Багряні ріки

54

У підземних архівах лікарні містився справжній паперовий океан. Цілі стоси напхом напханих, перев’язаних мотузками течок затопили найближчі стіни підвалу. Пачки паперів на підлозі захаращували майже весь прохід. Далі у світлі неонових ламп білястими мурами тяглися стелажі з документами й губилися десь у глибині примішення.

Ньєман переступив через купу паперу й заглибився до першого проходу між полицями. Гори течок із боків було огороджено сіткою, щоб запобігти їхньому обвалу. Пробираючись поміж стелажами, поліціянт не переставав думати про Фанні, про ту казкову годину, яку щойно пережив із нею. Він згадував обличчя дівчини, що усміхалося в півтемряві. Її подряпану руку, що вимкнула лампу. Доторки її смаглявої шкіри. Два маленькі голубі вогники, що світилися в темряві, — очі Фанні. Близькість тіл і легкість візерунків, рухи й шепотіння, одна мить і ціла вічність…

Скільки ж часу він провів у обіймах Фанні? Ньєман не зміг би відповісти на це запитання. Але він відчував, що на його губах, на всьому його збитому тілі лишився тривкий, наче татуйовання, слід, і це дивувало його самого. Фанні вдалося перевернути всю його істоту, виявивши в ньому давно втрачені таємниці, пробудивши давно забуті поривання. Чи ж можливо таке, що посеред цього жахіття, посеред цього кошмарного розслідування в ньому спалахнув солодкий вогонь кохання?

Ньєман повернувся до реальності. Він знав, де шукати потрібні йому документи, — архівіст, дарма що комісар розбудив його телефонним дзвінком посеред ночі, дав йому цілком точні вказівки. Ньєман ішов прямо, повернув, потім знову прямо. Нарешті він відшукав картонну коробку, сховану в комірчині з ґратованими дверцятами, на яких висів чималий замок. Ключ комісар узяв у лікарняного сторожа. Якщо ці старі документи справді «не мали жодного значення», навіщо ж тоді їх так ховати?

Ньєман зайшов до комірки й присів на пачку старих паперів, що валялися на підлозі. Він розкрив коробку, узяв звідти кілька карток і став читати. Імена. Дати. Звіти медсестер. На цих аркушах було зазначено прізвище кожної дитини, її вагу, зріст і групу крові. А також кількість пляшечок випитого молока і ще якісь медичні назви, мабуть, вітаміни або щось таке.

Комісар переглянув кожну картку — їх було кілька сотень за понад п’ятдесят років, — але жодне ім’я йому нічого не казало, жодна дата не запалила вогника розуміння.

Ньєман підвівся й вирішив порівняти картки з оригінальними медичними справами, які також зберігалися десь тут, в архіві. Пройшовши вздовж стелажів, він побачив їх і взяв із полички півсотні течок. Піт заливав йому очі. Комісар відчував тілом важкий теплий дух, що йшов від його поларової куртки. Він розклав течки на залізному столі так, щоб бачити прізвища на обкладинках, і взявся порівнювати перші сторінки медичних справ зі знайденими картками новонароджених.

Фальшивки.

Після короткого огляду стало зрозуміло, що сторінки в офіційних справах фальшовані. Етьєн Кайюа досить уміло наслідував почерк медсестер, але поруч зі справжніми картками підробка відразу ставала очевидною.

Яка ж була мета цього фальшування?

Поліціянт поклав один біля одного два аркуші — першу сторінку з офіційної справи і знайдену картку. Порівняв кожен стовпчик, кожен рядок, але нічого не виявив. Два однакові записи. Він порівняв дві інші картки. Також нічого. Сторінки були точними копіями. Ньєман зняв окуляри, протер їхні спітнілі скельця й узявся ще ретельніше переглядати наступну пару.

І цього разу він побачив.

Він побачив різницю — зовсім крихітну, але все ж РІЗНИЦЮ — між справжнім документом і підробним у кожній парі. Ньєман поки не знав, що це означає, але чуття підказувало йому, що він тільки-но знайшов один із ключів. Обличчя його горіло вогнем, і водночас крижаний холод раз по раз проймав комісара. Пересвідчившись, що ця різниця наявна в усіх інших документах, Ньєман поскладав їх — повні медичні справи й сторінки, що їх викрав Кайюа, — до коробки із сірого картону.

Поліціянт забрав свій набуток і покинув приміщення архіву.

Він поклав коробку до багажника своєї нової машини, — блакитного поліційного «Пежо», — а тоді повернувся до лікарні, цього разу до пологового відділення.

О шостій годині ранку тут, попри різке неонове освітлення, що відбивалося від підлоги, панували тиша й сон. Ньєман безцеремонно зайшов до відділення й зустрівся з медсестрами та акушерками, вбраними в білі халати, паперові бахіли й чепчики. Декотрі з жінок спробували зупинити Ньємана, який не мав на собі стерильного спецодягу, але поліційне посвідчення й неприступний вираз його обличчя відбили охоту до будь-яких заперечень.

Нарешті комісар натрапив на лікаря-акушера, що саме виходив, змучений до краю, з операційної. Ньєман коротко представився й поставив одне-єдине запитання, яке його цікавило:

— Лікарю, чи існує логічне пояснення того, що новонароджені різко змінюють вагу за першу ніч свого життя?

— Що ви маєте на увазі?

— Чи часто трапляється, що немовлята втрачають або набирають кількасот граммів у перші години після народження?

Лікар, позираючи на поліціянтову шапку-балаклаву й закороткий одяг, відповів:

— Іноді трапляється. Але якщо дитина втрачає надто багато ваги, її слід негайно обстежити, і то щонайретельніше. Тому що це може бути симптомом…

— А якщо набирає? Якщо дитина різко, за одну ніч, набирає вагу?

Акушер у паперовій шапочці спантеличено глянув на поліціянта.

— Такого не буває. Я не розумію, про що ви.

Ньєман усміхнувся.

— Дякую вам, лікарю.

Простуючи коридором, комісар на мить стулив очі. Крізь кров’янисту завісу повік він нарешті мигцем побачив, що спричинило вбивства в Ґерноні.

Приголомшливий обман багряних рік.

Ньєманові лишилося перевірити одну останню деталь.

В університетській бібліотеці.

55

— Геть! Гетьте звідси! Усі!

Бібліотечна зала була яскраво освітлена. Поліціянти попіднімали голови від книжок. Шестеро досі читали праці, тим чи тим способом пов’язані з поняттями зла й чистоти. Решта далі вивчали список студентів, які часто відвідували бібліотеку влітку або на початку осені. Усі вони скидалися на солдатів, яких кинули, забувши повідомити, що бойові дії перемістилися на інший фронт.

— Забирайтеся геть! — повторив Ньєман. — Тут більше немає чого розслідувати.

Поліціянти потай перезиралися. Певна річ, вони вже чули, що комісара Ньємана відсторонено від слідства. І вочевидь вони не розуміли, чому відомий слідець натягнув собі на голову якусь шкарпетку й навіщо йому мокра картонна коробка, яку він тримає під пахвою. Але ж чи можна не послухатися самого Ньємана, та ще й коли в нього такий погляд?

Поліціянти підвелися й стали натягати куртки.

Один із них, перетнувшись із комісаром біля виходу, тихим голосом звернувся до нього. Ньєман упізнав присадкуватого лейтенанта, якому доручив штудіювати дисертацію Ремі Кайюа.

— Я дочитав цей опус, комісаре. Хотів вам сказати… Може, це й нічого не значить, але висновки, які робить Кайюа, вражають. Пригадуєте, я казав про атлона, античну людину, яка поєднує в собі силу й розум, тіло й дух? Отже, Кайюа розробив такий собі… проект, покликаний повернути цю злуку. Проект украй дивний. Там не йдеться ні про нові навчальні програми в школах чи університетах, ні про перепідготування викладачів чи бозна-кого там ще. Кайюа пропонує інший спосіб…

— Генетичний.

— То ви теж заглядали в його писанину? Він же ненормальний! На його думку, розум — це біологічна дійсність, яка визначається генами. І щоб повернути ідеальну людину, атлона, треба ці гени поєднати з іншими, які відповідають за фізичну силу…

Його слова вирували в Ньємановій голові. Тепер комісар знав, у чому полягала таємниця «багряних рік», і йому не хотілося чути недолугі розмірковування простакуватого поліціянта. Цей жах мав лишитися невисловленим, захованим якомога далі. Витавруваним вогненними знаками в його душі.

— Облиш мене, хлопче, — буркнув він.

Але молодого лейтенанта не так легко було спинити:

— На останніх сторінках своєї дисертації Кайюа пише про штучний відбір новонароджених, про шлюби на основі певних раціональних міркувань, така собі тоталітарна система… Це якась маячня божевільного, комісаре! Знаєте, як у тих науково-фантастичних книжках шістдесятих років… Їй-богу, не закінчив би цей тип так, як закінчив, було б над чим пореготати.

— Згинь звідси!

Поліціянт здивовано глипнув на Ньємана, повагався трохи та зрештою вийшов.

Комісар перетнув простору, цілковито порожню читальну залу. Його знову била пропасниця, немов вогняне коріння облутало його тіло, а голова боліла так, наче до неї під’єднали два розжарені електроди. Нарешті він дістався до столу на центральному вивищенні: робочого столу Ремі Кайюа, головного бібліотекаря університету.

Ньєман пробіг пальцями по клавіатурі. Екран комп’ютера миттю засвітився. Аж тут поліціянт збагнув: потрібна йому інформація стосувалася періоду перед сімдесятими роками, а отже, в комп’ютері її не знайти.

Ньєман кинувся гарячково шукати в шухлядах столу список, який його цікавив.

Не список книг.

І не список студентів.

А лише список засклених кабінок, у яких протягом багатьох років сиділи тисячі студентів.

Хоч яким безглуздям це не здавалося, та саме в розміщенні читачів у цих кабінках, яке старанно організували батько й син Кайюа, Ньєман сподівався знайти підтвердження того, що з’ясував у лікарні.

Нарешті комісар відшукав список кабінок. Він розкрив коробку, яку приніс із собою, і знову розклав медичні справи новонароджених. Ньєман вирахував, коли ці немовлята мали б стати студентами й студентками, що проводитимуть вечори в університетській бібліотеці, а потім відшукав їхні імена в списку читацьких місць, який ретельно впорядкували обидва бібліотекарі.

Невдовзі він знайшов і план кабінок: у кожній комірці на ньому було зазначено прізвище студента чи студентки. Тяжко було уявити систему логічнішу, точнішу й зручнішу для того таємного задуму, існування якого підозрював Ньєман. Усі діти, чиї імена були в цих картках, років через двадцять ставали студентами й протягом багатьох днів, місяців і навіть років на вказівку бібліотекаря займали місце не просто в тій самій кабінці, а ще й навпроти тої самої особи протилежної статі.

Тепер Ньєман знав, що має рацію.

Він перевірив для певності ще кількох студентів, вибираючи імена навмання з інтервалом у десять років. Кожного разу виявлялося, що студент чи студентка під час своїх щоденних студій у бібліотеці Ґернонського університету завжди сиділи навпроти тої самої людини протилежної статі й однакового віку.

Комісар вимкнув комп’ютер, руки йому тремтіли. У широченній залі панувала важка тиша. Не встаючи з-за столу Кайюа, поліціянт увімкнув мобільний телефон і подзвонив до мерії Ґернона. Йому довелося добряче постаратися, щоб переконати нічного чергового негайно спуститися до архіву по книги реєстрації шлюбів, узятих у Ґерноні.

Нарешті чоловік погодився, і Ньєман через мобільник зміг перевірити те, що хотів. Він диктував сторожеві імена й прізвища, а той шукав їх у списку. Комісар прагнув з’ясувати, чи особи, яких він називав, брали шлюб одне з одним. У семи випадках з десяти його припущення справджувалося.

— Це у вас гра якась? — пробуркотів сторож.

Перевіривши десятки два пар, комісар вирішив, що досить, і завершив розмову.

Відтак зібрав усі документи й полишив бібліотеку.

Ньєман підбігцем перетнув кампус. Дорогою він несамохіть шукав очима вікна Фанні й не знаходив їх. На східцях перед одним із корпусів купка журналістів, схоже, чекала на когось. Усюди довкола — на газонах, перед входами до інших будинків — було видно поліціянтів у одностроях і жандармів.

Вибираючи з ким мати справу, — копами чи журналістами, — комісар віддав перевагу своїм колегам. Видобувши посвідчення, Ньєман минув кілька поліційних кордонів. Він не побачив жодного знайомого обличчя: вочевидь це були сили, надіслані на підмогу з Ґренобля.

Комісар зайшов до адміністративного корпусу й опинився в просторому, яскраво освітленому вестибюлі, де сновигали якісь люди, бліді й переважно похилого віку. Мабуть, професори, доктори, науковці — усі охоплені переполохом. Ньєман минув цю університетську братію, не дивлячись на них і не звертаючи уваги на їхні запитальні погляди.

Він піднявся на останній поверх і рушив просто до кабінету Венсана Люїза, ректора університету. Зайшовши до приймальні, поліціянт зірвав зі стін портрети юних спортсменів-переможців і без стуку ввірвався до кабінету.

— Що це значить?

Упізнавши комісара, ректор відразу заспокоївся. Коротким кивком він випровадив присутніх, які, наче тіні, покинули кабінет, і звернувся до Ньємана:

— Сподіваюся, ви прийшли з новинами! Ми всі тут…

Поліціянт поклав на стіл зірвані світлини, потім дістав із коробки картки новонароджених. Люїз захвилювався.

— Направду, я не…

— Зачекайте.

Ньєман розклав фотографії і картки так, щоб ректор міг їх бачити. Відтак уперся двома руками в стіл і промовив:

— Порівняйте ці картки з іменами ваших чемпіонів: ідеться про ті самі родини?

— Перепрошую?

Ньєман підсунув аркуші до співрозмовника.

— Чоловіки й жінки з цих карток поодружувалися поміж собою. Гадаю, вони належать до вашого славнозвісного університетського братства. Це, мабуть, професори, науковці, інтелектуали… Погляньте на ці імена й скажіть мені точно: чи справді це батьки або дідусі й бабусі ваших вундеркіндів, які нині перемагають у всіх спортивних змаганнях…

Люїз надів окуляри й поглянув на документи.

— Так, авжеж, я впізнаю більшість цих імен…

— Ви підверджуєте, що діти цих пар володіють винятковими здібностями, як інтелектуальними, так і фізичними?

Напружене Люїзове обличчя мимоволі розійшлося широкою усмішкою. Ньєманові закортіло заштовхати цей огидний усміх задоволеної пихи ректорові в горлянку.

— Звісно! Це нове покоління просто надзвичайне! Повірте мені, ці діти виправдають покладені на них сподівання… Утім, і серед попереднього покоління траплялися такі самі обдаровані студенти. Для нашого університету такі досягнення особливо…

Зненацька Ньєман усвідомив, що відчуває до інтелектуалів не лише недовіру, а й ненависть. Він ненавидів їх усім єством. Він не терпів їхньої претензійної і зверхньої поведінки, їхньої схильності описувати, аналізувати й оцінювати дійсність, хоч якою вона є. Ці бідолашні нікчеми входили в життя так, наче до театру, а виходили більшою чи меншою мірою розчарованими, більшою чи меншою мірою пересиченими. І, попри це, комісар не бажав їм того, що з ними вчинили без їхнього відома. Він не бажав такого нікому. Люїз тим часом правив своєї:

— Це молоде покоління ще вище підніме престиж нашого університету й…

Ньєман поскладав картки й фотографії до своєї коробки й глухим голосом перервав Люїза:

— Тіштеся-тіштеся. Ці імена ще зроблять вас відомим на всю країну.

Ректор спантеличено поглянув на нього. Поліціянт розтулив уже рота, щоб додати ще щось, але раптом помітив, що Люїзове обличчя тепер виражало жах.

— Що з вами? — прошепотів той. — У вас… кров…

Ньєман опустив очі й помітив на столі темну пляму. Гарячка, яка палила йому голову, насправді мала просте пояснення: рана на скроні знову відкрилася. Комісар похитнувся, побачив власне обличчя в блискучій, немов лакованій, поверхні калюжі й нараз подумав, чи не дивиться він на останнє відображення в цій серії вбивств.

Знайти відповідь на це запитання він не встиг. Наступної секунди Ньєман знепритомнів і впав на коліна, головою в стіл. Немовби захотів зробити відтиск свого обличчя у темному липкому розчині з власної крові.

56

Світло. Гудіння у вухах. Тепло.

П’єр Ньєман не відразу збагнув, де він. Тоді побачив чиєсь обличчя, обрамлене паперовим чепчиком. Білий халат. Неонові лампи. Лікарня. Скільки ж часу він пролежав тут без тями? І звідки ця жахлива слабкість у тілі, немовби його м’язи й кістки перетворилися на желе? Комісар хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі. Знемога прицвяхувала його до ліжка, укритого шурхітливою цератою.

— Сильна кровотеча. Треба робити гемостаз[61] скроневої артерії.

Відчинилися двері. Скрипнули колеса. Перед очима промайнули надто білі лампи. Вибух сліпучого світла, що бризнуло в очі.

— Починайте переливання, — пролунав інший голос.

Ньєман почув брязкіт, тіла торкнулося щось холодне. Він повернув голову й побачив трубки, з’єднані з підвішеним до стійки тяжким міхуром, що, здавалося, дихав, стискаючись і розжимаючись під дією системи стисненого повітря.

І він мав лежати тут, серед запахів дезінфектантів, у напівпритомному стані? Щулитися проти цього нестерпного світла, коли нарешті дізнався мотив? Нарешті вивідав таємницю цих жахливих убивств? Лице його судомно скривилося.

— Диприван, двадцять кубиків, — зненацька скомандував чийсь голос.

Ньєман збагнув, про що йдеться, і підвівся на ліжку. Він схопив лікаря за руку, що вже тримала електричний скальпель, і прохрипів:

— Не треба анестезії.

Лікар ошелешено глянув на нього.

— Як це «не треба»? Та ж у вас велетенська рана на голові! Я мушу її якось зашити.

Ньєман, зібравши останні сили, прошепотів:

— Місцевий… Зробіть мені місцевий наркоз…

Лікар зітхнув, від’їхав на кріслі зі скрипучими коліщатками та звернувся до анестезіолога:

— Гаразд. Уколіть йому ксилокаїн. Максимальну дозу, до сорока кубиків.

Ньєман відпружився. Його поклали на стіл під світло багатогранних ламп. Потилиця його лежала на підголів’ї так, щоб рана була якомога краще освітлена. Йому повернули голову, а потім затулили обличчя паперовим рушником.

Поліціянт заплющив очі. Поки лікар і медсестри клопоталися коло його скроні, Ньєманові думки линули в далечінь. Серцебиття його сповільнилося, голова більше не боліла. Він помалу сповзав у забуття.

Таємниця… Таємниця родин Кайюа та Серті… Навіть це зробилося далеким, розмитим… Усі думки заслонило обличчя Фанні… Її тіло — пружне, смагляве, округле, наче вулканічне каміння, обпечене вогнем, загартоване морською піною і вітром… Фанні… Видива сповнювали його голову, наче шепіт води, шурхотіння шовку, дихання ельфів…

— Зупиніться!

Наказ розітнув тишу операційної. Усе завмерло.

Чиясь рука зірвала з Ньєманового обличчя паперовий рушник, і комісар у потоці світла побачив перед собою біса з довгими косами, який вимахував трикольоровим посвідчення перед носом в ошелешених лікаря й медсестер.

Карім Абдуф.

Ньєман скинув оком праворуч: трубками під його шкіру, у вени, досі бігла темна кров. Еліксир життя. Сік артерій.

Лікар тримав у руці хірургічні ножиці.

— Не чіпайте його! — захекано вигукнув Карім.

Хірург знову завмер. Абдуф підійшов, поглянув на Ньєманову рану, що тепер була стягнута нитками, як ростбіф. Лікар знизав плечима.

— Але ж мені треба обрізати кінці…

Карім недовірливо роззирнувся довкола.

— Як він?

— Нормально. Утратив багато крові. Але ми зробили йому значне переливання й зашили рану. Операція ще не завершена…

— Ви напхали його всякою гидотою?

— Якою гидотою?

— Щоб приспати.

— Лише місцева анестезія…

— Давайте сюди амфетаміни. Щось бадьорливе. Я мушу його розбуркати. — Карім звертався до лікаря, але не спускав очей із Ньємана. — Це питання життя та смерті, — додав він.

Лікар підвівся й дістав із мілкої шухлядки пластикове упакування маленьких пігулок. Карім злегка всміхнувся до Ньємана.

— Тримайте, — промовив лікар. — Через півгодини після цього він збадьориться, але…

— А тепер залиште нас.

Араб закричав до купки людей у білих халатах:

— Вийдіть усі! Мені треба поговорити з комісаром.

Лікар і медсестри зникли за дверима операційної.

Ньєман відчув, як лейтенант висмикнув із його руки катетер, потім почувся шурхіт зіжмаканої серветки. Карім простягнув комісарові його потемнілу від крові поларову куртку. У другій руці він тримав пригоршню пігулок.

— Ваш амфет, комісаре, — з коротким смішком промовив араб. — Один раз звички не робить.

Але Ньєманові було не до сміху. Блідий, як смерть, він схопив Каріма за шкіряну куртку й пробурмотів:

— Каріме… Я… я розгадав їхню змову.

— Яку змову?

— Серті, Кайюа і Шернсе. Змову «багряних рік».

— ЩО?

— Вони… вони підмінювали дітей.