Багряні ріки

41

Ґернонський цвинтар не був схожий на сарзацький. Стели з білого мармуру здіймалися на темно-зелених моріжках, наче шереги невеличких симетричних айсбергів. Хрести тягнулися вгору, наче цікаві глядьки, що зіпнулись навшпиньки. Лише мертве листя — жовті мазки на смарагдовій травичці газонів — уносило дрібку безладу. Карім Абдуф оглядав могили, методично, терпляче, читаючи імена й епітафії, викарбувані на мармурі, камені чи залізі.

Могили Сільвена Еро він поки що не знаходив.

Ходячи поміж рядами, лейтенант розмірковував про своє розслідування і про крутий поворот у ньому, який відбувся за останні кілька годин. Щоб якомога швидше примчатися в це містечко, він, не вагаючись, «позичив» розкішний «Ауді». Карім гадав, що їде затримувати осквернителя могили, а натомість утелепався в розслідування серії вбивств. Тепер, прочитавши й обмізкувавши всі Ньєманові матеріали, він намагався переконати себе, що його розслідування є складовою частиною цієї більшої справи. Випадки в Сарзаку — проникнення до школи й осквернення гробівця — відкрили йому трагічну долю родини Еро. А тепер виявлялося, що доля ця пов’язана із серією вбивств у Ґерноні. Серті відігравав роль містка між цими двома справами, і Карім вирішив іти власною дорогою, доки не відшукає інші точки дотику, інші зв’язки між цими історіями.

Утім, найдужче захоплювала його не ця нескінченна спіраль подій. Найдужче вабила його можливість працювати пліч-о-пліч із П’єром Ньєманом, комісаром, що своїми лекціями справив на Каріма таке сильне враження в Канн-Еклюзі. Поліціянтом, який висунув теорію дзеркальних відображень і атомної структури злочинів. Людиною дії, жорсткою, нестримною, затятою. Блискучим слідцем, який здобув повагу в поліційному світі, але якого зрештою позбулися через норовливий характер і напади некерованої жорстокості. Карім не міг перестати думати про співпрацю з Ньєманом. Він пишався цим, еге ж. Він був у захваті! Як дивно, що сьогодні, лише за кілька годин до їхньої зустрічі, він саме думав про цього чоловіка!

Карім оглянув останній ряд. Могили Сільвена Еро не було. Лишалося хіба що навідатися до крематорію, будівлі, яка скидалася на каплицю і яку підтримували дві ветхі колони. Кілька швидких кроків — і лейтенант опинився перед дверима. Завжди потрібно перевіряти кожну можливість, кожну. Перед ним розгорнувся довгий коридор із комірками, під якими було зазначено імена й дати. Карім зайшов до крематорію, кидаючи швидкі погляди ліворуч і праворуч. Невеличкі, схожі на поштові скриньки ніші з дверцятами бігли рядками, привертаючи увагу розмаїтим характером написів і оформлення. Де-не-де у заглибленнях комірок лежали різнобарвні букетики зів’ялих квітів, порушуючи сіру одноманітність крематорію. Наприкінці коридору на мармуровій плиті були вирізьблені слова якоїсь молитви.

Карім пройшов ще трохи. Поміж стінами гуляв протяг, вологий і мінливий. Під ногами поліціянта плуталися невеличкі гіпсові стовпці, підлогу встеляли сухі пелюстки.

Аж тут він побачив табличку.

Поліціянт підійшов ближче й прочитав: «Сільвен Еро. Лютий 1951 — серпень 1980». Карім не очікував, що батька Жюдіт кремують. Це не надто пасувало до релігійних переконань Фаб’єнн.

Але найбільше вразило його інше: у глибині комірки лежав букет живих квітів — пишних червоних троянд із крапельками роси на пелюстках. Карім помацав їх — квіти були зовсім свіжі. Поліціянт крутнувся довкола своєї осі й, зупинившись, ляснув пальцями.

Новий слід.

Абдуф вийшов із цвинтаря й попрямував уздовж муру, шукаючи будинок сторожа. Невдовзі він натрапив на маленьку похмуру халабудину, що прилягала з лівого боку до кладовища. В одному з вікон жевріло тьмяне світло.

Карім безгучно відчинив хвіртку й зайшов до садка, угорі над яким була натягнута металева сітка. Десь усередині цього велетенського вольєра чулося туркотіння. Що за чергова мана?

Карім ступив кілька кроків — горлове туркотіння стало голоснішим, тишу, наче канцелярським ножем, розітнуло тріпотіння крил. Поліціянт придивився до стіни з багатьма заглибленнями, що нагадала йому крематорій, і збагнув, у чому річ. Голуби. У невеличких темно-зелених комірках дрімали десятки сірих голубів. Поліціянт піднявся на три сходинки й подзвонив у двері. Ті відчинилися майже миттєво.

— Чого тобі треба, лайдаче?

Чоловік тримав у руках націлену на Каріма помпову рушницю.

— Я з поліції, — спокійним голосом відказав Абдуф. — Дозвольте я покажу вам своє посвідчення…

— Де ж пак, з поліції! А я тоді Дух Святий! Ані руш, мавпо!

Карім, задкуючи, зійшов із ґанку. Образа вдарила, немов елекричним струмом. Йому досить було б і меншого, щоб відчути бажання вбивати.

— Ані руш, я сказав, — загорлав сторож, наставляючи рушницю поліціянтові в обличчя.

У кутиках чоловікового рота бульбашками бралася слина.

Повільно Карім відступив ще на кілька кроків. Сторож тремтів. Він своєю чергою спустився на одну сходинку, потрясаючи зброєю, наче бравий селянин, що наміряється проштрикнути вилами вампіра в якомусь другосортному фільмі. Голуби залопотіли крилами за Карімовою спиною, немовби відчуваючи напругу, що повисла в повітрі.

— Я тобі зараз мізки рознесу, я…

— Сумніваюся в цьому. Рушниця-то в тебе, діду, не заряджена.

Старий слинько вишкірився:

— А то чого ж би? Сьогодні ввечері заряджав…

— Може, й заряджав, але кулю в дуло-то не загнав.

Чоловік кинув короткий погляд на рушницю, і Карім цим скористався. Одним стрибком він подолав дві сходинки й лівою рукою відштовхнув масне дуло, водночас правою дістаючи свій «Ґлок». Пхнувши сторожа в дверний прохід, поліціянт притис його зап’ясток до одвірка.

Чоловік скрикнув від болю й випустив зброю. Коли він підвів очі, то побачив чорне жерло пістолета за кілька сантиметрів від свого чола.

— А тепер слухай мене уважно, недоумку, — прошипів Карім. — Мені потрібна інформація. Ти відповіси на мої запитання, і я піду собі, тихо-мирно. Спробуєш викинути якогось коника, і все ускладниться. Дуже ускладниться. Насамперед для тебе. То як? Ми домовилися?

Сторож кивнув, вирячивши від жаху очі. Уся агресивність спала з його обличчя, її заступив гарячий, як жар, рум’янець. Карім добре знав цей «панічний рум’янець». Він стиснув сторожа за зморшкувату горлянку.

— Сільвен Еро. Серпень вісімдесятого. Кремований. Розповідай про нього.

— Еро? — пробелькотів сторож. — Не знаю такого.

Карім притягнув його до себе, а потім пожбурив знову на ребро стіни. Сторож скривився: там, де його потилиця вдарилася об цеглу, показалася кров. Голуби в паніці зірвалися зі своїх місць і стали шугати по всьому вольєру. Поліціянт просичав:

— Сільвен Еро. Його дружина — височенна. Темне кучеряве волосся. Окуляри. І дуже вродлива. Як і їхня маленька донечка. Пригадуй!

Слинько нервово затрусив головою.

— Гаразд, гаразд, я згадав… дивний був похорон… ніхто не прийшов…

— Як це: ніхто?

— А ось так: не було навіть його супружниці. Оплатила мені все наперед, і більше її в Ґерноні не бачили. Я… я й спалив труп. Крім мене, більше нікого не було.

— Як він помер?

— Не… нещасний випадок. ДТП.

Арабові пригадалась автострада й жахливі світлини понівеченого тіла дитини. Жорстокість дороги — новий лейтмотив, новий елемент розслідування, що повторюється раз по раз. Абдуф відпустив сторожа. Голуби кидалися по вольєру, мов очманілі, розбиваючись у кров об сітку.

— Мені потрібні подробиці. Що саме сталося?

— Його… його збила машина на бельдоннській дорозі. Їхав на велосипеді… на роботу… Водій, мабуть, п’яний був… Я…

— Розслідування проводилось?

— Я не знаю… У будь-якому разі ніхто так нічого й не дізнався… Тіло знайшли на шосе, розчавлене, наче котком.

— Кажеш, їхав на роботу? — спантеличено перепитав Карім. — Яку роботу?

— Він гарував у горах… був криштальником.

— Це хто такий?

— Ну, це хлопці, які шукають коштовний кришталь на гірських вершинах… Казали, він був найкращий, ризикував тільки занадто…

— Чому ніхто з Ґернона не прийшов на похорон? — змінив тему Карім.

Чоловік тер шию, яка горіла так, ніби його щойно вийняли із зашморгу, і кидав налякані погляди на покалічених голубів.

— Так вони ж не тутешні були… Приїхали з якогось іншого закутня… З Таверле, здається… Це в горах… Тому нікого й не було на похороні.

Карім поставив останнє запитання:

— Перед його урною лежать квіти. Хто їх туди поклав?

Чоловік, наче зацькований звір, водив очима. На голову йому впала зранена пташка. Сторож мало не скрикнув, а потім забелькотів:

— Там завжди лежать квіти…

— Хто їх туди кладе? — повторив запитання Карім. — Висока жінка? Жінка з гривою чорного волосся? Сама Фаб’єнн Еро?

Старий поспішно замотав головою.

— Хто тоді?

Сторож вагався, мовби не наважуючись вимовити ім’я, яке тремтіло на губах його слинявого рота. Пір’я, немов сірий сніг, кружляло в повітрі. Нарешті слинько пробелькотів:

— Софі… Софі Кайюа.

Поліціянт стояв, наче громом ударений. Між двома справами несподівано простяглася ще одна ниточка. Ниточка, яка затягнулася довкола Карімої горлянки, не даючи змоги дихати. Наблизившись до старого майже впритул, він перепитав:

— ХТО?

— Та кажу ж бо… — схлипнув той. — Жі… жінка Ремі Кайюа. Вона приходить щотижня. Іноді й частіше… Коли я почув по радіо про вбивство, то хотів сказати жандармам… Присягаюся, хотів… Я збирався повідомити… Може, це якось стосується вбивства… Я…

Карім пхнув старого на сітку голубника, розчахнув хвіртку й побіг до машини. Серце гупало в грудях ковальським молотом.

42

Він під’їхав до центрального корпусу університету й відразу ж помітив біля головного входу поліціянта, якому вочевидь доручили пильнувати Софі Кайюа. Карім, анітрохи не збентежившись, проїхав далі, завернув за ріг і побачив ще один вхід — двостулкові двері з темного скла під пощербленим бетонним дашком, так-сяк підлатаним пластиковим брезентом. Поліціянт зупинив машину метрів за сто від входу й дістав план будівлі, по який він заїжджав до Ньєманової штаб- квартири. На плані було позначено важливі об’єкти, зокрема й квартира подружжя Кайюа — № 34.

Карім вийшов із машини під дощ і попрямував до дверей. Підійшовши, він склав руки довкола очей на кшталт бінокля й притулив до скла, зазираючи всередину. Стулки дерей були скріплені залізною скобою — старим противикрадним замком до мотоциклів. Дощ посилився й гучно затарабанив по брезенту в ритмі «техно». Такий шум забезпечував чудове прикриття. Карім відступив і одним ударом ноги вибив шибку.

Він пройшов вузьким коридором і опинився в просторій темній залі. Глянувши у вікно, Карім побачив того самого вартового, що мерз під дощем. Лейтенант повернув праворуч, до сходової клітки, і вибіг нагору, перестрибуючи через кілька сходинок одразу. Вказівники до аварійного виходу давали йому змогу знаходити дорогу, не вмикаючи світла. Карім намагався ступати так, щоб не двигтіли ані висні сходини, ані вертикальні металеві перегородки, що розділяли прогін посередині.

На дев’ятому поверсі, де мешкали інтерни, панувала тиша. Карім заглибився в коридор, далі керуючись позначками на Ньємановому плані. Поліціянт просувався вперед, вдивляючись у імена над дзвониками. Під ногами відчувався здутий лінолеум.

Навіть о другій годині ночі він очікував почути в гуртожитку музику, радіо — будь-яку ознаку студентського самітницького життя. Ба ні, не чути було нічого. Мабуть, студенти затаїлися, кожен у своїй комірці, нажахані думкою, що до них може завітати вбивця, який вириває людям очі. Карім пройшов ще трохи й нарешті побачив квартиру, яку шукав. На якусь мить він завагався, чи не подзвонити, але потім усе ж злегка постукав у дерев’яні двері.

Відповіді не було.

Він постукав ще раз, так само легенько. І знову жодної відповіді. За дверима було тихо. Ані найменшого шелесту. Дивно: присутність вартового внизу означала, що Софі Кайюа мала би бути вдома.

Керований рефлексом, Карім дістав пістолет і оглянув замок. Двері не були зачиненими на засув. Поліціянт натягнув латексні рукавички й дістав із кишені набір стрижнів із полімеру. Засунувши один із них у замкову щілину й провернувши, він водночас натиснув на двері, тягнучи їх догори. За кільки секунд замок відчинився. Карім безшелесно прослизнув досередини.

Він зазирнув до кожної кімнати. Нікого. Якесь шосте відчуття підказувало йому, що жінка втекла й більше сюди не повернеться. Карім узявся до щонайретельнішого обшуку. На стінах він побачив дивні чорно-білі світлини — атлети з фашистськими пиками висіли на кільцях або бігли довкола стадіону. Карім оглянув шафи, пошукав у шухлядах. Марно. Софі Кайюа не лишила ніякого повідомлення, нічого, що виказувало б її втечу, але Карім нюхом чув, що панянка накивала п’ятами. Однак піти звідти він не міг. Щось — він не розумів що — тримало його. Поліціянт вертівся, крутився, намагаючись відшукати ту піщинку, яка заважала логічному ходу миті.

І зрештою таки знайшов.

У квартирі стояв різкий запах клею. Клею для шпалер, який ледве встиг висохнути. Карім рушив уздовж стін, пильно оглядаючи кожну. Може, Ремі й Софі Кайюа просто вирішили обновити шпалери за кілька днів перед початком убивств? Простий збіг? Карім відкинув цю думку: у такій справі не могло бути збігів, кожна дрібничка мала своє місце в загальній структурі цього жахіття.

Підкорюючись пориву, поліціянт відсунув шафу й здер крайню смугу шпалер. Нічого. Карім зупинився: він перевищив свої повноваження, у нього не було ордера на обшук, а він плюндрує помешкання жінки, яка має стати головною підозрюваною. Він повагався ще якусь мить, ковтнув слину, а потім здер наступну смугу. Нічого. Лейтенант обернувся до протилежної стіни, просунув пальці під шпалери й відірвав чималий шмат паперу, відслоняючи попередній шар.

Карім побачив на стіні одне слово — очевидно, кінець якоїсь фрази, — написане коричнюватими літерами: «РІК». Він негайно здер решту шпалер зліва. Під смугами засохлого клею з’явився весь напис:

Я ПОВЕРНУСЯ ДО ДЖЕРЕЛ

БАГРЯНИХ РІК

ЖЮДІТ

Почерк був дитячий, а замість чорнила використано кров. Напис було видряпано в гіпсі чимось гострим на кшталт ножа. Убивство Ремі Кайюа. «Багряні ріки». Жюдіт. Тепер уже мова не йшла про зв’язок чи відлуння між цими справами. Відтепер ці дві справи становили одну.

Раптом позаду почувся легкий шерех.

Карім рвучко обернувся, виставивши «Ґлока» перед собою, стискаючи його обіруч. Він ледве встиг помітити тінь, що вислизнула в прочинені двері. Карім скрикнув і кинувся за нею.

Постать уже зникла за поворотом коридору. Тупіт поквапних кроків пробудив паніку серед мешканців гуртожитку, які, здавалося, тільки й чекали натяку на небезпеку, щоб виявити ознаки життя. Двері відчинялися, з них потайки визирали налякані обличчя.

Поліціянт добіг до повороту, відштовхнувся плечем від стіни й помчався коридором далі. Чути було, як двиготять висні сходи.

За якусь мить Карім був там. Увесь прогін ходив ходором, а тінь уже збігала гранітними сходинами. Поліціянт кинувся за нею, перестрибуючи за раз через три-чотири сходинки.

Поверхи проносилися повз нього. Карім наздоганяв незнайомця, їх відділяло вже кілька кроків. Вони були на одному поверсі по різні боки від центральної вертикальної перегородки. Ліворуч унизу перед поліціянтом уже миготіла спина в чорному блискучому дощовику. Карім просунув руку крізь металеву перегородку і схопив незнайомця за плече. Але недостатньо міцно, і втікач вирвався, а Карімову руку затисло між ґратками. Тінь зникла. Поліціянт не полишав погоні, але він втратив кілька дорогоцінних секунд.

Він опинився у просторій залі. Ані душі. Ані звуку. Карім побачив крізь вікно вартового, що досі стовбичив на своєму місці. Лейтенант метнувся до чорного входу, крізь який потрапив був до будинку. Нікого. Дощова завіса заважала бачити як слід, що відбувається надворі.

Карім вилаявся. Він проліз крізь розбиту шибку й став роззиратися по студмістечку, засланому миготливо-сірою пеленою. Жодної людини, жодної машини. Тільки брезент на дашку несамовито хльоскотів на вітрі. Карім опустив зброю й обернувся. Лишалася одна надія: утікач міг бути ще всередині.

Зненацька щось із силою пожбурило його на розбиті двері. На якусь хвилю він розгубився й випустив зброю. Хвиля крижаної води ринула на нього. Скулившись на землі, Карім глянув угору й зрозумів, що накриття з пластикового брезенту не витримало ваги води.

Випадковість, спершу подумав він.

Однак із-за пластикового полотнища, яке тепер звисало з дашка на двох мотузочках, виступила тінь, темна й блискотлива. Чорний дощовик, полікарбонатні наколінники, балаклава, що ховала обличчя, і мотоциклетний шолом, який вилискував, наче головка скляного джмеля, — тінь тримала обіруч Карімів «Ґлок», націливши його поліціянтові просто в обличчя.

Карім розтулив рота, однак не міг здобутися на слова.

Ураз тінь натиснула на гачок. Із оглушливим гуркотом посипалося скло. Карім зіщулився, затуляючи голову руками. Він кричав надламаним голосом, а гуркіт пострілів змішувався із дзенькотом скла й шумом зливи.

Машинально Карім відрахував шістнадцять пострілів. Коли остання гільза впала на землю, він через силу підвів голову й ледве встиг помітити руку, яка кинула зброю. За мить нападник уже щезнув за завісою дощу. Це була засмагла рука з вузлами м’язів і короткими нігтями, вкрита подряпина й заклеєна де-не-де пластирем.

Жіноча рука.

Карім кілька хвилин дивився на пістолет, із затвора якого досі здіймався димок. Потім перевів погляд на карбоване крихітними ромбами руків’я. У вухах ще стояв гуркіт пострілів, а в ніздрях — різкий запах пороху. За кілька секунд зі зброєю в руках нарешті прибіг поліціянт, що вартував біля головного входу.

Але Карім не чув ні його попереджувальних вигуків, ні панічних криків. Серед усього цього апокаліпсису він осягнув дві важливі речі.

Перша: жінка-вбивця дарувала йому життя.

Друга: у нього тепер є її відбитки пальців.

43

— Що ви робили в квартирі Софі Кайюа? Ви перевищили свої повноваження, ви порушили найелементарніші правила, ми могли б…

Карім дивився на лису маківку й червоне обличчя розлюченого капітана Вермона й поволі кивав головою, силкуючись прибрати покаянного вигляду.

— Я вже все пояснив капітанові Барну, — промовив він. — Убивства в Ґерноні пов’язані з випадком, який я розслідую… Випадок, який стався в моєму місті, Сарзаку, у департаменті Ло.

— Страшенно цікаво. І все ж це не пояснює, чому ви вирішили вдертися до квартири важливого свідка.

— Я домовився з комісаром Ньєманом, що…

— Забудьте про Ньємана. Його усунуто від справи. — Вермон кинув на стіл судове доручення. — Щойно прибули хлопці з ґренобльської криміналки.

— Справді?

— Комісар Ньєман потрапив під приціл внутрішньої поліції. Учора ввечері він побив на яєчню англійського вболівальника після матчу на «Парк-де-Пренс». Справа набрала неприємного характеру. Його викликають до Парижа.

Тепер Карім зрозумів, чому Ньєман узявся за це розслідування. Залізний комісар вочевидь прагнув перечекати тут, доки забудеться його чергове надужиття силою. Але Карім не думав, що Ньєман сьогодні повернеться до Парижа. Ні. Комісар не покине справи, а надто для того, щоб стати до відповіді перед внутрішньою поліцією або й навіть у Бурбонському палаці[56]. П’єр Ньєман спершу мусить вирахувати вбивцю та збагнути його мотиви. І він, Карім, буде поруч. Зараз, утім, граючи на полі Вермона, він не став йому заперечувати.

— Криміналісти вже почали слідство?

— Ще ні, — відказав Вермон. — Ми маємо ознайомити їх зі справою.

— Схоже, ви не надто сумуватимете за Ньєманом.

— Ви помиляєтесь. Цей чоловік божевільний, але він принаймні чудово знає кримінальний світ. Почувається в ньому, як риба в воді. А тепер із цими хлопцями з Ґренобля нам усе доведеться починати з нуля. Далеко ми так зайдемо, я вас запитую?

Карім сперся обома кулаками на стіл і нахилився до капітана.

— Подзвоніть у поліцію Сарзака, комісарові Анрі Крозьє. Він підтвердить вам те, що я розповів. Хай там як, перевищив я повноваження чи ні, а моя справа таки пов’язана з убивствами в Ґерноні. Один із убитих, Філіпп Серті, минулої ночі, перед самою смертю, осквернив могилу на цвинтарі в моєму містечку.

Вермон недовірливо скривився.

— Пишіть рапорт. Жертви вбивства, що оскверняють цвинтарі. Копи, що лізуть звідусіль. Коли ви гадаєте, що ця справа ще недостатньо заплутана…

— Я…

— Убивця завдав чергового удару.

Карім обернувся: у дверному отворі стояв Ньєман. Обличчя його було мертвотно-бліде, спустошене. Арабові спали на думку ті цвинтарні скульптури, яких він надивився за останні кілька годин.

— Едмон Шернсе, — мовив далі Ньєман. — Офтальмолог з Аннесі. — Комісар підійшов до стола, глянув на Каріма, потім перевів погляд на Вермона. — Задушений дротом. Нема очей. Нема рук. Ця серія ще не закінчилася.

Вермон посунувся разом зі своїм кріслом, доки не вперся в стіну.

— Вам же казали… Усі вам казали… — за кілька секунд проскиглив він.

— Що? Що мені казали? — завівся Ньєман.

— Що це серійний убивця. Злочинець-психопат. Як в Америці! Треба було діяти їхніми методами. Скликати спеціалістів. Скласти психологічний портрет… Не знаю… Навіть я, жандарм з провінції…

— Це серія убивств, але не серійний убивця! — криком обірвав його Ньєман. — Це не божевільний. Він мститься. У нього є раціональний мотив, який стосується саме цих жертв. Між цими трьома чоловіками існує якийсь зв’язок, що й став причиною їхнього вбивства! Чорт забирай! Саме це нам треба з’ясувати!

Вермон замовк і лише знесилено розвів руками. Мовчанкою скористався Карім.

— Комісаре, дозвольте мені…

— Не зараз.

Ньєман випростався й нервовим жестом розправив поли свого пальта. Така увага до зовнішності не надто в’язалася з його фізіономією непробивного копа. Карім, однак, не відступався.

— Софі Кайюа втекла.

Очі за круглими скельцями окулярів уп’ялися в нього.

— Як утекла? Ми ж поставили там людину…

— Він нічого не бачив. І мені видається, що панянка вже далеко.

Ньєман далі дивився на Каріма. Немов на дивного звіра, існування якого заперечує всі закони природи.

— Що це ще за нова дурня? — запитав він. — Навіщо ж їй було втікати?

— Бо ви мали рацію від самого початку. — Карім звертався до комісара, але дивився під час цього на Вермона. — Убитих пов’язувала якась таємниця. Таємниця, яка стала причиною їхнього вбивства. Софі Кайюа втекла, тому що знала про цей зв’язок. І тому, що, ймовірно, вона — наступна жертва вбивці.

— Отакої…

Ньєман поправив окуляри. Якусь мить він іще, схоже, обмірковував, а відтак, кивнувши підборіддям, наче боксер, дав Карімові знак розповідати далі:

— Маю ще для вас новини, комісаре. На стіні в помешканні Кайюа був напис. Там мовилося про «багряні ріки», а підписано було «Жюдіт». Ви шукали щось спільне між жертвами. Я вам можу назвати те, що поєднувало Кайюа й Серті. Це Жюдіт, моя дівчинка без обличчя. Її могилу осквернив Серті. А повідомлення, підписане її ім’ям, з’явилося в квартирі Кайюа.

Комісар рушив до дверей.

— Ходімо зі мною.

Розлючений Вермон схопився зі свого місця.

— Авжеж, авжеж! Забирайтеся звідси, обидва! З усіма вашими таємницями!

Ньєман уже виштовхував Каріма в коридор. Навздогін їм нісся крик капітана:

— Ви більше не провадите цього слідства, Ньємане! Вас усунули! Ви це розумієте? Ваша думка більше нічого не важить… Нічого! Ви тепер ніхто! Порожнє місце! Можете собі скільки завгодно слухати маячню цього пройдисвіта… Цього приблуди… Пречудова команда зібралася! Я…

Ньєман зайшов до порожнього кабінету, за кілька дверей від Вермонового. Затягнув туди Каріма, увімкнув світло й зачинив двері, обриваючи потік жандармових вигуків. Узявши стілець, він присунув його Карімові і просто сказав:

— Розповідай.

44

Карім не сів, натомість узявся гарячково оповідати:

— На стіні було написано: «Я повернуся до джерел багряних рік». Літери видряпали чимось гострим і використали кров замість чорнила. Таке побачити — потім ціле життя кошмари снитимуться. А ще й підписано: «Жюдіт»! Мається на увазі «Жюдіт Еро», жодного сумніву. Ім’я мертвої дівчинки, комісаре, яка загинула у вісімдесят другому.

— Нічого не розумію.

— Я теж, — зітхнув Карім. — Але я можу приблизно відтворити послідовність подій, що відбувалися цими вихідними.

Ньєман, який теж не сідав, повільно кивнув головою. Араб мовив далі:

— Отже. Спочатку — ймовірно, у суботу — вбивця прибирає Ремі Кайюа. Нівечить тіло, а потім запихає його в ущелину. Навіщо вся ця вистава, не маю жодної гадки. Наступного дня він затаюється десь у студмістечку й спостерігає за тим, що робить Софі Кайюа. Попервах дівчина сидить удома. Потім, нарешті, виходить, скажімо, десь ближче до полудня. Може, вона подалась у гори шукати свого чоловіка, може, куди-інде, не знаю. Поки Софі не було, убивця пробирається до її помешкання й лишає на стіні повідомлення про свій злочин: «Я повернуся до джерел багряних рік».

— Кажи далі.

— Далі Софі Кайюа приходить додому й бачить напис. Вона розуміє, що значать ці слова, та усвідомлює, що минуле пробудилося і що її чоловік, найпевніше, убитий. Жінка впадає в паніку, зриває з таємниці печать мовчання й телефонує Філіппу Серті, який є або був спільником її чоловіка.

— Звідки ти це все взяв?

Карім нахилився до комісара й півголосом промовив:

— Я гадаю, що Кайюа, його дружина та Серті були друзі дитинства й утрьох скоїли якийсь злочин, коли були малі. Щось, що пов’язане зі словами «багряні ріки» й родиною Жюдіт.

— Каріме, повторюю тобі ще раз: на початку вісімдесятих Кайюа й Серті мали років по десять. Невже ти гадаєш…

— Дозвольте, я закінчу. Філіпп Серті приїздить до помешкання Кайюа і своєю чергою бачить напис. Він теж розуміє, на що натякають «багряні ріки», і не на жарт лякається. Але не можна гаяти ні секунди: треба сховати цей напис, який наводить на якусь таємницю, якої ніхто ніколи не повинен дізнатися. Я переконаний: попри смерть Кайюа, попри страх перед убивцею, який підписався іменем Жюдіт, тої миті Серті й Софі Кайюа думають лише про те, щоб приховати сліди власного злочину. Санітар їде за шпалерами, а потім заклеює ними видряпані на стіні літери. Ось чому в квартирі стояв запах клею.

Ньєманові очі зблиснули. Карім зрозумів, що досвідчений слідець теж зауважив цю деталь, певно, під час розмови з жінкою.

— Протягом усієї неділі вони чекають, — вів далі лейтенант. — А може, намагаються відшукати Ремі, не знаю. Урешті-решт надвечір Софі Кайюа вирішує повідомити про зникнення чоловіка в поліцію. У цей самий час його труп знаходять в ущелині.

— І що далі?

— Тої самої ночі Серті мчить до Сарзака.

— Навіщо?

— Бо вбивця Ремі Кайюа підписався іменем Жюдіт, яка вмерла майже п’ятнадцять років тому й похована в Сарзаку. І Серті це відомо.

— Усе це притягнуто за вуха.

— Можливо. Але минулої ночі Серті разом зі спільником — цілком імовірно третьою жертвою, Шернсе — був у моєму місті. Вони перерили шкільні архіви, а потім подалися на цвинтар і пробралися до гробівця Жюдіт. Куди йдуть найперше, коли шукають мерця? До його могили.

— Нехай так.

— Я не знаю, що Серті та його спільник знайшли в Сарзаку. Не знаю, чи відчиняли вони труну. У мене не було змоги як слід оглянути гробівець. Але можу припустити, що вони не знайшли нічого, що їх би заспокоїло. Вони повертаються до Ґернона, налякані до краю. Чорт забирай, лишень уявіть собі: містом тиняється привид, який заповзявся знищити всіх, хто заподіяв йому зло…

— У тебе немає жодних доказів цього всього.

Карім пустив повз вуха комісарові слова.

— Настає ранок понеділка, Ньємане. Серті повертається до міста й потрапляє до рук привидові. Відбувається друге вбивство. Цього разу без катувань. Адже привид уже знає все, що хотів знати. Тепер йому йдеться лише про помсту. За допомогою канатної дороги він піднімає тіло в гори. Усе продумано наперед, убивця навіть уже зоставив своє послання на тілі першої жертви. І зоставить ще одне на тілі другої. І він не зупиниться. Ось я й розвинув вашу теорію про помсту, Ньємане.

Комісар сів, відчувши страшенну втому. Він був увесь мокрий від поту.

— Помста за що? І хто вбивця?

— Жюдіт Еро. Точніше, хтось, хто видає себе за неї.

Комісар мовчав, похиливши чоло. Карім нахилився до нього ще ближче.

— Я відшукав місце поховання Сільвена Еро, Ньємане. У крематорії, на цвинтарі. Про саму його смерть я не дізнався нічого особливого. Його роздавила машина. Можливо, й варто тут покопати, я ще не знаю… Але в крематорії я знайшов нову зачіпку. У ніші з урною лежав букет свіжих квітів. Мені вдалося з’ясувати, хто їх туди приносить щотижня вже протягом багатьох років. Знаєте хто? Софі Кайюа.

Ньєман замотав головою, немов відганяючи памороки.

— І як ти це пояснюєш?

— Я гадаю, її гризуть докори сумління.

Комісар не спромігся на відповідь. Абдуф випростався й закричав:

— Та все ж сходиться, чорт забирай! Я не можу собі уявити, щоб Софі Кайюа була справді винною в чомусь злочинному. Але вона знала таємницю свого чоловіка й тримала рот на замку через любов, страх чи бозна-що ще. Проте багато років потай носила квіти до урни Сільвена Еро, бо хотіла спокутувати кривду, яку її чоловік учинив цій родині.

Карім присів навпочіпки, його коси мало не торкалися комісарового обличчя.

— Поміркуйте лишень, Ньємане, — попросив він. — Щойно знайдено труп її чоловіка. Підпис «Жюдіт» свідчить про те, що це помста, якимось чином пов’язана з давно померлою дівчинкою. Але, попри все це, жінка вбитого йде сьогодні до крематорію, щоб покласти квіти перед урною з прахом батька цієї дівчинки. Убивства не пробуджують ненависті в серці Софі Кайюа. Лише посилюють її спогади. І докори сумління. Хай мені грець, Ньємане! Я впевнений, що маю рацію! Перш ніж зникнути, панянка захотіла востаннє віддати шану родині Еро.

Коротко стрижений поліціянт не відповідав. Риси його обличчя загострилися так, що глибокі тіні, які пролягли на ньому, здавалися тріщинами. Минали довгі секунди. Урешті Карім підвівся й промовив хрипким голосом:

— Я уважно прочитав усі ваші матеріали, Ньємане. І там є ще інші вказівки, інші деталі, які ведуть до Жюдіт Еро.

Комісар зітхнув.

— Я тебе слухаю. Не знаю, що це мені дасть, але я тебе слухаю.

Лейтенант кинувся ходити туди-сюди по кімнаті, наче тигр у клітці.

— З ваших документів випливає, що напевне про вбивцю відомо лише одне: він має бути вмілим альпіністом. А ким був Сільвен Еро? Шукачем гірського кришталю. Здіймався за ним на верхівки гір. Батько Жюдіт був винятковим альпіністом. Усе своє життя він провів серед урвищ і льодовиків, подібних до тих, де знайшли два перших трупи.

— Як і сотні інших досвідчених альпіністів цього краю. Це все?

— Ні, є ще вогонь.

— Який вогонь?

— У висновку про перший розтин я зауважив одну дивну деталь, яка відтоді не дає мені спокою. На тілі Ремі Кайюа було знайдено сліди опіків. Кост зазначив, що вбивця розбризкував палку рідину на рани жертви. Він припустив, що це може бути імпортний аерозоль, на кшталт «Керхера».

— То й що з цього?

— А те, що в мене є інше пояснення. Убивця міг бути видихачем вогню й випорскувати займисту речовину з власного рота.

— Я не вхопив твоєї думки.

— Бо ви дечого не знаєте. А саме, що Жюдіт Еро вміла видмухувати вогонь. Це здається неймовірним, але це так. Я розмовляв із одним вогневиком, який навчив її цього, за кілька тижнів до смерті дівчинки. Вона була в захваті від цього фокуса. Казала, що хоче його навчитися, щоб «захистити маму».

Ньєман помасував потилицю.

— На Бога, Каріме, Жюдіт мертва!

— Є ще одна вказівка, комісаре. Ще непевніша, вона, однак, добре вписується в цю заплутану справу. У тому ж самому висновку патологоанатом написав про знаряддя, яким задушили жертву: «Металевий дріт. На кштал гальмівного тросика або струни фортепіано». Серті було задушено так само?

Комісар кивнув.

— Можливо, це нічого не значить, — вів далі Карім, — але Фаб’єнн Еро була піаністкою. Віртуозною піаністкою. Уявіть на хвилю, що трьох жертв справді задушила фортепіанова струна. Чи немає тут певного символічного зв’язку? Струна, що з плином часу натягнулася до краю…

Цього разу П’єр Ньєман зірвався на рівні й загорлав:

— Куди ти хилиш, Каріме? Кого нам шукати? Привида?

Карім, наче присоромлений шибеник, зіщулився у своїй шкірянці.

— Я не знаю.

Ньєман своєю чергою взявся ходити по кімнаті.

— Ти думав про матір? — запитав він.

— Авжеж, звісно, що думав, — відказав Карім. — Але це не вона. — Він стишив голос. — Я ще не все вам розповів, комісаре. Найцікавіще я приберіг насамкінець. Коли я був у квартирі Кайюа, мене там зненацька заскочив привид. Я погнався за ним, але він утік.

— Що?

Карім скрушно посміхнувся.

— Знаю, я зганьбився.

— Який він мав вигляд? — квапливо запитав Ньєман.

— Який вона мала вигляд — це була жінка. Я бачив її руки. Чув її дихання. Жодних сумнівів. На зріст приблизно метр сімдесят. Вона видалась мені доволі міцної статури, але це не мати Жюдіт. Та була справжньою велеткою. Понад метр вісімдесят зросту, плечі — як у вантажника. Кілька свідків підтвердили мені це.

— Тоді хто?

— Не знаю. На ній був чорний дощовик, балаклава й мотоциклетний шолом. Це все, що я можу сказати.

Ньєман підвівся.

— Треба розіслати опис.

Карім стримав його за руку.

— Який опис? Мотоциклістки, що зникає в темряві ночі? — Карім усміхнувся. — У мене є дещо краще.

Він дістав із кишені прозорий пакет, у якому лежав його «Ґлок».

— На ньому її відбитки пальців.

— Вона тримала твою пушку?

— Не тільки тримала, а ще й розрядила в мене над головою. Своєрідна убійниця, еге ж, комісаре? Вона мститься, наче психопатка, але, я певен, не хоче завдати кривди нікому, окрім своїх жертв.

Ньєман рвучко розчахнув двері.

— Піднімися на другий поверх. Криміналісти привезли з собою ідентифікатор відбитків пальців, нову модель, під’єднану просто до бази даних МОРФО. Але вони не вміють із ним працювати. Їм допомагає один працівник наукового відділу — Патрік Астьє. Зайди до нього. З ним ще може бути Марк Кост, судмедексперт. Ці обидва хлопці працюють зі мною. Відведи їх убік, поясни все й порівняй відбитки пальців з тими, що є в МОРФО.

— А якщо відбитки нам нічого не дадуть?

— Тоді шукай матір. Вона наш головний свідок.

— Я шукаю цю жінку вже майже добу, Ньємане. Вона ховається. І ховається вельми вміло.

— Перевір усе спочатку. Може, ти щось пропустив.

— Нічого я не пропустив! — спалахнув Карім.

— Таки пропустив. Ти сам мені про це сказав. За могилою дівчинки в цій твоїй дірі хтось старанно доглядає, хтось регулярно приходить туди. Хто? Авжеж не Софі Кайюа. Знайди відповідь на це запитання, і ти знайдеш матір дівчинки.

— Я розпитував сторожа. Він нікого не бачив…

— Може, вона сама не приходить. Може, найняла когось із похоронного бюро, не знаю. Шукай, Каріме. У будь-якому разі тобі треба повернутися до Сарзака, щоб відчинити труну.

Араб здригнувся.

— Відчинити труну?

— Ми мусимо знати, що там шукали осквернителі. І що знайшли. А ще всередині домовини ти побачиш адресу похоронного бюро. — Ньєман зловісно підморгнув Карімові. — Труна — як светр, усі позначки — на споді.

Карім натужно ковтнув слину. Він відчував, як йому мліють ноги від думки, що треба повертатися на сарзацький цвинтар і знову лізти до гробівця, та ще й уночі. Але Ньєман підсумував незаперечним тоном:

— Спершу відбитки пальців. Потім цвинтар. Маємо часу до світанку, щоб розплутати цю справу. Ти і я, Каріме. Більше ніхто. Опісля нам доведеться повернутися в лоно своїх відомств і стати до відповіді.

Карім підняв комір.

— А ви що будете робити?

— Я? Я «повернуся до джерел багряних рік», слідами юного Еріка Жуано. Він був тим, кому вдалося частково розплутати цю справу.

— Був?

Ньєманове обличчя болісно скривилося.

— Шернсе вбив його, перед тим як із ним самим покінчив — чи покінчила — убивця. Я знайшов тіло Жуано в ямі з хімічним розчинником у лікаревому підвалі. Шернсе, Кайюа й Серті були покидьками, Каріме. Тепер я в цьому цілковито переконаний. І, думаю, Жуано напав на їхній слід і поплатився за це життям. Дізнайся, хто вбивця, Каріме, а я дізнаюся його мотив. Дізнайся, хто ховається за привидом Жюдіт. А я дізнаюся значення цих слів — «багряні ріки».

Обидва вийшли в коридор, не звертаючи жодної уваги на жандармів.

45

— Нічого не працює, хлопці. Анічогісінько!

— Однаково в нас нема жодних відбитків, тож…

На порозі невеличкого кабінету на другому поверсі жандармерії стояла купка поліціянтів, що збентежено дивилися на комп’ютер із рухомою лупою, під’єднаний плетивом кабелів до сканера.

Перед екраном сидів високий блондин із витрішкуватими, наче в сови, очима й силкувався налаштувати програму. Карім розпитав: виявилося, що це Патрік Астьє власною персоною. Коло нього стояв Марк Кост — сутулий брюнет у великих запітнілих окулярах.

Поліціянти, юрмлячись, виходили з приміщення, обмінюючись глибокодумними репліками про ненадійність новітніх технологій. На Каріма вони навіть не глянули.

Той підійшов до Коста й Астьє і представився їм. З перших слів усі троє зрозуміли, що вони на одній хвилі. Молоді й затяті, вони знехтували своїм страхом і поринули з головою в розслідування. Коли Карім розповів, що саме привело його сюди, Астьє не стримав схвильованого вигуку:

— Чорт забирай! Відбитки пальців убивці, усього-на-всього? Згодуймо їх мерщій нашому комп’ютерові!

— Хіба він працює? — здивувався Карім.

Експерт усміхнувся. Немов тоненька тріщинка з’явилася на порцеляновому обличчі.

— Певно, що працює. — Він кивнув у бік криміналістів, уже зайнятих іншими справами. — То в них голови не працюють…

Кількома швидкими рухами Астьє відчинив одну з нікельованих валізок, які Карім запримітив був у кутку. У валізці лежало приладдя для виявлення й збору латентних відбитків пальців[57]. Експерт дістав магнітний пензлик, надів латексні рукавички й занурив намагнічений інструмент у коробочку з порошком оксиду заліза. Крихітні частинки миттєво зібралися в рожеву кульку на кінчику магніта.

Астьє взяв «Ґлока» й легенько провів пензликом по руків’ю. Потім відразу ж наліпив на це місце прозору плівку, яку своєю чергою приклеїв до картонної основи. Під плівкою негайно проявилися сріблясті візерунки.

— Яка краса! — видихнув Астьє.

Він засунув дактилоскопічну картку в сканер, знову всівся перед екраном і відхилив прямокутну лупу набік. Пальці його забігали по клавіатурі. Майже відразу на моніторі з’явилися папілярні лінії.

— Відбитки — чудової якості, — прокоментував Астьє. — Нам вдалося відцифрувати двадцять одну точку — усі можливі…

На відбитках заблимали темно-червоні цятки, поєднані між собою скісними лініями. Комп’ютер у лад із блиманням коротко й гучно попискував, подібно до апаратури в операційній палаті. Астьє, немов сам до себе, пробурмотів:

— Погляньмо тепер, що нам скаже МОРФО.

Карім уперше бачив, як працює ця система. Астьє мимохідь пояснював наставницьким тоном: МОРФО — це величезна база даних, у якій зберігаються відбитки пальців злочинців із більшості європейських країн. Завдяки зв’язку через модем програма здатна мало не за секунду порівняти будь-які нові відбитки з тими, що вже є в базі. Комп’ютер тим часом гудів, виконуючи завдання.

Нарешті він видав відповідь: збігів не знайдено. Відтиски пальців «тіні» не відповідали відбиткам жодного з відомих злочинців. Карім випростався й зітхнув. Він був готовий до того, що та, хто скоїла ці вбивства, не належить до світу звичайних злочинців.

Раптом йому стрільнула думка. Із кишені куртки він дістав свій джокер — картонну картку з відбитками пальців Жюдіт Еро, узятими після автокатастрофи, чотирнадцять років тому.

— Можеш відсканувати й порівняти ці відбитки? — звернувся він до Астьє.

Той обернувся на стільці й узяв картку.

— Жодних проблем.

Експерт тримався так прямо, наче проковтнув списа. Він кинув короткий погляд на нові візерунки, на якусь хвилю начебто замислився, а відтак звів ясно-голубі очі на Каріма.

— Де ти взяв ці відбитки?

— У базі дорожнього поста. Вони належать дівчинці, що загинула в автомобільній аварії у вісімдесят другому році. Але хто зна… Може, якась подібність…

— Вона справді померла? — перервав його експерт.

— Що?

Астьє засунув карточку під лупу-екран. У райдужних переливах показалися у великому збільшенні виразні рівчачки папілярних візерунків.

— Немає потреби відцифровувати й аналізувати ці відбитки. Я тобі й без комп’ютера можу сказати, що це ті самі відбитки, що й на руків’ї твоєї пушки. Однакові поперечні гребінці. Однакові закрутки, ось тут, під гребінцями.

Карім був ошелешений. Патрік Астьє посунув лупу до екрана комп’ютера так, щоб два візерунки опинилися поруч.

— Це відбитки тої самої людини, — повторив він, — тільки різного віку. На картці — відбитки дитини, на пістолеті — дорослого.

Карім, утупившись очима в два візерунки, намагався переконати себе в неможливому.

Жюдіт Еро померла в 1982 році, серед уламків розтрощеної машини.

Жюдіт Еро в дощовику й мотоциклетному шоломі нещодавно розрядила Карімів «ґлок» у нього над головою.

Жюдіт Еро була мертва й жива воднораз.

46

Настав час зв’язатися з давніми друзями.

Фабріс Моссе. Працівник наукового відділу паризької поліції. Першокласний фахівець з відбитків пальців, із яким Карім познайомився під час однієї вельми заплутаної справи, коли стажувався в комісаріаті XIV округу на Авеню-дю-Мен. Геній, який стверджував, що, глянувши тільки на відбитки пальців, може визначити, є ці люди близнюками чи ні. Він вважав, що його метод такий самий надійний, як і ДНК-аналіз.

— Моссе? Це Абдуф. Карім Абдуф.

— Здоров, як ся маєш? Далі сидиш у своїй дірі?

Співучий голос товариша, здавалося, звучав на відстані світлових років від цього кошмару.

— Авжеж, сиджу, — пробуркотів Карім. — А точніше перебираюся з однієї діри до другої.

Фахівець розсміявся.

— Як кріт?

— Еге ж, як кріт. Моссе, є одна загадка, як видається, нерозв’язна. Я хочу, щоб ти мені сказав свою думку, неофіційну. І то зараз, гаразд?

— Провадиш якесь слідство? Звісно, я тебе слухаю.

— У мене є два ідентичні відбитки. Один належить дівчинці, що загинула чотирнадцять років тому. Другий — узятий сьогодні, належить невідомій дорослій жінці, підозрюваній у вбивстві. Що ти на це скажеш?

— Ти впевнений, що дівчинка померла?

— Цілком упевнений. Я розмовляв із чоловіком, який прикладав пальці трупа до чорнила.

— Тоді ось що я тобі скажу: це помилка в поліційному протоколі. Ти або твої колеги щось наплутали, коли брали відбитки на місці злочину. Дві різні людини не можуть мати однакові відтиски пальців, це неможливо. НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО.

— А близькі родичі? Близнюки? Я пригадую, що ти працював над цим…

— Лише відбитки пальців однояйцевих близнюків можуть мати схожі риси. Закони генетики неймовірно складні: існують тисячі параметрів, які впливають на остаточний рисунок папілярних ліній. Потрібен божевільний збіг, щоб ці візерунки були подібні так, що…

— У тебе вдома є факс? — перервав його Карім.

— Я не вдома, я ще в лабораторії. — Він зітхнув. — Ніхто нас, науковців, не шкодує.

— Можна надіслати тобі ці відбитки?

— Я не скажу тобі нічого нового.

Лейтенант мовчав. Моссе знову зітхнув:

— Гаразд. Іду до факса. Набери мене, щойно надішлеш.

Карім вийшов із кімнатки, у якій був усамітнився, щоб подзвонити, відіслав два факси й, повернувшись, натиснув кнопку «Повтор» на телефонному апараті. Жандарми сновигали туди-сюди. Серед загального гармидеру ніхто на нього не звертав уваги.

— Це вражає, — пробурмотів Моссе. — Ти впевнений, що перші відбитки належать померлій?

Карім пригадав чорно-білі світлини аварії. Тендітні ручки дівчинки, що визирають з-під уламків потрощеного заліза. Пригадав обличчя старого дорожника, який зберіг дактилоскопічну картку.

— Упевнений, — відказав він.

— Отже, сталася якась помилка, коли знімали відбитки й підписували картку. Таке часто трапляється, ти ж знаєш, ми…

— Ти нічого не тямиш, — відбуркнув Карім. — Не важливо, що там написано на картці. Не важливі ані ім’я, ані вся та писанина. Я тобі намагаюся пояснити, що рука загиблої дівчинки має такі самі відбитки, як і рука, що тримала пістолет цієї ночі. Це й усе. Господи Боже, та мені начхати, хто вона. Йдеться лише про те, що це та сама рука!

У слухавці запала напружена мовчанка. Урешті Моссе розсміявся.

— Така штука неможлива. Це все, що я можу тобі сказати.

— А я гадав, у тебе фантазії більше. Мусить же бути якесь пояснення!

— Якесь завжди є. Ти знаєш це не гірше за мене. І я впевнений, що ти його знайдеш. Подзвони мені, коли твоя справа проясниться. Люблю історії зі щасливим кінцем. І раціональним поясненням.

Карім пообіцяв зателефонувати й поклав слухавку. Трибки в його голові прокручувались на неробочому ходу.

У коридорі він знову перестрів Марка Коста й Патріка Астьє. Судовий медик ніс шкіряну сумку й був геть блідий.

— Їду до лікарні в Аннесі, — пояснив він і глянув на свого товариша, немов не вірячи в те, що відбувається. — Ми… ми тільки-но довідалися, що там два трупи. Чорт забирай! Того молодого лейтенанта… Еріка Жуано… теж… Це вже не розслідування, а кривава бійня.

— Я вже знаю про це. Скільки часу це забере?

— До світанку, щонайменше. Але там уже працює ще один судмедексперт. Справа набирає розмаху.

Карім вивчав загострені риси медикового обличчя, юнацькі й невловні водночас. Чоловік боявся, але Абдуф відчував, що його присутність додає патологоанатомові впевненості.

— Косте, мені тут дещо спало на думку… Хочу тебе розпитати.

— Я тебе слухаю.

— У своєму висновку про перший розтин ти написав, що вбивця задушив жертву металевим дротом — гальмівним тросиком або струною від фортепіано. Як гадаєш, Серті задушили тим самим знаряддям?

— Авжеж, тим самим. Ті самі волокна. Та сама товщина.

— Якби це справді була струна від фортепіано, ти зміг би визначити ноту?

— Ноту?

— Еге ж. Музичну ноту. Чи можеш ти виміряти діаметр дроту й на основі цього визначити точну ноту й октаву, якій мала б відповідати струна?

Кост недовірливо всміхнувся.

— Я розумію, про що ти. Я знаю діаметр. Ти хочеш, щоб я…

— Ти чи твій помічник. Ці нюанси мені не важливі.

— Ти напав на слід?

— Ще не знаю.

Судовий медик поправив окуляри.

— Як із тобою зв’язатися? У тебе є мобільник?

— Нема.

— Тепер є. — Астьє сунув Карімові в руку крихітний мобільний телефон, чорний і хромований.

Араб здивовано глянув на нього. Експерт усміхнувся.

— У мене було два. Думаю, найближчими годинами він тобі знадобиться.

Вони обмінялися номерами, і Марк Кост пішов. Карім звернувся до Астьє:

— А ти над чим працюватимеш?

— Ні над чим особливим. — Він розвів довгими руками. — Мені більше нема чого згодувати своїм приладам.

Карім відразу ж запитав експерта, чи не згодиться він допомогти з розслідуванням і виконати два завдання.

— Два? Та скільки завгодно! — завзято вигукнув Астьє.

— Спершу треба переглянути архіви Університетського медцентру, а саме свідоцтва про народження.

— І що там шукати?

— Під датою 23 травня 1972 року знайдеш ім’я Жюдіт Еро. Перевір, чи не було в неї сестри-близнючки або брата-близнюка.

— Це та дівчинка, якій належать відбитки пальців?

Карім кивнув.

— Ти думаєш, була інша дитина з такими самими відбитками? — знову запитав Астьє.

Поліціянт ніяково всміхнувся.

— Я знаю. Це не тримається купи. Але перевір усе одно.

— А друге завдання?

— Батько дівчинки загинув у ДТП.

— Він теж?

— Так, він теж. Лише, на відміну від доньки, він їхав на велосипеді і його збила машина. Це сталося в серпні вісімдесятого. Його звали Сільвен Еро. Пошукай тут, у поліційних архівах. Я впевнений, ти знайдеш його справу.

— І що саме тебе цікавить?

— Точні обставини того випадку. Чоловіка роздавила машина, а водій зник із місця пригоди. Досліди кожну деталь. Можливо, там знайдеться щось підозріливе.

— Тобто якісь указівки на те, що нещасний випадок було підлаштовано?

— Атож, щось на кшталт цього.

Карім зібрався йти, але Астьє покликав його:

— А ти куди подасися?

Лейтенант обернувся легким рухом і, маскуючи за невимушеним, трохи не насмішкуватим виразом обличчя страх перед тим, що чекало на нього, відказав:

— Я? Я повертаюся на лінію старту.