітане, я хочу, щоб ви зібрали інформацію з усієї околиці. До полудня я хочу мати список волоцюг, злодіїв та інших покидьків у вашому департаменті. Перевірте всіх, хто нещодавно вийшов із в’язниці в радіусі трьохсот кілометрів. Перевірте крадіжки автомобілів, узагалі будь-які крадіжки. Порозпитуйте в готелях і ресторанах. Порозсилайте запитання факсом. Я хочу знати про кожну дрібницю, яка вам видасться підозріливою, про кожен найменший знак. І ще мені потрібен список усяких випадків, які сталися тут, у Ґерноні, протягом двадцяти й більше років і які так чи інак скидаються на нашу справу.

Барн ретельно записував усі накази до нотатника. Ньєман звернувся до Жуано:

— Зв’яжися зі Службою загальної інформації. Попроси у них список сект, магів та інших схибнутих, зареєстрованих у вашій місцевості.

Жуано кивнув. Терпант із виглядом начальника, який щойно збирався запропонувати те саме, також висловив свою згоду.

— Ось над цим і працюйте, доки будемо чекати на результати розтину, — підсумував Ньєман. — Зайве й казати, що мусимо зберігати цілковите мовчання щодо всього цього. Ані слова місцевій пресі. Ані слова нікому.

Вони розійшлися на ґанку лікарні — Університетського регіонального медичного центру — і поспішили крізь ранкову мрячку до своїх машин, припаркованих під цим високим будинком, який, здавалося, налічував щонайменше два століття. Зсутулившись, угнувши голови, чоловіки мовчки посідали до автівок, не дивлячись один на одного.

Лови почалися.

4

П’єр Ньєман і Ерік Жуано відразу поїхали до університету, що розкинувся коло в’їзду до містечка. Комісар попросив лейтенанта почекати його в бібліотеці, у головному корпусі, а сам пішов із візитом до ректора, кабінет якого розміщувався на останньому поверсі адміністративної будівлі, що стояла метрів на сто далі.

Поліціянт увійшов до просторої, нещодавно відреставрованої споруди сімдесятих років із височенною стелею і стінами, пофарбованими в різноманітні пастельні кольори. Піднявшись на горішній поверх, він зайшов до кімнатки, що правила за приймальню і де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.

Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.

За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.

— Отож? — сухим тоном запитав він.

— Що отож?

— Ви вже знайшли щось?

Ньєман випростав ноги.

— Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.

Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.

— У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? — спокійним голосом запитав Ньєман.

— Підозрілі? Ніколи!

— Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?

— Ні.

— Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?

— Я не розумію, про що ви.

— Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…

— Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.

Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:

— Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.

Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:

— Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…

— Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?

— Хіба кілька інтернів[12]. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.

— Я можу отримати їхній список?

— Але ж… — Ректор завагався, але потім усе ж сказав: — Так, звісно, це не проблема…

— Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?

— Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.

— Студенти його любили?

— Звісно… Певна річ!

— Де він жив? У Ґерноні?

— Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.

— Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для одруження, чи не так?

— Ремі й Софі Кайюа — наші колишні студенти. А познайомилися вони ще раніше, здається, у колежі[13] при університеті, де вчаться діти наших викладачів. Вони знають… знали одне одного з дитинства.

Ньєман рвучко підвівся.

— Дякую вам, пане ректоре, — мовив комісар і поквапно вийшов, утікаючи від страху, яким просмерділося все в цьому кабінеті.

Книжки.

У величезній університетській бібліотеці повсюди на ажурних металевих стелажах під світлом неонових ламп незліченними, бездоганно рівними рядами стояли книжки, утворюючи справжні мури з паперу. Фоліанти з темними берегами. Палітурки із золотим чи срібним тисненням. Етикетки з емблемою Ґернонського університету. Посередині порожньої зали — ряди столів із пластиковим покриттям, розділених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньєман увійшов до приміщення, то на думку йому відразу спала кімната для побачень у в’язниці.

Тут панували одночасно світло й сутінь, обшир і тіснота.

— У цьому університеті викладають найкращі професори, — пояснював Ерік Жуано. — Наукова еліта південно-східної Франції. Право, економіка, література, психологія, соціологія, фізика… А насамперед — медицина. Усі світила Ізеру викладають тут і консультують у місцевій лікарні, Університетському регіональному медичному центрі. Власне кажучи, це колишній університетський корпус, який був повністю відремонтований і перебудований. Сюди приїжджає лікуватися половина департаменту, а в пологовому відділенні з’явилися на світ усі мешканці довколишніх гір.

Ньєман слухав його, спершись на край одного зі столів і склавши руки на грудях.

— Звідки ти все це знаєш?

Жуано взяв навмання книжку з полички.

— Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотів стати адвокатом.

— А став поліціянтом?

Лейтенант поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.

— Коли вже мав здавати на диплом ліценціата[14], я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, — це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…

— А тепер ти розчарований?

Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.

— Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. — Він пильно поглянув на Ньємана. — Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?

Ньєман удав, ніби не почув запитання.

— Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?

— Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…

— Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?

— Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.

Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.

— А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? — запитав він. — Їх не могла об’єднувати якась темна мета?

Жуано розреготався.

— Ви що, підозрюєте студентську змову?

Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.

— Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.

— Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.

Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.

— Бібліотекар, — вів далі комісар, — це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?

— За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?

Ньєман рвучко обернувся до нього.

— Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.

— У вас уже є якісь припущення? Підозри?

— Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.

Комісар відважив щигля по корінцю книжки.

— Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.

— Який стосунок?

Ньєман знову пройшов поміж стелажами й опинився у великій залі. Він попрямував до бібліотекаревого столу, що розміщувався в іншому кінці зали, на вивищенні над партами для читачів. Посеред столу здіймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратні стосики зошитів на спіралях. Ньєман постукав пальцем по темному екрану.

— Тут має бути список усіх книжок, які щодня брали відвідувачі. Доручи це кільком своїм людям. Найбільш начитаним, якщо такі є. Також залучи до роботи інтернів. Я хочу, щоб вони відшукали всі книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення і ритуальні вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, праці з етнології. Мені також потрібно, щоб вони записали імена всіх студентів, які часто брали такі книжки. І нехай ще знайдуть дисертацію самого Кайюа.

— А мені… що робити?

— Ти допитай інтернів. Віч-на-віч. Вони перебувають тут удень і вночі, мусять знати все вздовж і впоперек. Звички й настрої своїх товаришів… Хто вирізняється дивною поведінкою… Я хочу знати, як інші ставилися до Кайюа. Дізнайся більше про ці його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом із ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто міг піджидати його вгорі…

Жуано скинув на комісара скептичним поглядом. Ньєман підступив до нього впритул і промовив стишеним голосом:

— Я скажу тобі, що ми маємо. Ми маємо приголомшливе вбивство, ми маємо скарлючений знекровлений труп із численними слідами тортур. Від усього цього за сто кілометрів відгонить безумством. Поки ми тримаємо це в таємниці. У нас є кілька годин, може, трохи більше, щоб розплутати цю справу. Потім — утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрасті. Тому зосередься. Поринь із головою в це жахіття. Віддай усе, що можеш. Тільки так ми скинемо личину з обличчя зла.

Лейтенант мав переляканий вигляд.

— Ви справді гадаєте, що ми за кілька годин…

— Ти хочеш працювати зі мною, так чи ні? — урвав його Ньєман. — Якщо хочеш, тоді я поясню тобі свій погляд на такі речі. Коли маєш справу з убивством, усе довкола потрібно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, які її знали, місце злочину… У кожному з цих елементів відображається частина правди, якийсь один бік злочину, розумієш?

Він тицьнув пальцем у монітор комп’ютера.

— Ось, наприклад, цей екран. Коли він увімкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремі Кайюа, покаже, що він робив і про що думав. У цьому комп’ютері є подробиці, — відображення, — які можуть нас зацікавити. Ми повинні туди дістатися. Перейти на другий бік.

Ньєман випростався й широко розкинув руки.

— Ми з тобою в крижаному палаці, Жуано, у лабіринті відображень! А тепер дивись уважно. Нічого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвій зоні», заховався вбивця.

Жуано стояв із роззявленим ротом.

— По-моєму, як на людину дії, ви надто багато розумуєте…

Ньєман легенько вдарив його в груди навідворіть руки.

— Це ніяка не філософська теорія, Жуано. Це і є практика.

— А ви? Кого… кого ви будете допитувати?

— Я? Я порозмовляю з нашим свідком, Фанні Феррейрою. І з Софі Кайюа, дружиною вбитого. — Ньєман підморгнув лейтенантові. — Я маю справи тільки з кралями, Жуано. Ось тобі й практика.

5

Під похмурим небом асфальтова дорога зміїлася через кампус, минаючи всі його сіруваті корпуси з покритими іржею голубими вікнами. Ньєман їхав поволі, раз по раз заглядаючи до мапи університету, яку йому вдалося роздобути. Комісар прямував до спортзалу, що розміщувався осібно від інших будинків. Нарешті Ньєман зупинився перед новою на вигляд будівлею з рівчастого бетону, схожою скоріше на бункер, ніж на спортивну споруду. Ньєман вийшов із машини і вдихнув на повні груди. Сіявся дрібний дощик.

Комісар обвів поглядом кампус і будинки, що розкинулися на кілька сотень метрів звідти. Його батьки також навчали дітей, але не в університеті, а в невеличких колежах у передмісті Ліона. Він не пам’ятав про ті часи нічого або майже нічого. Дуже швидко він вирішив, що позірний затишок родинного гнізда — це слабкість і омана. Дуже швидко усвідомив, що до свого бою йому доведеться стати самому і, відповідно, що швидше це станеться, то краще. Коли йому було тринадцять років, П’єр попросив у батьків дозволу вчитися далі в пансіоні. Ті не наважилися заборонити синові це добровільне вигнання, але він ще досі пам’ятав, як за стіною його спальні ридала мати: звуки її плачу стояли в нього у вухах, але водночас Ньєман фізично відчував їх шкірою як щось вологе й тепле. Він дременув із кімнати.

Чотири роки в інтернаті. Чотири роки самотності й фізичного вишколу поряд із навчанням. Усі його надії тоді були пов’язані одною-єдиною метою — армія. У сімнадцять років, блискуче склавши іспити на бакалавра[15], П’єр Ньєман відбув триденне медичне обстеження й подав прохання про вступ до офіцерської школи. Коли військовий лікар, майор за званням, повідомив Ньєманові, що його визнали непридатним до військової служби, і пояснив причини такого рішення, юнак усе зрозумів. Хай якими великими були його амбіції, зрадили хлопця власні страхи, занадто очевидні. Він зрозумів, що відтепер його долею назавжди стане довгий непроглядний коридор із заляпаними кров’ю стінами й собаками, що витимуть у темряві, біля самого виходу…

Котрийсь інший підліток відступив би, здався, покірливо вислухавши вирок психіатрів. Котрийсь інший, але не юний П’єр Ньєман. Він уперся й знову взявся до фізичних тренувань, із подвійною затятістю гартуючи силу волі. Коли вже йому не судилося стати військовим, він обере собі інше поле бою — вулицю, де точиться невідома битва зі щоденним злом. Він покладе всі свої сили і свою душу на вівтар цієї війни без лаврових вінків і знамен, але вестиме її аж до кінця. Ньєман вирішив стати поліціянтом. З цією метою він протягом довгих місяців тренувався, щоб пройти психологічне тестування. Невдовзі вступив до поліційної школи в містечку Канн-Еклюз. Відтоді в його житті почалася нова ера, ера грубої сили. Його результати в стрільбі були винятковими. Ньєман не переставав працювати над собою, щоб стати ще кращим, ще сильнішим. Він зробився поліціянтом, якому не було рівних. Завзятим, брутальним і нестримним.

Спершу він працював у окружних комісаріатах, а пізніше як першокласний стрілець опинився в підрозділі, що згодом став називатися «розшуково-оперативним». Почалися спецоперації. Ньєман уперше вбив людину. Того дня він уклав із самим собою угоду й остаточно змирився з прокляттям, яке висіло над ним. Ні, йому ніколи не стати увінчаним славою воїном, хоробрим офіцером. Натомість він зробиться вуличним бійцем, шаленим і непоступливим, і втопить власні страхи в жорстокості асфальту.

Ньєман глибоко вдихнув гірське повітря. Він подумав про свою матір, що померла багато років тому. Подумав про минуле, що тепер здавалося подібним до каньйону, на дні якого вирує та піниться бурхливий потік. Про спогади, які спершу потріскалися, а потім ізблякли, з останніх сил опираючись забуттю.

Зненацька Ньєман, наче вві сні, почув дрібні кроки. До нього підходив великий жилавий пес із гладеньким хутром, що лисніло під дощем. Очі — дві краплини темного бурштину — уп’ялися в поліціянта. Собака наближався, вихляючи задом. Комісар заціпенів. Пес підійшов ще ближче, тепер його з чоловіком розділяли кілька кроків. Вологий ніс нюшив. Раптом пес загарчав. Очі його зблиснули. Він зачув страх. Страх, який ішов від людини.

Ньєман наче закам’янів.

Наче якась невідома сила скувала йому руки й ноги. Кров відринула від його обличчя, немовби її засмоктало в невидимий вир, десь у його шлунку. Собака загавкав і вищирив ікла. Ньєман знав, у чому річ. Від страху тхнуло, і пес відчував цей запах, який викликав у нього побоювання й ворожість. Страх породжував страх. Собака, щирячи зуби, загавкав знову, у його горлі перекочувалося гарчання. Поліціянт дістав зброю.

— Клариссо! Клариссо! До мене!

Ньєман скинув із себе крижане заціпеніння. З-поза червоної заслони виринув сивий чоловік у светрі з застібкою на комірі. Чоловік поспішав до нього.

— Ви що, збожеволіли?

— Поліція, — промимрив Ньєман. — Забирайтеся звідси. І свого псиська заберіть.

Чоловік вражено витріщився на нього.

— Боже мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…

Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.

За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.

Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.

— Добрий день, — промовив він, уклоняючись на знак вітання.

До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість.

Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.

— Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.

— П’єр Ньєман? — недовірливо перепитала дівчина. — Отакої! Це неможливо.

— Чому це?

Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.

— Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре. Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?

— Просто я їхав цілу ніч.

— Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?

— Скажімо так: мене прислали на підмогу.

Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопренові штани для рафтингу, водний жилет і високі, туго зашнуровані черевики зі світлої шкіри. Притлумлене світло мінилося довкола лагідними барвами.

— Ви, схоже, добре даєте раду шокові, — зауважив Ньєман.

— Якому шокові?

— Ну… це ж ви знайшли…

— Я намагаюся про це не думати.

— Чи не обтяжить вас порозмовляти зі мною про це?

— Ви ж заради цього сюди й прийшли, хіба ні?

Дівчина не дивилася на поліціянта. Руки її не переставали рухатися вверх-вниз по дошці, різко й завзято.

— За яких обставин ви знайшли тіло?

— Щовихідних я спускаюся гірськими річками на цій ось штуці, — вона показала на свій плавзасіб. — Того дня я саме закінчила один зі своїх сплавів. Поблизу студмістечка є навала з каміння, яка утворює природну загату й перепиняє біг річки, завдяки чому можна спокійно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помітила…

— На скелі?

— Атож, на скелі.

— Це неправда. Я був там і знаю, що під тим кутом неможливо помітити щось на скелі на висоті п’ятнадцяти метрів…

Фанні кинула наждачний папір до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Ці прості рухи зненацька пробудили в Ньєманові нестримну хіть.

Дівчина видихнула довгий клуб синюватого диму.

— Тіло була на скелі. Але побачила я його не там.

— А де?

— У воді. Я побачила його відображення у воді. Білу плямку на поверхні озерця.

Напружені риси Ньєманового обличчя розгладилися.

— Я саме так і думав.

— Це важливо для слідства?

— Ні. Але я люблю ясність у таких речах.

Ньєман помовчав, а тоді запитав:

— Ви альпіністка, чи не так?

— Як ви здогадалися?

— Не знаю… Гірська місцевість. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.

Дівчина обернулася лицем до гір, що височіли над долиною, і розпростерла руки. Уперше на її обличчі з’явилася усмішка.

— Ось вони, мої володіння, комісаре! Від Ґран-Пік-де-Бельдонн до Ґранд-Рус, усі ці гори я знаю як свої п’ять пальців. Коли я не спускаюся річками, то видираюся на вершини.

— Як ви гадаєте, потрібно бути альпіністом, щоб підняти тіло на скелю?

Фанні перестала всміхатися, вона дивилася на жаристий кінчик своєї цигарки.

— Ні, не конче. Прискалки утворюють там практично природні сходи. Одначе потрібно бути збіса дужим, щоб затягти туди тіло й не втратити рівноваги.

— Один із тутешніх інспекторів гадає, що вбивця скоріше міг вилізти з іншого боку, де схил не такий стрімкий, а потім спустити тіло на мотузці.

— Достобіса йому довелося б обходити. — Дівчина завагалася, а тоді додала: — Власне кажучи, є ще третя можливість — дуже проста, якщо тямити хоч трохи в техніці скелелазіння.

— Що це за можливість?

Фанні Феррейра загасила цигарку об підошву свого черевика й щиглем відкинула недопалок.

— Ходімо зі мною, — звеліла вона.

Вони зайшли всередину спортзалу. У півтемряві виднілися скинуті на купу мати, темні обриси паралельних брусів, жердин, канатів із вузлами. Прямуючи до правої стіни, Фанні пояснила:

— Це моя криївка. Літом сюди ніхто й носа не показує. Я можу зберігати тут своє знаряддя.

Вона запалила штормовий ліхтар, що висів над чимось, подібним до верстата, на якому лежала ціла купа інструментів, різноманітного металевого приладдя з гостряками й лезами, що вигравало сріблястими відлисками і яскравими відтінками. Фанні знову закурила.

— Що це таке? — запитав Ньєман.

— Льодобури, карабіни, обв’язки, жумари — альпіністське спорядження.

— І що з цього?

Фанні знову випустила ротом цигарковий дим, цього разу видувши кілька кілець.

— А те, пане комісаре, що вбивця, маючи все це приладдя й уміючи ним користуватися, без жодних проблем міг би підняти тіло з берега річки на скелю.

Ньєман склав руки на грудях і прихилився до стіни. Фанні, тримаючи цигарку в зубах, узялася перебирати своє знаряддя. Її невинні рухи ще більше розпалили його хіть. Дівчина подобалася йому страшенно.

— Як я вам уже казала, — повела Фанні далі, — стінувата круча в тому місці йде виступами, що утворюють природні сходи. Будь-хто, знайомий з альпінізмом або навіть просто з походами в гори, зможе завиграшки піднятися туди, спершу без тіла.

— І що далі?

Фанні показала йому блок, помальований зеленою флюоресцентною фарбою і поцяткований маленькими отворами.

— Далі прикріплюєте це на скелі, над розколиною.

— На скелі? Як? Молотком? На це піде прірва часу, хіба ні?

Дівчина за легкою завісою цигаркового диму похитала головою.

— Ваші знання в царині альпінізму, комісаре, наближаються до нуля. — Вона взяла зі столу гак із гвинтовою різзю. — Ось це називається шлямбур, він укручується в камінь. За допомогою ось такого спеціального пробійника, — вона показала якийсь інструмент, схожий на дриль, чорний і блискучий від мастила, — можна наставити скільки завгодно шлямбурів на будь-якій скелі за кілька секунд. Потім кріпите ваш блок, і вам лишається тільки доправити труп нагору. Цей метод застосовують, щоб піднімати вантажі у важкодоступні місця.

Ньєман недовірливо скривився.

— Я не вилазив туди, нагору, але мені здається, що та ущелина занадто вузька. Я не розумію, як убивця міг би, ледве тримаючись у тому заломі, витягнути тіло лише силою своїх рук, без можливості відступити й допомогти собі ногами. Або ж повертаємося до попереднього припущення про те, що вбивця має бути справжнім богатирем.

— Та хто вам каже про те, щоб витягувати труп руками? Йому треба було б зробити лише одну річ: узятися за другий кінець мотузки і з’їхати вниз, зігравши таким чином роль противаги, а тіло піднялось би саме.

Комісар нарешті збагнув, у чому полягав цей спосіб, і всміхнувся на думку про його простоту.

— Але тоді потрібно, щоб убивця важив більше, ніж його жертва, еге ж?

— Або так само: коли падаєте в порожнечу, ваша вага збільшується. Щойно тіло опинилося б нагорі, ваш убивця швиденько видерся б тими самими виступами вдруге, щоб картинно засунути свою жертву в ущелину.

Комісар ще раз скинув оком на гаки, гвинти й кільця, що лежали на верстаті. Схоже на знаряддя грабіжника-зламувача, подумав він, але грабіжника особливого: того, хто вдирається на гірські висоти, зламуючи закони земного тяжіння.

— Скільки часу це забрало б?

— Для людини з моїм досвідом — менше десяти хвилин.

Ньєман кивнув: образ убивці вимальовувався у нього в голові. Вони вийшли надвір. Сонце пробивалося крізь хмари й вигравало на верхівках гір, що зблискували кришталевою ясністю.

— Ви викладаєте в університеті? — запитав поліціянт.

— Так, геологію.

— А які саме дисципліни?

— Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію — науку про льодовики.

— Ви маєте дуже молодий вигляд.

— Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.

— Гордість університету?

— Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.

— Отже, ви належите до цього братства?

— Якого братства?

— Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…

Фанні невдоволено похитала головою.

— Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?

— Навіть у спортивних дисциплінах?

Дівчина звела брови.

— Це завдяки гірському повітрю.

— Ви мусили б знати Ремі Кайюа, — мовив Ньєман. — Яким він був?

Фанні відповіла відразу, без роздумів:

— Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки в бібліотеці.

— Як гадаєте, ці чутки мали підстави?

— Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.

— Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?

— Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.

Ньєман ступив кілька кроків.

— Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?

— Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.

— Яка в нього була спеціальність?

— Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.

— А на яку тему?

— Не маю жодної гадки.

Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.

— Його батько живий? — запитав поліціянт.

— Ні. Загинув кілька років тому. У горах.

— Теж за підозріливих обставин?

— Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.

— Два бібліотекарі, обидва альпіністи. Батько й син. Обидва загинули в горах. Важко не звернути уваги на такий збіг, хіба ні?

— А звідки ви знаєте, що Ремі вбили у горах?

— Маєте слушність, напевне не знаю. Але він вирушив туди у суботу вранці. Найпевніше, убивця заскочив його там, нагорі. Можливо, він знав маршрут і…

— Ремі був не з тих, хто ходить торованими маршрутами. І він нікому не повідомляв своїх планів. Цей чоловік був дуже… дуже потайний.

Ньєман уклонився.

— Красно дякую вам, панно. Ви знаєте, що кажуть у таких випадках: якщо пригадаєте щось, зателефонуйте мені, будь ласка, на будь-який із цих номерів.

Ньєман записав номер свого мобільного й номер телефону в аудиторії, яку йому виділив ректор: комісар волів розташуватися в університеті, а не в жандармерії.

— До побачення, — пробурмотів він.

Дівчина не підвела очей. Поліціянт рушив, коли вона раптом промовила:

— Можна вас про дещо запитати?

Тепер вона пильно дивилася на нього. Ньєманові стало трохи моторошно. Надто вже прозорі були її очі. Як скло або вода гірського потоку; жалкі, наче мороз.

— Запитуйте, — відказав він.

— По радіо казали… словом, чи правда, що ви були в групі, яка вбила Жака Меріна[16]?

— Я був зовсім молодий. Але так, це правда.

— Я думала… мені хотілося б знати, що відчуваєш після.

— Після чого?

— Після чогось такого.

Ньєман ступив кілька кроків у напрямку дівчини, яка мимоволі позадкувала. Одначе погляд його вона мужньо витримала з пихатим виразом на обличчі.

— Я завжди з приємністю побалакаю з вами, Фанні. Але ніколи ви не почуєте від мене ані слова про цю операцію. Як і про те, що я втратив того дня.

Дівчина опустила очі й глухо промовила:

— Я розумію.

— Ні, ви не розумієте. На щастя для вас.

6

За спиною гучно бринів гірський потік. Ньєман позичив у жандармерії похідні черевики й зараз природними східцями дерся на кручу, що й справді виявилося не надто важко. Діставшись до вузької ущелини, у якій знайшли тіло, поліціянт став ретельно оглядати все довкола. Руками, захищеними рукавицями з ґортексу[17], він обмацував скелю, шукаючи ймовірні сліди від шлямбурів.

Отвори в камені.

Вітер шмагав його, кидаючи в обличчя бризки крижаної води, але Ньєманові це подобалося. Попри обставини, які привели його до маленького озерця, тут поліціянт на всю силу відчув повноту життя. Можливо, саме тому вбивця вибрав це місце: тут усе дихало непорушним, ясним спокоєм і злагодою, а ясно-зелені води затону несли умиротворення навіть найрозбурханішому розуму.

Комісар не знаходив нічого. Він став шукати довкола западини — жодних ознак альпіністських гаків. Тоді Ньєман опустився навколішки на краю розколини й провів рукою по її внутрішніх стінках. Раптом просто посередині вгорі його пальці намацали отвір, виразний і рівний. У поліціянта промайнула думка про Фанні Феррейру. Дівчина мала рацію: убивця за допомогою гаків і блока підняв труп, використавши, без сумніву, вагу власного тіла.

Ньєман засунув руку далі, помацав іще і зрештою знайшов загалом три отвори завглибшки сантиментрів двадцять. Отвори мали гвинтові канавки всередині й розміщувалися трикутником: сюди й було вкручено шлямбури, на яких кріпився блок. Обставини злочину ставали дедалі яснішими. Ремі Кайюа заскочили в горах, під час його походу. Убивця зв’язав його, мордував, скалічив і вбив серед безлюдних скель, а потім спустився в долину разом із трупом своєї жертви. Як він це зробив? Ньєман скинув поглядом униз, на лискуче дзеркало водного плеса. Певна річ. Убивця сплавився річкою на байдарці або якомусь іншому суденці такого ґатунку.

Але навіщо завдавати собі стільки клопоту? Чому не лишити труп на місці злочину?

Поліціянт обережно спустився вниз. Там він зняв рукавиці, обернувся спиною до скель і став роздивлятися відображення розколини на бездоганно гладенькій поверхні затону. Образ був чіткий, наче намальований. Ньєман ще раз переконався: це місце було чимось на кшталт святилища. Святилища спокою й чистоти. Либонь, убивця вибрав його саме з цієї причини. У кожному разі відтепер слідчий був цілковито переконаний в одному.

Убивця, якого він шукає, — досвідчений альпініст.

Ньєманову автівку було обладнано передавачем на ультракоротких хвилях, але поліціянт його ніколи не використовував. Так само для конфіденційних розмов не використовував він мобільного телефону, який був іще менш надійним. Натомість, ось уже кілька років, Ньєман користувався пейджерами, постійно міняючи марки й моделі. Ніхто не міг зламати цю систему радіоповідомлень, яка працювала тільки з паролем. Він довідався про цю штуку від паризьких дилерів, які понад усе цінували цілковиту секретність. Комісар дав свій номер і пароль Жуано, Барну й Вермону. Сівши в машину, він дістав пейджер із кишені й увімкнув його. Повідомлень не було.

Ньєман рушив до університету.

Була вже одинадцята година ранку; на майдані, обсадженому зеленню, траплялося небагато перехожих. Кілька студентів бігали на стадіоні, що лежав трохи осторонь групи бетонних будівель.

Поліціянт повернув на перехресті й попрямував знову до головного корпусу. Велетенська, схожа на бункер, споруда мала вісім поверхів і була шістсот метрів завдовжки. Ньєман припаркувався й поглянув на мапу. Окрім бібліотеки, ця неосяжна будівля містила аудиторії для лекцій із медицини, фізики й хімії. Над ними розміщувалися лабораторії для практичних занять, а на останньому поверсі мешкали інтерни. Сторож студмістечка червоним фломастером записав на плані номер помешкання, у якому жили Ремі Кайюа та його молода дружина.

П’єр Ньєман проминув двері до бібліотеки, що були поруч із головним входом, і зайшов до вестибюля, просторого й світлого завдяки великим еркерним вікнам. Стіни були розписані невигадливими фресками, які зблискували в ранковому промінні, а кінець приміщення губився за кілька сотень метрів звідти за порохнистою завісою. Розмірами вестибюль скидався на творіння сталінської епохи — нічого спільного зі світлим мармуром і шляхетним коричневим деревом паризьких університетів. Так принаймні гадав собі Ньєман, ноги якого зроду-віку не було в жодному університеті. Ні в паризькому, ні в будь-якому іншому.

Поліціянт ступив на гранітні безпідпорні сходи, кожен марш яких розвертався на сто вісімдесят градусів і був відділений від попереднього вертикальними ґратами. Ще одна архітекторова примха в такому самому гнітючому стилі, як і все решта. Неонові лампи горіли через одну, і Ньєман поперемінно потрапляв у зони то суцільної темряви, то сліпучого світла.

Нарешті він дістався вузького коридору з численними невеличкими дверима. У темряві — тут лампи перегоріли геть усі — комісар насилу розшукав номер тридцять чотири, помешкання подружжя Кайюа.

Двері були прочинені.

Поліціянт двома пальцями штовхнув тонку стулку з фанери.

Тиша й півморок огорнули його. Ньєман опинився в невеличкому передпокої. Наприкінці вузький коридор перетинала смужка кволого світла, у якому поліціянт зміг роздивитися фотографії, що висіли на стінах. Це були чорно-білі знімки, датовані, схоже, тридцятими або сороковими роками XX століття. Атлети-олімпійці, які, напруживши всі свої сили, пнулися до неба або ж долали останні метри землі, завмерли в миті своєї слави. Їхні обличчя, тіла, пози випромінювали якусь бентежливу досконалість, нелюдську бездоганність мармурових статуй. Ньєман знову подумав про архітектуру університету: світлини пасували до неї, витворюючи разом аж ніяк не радісний ансамбль.

Під цими фотографіями поліціянт помітив портрет Ремі Кайюа і зняв його, щоб краще роздивитися. Убитий був уродливий, усміхнений, молодий чоловік із коротким волоссям і напруженими рисами обличчя. Особливо тривожним видавався блиск у його очах.

— Хто ви?

Ньєман обернувся. У глибині коридору вимальовувалася загорнута в плащ жіноча постать. Комісар підійшов до неї. Ще зовсім дівчисько, також років двадцяти п’яти, не більше. Світле, середньої довжини волосся облямовувало худе витягнуте обличчя з гострими, тонкими рисами, блідість якого підкреслювали темні кола під очима. Врода цієї жінки впадала в очі не відразу, а лише перегодом, неначе відлуння після першого прикрого враження, яке справляв її вигляд.

— Моє ім’я — П’єр Ньєман, — промовив поліціянт. — Я головний комісар поліції.

— Чому ви зайшли без дзвінка?

— Пробачте мені. Двері були відчинені. Ви дружина Ремі Кайюа?

Замість відповіді жінка вихопила у Ньємана світлину й повісила її назад на стіну. Відтак скинула плащ і рушила до кімнати ліворуч. У вирізі розтягнутого светра Ньєман мимоволі помітив бліді змарнілі груди. Він здригнувся.

— Проходьте, — неохоче промовила жінка.

Ньєман зайшов до тісної вітальні, опорядженої старанно й ощадливо. На стінах висіли картини в сучасному стилі. Симетричні лінії, тривожні кольори, незбагненні фігури. Поліціянт не став на них зупинятися. Натомість його увагу привернуло інше: у кімнаті стояв сильний хімічний запах. Запах клею. Кайюа вочевидь зовсім нещодавно обклеїли стіни новими шпалерами. Ньєманові стиснулося серце. Уперше йому стало моторошно від думки про загублену долю цього подружжя, про згарище щастя, яке, либонь, досі жевріло під горем цієї жінки. Комісар прибрав поважного тону:

— Пані, я прибув із Парижа. Мене викликав сюди слідчий суддя для допомоги в розслідуванні вбивства вашого чоловіка. Я…

— Ви вже знайшли щось?

Комісар поглянув на неї і зненацька відчув бажання розбити щось: вікно, будь-що. Цю жінку переповнювало горе, але ще більше — ненависть до поліції.

— Наразі в нас нічого нема, — визнав він. — Але я сподіваюся, що слідство…

— Питайте, що хотіли.

Ньєман сів на диван-ліжко навпроти жінки, яка вибрала собі невеличкий стілець якнайдалі від поліціянта. Узявши подушку, комісар якусь хвилю ніяково м’яв її в руках.

— Я читав ваші свідчення, — почав він. — Мені хотілося б дістати від вас деяку додаткову інформацію. Скажіть, багато людей тут ходять у походи в гори?

— А ви гадаєте, що тут є інші розваги? У Ґерноні всі захоплюються або туризмом, або альпінізмом.

— Хтось із інших туристів міг знати маршрути Ремі?

— Ні. Він ніколи не розповідав, куди йде. І ходив стежками, які знав тільки він…

— Це були звичайні прогулянки чи тривалі походи?

— Коли як. У суботу Ремі вирушив пішки, збирався піднятися не вище, ніж на дві тисячі метрів. Він не взяв із собою спорядження.

Ньєман помовчав якийсь час, а відтак перейшов до головного.

— У вашого чоловіка були вороги?

— Ні.

Непевний тон її відповіді спонукав Ньємана поставити наступне запитання, яке здивувало його самого.

— А друзі?

— Друзів теж не було. Ремі був самітник.

— Які стосунки його пов’язували зі студентами, тими, що відвідували бібліотеку?

— Він їм видавав книжки, це й усе.

— Ви не помічали нічого дивного останнім часом?

Жінка не відповіла. Ньєман запитав інакше:

— Може, ваш чоловік був напруженим, дратівливим?

— Ні.

— Розкажіть мені про смерть його батька.

Софі Кайюа підвела очі. Їхній тьмяний і невиразний колір надолужували прегарні вії і брови. Жінка злегка знизала плечима.

— Він загинув у дев’яносто третьому, під лавиною. Ми тоді ще не були в шлюбі. Я нічого більше не знаю. Ремі ніколи про це не говорив. Чому це вас цікавить?

Поліціянт промовчав, роздивляючись невеличку кімнатку з ідеально рівно розставленими меблями. Він добре знав такий тип приміщень. А ще він знав, що зараз вони тут не самі з Софі Кайюа. Пам’ять про померлого перебувала з ними, наче душа його десь у сусідній кімнаті збиралася у свій останній похід. Комісар знову поглянув на картини.

— Ваш чоловік тримав якісь книжки тут?

— Навіщо йому було їх тут тримати? Він цілий день працював у бібліотеці.

— Дисертацію він теж писав там?

Жінка коротко кивнула. Ньєман не переставав милуватися її вродливим і жорстким обличчям, дивуючись тому, що менше ніж за годину перетнувся з двома такими принадними жінками.

— Про що була його дисертація?

— Про Олімпійські ігри.

— Не надто наукова тема.

На обличчі Софі Кайюа з’явився зневажливий вираз.

— Його дисертація була присвячена зв’язку між фізичною випробою і священним характером ігор. Між тілом і думкою. Він досліджував міф про «атлона», пралюдину, яка, подолавши обмеження власного тіла, своєю потугою зробила землю родючою.

— Даруйте мені, — засопів Ньєман. — Я не надто розуміюся на філософії… Це все якось пов’язано з тими світлинами, що висять у вашому коридорі?

— І так, і ні. Це кадри з фільму Лені Ріфеншталь про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні[18].

— Ці знімки вражають.

— Ремі казав, що та олімпіада за своїм духом була дуже близькою до стародавніх ігор в Олімпії, основаних на ідеї єдності тіла й думки, фізичної випроби й філософського вираження.

— У тому конкретному випадку йшлося про нацистську ідеологію, хіба ні?

— Моєму чоловікові не важило, як висловлено ідею. Його чарував лише цей синтез думки й фізичної потуги, духу й тіла.

Ньєман нічогісінько не міг утямити в усій цій тарабарщині. Жінка нахилилася вперед і з несподіваною ворожістю запитала:

— Чому вони прислали вас? Чому вони прислали людину, таку, як ви?

Ньєман проігнорував її агресивний випад. Під час допитів він завжди застосовував один і той самий метод — безпристрасний, холодний підхід, що ґрунтується на залякуванні. Поліціянтові — та ще й із такою пикою, як у нього, — не було сенсу бавитися у співчутливого розмовника чи психолога-любителя. Він поцікавився владним тоном:

— Як ви гадаєте, чи мав хтось причини ненавидіти вашого чоловіка?

— Ви несповна розуму, чи що? — вибухнула вона. — Ви не бачили трупа? Невже вам не зрозуміло, що мого чоловіка вбив маніяк? Якийсь навіжений зненацька накинувся на Ремі. Псих, який напав на нього, побив, скалічив і замордував до смерті?

Поліціянт тяжко зітхнув. Він думав про тихого, відірваного від світу бібліотекаря і його агресивну дружину. Пара, від якої кров холоне в жилах. Він запитав:

— Розкажіть про ваше подружнє життя.

— Яке ваше бісове діло?

— Прошу вас, відповідайте.

— Я підозрювана?

— Ви добре знаєте, що ні. Будь ласка, відповідайте мені.

Молода жінка метнула на нього нищівний погляд.

— Ви хочете знати, скільки разів на тиждень ми трахалися?

Ньєман відчув, як на карку йому повиступали сироти.

— Пані, я лише виконую свою роботу. Допоможіть мені.

— Забирайся геть, смердючий шпику!

Зуби її не могли похизуватися білістю, але обриси вуст були прегарними, бентежливими. Ньєман дивився на цей вродливий рот, на її гострі вилиці, на блискучі брови, різко окреслені на блідо-тьмавому обличчі. Її лице не потребувало рум’янцю чи яскравих очей — усієї цієї оманливої гри світла й відтінків. Його краса полягала в рисах. Чистих і бездоганних. Поліціянт не поворухнувся з місця.

— Забирайся геть! — закричала жінка.

— Останнє запитання. Ремі завжди мешкав в університеті. А коли він служив у війську?

Софі Кайюа завмерла, спантеличена таким запитання. Вона обхопила себе руками, немовби її морозило зсередини.

— Він не служив.

— Комісований?

Вона підтвердила кивком голови.

— З якої причини?

Жінка знову наставила очі на комісара.

— Що вам треба?

— З якої причини?

— Психічна невідповідність, здається.

— Ремі страждав на психічні розлади?

— Та ви що, з неба впали? Багато хто домагається бути комісованим через психічні проблеми! Це ж нічого не значить. Ви симулюєте, верзете казна-що, вас комісують.

Ньєман нічого не відказав на це, хоча всім своїм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жінка раптом зміряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, і губи її гидливо скривилися.

— Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звідси чи ні?

Ньєман підвівся й тихо сказав:

— Я вже йду. Але я хотів би, щоб ви знали дещо.

— Що? — виплюнула вона.

— Подобається вам це чи ні, але вбивць ловлять саме такі люди, як я. Тільки такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.

Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.

— Я зловлю його, — сказав він.

Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:

— Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.

Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.

Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.

На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.