Багряні ріки

22

Небо знову затягло хмарами, під якими височів Ґран-Пік-де-Бельдонн, наче велетенська чорна хвиля, що закам’яніла серед скель. Його схили, укриті щетиною крихітних дерев, щезали у високості, повиті білою млою. Сталеві линви канатної дороги здіймалися догори — тоненькі ниточки, що тягнулися по снігу.

— Я гадаю, що вбивця піднявся нагору разом із Ремі Кайюа, коли той іще був живий. — Ньєман усміхнувся. — Мабуть, вони дісталися туди канатною дорогою. Досвідчений альпініст запросто може ввімкнути її будь-якої години дня чи ночі.

— Чому ви такий впевнений, що вони піднялися нагору?

Фанні Феррейра, молода викладачка геології, мала прегарний вигляд у лижній куртці з капюшоном: обличчя її дихало свіжістю і буйною молодістю, пасемця волосся кучерявилися довкола скронь, а очі блищали на смаглявому обличчі. Ньєман відчув нестримну жадобу вп’ястися зубами в цю плоть, яка пашіла життям. Він відповів на запитання:

— У нас є доказ того, що тіло вбитого побувало на льодовику однієї з цих гір. Чуття підказує мені, що гора ця — Ґран-Пік, а льодовик — Валлернський цирк[39]. Бо саме ця вершина здіймається над університетом і над містом. І саме з цього льодовика витікає річка, що прямує до студмістечка. Я гадаю, що вбивця потім спустився цією річкою в долину на надувному човні або чомусь на кшталт цього із трупом на борту. Лише після цього він засунув труп між скелями так, щоб його відображення було видно у воді…

Фанні стурбовано роззиралася. Довкола кабінок канатної дороги сновигали жандарми: зброя, однострої, напружена атмосфера. Дівчина промовила впертим голосом:

— Однаково ніяк не збагну, що тут роблю я.

Комісар усміхувся. Небом спроквола сунули хмарини, немов похоронний кортеж, що проводжає сонце на спочинок. Ньєман теж мав на собі ґортексову куртку, закасані до кісточок кевларові непромокальні штани й альпіністські черевики.

— Усе дуже просто: я збираюся піднятися туди в пошуках якихось слідів і мені потрібен провідник.

— Що?

— Я маю намір оглянути Валлернський льодовик, щоб знайти докази свого припущення. Мені потрібен досвідчений альпініст, який би мене провів, — немає нічого дивного, що я подумав про вас. — Ньєман учергове всміхнувся. — Ви ж самі казали мені, що знаєте ці гори як свої п’ять пальців.

— Я відмовляюся.

— Ну ж бо, поміркуйте лишень! Я можу змусити вас піти зі мною як свідка. А можу просто залучити до справи як гірського провідника. Мені сказали, що у вас є диплом інструктора з альпінізму. Тому не сперечайтеся. Ми лише піднімемося в гелікоптері на узгір’я й оглянемо льодовик. Це забере не більше кількох годин.

Ньєман дав знак жандармам, що чекали біля автофургона. Ті вивантажили два великі рюкзаки з непромокальної тканини й поклали їх трохи далі на схилі.

— Я наказав привезти спорядження для нашого походу. Якщо хочете перевірити…

— Чому саме я? — не вгавала дівчина, уперта, наче віслюк. — Будь-який жандарм упорався б із цим не гірше за мене… — Вона вказала на чоловіків, що метушилися за її спиною. — Хіба ви не знаєте, що вони навчені рятувати людей у горах?

Поліціянт нахилився до неї.

— Гаразд, скажімо тоді, що я так підбиваю до вас клинці.

Фанні блимнула на нього очима.

— Комісаре, не минуло й доби, як я знайшла запханий в ущелину труп. Потім я відбула кілька допитів і втратила купу часу в поліційному відділенні. На вашому місці я була б обережніша з усякими шпильками на тему залицяння!

Ньєман оглядав свою співрозмовницю. Забувши про вбивство й усю цю зловісну атмосферу, він відчував, що повністю потрапив під чари цієї дужої, незборканої жінки. Фанні, склавши руки на грудях, повторила:

— То все ж таки: чому я?

Комісар підібрав із землі суху, вкриту мохом галузку й нервовим рухом зігнув її.

— Тому що ви геолог.

Фанні насупила брови. Вираз обличчя її змінився. Ньєман пояснив:

— Аналіз води, яку ми знайшли на тілі вбитого, показав, що вона належить до періоду шістдесятих років. Ця вода містить залишки промислового забруднення, якого в наші часи вже не трапляється. Забруднення, яке випало над цією місцевістю разом із дощем понад тридцять п’ять років тому. Ви розумієте, що це означає, чи не так?

Дівчина, схоже, зацікавилася, проте нічого не відповіла. Ньєман присів навпочіпки й накреслив на землі галузкою кілька паралельних ліній.

— Я дізнався, що атмосферні опади щороку утворюють шар льоду завтовшки двадцять сантиметрів у найвищих частинах гір, там, де сніги не тануть. — Поліціянт показав на лінії на своєму рисунку, що мали зображати різні верстви льоду. — Ці шари зберігаються там назавжди — такий собі крижаний архів. Отже, саме на котромусь із таких льодовиків побувало тіло вбитого і саме з такого льодовика було взято цю воду з минулого.

Ньєман глянув на дівчину.

— Я хочу потрапити вглиб льодовика, Фанні. Спуститися аж до цього шару давнозамерзлої води. Бо саме там убивця покінчив зі своєю жертвою. Або приніс її туди, не знаю. І мені потрібен фахівець, який відшукає розколину, де можна буде дістатися до цього глибокого прошарку льоду.

Опустившись на одне коліно, Фанні пильно дивилася на рисунок посеред трави. Денне світло було тьмяне, розсіяне, натомість очі дівчини іскрились, наче дві сніжинки. Неможливо було сказати, про що вона думає.

— Ану ж це пастка? — пробурмотіла вона. — Що як убивця використав цей лід лише для того, щоб заманити вас нагору? Шари, про які ви кажете, розміщуються на висоті понад три з половиною тисячі метрів. Це не буде легка прогулянка. Там, на вершині, ви будете вразливим…

— Я думав про це, — зізнався Ньєман. — Але тоді, значить, убивця залишив нам своєрідне «повідомлення»: він хоче, щоб ми піднялися на гору. І ми піднімемося. Вам відомі розколини у Валлернському цирку, де можна натрапити на такий лід із минулого?

Фанні коротко кивнула.

— Скільки їх? — запитав Ньєман.

— На цьому льодовику мені на думку спадає тільки одна, така глибока.

— Чудово. Ми з вами можемо спуститися в це провалля?

Зненацька в небі розлігся стрекіт гелікоптера. Гуркіт наближався, трава захвилювалася, поверхня річки, що текла неподалік, пішла брижами. Поліціянт повторив своє запитання:

— Ми можемо, Фанні?

Дівчина скинула поглядом на гуркітливу машинерію та провела рукою по своїм кучерям. Ньєман глянув на її злегка нахилений профіль і його пройняв дрож. Фанні всміхнулася:

— Доведеться вас міцно прив’язати, пане поліціянте.

23

Земля, скелі й дерева складались унизу в мозаїку з вершин і западин, світла й сутіні. Сидячи в гелікоптері, що облітав місцевість, Ньєман оглядав це розмаїття із захватом того, хто спостерігає такий краєвид уперше. Він милувався тенетами темних гірських пасом, нагромадженнями морен[40], паморочливим бескиддям. Линучи над безлюдним обрієм, Ньєман відчув, ніби йому раптом відкрилася глибока істина про нашу планету, жорстока, невблаганна, непідвладна бажанню людини.

Гелікоптер летів над лабіринтом скель, здіймаючись уподовж ложа річки з оберненими стрілками приток, що зливалися в один сріблистий потік. Фанні сиділа поруч із пілотом і дивилася вниз, на воду річки, що вигравала то тут, то там скрадливими зблисками. Тепер за головного була ця молода дівчина.

У зелені лісів стали з’являтися прогалини. Дерева відступали, ховалися у власній тіні, немовби вже не прагнули сягнути неба. Настала черга чорної землі — ялового, мерзлого протягом трохи не всього року ґрунту. Чорнуваті мохи, бляклі лишайники, приморожені драговини — усе це навівало гостре почуття смутку. Невдовзі показалися височезні сірі гребені вершин зі скелястими заломами. Здавалося, немовби земля виштовхнула їх назовні своїм могутнім диханням. Відтак — знову тінисті западини, схожі на чорні рови неприступної фортеці. Гора здіймалася просто перед ними: різкі обриси, оголена велич, відноги, що обривались проваллями.

І нарешті — нестерпна сліпучість. Незаплямована білість. Шапки вічного снігу. Тріщини в льодовій товщі — губи, які починали стулятися з настанням осені. Ньєман бачив унизу струмки, що, скуті кригою, не встигли закінчити свій біг. Попри сірість неба, поверхня цієї світляної змії виблискувала, наче розпечена до білого жару. Поліціянт опустив на очі протисонячні окуляри з полікарбонатними лінзами, застібнув бокові захисні шторки й узявся розглядати пошрамовану річку. На чистому дні виднілися синяві розблиски, немов шматочки неба, ув’язнені під кригою. Сніг тепер поглинав шум лопатей гелікоптера.

Фанні попереду постійно звірялася зі своїм GPS-приймачем, який мав невеличкий кварцевий екран і визначав їхнє місцеперебування на основі супутникових даних. Вона піднесла до губ мікрофон, прикріплений до каски, та звернулася до пілота:

— Цирк он там, на північному сході.

Пілот кивнув і повернув гелікоптер із такою легкістю, ніби це була дитяча іграшка. Вони полетіли до величезного — щонайменше триста метрів завдовжки — кратера у формі бумеранга, що простягнувся на узгір’ї під самою верхівкою. Усередині цієї котловини лежав велетенський язик льоду, що яскраво виблискував у верхній своїй частині й темнів унизу, де крижані пласти громадилися, тиснули один на одного й кришилися, утворюючи гострі визубні. Фанні голосно крикнула до пілота:

— Тут! Просто під нами! Велика ущелина!

Гелікоптер полетів до краю льодовика, де прозорі виступи природними сходами спускалися до глибокої розпадини — темної тріщини, яка здавалася зловісною посмішкою на припудреному снігом обличчі гори. Гелікоптер сів, збиваючи лопатями вихор сніжного пилу.

— У вас дві години! — прокричав пілот. — Я повернуся через дві години. Потім буде темно.

Фанні налаштувала GPS і показала пілотові точку, де він мав їх забрати. Чоловік кивнув. Ньєман і Фанні зі здоровенними непромокальними рюкзаками зістрибнули на сніг.

Гелікоптер відразу ж здійнявся, немовби його всмоктало небо, лишивши дві фігурки посеред безгоміння вічних снігів.

Якусь коротку хвилю вони опановували себе. Відтак Ньєман підвів очі й зазирнув у ту льодову безодню, на краю якої вони стояли — дві крихітні людські істоти посеред білої пустелі. Видовище приголомшило поліціянта, загострило всі його відчуття. Йому вчувалося у цій неосяжній пустці легеньке шемрання снігів, таємниче, інтимне потріскування кристаликів на морозі.

Він скинув поглядом на свою юну супутницю. Дівчина стояла, випроставшись, розправивши плечі, і дихала на повні груди, немов пила й не могла напитися холодним і чистим повітрям. Гори вочевидь повернули їй добрий гумор. Поліціянт подумав, що ця жінка може бути щасливою тільки серед цих муарових полисків і розрідженої атмосфери. Вона видавалася йому неземним створінням, гірською німфою… Комісар указав на розколину й запитав:

— То чому саме ця ущелина, а не котрась інша?

— Бо лише ця достатньо глибока, щоб дістатися до тих верств льоду, які вас цікавлять. Вона сягає ста метрів у глибину.

Ньєман підійшов ближче.

— Ста метрів? Але ж нам потрібно опуститися лише на кілька метрів, щоб дістатися тих шарів, які відповідають шістдесятим рокам! Я порахував: по двадцять сантиметрів щороку, отримаємо…

Фанні всміхнулася.

— Це лише в теорії. До цього льодовика вона не придається. Пласти льоду лягають у цій западині навскіс. Іншими словами, вони давлять один на одного, поширюючись і видовжуючись. Таким чином насправді кожному року в цьому проваллі відповідає приблизно метровий прошарок. Доведеться вам перераховувати, пане поліціянте. Щоб повернутися на тридцять п’ять років назад, нам доведеться спуститися…

— …на глибину понад тридцять п’ять метрів?

Дівчина кивнула. Десь поруч, у голубуватій ущелині, тихо дзюрчала, наче підсміювалася над чимось, вода. Фанні вказала на провалля, що зяяло за її спиною.

— Є ще одна причина, чому я вибрала саме цю розколину. Остання зупинка канатної дороги — лише за вісімсот метрів звідси. Якщо ви маєте рацію і вбивця справді затягнув свою жертву в ущелину, то з великою ймовірністю це сталося тут. Сюди найлегше дістатися пішки від витягу.

Фанні присіла й розкрила свій рюкзак. Діставши звідти дві пари альпіністських кішок із вальцьованої сталі, вона кинула одну Ньєманові.

— Надівайте на своє взуття.

Ньєман послухався. Він припасував залізні зубці до підошов своїх черевиків і застібнув неопренові ремені, немов уставив ногу в стремено. А ще він пригадав, як у дитинстві надівав роликові ковзани.

Фанні тим часом дістала з рюкзака гвинтовані порожнисті стрижні з довгастими вушками на кінці. «Льодобури[41]», — лаконічно пояснила вона. Дихання її вихоплювалося з рота блискучою хмаринкою пари. Далі дівчина видобула нікелевий льодоруб зі знімними елементами й потовщеним руків’ям і альпіністську каску, яку простягнула Ньєманові. Поліціянт із цікавістю оглядав усе це приладдя, яке видавалося йому неймовірно складним і водночас цілком простим і зрозумілим. Усе виготовлене було з новітніх, невідомих йому матеріалів і, наче льодяники, розфарбоване яскравими кольорами.

— Підійдіть до мене!

Фанні закріпила на його поясі й стегнах обв’язку з м’якою підкладкою — хаотичну плутанину ременів і застібок. Утім, дівчина дала собі з нею раду за кілька секунд. Вона відступила на кілька кроків і глянула на комісара, немов стилістка на свою модель.

— Ви неперевершений, — усміхнулася вона.

Після цього вона дістала якусь хитромудру лампу, обладнану перехресними ремінцями, електросистемою і пальником посеред рефлектора. Ньєман устиг побачити в ньому, наче в дзеркалі, своє відображення: у балаклаві й шоломі, перев’язаний ременями, зі сталевими кігтями на ногах, він скидався на якусь футуристичну снігову людину. Фанні приладнала лампу до каски комісарові й перекинула йому за спину шланг від бачка, уже прикріпленого на поясі.

— Це ацетиленова лампа, — пояснила вона. — Працює на карбіді. Покажу вам як, коли настане час.

Піднявши очі, дівчина глянула на Ньємана й додала серйозним тоном:

— Льодовик — це зовсім інший світ, комісаре. Забудьте про всі свої рефлекси, навички, способи мислення. Не довіряйте нічому: ні блиску льоду, ні його гаданій міцності, ні рельєфу. — Вона вказала на провалля, припасовуючи тим часом свою обв’язку. — Там, у цих крижаних надрах, вам усе здаватиметься надзвичайним і неймовірним, але все це — пастка. Ви не знаєте цього льоду. Він злежаний, спресований, міцніший за бетон, але подекуди під тоненькою, кілька міліметрів завтовшки, кіркою може ховатися безодня. Тому мусите виконувати все, що я вам буду казати.

Фанні замовкла, щоб надати своїм словам більшої ваги. Конденсовані краплинки вологи в повітрі створювали довкола її обличчя дивовижний ореол. Дівчина стягнула волосся у вузол і наділа балаклаву.

— Ми почнемо наш спуск до цієї западини тут, — пояснювала вона далі. — Тут є виступи, тож буде неважко. Я піду першою і буду вкручувати льодобури. Із отворів може вихоплюватися ув’язнений в товщі льоду газ і спричиняти величезні, кілька десятків метрів завдожки, тріщини, які можуть піти що вертикально, що горизонтально. Тому тримайтеся далі від стінки. Усе це супроводжуватиметься гуркотом. Сам собою він не страшний, але може спричинити падіння сталактитів, величезних бурульок. Тож візьміть очі в руки, комісаре. Будьте обережним і нічого без потреби не торкайтеся.

Ньєман уважно слухав настанови молодої альпіністки. Уперше в своєму житті він підкорявся наказам якогось кучерявого дівчиська. Схоже, Фанні відчула, що зачепила комісарів гонор, однак далі говорила веселим і воднораз владним тоном:

— Там ми втратимо відчуття часу й відстані. Наш єдиний орієнтир — це мотузка. У мене є кілька звоїв, кожен по сто метрів, і лише я буду відмірювати відстань, яку ми долатимемо. Ви просуватиметеся за мною і слухатиметеся моїх наказів. Жодної особистої ініціативи. Жодних зайвих рухів. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — зітхнув Ньєман. — Це все?

— Ні, не все. — Фанні глянула на небо, засноване хмарами. — Я погодилася на цей похід лише тому, що погода похмура. Якщо визирне сонце, нам доведеться негайно повертатися нагору.

— Чому?

— Бо на сонці лід тане. На нас зверху по стінах ринуть потоки крижаної води, температура якої буде не вища за два градуси. Ми ж у цей час будемо розігріті від фізичних зусиль. Як наслідок — термічний шок, який може спричинити серцевий напад. Навіть якщо ми виживемо після цього, переохолодження однаково доконає нас скоро. Кінцівки заніміють, рухи стануть млявими… Не буду багато розводитися. Досить сказати, що за кілька хвилин ми з вами задубіємо й перетворимося на статуї, що теліпаються на мотузці. Тому, хай що б не сталося, на що б ми там не натрапили, за першої ознаки вияснення на небі ми підіймаємося нагору.

Ньєман замислився над словами Фанні.

— Отже, убивці також потрібна була похмура погода, щоб спуститися в ущелину?

— Так. Або ж він міг це зробити вночі.

Комісар пригадав: коли він розпитував на метеостанції про опади, йому сказали, що в суботу над усім регіоном цілий день було сонячно. Якщо вбивця справді спускався зі своєю жертвою до льодової розпадини, то мусив чекати на ніч. Навіщо все так ускладнювати? І навіщо потім вертатися з тілом у долину?

Незвиклий до альпіністських кішок, Ньєман незграбно наблизився до краю ущелини й наважився поглянути вниз: провалля не було аж надто паморочливе. На глибині п’яти метрів стіни його робились опуклими, ледве не стуляючись, а далі прірва видавалася скоріше вузьким ровом, схожим на щілину між стулками гігантської мушлі.

Фанні підійшла до нього і, вішаючи собі на пояс велику кількість карабінів і льодобурів, пояснила:

— Потік води потрапляє в ущелину й за кілька метрів нижче розширює її. Саме тому далі, після цього першого розлому, провалля набагато більше. Унизу вода стікає по стінах і вимиває їх. Нам потрібно промкнутися досередини між цими двома виступами.

Ньєман споглядав на крижані лещата, що немов знехотя розтулялися над прірвою.

— Якби ми спустилися нижче, у глиб льодовика, то дісталися б до замерзлої води з минулих століть?

— Звісно. В арктичному поясі таким способом можна спуститися до прадавніх епох. На глибині кількох тисяч метрів збереглася вода того потопу, від якого рятувався Ной у своєму ковчезі. І навіть повітря, яким він дихав.

— Повітря?

— Так. Бульбашки кисню, ув’язнені в кризі.

Ньєман не міг отямитися з подиву. Фанні завдала рюкзак собі на спину, опустилася навколішки біля краю ущелини, вкрутила перший льодобур і зачепила карабін, крізь який протягнула мотузку. Глянувши ще раз на похмуре небо, вона з пустотливим виразом на обличчі виголосила:

— Ласкаво просимо, комісаре, до машини часу!

24

Вони почали спускатися.

Ньєман висів на мотузці, що ковзала крізь самофіксувальний затискач. Щоб спуститися, поліціянтові треба було лише натиснути на ручку, яка відразу ж м’яко попускала мотузку. Ледве він послаблював натиск, затискач знову блокував рух і комісар, наче в люльці, зависав у своїй обв’язці над порожнечею.

Ньєман зосереджено виконував ці прості дії, слухаючись наказів Фанні, яка за кілька метрів нижче повідомляла йому, коли опускатися. Діставшись до чергового вкрученого льодобура, поліціянт міняв мотузку, спершу ретельно закріплюючи короткий запобіжний строп, приєднаний до його обв’язки. Обплутаний усіма цими пристосуваннями, Ньєман подумав, що зараз він, либонь, скидається на восьминога, мацаки якого подзенькують, наче брязкальця на різдвяних санях.

Під час спуску комісар не бачив своєї супутниці, яка перебувала під ним, проте інстинктивно довірився її досвіду. Ковзаючи по льодовій стіні, він чув, як за кілька метрів нижче працює Фанні. Він не думав ні про що, зосередившись на суміші доти невідомих йому яскравих відчуттів. Холодний подих крижаної стіни. Тиск обв’язки, що підтримує тіло над порожнечею. Краса льоду, який зблискує темною синявою, наче шматочок нічного небозводу.

Невдовзі денне світло полишило їх. Вони просмикнулися між двома опуклими виступами й опинилися в самому серці ущелини. Ньєманові здавалося, ніби він потрапив до кристалічного черева якогось велетенського чудовиська. У цьому льодовому дзвоні, вилитому з рідкої вологи, усі відчуття його загострювалися, посилювались. Комісар нишком милувався темними блискучими стінами, що вигравали різкими вилясками світла. Кожен звук, спричинений рухами Фанні та Ньємана, відлунював у темряві цієї печери.

Нарешті Фанні стала на майже горизонтальному виступі, який на кшталт галереї йшов уздовж усієї стіни. По якійсь хвилі Ньєман також дістався до цього природного карниза. Стіни ущелини в цьому місці знову звужувалися до кількох метрів.

— Підійдіть до мене! — звеліла дівчина.

Поліціянт підійшов. Фанні натиснула щось на його касці — неначе клацнула запальничкою — і враз довкруги розлилося яскраве світло. У рефлекторі лампи, закріпленої на касці дівчини, поліціянт знову вловив своє відображення. Утім, особливо виразно він побачив ацетиленовий пломінь, що, заломлюючись у ввігнутій поверхні відбивача, давав таке потужне світло. Фанні намацала вмикач власної лампи, запалила її й тихо сказала:

— Якщо ваш убивця навідувався до цієї ущелини, то все мусило відбутися тут.

Ньєман, не розуміючи, поглянув на неї. Пасмо жовтуватого світла, падаючи горизонтально на обличчя дівчини, спотворювало його, перемінюючи на маску з різких і тривожних тіней.

— Ми саме на потрібній глибині, — сказала вона, показуючи на гладеньку поверхню стіни. — Тридцять метрів від поверхні. Тут лежать кристалізовані сніги шістдесятих років і далі…

Фанні знову дістала звій мотузки і взялася вганяти у стінку льодобур. Стукнувши кілька разів по ньому молотком, вона зачепила карабін за вушко та вкрутила гвинтований стрижень у кригу, наче штопор у корок. Сила дівчини приголомшила Ньємана. Він дивився на льодяні ошурки, що вилітали з порожнистого гвинта крізь боковий отвір, і думав про те, що йому відомо небагато таких дужих чоловіків.

Вони рушили далі у зв’язці, однак цього разу по горизонталі. Прив’язані одне до одного, вони йшли іскристим карнизом над безоднею. На протилежній стіні відзеркалювалися їхні невиразні постаті. Щодвадцять метрів дівчина членувала мотузку, іншими словами, вкручувала у стіну черговий льодобур, чіпляла карабін і протягувала мотузку крізь нього, починаючи новий відрізок. Ці дії Фанні повторювала кілька разів, і в такий спосіб вони подолали сто метрів.

— Далі? — запитала дівчина.

Поліціянт поглянув на неї. Обличчя її, що в різкому світлі лампи зробилося жорсткішим, набрало якогось зловорожого виразу. Комісар кивнув, указуючи на льодовий коридор, кінець якого губився в нескінченності відблисків. Фанні дістала черговий звій мотузки й повторила все знову: льодобур, мотузка, двадцять метрів. І знову: льодобур, мотузка, двадцять метрів…

Так вони подолали чотириста метрів, однак не помітили жодного сліду, жодного знаку, який вказував би, що вбивця побував тут. По якомусь часі Ньєманові стало здаватися, ніби стіни коливаються перед його очима. Йому чулися якісь дивні дзюркотливі звуки, схожі на чиєсь притлумлене глузливе хихотіння. Усе зробилося сяйливим, лунким, непевним. Цікаво, чи існує льодова хвороба? Поліціянт скинув поглядом на Фанні. Дівчина поралася з новим звоєм мотузки й, схоже, нічого незвичайного не помітила.

Незрозумілий страх дедалі міцніше стискав комісара. Може, він марить? Може, змучені мозок і тіло, не витримавши напруги, зраджують його? Ньємана взяв дрож. Холод хвилями накочувався на нього, пробираючи аж до кісток. Руки вхопилися за останній вкручений льодобур. Ноги відмовлялися слухатися. На очі накотилися сльози. Він спробував підійти ближче до Фанні, ураз відчувши, що зараз упаде, що ноги йому підломлюються. Марення посилювалося: синяві стіни гойдалися дедалі сильніше у світлі лампи, а дрібне хихотіння вилясками йшло ущелиною. Зараз він упаде. Полетить у безодню. У власне божевілля. Задихаючись, він ледве здолав прохрипіти:

— Фанні…

Дівчина обернулася, і Ньєман ураз усвідомив, що йому не примарилося.

На обличчя альпіністки більше не лягали тіні від лампи. Тепер його заливало інше світло, таке яскраве, що неможливо було збагнути його джерело. До Фанні повернулася її промениста і владна краса. Ньєман роззирнувся довкола. Льодова стіна тепер палахкотіла міріадами іскор, а по ній химерними доріжками стікали струмочки води.

Ні, Ньєман не марив! Навпаки: він помітив те, на що Фанні, надто зайнята страховкою, не звернула уваги. Сонце! Там, назовні, хмари вочевидь розійшлися й визирнуло сонце. Звідти це розсіяне світло, що просякало в ущелину. Звідти ці безупинні відблиски й дзюркіт, схожий на зловісне хихотіння.

Температура підіймалася. Лід починав танути.

— Дідько, — видихнула Фанні, яка щойно все зрозуміла.

Вона глянула на найближчий льодобур. Його різь визирала зблискуючи зі стіни, що танула, немов точила довгі сльози. Ще трохи — і вони обоє зірвуться, полетять на дно прірви.

— Назад! — скрикнула дівчина.

Ньєман ступив крок назад, намагаючись посунутися ліворуч, але нога його зісковзнула з виступу. Комісар здригнувся й шарпнув за мотузку, прагнучи відновити рівновагу. Майже одночасно почувся тріск, із яким льодобур вирвався зі стіни, скрегіт Ньєманових кішок по кризі й різкий удар, коли Фанні останньої миті схопила поліціянта за комір куртки. Дівчина притиснула його до стінки.

Крижана вода пекла йому обличчя. Фанні прошепотіла йому у вухо:

— Не ворушіться.

Ньєман завмер, зіщулившись на виступі й тяжко дихаючи. Фанні перелізла через нього. Комісар відчув її дихання, запах її поту, легкий дотик її кучерів. Вона знову прикріпила його до страховки і з неймовірною швидкістю вкрутила два додаткових льодобури.

Поки вона це робила, дзюркіт води перетворився на ревіння, а струмені води злилися в один суцільний водоспад і з гуркотом ринули по стінах. Цілі брили відколювалися від льодовика й падали вниз, розбиваючись на карнизі. Ньєман заплющив очі. Він відчув, що непритомніє, зісковзує в небуття посеред цієї дзеркальної галереї, у якій щезало все — кути, відстань, перспектива.

До реальності його повернув крик Фанні.

Він обернувся ліворуч і побачив, що дівчина, тримаючись за мотузку, намагається відштовхнутися від стіни. Надлюдським зусиллям Ньєман підвівся й рушив до неї під потоками води, що спадали донизу зі страшенною силою. Учепившись міцно в мотузку, поліціянт завис на ній, наче повішеник, і перебрався через справжню прямовисну річку. Навіщо ж Фанні відштовхується, коли безодня ось-ось їх поглине? Дівчина показала пальцем на льодову стіну:

— Он, — видихнула вона. — Он він.

Ньєман глянув у напрямку, в якому вказувала альпіністка, і не повірив своїм очам.

На блискучій поверхні стіни, наче на дзеркалі з текучої води, зненацька проступив силует тіла, ув’язненого в кризі. Тіла в позі ембріона. Із ротом, роззявленим у німому крику. Вода, невпинно спливаючи по стіні, розмивала й викривлювала це видиво трупа з посинілою й потятою ранами шкірою.

Однак, хоч який він був ошелешений, хоч як йому дошкуляв холод, що загрожував убити їх обох, Ньєман одразу збагнув, що бачить лише відображення дійсності. Ставши якомога певніше на виступі, він, окресливши півколо, обернувся до протилежної стіни.

— Ні, — тихо промовив поліціянт. — Он він.

Ньєман стояв і не міг відірвати очей від справжнього, вмерзлого в протилежну стіну трупа, чиї криваві обриси плуталися зі своїм відображенням.

25

Ньєман поклав течку на стіл і звернувся до капітана Барна:

— Чому ви так упевнені, що нова жертва — це саме цей чоловік?

Жандарм, що стояв перед ним, розвів руками з виразом, наче пояснював очевидне.

— До нас саме прийшла його мати. Каже, її син зник сьогодні вночі…

Ньєман знову перебував у приміщенні жандармерії, на другому поверсі. Він тільки-тільки почав відігріватися, натягнувши на себе грубий шерстяний светр із високим коміром. Минула година відтоді, як Фанні вдалося витягнути їх обох із ущелини майже неушкодженими. Їм пощастило: гелікоптер, що повернувся по них, пролітав над розколиною саме тої миті, коли вони дісталися назовні.

Тепер, щоб видобути труп із його льодової могили, там працювали команди гірських рятувальників, а комісар із Фанні Феррейрою повернулися до міста, де відбули обов’язковий у таких випадках лікарський огляд.

У жандармерії Барн відразу ж повідомив йому про нового зниклого, який міг виявитися тим трупом, що його знайшов Ньєман, — Філіпп Серті, двадцять шість років, неодружений, працював санітаром у Ґернонській лікарні. Посьорбуючи гарячу каву, комісар повторив своє запитання:

— Як ви можете бути певним, що йдеться саме про цю людину, доки ми не встановили особу загиблого?

Барн пошукав щось у картонній течці й пробурмотів:

— Ну… через подібність.

— Яку подібність?

Капітан поклав перед Ньєманом світлину молодого чоловіка з худорлявим обличчям і коротким волоссям. На губах блукала нервова усмішка, а погляд темних очей був позначений якоюсь м’якістю. Обличчя здавалося юним, ледве не дитячим, але водночас на ньому помітний був неспокій. Комісар збагнув, що мав на увазі Барн: цей чоловік був схожий на першу жертву, Ремі Кайюа. Той самий вік. Ті самі загострені риси. Та сама коротка стрижка. Обоє — молоді чоловіки, вродливі й худорляві, вираз обличчя обох виказує внутрішню тривогу.

— Це серійник, комісаре.

Ньєман сьорбнув ще кави й відчув, як його досі заледеніле горло мало не тріснуло від контакту з пекучою рідиною. Він підвів очі.

— Що?

Барн переступав з ноги на ногу. Чути було, як риплять його черевики, наче палуба корабля.

— У мене не так багато досвіду, як у вас, певна річ, але… Словом, якщо ця друга жертва виявиться Філіппом Серті, то очевидно, що йдеться про серійника. Серійного вбивцю, тобто. Який вибирає своїх жертв за зовнішністю. Мабуть… мабуть, їхні обличчя пов’язані в нього з якоюсь травмою і…

Капітан урвався на півслові, помітивши, як люто дивиться на нього Ньєман. Комісар підкреслено всміхнувся, намагаючись пом’якшити свою нестриманість.

— Капітане, не варто снувати якісь домисли тільки на основі подібності. Тим паче поки ми остаточно не встановили особу жертви.

— Я… Ви маєте рацію, комісаре.

Жандарм нервово перекладав папери у своїй течці, яка містила, здавалося, все життя цілого міста. Вигляд у Барна був збентежений і водночас роздратований. Ньєман запросто міг прочитати його думки: у капітановій голові яскравими літерами блимало: «серійний убивця в Ґерноні». Це для жандарма буде неабиякий удар, від якого він не оклигає аж до виходу у відставку, а може, — й довше.

— Що там рятувальники? — запитав комісар.

— Незабаром дістануть тіло. Там… Словом, воно преміцно вмерзло в кригу. Хлопці кажуть, що чоловіка затягнули туди минулої ночі. Лід міг так затверднути лише за дуже низької температури.

— Коли можна сподіватися на тіло?

— На жаль, годину щонайменше ще доведеться почекати, комісаре.

Ньєман підвівся й відчинив вікно. У приміщення війнуло холодом.

Була шоста вечора.

На місто спадала ніч. Густа сутінь поволі поглинала шиферні дахи й дерев’яні фронтони будинків. Річка звивалася поміж тінями, немов змія між двома каменями.

Комісар, дарма що був у теплому светрі, здригнувся від холоду. Життя в провінції було вочевидь не для нього. А надто в такій провінції: замкнутій у міжгір’ї, відданій на поталу зливам і морозу, чи то затопленій чорною багнюкою талого снігу, чи то скутій дзвінкою кригою. Цілий світ, похмурий, прихований, ворожий, що закам’янів у своїй німотності, наче кісточка замороженого плоду.

— Що ми маємо після дванадцяти годин розслідування? — запитав він, обертаючись до Барна.

— Анічогісінько. Усі наші перевірки нічого не дали. Не знайдено жодного волоцюги, жодного нещодавно звільненого злочинця, який міг би бути цим убивцею. Опитування в готелях, на автобусних і залізничних станціях також не дало жодного результату. Ані блок-пости на дорогах.

— А бібліотека?

— Що бібліотека?

Тепер, коли з’явився другий труп, «книжковий» слід видавався вже не таким важливим, але комісар хотів пропрацювати кожну версію до кінця. Він пояснив:

— Криміналісти переглядають книжки, які найчастіше брали студенти.

Капітан знизав плечима.

— Он воно що… То не наша парафія. Вам треба питати про це в Жуано…

— А де він?

— Жодної гадки.

Ньєман відразу ж спробував подзвонити юному лейтенантові на мобільний, але відповіді не було. Телефон був вимкнений. Комісар роздратовано лайнувся й запитав:

— А Вермон?

— Досі на горі, зі своєю бригадою. Вони обшукують гірські пристановища й схили. Ще ретельніше, ніж раніше…

Ньєман зітхнув.

— Попросіть у Ґренобля підкріплення. Мені потрібно ще п’ятдесят людей. Це щонайменше. Треба обшукати Валлернський льодовик і канатну дорогу, що веде туди. Я хочу, щоб усю гору прочесали аж до верхівки.

— Я візьму це на себе.

— Скільки у нас блок-постів?

— Вісім. Один на автостраді біля ПСП[42]. Два на національних дорогах. П’ять на департаментських. Ґернон під нашим щонайпильнішим наглядом, комісаре. Але, як я вам уже казав…

Комісар поглянув Барнові просто в очі.

— Капітане, наразі ми можем напевне стверджувати тільки одне: убивця — досвідчений альпініст. Допитайте в Ґерноні та околицях усіх, хто здатен подолати цей льодовик.

— Це буде непросто. Альпінізм тут — улюблений вид спорту…

— Я кажу про фахівця, Барне. Людину, здатну спуститися на тридцять метрів у льодову розколину й затягнути туди труп. Я вже просив Жуано взятися за це. Знайдіть його і з’ясуйте, що він дізнався.

Барн схилив голову на знак згоди.

— Гаразд, комісаре. Але повторюю: ми всі тут — горяни. У кожному селі, у кожній хатині, на кожному узгір’ї ви знайдете досвідчених альпіністів. Це наша традиція. Дехто з місцевих досі добуває гірський кришталь, дехто випасає худобу… Але всі кохаються в підкоренні вершин. По правді сказати, ці традиції відмирають лише в самому Ґерноні, у студмістечку.

— До чого ви хилите?

— Я лише хочу сказати, що нам доведеться розширити зону розшуків. На сусідні села. А це забере в нас багато днів.

— Попросіть тоді більше людей. Влаштуйте штаб у кожному селищі. Перевірте кожного мешканця: що він робить у вільний час, яке в нього є спорядження, як далеко він ходить у гори. Заради Бога, знайдіть мені підозрюваних!

Комісар відчинив двері й промовив наостанок:

— І пришліть до мене матір.

— Чию матір?

— Філіппа Серті. Я хочу з нею поговорити.

26

Ньєман спустився на перший поверх. Тутешня жандармерія схожа була на будь-яке інше відділення поліції у Франції та й, мабуть, у цілому світі. Крізь скляні перегородки Ньєман бачив металеві картотечні шафи, розпаровані пластикові столи, брудний, із пропалинами від цигарок, лінолеум. Комісарові подобалися такі монохромні, забризкані неоновим світлом комірки. Адже вони нагадували про справжню природу його професії — роботу зовні, на вулицях. Ці понурі приміщення були лише передпокоєм поліційного життя, прихованим від чужих очей тайником, із якого час від часу, завиваючи сиренами, вихоплювалися машини з проблисковими маячками.

Аж тут він помітив її. Вона сиділа в коридорі, одягнена в темно-синій жандармський светр і закутана в поларову[43] ковдру. Комісар стенувся: на якусь мить він знову був в’язнем льодовика, поруч із нею, знову відчував на потилиці її гаряче дихання. Він поправив окуляри, чи то нервуюючи, чи то причепурюючись.

— Чому ви не йдете додому?

Фанні Феррейра звела на нього свої світлі очі.

— Мені ще треба підписати свідчення. Це вже перетворюється на звичку. Коли будете шукати третій, на мене не розраховуйте.

— Третій?

— Третій труп.

— Ви гадаєте, що вбивства триватимуть?

— А ви так не гадаєте?

Дівчина, мабуть, помітила, як болісно скривилося Ньєманове обличчя. Вона зітхнула:

— Пробачте. Іронія допомагає мені опанувати себе.

Промовивши це, вона поплескала по лавці, немов запрошуючи дитину сісти поруч. Ньєман так і зробив. Утягнувши голову в плечі, зчепивши пальці, він злегка постукував підборами.

— Я хочу вам подякувати, — крізь зуби пробурмотів він. — Якби не ви там, у льодовику…

— Я виконувала свій обов’язок провідника.

— Це правда. Ви не лише врятували мені життя, а й привели саме туди, куди я прагнув потрапити…

Фанні спохмурніла. Коридором сновигали жандарми. Скрипіли шкіряні черевики, шурхотіли непромокальні плащі.

— Де ви зараз? — запитала дівчина. — Я маю на увазі, що вам уже вдалося дізнатися? Звідки ця жахлива жорстокість? Чому вбивця діє так… ненормально?

Ньєман спробував усміхнутися, але це йому не дуже вдалося.

— Ми не просунулись ані на крок. Я знаю лише те, що мені підказує чуття.

— Тобто?

— Чуття підказує мені, що це серійні вбивства. Але серійні не в звичному розумінні цього слова. Цей не той убивця, який діє випадково, керуючись лише своїми нав’язливими думками. Ці вбивства мають мотив. Чітко визначений, глибокий і раціональний.

— Що ж це за мотив?

Поліціянт глянув на Фанні. На її обличчі, немов зграйки пташок, мерехтіли тіні від вартових, що проходили повз них.

— Я не знаю. Поки не знаю.

Запала мовчанка. Фанні запалила цигарку й несподівано запитала:

— Скільки років ви вже працюєте в поліції?

— Близько двадцяти.

— Чому ви обрали цей фах? Щоб арештовувати поганих людей?

Ньєман усміхнувся, цього разу цілком щиро. Краєм ока він помітив, що повернулася чергова група поліціянтів у плащах, на яких зблискували краплини дощу. Із самого виразу облич комісар уже знав, що нічого нового не виявили. Він знову обернувся до Фанні, що затягувалася цигаркою.

— Знаєте, цей тип мотивації дуже швидко втрачається по дорозі. До того ж справедливість і всі порожні розмови, пов’язані з нею, мене ніколи не цікавили.

— Тоді чому ж? Прагнення наживи? Надійна посада?

— Дивні у вас думки, — вражено відказав Ньєман. — Ні, я думаю, що обрав цей фах заради відчуттів.

— Яких відчуттів? Тих, що їх ми з вами зазнали сьогодні?

— Зокрема й тих.

— Я зрозуміла. — Вона кивнула з іронічним виразом, видихаючи хмаринку білого диму. — Ви «екстремал», людина, яка відчуває цінність свого життя, лише щодня ризикуючи ним…

— А чом би й ні?

Фанні змінила позу, подібно до Ньємана втягнувши голову в плечі й склавши руки як до молитви. Дівчина більше не сміялася. Мабуть, вона зрозуміла, що за цими загальними словами ховалося щось серйозніше і що Ньєман показав їй якусь частинку свого найпотаємнішого єства.

— А й справді, чом би й ні… — пробурмотіла вона з цигаркою в губах.

Поліціянт скоса, через дужку окулярів, глянув на руки дівчини. Обручки нема. Лише пластирі, рубці й потріскана шкіра. Немовби молода альпіністка побралася з самою природою, стихіями й гострими відчуттями.

— Ніхто не може зрозуміти слідця, — серйозним тоном промовив Ньєман. — Тим паче — судити його. Ми живемо в замкненому, жорстокому й непослідовному світі. Небезпечному світі з чітко визначеними кордонами. Ті, хто зовні, не можуть його збагнути. Ті, хто всередині, — безсторонньо оцінити. Таким є світ слідців. Замкнений сімома замками. Обнесений колючим дротом. Незбагненний для решти. І в цьому вся його суть. Певним є лише одне: нам нема чого навчитися від бюрократів, які не ризикують нічим і бояться навіть притиснути собі пальці автомобільними дверцятами.

Фанні вигнулася, запустила пальці у волосся й руками зачесала догори свої кучері. Ньєман подумав про коріння, змішане з землею. Коріння того паморочливого почуття, що називається «хтивість». Поліціянт затремтів. Він відчув, як шкіру його поколюють крижані голочки, а кров закипає від внутрішнього палу.

— Що ви будете робити далі? — стишеним голосом запитала дівчина. — Який ваш наступний крок?

— Шукати далі. І чекати.

— Чекати чого? — запитала вона, знову викличним тоном. — Наступної жертви?

Ньєман підвівся, не звертаючи уваги на її випад.

— Чекати, коли тіло спустять із гори. Убивця призначив нам зустріч. Він лишив на першому трупі вказівку, яка скерувала мене на льодовик. Я гадаю, що на другому теж має бути якийсь натяк, який приведе нас до третього… І так далі. Це щось на кшталт гри, у якій ми маємо програвати щоразу.

Фанні також підвелася й узяла свою куртку, що сохнула на краю лавки.

— Треба буде домовитися з вами про інтерв’ю.

— Про що це ви?

— Я головна редакторка університетської газети «Темпо».

Ньєман відчув, як під шкірою напнулися нерви.

— Тільки не кажіть, що ви…

— Не бійтеся, мені начхати на цю газету, і я не маю наміру вам шкодити. Але, зважаючи на те, як розгортаються події, скоро тут будуть усі національні медіа. Тоді ви матимете на своєму хвості журналістів куди чіпкіших, ніж я.

Комісар лише відмахнувся від такої перспективи.

— Де ви мешкаєте? — зненацька запитав він.

— У студмістечку.

— А де саме?

— На останньому поверсі головного корпусу. У мене там квартира, поруч із помешканнями інтернів.

— Там, де живуть Кайюа?

— Еге ж.

— Що ви думаєте про Софі Кайюа?

Обличчя Фанні прибрало захопленого виразу.

— Дивна жінка. Мовчазна. І збіса вродлива. Вони обоє були страшенно замкнуті. Не знаю навіть, як це сказати… Немовби їх поєднувала якась таємниця.

Ньєман кивнув.

— У мене точнісінько таке саме враження. І мотив цих убивств, можливо, ховається саме в цій таємниці. Якщо ви не заперечуєте, я зайду до вас трохи пізніше.

— Щоб підбити до мене клинці?

— Авжеж, — погодився комісар. — Тепер і поготів. Обіцяю вам ексклюзивну інформацію для вашої газетки.

— Кажу ж вам: мені на неї начхати. Мене не підкупити.

— Отож, до вечора, — кинув комісар через плече, відходячи.

27

Минула година, а тіло другої жертви досі не вивільнили з льодовика.

Ньєман не тямився від люті. Він щойно вислухав стислі свідчення матері Філіппа Серті, старої жінки, що говорила із сильним місцевим акцентом. Напередодні її син виїхав із дому, як зазвичай, близько дев’ятої години вечора на своїй машині — нещодавно придбаній уживаній «Ладі». Філіпп працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, зміна його починалася о десятій вечора. Мати занепокоїлася тільки вранці, коли побачила машину в гаражі, але не знайшла сина в його кімнаті. Це означало, що він повернувся, а потім пішов кудись знову. Але найдивніше було попереду: зателефонувавши до лікарні, пані Серті довідалася, що Філіпп тої ночі відпросився з роботи. Отже, він їздив деінде, потім повернувся, лишив машину й подався кудись пішки. Що це все могло значити? Жінка була в розпачі, вона повисла в Ньємана на руці, благаючи допомогти їй. Де її хлопчик? Куди він міг подітися? У нього ж не було дівчини, він нікуди не ходив і завжди ночував удома.

Комісар слухав усі ці деталі без особливого ентузіазму. І все ж, якщо трупом, ув’язненим у льодовику, справді був Серті, то ці свідчення давали змогу визначити ймовірний час злочину. Убивця напав на хлопця пізно вночі, убив його, вочевидь покалічивши, а тоді затягнув на Валлернський льодовик. Тіло так міцно вмерзло в кригу через ранковий мороз, що скував льодові стіни. Усе це, однак, було тільки припущенням.

Комісар провів жінку до чергового жандарма й попросив скласти детальний протокол її свідчень, а сам, прихопивши під пахву матеріали справи, вирушив до своєї штаб-квартири, тобто невеличкої аудиторії, виділеної йому.

Там комісар переодягнувся, убравшись в один зі своїх костюмів, а потім, сам-один у приміщенні, розклав на столі різноманітні документи, які мав до свого розпорядження. Насамперед він узявся за порівняльний аналіз Ремі Кайюа і Філіппа Серті, прагнучи відшукати зв’язок між першою та ймовірною другою жертвами.

Спільних ознак виявилося не так уже й багато. Обидва мали близько двадцяти п’яти років. Обидва були високі, худорляві, коротко стрижені, з правильними, однак неспокійними рисами обличчя. І той, і інший уже не мали батька: старший Серті помер два роки тому від раку печінки. Ремі Кайюа, крім того, мавши вісім років, утратив також і матір. І останнє, що вони мали спільного між собою: обидва молодики працювали там, де їхні батьки: Кайюа — у бібліотеці, Серті — у лікарні.

Відмінностей натомість було значно більше. Кайюа й Серті вчилися в різних школах, мешкали в різних районах і належали до різних суспільних прошарків. Ремі Кайюа походив із родини інтелігентів середнього класу й виховувався в університетському середовищі. Філіпп Серті, син затурканого лікарняного техпрацівника, йдучи за батьковим прикладом, улаштувався на роботу до лікарні, коли мав п’ятнадцять років. Він ледве вмів читати й писати і мешкав із матір’ю в убогій халупчині на околиці Ґернона.

Дні Ремі Кайюа минали серед книжок, ночі Філіппа Серті — серед лікарняних ліжок. У Серті, схоже, не було навіть жодного захоплення, окрім як тинятися пропахлими дезінфектантом коридорами та бавитися ввечері у відеоігри в пивниці навпроти лікарні. Кайюа звільнили від військової служби. Серті відслужив у піхотних військах. Перший був одружений, другий — ні. Перший захоплювався походами в гори, другий нікуди не виходив із дому. Перший був шизофренік і, схоже, небезпечний, другий, як стверджували всі, хто його знав, був «ласкавий, наче янгол».

Доводилося змиритися з очевидним: єдиною спільною рисою цих двох чоловіків була їхня зовнішність: гостре довгасте обличчя, коротке волосся й тонкий стан. Барн вочевидь таки мав рацію: убивця вибирав собі жертв, керуючись їхнім зовнішнім виглядом.

Ньєман на якусь хвилю припустив сексуальний мотив злочину: убивця міг бути прихований гомосексуаліст, якого вабив такий тип молодиків.

Комісар, одначе, не вірив у цю версію, та й судовий медик категорично відкинув таку можливість. У ранах і каліцтвах на першому трупі патологоанатом бачив холодну жорстокість, ретельність, яка не має нічого спільного із шаленством збочених бажань. До того ж на трупі не знайдено жодних слідів сексуального насилля.

Що ж тоді?

Може, безумство вбивці було іншої природи. Хай там як, а зовнішня подібність між двома жертвами й два вбивства за два дні підтверджували гіпотезу про серійного маніяка, що, охоплений шаленою нестямою, убиватиме далі й далі. На користь цього припущення свідчили ще кілька фактів: залишена на першому трупі вказівка, яка привела до другого, поза ембріона, виймання очей і це показне прагнення лишити тіла своїх жертв у диких місцях: в ущелині скелі, що нависає над річкою в першому випадку, прозорій в’язниці льодовика в другому…

І, попри це, Ньєман усе ж не схилявся до цієї версії.

Насамперед цьому суперечив увесь його багаторічний досвід поліціянта: хоча імпортовані зі Сполучених Штатів серійні вбивці заполонили сторінки книжок та екрани телевізорів, але в реальному житті ця жахлива тенденція не мала підтвердження у Франції. За двадцять років служби Ньєман мав справу з педофілами, що скоювали вбивство у мить надламу, з насильниками, що вбивали від надміру люті, садомазохістами, що зайшли задалеко у своїх жорстоких іграх, але ніколи йому не траплявся серійний убивця — у точному значенні цього слова, — який позбавляв би людей життя без жодного мотиву, не лишаючи жодних указівок. Такі злочини не притаманні Франції. Комісар не мав наміру аналізувати причини такого явища, утім факти були навіч: останніми французькими серійними маніяками були вихідці з міщанського класу, як-от Ландрю чи лікар Петьйо[44], які вбивали заради наживи або якогось жалюгідного спадку. Нічого спільного з кривавими чудовиськами, що заполонили Америку.

Ньєман знову взявся роздивлятися розкладені на парті світлини Філіппа Серті, потім Ремі Кайюа. Погляд його впав на знімки першого трупа, що визирали з картонної течки. Комісара пройняло пекучим жахом: скільки ж можна сидіти тут далі, склавши руки? Що як цієї самої миті, поки він роздивляється полароїдні світлини, хтось третій уже зазнає нелюдських тортур. Лезо знову розтинає очні м’язи, і руки в гумових рукавичках видирають очі.

Була сьома година вечора. Спадала ніч. Ньєман підвівся й вимкнув неонове освітлення аудиторії. Поліціянт вирішив ґрунтовно понишпорити в житті молодого санітара. Може, йому вдасться знайти щось. Якусь указівку. Якийсь знак.

Або ще одну спільну рису між цими двома жертвами.

28

Філіпп Серті та його мати мешкали в невеличкому будинку аж на краю міста, на порожній вулиці, недалеко від кварталу старих будівель, з яких пооблазив тиньк. Коричнева чотирисхила покрівля, брудний фасад, який колись був білим, пожовклі мереживні фіранки, що обрамляли темні вікна, схожі на рот, який розійшовся в щербатій посмішці. Ньєман знав, що пані Серті досі в жандармерії, детально викладає свої свідчення, і тому в будинку немає жодного світла. Утім, він вирішив не ризикувати й подзвонив у двері.

Ніхто йому не відповів.

Ньєман обійшов довкола халупки. Дув пронизливий крижаний вітер, передвісник зими. Ліворуч до дому притикав невеличкий гараж. Комісар зазирнув усередину й побачив заляпану багнюкою «Ладу» не першої молодості. Він пішов далі. За будинком розмістився «садок» — кілька квадратних метрів газону.

Поліціянт роззирнувся довкола: чи нема, бува, язикатих свідків? Не помітивши нікого, він піднявся на ґанок і оглянув замок. Звичайна дешевина. Комісар відімкнув двері без особливих труднощів, витер ноги об килимок і зайшов до будинку гаданої жертви вбивства.

Із передпокою він потрапив до тісної вітальні й запалив свій кишеньковий ліхтарик. У жмутку білого світла показався зеленавий палас із меншими килимками темного кольору на ньому, диван-ліжко під стіною, усуціль завішеною мисливськими рушницями, невдало підібрані меблі, невибагливий і потворний дріб’язок. Усе це навіювало думки про згірклий комфорт і заздрісну щоденщину.

Поліціянт натягнув латексні рукавички й обережно обшукав шухляди, однак не знайшов нічого, вартого уваги. Столове приладдя з накладного срібла, вишиті хустинки, особисті документи: податкові декларації, анкети з Фонду соціального захисту… Він побіжно передивився папери, потім швидко оглянув усе решту. Марно. Типова вітальня нічим не визначної родини.

Ньєман піднявся на горішній поверх.

Він легко знайшов кімнату Філіппа Серті. Постери з тваринами, стоси ілюстрованих журналів у скрині, телепрограми: від усього цього віяло інтелектуальним убозтвом, що межувало з розумовим недорозвитком. Ньєман узявся до щонайретельнішого обшуку. Він не знайшов нічого, окрім кількох дрібниць, що свідчили про цілковито нічне життя Серті. На поличках вишикувалися найрізноманітніші лампи й ліхтарики будь-якої потужності — немовби їхній власник прагнув відтворити освітлення, характерне для кожної з пір року. Ньєман відзначив також масивні, без жодної щілини, віконниці, що мали захистити хазяїна від денного світла або ж приховати його нічне життя. Поліціянт знайшов також маски, подібні до тих, якими користуються пасажири літаків, щоб спати при світлі. Або Серті мав проблеми зі сном, або він був вампіром.

Ньєман пошукав під ковдрами, простирадлами, матрацом. Провів рукою під килимом, обмацав шпалери. Нічого. І ані найменшого натяку на стосунки з жінками.

Поліціянт окинув оком кімнату матері, надовго там не затримуючись. Атмосфера цього будинку починала наганяти на нього безнадійну тугу. Він спустився й нашвидку оглянув кухню, ванну кімнату й підвал. Лише марна витрата часу.

Надворі далі завивав вітер, шибки у вікнах злегка деренчали.

Комісар вимкнув ліхтарик і несподівано відчув приємний дрож, немов задоволення від того, що проникнув крадькома до чиєїсь потайної схованки.

Ньєман задумався. Він не міг помилятися. Принаймні не так. Десь тут мусить бути якийсь знак, якась зачіпка, що-небудь. Що менше в нього було підстав, то більше він переконувався: він має рацію, що між Кайюа й Серті існує якийсь невідомий поки зв’язок.

Ураз комісарові дещо спало на думку.

У лікарняній роздягальні панувала свинцева сутінь. Упродовж стін виструнчилися хиткими й рипливими рядами шафки працівників. У приміщенні нікого не було. Ньєман безшелесно підійшов ближче й став читати імена на металевих табличках, аж доки не натрапив на шафку Філіппа Серті.

Він знову надів рукавички й узявся відмикати висячий замок. У голові зринули спогади про нічні рейди в масках, коли він працював у антитерористичному підрозділі. Ньєман не сумував за тими часами. Йому понад усе подобалося вдиратися до будинків у критичні нічні години, але самому, потайки, наче справжній злодій.

Кілька разів клацнуло, і двері шафки відчинилися: робочі халати, ласощі, старі журнали. І знову ліхтарики й протисонячні маски. Обережно, намагаючись не шуміти, Ньєман обмацав стінки шафки, переконавшись, що схованок там нема. Ні подвійного дна, ні подвійної стелі також не було.

Ньєман опустився навколішки й вилаявся. Вочевидь він пішов хибним слідом. Нічого він не дізнається з життя молодого санітара. До того ж комісар іще навіть не був певним, що заморожений труп, знайдений високо в горах, — це Філіпп Серті. Можливо, за кілька днів парубок з’явиться під ручку з ладною медсестричкою після першого в своєму житті загулу.

Комісар не міг не всміхнутися сам до себе через свою впертість. Він вирішив уже йти, доки його не застукали, коли помітив, що плитка лінолеуму під шафкою трохи відстає від підлоги. Він просунув руку, намацав клапоть штучного покриття й двома пальцями обережно підняв його. Рука відчула шорсткий цемент, а потім торкнулася якогось предмета, що легенько дзенькнув. Ньєман сягнув далі й затиснув предмет у кулаці. Коли він вийняв руку й розтиснув пальці, на долоні в нього лежав ключ на кілечку, що так старанно був захований під шафою.

Ньєман упізнав визубні, характерні для ключів від броньованих дверей.

Якщо у Серті була таємниця, то шукати її треба за тими дверима, які відмикає цей ключ.

У мерії Ньєманові вдалося останньої миті зловити працівника кадастрового відділу, що вже збирався додому. Чоловік ніяк не змінився на обличчі, коли почув прізвище «Серті». Отже, тут ще нічого не знали про те, що сталося, і про ймовірну особу другої жертви. Службовець, що вже вдягнув був пальто, неохоче взявся до пошуків документів, яких зажадав офіцер поліції.

Ньєман, терпляче чекаючи, учергове прокручував у голові припущення, яке привело його сюди, немовби хотів у такий спосіб збільшити шанси на успіх. Філіпп Серті заховав ключа від приміщення з броньованими дверима під шафкою в лікарняній роздягальні. Двері до будинку, де він мешкав, були прості, без жодного посилення. Цей ключ міг відмикати безліч дверей, шафок, комор, зокрема там само, у лікарні. Але тоді навіщо його ховати? Слідецьке чуття підказало Ньєманові прийти сюди, до кадастрового відділу, щоб перевірити, чи Філіпп Серті не володіє, бува, ще якимось будинком, хижкою, сараєм — будь-чим, де за захищеними дверима він міг би вести інше життя.

Службовець, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, виставив коробку зі зсохлого картону, на переді якої в невеличкій мідній рамці була етикетка з написом чорнилом: «Серті». Намагаючись опанувати хвилювання, Ньєман розкрив коробку й узявся перебирати офіційні документи, нотаріальні акти, земельні плани. Поліціянт ретельно переглянув папери, перевірив номери земельних ділянок і знайшов їх на докладеній до справи мапі району. Потім кілька разів прочитав адресу.

Усе виявилося напрочуд просто.

Філіпп Серті та його мати винаймали той дім, де мешкали, але хлопець володів ще одним будинком, який лишився йому у спадок від батька, Рене Серті.

29

Будинок насправді виявився складом, що стояв самотньо біля підніжжя гори Ґран-Доменон, оточений сухими ялицями. Облущені вицвілі стіни скидалися на шкіру ігуани та свідчили, що будівля пережила вже не одну зиму.

Ньєман обережно наблизився. Вікна із залізними ґратами, закладені мішками з цементом. Тяжкі ворота. Праворуч від них — масивні залізні двері. Усередині могли зберігатися дерев’яні колоди, металеві труби, мішки з будівельним матеріалом — усе, що завгодно. Однак склад цей належав мовчазному санітарові, якого, схоже, було вбито на високогірному льодовику.

Поліціянт спершу обійшов будівлю, а відтак знову став перед залізними дверима і всунув ключ у замкову щілину. Почулося легеньке клацання, потім скрегіт засовів, що виповзали зі своїх металевих гнізд.

Двері відчинилися, і Ньєман глибоко вдихнув, перш ніж зайти досередини. Синяве нічне світло мовби знехотя просякало крізь вузькі щілини між мішками, притуленими до залізних ґрат. Приміщення площею кілька сотень квадратних метрів було темне, занедбане, посмуговане перехресними тінями, що їх кидали металеві конструкції даху. Високі підпори здіймалися аж до верху.

Ньєман увімкнув ліхтарика й ступив уперед. Приміщення було цілковито порожнє. Точніше сказати, його спорожнили зовсім недавно. На підлозі валялося сміття, а в цементній пилюці видно було довгі сліди, наче хтось совав до дверей важкі меблі. Тут панувала дивна атмосфера, стояло відлуння панічної, хапливої втечі.

Комісар роззирнувся довкола, помацав стіни, понюхав повітря. Це справді було промислове приміщення, але тримали його у винятковій чистоті. Чути було запах антисептиків. А ще тхнуло якимись тваринами.

Ньєман рушив далі. Тепер він ступав по білястій, схожій на товчену крейду пилюці. Присівши навпочіпки, він помітив крихітні металеві частинки, схожі на рештки сітчастої дротяної огорожі або вентиляційного фільтра. Він поклав кілька зразків до пластикового пакетика, потім зібрав трохи білого порошку й понюхав його. Запах був слабкий, ніякий. Ньєман не впізнав його. Може, дріжджі. Може, тиньк. У будь-якому разі не наркотики.

Окрім цих знахідок, він виявив багато свідчень того, що на складі роками підтримували високу температуру. У розетки по чотирьох кутках приміщення вочевидь вмикалися електронагрівачі, після яких лишилися чорні плями на стінах.

Зрештою Ньєман дійшов до кількох суперечливих один одному висновків. Він подумав, що тут могли розводити якихось тварин, які потребували тепла. Водночас різкий лікарняний запах свідчив про те, що тут могла бути лабораторія для проведення певних дослідів у стерильних умовах. Комісар нічого не розумів, лише відчував глибокий страх. Ще більш неясний і ще сильніший, ніж усередині льодовика.

Тепер Ньєман знав напевне дві речі. По-перше, Філіпп Серті, цей непомітний хлопчина, провадив тут якусь таємничу діяльність. По-друге, незадовго до смерті він був змушений поспіхом очистити це приміщення.

Поліціянт підвівся й уважно оглянув стіни, освітлюючи їх ліхтариком. Може, десь тут були ніші чи схованки, у яких лишилося щось, забуте Серті? Комісар обмацав, обстукав стіни, дослухаючись до відзвуків, вишукуючи зміни в матеріалі. Стіни були втеплені скловатою і обклеєні крафт-папером. Знову ж таки — щоб краще зберігати тепло в приміщенні.

Ньєман обстежив у такий спосіб уже цілі дві стіни, аж раптом на висоті приблизно півтора метра намацав прямокутну западину, що вирізнялася на опуклій поверхні. Провівши по її краю вказівним пальцем, він зауважив, що це місце заклеєно. Комісар зірвав папір і побачив завіси. Підчепивши дверцята нігтями, він зрештою відчинив тайник. Полички. Пилюка. Цвіль.

На одній із поличок Ньєманова рука намацала якийсь плаский, укритий липкою плівкою предмет. Поліціянт дістав його: це був неличкий зошит на спіралі.

Ньємана мовби жаром обсипало. Він кинувся гортати зошит. Усі сторінки були списані дрібними, нерозбірливими цифрами. Але на одній зі сторінок, поверх цифр, комісар побачив напис великими похилими літерами, зроблений, як видавалося, кров’ю. Той, хто писав, так сильно натискав на перо, що в кількох місцях продер папір. Ньєман уявив собі людину, що, наче гейзер, клекоче шаленою люттю. Автор цих рядків наче не міг стримати себе, щоб не вихлюпнути своє безумство цими густо-червоними літерами. Ньєман прочитав:

МИ ГОСПОДАРІ, МИ РАБИ.

МИ ВСЮДИ, МИ НІДЕ.

МИ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИКИ.

МИ ВОЛОДАРІ БАГРЯНИХ РІК.

Поліціянт прихилився до стіни серед клаптів коричневого паперу й скловати. Він вимкнув ліхтарик, однак думки його осявало сліпуче світло. Він так і не знайшов зв’язку між Ремі Кайюа та Філіппом Серті. Він виявив дещо важливіше: непримітне життя молодого санітара було позначене якоюсь тінню, якоюсь таємницею. Що означали цифри й туманні записи в цьому нотатнику? І в які ігри бавився Серті в цьому своєму сховку?

Ньєман коротко підсумував результати свого розслідування, немов підгортаючи хмиз, що тільки-тільки розгорівся на крижаному вітрі. Ремі Кайюа страждав на гостру форму шизофренії, був схильним до насилля й — можливо — скоїв у минулому якесь злочинне діяння. Філіпп Серті ж мав у цьому моторошному приміщенні якісь темні справи, сліди яких він намагався знищити за кілька днів до смерті.

Комісар досі не мав жодного вагомого доказу, жодного певного підтвердження, однак він не сумнівався, що ні Кайюа, ні Серті не були такими чистими, як на те вказувало їхнє публічне життя.

Ані бібліотекар, ані санітар не були невинними жертвами.