Багряні ріки

11

«…Огляд передньої поверхні грудної клітки виявив довгі повздовжні рани, завдані, найпевніше, якимось гострим знаряддям. Також схожі порізи тим самим знаряддям знайдено на плечах, передпліччях…»

Судовий медик мав на собі пом’ятий камуфляжний костюм і маленькі окуляри. Звали його Марк Кост. Це був молодий чоловік із гострими рисами обличчя й тьмяними очима. Він із першого погляду сподобався Ньєманові, що побачив у патологоанатомі захопленого своєю справою фахівця, справжнього розслідувача, якому ще, можливо, бракувало досвіду, але який надолужував запалом. Медик читав свій висновок монотонним голосом.

«…Численні опіки на торсі, плечах, боках, руках. Ми нарахували близько двадцяти п’яти таких слідів, більшість із них накладаються на описані раніше порізи…»

— Тобто? — перервав його Ньєман.

Медик несміло глянув на нього поверх окулярів.

— Я думаю, убивця припалював рани. Скидається на те, що він бризкав на порізи невеликою кількістю займистої речовини, а потім підпалював. Я сказав би, що він застосовував якийсь аерозоль, наприклад «Керхер».

Ньєман знову пройшовся по аудиторії для практичних робіт, де він улаштував свою штаб-квартиру, на другому поверсі факультету психології та соціології. Саме в цьому тихому місці він захотів зустрітися із судмедекспертом. Капітан Барн і лейтенант Жуано з виглядом слухняних студентів також сиділи тут.

— Прошу, далі, — сказав Ньєман.

«…Також ми констатували численні гематоми, набряки й переломи. На самому лише торсі ми виявили вісімнадцять гематом. Чотири ребра зламано. Роздроблено обидві ключиці. Розтрощено три пальці на лівій руці й два на правій. Геніталії набрали темно-синього кольору внаслідок ударів.

Знаряддя, що застосовувалося, — це, найпевніше, залізний або свинцевий прут завтовшки приблизно сім сантиметрів. Певна річ, важливо відрізнити ці пошкодження від тих, що могли з’явитися внаслідок транспортування тіла і його «вкладення» в ущелину, але посмертні синці поводять себе інакше…»

Ньєман скинув коротким поглядом на присутніх: очі нажахані, на скронях зблискують краплини поту.

«…Щодо верхньої частини тіла. Обличчя ушкоджень не зазнало. На потилиці видимих синців немає…»

— Жертву не били по обличчю? — перепитав комісар.

— Ні. Здається навіть, що вбивця намагався його не торкатися.

Кост опустив очі у свою доповідь, маючи намір читати далі, але Ньєман знову зупинив його:

— Зачекайте. У вас там, мабуть, іще багато?

Медик нервово закліпав і став гортати свій звіт.

— Ще кілька сторінок…

— Гаразд. Ми це все дочитаємо пізніше, кожен окремо. Назвіть нам краще причину смерті. Жертва померла внаслідок завданих їй ран?

— Ні. Цього чоловіка було задушено. У цьому немає жодних сумнівів. Задушено металевим дротом діаметром приблизно два міліметри. Я сказав би, що це може бути велосипедний гальмівний тросик, струна фортепіано, щось такого ґатунку. Дріт урізався в тіло на відрізку завдовжки п’ятнадцять сантиметрів, розтрощив голосову щілину, розірвав м’язи гортані й перетнув сонну артерію, викликавши кровотечу.

— Коли настала смерть?

— Тяжко сказати через таку покарлючену позу тіла. Уся ця гімнастика порушила процес трупного задубіння і…

— Хоча б приблизно.

— Я сказав би… наприкінці дня суботи, між восьмою і дванадцятою годинами вечора.

— Отже, убивця напав на Кайюа, коли той уже вертався зі свого походу?

— Не конче. Як на мене, катування могло тривати довго. Я радше думаю, що Кайюа схопили вранці й мордували протягом цілого дня.

— Як гадаєте, жертва чинила спротив?

— Не можу сказати, зважаючи на численні рани. Певним є лише одне: чоловіка не оглушили. Він був зв’язаний і притомний протягом усього сеансу тортур: про це свідчать сліди від мотузок на зап’ястках і передпліччях. З іншого боку, на жертві немає жодних слідів від кляпа, а отже — її кат не боявся, що хтось може почути крики.

Ньєман присів на підвіконня.

— А що ви скажете про самі тортури? Це справа рук професіонала?

— Що ви маєте на увазі?

— Це можуть бути якісь відомі методи, що використовуються, наприклад, військовими?

— Я не фахівець у цій галузі, але ні, гадаю, що ні. Натомість я сказав би, що це вчинив якийсь… шаленець. Божевільний, який хотів дістати правдиві відповіді на свої запитання.

— Чому ви так гадаєте?

— Убивця прагнув змусити Кайюа заговорити. І Кайюа заговорив.

— Звідки знаєте?

Кост скромно стенув плечима. Попри те, що в приміщенні було жарко, він так і не скинув куртки.

— Якби вбивця катував Ремі Кайюа лише для власного задоволення, то довів би тортури до кінця. А він, як я вже сказав, убив свою жертву іншим способом. Задушив дротом.

— Сліди сексуального насильства?

— Жодних. Убивця вочевидь не сексуальний маніак.

Ньєман пройшовся перед партами, намагаючись уявити собі чудовисько, здатне завдати людині такої муки. Він силкувався побачити всю сцену як сторонній спостерігач, але марно. Він не бачив нічого. Ні постаті, ні обличчя. Тоді комісар став думати про чоловіка, якому довелося зазнати таких мук, про те, що він міг бачити, потрапивши в пастку між смертю і стражданнями. Перед Ньємановими очима замерехтіли хижі рухи, заблимали коричневі, жовті, червоні плями. Град ударів, нестерпний біль, вогонь, кров. Про що Кайюа думав у останні хвилини перед смертю? Ньєман чітко й голосно промовив:

— Розкажіть нам про очі.

— Про очі?

Це Барн перепитав. Від здивування голос його зірвався. Ньєман сподобив його відповіддю:

— Атож, про очі. Я помітив це ще в лікарні. Убивця вирізав жертві очі, а порожні очниці, схоже, заповнив водою…

— Саме так, — підтвердив Кост.

— Розповідайте з початку, — звелів йому Ньєман.

Медик заглибився в свої нотатки.

— Убивця підняв жертві повіки, просунув під них гостре знаряддя, перетнув окорухові м’язи й зоровий нерв, а потім витягнув очні яблука. Після цього ретельно вичистив очні ямки, вишкріб аж до кістки.

— Під час цього всього жертва була вже мертвою?

— Невідомо. Але сліди кровотечі, які я виявив у цьому місці, можуть свідчити якраз про протилежне: Кайюа на той час був іще живий.

По цих словах запала тиша. Барн зробився мертвотно-блідим, Жуано заціпенів від жаху.

— А потім? — запитав Ньєман, щоб розірвати обійми страху, які щосекунди стискалися дедалі міцніше.

— Пізніше, коли жертва була вже мертва, убивця наповнив орбіти водою. Мабуть, річковою. Потім обережно затулив повіки. Ось чому очі були заплющені й опуклі, наче ніхто їх не вирізав.

— Повернімося ще до видалення очей. Як ви гадаєте, убивця володів якимись хірургічними навичками?

— Ні. Або якщо й володів, то в дуже загальних рисах. Я сказав би, що тут, як і під час інших тортур, він діяв просто старанно.

— Яке знаряддя він використовував? Те саме, яким завдав усіх цих ран?

— Принаймні такого самого типу.

— Якого?

— Знаряддя фабричного виробництва. Приміром, канцелярський ніж.

Ньєман підійшов і став перед медиком.

— Це все, що ви можете нам розповісти? Більше жодних слідів? Жодних вказівок на місце злочину?

— На жаль, жодних. Перед тим як запхнути труп в ущелину, його ретельно обмили. І тому він нічого не може нам сказати про місце вбивства. Тим паче про особу вбивці. Можна лише припускати, що йдеться про чоловіка сильного і вправного. Це й усе.

— Цього мало, — пробурчав Ньєман.

Кост якусь хвилю помовчав, а потім, глянувши у звіт, сказав:

— Є ще одна деталь, про яку я не згадав… Щоправда, вона прямо не стосується вбивства.

Комісар нашорошив вуха.

— Що саме?

— У Ремі Кайюа не було відбитків пальців.

— Як це?

— Шкіра на пальцях у нього була така з’їжена, що не лишилося жодних папілярних ліній. Можливо, це наслідок опіку. Але дуже давнього.

Ньєман кинув погляд на Барна, але той тільки вигнув брови на знак, що йому про це нічого не відомо.

— Гаразд, перевіримо, — мовив комісар понуро.

Він підійшов до медика впритул, так, що аж торкнувся його куртки.

— А що особисто ви думаєте про це вбивство? Як ви його відчуваєте? Що вам підказує ваше лікарське чуття щодо цих тортур?

Кост зняв окуляри і взявся масувати повіки. Коли скельця знову були на своєму місці, очі його здавалися яснішими, немовби він промив їх. Голос медика теж став твердішим.

— Убивця дотримувався якогось темного ритуалу. Ритуалу, який мав закінчитися саме так: тіло в позі ембріона, засунуте в западину між скелями. Скидається на те, що вбивця все ретельно обміркував і чітко виконав задумане. А видалення очей, схоже, мало бути чи не найважливішою частиною цього ритуалу. І ще вода. Ця вода під повіками, замість очей. Убивця немовби хотів промити очниці, очистити їх. Зараз ми проводимо аналіз цієї води. Про всяк випадок. Можливо, знайдемо щось… якісь незвичайні хімічні показники.

Ньєман відсторонено кивнув на останні слова судового медика. Кост говорив про очисну роль води. Комісар, відтоді як побував біля маленького озерця, теж думав про катарсис, умиротворення. Вони з патологоанатомом обоє прийшли до того самого висновку. Там, над озером, убивця хотів змити якийсь бруд — можливо, просто очиститися від свого злочину?

Спливали хвилини. Ніхто не наважувався поворухнутись. Нарешті Ньєман, відчиняючи двері аудиторії, пробурмотів:

— До роботи. Не гаймо часу. Я не знаю, у чому мав зізнатися Ремі Кайюа, і лише сподіваюся, що це не потягне за собою нові смерті.

12

Ньєман і Жуано знову вирушили до бібліотеки. Перед тим як увійти, комісар скинув поглядом на свого молодшого колегу: обличчя лейтенанта було перекривлене. Ньєман, віддихуючись, наче легкоатлет, поплескав його по спині. Юний Ерік відповів йому кволою усмішкою.

Двоє чоловіків зайшли до просторої зали книгозбірні. Там на них чекало дивовижне видовище. Два офіцери кримінальної поліції з понурими мінами, а також ціла ватага простих правоохоронців без кітелів були цілковито занурені в ретельне дослідження бібліотечних фондів. Перед ними стосами — ба навіть колонами — вишикувалися сотні книжок. Спантеличений Жуано запитав:

— Що це все таке?

Один із офіцерів йому відповів:

— Та що… Робимо, що наказали… Шукаємо всі книжки, де мовиться про зло, релігійні обряди й…

Жуано краєм ока глянув на Ньємана. Того такий безлад у розслідуванні, здавалося, вразив аж до серця. Комісар загорлав до криміналіста:

— Але ж вам було наказано працювати з комп’ютером! А не ритися на полицях!

— Ми запустили в комп’ютері пошук за назвою і темою. А тепер переглядаємо книжки, шукаємо якихось указівок, якихось подібностей із цим убивством…

— Ви радилися з інтернами? — урвав його Ньєман.

Офіцер досадливо скривився.

— Це ж філософи. Узялися з нами дискутувати. Перший пояснив, що зло — це обивательське поняття і його треба розглядати із соціального чи навіть марксистського погляду. На цього ми махнули рукою. Другий торочив щось про межу та її подолання, про те, що ця межа — у наших головах… що наша свідомість постійно сперечається з верховним цензором… Словом, нічогісінько ми не допетрали. Третій узявся читати лекцію про абсолют і пошуки неможливого… Щось про містичний досвід, який може втілитися в прагненнях як до зла, так і до добра. Тож… Я… У цьому всьому сам чорт ногу зломить, чесне слово, лейтенанте…

Ньєман вибухнув реготом.

— Казав я тобі, — віддихавшись, кинув він до Жуано, — мудрагелів треба остерігатися!

Потім звернувся до приголомшеного криміналіста:

— Шукайте далі. До ключових слів «зло», «насильство», «тортури», «ритуал» додайте ще «вода», «очі», «чистота». Гляньте в комп’ютері. І найголовніше — знайдіть там імена студентів, які брали ці книжки, працювали над цими темами, наприклад писали дисертацію. Хто сидить за центральним комп’ютером?

Кремезний, присадкуватий хлопчина, розминаючи плечі, відказав:

— Я, комісаре.

— Що ще ви знайшли у файлах Кайюа?

— Списки попсутих книжок, нові замовлення тощо. Списки студентів, що приходили працювати в читальному залі, та їхні місця.

— Їхні місця?

— Атож. До обов’язків Кайюа належало призначати їм місця он там. — Кивком голови лейтенант показав на засклені кабінки. — Він записував у комп’ютер, хто де сидить.

— Ви не знайшли його дисертації?

— Знайшов. Тисяча сторінок про античність і цю… як її… — Він кинув оком на аркуш паперу, на якому було щось нашкрябано. — Про Олімпію. Там розповідається про перші Олімпійські ігри й усякі священні ритуали довкола того всього… Та ще нудь, скажу я вам.

— Роздрукуйте й прочитайте.

— Га?!

Ньєман насмішкувато додав:

— По діагоналі, звісно.

Хлопчина мав розгублений вигляд, та комісар не відступався від нього:

— Щось іще було в компі? Відеоігри, електронні листи?

Поліціянт заперечно похитав головою. Ньєман не здивувався. Він здогадувався, що Кайюа жив тільки книжками. Сумлінний бібліотекар, який дозволяв собі відірватися від професійних обов’язків лише для одного — своєї дисертації. Яке ж зізнання можна витягнути з такого аскета?

П’єр Ньєман обернувся до Жуано:

— Ходімо. Розкажеш, що тобі вдалося з’ясувати.

Вони усамітнилися між стелажами, заставленими книжками. У кінці проходу поліціянт у кашкеті воював із книжкою. Комісар ледве стримав усмішку. Жуано розгорнув свій нотатник.

— Я опитав кількох інтернів і двох бібліотекарів, що працювали разом із Кайюа. Ремі не надто цінували, але поважали.

— А чому не цінували?

— Не було конкретної причини. У мене склалося враження, що поруч із ним люди почувалися ніяково. Він був замкнутий, нетовариський. Навіть не намагався зійтися з іншими. У певному розумінні це в’язалося з його роботою. — Жуано обвів приміщення заледве не наляканими очима. — Тільки уявіть собі… сидіти цілісінькими днями тут, у бібліотеці, в цілковитій мовчанці…

— Про його батька тобі щось розповідали?

— Він теж був бібліотекарем, ви це знаєте, адже ж так? Атож, мені розповідали про нього. Людина такого самого ґатунку. Мовчазний, непроникний. Мабуть, ця атмосфера — наче у сповідальні — зрештою таки відбивається на психіці.

Ньєман сперся на стелаж.

— Тобі сказали, що він загинув у горах?

— Звісно, сказали. Але тут немає нічого підозріливого. Старого накрило лавиною…

— Знаю. То ти гадаєш, що ніхто не мав причини ненавидіти Кайюа, ні батька, ні сина?

— Комісаре, убитий приносив замовлені книги зі сховища, заповнював карточки й розсаджував студентів у читальному залі. Хто і за що хотів би йому помститися? Студент, якому він не видав потрібної книжки?

— Гаразд. Що в нас по альпінізму?

Жуано знову погортав нотатник.

— Кайюа був неперевершений альпініст і часто ходив у походи. Минулої суботи, як стверджують свідки, що його бачили, він, очевидно, вибрався в пішу прогулянку. Збирався зійти на висоту приблизно дві тисячі метрів. Спорядження із собою не брав.

— Із ним разом хтось ходив?

— Ніхто й ніколи. Навіть дружина. Кайюа був самітник. На межі з аутизмом.

— Я знову ходив до річки, — поділився Ньєман своєю інформацією. — І знайшов сліди гаків, що були вкручені в скелю. Гадаю, убивця скористався методами скелелазіння, щоб витягнути тіло нагору.

Жуано невдоволено поморщився.

— А бодай йому! Я ж теж там лазив…

— Отвори — всередині западини. Убивця закріпив у ній блок, а потім опустився вниз, щоб створити таким чином противагу трупові.

— Чорт забирай!

Обличчя його виражало суміш досади й захоплення. Ньєман усміхнувся.

— Це не моя заслуга: мені підказав свідок. Фанні Феррейра. Справжня профі. — Він підморгнув Жуано. — Та ще й яка краля… Я хочу, щоб ти покопав у цьому напрямку. Склади вичерпний список досвідчених альпіністів і всіх, хто має доступ до такого спорядження.

— Але ж у нас тут таких тисячі!

— Попроси своїх колег допомогти. Попроси Барна. Хто зна, може, з цього щось і вийде. І ще візьмися за очі.

— Очі?

— Ти ж чув, що розповідав медик, хіба ні? Убивця вийняв у жертви очі й зробив це дуже акуратно. Я не маю ані найменшої гадки, що це означає. Може, це якийсь фетишизм. Може, якась особлива форма очищення. Може, ці очі — нагадування для вбивці про якусь сцену, яку бачила жертва. А може, він боявся погляду, який переслідуватиме його все життя. Я не знаю. Усе це доволі туманно, а я страшенно не люблю цієї психологічної каламутини. Я хочу, щоб ти перетрусив місто й зібрав усю інформацію, яка може стосуватися очей.

— Наприклад?

— Наприклад, з’ясуй, чи в цьому університеті або й у цілому місті не траплялося якихось надзвичайних випадків, пов’язаних із цим людським органом. Переглянь протоколи місцевої поліції за останні роки, а також усілякі повідомлення в місцевій пресі. Бійки, у яких когось поранено. Може, випадки знущання над тваринами. Не знаю: шукай сам. Довідайся також, чи в цій місцевості не спостерігається незвичного рівня сліпоти або інших очних захворювань.

— Ви справді думаєте, що я знайду…

— Я нічого не думаю, — зітхнув Ньєман. — Просто шукай.

У кінці проходу поліціянт в однострої раз по раз скоса зиркав на них. Зрештою він покинув свої книжки й зник. Ньєман тихим голосом мовив далі:

— Ще мені потрібно точно знати, як Кайюа провів свої останні тижні. З ким зустрічався, з ким розмовляв. Склади список його телефонних розмов, удома й на роботі. І всіх листів, які він отримував. Можливо, Кайюа знав свого вбивцю. Можливо, навіть призначив йому зустріч там, нагорі.

— А від його дружини ви нічого не дізналися?

Ньєман не відповів.

— Я чув, що з нею непросто, — додав Жуано.

Лейтенант заховав свій блокнот. Обличчя його знову набрало звичного кольору.

— Не знаю, чи слід мені вам це казати… Попри цей понівечений труп… схибнутого вбивцю, який розгулює десь тут…

— Але?

— Але, чорт забирай, я стільки нового дізнаюся поруч із вами!

Ньєман гортав книжку, яку взяв навмання з полиці,— «Топографія і рельєф департаменту Ізер». Він сунув її лейтенантові в руки й промовив:

— Що ж, молися, щоб ми стільки само дізналися про вбивцю.

13

«Тіло лежить на боці в зігнутій позі. М’язи під шкірою напнуті, як канати. Чорні й фіолетові рани на блідій, подекуди синюватій шкірі».

Повернувшись до аудиторії, де він працював, Ньєман узявся розглядати полароїдні знімки трупа Ремі Кайюа.

«Обличчя жертви. Повіки напіввідтулені над чорними дірками очниць».

Не знявши навіть пальта, комісар сидів і думав про ті страждання, яких довелося зазнати цьому чоловікові. Про жах, який оселився в цьому безневинному містечку. Поліціянт боявся зізнаватися самому собі, що чекає гіршого. Ще одного трупа, можливо. Або ж того, що цей злочин так і залишиться безкарним, а час і страх, замість змусити пам’ятати про нього, зітруть його з людської пам’яті.

«Руки жертви. Вигляд зверху й знизу. Гарні, тонкі пальці, що закінчуються стертими пучками. Не лишають жодних відбитків. Сліди від мотузок на зап’ястках, зернисті, темні, затверділі».

Ньєман, перекинувши стілець, рвучко встав і прихилився до стіни. Переплівши пальці на потилиці, він пригадав власні слова: «Кожен елемент розслідування — це дзеркало. А вбивця ховається десь у «мертвій зоні». Комісара не полишала впевненість, що Кайюа вибрано не випадково. Смерть бібліотекаря була пов’язана з його минулим. З кимось, кого він знав. Або з чимось, що вчинив. Або з таємницею, яку вивідав.

З чим же?

Кайюа з дитинства проводив усе своє життя в університетській бібліотеці. І щовихідних зникав, шукаючи самотності на захмарних висотах, які здіймалися над долиною. Що ж він міг зробити такого, що міг довідатися, щоб заслужити таку кару?

Ньєман вирішив дізнатися більше про минуле жертви. Чи то інтуїтивно, чи то через особисті причини він почав з епізоду, який привернув його увагу під час розмови з Софі Кайюа.

Зробивши кілька телефонних дзвінків, він нарешті з’єднався з 14-им піхотним полком, який розташовувався поблизу Ліона. У цьому полку проходили триденне медичне обстеження всі молоді призовники з департаменту Ізер. Після того як Ньєман назвався й пояснив причину свого дзвінка, його скерували до архівного відділу, де він попросив дістати особову справу юного Ремі Кайюа, якого в дев’яностих роках було визнано непридатним до військової служби.

Ньєман почув у слухавці приглушене клацання клавіатури, віддалені кроки, а потім шелест паперу. Він попросив архівіста:

— Прочитайте мені висновок.

— Я не впевнений, чи можу це зробити… Звідки я знаю, що ви справді комісар поліції?

Ньєман зітхнув.

— Зателефонуйте до жандармерії Ґернона. Запитайте капітана Барна й…

— Гаразд. Я прочитаю. — Архівіст погортав сторінки. — Я пропускаю подробиці, відповіді на тестові запитання й усяке таке. Отже, вашого Ремі Кайюа звільнено від військової служби за статтею П4 з діагнозом «гостра шизофренія». На берегах психіатр дописав рукою: «Потребує лікування», — і підкреслив ці слова. І ще додав: «Зв’язатися з медцентром у Ґерноні». Скидається на те, що цьому хлопчині бракувало не одної клепки, бо ж зазвичай…

— Там є прізвище лікаря?

— Звісно. Майор військово-медичної служби Іванс.

— Він ще працює у вас?

— Так. Він зараз нагорі.

— З’єднайте мене з ним.

— Я… Гаразд. Не кладіть слухавки.

У слухавці розляглась електронна мелодія, а потім пролунав низький, басовитий голос. Ньєман представився й пояснив, що йому треба. Лікар Іванс був налаштований недовірливо. Зрештою він запитав:

— Як прізвище призовника?

— Кайюа. Ремі Кайюа. Ви комісували його п’ять років тому за статтею П4. Гостра шизофренія. Ви часом не пригадуєте його? Я хотів би дізнатися, чи симулював він, на вашу думку, свою хворобу.

— Це конфіденційна інформація, — почувся заперечливий голос.

— Лікарю, труп Кайюа знайшли запхнутим в ущелину. Перетяте горло. Видлубані очі. Сліди численних тортур на тілі. Слідчий суддя Бернар Терпант викликав мене з Парижа, щоб розслідувати цю справу. Він може зв’язатися з вами й сам, але ми лише згаємо час. Чи ви пам’ятаєте…

— Пам’ятаю, — урвав його Іванс. — Психічно хворий. Жодних сумнівів.

Хоча Ньєман десь у глибині душі такого й чекав, відповідь лікаря заскочила його зненацька. Поліціянт перепитав:

— Він не симулював?

— Ні. Я щороку маю справу із симулянтами. Здорові мають куди більшу уяву, ніж ті, що хворі по-справжньому. Вони плетуть казна-що, вигадують якусь неймовірну маячню. Справжнього хворого легко пізнати. Він скутий своїм безумством. Воно точить, гризе його. Навіть божевілля має свою… раціональну логіку. Ремі Кайюа був хворий. Класичний випадок.

— Які були вияви його божевілля?

— Амбівалентність[32] мислення. Втрата контакту із зовнішнім світом. Мутизм[33]. Типові симптоми шизофренії.

— Лікарю, але ж ця людина працювала бібліотекарем у Ґернонському університеті. Він щодня контактував із сотнями студентів…

Іванс розсміявся.

— Божевілля — це хитра бестія, комісаре. Воно вміє ховатися перед чужими очима, прибирати невинного вигляду. Ви мали б це знати краще за мене.

— Але ж ви щойно мені сказали, що його безумство впадало вам у вічі.

— У мене великий досвід. Крім того, пізніше Кайюа міг навчитися себе контролювати.

— Чому ви дописали в його справі: «Потребує лікування»?

— Я порадив йому лікуватися. Це й усе.

— А ви, зі свого боку, зв’язалися з медцентром?

— Правду кажучи, я вже й не пригадую. Випадок був цікавий, але, здається, в лікарню я таки не повідомив. Знаєте, якби душевнохворий…

— «Цікавий»? Я добре вас почув?

Лікар засопів.

— Той чоловік жив у ізольованому світі, украй суворому світі, у якому його власна особистість розмножувалася. Серед інших людей він, певна річ, намагався вдавати певну гнучкість, але насправді він був буквально одержимий порядком, чіткістю. Кожне його почуття викристалізовувалося в конкретну форму, окрему особистість. Він був людина-армія. Просто таки… захопливий випадок.

— Він був небезпечний?

— Без сумніву.

— І ви його просто відпустили?

На якусь хвилю запала мовчанка, а потім комісар почув у слухавці:

— Знаєте, божевільні на свободі…

— Лікарю, — обірвав його Ньєман, стишивши голос, — цей чоловік був одружений.

— Що ж… мені дуже шкода його дружину.

Поліціянт поклав слухавку. Те, що він виявив, розширило перед ним обрії. І поглибило його тривогу.

Ньєман вирішив здійснити ще один візит.

— Ви мені збрехали!

Софі Кайюа спробувала зачинити двері, але комісар ліктем заблокував їх.

— Чому ви мені не сказали, що ваш чоловік був хворий?

— Хворий?

— Шизофренік. Лікар каже, його треба було тримати в божевільні.

— Мерзото!

Міцно стиснувши губи, вона знову шарпнула двері, але Ньєман без особливих труднощів завадив їй. Попри своє гладко зачісане волосся й розтягнутий светр, ця жінка здавалася йому вродливішою, ніж будь-коли.

— Невже ви не розумієте? — закричав він. — Ми шукаємо вбивцю. Ми шукаємо мотив убивства. Ремі Кайюа міг щось учинити, щось, що пояснювало б його жахливу смерть. Можливо, він сам уже навіть не пам’ятав про цей учинок. Я благаю вас… лише ви можете мені допомогти!

Софі Кайюа дивилася на нього широко розплющеними очима. Її вродливе обличчя зав’язалося у вузол тонких рис, що тріпотіли нервово; бездоганні брови застигли у дивовижному, зворушливому виразі.

— Ви збожеволіли.

— Я мушу знати його минуле…

— Ви збожеволіли.

Жінка тремтіла. Ньєман несамохіть опустив очі. Він скинув поглядом по її ключицях, що випинали під пуловером. Зауважив під шерстяною тканиною перекручену, наче висхлу, бретельку ліфчика. Раптом, мовби щось його підштовхнуло, комісар схопив жінку за руку й відкотив рукав. Мармурову шкіру передпліччя вкривали сині смуги.

— Він вас бив! — скрикнув Ньєман.

Комісар відірвав очі від синців і поглянув на Софі Кайюа.

— Він вас бив! Ваш чоловік був хворий на голову. Йому подобалося завдавати болю. Я в цьому певен. Він скоїв щось погане. Я переконаний, ви підозрюєте, що саме. Ви не сказали мені й десятої частини того, що знаєте!

Жінка плюнула йому в обличчя. Ньєман з несподіванки поточився назад.

Софі скористалася цим, щоб зачинити двері. Ньєман навалився на них знову, але всередині вже почулося клацання замків. Із сусідніх квартир стали визирати стривожені студенти. Поліціянт ударив ногою в одвірок і закричав:

— Я ще повернуся!

Відповіддю йому була тиша.

Гримнувши востаннє кулаком, Ньєман завмер на якусь мить, дослухаючись до глухого відлуння.

Із-за дверей, наче з глибокого підвалу, до нього крізь схлипування донісся жіночий голос: «Ви збожеволіли».

14

— Я хочу, щоб агент у цивільному ходив за нею по п’ятах. Викличте ще криміналістів із Ґренобля.

— Але… чому Софі Кайюа?

Ньєман поглянув на Барна. Вони були в головній залі будинку ґернонської жандармерії. Капітан мав на собі формений светр — темно-синій із поперечною білою смугою, — у якому був схожий на матроса.

— Ця жінка щось приховує від нас, — пояснив Ньєман.

— Але ж ви не думаєте, що це вона…

— Ні. Але вона не розповідає нам того, що знає.

Барн кивнув, не надто переконаний, і подав Ньєманові до рук грубу картонну теку, наповнену факсами, усілякими документами й шурхітливим копіювальним папером.

— Перші результати загального розслідування, — заявив він. — Наразі радіти особливо нічому.

Незважаючи на гамір і штовханину, що панували в приміщенні, Ньєман узявся на ходу гортати матеріали, поволі просуваючись до окремого кабінету. Він переглянув побіжно цілий стос скопійованих результатів розслідування, проведеного Барном і Вермоном. Попри значну кількість звітів і свідчень, там не було нічого, на що можна було б сперти якусь бодай трохи конструктивну гіпотезу. Дорожні пости, допити, обшуки, розшуки — усе це не дало нічого. Заходячи до кабінету з вікнами на всю стіну, Ньєман лайнувся під ніс. Таке нечуване вбивство в такому малому містечку — комісар просто не міг повірити, що вони досі не натрапили на жоден слід, не знайшли жодної зачіпки.

Він присунув стілець, сів за металевий стіл і ще раз уважно все прочитав.

Версія про волоцюгу-грабіжника не дала жодних результатів. Запити до в’язниць, префектур і судів також завели в глухий кут. Жодну з крадіжок автомобілів за останні дві доби не можна було пов’язати з убивством Кайюа. Безрезультатною виявилася й перевірка скоєних за останні двадцять років злочинів та інших незвичних випадків. Ніхто не міг пригадати такого жахливого, такого дивного вбивства, ба навіть найменшої дрібниці, що могла б мати з ним щось схоже. Поліційні протоколи в Ґерноні за ці двадцять років обмежувалися кількома пошуково-рятувальними операціями в горах, дрібними крадіжками, нещасними випадками, пожежами…

Ньєман узявся за наступну течку. Анкети з запитаннями, методично розіслані факсом у готелі, не принесли ані крихти цінної інформації.

Ньєман перейшов до матеріалів, зібраних Вермоном. Його люди далі обшукували місцевість довкола річки. На цей час вони перевірили лише п’ять гірських пристановищ, яких, згідно з картою цього району, було сімнадцять, деякі з них — на висоті понад три тисячі метрів. Який узагалі сенс убивати на такій висоті? Поліціянти також опитали довколишніх селян. Деякі рапорти були написані типовим жандармським жаргоном. Ньєман погортав їх, усміхаючись: якщо орфографічні помилки й граматичні звороти були характерними для поліціянтів, то деякі терміни добряче відгонили військом. Вермонові люди відвідали заправки, залізничні станції, автобусні зупинки, але не дізналися нічого корисного. Натомість вулицями вже пішов поголос. Навіщо всі ці допити? Навіщо стільки жандармів?

Ньєман поклав течку на стіл. Крізь скляну стіну він побачив поліціянтів, які щойно повернулися з пошуків, розчервонілі, з блискучими від холоду очима. Комісар запитально глянув на Вермона, але той недвозначно похитав головою: знову нічого.

Ньєман ще якусь хвилю дивився на їхні однострої, але думками вже був далеко. Він думав про двох жінок. Перша була міцна й темна, наче дубова кора. З пружними м’язами й матовою, оксамитовою шкірою. Пахла живицею і прим’ятими травами. Друга — тендітна й різка. Від неї віяло недоброзичливістю, агресивністю впереміш зі страхом, і це приваблювало Ньємана не менше. Що ховало її гостре й таке бентежливо вродливе обличчя? Чи справді чоловік бив її? Яка була її таємниця? І як сильно ця жінка насправді сумувала за своїм чоловіком, на тілі якого лишилися сліди таких нелюдських страждань?

Ньєман підвівся й підійшов до одного з вікон. Понад горами сонце кидало з-за хмар довгі смуги проміння, немов клинками розтинаючи чорне й розбухле грозове тіло. Унизу тулилися сірі, однакові ґернонські будинки з вальмовими[34] дахами, на яких не затримувався сніг. Темні квадратні віконця, схожі на картини, що тонуть у мороці. Річка, що біжить через місто, повз будинок жандармерії.

Дві жінки знову постали перед його очима. Кожне розслідування пробуджувало в нього такі почуття, спонукаючи до якогось любовного гону, шаленого, несамовитого. Він міг закохуватися лише серед усього цього кримінальному поспіху: у свідків, підозрюваних, повій, офіціанток…

Чорнявка чи білявка?

Задзвонив мобільник. Телефонував Антуан Реймс.

— Я щойно з лікарні Отель-Дьє.

За весь ранок Ньєман навіть не згадав про Париж. Тепер ця справа в Парк-де-Пренс повернулася до нього руйнівним бумерангом. Начальник розповідав далі:

— Лікарі намагаються врятувати йому обличчя, вже вп’яте пересаджують шкіру з дупи. Але це ще не все. У нього три черепних травми. Вибите око. Сім переломів лицевих кісток. Сім, Ньємане! Нижня щелепа вбита глибоко в гортань. Уламки кісток перервали голосові зв’язки. Хлопець поки в комі, але навіть якщо виживе, говорити він уже не буде. Лікарі кажуть, що таких пошкоджень не буває навіть в автомобільних аваріях. Може, підкажеш, як я маю їм це пояснювати? І що мені казати в британському посольстві? Чи журналістам? Ми з тобою знаємо один одного вже дуже давно. І я вважаю тебе своїм другом. Але також я вважаю, що ти божевільний садист.

Ньєман відчув, як йому затремтіли руки.

— Той тип — убивця, — заперечив він.

— А ти тепер хто, чорт забирай? Не вбивця?

Поліціянт нічого не відповів. Він переклав телефон, мокрий від поту, до лівої руки.

— Як просувається розслідування? — запитав Реймс.

— Повільно. Жодних зачіпок. Жодних свідків. Усе значно складніше, ніж здавалося.

— Я тобі казав! Ледве журналісти пронюхають, що ти в Ґерноні, вони накинуться на тебе, як парші на шолудивого пса. Добре, що мені спало на думку відправити тебе сюди!

Реймс без попередження обірвав розмову. Якусь хвилю Ньєман стояв нерухомо, утупивши очі в одну точку. У горлі йому пересохло. Наче в сліпучому спалаху блискавки, він знову побачив події вчорашнього вечора. Його зрадили нерви, і він стовк убивцю на юшку в нападі нестямної люті, що була наринула на нього й затьмарила всю решту почуттів, окрім бажання тої самої миті знищити негідника, який потрапив був йому до рук.

П’єр Ньєман завжди жив у світі насилля й зіпсутості, у світі з дикими й жорстокими кордонами й ніколи не боявся неминучої небезпеки. Навпаки, він завжди сам її шукав, потурав їй, прагнучи зустрітися віч-на-віч, щоб краще контролювати. Але тепер він уже більше не міг забезпечувати цей контроль. Насилля зрештою заволоділо ним, заполонило всю його істоту, зробивши слабким і невпевненим. Йому так і не вдалося подолати власні страхи. Десь у закутку його свідомості далі завивали пси.

Нараз він здригнувся: мобільник дзвонив знову. Телефонував Марк Кост, судовий медик. Голос його звучав переможно:

— У мене для вас новина, комісаре. Маємо зачіпку. Доволі певну. Це стосовно тої води в очницях. Я щойно отримав результати аналізів.

— І?

— Це не річкова вода. У це тяжко повірити, але це так. Я працюю над цим із Патріком Астьє, хіміком із наукового відділу ґренобльської поліції. Цей хлопчина — справжній спец! Він каже, що рівень забруднення у воді з очниць відрізняється від того, який мав би бути в річковій воді. Ще й як відрізняється.

— Поясни детальніше.

— Рідина з очних ямок містить H2SO4 і HNO3, тобто сірчану й нітратну кислоти. Рівень рН — 3, що значить дуже високу кислотність. Практично оцет, а не вода. Це дає нам украй важливу інформацію.

— Нічого не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Не хочу вдаватися в технічні подробиці, скажу тільки, що сірчана й нітратна кислоти — це похідні від SO2, діоксиду сірки, і NO2, діоксиду азоту. Астьє каже, що таку суміш діоксидів може викидати в повітря тільки один тип промислового підприємства — теплоелектростанція, що працює на бурому вугіллі, тобто дуже застаріла. Астьє робить висновок, що жертву було вбито біля такого заводу або ж принесено туди. Знайдіть у цій місцевості теплоелектростанцію, яка працює на бурому вугіллі, — і ви матимете місце злочину.

Ньєман поглянув у небо. Хмарини, вилискуючи під промінням наполегливого сонця, пливли у височині, немов величезний косяк сріблистих лососів. Нарешті в нього є зачіпка!

— Надішли мені цей аналіз води на Барнів факс, — наказав комісар.

У дверях кабінету він зіштовхнувся з Еріком Жуано.

— Я вас повсюди шукаю, комісаре. У мене є важлива інформація.

Невже розслідування нарешті набрало ходу? Ньєман повернувся до кабінету й зачинив двері за Жуано. Той нервово гортав нотатник.

— Я дізнався, що біля Ле-Сет-Ло[35] є клініка для сліпих дітей і підлітків. Як видається, багато пацієнтів — саме з Ґернона. Ці діти страждають від різноманітних хвороб: катаракта, пігментний ретиніт, дальтонізм. Кількість таких хворих у Ґерноні значно перевищує середні показники.

— Кажи далі. У чому причина захворювань?

Жуано склав долоні човником.

— Долина. Її ізольоване розміщення. Як пояснив мені лікар, ці хвороби — генетичні. Вони передаються з покоління в покоління через шлюби між близькими родичами. Схоже, таке часто трапляється в ізольованих місцевостях. Така собі генетична зараза.

Лейенант вирвав сторінку з блокнота.

— Ось, тримайте адресу клініки. Її директор, доктор Шампла, досконало вивчив це явище. Я подумав, що…

Ньєман наставив вказівний палець на Жуано.

— Туди поїдеш ти.

Молодий поліціянт аж засяяв.

— Ви доручаєте мені цю справу?

— Доручаю. Їдь.

Жуано обернувся, збираючись іти, але раптом зупинився, насупившись.

— Комісаре… пробачте, але… чому ви самі не хочете порозмовляти з директором клініки? Це може бути цікавий слід. Чи ви натрапили на щось краще? Чи гадаєте, що мені він розповість більше, бо я місцевий? Не можу дотямити.

Ньєман сперся на одвірок.

— Маєш рацію, я йду іншим слідом. Але ось тобі ще один невеличкий урок, Жуано. Часом у розслідування втручаються зовнішні причини.

— Які причини?

— Особисті. Я не хочу їхати до цієї клініки, тому що маю фобію.

— Яку фобію? Ви боїтеся сліпих?

— Ні, не сліпих. Я боюся собак.

Лейтенантове обличчя виражало недовіру.

— Не розумію.

— А ти поміркуй. Там де сліпі, там і собаки. — Ньєман зобразив зігнуту постать сліпця, що бреде за псом-поводирем. — Собаки для незрячих, збагнув? Тому я туди ні ногою.

І комісар вийшов, лишивши лейтенанта в зачудуванні.

Ньєман постукав у двері до кабінету капітана Барна й зайшов, не чекаючи на запрошення. Велетень Барн порався коло факсів, що не переставали надходити, — відповідей із готелів, ресторанів, автомайстерень. Капітан скидався на продавця, що розкладає на прилавку свій крам.

— Це ви, комісаре? — Барн відірвав очі від столу. — Ось, тримайте. Щойно прийшло вам…

— Знаю.

Ньєман схопив факс, який надіслав Кост, і перебіг його очима. Це був хімічний аналіз води з очниць — список формул і складних назв.

— Капітане, чи є десь поблизу теплоелектростанція, яка працює на бурому вугіллі? — запитав комісар.

Барн із невпевненим виразом на обличчі стенув плечима.

— Та ні, я про такі не чув. Може, десь західніше… Промислових зон більше в напрямку до Ґренобля…

— Де можна дізнатися точну інформацію?

— Мабуть, в Ізерській федерації промисловців, — відказав Барн. — Хоча… стривайте. Є набагато кращий варіант. Ця ваша станція мала би неабияк забруднювати все довкола, еге ж?

Ньєман усміхнувся й показав йому аркуш із колонками хімічних формул.

— Особливо всякими кислотними викидами.

Барн уже писав щось на клаптику паперу.

— Знайдіть цього чоловіка. Ален Дерто. Це садівник, який вирощує тропічні культури в оранжереях на виїзді з Ґернона. А ще він наш фахівець із забруднення. Активний захисник природи. У цих краях немає такого диму з труби, походження якого, складу й наслідків для довкілля він не знав би.

Ньєман уже виходив, коли жандарм озвав його. Він підніс свої величезні, наче клешні, руки, долонями до комісара.

— До речі. Я з’ясував, що там з відбитками пальців… ну, тими, що їх не було в Кайюа. Нещасний випадок, ще в дитинстві. Допомагав батькові лагодити їхній невеличкий вітрильник на озері Аннесі й спалив собі шкіру на обох долонях якимось дуже їдким очисником. Я зв’язувався з портом, там пам’ятають цей випадок. Швидку, лікарню й весь той рейвах… Можна ще подізнаватися, але, як на мене, більше ми тут нічого не нариємо.

Ньєман обернувся й узявся за дверну ручку.

— Дякую, капітане, — і, вказавши на купу факсів, додав: — Щасти вам із цим.

— І вам щасти, — відказав Барн. — Цей еколог, Дерто, той ще зануда.

15

— …Увесь наш регіон отруєний, приречений на смерть! Промислові зони повсюди: у долинах, на гірських схилах, у лісах! Забруднюють ґрунтові води, опоганюють землю, затруюють повітря, яким ми дихаємо… В Ізері — самі тільки гази й отрута, хоч як високо в гори ви заберетеся!

Ален Дерто був сухорлявий чоловічок із довгастим зморшкуватим обличчям. Борода без вус і окуляри в металевій оправі надавали йому вигляду мормона-втікача. Комісар застав його в одній з оранжерей, де еколог порався з баночками, наповненими ватою та пухкою землею. Ньєман перервав палку промову чоловіка, яку той узявся виголошувати відразу ж після знайомства.

— Пробачте. Мені треба дещо дізнатися… це терміново.

— Що? А, звісно… — Еколог прибрав поблажливого тону. — Ви ж із поліції…

— Чи знаєте ви в цій місцевості якусь теплоелектростанцію, яка працювала б на бурому вугіллі?

— Бурому вугіллі? Це ж отрута в чистому стані…

— То ви знаєте таку електростанцію чи ні?

Дерто заперечно похитав головою, встромляючи тим часом до однієї з баночок крихітний саджанець.

— Ні. У нас тут, слава Богу, немає нічого на бурому вугіллі. У Франції та сусідніх країнах кількість таких ТЕС різко скоротилася, починаючи з сімдесятих років. Вони дуже сильно забруднюють атмосферу. Викидають кислотні сполуки, що підіймаються вгору й перетворюють кожну хмару на хімічну бомбу…

Ньєман сягнув до кишені й простягнув Дерто факс від Марка Коста.

— Чи не могли б ви глянути на ці хімічні складники? Це аналіз зразка води, знайденої тут в околиці.

Поки Дерто уважно читав документ, комісар мимоглядно роздивлявся місце, у якому перебував, — простору оранжерею зі спітнілими, подекуди тріснутими скляними стінками з довгими брудними патьоками. Широченне, як віконні шибки, листя, несміливі крихітні карлючки паростків, ліниві ліани, покручені й переплетені, — здавалося, уся ця рослинність веде боротьбу за найменший клаптик землі. Дерто підвів очі й спантеличено глянув на Ньємана.

— Ви кажете, цей зразок був узятий у цій місцевості?

— Саме так.

Дерто поправив окуляри.

— А можна поцікавити де? Я маю на увазі, де саме?

— Ми знайшли його на трупі вбитого чоловіка.

— Звісно… Я мав би й сам здогадатися… Ви ж із поліції. — Він знову замислився, обличчя його виражало дедалі більший сумнів. — Труп знайшли тут, у Ґерноні?

Комісар лишив це запитання без відповіді.

— Ви можете підтвердити, що такий хімічний склад води пов’язаний із забрудненням продуктами спалювання бурого вугілля?

— Ну так… щонайменше це результат сильного кислотного забруднення. Я відвідував семінари на цю тему. — Він знову глянув у список складників. — Рівень H2SO4 і HNO3… украй високий. Але кажу вам ще раз: таких ТЕС у нашій місцевості нема. Їх нема тут, як нема й загалом у Франції чи інших країнах Західної Європи.

— А може якась інша промислова діяльність спричинити таке забруднення?

— Ні, не думаю.

— А де ж тоді є заводи з такими викидами?

— Понад вісімсот кілометрів звідси, у Східній Європі.

Ньєман заскреготів зубами. Він не міг погодитися з тим, що його перший слід обірвався так швидко.

— Може бути ще одне пояснення… — пробурмотів Дерто.

— Яке?

— Ця вода могла потрапити сюди здалеку — з Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії… — мовив він і конфіденційним тоном прошепотів Ньєманові: — Вони там справжні варвари в питаннях охорони довкілля.

— Ви маєте на увазі в контейнерах? Якась вантажівка, що проїжджала повз…

Дерто гірко, без жодного натяку на веселість, розсміявся.

— Я маю на увазі простіший вид транспорту. Ця вода могла прибути до нас хмарами.

— Поясніть, будь ласка, — попрохав Ньєман.

Ален Дерто розвів руки й поволі здійняв їх до скляної стелі.

— Уявіть собі теплоелектростанцію десь у Східній Європі. Уявіть височенні труби, що цілий божий день плюються діоксидом сірки й азоту… Ці труби сягають іноді трьохсот метрів заввишки. Густі клуби диму здіймаються вище, вище, аж доки не змішуються з хмарами…

Якщо вітру нема, отруйні викиди лишаються на тій самій території. Але якщо вітер дме, скажімо, на захід, то діоксиди мандрують разом із хмарами, які невдовзі наштовхуються на наші гори й виливаються рясними зливами. Так званими кислотними дощами, які нищать наші ліси. Так, наче ми самі мало виробляємо цієї отрути, то наші дерева ще мусять гинути від чужої! Хоча, можу вас запевнити, ми теж транспортуємо власними хмарами чимало токсичної гидоти…

Нараз перед Ньємановими очима постала вся сцена, чітка й виразна, немов із-під різця майстра. Убивця знущався над своєю жертвою просто неба, десь у горах. Він мучив її, калічив, убивав, а тим часом над місцем страти падала злива. Порожні, звернені до неба очниці заповнювалися водою. Затруєною дощовою водою. Відтак убивця стулив мертвому повіки над двома маленькими резервуарами з кислотною водою, завершивши свій моторошний ритуал. Це було єдине можливе пояснення.

Отже, поки це чудовисько мордувало свою жертву, ішов дощ.

— Яка погода була тут у суботу? — зненацька запитав Ньєман.

— Перепрошую?

— Ви не пригадуєте, чи в суботу ввечері або вночі в цій місцевості дощило?

— Здається, ні. Погода була дуже тепла, сонячна, наче влітку…

Один шанс на тисячу. Якщо протягом гаданого часу злочину було сухо, Ньєманові лишалося віднайти ту територію — одну-єдину, — над якою проллявся дощ. Кислотний дощ, який вкаже місце злочину так само чітко, як намальоване крейдою коло. Поліціянт збагнув, що для цього йому треба лише відстежити рух хмар.

— Де тут найближча метеостанція? — поквапно запитав він.

Дерто трохи подумав, а потім відповів:

— За тридцять кілометрів звідси, біля перевалу Мін-де-Фер. Ви хочете з’ясувати, чи не йшов десь дощ? Цікава думка. Мені й самому хотілося б знати, чи ці варвари зі Сходу досі надсилають нам свої токсичні бомби. Іде справжня хімічна війна, пане комісаре, а всім байдуже!

Дерто замовк. Ньєман простягнув йому клаптик паперу.

— Це номер мого мобільного. Якщо вам спаде ще щось на думку — байдуже що! — зателефонуйте мені.

Ньєман обернувся й рушив до виходу з оранжереї. Листя ебенового дерева шмагало його по обличчю.

16

Комісар мчав на повній швидкості. Попри похмуре небо, начебто заповідалося на хорошу погоду. Сонячне світло, немов живе срібло, невпинно мерехтіло в просвітах між хмарами. Темно-зелені ялиці вивершувалися хиткими блискучими кронами, які шарпав невтомний вітер. Їдучи звивистою дорогою, Ньєман насолоджувався цією глибокою і таємничою втіхою, яка панувала в лісі, немовби її навіяв сонячний вітерець.

Комісар подумав про хмари, що переносили кислотну отруту, знайдену в порожніх очницях убитого. Коли минулої ночі він полишав Париж, Ньєман навіть не підозрював, що тут на нього чекає така справа.

Через сорок хвилин поліціянт дістався до перевалу Мін-де-Фер. Знайти метеорологічну станцію виявилося зовсім неважко: її круглу баню на гірському схилі було помітно здаля. Ньєман звернув на дорогу, що вела до наукової установи, і метрів за сто від лабораторії перед ним розгорнулося дивовижне видовище: кілька чоловіків намагалися наповнити теплим повітрям величезну кулю з прозорого матеріалу. Комісар зупинив машину, зійшов схилом до цих чоловіків у штормових куртках із розчервонілими обличчями й показав своє службове посвідчення. Метеорологи спантеличено дивилися на нього. Довге зморщене полотнище кулі скидалося на річку зі срібла. З-під споду пальник зі струменем голубуватого полум’я повільно нагрівав повітря. Уся сцена мала вигляд якогось чародійства.

— Я комісар Ньєман, — загорлав поліціянт, намагаючись перекричати гуготіння полум’я, і показав на бетонну споруду. — Мені потрібно, щоб хтось із вас пішов зі мною на станцію.

Один із чоловіків, вочевидь головний, випростався.

— Навіщо?

— Мені треба дізнатися, де минулої суботи йшов дощ. Це для кримінального розслідування.

Метеоролог далі стояв нерухомо з невдоволеним виразом на обличчі. Капюшон куртки хльоскав його по обличчю. Він показав на велетенську кулю, що поступово надималася. Ньєман вибачливо схилив голову.

— Куля зачекає.

Науковець попрямував до лабораторії, бурмочучи мимохідь:

— У суботу не було дощу.

— Я хотів би знати напевне.

Чоловік мав рацію. Коли вони надіслали запит до центрального метеорологічного посту, то виявилося, що в цей час над Ґерноном не було жодної грози, жодних опадів. Синоптичні супутникові карти на екрані комп’ютера не лишали жодних сумнівів: ані вдень, ані вночі в суботу над цим районом не впало жодної краплини дощу. У куті екрана з’явилися інші дані: вологість повітря, атмосферний тиск, температура… Науковець неохоче, крізь зуби, пояснив: протягом приблизно двох діб антициклон забезпечував суху погоду.

Ньєман попросив перевірити до ранку неділі, потім до вечора. Знову жодної грози, жодної зливи. Він розширив пошук до радіуса сто кілометрів. Нічого. Двісті кілометрів. Знову нічого. Комісар ударив кулаком по столу.

— Це неможливо, — скрикнув він. — У мене є доказ, десь мусив падати дощ. У якомусь ярку, на вершині якогось пагорка. Десь тут в околиці мусило дощити!

Метеоролог лише стенув плечима, далі клацаючи «мишкою», а на екрані тим часом над картою гір пливли різнобарвні тіні, хвилясті лінії та легкі спіралі, відтворюючи зародження ясного й безхмарного дня в самому центрі департаменту Ізер.

— Мусить бути якесь пояснення, — пробурмотів Ньєман. — Чорт забирай, я…

Задзвонив його мобільний телефон.

— Пане комісаре! Це Ален Дерто. Я тут поміркував над вашою справою з бурим вугіллям. Провів своє невеличке розслідування. Мені дуже прикро, але я помилився.

— Помилилися?

— Так, помилився. Такий кислотний дощ ніяк не міг пройти тут вихідними. І в будь-який інший день також.

— Але чому?

— Я довідався, що тепер навіть у країнах Східної Європи труби таких електростанцій, що працюють на бурому вугіллі, обладнують спеціальними фільтрами. Або ж спалюють малосірчисте вугілля. Одне слово, починаючи із шістдесятих років рівень такого забруднення значно знизився. Ось уже років тридцять п’ять дощі з такою кислотністю більше не випадають ніде. На щастя! Пробачте, що ввів вас в оману.

Ньєман мовчав. Еколог запитав із сумнівом у голосі:

— Ви впевнені, що цю воду було знайдено на трупі?

— Цілком упевнений, — відказав Ньєман.

— Тоді, хоч це й неможливо, ваш мрець потрапив сюди з минулого. Він-бо мав на собі краплини дощу, який падав тут понад тридцять років тому…

Пробурмотівши «до побачення», поліціянт завершив розмову.

Утомлено згорбившись, Ньєман повернувся до своєї машини. На якусь коротку мить йому здалося, що він натрапив на слід. Але зачіпка розтанула в його руках, розтеклася крізь пальці, наче та вода, насичена кислотами, і вся справа перетворилася на цілковите безглуздя.

Перш ніж сісти за кермо, Ньєман востаннє обвів очима обрій.

Сонце пронизувало скісними променями пухнасті хмарини, підсвічуючи золотом їхні химерні візерунки. Сяйво відбивалося від вершини Ґран-Пік-де-Бельдонн, укритої віковічними снігами, що мінилися різнобарвними відлисками. Як міг він, досвідчений слідець, раціональна людина, повірити бодай на мить, що якась хмарка вкаже йому місце злочину?

Як міг він…

Зненацька, повторюючи жест Фанні Феррейри, молодої альпіністки, він розпростер руки до вершин, що паленіли в сонячному промінні. Нарешті він збагнув, де вбили Ремі Кайюа. Він дотямив, звідки взялася вода, якій понад тридцять п’ять років.

Не з річок.

І не з хмар.

Вона взялася з льодовиків.

Ремі Кайюа було вбито серед льодовиків, на висоті понад дві тисячі метрів. Там, де щороку дощі перетворюються на лід і лишаються навіки в прозорій кристалічній формі.

Ось, де було скоєно злочин. Нарешті Ньєман мав щось конкретне.