Багряні ріки

57

Восьма година ранку. Чорний рухливий краєвид здавався нереальним. Дощ припустив знову, немов заповзявся до світанку востаннє відмити гору. Його струмені протинали темряву, немов велетенські скляні свердла.

Карім Абдуф і П’єр Ньєман стояли лицем до лиця під кроною височезної модрини, один — присівши на капот «Ауді», другий — прихилившись до стовбура дерева. Обидва нерухомі, зосереджені, напружені до краю. Араб дивився на комісара, що завдяки дії амфетамінів поступово відновлював сили чи то пак притомність духу. Він саме закінчив розповідати про вбивчий напад джипа. Але Абдуфові кортіло якомога швидше почути розгадку історії.

Злива виплітала свої візерунки, коли П’єр Ньєман нарешті взявся до розповіді:

— Учора ввечері я поїхав до клініки для незрячих.

— Слідами Еріка Жуано. Я знаю. І що ви там з’ясували?

— Шампла, директор закладу, повідомив мені, що вони лікують дітей, уражених спадковими захворюваннями. Ці діти походять завжди з одних і тих самих родин, з університетської еліти. Шампла пояснив це явище тим, що спільнота інтелектуалів ізолювала себе від решти. Через це їхня кров стала слабкою і виснажилася генетично. Діти, які народжуються сьогодні в цих сім’ях, будуть розумними, освіченими, але тіла матимуть немічні, знесилені. З перебігом поколінь кров університетської верхівки зіпсувалася.

— А як це стосується розслідування?

— Здавалося б, ніяк. Жуано поїхав туди, щоб з’ясувати, чи немає якогось зв’язку між очними хворобами й видиранням очей у жертв. Але річ була не в цьому. Зовсім не в цьому.

Під час мого візиту Шампла вказав на цікаву особливість: протягом останніх років двадцяти в середовищі цієї спільноти з зіпсутою кров’ю почали народжуватися діти з винятковими фізичними даними. Коли вони ставали студентами, то виявляли не лише інтелектуальні здібності, а й здобували перемоги у всіх спортивних змаганнях. Але це ніяк не ладнає із загальною картиною. Як та сама громада людей може породжувати одночасно хирляків і суперменів?

Шампла дослідив походження цих надздібних дітей. Він переглянув їхні медичні справи в пологовому будинку. Потім узявся шукати в архіві. Передивився навіть картки їхніх батьків і дідусів з бабусями в пошуках яких-небудь генетичних особливостей. Але не знайшов нічого. Анічогісінько.

— І що тоді?

— Улітку в цій історії стався несподіваний поворот. Минулого липня під час звичайного перегляду лікарняних архівів було знайдено старі документи, забуті в підземеллях колишньої бібліотеки. То були картки новонароджених, що стосувалися якраз батьків чи дідусів і бабусь цих вундеркіндів.

— І що це значить?

— Це значить, що ці картки існували в двох примірниках. А точніше, що ті, які дивився Шампла в офіційних медичних справах, були підроблені. Справжніми були знайдені. І знайшли їх в особистій шафці головного бібліотекаря університету — Етьєна Кайюа, батька Ремі.

— Трясця ж його матері!

— Атож. За логікою, Шампла мав би порівняти знайдені картки з тими, які він дивився раніше. Але він цього не зробив. Через брак часу. Через байдужість. А насамперед — через страх. Він боявся довідатись якусь небезпечну правду про ґернонську еліту. А ось я це зробив.

— І що виявили?

— Офіційні картки були фальшивками. Етьєн Кайюа підробляв почерк медсестер і щоразу змінював лише одну дрібницю.

— Яку?

— Завжди ту саму. Вагу дитини після народження. Для того, щоб вона відповідала показникам наступних зважувань, які медсестри записували на інших сторінках медичної справи.

— Не розумію.

Ньєман нахилився до лейтенанта й промовив глухим голосом:

— Слухай мене уважно, Каріме. Етьєн Кайюа підроблював першу сторінку в медичних справах, щоб приховати те, що не можна було нічим пояснити: згідно з офіційними документами вага новонародженої дитини ніколи не відповідала її вазі, яку фіксували наступного дня. За одну-єдину ніч немовлята втрачали або набирали відразу кількасот грамів.

Я піднявся до пологового відділення й розпитав акушера-гінеколога. Він сказав, що так швидко вага дитини змінитися не може. І тоді я збагнув очевидне: за цю одну ніч змінювалася не вага дитини, змінювалася дитина. І саме цю жахливу правду прагнув приховати Кайюа-старший. Він, або ж скоріше його спільник, Серті-старший, що працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, підмінював немовлят у палаті для новонароджених.

— Але… навіщо?

Ньєман криво посміхнувся. Вітер, наче канчуком, шмагав йому обличчя гострими струменями дощу. Гірка впевненість підточувала його голос.

— Щоб відродити генетично виснажену спільноту, щоб улити в жили інтелігенції нову кров, міцну й здорову. Метод Кайюа й Серті був простий: вони підміняли певних дітей з університетських родин дітьми горян, яких вони вибирали, зважаючи на фізичні дані їхніх батьків. У такий спосіб до інтелектуальної спільноти Ґернона долучалися здорові, життєздатні особини. Нова кров змішувалася зі старою в єдиному місці, де неприступні викладачі могли перетнутися з темними селянами — у пологовому відділенні. Там, де народжувалися всі діти цього краю і де, відповідно, була змога влаштувати таку підміну.

Ось у чому полягав зміст таємничого запису в зошиті Філіппа Серті: «Ми володарі багряних рік». Ця фраза не означала жодної книжки чи річкової мережі, «багряні ріки» — це кров мешканців Ґернона, що тече в жилах дітей цієї долини. Кайюа й Серті — батьки, а потім і сини — підкорили собі кров свого міста. Вони вдалися до найпростішої генетичної маніпуляції — підміни немовлят.

Я тоді здогадався, що Кайюа й Серті мали перед собою амбіційнішу мету. Вони прагнули не лише обновити дорогоцінну професорську кров, але й вивести досконалих істот, надлюдей. Таких прекрасних, як спортсмени на світлинах із Берлінської олімпіади, які я зауважив у квартирі Кайюа. Таких розумних, як найвидатніші науковці Ґернона.

Я збагнув, що ці божевільні прагнули поєднати власне мізки Ґернона з м’язами гірських селищ, злютувати інтелектуальні здібності викладачів із фізичними даними шукачів кришталю й пастухів. Якщо я мав рацію, отже, вони мали б удосконалити свою систему так, щоб не обмежуватися самою лише підміною немовлят. Вони мали б організовувати зустрічі й шлюби між обраними особами.

Карім жадібно вбирав Ньєманові слова, що, здавалося, резонували з його невисловленими думками. Комісар тим часом вів далі свою гарячкову розповідь:

— Як же влаштувати такі зустрічі? Як запланувати шлюби? Я подумав про ті можливості, хай і невеликі, які давала Кайюа й Серті їхня робота. Я був переконаний, що саме завдяки їхнім непомітним, скромним посадам їм і вдалося здійснити свій грандіозний проект. Пригадуєш, що було написано в зошиті Серті? «Ми господарі, ми раби. Ми всюди, ми ніде». Ці слова вказували на те, що, попри свій низький суспільний статус, а може, навіть і завдяки йому, ці чоловіки керували долею всього краю. Вони були прислужниками. Але були й господарями.

Серті, батько й син, були тільки неосвічені санітари, але, попри це, змінили долю дітей усього краю. Обидва Кайюа ж завдяки своїй посаді опікувалися другою частиною цього плану — шлюбами. Але ж як? Як вони могли влаштовувати подружні союзи?

І тоді я згадав про особисті журнали Кайюа, що зберігалися в бібліотеці. Ми перевіряли там списки книг, які брали студенти, імена цих студентів, і лише одну дрібницю випустили з уваги, а саме — розміщення читачів у невеличких засклених кабінках. Я кинувся до бібліотеки й порівняв план розсадження студентів із підробленими картками новонароджених. Списки сягали шістдесятих, п’ятдесятих, навіть сорокових років, але всі прізвища зійшлися, всі-всенькі.

Коли підмінені діти ставали студентами й студентками, їх завжди саджали в читальному залі навпроти тої самої особи, особи протилежної статі, що походила з котроїсь із найвизначніших університетських родин. Я перевірив прізвища в мерії. Збіглося не все, але більшість цих пар, які познайомилися в бібліотеці, у засклених кабінках читального залу, згодом побралися.

Отже, я мав рацію. «Володарі багряних рік» спочатку підміняли дітей, а потім старанно влаштовували їм зустрічі з майбутнім чоловіком чи дружиною. Навпроти них — дітей горян — саджали справжніх професорських нащадків, які вирізнялися неабияким інтелектом. У такий спосіб вони дали життя винятковому поколінню, яке поєднувало в собі «силу тіла» із «силою мозку». І все працювало, Каріме: університетські чемпіони і є дітьми тих штучно влаштованих подружжів.

Абдуф не обзивався. Його думки, здавалося, набували дедалі виразнішої форми, ставали гострими й проникливими, як хвоїнки модрини, які вітер шпурляв йому в обличчя разом із дощем.

Ньєман розповідав далі:

— Я зібрав докупи всі елементи й помалу склав увесь пазл. Я зрозумів, що, власне, вийшов на слід убивці, якого історія зі знайденими медичними картками, що потрапила до місцевих газет, мусила розлютити до краю. Я гадаю, що вбивця порівняв дві групи документів. Імовірно, у нього вже були якісь сумніви щодо походження ґернонських «чемпіонів». Імовірно, він сам — один із них. Один із творінь безумців.

Він розгадав, у чому полягала їхня змова. Вистежив сина викрадача медичних карток, Ремі Кайюа, і виявив, що між ним, Серті й Шернсе існує таємний зв’язок… Мені видається, що цей останній важливої ролі не відігравав: просто ще один безумець, який дізнався правду через те, що лікував сліпих дітей, і вирішив приєднатися до змовників замість того, щоб виказати їх. Одне слово, убивця визначив своїх кривдників і вирішив їх покарати. Він піддав тортурам свою першу жертву, Ремі Кайюа, і дізнався всю правду про цю історію. Саме тому дві наступні жертви він калічив і вбивав, але вже не катував.

Карім скинув голову. Його всього трусило під шкірянкою.

— Лише за те, що вони міняли дітей? Планували шлюби?

— Ти ще не все знаєш. У довколишніх гірських селах відзначається дуже високий рівень дитячої смертності серед новонароджених. Явище незбагненне, тим паче, що йдеться про дітей із родин, які ніколи не мали проблем зі здоров’ям. Аж тепер я дотямив причину цієї смертності. Батько й син Серті не лише підміняли новонароджених, вони ще й убивали немовлят, які були записані як діти гірських мешканців, хоча насправді походили з родин ґернонських інтелектуалів. Позбавляючи горян нащадків, вони сподівалися, що ті народжуватимуть нових дітей й таким чином додаватимуть свіжої крові в ряди вчених мешканців долини. Ці люди були фанатики, Каріме! Хворі, убивці, — що батьки, що сини, — ладні на все, щоб вивести вищу расу.

Карім, тяжко дихаючи, запитав хрипким голосом:

— Якщо метою вбивств була помста, навіщо ці так старанно вчинені каліцтва?

— Вони мають символічне значення. Їхня мета — знищити біологічну ідентичність жертви, стерти всі ознаки її глибинного єства. Саме тому вбивця розміщував тіла так, щоб спочатку видно було не сам труп, а його відображення. Це ще один спосіб дематеріалізувати жертву, позбавити її плоті. Кайюа, Серті й Шернсе були викрадачами ідентичності. Їм відплатили тією самою монетою. Око за око, зуб за зуб.

Карім звівся з капота машини й підійшов до Ньємана. Вітер із дощем шмагали їхні обличчя, схожі на обличчя якихось примар. Блідава імла кублилася довкола їхніх голів — коротко стриженого вугластого черепа Ньємана й довгих, мокрих від дощу косичок Абдуфа.

— Ви геніальний слідчий, Ньємане!

— Ні, Каріме. Хоч я й маю тепер мотив убивств, але так і не знаю, хто вбивця.

Араб усміхнувся, холодно, сухо.

— Зате я знаю.

— Що?

— Тепер усе сходиться. Пригадуєте моє розслідування? Демони, які хотіли знищити обличчя Жюдіт, бо воно було доказом, свідченням злочину? Демони — це Етьєн Кайюа й Рене Серті, батьки вбитих, і тепер я знаю, чому вони так прагнули домогтися свого. Адже обличчя дівчинки могло викрити всю їхню змову, виявити таємницю багряних рік і підміну немовлят.

Настала черга Ньємана дивуватися.

— ЯК?

— Жюдіт Еро мала сестру-близнючку, яку вони підмінили.

58

Тепер розповідав Карім. Він говорив серйозним, беземоційним голосом під дощем, який, здавалося, помалу відступав перед першими кроками світанку. Карімові дреди на фоні ранкової зорі здавалися восьминожими мацаками.

— Ви казали, що змовники вибирали дітей, виходячи з фізичних даних їхніх батьків. Вочевидь вони шукали найміцніших і найспритніших серед горян. Володарів вершин, таких собі «снігових барсів». І вони не могли не спинити око на Фаб’єнн та Сільвенові Еро, молодому подружжі, що мешкало в Таверле, на схилі гори Пельву, на висоті тисяча вісімсот метрів.

Вона — висока, могутня, розкішна жінка. Сумлінна вчителька. Віртуозна піаністка. Мовчазна й делікатна, сильна й поетична натура. Словом, Фаб’єнн уже сама собою була дивовижним поєднанням тіла й духу.

Про її чоловіка, Сільвена, мені відомо значно менше. Час він проводив переважно на гірських вершинах, вишукуючи серед скель рідкісний кришталь. Він теж був справжній велет, який, не вагаючись, підкорював найнебезпечніші, найнеприступніші гори.

Комісаре, коли б змовники мали викрасти лише одне немовля на всю околицю, вони б викрали дитину цієї дивовижної пари, чиї гени містили ефірні таємниці високогірного життя.

Можу тільки уявляти, як нетерпляче ці «генетичні вампіри» очікували на народження дитини в цього подружжя. Аж ось, 22 травня 1972 року, настає довгоочікувана ніч. Сільвен і Фаб’єнн Еро приїжджають до Ґернонського медичного центру; висока вродлива жінка ось-ось має народити, хоча закінчується лише сьомий місяць вагітності. Пологи передчасні, але акушерки запевняють, що все буде гаразд.

Однак сталося не так, як гадалося. Дитина лежить неправильно. Потрібне втручання лікаря. Прилади, що стежать за станом плода, пищать не змовкаючи. Друга година ночі, двадцять третє травня. Лікар і акушерки нарешті усвідомлюють, у чому річ. Фаб’єнн Еро має народити не одну, а дві дитини — дві однояйцеві дівчинки-близнючки, притулені одна до одної, як дві половинки горіха.

Фаб’єнн дають наркоз. Лікар робить кесарів розтин і дістає діточок із материного лона. Дві крихітні дівчинки схожі одна на одну, як дві краплинки води. Але в них проблеми з диханням. Дівчаток доручають санітарові, який має терміново помістити їх до спеціального інкубатора для недоношених дітей. Ньємане, ці руки в латексних рукавичках, які схопили дівчаток, я бачу їх так виразно, наче сам був присутній під час цього! Хай їм грець! Це ж бо руки Рене Серті, батька Філіппа.

Негідник збитий з пантелику. Він збирався цієї ночі підмінити дитину Еро, але він не міг передбачити, що дітей буде двоє. Що ж робити? Серті обливається холодним потом, доки обмиває двох недоношених дівчаток, два справжніх досконалих дива природи, що мають у собі свіжу кров для нового покоління мешканців Ґернона. Зрештою, він поміщає маляток до інкубатора й вирішує підмінити лише одну. Ніхто докладно не розглядав їхніх личок. Ніхто в скаженій метушні операційної не звернув уваги, подібні між собою немовлята чи ні. Тож Серті вирішує ризикнути. Він забирає з інкубатора одну з близнючок і замінює її іншою дівчинкою, що народилася в родині викладачів і більш-менш схожа на дітей Еро: той самий зріст, та сама група крові, майже та сама вага.

Йому скручує всі нутрощі від страшної думки: тепер треба вбити цю дівчинку-заміну. Він мусить це зробити, адже фальшива близнючка не має жоднісінької схожості зі своєю «сестрою». Отож, Серті душить дівчинку, а потім здіймає ґвалт і кличе лікарів та медсестер. Він уміло грає свою роль: панікує, докоряє собі. Він не розуміє, що могло статися, їй-богу, він нічого не знає…

Ані акушер-гінеколог, ані педіатри не можуть чітко встановити причину. Ще одна з тих раптових смертей, що ось уже кілька останніх десятків років незбагненним чином вдаряють по родинах горян. Медичний персонал утішається думкою, що хоча б одна із сестер вижила. Серті радіє потай у душі: інша донечка Еро зостанеться в новій родині й відтепер належатиме до клану ґернонської інтелігенції.

Це все, Ньємане, я збагнув завдяки вашим відкритям. Тому що жінка, з якою я розмовляв кілька годин тому, Фаб’єнн Еро, досі нічого не знає про змову безумців. А тої ночі вона взагалі нічого не бачила й не чула, бо була під наркозом.

Коли наступного ранку вона прокинулася, їй повідомили, що в неї двійня, але вижила тільки одна дитина. Чи можна оплакувати когось, про чиє існування навіть не підозрювала? Фаб’єнн покірно сприймає новину: вона та її чоловік геть спантеличені. За тиждень жінку виписують із лікарні разом із маленькою донечкою, яка швидко набирає сили.

Десь із вікна лікарні за подружжям, яке відходить, спостерігає Рене Серті. Вони несуть на руках одну з близнючок, точну копію дівчинки, яку він викрав. Але Серті знає, що вони живуть на відлюдді, за п’ятдесят кілометрів звідси, і не мають жодної причини повертатися до Ґернона. Серті ризикував, коли залишив живою цю другу близнючку, але ризик був мінімальний. Він думав тоді, що обличчя дівчинки ніколи не загрожуватиме їхньому задуму.

Він помилився.

Вісім років по тому школу в Таверле, де вчителювала Фаб’єнн, закривають. Жінку переводять — і це єдина випадковість у всій історії — до Ґернона, до престижної школи імені Ламартіна, де навчаються діти університетських викладачів.

Саме тоді Фаб’єнн стикається з неймовірним, незбагненним відкриттям. У другому початковому класі, де вчиться Жюдіт, є ще одна Жюдіт, точнісінька копія її доньки. На фотографії їхнього класу можна побачити двох дівчаток, кап-у-кап подібних між собою. Відійшовши від першого шоку, Фаб’єнн обмірковує все й доходить єдиного можливого висновку. Ця дівчинка, точна подоба її доньки, — не хто інший, як сестра-близнючка Жюдіт, що вижила після народження і якимось загадковим чином була підмінена іншою дитиною.

Учителька йде до пологового відділення Університетського медцентру й викладає свою справу. Її вислуховують холодно і з недовірою. Але Фаб’єнн — жінка сильна, її не так легко змусити відступити. Вона звинувачує лікарів у крадіжці дітей, обіцяє повернутися. Рене Серті, поза всяким сумнівом, присутній під час цієї сцени. Він відчуває небезпеку. Але Фаб’єнн уже далеко: вона вирішила навідатися до родини викладачів, цих начебто батьків її другої донечки, що привласнили чуже дитя. Жінка сідає на велосипед, бере з собою Жюдіт і вирушає до кампусу.

Аж раптом починається жахіття. У сутінках якась машина намагається їх збити. Фаб’єнн разом із дівчинкою скочуються гірським узбіччям до рову. Мати, притуливши до себе дитину, лежить незрушно в канаві й бачить убивць. Із машини виходять якісь чоловіки з рушницями напоготові. Зарившись у землю, розгублена Фаб’єнн не може нічого збагнути. Звідки цей раптовий сплеск ненависті?

Нарешті вбивці кидають пошуки і їдуть геть, либонь вирішивши, що жінка з дитиною розбилися, впавши на дно урвища. Тої самої ночі Фаб’єнн дістається до Таверле, де лишився мешкати її чоловік, і розповідає йому все. Вона вважає, що треба неодмінно звернутися до поліції. Але Сільвен із нею не згоден. Він прагне самотужки поквитатися з негідниками, які хотіли вбити його дружину й доньку.

Він хапає рушницю, сідає на велосипед і спускається в долину. На вбивць він наштовхується набагато раніше, ніж сам того сподівався. Адже вони досі роз’їжджають околицею та, зустрівши його на шосе, збивають, переїжджають кілька разів і втікають. Фаб’єнн тим часом переховується у церкві в Таверле. Цілу ніч вона чекає на Сільвена. Але вранці їй повідомляють, що її чоловіка збила невідома машина. Тоді жінка розуміє, що її діти стали жертвами жахливого злочину і що люди, які вбили її чоловіка, не зупиняться ні перед чим, щоб знищити і її, якщо вона не втече.

Для неї та її доньки починається життя на втіках.

Решту вам відомо. Жінка з дитиною вирушають до Сарзака, за триста кілометрів від Ґернона. Потім, коли Етьєн Кайюа й Рене Серті нападають на їхній слід, Фаб’єнн знову вирішує змінити місце мешкання, намагається знищити всі зображення доньки, переконаної, що стала жертвою якогось прокляття, і нарешті — автокатастрофа, яка обірвала життя Жюдіт.

Відтоді Фаб’єнн живе тільки молитвою. Жінка мала кілька версій того, що з нею сталося. Але головна з них така: прибрані батьки її другої доньки, особи впливові й лихі, що належать до університетської верхівки, підмінили свою мертву дитину на її донечку й ладні були вбити її та Жюдіт, лише щоб ті не турбували спокою їхньої родини. Жінка так і не дізналася, чому насправді підмінили її дитину, чому змовники ганялися за нею та її донькою по всій Франції, боячись, що обличчя дитини викриє їхнє страхітливе шахрайство й стане доказом їхнього злочину.

І тепер, Ньємане, наші два розслідування збігаються, наче залізничні рейки вдалині — рейки смерті. Ваша гіпотеза підтверджує мою. Так: убивця ознайомився цього літа з викраденими медичними картками. Так: він вистежив Кайюа, а потім і Серті з Шернсе. Так: він виявив їхню маніпуляцію й вирішив помститися щонайкривавішим способом. І вбивця цей — не хто інший, як сестра Жюдіт.

Сестра-близнючка, яка чинила так, як чинила б сама Жюдіт, адже тепер вона знала правду про своє походження. Ось чому вона душила своїх жертв фортепіановою струною — так вона вшановувала талант своєї справжньої матері. Саме тому вона вбивала лиходіїв у горах, там, де її справжній батько добував кришталь. Саме тому ми сплутали її відбитки пальців із відбитками самої Жюдіт… Ми шукаємо її кревну сестру, Ньємане.

— Але ж хто вона? — вигукнув комісар. — Під яким іменем вона зростала?

— Я не знаю. Мати відмовилася назвати мені ім’я. Але в мене є її обличчя.

— Її обличчя?

— Фотографія одинадцятилітньої Жюдіт. А отже, й обличчя вбивці, адже вони однаковісінькі. Гадаю, що з цією світлиною ми…

Ньємана трусило, мов у пропасниці.

— Покажи її мені! Мерщій!

Карім дістав фотокартку й простягнув її комісарові.

— Ось вона — убивця, що мститься за свою загиблу сестру. Мститься за вбитого батька. За задушених дітей, за ошукані родини, за сфальшоване життя цілих поколінь… Ньємане, що з вами?

Знімок тремтів у руках Ньємана, який дивився на обличчя дівчинки, зціпивши зуби так, що видавалося, емаль ось-ось трісне. Ураз Карім зрозумів. Нахилившись до комісара, він стиснув його плече.

— Господи Боже, ви її знаєте? Ви її знаєте, так?

Світлина випала з Ньєманової руки в болото. Здавалося, його відносить рікою абсолютного божевілля. Карім почув його голос, ламкий, наче всередині в нього луснула якась струна:

— Живою. Мусимо взяти її живою.

59

Обидва поліціянти сіли в машину й рушили крізь дощ. Їхали мовчки, тяжко дихаючи. Вони проминули кілька поліційних кордонів; ранкова варта кидала на них підозріливі погляди. Ані Ньєман, ані Карім навіть не подумали про те, щоб викликати підмогу. Дарма що першого усунули від справи, а другий перебував на чужій території, обидва вони знали: це їхнє розслідування, тільки їхнє й більше нічиє.

Вони дісталися до кампусу. Проїхали асфальтованою дорогою, минули блискучі від дощу газони й зупинилися перед головним корпусом. Відтак вибігли на горішній поверх, за якусь мить опинилися наприкінці коридору й постукали в двері, притиснувшись до стіни по обидва боки. Відповіді не було. Вони вибили засув і зайшли до квартири.

Ньєман тримав напоготові повністю заряджену помпову рушницю, яку він прихопив у поліційному відділенні. Карім стискав обіруч свій «Ґлок» і ліхтарик. Два промені, смерті й світла, сходилися в одній точці.

Нікого.

Вони кинулися поспіхом обшукувати квартиру, коли запищав Ньєманів пейджер. Марк Кост просив терміново перетелефонувати йому. Комісар негайно набрав номер патологоанатома. Руки його не переставали тремтіти, а лютий біль мордував нутрощі. У слухавці пролунав голос молодого медика:

— Ньємане, я разом із Барном. Хочемо повідомити вам, що Софі Кайюа знайшлась.

— Жива?

— Атож, жива. Прямувала потягом до Швейцарії…

— Вона щось заявила?

— Сказала, що вона наступна жертва. І що знає, хто вбивця.

— Вона назвала ім’я?

— Ні, хоче говорити тільки з вами, комісаре.

— Охороняйте її щонайпильніше. Нехай ніхто з нею не розмовляє. Я буду за годину.

— За годину? Ви… ви напали на слід?

— Бувай.

— Зачекайте! Абдуф із вами?

Ньєман кинув мобільник лейтенантові й узявся знову гарячково обшукувати приміщення. Карім зосередив увагу на тому, що казав йому Кост.

— Я визначив ноту фортепіанової струни, — повідомив судовий медик.

— Сі-бемоль?

— Звідки ти знаєш?

Карім не відповів і завершив розмову. Відтак поглянув на Ньємана, що вп’явся в нього очима з-поза поцяткованих краплями дощу окулярів.

— Ми тут нічого не знайдемо, — кинув комісар, прямуючи до дверей. — Мерщій до спортзалу. Там її криївка.

Двері в спортзал, розміщений у будівлі на краю кампусу, піддалися відразу. Двоє чоловіків прослизнули всередину й розійшлися півколом. Карім так само тримав свій «Ґлок» — дуло над променем ліхтарика. Ньєман також увімкнув лампочку, закріплену на дулі рушниці.

Нікого.

Вони переступали через мати, проходили під паралельними брусами, вдивлялися в чорну порожнечу вгорі, де гойдалися кільця й канати з зав’язаними на них вузлами. Усюди — тиша, немов похоронний саван. Згірклий запах поту й старої гуми. Морок, у якому вимальовувалися невиразні симетричні фігури, дерев’яні форми на металевих зчленуваннях. Ньєман зашпортався за батут, Карім рвучко обернувся. Напруження сягало краю. Поліціянти коротко ззирнулися. Кожен із них відчував тривогу другого. Здавалося, з них ось-ось сипоне іскрами. Ньєман прошепотів:

— Це тут. Я відчуваю: це тут.

Карім пошукав очима довкола й зупинив погляд на трубах опалення. Він пішов уздовж них, дослухаючись до ледь чутного дзюркоту води. Поліціянт переступив через кілька гантелей і шкіряних м’ячів та дістався до ґраток із масного залізного пруття, похилених на купу пінопластових плит, накиданих уздовж стіни. Не намагаючись більше зберігати тишу, Карім повідкидав залізо й пінопласт. «Барикада» маскувала вхід до котельної.

Одного пострілу в зубчастий отвір замка вистачило: уламки цегли й заліза полетіли навсібіч і двері злетіли з завіс. Поліціянт довершив справу, виваливши двері ударом ноги.

Усередині — темрява.

Карім, мертвотно-блідий, зазирнув був туди, але відразу ж відступив. Відтак обидва поліціянти пірнули в нутрощі котельної одночасно.

У ніс їм вдарив різкий металічний запах.

Запах крові.

Крові, яка була на стінах, на чугунних трубах, на бронзових дисках, що лежали в них під ногами. Крові на підлозі, присипаної тальком і застиглої чорними зернистими калюжами. Крові на опуклих стінках котла.

Обидва чоловіки навіть не відчували нудоти: їхній дух немовби відокремився від тіла й завмер, нажаханий небаченим видивом. Вони ступили вперед, освітлюючи ліхтариками кожен закуток. Намотані на трубах, блищали фортепіанові струни. На підлозі стояли каністри з бензином, заткнуті закривавленими шматами. Зі штанг звисали клапті засохлої, почорнілої шкіри. У калюжах липкої крові валялися канцелярські ножі.

Що далі вони просувалися в тісному приміщенні, то сильніше тремтіли промені ліхтарів, народжуючи той страх, що сковував кінцівки двох поліціянтів. Ньєман помітив під лавкою якісь кольорові предмети. Він присів: переносні льодовні. Комісар дістав одну й відчинив. Відтак мовчки освітив її вміст, показуючи Карімові.

Очі.

Білі й драглисті, вони виблискували у своїй крижаній схованці, наче кришталики роси.

Ньєман тим часом дістав другу льодовню. Там виявилися покорчені зсинілі кисті рук. Червоні від крові нігті, порізані зап’ястки. Ньєман відсахнувся. Карім притримав його за плечі й застогнав.

Тепер вони обидва знали, що зайшли не до котельної. Вони пробралися до мозку вбивці. До її потаємного лігва, де вона засуджувала на смерть дітогубців.

Карім несподівано надто різким голосом промовив:

— Вона забралася звідси. Утекла з Ґернона.

— Ні, — відказав Ньєман, підводячись. — Їй потрібна Софі Кайюа. Вона остання в її списку. Кайюа привезли до відділення. Я переконаний, що вбивця скоро дізнається про це — якщо досі не дізналася — і вирушить туди.

— З такими дорожними заставами? Та вона й кроку не встигне ступити, як її схоплять…

Ураз Карім осікся. Поліціянти ззирнулися, лиця їхні освітили протибіжні промені ліхтарів, а губи одночасно прошепотіли:

— Річка.

Усе сталося на околицях кампусу. На тому самому місці, де знайшли труп Кайюа. Там, де річка сповільнялась і розливалася невеличким озерцем, перш ніж відновити свій біг до міста.

Два поліціянти з’їхали в долину слизькими трав’янистими схилами. Останній поворот вивів їх просто на берег річки. Раптом, коли Карім повернув кермо та спрямував автівку вздовж скелястої стіни, вони побачили у світлі фар постать у блискотливому чорному дощовику з невеличким рюкзаком на спині. Постать обернулася й закам’яніла в пасмі білого сяйва. Карім упізнав мотоциклетний шолом і балаклаву. Жінка відв’язала червоний надувний човен у формі сосиски й притягувала його до себе за мотузку, наче норовливого скакуна.

— Не стріляй, — промовив Ньєман. — І не підходь. Я візьму її сам.

Перш ніж Карім устиг відповісти, комісар вискочив із машини, долаючи останні метри схилу. Лейтенант різко загальмував, вимкнув двигун і став дивитися. У бризках світла від фар він побачив Ньємана, який величезними стрибками нісся до берега й кричав:

— Фанні!

Дівчина вже ступила в човник. Ньєман схопив її за комір плаща й одним ривком притягнув до себе. Карім завмер, наче зачарований, спостерігаючи за тим, як дві постаті злилися в якомусь незбагненному танці.

Він побачив, як вони сплелися в обіймах, — принаймні так йому здалося. Він побачив, як жінка відкинула голову назад і вигнулася понад міру. Він побачив, як Ньєман напружився, навис над нею і вихопив револьвер. Із рота комісара ринула кров, і Карім збагнув, що дівчина ножем розпорола йому живіт. Почувся приглушений звук пострілів, Ньєманів «Манюрен» уразив свою жертву, але дві постаті так і не розімкнули смертельних обіймів.

— НІ!

Крик застряг Карімові в горлі. Вихопивши зброю, він кинувся до пари, що, хитаючись, стояла на березі озера. Він хотів крикнути ще раз. Він хотів бігти швидше, бігти швидше за час. Але він не зміг завадити неминучому: П’єр Ньєман і жінка впали з плюскотом у зеленаві води затону.

Коли Карім добіг до берега, то побачив лише, як їх відносить удалину повільною течією. Невдовзі два переплетених тіла, пластичних і легких, проминули скелі й зникли за коліном річки, що бігла в напрямку міста.

Лейтенант заціпенів, ошелешено дивлячись на плин води, на піну, що шумувала поміж камінням, там, де тиха заводь знову ставала річкою. Але жахіття ще не закінчилося: зненацька Карім відчув доторк ножа до горла — гостре лезо притиснулося до шкіри, ладне перетяти її щохвилини.

Чиясь метка рука прослизнула йому під пахву й вийняла «Ґлок» із кобури на лівому боці.

— Приємно бачити тебе знову, Каріме.

Голос був солодкавий, спокійний. Спокійний, наче коло камінців на могильній плиті. Карім повільно обернувся. У тьмяному світлі він одразу впізнав це овальне обличчя, цю смагляву шкіру і ясно-блакитні, потьмарені слізьми очі.

Він знав, що перед ним Жюдіт Еро, точна копія жінки, яку Ньєман назвав був Фанні. Маленька дівчинка, яку він так затято шукав.

Маленька дівчинка, яка стала жінкою.

Прекрасною і живою-живісінькою.

60

— Нас було двоє, Каріме. Нас завжди було двоє.

Поліціянтові знадобився час, щоб опанувати себе, перш ніж він здобувся на слово:

— Розкажи мені, Жюдіт, — прохрипів він нарешті. — Розкажи мені все. Якщо я маю померти, то хочу дізнатися всю правду.

Дівчина досі плакала, стискаючи обіруч Карімів «Ґлок». На ній був чорний дощовик, обтислі плавальні леґінси й темний шолом із прозорим заборолом, що немов лакованою долонею обгортав її пишні кучері.

Ураз вона здійняла голос і стала поквапливо розповідати:

— Коли демони знайшли нас у Сарзаку, мама зрозуміла, що нам від них ніколи не сховатися… Що вони будуть гнатися за нами по п’ятах, аж доки нарешті не вб’ють мене… І тоді їй сяйнула геніальна ідея… Вона збагнула, що єдине місце, де їм ніколи не спаде на думку мене шукати, — це поруч із моєю сестрою-близнючкою, Фанні Феррейрою… У самісінькому серці її середовища… Мама зрозуміла, що я і моя сестриця мусимо жити одним життям на двох, потайки від усіх…

— А ті, інші батьки… вони були з вами заодно?

Жюдіт хихотнула крізь сльози.

— Певно, що ні, дурнику… Ми з Фанні вже встигли познайомитися в початковій школі імені Ламартіна… І більше не хотіли розлучатися… Тож моя сестричка відразу погодилася… Ми мали вдвох прожити одним життям, у цілковитій таємниці від усіх. Але спершу потрібно було позбутися вбивць, раз і назавжди. Потрібно було переконати їх, що я померла. Мама облаштувала все так, буцімто ми збираємося втікати із Сарзака… А насправді завела демонів до пастки, коли підстроїла автокатастрофу, в яку вони повірили…

Карім зрозумів, що в пастку потрапив і він, чотирнадцять років потому. Його думка про себе, як про блискучого слідця, зазнала краху. Він зумів за кілька годин пройти слідом Фаб’єнн і Жюдіт Еро лише тому, що маршрут цей було промарковано. Промарковано, щоб у 1982 році пошити в дурні Етьєна Кайюа й Рене Серті.

Жюдіт немов прочитала його думки.

— Мама всіх вас ошукала, — мовила вона далі. — Усіх! Вона ніколи не була причинною… Ніколи не вірила ні в яких демонів… Ніколи не прагнула знищити моє обличчя… Вона попросила саме черницю добути мої фотографії лише для того, щоб її легше було простежити, тямиш? Вона вдавала, наче замітає наші сліди, але насправді лишала за собою глибоку борозну, яка мала привести вбивць до фінальної сцени… Саме тому вона вплутала в цю справу й Крозьє, який діяв так непомітно, як слон у посудній крамниці…

Карім пригадав усі вказівки, усі дрібниці, які дали йому змогу відшукати слід двох жінок. Лікар, якого мучили докори сумління, підкуплений фотограф, священик-п’яничка, видихач вогню, старий працівник на автомагістралі… Усі ці люди були «білими камінцями» Фаб’єнн Еро. Віхами, які мали привести старших Кайюа й Серті до інсценованого нещасного випадку. І які за кілька годин привели Каріма до контрольного пункту на автостраді, останньої крапки в долі Жюдіт.

Карім спробував заперечити:

— Кайюа й Серті не йшли вашим слідом. Ніхто про них не згадав під час мого розслідування.

— Це тому, що вони були обережнішими за тебе! Але вони переслідували нас і були вже близько, повір мені… Вони вистежили нас і збиралися вбити, коли стався цей нещасний випадок.

— Як… як ви його влаштували?

— Мама готувалася до нього понад місяць. Головним чином до того, щоб розбити машину об огорожу, а самій лишитися живою.

— Але… але ж… тіло… Чиє воно?

Жюдіт насмішкувато реготнула. Карім пригадав закривавлене залізне пруття, каністри з бензином і калюжі крові. Він усвідомив, що Фанні лише підтримувала сестру в її прагненні до помсти, але справжньою мучителькою була вона, Жюдіт. Безумиця Жюдіт. Фурія, яку належить тримати в клітці. Це вона, поза всяким сумнівом, намагалася вбити Ньємана, зіштовхнувши його машину з бетонного мосту.

— Мама читала всі місцеві газети: вишукувала повідомлення про різноманітні випадки, переглядала некрологи… Навідувалася до лікарень, на цвинтарі. Її потрібно було тіло дитини мого віку й зросту. За кілька днів до інсценування мама викопала труп, похований на цвинтарі за півтори сотні кілометрів від нас. Труп маленького хлопчика. Це було ідеально. Мама вже давно вирішила, що офіційно оголосить про мою смерть під іменем «Жюд», щоб довершити свою стратегію брехні. У кожному разі вона планувала так знівечити тіло, щоб не можна було його впізнати. Ба навіть визначити стать.

Вона знову реготнула безглуздим, здушеним сміхом і промовила:

— Ти повинен про це дізнатися, Каріме… З п’ятниці до неділі ми тримали труп у себе вдома. Цей хлопчик розбився на мопеді, його тіло й без того було вже добряче пошкоджене. Ми поклали його у ванну з льодом. І чекали.

У Карімовій голові промайнуло запитання:

— Крозьє вам допомагав?

— Весь час. Мама його немов причарувала своєю вродою. І він відчував, що вся ця моторошна витівка — для нашого добра. Отож, два дні ми чекали. У нашому маленькому будиночку з каменю. Мама грала на фортепіано. Вона грала, і грала, і грала… Завжди одну й ту саму сонату Шопена. Немовби хотіла стерти цей кошмар із нашої свідомості…

Я почала зсуватися з глузду через цей труп, що розкладався в нашій ванній. Від контактних лінз боліли очі. Кожен звук фортепіано, наче цвях, уганявся мені в голову. Мій мозок тріщав, Каріме… Мені було страшно, так страшно…

— А твої відбитки пальців? Як вони з’явились у справі?

Жюдіт усміхнулася крізь сльози, облямоване кучерями обличчя її сяяло свіжістю.

— Немає нічого простішого. Крозьє зняв мої відбитки й підмінив ті, що були взяті на місці аварії. Мама нічого не хотіла лишати на волю випадку: що як демони вирішили б повернутися й перевірити…

Поліціянт стиснув кулаки. Справді, немає нічого простішого. Він картав себе за те, що не збагнув цього сам. Ураз перед очима спалахнув образ: рука з наліпленим пластирем, що тримає його «Ґлок» під дощем.

— Учора ввечері… то була ти?

— Авжеж, мій любий сфінксе, — розсміялася вона. — Я прийшла, щоб стратити Софі Кайюа, цю хвойду, яка була так шалено закохана у свого чоловіка, що так і не зважилася виказати його та інших… Мені слід було вбити тебе… — Сльози бризнули з-під її повік. — Якби я зробила це, Фанні лишилася б жива… Але я не змогла, не змогла…

Якусь хвилю Жюдіт мовчала, кліпаючи очима під козирком мотоциклетного шолома. Відтак повела далі свою тиху поквапливу розповідь:

— Відразу після автокатастрофи я подалася до Ґернона, до Фанні. Вона випрохала у своїх батьків дозволу жити в інтернаті, на горішньому поверсі школи імені Ламартіна… Нам було заледве по одинадцять років, але ми відразу навчилися жити в унісон… Я мешкала на піддашші. Я вже тоді виявляла неабиякі здібності до альпінізму… Залазила до сестри по балках, через вікна… Як справжній павук… І ніхто ніколи мене не помітив…

Минали роки. Ми з сестрою підміняли одна одну в будь-яких ситуаціях: на лекціях, у її родині, з друзями й подружками. До їдальні ми ходили через день. Ми жили одним життям на двох, лише по черзі. Фанні була розумниця — вона знайомила мене з книжками, з наукою, з геологією. Я ж учила її альпінізму, показувала гори й річки. Удвох із нею ми становили одну дивовижну особистість… Такий собі дракон із двома головами.

Іноді ми бачилися з мамою, у горах. Вона приносила нам поїсти. Мама ніколи не розмовляла з нами ні про наше народження, ні про два роки, проведені в Сарзаку. Вона гадала, що лише так, обманюючи себе, ми зможемо бути щасливі… Але я, я ніколи не забувала про те, що сталося. Я завжди носила з собою струну від фортепіано. І завжди чула сонату сі-бемоль. Сонату маленького трупа у ванній… Часом мене охоплювало люте шаленство… Я так міцно стискала струну, що глибоко розтинала собі пальці. Тоді я пригадувала все. Пригадувала, як боялася там, у Сарзаку, коли мені доводилося вдавати з себе хлопчика. Пригадувала ті неділі в Сеті, де я навчилася видихати вогонь. І ту останню ніч, коли я чекала, доки мама поїде з мертвим хлопчиком.

Вона завжди відмовлялася назвати мені імена вбивць, тих лиходіїв, що переслідували нас і задавили машиною мого батька. Я лякала її, навіть її… Гадаю, вона розуміла, що рано чи пізно я таки вб’ю тих душогубів… Моя помста лише чекала маленької іскорки… Я шкодую лише про те, що ця історія з підміненими медичними картками виплила так пізно, коли старші Серті й Кайюа були вже в могилі…

Жюдіт замовкла й міцніше стиснула зброю. Карім теж мовчав, і мовчанка його була запитальна. Зненацька дівчина закричала:

— Що ти ще хочеш від мене почути? Що Кайюа зізнався у всьому і благав його помилувати? Що їхнє безумство тривало вже кілька поколінь? Що сини далі підмінювали немовлят, як це робили батьки? Що вони збиралися спарувати нас, мене і Фанні, з кимось із тих університетських здихляків? Ми були їхніми ляльками, Каріме…

Жюдіт нахилилася до нього.

— Вони були божевільні. Хворі на всю голову, що уявили собі, нібито працюють на благо людства, створюючи досконалі генетичні зразки… Кайюа вважав себе Богом, що веде свій народ… А Серті в себе на складі розводив щурів, тисячами… Щури мали презентувати населення Ґернона, кожен мав прізвище якоїсь родини… Як тобі це? Ти розумієш, наскільки вони схибнулися, ці мерзотники? А Шернсе довершував картину… Він стверджував, що райдужні оболонки людей вищої раси світяться особливим блиском і що він, вартовий нового світу, понесе перед людством смолоскип у формі зіниці…

Жюдіт опустилася на одне коліно, тримаючи «Ґлока» й далі націленим на Каріма, і мовила стишеним голосом:

— Ми з Фанні нагнали на них ляку, будь певен… Спершу ми розібралися з молодшим Кайюа. Наша помста мала відповідати їхньому злочину… Фанні спало на думку калічити їх, щоб позбавити біологічної ідентичності… Вона сказала, що треба знищити їхню особистість дощенту, як вони забирали імена й походження в немовлят Ґернона… Вона також сказала, що потрібно розбити їхні тіла на кілька відображень подібно до того, як розбивається на друзки карафка… Я запропонувала місця: вода, лід, скло. І я робила всю брудну роботу… Це я вогнем і залізом змусила заговорити першого мерзотника…

Опісля ми запхали труп в ущелину й подалися плюндрувати склад Серті… Потім видряпали наше послання на стіні в квартирі бібліотекаря… Послання, яке ми підписали моїм іменем, Жюдіт, щоб ці покидьки наклали собі в штани від жаху, щоб вони зрозуміли: привид повернувся… Ми з Фанні знали, що решта змовників кинуться до Сарзака, щоб перевірити, чи те, у що вони вірили з вісімдесят другого року, — правда, чи мене справді похоронили в тій смердючій дірі… Тож ми поїхали туди, спорожнили мою труну й накидали туди щурячих кісток, які знайшли на складі, — Серті на кожен скелетик почепив етикетку з іменем, довбаний фетишист…

Жюдіт вибухнула реготом, потім знову закричала:

— Уявляю собі їхні пики, коли вони підняли віко домовини! — Вона знову споважніла. — Вони повинні були знати, Каріме… Повинні були зрозуміти, що час помсти настав і що скоро вони здохнуть… Що вони заплатять за все те лихо, яке заподіяли нашому місту, нашій родині, нам, — двом маленьким сестричкам, — і мені, мені, мені…

Її голос затих. День займався перламутровим блиском.

— Що тепер? — прошепотів Карім. — Що ти тепер робитимеш?

— Поїду до мами.

Поліціянт подумав про високу жінку, що жила, оточена різнобарвними чохлами й покривалами. Подумав про самотнього Крозьє, який, мабуть, приїхав до неї над ранок. Цих двох теж доведеться затримати, рано чи пізно.

— Я мушу тебе арештувати, Жюдіт.

Дівчина розсміялася.

— Арештувати мене? Але ж, мій любий сфінксе, це я тримаю в руках твій пістолет! Лише поворухнись — і я тебе застрелю.

Карім ступив крок уперед і спробував усміхнутися.

— Усе скінчено, Жюдіт. Ми будемо тебе лікувати, ми…

Коли дівчина тиснула на гачок, Карім уже вихопив «Беретту», яку завжди носив за спиною, ту саму «Беретту», яка дала йому перевагу над скінхедами, — його останній козир.

Два постріли пролунали одночасно в ранковому повітрі, і кулі зустрілися напівдорозі. Каріма не зачепило, але Жюдіт м’яко поточилася назад. Кілька секунд вона похитувалася, немовби в ритмі танцю, тимчасом як на грудях її розпливалася червона пляма.

Дівчина випустила з руки пістолет, ступила кілька непевних кроків, а відтак ринула в порожнечу. Карімові здалося, що обличчям її промайнув усміх.

Ураз він скрикнув і кинувся на скелю, щоб роздивитися тіло Жюдіт, маленької дівчинки, яку протягом останніх двадцяти чотирьох годин лейтенант кохав — тепер він знав це — понад усе на світі.

Він розгледів закривавлене тіло, що сповзало до річки. Карім дивився, як воно віддаляється, як його несе течією за тілами Фанні Феррейри і П’єра Ньємана.

Віддалік, розриваючи темний ланцюг гір, здіймалося пломенисте сонце.

Карім не звертав уваги.

Він знав, що не існує такого сонця, яке могло б розігнати той морок, що оповив його серце.