Багряні ріки

47

Клініка для сліпих містилась у світлій будівлі біля підніжжя гірського масиву Сет-Ло. На відміну від ґернонських будинків зі своїми залишками білості, клініка аж блищала під струменями дощу. Ньєман підступив до ґанку.

Була третя година ночі. Ніде не світилося. Комісар подзвонив у двері, оглядаючи довгі спадисті моріжки довкола будинку. Він зауважив фотоелектричні комірки на невисоких стовпчиках, розставлених по периметру. Ця невидима огорожа вочевидь мала попереджати не про злодіїв, а скоріше про незрячих пацієнтів, коли ті відходили задалеко від своєї обителі.

Ньєман подзвонив знову.

Нарешті йому відчинив заскочений спросоння сторож. Чоловік вислухав Ньєманові пояснення, схоже, нічого не розуміючи, одначе провів поліціянта до просторої кімнати й вирушив будити директора.

Комісар став терпеливо чекати. У кімнаті не горіла жодна лампа, світло падало лише з вестибюля. Чотири стіни з білого бетону, гола підлога, теж біла. У глибині подвійні сходи з поруччям із необробленого світлого дерева, що здіймалися на кшталт піраміди.

Лампи, вмонтовані в затягнуту полотном стелю. Панорамні вікна без клямок із краєвидом на гори. Усе скидалося радше на сучасний санаторій, чистий і живлющий, зведений архітекторами із мінливим настроєм.

Ньєман знову помітив фотоелементи — незрячі пацієнти, отже, пересувалися постійно в обмеженому просторі. На стінах мерехтіли тіні від струминок води, що збігали шибками. У приміщенні стояв запах мастики й цементу; було вогкувато: цьому місцю явно бракувало тепла.

Комісар ступив кілька кроків. Його дещо зацікавило: частину кімнати було заставлено мольбертами з аркушами паперу, вкритими загадковими знаками. Здалеку ці рисунки скидалися на математичні рівняння. Підійшовши ближче, Ньєман побачив, що це примітивні зображення невеличких людських фігурок із наляканими обличчями. Поліціянт здивувався: він не очікував натрапити на художню майстерню посеред притулку для незрячих дітей. Але насамперед він відчував глибоке полегшення, таке, що аж волосся на його шкірі відпружилося: відтоді як Ньєман зайшов сюди, він не почув ані гавкання, ані звіриного шарудіння. Невже тут, у притулку для сліпих, немає собак?

Раптом мармуровою підлогою розляглися гучні кроки. Поліціянт збагнув, чому не було килимів: приміщення облаштували так, щоб люди, які залежать від кожного звуку, могли орієнтуватися в ньому. Ньєман обернувся й побачив перед собою дебелого чолов’ягу з білою, наче в патріарха, бородою, червоними щоками й заспаними очима. Убраний він був у кардиґан пісочного кольору. Комісар із першого погляду відчув до нього симпатію: чуття підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.

— Я лікар Шампла, директор цієї клініки, — басовито оголосив крем’язень. — Якого дідька вам тут треба посеред ночі?

Ньєман показав посвідчення.

— Головний комісар поліції П’єр Ньєман. Я прийшов, щоб поговорити з вами про вбивства в Ґерноні.

— Знову?

— Атож, знову. Я саме хотів розпитати вас про той перший візит, коли до вас приходив лейтенант Ерік Жуано. Я думаю, ви повідомили йому інформацію, украй важливу для слідства.

Шампла, здавалося, занепокоївся. У його білому, як сніг, волоссі крихітними струмочками зміїлися відсвіти дощу. Чоловік глянув на кайданки, на зброю, прикріплену до комісарового пояса, відтак звів очі.

— Господи Боже… та я ж лише відповідав на його запитання.

— Ваші відповіді привели його до Едмона Шернсе.

— Ну так, а що?

— А те, що вони обидва — мертві.

— Мертві? Як мертві? Це неможливо… Це…

— Мені шкода, але в мене немає часу вам усе пояснювати. Я прошу вас якомога точніше відтворити вашу розмову з лейтенантом Жуано. Ви, навіть сам цього не знаючи, можете володіти інформацією, що має величезну вагу для нашої справи.

— Але що саме ви хочете…

Чоловік раптово замовк і рвучким рухом потер руки чи то від холоду, чи то від тривоги.

— Що ж… мабуть, мені треба остаточно прокинутися.

— Мабуть, треба.

— Будете каву?

Ньєман кивнув і пішов коридором із високими вікнами за білобородим патріархом. Час від часу спалахували блискавки, потім знову западала темрява, яку розтинали тільки струмені дощу.

Комісарові здавалося, ніби він продирається крізь джунглі, обплетені фосфоресцентними ліанами. На стінах коридору, навпроти вікон, також висіли малюнки, цього разу пейзажі. Стрибкуваті обриси гір. Річки, намальовані пастеллю. Велетенські, з грубою лускою і неприродно довгими хребтами тварини, що, здавалося, походили з кам’яної доби, доби чудовиськ, проти яких людина була комахою.

— Я гадав, ваш притулок лише для сліпих дітей.

Директор зупинився й підійшов до Ньємана.

— Не лише. Ми лікуємо всі види очних хвороб.

— Наприклад?

— Пігментний ретиніт, дальтонізм…

Чоловік указав дужою рукою на одну з картин.

— Ці малюнки незвичні. Діти, що лікуються тут, не бачать довколишній світ так, як бачимо його ми з вами. Вони не бачать навіть власних малюнків. Істина — їхня істина — втілюється не в реальному пейзажі, і не на цьому аркуші паперу. Вона — у їхній голові. Лише вони знають, що прагнуть виразити, а нам, із нашим звичайним зором, лишається тільки здогадуватися про це з їхніх нарисів. Це трохи бентежить, чи не так?

Ньєман невизначено махнув рукою. Він не міг відірвати очей від цих дивних малюнків. З розмитими, немов розчавленими чимось важким, контурами. З різкими, яскравими кольорами. Малюнки скидались на поле битви між лініями й відтінками, але водночас вони дихали якоюсь ніжністю, меланхолією давно забутих дитячих лічилок.

Директор клініки дружньо плеснув Ньємана по спині.

— Ходімо. Філіжанка кави вам не завадить. Вигляд у вас не найкращий.

Вони зайшли до просторої кухні, де все вмеблювання й приладдя було з неіржавної сталі. Глянсовими стінами приміщення скидалося Ньєманові на морг.

Директор уже наливав дві чашки з блискучої кавоварки, в якій містилася скляна куляста посудина з водою, що постійно підігрівалася. Він простягнув філіжанку поліціянтові й усівся за один із металевих столів. І знову Ньєман подумав про розітнуті трупи; перед ним постали обличчя Кайюа й Серті. Порожні темні очниці — немов чорні діри в просторі й часі.

Шампла промовив із сумнівом у голосі:

— Я все ж ніяк не можу повірити в те, що ви мені сказали… Обидва мертві? Але як?

Ньєман залишив його запитання без відповіді.

— Що ви розповідали Жуано?

Лікар знизав плечима, помішуючи каву.

— Він розпитував мене про хвороби, які ми тут лікуємо. Я пояснив, що найчастіше ми маємо справу зі спадковими захворюваннями і що більшість наших пацієнтів — із Ґернона.

— А більш конкретні запитання він ставив?

— Так, ставив. Він хотів знати, як набуваються такі захворювання. Я коротко пояснив йому про рецесивні гени.

— Поясніть і мені.

Лікар зітхнув, а потім промовив, утім, без роздратування:

— Усе дуже просто. Певні гени є носіями хвороб. Це дефективні гени з помилками в коді, вони є у всіх нас, але, на щастя, їх не досить, щоб викликати захворювання. Одначе коли обоє батьків — носії того самого гена, ситуація погіршується. Хвороба може проявитися в їхніх дітей. Гени сполучаються й передають захворювання, як електрична вилка й розетка передають струм, розумієте? Ось чому кажуть, що спорідненість кров псує. Іншими словами, батьки, що є кревними родичами, із більшою ймовірністю можуть передати своїм дітям хвороби, які вони самі мають у прихованому стані.

Шернсе також згадував про це явище. Ньєман запитав:

— Спадкові захворювання мешканців Ґернона пов’язані зі шлюбами між близькими родичами?

— Поза всяким сумнівом. Багато пацієнтів, що лікуються в нашій клініці, — чи то стаціонарно, чи то амбулаторно, — саме з цього міста. Це діти передусім викладачів і наукових працівників університету, які є ґернонською елітою і, як наслідок, утворюють украй ізольовану суспільну групу.

— Розкажіть про це докладніше, будь ласка.

Шампла склав руки на грудях і, немов набираючи розгону, узявся оповідати:

— У Ґернонському університеті існує одна вельми давня традиція. Цей навчальний заклад, як мені відомо, заснували у вісімнадцятому столітті спільно зі швейцарцями. Тоді університет містився в будівлі, де зараз медцентр… Одне слово, протягом ось уже майже трьох століть викладачі й наукові працівники університету живуть своїм окремішнім життям і беруть шлюби лише поміж себе. Це дало життя кільком поколінням видатних інтелектуалів, але нині їхня лінія виснажилася, вичерпалася генетично. Ґернон, як усі міста, загублені серед гір, і без цього відгороджений від зовнішнього світу. А університет утворив ізоляцію всередині ізоляції, розумієте? Справжній мікрокосм.

— І цієї ізоляції досить, щоб пояснити загострення генетичних хвороб?

— Гадаю, що так.

Ньєман не міг збагнути, як ця інформація стосується до його розслідування.

— Що ще ви повідомили Жуано?

Шампла глянув скоса на комісара й промовив своїм басовитим голосом:

— Я розповів йому про одне дивне явище.

— Кажіть.

— В останньому поколінні цих сімей із виснаженою кров’ю почали з’являтися зовсім інакші діти. Не лише з винятковими розумовими здібностями, але і з небагненною фізичною міццю. Більшість із них перемагають у всіх спортивних змаганнях і завиграшки досягають щонайвищих результатів у всьому.

Ньєман подумав про світлини в приймальні ректора: юні усміхнені чемпіони, що завоювали всі кубки, усі медалі. Пригадались йому й зображення Олімпійських ігор у Берліні, а також товстезна дисертація Кайюа, просякнута ностальгією за духом Олімпії. А що як ці елементи справді сплітаються в якесь незвичайне пояснення?

Поліціянт, удаючи наївного, запитав:

— Але ж усі ці діти мали скоріше народитися з хворобами, адже ж так?

— Це не є твердим правилом, але логічно припустити, що вони мали б вирізнятися слабкою тілобудовою і певними спадковими вадами здоров’я, як, приміром, ті діти, що лікуються в нашій клініці. Натомість нічого такого не відбувається. Навпаки! Видається так, наче ці вундеркінди загарбали собі весь фізичний хист цілої громади, генетичні вади лишивши іншим. — Шампла, насупившись, глянув на Ньємана. — Ви зовсім не п’єте вашої кави.

Ньєман згадав про філіжанку, яку тримав у руці. Він відсьорбнув ковток гарячої рідини й навіть не відчув смаку. Уся його істота перетворилася на автоматичний механізм, який прагнув лише одного: вловити бодай найменший знак, найменший блищик світла.

— Ви, мабуть, ретельно вивчали це явище? — запитав він.

— Ось уже близько двох років я проваджу своє невеличке дослідження. Насамперед я перевірив, чи ці переможці змагань справді походили з університетських родин. Ходив до цивільного реєстру, мерії… Усе підтвердилося.

Потім я детально дослідив генеалогічне дерево кожного з них, ознайомився з їхніми медичними справами в пологовому будинку. Я переглянув навіть справи їхніх батьків, дідусів і бабусь у пошуках якогось знаку, якоїсь особливої вказівки. Але не виявив нічого суттєвого. Навпаки, декотрі з їхніх предків були носіями спадкових вад, як це траплялося в тих сім’ях, з яких походили мої пацієнти… Одне слово, усе це вочевидь дуже дивно.

Ньєман убирав кожне лікареве слово: він знову мав якесь непоясненне відчуття, що ця інформація наближає його до чогось украй важливого для слідства.

Шампла тепер міряв кроками приміщення, через що глянсове убрання кухні легенько двигтіло.

— Крім того, — розповідав він далі, — я порозпитував лікарів і акушерів у медцентрі й дізнався ще одну дивовижну річ. Протягом приблизно останніх п’ятдесяти років у родинах селян, що живуть у горах довкола долини, спостерігається аномально високий рівень смертності серед немовлят. Діти несподівано помирали майже відразу після народження, хоча зазвичай саме вони мали б відзначатися міцним здоров’ям. Неначе все обернулося навспак, розумієте? Кволі діти з університетських родин, немов якимись чарами, стають міцними й здоровими, тимчасом як селянські діти хиріють і помирають…

Я також дослідив медичні справи цих раптово померлих немовлят, дітей пастухів і шукачів кришталю. І знову безрезультатно. Я розмовляв із персоналом лікарні й кількома науковцями з медцентру, фахівцями з генетики, але ніхто не зміг пояснити мені цей феномен. Урешті-решт, хоч і з прикрістю, та я покинув цю справу. Як би це сказати… Видається так, наче університетські немовлята вкрали життєву енергію у своїх маленьких сусідів по яслах.

— Чорт забирай, що ви маєте на увазі?

Шампла негайно здав свої, такі непевні, позиції.

— Забудьте, що я сказав. Це ненаукова маячня. Цілковита нісенітниця.

Може, й нісенітниця, але Ньєман набув твердої впевненості в тому, що загадкова поява цих надздібних дітей не може бути звичайним випадком. Це одна з ланок загального жахіття.

— Це все? — запитав поліціянт безбарвним голосом.

Лікар вагався.

— То все чи ні? — повторив комісар трохи голосніше.

Шампла здригнувся.

— Ні, є ще дещо. Цього літа історія дістала дивне продовження. Випадок незначний, але водночас украй бентежливий… Минулого липня в Університетському медцентрі відбувалося капітальне оновлення, зокрема й інформатизація архівів.

До підземних приміщень, де зберігалися цілі стоси запилюжених медичних справ, спустилися фахівці, щоб оцінити масштаби роботи. У зв’язку з цим вони оглянули й інші лікарняні підвали, ті, де зберігалася документація старого університету, а саме бібліотечні архіви до сімдесятих років.

Ньєман весь обернувся на увагу.

— Під час цього огляду, — вів далі лікар, — експерти здійснили цікаве відкриття. Вони натрапили на картки новонароджених за останні п’ятдесят років — перші сторінки з медичних справ, які заводять у пологовому відділенні. Але самих справ не було, немов… немовби ці сторінки вирвали з них і викрали.

— Де знайшли ці документи? Я маю на увазі, де саме?

Шампла знову перетнув кухню. Він намагався поводитися так, наче йому байдуже, але голос зраджував його неспокій.

— Це й було найдивніше з усього… Картки лежали в особистій шафці одного з працівників бібліотеки.

Ньєман відчув, як кров швидше заструменіла його жилами.

— Ім’я цього чоловіка?

Шампла боязко глянув на комісара. Губи його тремтіли.

— Кайюа. Етьєн Кайюа.

— Батько Ремі?

— Саме так.

Поліціянт зірвався на ноги.

— І ви кажете про це лише зараз? Знаючи те, чий труп знайшли вчора в Ґерноні?

Директор скинув голову.

— Мені не подобається ваш тон, комісаре. Прошу мене не плутати з вашими підозрюваними. Крім того, я розповідаю вам про дріб’язковий випадок у діловодстві. Яким робом він може стосуватися до вбивств у Ґерноні?

— Це вже мені вирішувати яким.

— Нехай. Але ж у будь-якому разі я вже розповідав усе це вашому лейтенантові. Тому прошу вас заспокоїтися. До того ж я не відкрив вам жодної таємниці. Цю історію вам міг розповісти будь-хто в місті. Усі її знали. Про неї навіть писали в місцевих газетах.

Ньєман не хотів би побачити себе в дзеркалі цієї миті. Комісар знав, що обличчя його спотворене такою лютою, такою напруженою гримасою, що він не пізнав би свого відображення. Поліціянт витер рукавом чоло й промовив спокійнішим тоном:

— Даруйте мені. У цій справі сам чорт в’язи скрутить. Убивця завдав уже три удари, і він не зупиниться. Важить кожна хвилина, кожен клаптик інформації. Де тепер ці старі картки?

Лікар підніс брови, трохи відпружився й сперся на край столика з неіржавної сталі.

— Їх повернули на місце, до лікарняного підвалу. Поки інформатизацію паперів не закінчили, усі архіви зберігаються в повному обсязі.

— І, гадаю, серед цих карток є ті, що стосуються маленьких вундеркіндів, чи не так?

— Не їх безпосередньо — документи належать до періоду перед сімдесятими роками. Але є картки їхніх батьків або дідусів і бабусь. Саме це мене й збентежило. Адже я досліджував уже ці документи. І в офіційних справах нічого не бракувало, розумієте?

— Тобто вкрадені документи — лише копії?

Шампла знову заходив по кухні. Незвичність історії тримала в напрузі.

— Копії… або оригінали. Може, Кайюа підмінив справжні картки новонароджених фальшивими, а оригінали сховав до себе в шафку.

— Мені ніхто нічого не казав про цю справу. Хіба не провадилося розслідування?

— Ні, це сприйняли як не варту уваги дрібницю, помилку в діловодстві. До того ж імовірний підозрюваний, Етьєн Кайюа, помер три роки тому. Правду кажучи, ця історія, схоже, не зацікавила нікого, крім мене.

— Атож. І вам не схотілося поглянути на ці знайдені картки? Порівняти їх із тими, що в офіційних справах?

Шампла силувано всміхнувся.

— Схотілося, але мені забракло часу. Ви навіть не уявляєте, про який ґатунок документів ідеться. Одна картка — це фотокопія на окремому аркуші кількох стовпчиків із числами, що означають вагу, зріст чи групу крові новонароджених… Наступного дня цю інформацію переносять до журналу здоров’я немовляти. Ці картки — перша ланка в медичному досьє дитини.

Ньєман пригадав, що Жуано хотів навідатися до лікарняних архівів. Ці картки, дарма що здавались дріб’язком, цікавили комісара дедалі сильніше. Він різко змінив тему:

— А який стосунок до цього всього має Шернсе? Чому Жуано від вас поїхав відразу до нього?

Директор клініки миттю знову збентежився.

— Едмон Шернсе дуже цікавився дітьми, про яких я вам розповідав…

— Чому?

— Шернсе є… тобто був офіційним працівником нашої клініки. Він досконало знав генетичні захворювання наших маленьких пацієнтів. Тому не дивно, що його зацікавило, чому їхні двоюрідні чи троюрідні брати й сестри народжуються такими інакшими. До того ж він захоплювався генетикою. Вважав, що генетичну історію людини можна прочитати з її зіниць. У певному розумінні він був доволі своєрідний лікар…

Перед очима поліціянта постало обличчя чоловіка з поцяткованим чолом. Слово «своєрідний» пасувало йому щонайкраще. Згадав Ньєман і труп Жуано, який пожирала кислота.

— Ви не цікавились його професійною думкою щодо цього питання? — запитав комісар.

Шампла чудернацьки вигнувся, немов одяг кусав його.

— Ні, не цікавився. Я… я не наважився. Ви не знаєте, як у нашому місті все влаштовано. Шернсе належав до університетських вершків, розумієте? Один з найвизначніших офтальмологів нашого краю. Шанований професор. Я ж лише хранитель цього місця…

— Гадаєте, Шернсе міг ознайомитися з тими самими документами, що й ви, — офіційними справами новонароджених?

— Гадаю, міг.

— Можливо, навіть раніше за вас?

— Можливо.

Директор стояв, опустивши очі. Його червоне обличчя було вкрите потом. Ньєман не відступався від нього:

— Як гадаєте, він міг виявити, що картки підроблено?

— Я… звідки мені знати?! Я не розумію, до чого всі ці запитання!

Ньєман не наполягав. Тепер він збагнув ще один бік цієї історії: Шампла не наважився перевірити викрадені картки, тому що боявся виявити якісь махінації університетських викладачів. Викладачів, які заправляли в цьому містечку й тримали у своїх руках долі таких людей, як він.

Комісар підвівся.

— Що ще ви сказали Жуано?

— Більше нічого. Лише те, що тільки-но розповів вам.

— Подумайте добре.

— Це все. Запевняю вас.

Ньєман став перед лікарем.

— Вам щось говорить ім’я Жюдіт Еро?

— Ні.

— А Філіпп Серті?

— Здається, так звали другого вбитого.

— Ви колись чули про нього раніше?

— Ні.

— А фраза «багряні ріки» пробуджує щось у вашій пам’яті?

— Ні. Направду, я…

— Дякую вам, лікарю.

Ньєман попрощався з приголомшеним директором клініки й обернувся до виходу. Він уже ступив за поріг, коли раптом зупинився й кинув через плече:

— Останнє запитання, лікарю: я не бачив і не чув тут жодного собаки. Невже у вас їх тут нема?

Шампла геть розгубився.

— Кого нема? Собак?

— Так, собак-поводирів для сліпих.

Чоловік нарешті збагнув і знайшовся на силі всміхнутися.

— Собаки можуть придатися тим сліпцям, що живуть самотою і не мають жодної сторонньої допомоги. Наша ж клініка обладнана новітніми електронними системами, які скеровують наших пацієнтів і попереджають про найменшу перешкоду… Собаки тут не потрібні.

Вийшовши надвір, Ньєман обернувся до будівлі зі світлими стінами, що мерехтіли під дощем. Від ранку він уникав візиту сюди через триклятих псів, яких тут не було. Він послав сюди Жуано лише через свій страх, через привидів, які валували тільки в його голові.

Комісар відчинив дверцята машини і сплюнув на землю.

Його примари коштували життя юному лейтенантові.

48

Ньєман їхав дорогою, що стрімко спускалася зі схилів Сет-Ло. Дощ посилився. Асфальт парував та іскрився у світлі фар. Час від часу на дорозі траплялися калюжі багнюки, що розбризкувалася під колесами машини з шумом невеличкого водоспаду. Ньєманові, що міцно стиснув кермо, ледве вдавалося вирівнювати седан, який постійно заносило до краю провалля.

Раптом у кишені задзвонив пейджер. Однією рукою комісар увімкнув його: на екрані світилося повідомлення від Антуана Реймса. Тою самою рукою Ньєман вихопив телефон і набрав із пам’яті номер. Щойно впізнавши голос, Реймс повідомив:

— Англієць помер, П’єре.

Ньєман, занурений із головою в розслідування ґернонської справи, спробував зосередитися на цій новині й оцінити її наслідки, але не зміг.

— Де ти зараз? — запитав начальник.

— В околицях Ґернона.

— Видано наказ про твій арешт. Теоретично тебе мали б узяти під варту, забрати зброю та покласти край твоїй кар’єрі поліціянта.

— Теоретично?

— Я розмовляв із Терпантом. Ваше розслідування тупцює на місці, і схоже на те, що буде ще гірше. До вашої діри злетілися всі журналісти. Завтра вранці Ґернон стане найвідомішим містом у Франції. — Реймс помовчав, а потім додав: — Тебе всі шукають.

Ньєман промовчав. Він пильно вдивлявся в дорогу, яка звивалася, немов угвинчуючись у завісу дощу, який, здавалося, закручувався в протилежному напрямку. Коловорот проти коловороту. Першим знову заговорив Реймс:

— Пьєре, ти готовий затримати вбивцю?

— Ще не знаю. Але повторюю: я вийшов на правильний слід. Я в цьому переконаний.

— Гаразд, тоді порахунки з тобою зачекають. Я з тобою не розмовляв. Ти зник, тебе не можуть знайти. У тебе є ще одна-дві години, щоб розгребти це лайно. Після цього я вже нічого не зможу зробити для тебе. Хіба допоможу знайти доброго адвоката.

Ньєман буркнув щось і вимкнув телефон.

Саме цієї миті фари вихопили з темряви машину, яка вискочила справа. Поліціянтові забракло якоїсь секунди, щоб зреагувати. Автомобіль із розгону врізався в праве крило його седана. Кермо вирвалося Ньєманові з рук, машину вдарило об скелю. Поліціянт заревів, силкуючись повернути собі керування. За якусь мить йому це вдалося, і він ошелешено глянув на другу автівку. Темний джип із вимкненими фарами готувався до нової атаки.

Ньєман дав задній хід. Масивний автомобіль здав і собі, а потім вильнув ліворуч, змушуючи поліціянта різко загальмувати. Ньєман знову рвонув уперед. Джип мчав тепер перед ним на повній швидкості, блокуючи дорогу. Номери його були заляпані болотом. Морально виснажений, поліціянт пришвидшився й спробував обігнати джип зовнішньою смугою. Марно. Темна махина позбавляла найменшої крихти простору, штовхаючи седан у ліве крило в напрямку до смертельного урвища.

Що цьому ненормальному треба? Зненацька Ньєман скинув швидкість, відпустивши невідомий автомобіль уперед на кілька десятків метрів. Джип відразу ж сповільнився й собі, змушуючи седан наблизитися до нього. Але поліціянт скористався з цієї зміни швидкостей і різко натиснув на газ. Цього разу він спробував обігнати джип ліворуч і останньої секунди йому таки вдалося проскочити.

Комісар подвоїв швидкість, надавивши на педаль до відпори. У дзеркалі заднього огляду він побачив, як ніч поглинає бездоріжник. Не розмірковуючи над тим, що сталося, і не скидаючи швидкості, Ньєман проїхав ще кілька кілометрів.

Він знову був сам-один на шосе.

Він далі їхав на повній швидкості асфальтованою трасою, що бігла під склепінням ялиць, звивиста, ледь видна крізь імлисту дощову завісу. Що ж сталося? Хто його атакував? І чому? Що він тепер знає такого цінного, що його за це ладні вбити? Напад був такий несподіваний, що поліціянт навіть не встиг роздивитися силует людини за кермом.

Виїхавши з чергового віражу, Ньєман побачив попереду підвісний міст: шість кілометрів бетонної дороги, що трималася на пілонах понад сто метрів заввишки. Отже, до дому, до Ґернона, лишилося не більше ніж десять кілометрів.

Комісар додав швидкості.

Він в’їжджав на міст, коли спалах білого світла, що залило заднє скло машини, осліпив його. Джип, тепер уже ввімкнувши фари, знову насідав на нього. Ньєман опустив дзеркало заднього огляду, щоб не сліпило, і вп’яв погляд у бетонну дорогу, яка висіла над проваллям у темряві. У голові промайнула чітка думка: «Я не можу померти. Тільки не так». І він натиснув на педаль газу.

Світло фар невідступно горіло позаду. Зігнувшись над кермом, Ньєман вдивлявся тільки в захисне огородження, що зблискувало в світлі його власних фар, які охоплювали дорогу вогняними обіймами, гримотливим ореолом, огорнутим пеленою дощу.

Метри, виграні в часу.

Секунди, викрадені в Землі.

Дивна думка промайнула в нього, незбагненна впевненість: доки він мчить цим мостом, доти нічого з ним не може статися. Він живий. Він невагомий. Він невразливий.

Від удару йому забило дух.

Голову кинуло вперед, на лобове скло, немов із пращі. Дзеркало заднього огляду розлетілося на друзки, а його композитний тримач, наче цвях, роздер Ньєманові скроню. Поліціянт випрямився, стогнучи й притискаючи руки до голови. Він відчув, як машину занесло ліворуч, потім праворуч, потім розвернуло… Кров заливала йому півобличчя.

Новий поштовх — і раптовий ляпас сталевого дощу. Безмежний холод ночі.

Тиша. Пітьма. Секунди.

Коли Ньєман розплющив очі, то не повірив їм: під ногами в нього чорніло небо, спалахували блискавки, а сам він летів кудись крізь вітер і зливу.

Його машина, вдарившись об парапет, викинула комісара, наче з катапульти, у порожнечу, через перила моста. Зараз він повільно, безгучно падав, мляво вимахуючи руками й ногами і безглуздо запитуючи себе, що він відчує останньої миті перед смертю.

Відповідь прийшла миттєво разом із хвилею болю. Галуззя шмагало Ньємана по обличчю. Гостра глиця впивалася в тіло, роздираючи його на тисячі шматків…

Потім удар, і майже відразу — ще один.

Спершу відбулось його падіння на землю, пом’якшене густим віттям дерев. Відтак — страшний гуркіт, від якого здригнулося все довкола. Немовби якась велетенська накривка враз упала на його тіло. Секунди вибухнули веремією суперечливих відчуттів. Залізні лещата холоду. Пекуча пара. Вода. Каміння. Морок.

Потьмарення.

Минув час. Ньєман знову розплющив очі. За покривом повік виявився ще один — покрив темряви, покрив лісу. Помалу, наче з того світу, до нього поверталася притомність. Із надр свідомості поступово спливла впевненість: «Живий! Я живий!»

Зібравши докупи всі уламки своїх думок, комісар спробував збагнути, що ж сталося.

Він пролетів крізь гілля дерев і щасливим випадком потрапив у водозбіг біля одного з пілонів, повний дощової води. Його машина, наче штурмовий танк, злетіла з моста тою ж траєкторією і приземлилася просто в Ньємана над головою, його самого, однак, не зачепивши: широке шасі седана не пустили далі краї водозбігу.

Справжнє диво.

Ньєман стулив очі. Безліч ран мордували його тіло, але найсильніше біль пульсував у правій скроні, що горіла вогнем. Комісар подумав, що тримач дзеркала, мабуть, глибоко розітнув йому шкіру над вухом. З іншого боку, добре, що хоч після падіння він лишився відносно цілий.

Із підборіддям, притиснутим до грудей, Ньєман поглянув угору, на радіатор своєї машини, який досі димів. Поліціянт був похований під купою гарячого заліза в порожнині водозбігу, наче в бетонному саркофазі. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч і побачив, що уламок бампера заважає йому вибратися з пастки.

Відчайдушним зусиллям Ньєман посунувся вбік. Біль, що мордував усе тіло, тепер зіграв йому на користь, перетворившись на мертвущу нечулість.

Поліціянтові вдалося пролізти під бампером і видобутися зі своєї домовини. Вивільнивши руки, він одразу торкнувся рани на скроні, звідки густим потоком плинула кров. Комісар застогнав, відчувши солодкавий запах теплої рідини на зболілих пальцях. Він подумав про птаха з дзьобом, заліпленим мазутом, і очі його наповнилися слізьми.

Ньєман звівся на ноги, спираючись на борт водостоку, але відразу ж упав на землю. Затьмарену свідомість різонула ще одна думка.

Убивця повернеться. Щоб закінчити свою справу.

Тримаючись за машину, комісар зіп’явся знову. Ударом кулака відчинив пом’ятий багажник, дістав звідти помпову рушницю й зібрав розкидані набої. Затинувши зброю ліктем лівої руки, яку він досі тримав біля скроні, Ньєман правою зарядив рушницю. Він зробив це навпомацки, майже нічого не бачачи: окуляри він загубив, а темрява була непроглядна.

Комісарове обличчя було все в крові й багнюці, а тіло знемагало від болю. Він обернувся, тримаючи рушницю напоготові. Довкола — ані шерхоту. Ані руху. Зненацька наринула млість. Ньєман зсунувся по корпусу машини і знову впав у бетонний канал. Цього разу він відчув дошкульний доторк холодної води й отямився. Він сповзав бетонним ложем у напрямку до річки.

Зрештою, чому б і ні?

Ньєман притиснув рушницю до грудей і дозволив воді нести себе, немов фараона, що пливе рікою до Країни мертвих.

49

Течія довго несла Ньємана. Він плив із розплющеними очима й крізь просвіти в гіллі бачив громаддя темного беззоряного неба. Обабіч нього тяглися береги з червоної глини, обплутані галуззям і корінням дерев, що утворювали справжні мангрові зарості.

Невдовзі струмок розширився, убрався в силу й у голос. Чоловік, закинувши голову, плив за течією. Від холоду судини звузилися й рана на голові кривавила вже не так сильно. Ньєман сподівався, що потік винесе його до Ґернона, до університету.

Утім дуже скоро, він зрозумів, що його сподівання марні. Річка нікуди його не винесе: вона не текла до студмістечка. Заблукавши в лісі, вона петляла серед дерев, дедалі більше звужуючись і сповільнюючись.

Зрештою плин її зупинився остаточно.

Ньєман підплив до берега й, тяжко відсапуючи, видобувся з води, такої мулистої й каламутної, що в ній не відображалося нічого. Поліціянт простягнувся на вогкій, устеленій опалим листям землі. Ніздрі його наповнилися затхлим смородом — цим характерним запахом ґрунту, суміші зітлілої деревини, перегною й комах.

Ньєман перевернувся горілиць і став розглядатися довкола. Рослинність не була густою, непролазною, навпаки — тут панувало рідколісся, дерева росли вільно, не заважаючи одне одному. Однак пітьма була такою непроглядною, що неможливо було навіть роздивитися чорні громаддя гір. А Ньєман не знав, ні як довго річка несла його, ні в якому напрямку.

Долаючи біль, долаючи холод, він підповз до дерева й сів, прихилившись спиною до стовбура. Відтак змусив себе зібрати думки докупи й спробував відтворити в пам’яті карту цього регіону, на якій позначав місця, важливі для слідства. Він пригадав, що Ґернонський університет розміщений на північ від масиву Сет-Ло.

На північ.

Але як визначити, де північ, коли не маєш жодної гадки, де ти зараз? У нього не було ні компаса, ні будь-якого іншого приладу. Удень можна було б зорієнтуватися за сонцем, а що робити вночі?

Ньєман замислився. Рана на чолі знову кривавила, а холод уже починав сковувати кінцівки. За такого стану справ у нього є ще години дві-три, не більше.

Зненацька його осяяло. Навіть зараз, посеред ночі, він зможе визначити сторони світу. Завдяки рослинності. Комісар нічого не тямив у ботаніці, але знав те, що відомо кожному: деякі види мохів і лишайників, що люблять вологу, ростуть тільки в затінку, із північного боку дерев, уникаючи сонячного проміння.

Ньєман став навколішки й намацав у кишені мокрого пальта протиударний футляр, у якому завжди носив запасні окуляри. Окуляри виявилися цілими, і, надівши їх, комісар докладно оглянув місцевість.

Відтак узявся за пошуки під ялицями вздовж пагорка. По кількох хвилинах нишпорення обмерзлими й перемащеними землею пальцями він зрозумів, що мав рацію: маленькі прохолодні подушечки смарагдового моху росли біля прикореня весь час із того самого боку. Ці крихітні, волокнисті й м’які на доторк кущики — джунглі в мініатюрі — повідомляли йому, де північ.

Тамуючи біль, Ньєман підвівся й рушив у напрямку, який указував мох.

Він плентався, заточуючись і грузнучи в м’якій землі, і відчував, як серце мало не вистрибує з грудей. Калюжі, шорстка кора, шпичакувате гілля ялиць пропливали повз нього. Поліціянт ступав нерівною крем’янистою поверхнею, порослою рідкими травами й поритою вибоїнами, засипаними опалою глицею — він ішов за мохом. Іншим разом ноги його провалювались у підмерзлі мочарі, що проорали солончакові борозни на схилах пагорків. Попри втому й рани, він простував дедалі швидше, черпаючи сили із запахів, якими було насичене повітря. Йому здавалося, що він відчуває дихання дощу, який зупинився, неначе щоб звести дух.

Нарешті показалося шосе.

Зблиснув рятівний асфальт. Ньєман знову пошукав очима кущики моху на узбіччі, щоб якомога точніше визначити правильний напрям. Аж тут, блимаючи фарами, з-за повороту виїхав поліційний фургон.

Машина відразу ж зупинилися. Люди кинулись на допомогу Ньєманові, що безсило похилився на рушницю.

Він відчував руки жандармів, що підхопили його. Чув невиразне бубоніння, вигуки, шурхіт дощовиків. Скісними лініями танцювали фари. Уже в машині один із чоловіків загорлав до водія:

— Жени до лікарні!

Ньєман, ледь притомний, пробурмотів:

— Ні, до університету.

— Куди? Та на вас живого місця нема…

— До університету. Я… я маю там де з ким побачитися.

50

Двері відчинилися, і назустріч йому блиснула усмішка.

П’єр Ньєман опустив очі. Він побачив сильні смагляві зап’ястки дівчини. Погляд його піднявся вище, по рукавах грубого в’язаного светра, ковзнув по коміру й перейшов на шию, де ніжні кучерики волосся на потилиці здавалися імлистим ореолом. Комісар подумав про магію цієї шкіри, такої гарної, такої гладенької, що перетворювала будь-яку одежину у вишукані шати. Фанні позіхнула.

— Ви спізнилися, комісаре.

Ньєман спробував усміхнутися.

— Ви… ви ще не спали?

Дівчина заперечно похитала головою й відступила вбік, пропускаючи комісара всередину. Він вийшов на світло, і обличчя Фанні закам’яніло: вона лише зараз помітила закривавлену голову поліціянта. Дівчина відступила й скинула поглядом на пошарпану Ньєманову постать, миттю оцінивши його стан. Пальто мокре, хоч викрути. Порвана краватка. Пропалені штани.

— Що з вами сталося? Аварія?

Ньєман коротко кивнув.

Відтак обвів поглядом невеличку кімнату. Попри те, що його лихоманило, попри те, що серце стрибало в грудях, він був радий опинитися тут. Чисті стіни в пастельних кольорах. Робочий стіл із комп’ютером, завалений книгами й паперами. Каміння й кристали на поличках. Скинуте гамузом альпіністське приладдя й флюоресцентний одяг. Оселя молодої дівчини — домосідки й спортсменки водночас, любительки домашнього затишку й пригод. Раптом Ньєманова кров зануртувала: на якусь мить уся їхня спільна мандрівка на льодовик промайнула перед його очима. Зблиснула, наче сніжинка інею.

Ньєман тяжко сів на стілець. Надворі знову пустився дощ. Чути було стукотіння крапель по даху й притлумлені звуки від сусідів. Скрип дверей. Кроки. Нічне життя наляканих студентів, що поховалися у своїх номерах.

Фанні зняла з комісара пальто, потім ретельно оглянула рану на скроні. Здавалося, видовище закипілої крові й роздертої, темної плоті не викликає в неї жодної відрази. Вона аж присвиснула крізь зуби:

— Добряче вас поранило. Сподіваюся, скроневу артерію не зачепило. Сказати важко: з голови завжди так юшить… Як це сталося?

— Потрапив у ДТП, — лаконічно відказав Ньєман.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Нема й мови. Я мушу закінчити розслідування.

Фанні пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася з цілою купою марлевих серветок, ліків і пакетиків зі шприцами й сироваткою. Вона надірвала зубами кілька пакетиків, а потім насадила голку на пластиковий шприц. Ньєман підвів очі й глянув на ампулу. Фанні втягнула її вміст у шприц. Комісар напружився і взяв упакування з назвою ліків.

— Що це таке?

— Анестетик. Не бійтеся, це заспокоїть ваш біль.

Ньєман схопив її за руку.

— Зачекайте.

Поліціянт перебігся очима по складниках. Ксилокаїн. Анестетик із адреналіном — це його не вирубить, а біль мало б угамувати. Ньєман відпустив зап’ясток дівчини на знак згоди.

— Не бійтеся, — прошепотіла Фанні. — Ці ліки до того ще й спинять кровотечу.

Ньєман сидів, опустивши голову, і не бачив рук дівчини. Здається, вона зробила кілька уколів довкола рани. По якомусь часі біль ущух.

— У вас є чим зашити рану? — невиразно запитав він.

— Певно, що ні. Вам треба до лікарні. Скоро кровотеча відновиться…

— Тоді зробіть пов’язку, якомога тугішу. Будь із чого. Я мушу провадити розслідування з ясною головою.

Фанні знизала плечима й узялася збризкувати марлю якимось медичним аерозолем. Ньєман глянув на дівчину. Джинси щільно обтискали її стегна, сласні вигини яких викликали в комісара притлумлене збудження, навіть у теперішньому його стані.

Він замислився над суперечливою вдачею дівчини. Як їй вдавалося бути такою ефемерною і водночас такою реальною? Такою лагідною й такою шорсткою? Такою близькою і такою далекою? Ця суперечливість відображалась навіть у її погляді: викличний блиск очей і безмежно ніжні вигини брів. Удихаючи різкий запах антисептиків, Ньєман запитав:

— Ви мешкаєте тут сама?

Фанні обробила рану кількома швидкими рухами. Поліціянтові майже не пекло: знеболювальне починало діяти. Дівчина знову всміхнулася:

— А ви не втрачаєте жодної нагоди, щоб підбити клинці, еге ж?

— Ви… вибачте… Моє запитання нетактовне?

Фанні зосереджено перев’язувала рану. Обличчя її було зовсім близько від Ньєманового.

— Я живу сама. У мене нікого немає, якщо ви це хотіли дізнатися, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Я… Але… чому в університеті?

— Лабораторії, аудиторії — все поряд…

Ньєман хотів було повернути голову, але дівчина з невдоволеним вигуком стримала її. Поліціянт з опущеним додолу обличчям промовив:

— Справді, я й забув. Наймолодший доктор наук у Франції. Донька й онучка заслужених викладачів. Отже, ви належите до цих дітей…

— Дітей? Яких дітей? — різко обірвала його Фанні.

Ньєман злегка покрутив тулубом.

— Та ні, нічого такого… Я лише мав на увазі, що ви одна з тих університетських вундеркіндів, які є також переможцями всіх спортивних змагань…

Обличчя дівчини закам’яніло.

— Що ви хочете винишпорити? — У її голосі звучала різка підозрілива нотка.

Поліціянт нічого їй не відповів, попри шалене бажання розпитати Фанні про її походження. Але ж чи личить розпитувати молоду дівчину, де вона взяла свою генетичну міць, звідки походять її хромосоми? Його співрозмовниця заговорила сама:

— Комісаре, я не розумію, чому ви в такому стані вирішили приволоктися до мене. Але якщо у вас є запитання, ставте їх.

Тон її був різкий, неприємний. Ньєман більше не відчував болю, але він волів би, щоб його радше мучила рана, ніж цей голос. Комісар збентежено всміхнувся.

— Я лише хотів поговорити з вами про університетську газету, для якої ви пишите…

— «Темпо»?

— Саме так.

— Я вас слухаю.

Ньєман якусь хвилю помовчав. Фанні поскладала марлеві серветки до пластикового пакета, а потім обв’язала Ньєманові голову. Поліціянт промовив, відчуваючи, як пов’язка стиснула череп:

— Я подумав, чи ви часом не писали про один дивний випадок, який стався в липні, у лікарняному підвалі…

— Що за випадок?

— В особистій шафці Етьєна Кайюа, батька Ремі, знайшли картки новонароджених.

— А, та історія… — немовби розчаровано протягнула Фанні.

— То ви писали про неї?

— Так, здається, писала… кілька рядків.

— Чому ви не розповіли мені про це?

— Ви хочете сказати… це може бути пов’язано з усіма тими вбивствами?

Ньєман звів голову й повторив голосніше:

— Чому ви не сказали мені про цю крадіжку?

Фанні невизначено стенула плечима, далі бинтуючи поліціянтові голову.

— Немає жодних доказів, що то справді була крадіжка… Там справжній хаос серед тих архівів, щось губиться, щось знаходиться. Невже це так важливо?

— А ви бачили ці картки на власні очі?

— Так, я ходила туди, де зберігаються коробки з документами.

— Ви не зауважили чогось незвичного в тих документах?

— Наприклад?

— Ну, не знаю. Ви не порівнювали їх з оригіналами?

Фанні відступила. Пов’язка була готова.

— Це були окремі аркуші з карлючками медсестер, — відказала дівчина. — Нічого цікавого.

— Скільки їх було?

— Кілька сотень. Я не розумію, що ви…

— Ви згадували у своїй статті імена, зазначені на тих картках, родини немовлят?

— Кажу ж вам, я написала про це кілька рядків.

— Можна глянути на вашу статтю?

— Я не зберігаю своїх статей.

Вона стояла, випроставшись, склавши руки на грудях.

— Як гадаєте, хтось міг ознайомитися з цими документами? — розпитував далі Ньєман. — Хтось, хто міг побачити в них своє ім’я або імена своїх батьків?

— Я ж сказала вам, що не називала жодних імен.

— Як ви гадаєте, це можливо? Що хтось спускався туди?

— Не думаю. Зрештою, там усе замкнено на ключ… Але яке це має значення? Як це пов’язане з вашим розслідуванням?

Ньєман не відповів. Натомість, уникаючи дивитися на Фанні, він поставив наступне запитання — неначе завдав удару нижче пояса:

— А ви детально ознайомилися з цими картками?

Запала мовчанка. Поліціянт підвів очі: Фанні не рушила з місця, але, здавалося, думками була десь дуже далеко. Нарешті дівчина відповіла:

— Я ж вам уже сказала, що так. Що ще вам потрібно знати?

Ньєман завагався на якийсь змиг ока, а потім запитав:

— Я хотів би знати, чи ви знайшли там картки з іменами ваших батьків. Або ваших дідусів і бабусь.

— Ні, не знайшла. Чому ви питаєте?

Комісар, нічого не відповівши, підвівся. Вони стояли одне навпроти одного, немов вороги на протилежних полюсах. У дзеркалі наприкінці кімнати Ньєман побачив свою перев’язану голову. Глянувши на дівчину, він зітхнув і вибачливим тоном промовив:

— Дякую. І пробачте за цей допит.

Він узяв своє пальто й додав:

— Хоч як це дивно може видаватися, я гадаю, що ці картки коштували життя одному з поліціянтів, що працював над справою. Юному лейтенантові, який тільки-тільки робив перші кроки. Він хотів ознайомитися з цими паперами. І його вбили, гадаю, щоб завадити зробити це.

— Якесь безглуздя.

— Що ж, подивимося. Я збираюся поглянути на ці картки й порівняти їх із медичними справами немовлят.

Він став надягати своє мокре й подерте пальто, коли дівчина його спинила.

— Ви ж не підете в цьому жахливому лахмітті! Зачекайте.

Фанні вийшла з кімнати й повернулася за якусь мить із байковою сорочкою, светром, теплою поларовою курткою і непромокальними штанами.

— Це не ваш розмір, — промовила вона, — але принаймні одяг сухий і теплий. А найголовніше, надіньте оце…

Одним рухом вона натягнула на його забинтовану голову балаклаву з поліестеру[58], закасавши краї аж над вуха. Ньєман, здивувавшись, кумедно закотив очі під цим дивним головним убором. Відтак вони обоє вибухнули гучним реготом.

Близькість і порозуміння миттєво повернулися, немов вихоплені з матерії ночі. Але комісар промовив серйозним голосом:

— Мені треба йти. Провадити далі розслідування. Переглянути архіви.

Ньєман не встиг зреагувати. Фанні обійняла його й поцілувала. Він заціпенів. Його знову кинуло в жар. Він так і не збагнув, чи це повернулася лихоманка, чи у всьому винен цей солодкий і гарячий, як вогонь, язичок, що розсунув йому губи. Ньєман заплющив очі й пробурмотів:

— Розслідування. Мені треба провадити далі розслідування.

Але він уже лежав навзнак на підлозі.