Багряні ріки

36

Спортсмени на фотографіях німецької режисерки раптом ожили.

Атлети з виголеними скронями бігли стадіоном передвоєнного Берліна. Легкі. Сильні. Урочисті. Їхній біг став уривчастим, немов у старому миготливому фільмі на зернистій плівці, посмугованій і поцяткованій, як надгробна плита. Він бачив, як ці люди біжать. Чув тупіт ніг по біговій доріжці. Відчував хрипке дихання, що не потрапляло в лад із ритмом їхнього бігу.

Незабаром, однак, щось у цій картині почало його бентежити. Обличчя спортсменів здавалися надто похмурими, надто напруженими. Надбрівні дуги були надто вигнуті, надто випиналися вперед. Що ж ховалося за цими поглядами? Із трибун стадіону неслося істеричне ревіння, і раптом виявилося, що атлети мають порожні очниці з видертими очима. Утім, це не заважало їм ні бачити, ні навіть бігти. Навпаки, у глибині цих зяючих отворів щось наче ворушилося… чулося ляскання язиків… блимали якісь дикі вогники…

Ньєман прокинувся, весь у холодному поті. Біле світло, що лилося з екрана комп’ютера, сліпило очі, наче лампа слідчого під час допиту. Поліціянт випростався, утягнув голову в комір і крадькома роззирнувся довкола: здається, ніхто не помітив, що він задрімав і що зі сну його вирвав страх, який прибрав форми світлин, що висіли вдома у Софі Кайюа. Кадрів із фільму тої нацистської режисерки, ім’я якої він не запам’ятав.

Дев’ята тридцять на годиннику.

Ньєман проспав лише сорок п’ять хвилин. Повернувшись зі складу Філіппа Серті, він негайно надіслав свої знахідки (зошит, шматочки металевої сітки й білий порошок) ґренобльському експертові Патріку Астьє через Марка Коста, який досі чекав у лікарні на труп із льодовика.

Опісля Ньєман вирушив сюди, до університетської бібліотеки, щоб провести пошук за ключовими словами «багряні ріки». Спершу він переглянув географічні мапи, шукаючи річкову мережу з такою назвою. Потім звернувся до бібліотечного списку, сподіваючись натрапити на книжку, каталог чи документ, що містив би це словосполучення. Але нічого не знайшов і зненацька заснув просто перед екраном комп’ютера. Близько сорока годин без сну й напнуті до краю нерви дали себе знати — він похилився на стіл, наче лялька, якій обтяли мотузочки.

Комісар знову скинув поглядом на простору читальну залу. За столами в засклених кабінках далі пріли кільканадцять поліціянтів у цивільному, вишукуючи в книжках згадки про зло, чистоту або очі… Двоє з них складали список студентів, що часто брали ці, так би мовити, підозріливі книжки. Ще один читав дисертацію Ремі Кайюа.

Ньєман, одначе, не вірив більше в «літературний» слід, так само, як і ці поліціянти, що чекали на свою зміну. Дві години тому всім стало відомо, що, зважаючи на незначні результати роботи, які продемонструвала команда Ньємана, Барна й Вермона, керівництво розслідуванням переходить до кримінальної поліції Ґренобля.

І справді: дарма що кількість залучених людей невпинно зростала, розслідування не просунулося ні на крок. На допомогу бригадам капітана Вермона, що прочісували місцевість довкола гори Пуант-дю-Мюре й західні схили гори Бельдонн, прибули три сотні солдатів із військової бази в Романі-на-Ізері. Вони приїхали на вантажівках коло сьомої вечора й одразу ж узялися до нічних пошуків під командуванням Вермона. Крім солдатів, капітан також отримав до свого розпорядження дві роти спецпризначенців із Валанса.

Уже було досліджено понад триста гектарів, але на цю мить методичні пошуки нічого не дали. І не дадуть — Ньєман знав це. Якби вбивця лишив якісь сліди, їх би вже мали знайти. А проте комісар далі тримав постійний радіозв’язок із Вермоном і навіть сам позначив на мапі точки, ключові для слідства: місця, де знайшли перший і другий трупи, головний корпус університету, склад Серті, усі гірські пристановища…

Дорожний контроль було також посилено. Кількість блок-постів збільшилася з восьми до двадцяти чотирьох. Тепер контроль покривав величезну площу довкола Ґернона. Усі навколишні міста й села, усі в’їзди й виїзди, усі національні й департаментські дороги були перекриті.

Паперова діяльність, за яку відповідав Барн, також кипіла. Інформацію збирали далі, факси не переставали надходити: свідчення, відповіді на анкети, пояснення спеціалістів… До навколишніх лижних курортів відправляли запити. Розсилали повідомлення й циркуляри, а телефонну станцію жандармерії обладнали кількома новими телефаксами.

По обіді поліціянти почали провадити бесіди з усіма, хто останніми тижнями контактував із першою жертвою. Інша група допитувала найдосвідченіших місцевих альпіністів, насамперед тих, хто вже бував на Валлернському льодовику. Розмовляли також і з «відлюдьками», які жили не в самому Ґерноні, а в гірських селах на схилах хребта, що оточував університетське містечко. Приміщення жандармерії гуділо, наче вулик.

Ще одна група, цього разу з команди Вермона, відтворювала по хвилині ймовірний шлях Ремі Кайюа під час його останнього походу, тимчасом як решта їхніх колег дістала завдання реконструювати шлях другої жертви, а також убивці, аж до верхівки льодовика. Маршрути завантажили до пам’яті комп’ютера й порівняли між собою.

Посеред усієї цієї гарячкової метушні, схожої на приготування до війни, Ньєман уперто тримався за особистий аспект справи. Більше, ніж коли, він був переконаний, що знайде вбивцю, якщо збагне його мотив. А мотивом цим могла бути помста. Ось тільки з такою гіпотезою доводилося бути вкрай обережним. Ані влада, ані широкий загал не надто прихильно ставляться до парадоксів, коли йдеться про вбивство. Офіційна версія завжди така: лиходій убиває невинних. Ньєман же тепер намагався довести, що жертви також винні.

Як же діяти в цій ситуації? Кайюа й Серті забрали свої таємниці в могилу. Софі Кайюа не скаже ні слова, а стеження за нею наразі не дало жодного результату. Що ж до матері Філіппа Серті та його колег із лікарні, то їх уже допитали і всі вони знали лише його добропристойний образ. Матері навіть не було відомо про існування складу, хоча він належав її чоловікові, Рене Серті.

І що ж далі?

Зараз Ньєман не міг думати ні про що, окрім однієї загадки, що витіснила з його голови всі решту. Він узяв телефон і подзвонив Барнові.

— Є новини про Жуано?

Юний лейтенант, поліціянт-відмінник, який так палко прагнув працювати поруч із «метром», щоб перейняти його знання, досі не з’явився.

— Угу, — промимрив Барн. — Я послав одного зі своїх хлопців до клініки для незрячих, щоб дізнатися, куди він міг піти потім.

— І?

— Жуано полишив клініку близько п’ятої, — утомленим голосом відповів капітан. — Схоже, він вирушив до Аннесі, щоб навідатися до офтальмолога, професора Ґернонського університету, який лікує пацієнтів тої клініки.

— Ви дзвонили йому?

— Авжеж. І на робочий телефон, і на домашній. Жоден не відповідає.

— У вас є його адреса?

Барн продиктував Ньєманові лише одну адресу: лікар мешкав у будинку, у якому мав робочий кабінет.

— Я швиденько з’їжджу туди, — вирішив Ньєман.

— Але… навіщо? Жуано рано чи пізно з’явиться…

— Я відчуваю себе відповідальним за нього.

— Чому це?

— Якщо хлопчина втнув якусь дурницю, пішов на непотрібний ризик, я певен, він зробив це, щоб показати себе переді мною, вразити мене, розумієте?

— Повернеться ваш Жуано, — заспокійливим тоном відказав жандарм. — Він молодий, ось і взяв собі до голови якесь глупство й тепер іде хибним слідом…

— Я з вами згоден. Але він може опинитися в небезпеці. Сам того не знаючи.

— У… небезпеці?

Ньєман не відповів. Якусь хвилю обидва мовчали. Барн, схоже, не міг збагнути, що має на увазі комісар. Зненацька жандарм вигукнув:

— О! Ледь не забув: Жуано ще телефонував до лікарні. Він хотів зайти глянути на архіви.

— На які архіви?

— Під будівлею Університетського медцентру є величезні підземні галереї, де зберігається вся історія нашого краю: починаючи від народження його мешканців, їхніх хвороб і аж до смерті.

Комісара дедалі сильніше гнітила тривога: отже, світлявий хлопчина іде сам-один власним шляхом. Шляхом, який почався в клініці для сліпих і привів його до офтальмолога в Аннесі, а потім до архівів медцентру. Комісар запитав наостанок:

— Але там, у лікарні, його ніхто не бачив, еге ж?

Барн підтвердив. Ньєман завершив розмову. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Тепер уже було не до шифрованих каналів зв’язку, паролів та інших застережних заходів. Тепер усі поспішали. Голос Коста тремтів від хвилювання:

— Мені щойно передали тіло.

— Це Серті?

— Так, це він. Жодних сумнівів.

Комісар видихнув. Усі клаптики інформації, які він зібрав за останні три години, лягли в загальну схему розслідування. Тепер Ньєман міг офіційно надіслати бригаду, щоб ретельно обшукати склад. Кост розповідав далі:

— Є одна важлива відмінність між каліцтвами першої та другої жертв.

— Яка?

— Цього разу вбивця не тільки вибрав очі, але й відрізав обидві кисті рук. Ви цього не зауважили, тому що тіло лежало в позі зародка: кукси були сховані між колінами.

Очі. Руки. Ньєманові здавалося, що між цими частинами тіла має бути якийсь прихований зв’язок. Але яка диявольська логіка поєднувала ці каліцтва, комісар збагнути не міг.

— Це все? — запитав він.

— Наразі все. Я беруся за розтин.

— Скільки часу тобі потрібно?

— Дві години, щонайменше.

— Почни з очей і подзвони мені, коли матимеш щось нове. Я впевнений: там знайдеться якась вказівка для нас.

— У мене таке відчуття, комісаре, ніби я працюю посланцем пекла.

Ньєман перетнув читальну залу. Біля дверей він зауважив присадкуватого поліціянта, що схилився над дисертацію Ремі Кайюа в одній із засклених комірок. Комісар вирішив трохи затриматися й сів навпроти хлопчини.

— Як справи?

Поліціянт підвів очі.

— Працюю.

Комісар усміхнувся і вказав на грубий стос аркушів.

— Нічого нового?

Поліціянт знизав плечима.

— Увесь час про Грецію, олімпіади, спортивні змагання і всяке таке: біг, метання списа, панкратіон[49]… Кайюа пише про священний характер фізичної випроби, установлення рекорду… — Поліціянт скривив губи, немовби не вірячи в те, що розповідав. — Щось на кшталт… спільності з вищими силами. Він стверджує, що в ті часи високі спортивні досягнення розглядали як шлях до спілкування з богами… Наприклад, атлон — тогочасний атлет, — долаючи власні обмеження, міг пробудити сили землі… її родючість, урожайність. Зауважте, щось у цьому є. Коли дивишся на те шаленство, яке діється на деяких футбольних матчах, то справді здається, що спорт пробуджує якісь надприродні сили…

— Що ще важливого ти відзначив?

— Кайюа також пише, що в добу античності атлети водночас були поетами, музикантами й філософами. І цей миршавий бібліотекар особливо наполягає на цій тезі. Він, як видається, шкодує за тими часами, коли душа й тіло були нерозривно поєднані, злютовані в тій самій людській істоті. Звідси й така назва його праці: «Туга за Олімпією». Він тужить за часами цих надлюдей, розумних і сильних, розвинутих духовно й фізично. Тій вимогливій добі Кайюа протиставляє наші часи, коли інтелектуали не можуть підняти кількох кілограмів, а в спортсменів голови набиті тирсою. Він бачить у цьому ознаку занепаду, поділу між тілом і духом.

Перед Ньєманом раптом знову постали атлети з його кошмару. Сліпі примари з закам’янілої реальності. Софі Кайюа пояснювала йому, що, на думку її чоловіка, спортсмени Берлінської олімпіади відновили цю глибинну єдність тіла й думки.

А ще поліціянт подумав про університетських чемпіонів — викладацьких дітей, що, як розповідав Жуано, досягали найкращих результатів у всьому, навіть у спортивних дисциплінах. Ця надздібна молодь на свій лад також прагнула наблизитися до ідеалу античного атлета. Коли Ньєман розглядав у приймальні ректора світлини цих медалістів, його вразила якась бентежлива молода наснага, що її випромінювали їхні обличчя. Немовби втілення фізичної сили, але водночас і окремого способу мислення. Якоїсь філософії, можливо? Комісар усміхнувся молодому поліціянтові, що стривожено дивився на нього.

— А ти, схоже, непогано в цьому розібрався, — підсумував Ньєман.

— Я читаю по діагоналі. Розумію п’яте через десяте. — Тут він торкнувся кінчика свого носа. — Але в мене є нюх. Я цих фашиків здалеку чую.

— Гадаєш, Кайюа був фашистом?

— Достеменно не скажу… Це видається чимось складнішим… Але оцей міф про надлюдину, про чистих духом атлетів відгонить мені тою вічною маячнею про вищу расу й подібними балачками…

Учергове Ньєман пригадав світлини з Берлінської олімпіади, що висіли в коридорі помешкання Кайюа. За цими знімками, так само, як і за спортивними рекордами Ґернона, ховалася якась таємниця. Це все, можливо, було пов’язане між собою. Але яким чином?

— А там ніде не згадуються ріки? — запитав він насамкінець. — Багряні ріки?

— Що?

П’єр Ньєман підвівся.

— Забудь.

Поліціянт підняв очі на високого чоловіка в синьому пальті, а потім сказав:

— Чесне слово, комісаре, ви би краще доручили це якомусь студентові, комусь кваліфікованішому за мене…

— Мені потрібна думка профі. Інтерпретація, яка б лягала в рамки розслідування.

Поліціянт знову скривився.

— Ви справді гадаєте, що ця вся нісенітниця відіграє якусь роль у розслідуванні?

Ньєман узявся рукою за край скляної перегородки й схилився над хлопчиною.

— У розслідуванні кожен елемент грає свою роль. Немає випадковостей, немає некорисних дрібниць. Усе функціонує, як структура атома, розумієш? Читай далі.

Ньєман пішов, покинувши молодого поліціянта з виразом неабиякого спантеличення на обличчі.

Вийшовши надвір, комісар помітив у студмістечку далекі зблиски телевізійних прожекторів. Примружившись, він вирізнив худорляву постать ректора університету Венсана Люїза, який стояв на сходах перед будинком і белькотав щось заспокійливе. Ньєман упізнав характерні логотипи телеканалів: регіональних, національних і навіть із Романдії[50]… Журналісти юрмилися довкола ректора, засипали його запитаннями. Почалося: мас-медіа навели свої об’єктиви на Ґернон. Новина про вбивство розійдеться по всій Франції, і ціле містечко охопить паніка.

І це лише початок.

37

Уже в дорозі Ньєман подзвонив Антуанові Реймсу.

— Є новини про англійця?

— Я саме в лікарні. Англієць досі не прийшов до пам’яті. Лікарі налаштовані доволі песимістично. Посольство Великої Британії спустило на нас цілу зграю адвокатів. Прибули просто з Лондона. Журналісти теж тут. Ти навіть не можеш собі уявити, що тут коїться: хай що б ти не думав — усе набагато гірше.

Супутниковий зв’язок працював бездоганно. Голос Реймса був кришталево-чистий.

Ньєман уявив свого начальника в шпиталі Отель-Дьє на острові Сіте й пригадав себе самого, пригадав, як у лікарняних палатах допитував постраждалих від кулаків сутенерів повій з опухлими мармизами й розсіченими бровами. Він побачив перед собою й закривавлені обличчя підозрюваних, які сам же й підрихтовував. Побачив руки, прикуті кайданками до ліжка, і веремію миготливих вогників у мертвотній блідості кімнати.

Перед очима його постала паперть Собору Паризької Богоматері, така, якою він бачив її, коли о третій годині виходив із Отель-Дьє в ясну порожнечу ночі, знесилений, розбитий. П’єр Ньєман був войовником. І спогади його ряхтіли зблисками криці й полум’ям бойовиськ. Раптом він відчув страшну тугу за таким способом життя, якого мало хто прагнув, але який був єдиним сенсом Ньєманового існування на цій землі.

— А як твоє розслідування? — запитав Реймс.

Голос його звучав не так різко, як під час попередної розмови: професійна солідарність, роки спільної праці й давня приязнь узяли гору.

— Маємо вже два трупи. І жодної зачіпки. Та я йду по сліду. І я знаю, що на правильному шляху.

Реймс нічого не відказав, але Ньєман відчув, що це мовчання означає довіру. Комісар запитав:

— А що там з моєю справою?

— Якою твоєю справою?

— Я питаю, чи у нас в конторі не відкрили провадження у справі того хулігана.

Реймс понуро реготнув.

— Ти про відділ внутрішніх розслідувань? Вони вже довго чекали на таку нагоду. Можуть собі дозволити почекати ще трохи.

— Чого почекати?

— Почекати, доки твій англійчик не гигне. Щоб тоді звинувати тебе в убивстві.

Ньєман дістався Аннесі близько одинадцятої години вечора. Він їхав довгими освітленими алеями, густо обсадженими деревами. Сяйво ліхтарів пестило листя, що мінилося, наче клаптики муару. У глибині кожної алеї, немов у світляному стовпі, поставали невеличкі споруди: кіоски, фонтани, статуї. Здалеку, на відстані кількох сотень метрів, вони здавалися крихітними фігурками з музичної шкатулки або ж зображеннями на ґратках радіатора. Немовби місто ховало свої скарби в скринях із каменю, мармуру й листя, наставлених у скверах і на майданах.

Комісар їхав уздовж каналів, завдяки яким Аннесі трохи скидалося на Амстердам. Удалині канали впадали в озеро, другий берег якого світився яскравими вогнями. Важко було повірити, що лише за кількадесят кілометрів звідси лежить Ґернон — із трупами й нелюдом-убивцею. Ньєман заїхав у житловий район міста. Вулиця В’язів. Бульвар Вовер[51]. Провулок Дужих Вітрів. Ці назви, либонь, відлунювали мешканцям Аннесі мріями про білокам’яні палаци, символами могутності.

Ньєман зупинив машину перед в’їздом до провулку, що круто йшов униз. Високі будинки, пишні й гнітючі воднораз, стояли майже впритул один біля одного, розділені садками, що ховалися за мідно-зеленими мурами.

Будинок, який він шукав, виявився кам’яницею з довгастим дашком над ґанком. Поліціянт двічі натиснув на ромбічної форми дзвоник, кнопка якого зображала зіницю. Нижче, на табличці з чорного мармуру, був напис: «Доктор Едмон Шернсе. Офтальмолог-хірург».

Відповіді не було. Ньєман поглянув на замок. Той не становив серйозної перешкоди, і комісар був не від того, щоб ще раз удертися до будинку. Він спритно підчепив зубчики в замку й за якусь мить опинився в передпокої з мармуровою підлогою. Стрілки на стінах показували напрямок до чекальні — уздовж коридору, ліворуч, але поліціянт поглянув праворуч, і його очі спинилися на інших дверях, оббитих шкірою.

Кабінет лікаря. Ньєман повернув ручку й зайшов до видовженої кімнати, а скоріше просторої веранди, стеля й дві стіни якої були повністю зі склоблоків[52]. Десь у темряві чути було дзюрчання води.

Ньєманові знадобилося кілька секунд, щоб у дальньому кутку приміщення розгледіти постать, яка схилилася над раковиною.

— Лікарю Шернсе?

Чоловік обернувся й поглянув на поліціянта. Ньєман підійшов ближче. Першим, на що він звернув увагу, були руки лікаря — засмаглі, поцятковані коричневими плямками, із мереживом вен, що бігли до дужих зап’ястків. Руки зблискували під струменями води, скидаючись на коріння старого дерева.

— Хто ви?

Голос був низький, спокійний. Невисокий на зріст, проте міцної статури, чоловік, як видавалося, мав понад шістдесят років. Над високим, смаглявим, також позначеним темними цятками чолом буйними хвилями здіймалося сиве, аж біле, волосся. Грубі риси обличчя, дебелий торс — лікар скидався на кам’яну брилу, непохитну й загадкову, і тим дивніше було бачити його, вбраного лише в майку та білі підштаники.

— П’єр Ньєман, комісар поліції. Я дзвонив у двері, але ніхто не відповів.

— А як ви зайшли?

Ньєман ляснув пальцями, наче фокусник у цирку.

— Професійні навички.

Чоловік делікатно всміхнувся, не виказуючи невдоволення такою нахабністю поліціянта. Він закрутив воду, натиснувши ліктем на довгий важіль крана, і зі здійнятими руками пройшов через засклену кімнату до вішака з рушником. У сутіні виднілося приладдя для перевірки зору, мікроскопи, анатомічні таблиці з внутрішньою і зовнішньою будовою ока.

— Сьогодні по обіді до мене вже навідувався один поліціянт. Що потрібно вам? — промовив Шернсе беземоційним тоном.

Ньєман стояв за кілька метрів від лікаря. Він усвідомив, що лише тепер зауважив характерну рису цього чоловіка, те, що вирізняло його з-поміж інших. Очі. Погляд Шернсе був безбарвний, а сірі райдужки надавали йому схожості зі зміїним. Очі скидалися на два крихітні акваріуми, у яких плавали хижі, покриті залізною лускою істоти.

— Я саме хотів би поставити вам кілька запитань щодо нього, — пояснив Ньєман.

Чоловік поблажливо всміхнувся.

— Несподівано! Тепер поліціянти розслідують роботу один одного?

— О котрій годині він приходив до вас?

— Близько шостої вечора, як мені видається.

— Так пізно? Ви пам’ятаєте, про що він вас запитував?

— Так, звісно пам’ятаю. Він розпитував про пацієнтів клініки, що біля Ґернона. У ній лікуються діти з вадами зору. Вони мої постійні пацієнти.

— Що саме він хотів знати?

Шернсе відчинив шафу з червоного дерева, дістав звідти світлу, з вільними рукавами сорочку й кількома вправними рухами одягнув її на себе.

— Його цікавили причини цих недуг у дітей. Я пояснив, що йдеться про спадкові хвороби. Тоді він зажадав знати, чи можна припустити зовнішню причину таких хвороб, наприклад отруєння або неправильне лікування.

— І що ви відповіли?

— Що це безглуздя. Генетичні захворювання виникають через ізольоване розміщення Ґернона і шлюби між кревними родичами. Хвороби переносяться з кров’ю й повторюються раз по раз у наступних поколіннях. Це явище добре відоме, воно часто трапляється у відокремлених спільнотах. Наприклад, у регіоні біля озера Сен-Жан у Квебеці або в громадах амішів[53] у Сполучених Штатах. Те саме й у Ґерноні. Мешканці долини мають обмаль контактів із зовнішнім світом… Тож я не бачу потреби шукати ще якесь пояснення цьому явищу.

Анітрохи не ніяковіючи через Ньємана, лікар узявся надягати темно-сині штани зі сріблястої, злегка переливчастої тканини. Убирався Шернсе напрочуд елегантно.

— Він запитував вас іще про щось? — провадив далі поліціянт.

— Так, про трансплантації.

— Про які трансплантації?

Окуліст защіпував сорочку.

— Очні. Я зовсім не зрозумів, про що йому йдеться.

— Він не пояснив, навіщо це йому потрібно?

— Ні, але я докладно відповів на всі його запитання. Скажімо, він хотів знати, чи хтось міг би бути зацікавленим у видаленні очей, щоб пересадити рогівку.

Отже, Жуано взявся за «хірургічний» слід.

— І що?

Лікар закінчив одягатися й провів тильним боком долоні по підборіддю, немов перевіряючи, наскільки відросла щетина. На скляних стінах кімнати танцювали тіні дерев.

— Я пояснив йому, що така операція не має сенсу. Нині рогівку для пересадження знайти неважко. До того ж у виготовленні штучних органів досягнуто значного прогресу. Що ж до сітківки ока, то її досі не навчилися зберігати. Тому про її трансплантацію не може бути й мови… — Лікар злегка скривив губи в посмішці. — Знаєте, ці історії про торгівлю органами — значною мірою лише вигадки простолюду.

— Ще про щось він вас запитував?

— Ні. Мої відповіді його вочевидь розчарували.

— Ви не радили йому звернутися ще кудись? Не давали йому якоїсь адреси?

Шернсе лагідно розсміявся.

— Їй-богу, скидається на те, що ви загубили колегу!

— Прошу вас відповісти. Чи можете ви сказати, куди він подався після зустрічі з вами? Він повідомляв, куди збирається йти?

— Ні. Він мені про це нічого не казав. — Обличчя лікаря спохмурніло. — Мені, одначе, хотілося б знати, що відбувається.

Ньєман дістав із кишені полароїдні знімки трупа Кайюа й поклав їх на стіл.

— Ось що.

Шернсе надів окуляри, засвітив невеличку лампу на триніжку й узявся розглядати фотографії: підняті повіки, порожні западини очниць.

— Господи Боже… — прошепотів окуліст.

Здавалося, те, що він побачив, ужахнуло його, але водночас і зачарувало. Ньєман зауважив на другому кінці столу набір хромованих стилетів у старовинному китайському пеналі. Комісар вирішив перейти до нової серії запитань — одного фахівця свого діла іншому.

— У нас дві жертви в такому стані. Як ви гадаєте, цих каліцтв могла завдати рука професіонала?

Шернсе підвів погляд. Обличчя його було всіяне краплинами поту. Кілька довгих секунд він мовчав, а відтак промовив:

— Боже мій… Що ви маєте на увазі?

— Я кажу про видалення очей. Ось знімки великим планом. — Ньєман простягнув йому фотографії очних ямок у наближенні. — Чи впізнаєте ви тут роботу лікаря? Можливо, якісь характерні надрізи? Убивця вийняв очі, але ретельно подбав, щоб не зачепити повіки: це звична практика? Чи потребує така операція вагомих знань в анатомії?

Шернсе знову схилився над світлинами.

— Хто ж міг таке учинити? Що за чудовисько… А де це сталося?

— Неподалік Ґернона. Лікарю, прошу вас відповісти на моє запитання: як ви гадаєте, може це бути справою рук професіонала?

Окуліст випростався.

— На жаль, я… я не знаю.

— Як, на вашу думку, діяв убивця під час цієї операції?

Лікар підніс фотографії до очей.

— Гадаю, він просунув під очні яблука якийсь гострий інструмент… перетнув ним зоровий нерв і окорухові м’язи завдяки піддатливості повік. Потім, гадаю, він пласкою частиною леза вивернув око з очниці. Як переверетають монетку, розумієте?

Ньєман заховав світлини до кишені. Лікар стежив за кожним його рухом, здавалося, він досі бачить жахливі картини крізь тканину пальта. Сорочка його потемніла на грудях від поту.

— Я хотів би поставити вам ще одне запитання загального характеру, — мовив Ньєман. — Не поспішайте відповідати, подумайте як слід.

Лікар відступив від столу. По веранді метлялися тіні дерев. Чоловік дав знак поліціянтові казати далі.

— Що спільного, на вашу думку, між очима й долонями людини? Який зв’язок може бути між цими двома частинами людського тіла?

Окуліст пройшовся по кімнаті. До нього поверталися спокій і впевненість науковця.

— Це очевидно, — сказав він по якомусь часі. — І очі, і долоні — це унікальні частини нашого тіла.

Ньєман здригнувся. Від часу розмови з Костом він передчував щось таке, лише не міг чітко сформулювати свою думку. Тепер настала його черга пітніти.

— Що ви маєте на увазі?

— Райдужна оболонка ока неповторна. Тисячі волокон, з яких вона складається, витворюють візерунок, унікальний для кожного з нас. Біологічний маркер, що його визначають наші гени. Райдужка — це така сама важлива ознака людини, як відбитки пальців.

Ось що спільного між очима й долонями: це єдині частини нашого тіла, що містять біологічний або ж — як називають його спеціалісти — біометричний підпис. Позбавте тіло долонь і очей, і ви знищите риси, властиві лише йому. А ким є людина, що помирає без цих рис? Ніким. Безіменним трупом, що втратив свою глибинну ідентичність. А може, й душу. Хто зна… У певному розумінні це, можливо, найстрашніший кінець для людини, який тільки можна уявити. Шмат мертвої плоті, скинутий до спільної могили.

Полиски світла заломлювалися в скляних блоках веранди й відбивались у безбарвних очах Шернсе, від чого ті здавалися ще прозорішими. Уся кімната тепер скидалася на величезне скляне око. Анатомічні таблички, постать чоловіка, що стояв проти світла, гіллясті тіні дерев — усе рухалося, кружляло, неначе в глибинах химерного дзеркала.

Комісара враз осяяло: він подумав про пальці Кайюа, що не лишали відбитків, — ось чому вбивця не відітнув йому рук. Вони його вочевидь не цікавили, адже однаково були анонімними.

Убивця позбавляв своїх жертв біологічних ознак їхньої особистості.

— Як на мене, — мовив далі окуліст, — очі дозволяють ідентифікувати особу навіть точніше, ніж відбитки пальців. Вашим фахівцям там, у поліції, слід було б замислитися над цим.

— Чому ви так гадаєте?

Шернсе всміхнувся в півтемряві. До нього вже повністю повернулася його професорська манера поведінки.

— Деякі науковці вважають, що з райдужки можна дізнатися не тільки стан здоров’я людини, але й усю історію її життя. Адже ці крихітні обідки, що зблискують довкола наших зіниць, містять у собі весь наш генезис… Ви ніколи не чули про іридологію[54]?

Невідь-чому Ньєман відчув упевненість, що ці лікареві слова кидають на розслідування світло з іншого боку. Комісар ще не знав, куди це веде, але відчував, що вбивця поділяв переконання окуліста.

— Ця галузь науки виникла наприкінці XIX століття, — розповідав далі Шернсе. — Один німець, дресирувальник орлів, помітив дивну річ: коли один із птахів зламав лапу, на його райдужці з’явилася золотиста плямка. Немовби цей випадок лишив слід на оці хижака. І такі фізичні відбитки існують, пане комісаре. Я в цьому певен. Хто зна, може, ваш убивця вирізає очі у своїх жертв, щоб знищити сліди якоїсь події, про котру можна було б довідатися з райдужки ока?

Ньєман відступив, і лікарева тінь видовжилася, займаючи порожнє місце. Поліціянт поставив останнє запитання:

— Чому сьогодні вдень ви не відповідали на телефонні дзвінки?

— Бо я відімкнув телефон, — усміхнувся окуліст. — У понеділок я не приймаю і вирішив присвятити день упорядкуванню свого кабінету…

Шернсе знову підійшов до шафи, дістав звідти піджак і одягнув його одним широким, точним рухом. Разом зі штанами піджак утворював вільний темно-синій костюм прямого крою. Немов лише тепер збагнувши причину Ньєманового візиту, окуліст промовив:

— То ви намагалися зв’язатися зі мною? Щиро перепрошую. Це все я міг би розповісти й телефоном. Мені дуже прикро, що змусив вас даремно витратити свій час.

Йому не було прикро анітрохи. Його смагляве обличчя виражало тільки себелюбство й цілковиту байдужість. Либонь, він уже й забув про жахливі дірки на місці очей Ремі Кайюа.

Ньєман ще раз глянув на анатомічні малюнки: кровоносні судини танцювали на білку ока, немов наслідуючи гіллясті тіні, що падали крізь грубе скло стін і стелі.

— Ні, — пробурмотів він. — Я витратив свій час не даремно.

На вулиці комісара чекала нова несподіванка. Спершись на його автомобіль, у сяйві ліхтаря стояв якийсь чоловік і, схоже, дожидався Ньємана. Чоловік — на вигляд араб — був такий самий високий, як і комісар, мав довгі растаманські коси, пістряву шапочку й мефістофельську борідку.

Досвідчений поліціянт уміє розпізнати небезпечного чоловіка, коли натрапляє на такого. Цей довготелесий тип, попри свою невимушену позу, вочевидь належав до цієї категорії. Він скидався на тих наркодилерів, за якими комісар так часто ганявся під покровом паризьких ночей. Ньєман міг закластися, що цей довгань має десь схований пістолет. Комісар поклав руку на свій «MR-73», рушив уперед і не повірив своїм очам: араб йому всміхався.

— Комісаре Ньєман? — запитав чоловік, коли поліціянт був уже за кілька кроків від нього, а потім, не чекаючи на відповідь, сягнув рукою під куртку.

Ньєман нараз вихопив пістолет і прицілився.

— Ані руш!

Чоловік з обличчям, схожим на сфінксове, насмішкувато вищирився з такою впевненістю в собі, яку Ньєман нечасто бачив навіть у найзапекліших злочинців, а потім незворушним голосом промовив:

— Спокійно, комісаре. Мене звати Карім Абдуф, я лейтенант поліції. Капітан Барн сказав, що я зможу застати вас тут.

Блискавичним рухом араб дістав руку з-за пазухи й помахав на світлі поліційним посвідченням. Ньєман, досі вагаючись, заховав зброю й придивився до дивного поліціянта, у чиїх вухах, із-під кіс, зблискували кульчики.

— Ти ж не з аннесійської бригади? — недовірливо запитав комісар.

— Ні, я із Сарзака. Департамент Ло.

— Не чув про такий.

Карім сховав посвідчення.

— Наше існування покрите мороком таємниці.

Ньєман усміхнувся і ще раз зміряв довганя очима.

— То що ж ти за коп?

Сфінкс відважив щигля по антені автомобіля.

— Я той самий коп, якого вам бракує, комісаре.

38

Обидва поліціянти пили каву в невеличкому придорожному кафе на автостраді N 56, де вони зупинилися, повертаючись до Ґернона. Удалині блимали вогники жандармської застави й фари машин, що гальмували перед загородженнями з проблисковими маячками.

Ньєман уважно слухав поквапливу розповідь Абдуфа, поліціянта, який з’явився нізвідки і чиє неймовірне розслідування несподівано виявилося пов’язаним з убивствами в Ґерноні. Однак історія, що її розповів араб, видавалася малозрозумілою. Таємнича жінка, що разом із донькою, яку видає за сина, утікає від демонів, що прагнуть знищити обличчя дитини, вважаючи його небезпечним доказом своїх злочинів… Усе це скидалося б на марення божевільного, коли б серед цього нагромадження нісенітниць молодий лейтенант поліції із Сарзака не надав йому свідчення того, що Філіпп Серті вночі з неділі на понеділок осквернив могилу на цвинтарі невеличкого містечка в департаменті Ло.

А інформація ця була вкрай важлива.

Філіпп Серті — найпевніше — був той, хто вдерся до гробівця. Звісно, потрібно буде ще порівняти частинки гуми, знайдені в Сарзаку, із шинами «Лади». Але якщо здогади цього араба підтвердяться, то Ньєман матиме перший конкретний доказ провини однієї з жертв.

З іншого боку, комісар не знав, як припасувати до свого розслідування решту історії: всю ту маячню про дівчинку та її матір, яких переслідували «демони».

— І який твій висновок? — запитав Каріма Ньєман.

Молодий араб нервово вертів у руках грудку цукру.

— Я гадаю, минулої ночі демони прокинулися, чому — не знаю. Серті приїхав до моєї діри й пробрався до школи та до гробівця, щоб перевірити щось, пов’язане з втечею тої жінки у вісімдесят другому році.

— Тобто Серті — один із твоїх демонів?

— Саме так.

— Але ж це безглуздя, — відказав Ньєман. — У вісімдесят другому Філіппові Серті було дванадцять років. Ти справді гадаєш, що такий недоліток може налякати дорослу жінку, матір родини, і буде ганятися за нею по всій Франції?

Карім Абдуф насупився.

— Знаю. Не все ще сходиться.

Ньєман усміхнувся й замовив ще одну каву. Він поки не вирішив, чи слід вірити всьому тому, що розповів йому Карім. Не вирішив він і те, чи слід довіряти цьому довганеві — метр вісімдесят п’ять на зріст — із растаманськими дредами, що носить нестатутний автоматичний пістолет і роз’їжджає на вочевидь краденому «Ауді». Але історія Абдуфа видавалася не більш божевільною, ніж його власне припущення про те, що вбиті були винні в якомусь злочині. До того ж пристрасний запал молодого араба був збіса заразливий.

Урешті-решт Ньєман вирішив довіритися цьому молодикові. Він дав йому ключ від свого особистого «кабінету» в університеті, де Карім міг ознайомитися з матеріалами справи, а потім утаємничив його в приховані аспекти свого розслідування.

Приглушеним голосом комісар розповів йому про своє глибоке переконання в тому, що жертви вчинили якийсь злочин, — може, й не один, — а вбивця прагнув їм помститися. Ньєман навів ті мізерні докази, що підтверджували це припущення: шизофренія і грубе поводження з дружиною Ремі Кайюа, покинутий склад і зошит Філіппа Серті. Згадав комісар і про «багряні ріки», зізнавшись, що не розуміє значення цієї дивної фрази, а відтак пояснив поточну ситуацію: він чекає на результати другого розтину, адже труп може містити нове повідомлення від убивці.

Крім того, були також непевні сподівання, що на вудки, закинуті по всій місцевості, спіймається щось суттєве. Зрештою, стишивши голос ще сильніше, комісар розповів про Еріка Жуано і свою стривоженість його тривалою відсутністю.

Абдуф поставив кілька уточнювальних запитань: схоже, його неабияк зацікавило зникнення лейтенанта. Ньєман своєю чергою запитав:

— Маєш якусь гадку щодо цього?

Молодий поліціянт утомлено всміхнувся.

— Ту саму, що й ви, комісаре. Боюся, ваш хлопчина вскочив у халепу. Він натрапив на слід і захотів розібратися у всьому сам, щоб похизуватися перед вами. Мабуть, наштовхнувся на щось справді важливе, але ця знахідка коштувала йому голови. Я хотів би помилятися, але скидається на те, що ваш Жуано — можливо — дізнався, хто вбивця, і — можливо — поплатився за це життям.

Запала мовчанка. Ньєман дивився на далекі вогні поліційної застави. Відтоді як прокинувся в бібліотеці, він думав те саме, хоч і не наважувався зізнатися собі в цьому.

— Не вважайте мене циніком, комісаре, — озвався знову Карім. — Сьогодні від самого ранку я потрапляю з одного жахіття до іншого. І ось я тут, у Ґерноні, де орудує вбивця, що видирає своїм жертвам очі. Та ще й сиджу навпроти вас, П’єра Ньємана, славетної людини, видатного поліціянта Франції, який, схоже, так само спантеличений цим усім, як і я… Тому я вже нічому не здивуюся. Я гадаю, що ці вбивства прямо пов’язані з моїм розслідування, і, повірте, я готовий пройти його до кінця.

Поліціянти вийшли з кафе.

Було вже по півночі. Надворі сіявся дрібний дощ. Віддалік, незважаючи на мрячку, жандарми й далі перевіряли машини, що терпляче чекали на дозвіл проїхати. Декотрі водії визирали з напівопущених віконець, обережно поглядаючи на поліційні автомати, що зблискували під дощем.

За звичкою комісар скинув оком на пейджер. На екрані світився виклик від Коста. Ньєман негайно зателефонував судовому медикові.

— Що сталося? Ти закінчив розтин?

— Не зовсім. Але я хотів би вам дещо показати. Тут, у лікарні.

— Телефоном розповісти не можеш?

— Ні. До того ж я чекаю результатів інших аналізів, вони мають бути з хвилини на хвилину. Приїжджайте. Я буду готовий до вашого приїзду.

Ньєман завершив розмову.

— Є новини? — запитав Карім.

— Можливо. Мені треба побачити нашого судмедексперта. У тебе які плани?

— Я приїхав сюди, щоб допитати Філіппа Серті. Він мертвий, тож я перейду до наступного етапу.

— А саме?

— Треба визначити обставини смерті батька Жюдіт Еро. Він помер тут, у Ґерноні, і я майже впевнений, що мої демони доклали до цього руку.

— Гадаєш, убивство?

— Цілком імовірно.

Ньєман із сумнівом похитав головою.

— Я перерив архіви всіх жандармерій і комісаріатів у цій місцевості за двадцять п’ять років і не знайшов нічого, що викликало б підозру. Знову ж таки, Серті був хлопчиком, коли…

— І все ж я перевірю. У кожному разі я впевнений, що між цією смертю та кимось із ваших жертв існує зв’язок і я його знайду.

— З чого почнеш?

— Із цвинтаря. — Карім усміхнувся. — Відвідування цвинтарів уже стало моєю звичкою, я на цьому спеціалізуюсь. Хочу пересвідчитися, що Сільвен Еро справді похований у Ґерноні. Я вже зв’язався з Таверле й розвідав про Жюдіт Еро, єдину доньку Фаб’єнн і Сільвена Еро, що народилася в 1972 році тут, в Університетському медцентрі. Так сказано в свідоцтві про її народження. Лишилося тепер глянути на свідоцтво про смерть її батька.

Ньєман простягнув йому клаптик паперу з номерами свого мобільного й пейджера.

— Для конфіденційної інформації користайся пейджером.

Карім Абдуф сховав аркушик до кишені й напівповчальним-напівнасмішкуватим тоном прорік:

— «Під час розслідування кожен факт, кожен свідок — це дзеркало, у якому відображається справжня суть злочину…»

— Що ти верзеш?

— Я був на одній із ваших лекцій, комісаре, коли вчився у школі інспекторів.

— І що з того?

Карім підняв комір куртки.

— А те, що, згідно з вашою теорією дзеркал, наші розслідування стоять так. — Він звів долоні й поволі розташував їх одна проти одної. — Кожне з них відзеркалюється в іншому, тямите? А в «мертвій зоні» — чорт забирай, я у цьому впевнений! — на нас чекає убивця.

— Як я зможу з тобою зв’язатися?

— Я сам вам подзвоню. Я просив собі мобільний телефон, але в бюджеті Сарзака на дев’яносто сьомий рік таких видатків не передбачено.

Молодий слідець схилився на прощання по-арабськи та зник, блискавичний, наче клинок шпаги.

Ньєман підійшов до своєї машини, кинувши останній погляд на блискучий «Ауді», що рвонув із місця, розтанувши в дощовій млі. Комісар зненацька відчув себе надто старим, надто знесиленим, немов придавленим тягарем ночі, років, невпевненості. Присмак небуття стояв у горлі. Та водночас він чувся сильнішим: тепер у нього був союзник.

І то небиякий.

39

Кристали вигравали кольорами веселки: червоним, блакитним, зеленим, жовтим. Переломлене в призмі різнобарвне світло, наче в калейдоскопі, мінилося під прозорим скельцем. Ньєман звів очі від мікроскопа й запитав Коста:

— Що це таке?

Судовий медик відповів здивованим тоном:

— Це скло, комісаре. Цього разу вбивця помістив на труп скляні крихти.

— Куди саме помістив?

— Знову в очниці. Під повіки. Немовби дрібні затверділі сльозинки, що пристали до плоті.

Вони перебували в лікарняному морзі. На молодому патологоанатому був закривавлений робочий халат. Ньєман уперше побачив його вдягнутого так, серед фаянсової білості покійницької. Одежа й місце надавали судовому медикові крижаної авторитетності. Очі Коста всміхнулися з-за окулярів.

— Вода, лід, скло. Спорідненість речовин очевидна.

— І сам бачу, — буркнув Ньєман, підходячи до трупа, що лежав на столі посеред приміщення, накритий простирадлом. — Що це означає? Я маю на увазі: на що вказують нам ці шматочки скла? У них є якісь особливості?

— Я чекаю на Астьє. Він подався до себе в лабораторію, щоб докладно дослідити це скло й визначити його точне походження. Заразом він має привезти результати аналізу того порошку й шматочків металу, які ви знайшли на складі. Однак Астьє вже має відповідь щодо чорнила в тому зошиті. На жаль, ви будете розчаровані: йдеться про звичайне чорнило. Нічого особливого. Що ж до цифр, якими списані сторінки, ми не можемо нічого сказати, доки не матимемо більше інформації… Єдине, нам вдалося визначити почерк: це рука Серті, жодних сумнівів.

Ньєман провів долонею проти йоржика волосся: він мало не забув про свої знахідки на складі. Запала мовчанка. Поліціянт звів голову й раптом помітив, як очі Коста зблиснули розумінням, немовби йому нарешті вдалося розв’язати складну математичну задачу.

— Що таке? — роздратовано запитав комісар.

— Та нічого. Просто… Вода, лід, скло. Це все речовини кристалічної будови…

— Я ж сказав тобі, що й сам це бачу.

— …які відповідають кожна різній температурі.

— Тобто?

Кост склав долоні докупи.

— Структура цих речовин формується на різних щаблях температурної шкали, комісаре. Холод криги. Кімнатна температура води. Лютий жар, щоб перетопити пісок на скло.

Ньєман розсерджено махнув рукою, відкидаючи цей висновок.

— То й що з цього? Як це нам допоможе?

Кост втягнув голову в плечі, немовби повертаючись у свою мушлю несміливості.

— Та то так… Лише думка вголос…

— Розкажи мені краще про каліцтва, яких завдано жертві.

— За винятком відтятих до зап’ястка рук, труп має такий самий вигляд, як і труп Кайюа. Лише відсутні сліди тортур.

— Серті не катували?

— Ні. Убивця, очевидно, уже знав те, що хотів знати, і відразу взявся до справи. Вирізав очі й відтяв руки. Потім задушив. Але Серті, схоже, зазнав жахливих мук. Адже вбивця, як видається, спершу скалічив його: відрізав руки, видер очі — і лише потім кінчив його.

— А як його задушили?

— Так само, комісаре. Металевим дротом. Яким спочатку зв’язали. Як і першого разу. Сліди на кінцівках ідентичні.

— А руки? Як йому відітнули зап’ястки?

— Важко сказати. У мене таке враження, що вбивця знову ж таки використав дріт, яким ріжуть масло. Він обкрутив його довкола зап’ястка, а потім затягував із неймовірною силою. Нам треба шукати справжнього велета, комісаре. Наділеного надприродною міццю.

Ньєман замислився. Попри всі ці деталі, які дещо прояснювали обставини вбивства, йому ніяк не вдавалося уявити вбивцю. Навіть його силуету. Щось заважало комісарові побачити конкретну людину. Убивця видавався йому скоріше якимось загальним явищем, стихією, глобальною енергією.

— Час убивства? — запитав він.

— Забудьте про це. Через те, що тіло перебувало в холоді льодовика, немає жодної можливості визначити, коли Серті було вбито.

Раптом двері моргу розчахнулися. На порозі постав довготелесий чоловік із малокровним обличчям, приплесканим носом і світлими витрішкуватими очима. Кост представив комісарові Патріка Астьє. Хімік виклав на стіл пластиковий пакетик і відразу ж перейшов до справи:

— Я визначив склад: пісок із Фонтенбло, натрій, свинець, поташ, бура[55]. На підставі пропорції цих складників можна зробити висновок про походження скла. Із такого скла виготовляли склоблоки, знаєте, такі, як у басейнах. Або в будинках тридцятих років. Убивця скеровує нас до якогось місця, заскленого таким чином…

Ньєман різко обернувся й кинувся до дверей. Сліпучим спалахом майнула здогадка: він пригадав стелю й стіни окулістового кабінету. Комісар подумки вилаявся. Це не могло бути збігом: Едмон Шернсе був наступною жертвою убивці.

— Куди ви? — покликав його Марк Кост, коли Ньєман уже розчиняв двері.

— Здається, я знаю, на кого цього разу націлився вбивця. Якщо тільки ще не запізно…

Поліціянт вискочив у коридор, але його нагнав Астьє і схопив за рукав.

— Комісаре, я ще маю розповісти вам про аналіз порошку…

П’єр Ньєман глянув на хіміка крізь запітнілі скельця окулярів.

— Що? Якого порошку?

— Ну, того, що ви зібрали на складі…

— І?

— Це подрібнені кістки, комісаре. Кістки тварин.

— Яких тварин?

— Схоже, щурів. Це видається маячнею, але, по-моєму, ваш Серті розводив гризунів…

Ньємана знову обсипало холодом.

— Пізніше, — витиснув він. — Коли повернуся.

Ньєман мчав автострадою зі швидкістю понад сто п’ятдесят кілометрів за годину, до болю стискаючи кермо.

Якщо Едмон Шернсе — наступна жертва вбивці, отже, він третій, винний у чомусь.

Разом із Ремі Кайюа.

Разом із Філіппом Серті.

А якщо Шернсе винен у якомусь злочині, то значить Еріка Жуано вбив саме він.

Трясця ж його матері! Комісар кусав губи, щоб не закричати. Він знову й знову обмірковував помилки, яких припустився від самого початку, підсумовував власну некомпетентність. Він не схотів поїхати до клініки сліпих через цей свій дурний страх собак. Ось де він уперше втратив слід!

Ось коли він остаточно збився з дороги!

Поки він повільно, наче слимак, просувався у своєму розслідуванні, поки бавився в альпініста на льодовику чи допитував матір Філіппа Серті, Ерік Жуано подався до клініки й виявив там щось важливе. Щось, що привело його просто до Шернсе. Однак юний лейтенант діяв надто гарячково й не зумів оцінити наслідків свого відкриття. Хлопчина не виявив обережності й, розпитуючи лікаря, підійшов упритул до небезпечної для окуліста правди. Вочевидь саме тому Шернсе й прибрав його.

У Ньємановій голові помалу викристалізувалася нова думка, страхітлива впевненість, дарма що він не мав жодного доказу на її підтвердження, лише власне чуття: Кайюа, Серті й Шернсе замислили були щось разом. Їх пов’язувала спільна провина.

Смертельна провина.

МИ ГОСПОДАРІ, МИ РАБИ.

МИ ВСЮДИ, МИ НІДЕ.

МИ ЗЕМЛЕВПОРЯДНИКИ.

МИ ВОЛОДАРІ БАГРЯНИХ РІК.

Чи можливо, що «ми» означає цих трьох чоловіків? Чи можливо, що Кайюа, Серті й Шернсе і були ті володарі «багряних рік»? Що вони змовилися проти всього міста і змова ця стала мотивом їхнього вбивства?

40

Вхідні двері цього разу були прочинені. Зайшовши всередину, Ньєман відразу повернув праворуч і опинився в заскленій веранді. Сутінь. Тиша. Чванливі обриси оптичного приладдя. Поліціянт дістав револьвер і, стиснувши його руків’я, обійшов приміщення. Нікого. Лише тіні дерев, проймаючись крізь прозорі склоблоки, далі танцювали на підлозі.

Ньєман повернувся до житлової частини будинку. Зазирнув до чекальні, зануреної в морок, відтак перетнув мармуровий передпокій; у кошику стояли ціпки з головками з рогу чи слонової кістки. Він зайшов до вітальні, заставленої масивними меблями й завішеної важкими портьєрами, потім до кількох старомодних спалень, де здіймалися ліжка з лакованого дерева. Нікого. Жодних слідів боротьби. Жодних слідів утечі.

Не опускаючи револьвера, Ньєман рушив до сходів і піднявся на горішній поверх. Заглянув до невеличкого кабінету, в якому пахло паркетним воском і сигарами. На потертому килимі стояли валізи з м’якої шкіри і з золоченими замками.

Поліціянт ступив кілька кроків уперед. Від місця тхнуло загрозою, смертю. Крізь овальне вікно він побачив верхівки високих дерев, які невпинно шарпав лютий вітер. Поміркувавши, Ньєман збагнув, що це віконце мало б виходити просто на скляний дах веранди. Він рвучко розчахнув його й кинув погляд на прозору покрівлю.

У жилах йому захолола кров. У забризканих дощем прямокутниках скла мерехтіло злегка викривлене відображення тіла Шернсе. Розкинуті руки, зведені докупи ноги — поза розіпнутого Христа. Мученика, що відзеркалюється в озері зеленавої гуаші.

Ньєман задавив крик люті, що мало-мало не вихопився з його горла, і ще раз глянув на жахливий образ, намагаючись визначити, де ж насправді є тіло. Раптом він збагнув і, висунувшись із вікна, поглянув угору. Труп гойдався просто над віконцем.

Едмон Шернсе, немов моторошна ліпнина на фасаді будинку, висів розіпнутий на стіні під вітром і дощем.

Комісар вискочив із маленького кабінету й, затинаючись, вибіг вузькими дерев’яними сходами на горище. Розчахнувши дахове вікно, поліціянт схопився за ринву й висунувся якомога далі, щоб поглянути на труп Едмона Шернсе зблизька.

Очей на обличчі мерця не було. Порожні очниці заливав дощ. Широко розкинуті руки закінчувалися кривавими оцупками. Труп у цій позі тримали звої блискучого дроту, скрученого так сильно, що він в’їдався в задубіле смагляве тіло. Ньєман, якому вітер шмагав обличчя бризками дощу, підбив підсумок.

Ремі Кайюа.

Філіпп Серті.

Едмон Шернсе.

У голові вихорем проносилися думки, у яких тепер він був цілковито певен. Ні, убивства вчинив не збоченець-гомосексуаліст, який шукав молодиків із характерним обличчям чи зовнішністю. Ні, це не був серійний убивця, що в нападі сліпої люті приносив у жертву випадкових, ні в чому не винних людей. Тут ішлося про вбивцю з раціональним мисленням, який позбавляв своїх жертв найважливіших біологічних ознак, ознак особистості. І керував ним конкретний мотив — помста.

Відпустивши ринву, комісар повернувся всередину горища. У всьому мертвому будинку панувала тиша, чути було тільки калатання Ньєманового серця. Комісар знав, що його пошуки тут ще не закінчені. Цей кошмар мав ще один логічний висновок: тіло Жуано було десь тут, у цьому будинку.

За кілька годин до того, як вбили його, Шернсе вбив сам.

Ньєман оглянув кожну кімнату, зазирнув до кожної шафи, кожного закутка. Він перевернув догори ногами кухню, вітальню, спальні. Обшукав садок, перекинув усе в хижці, що стояла попід деревами. Лише після цього він виявив на першому поверсі, під сходами, заклеєні шпалерами двері. Ньєман висадив їх, зірвавши з завіс. За дверима виявився вхід до підвалу.

Комісар збіг східцями, подумки відтворюючи послідовність подій. Якщо він застав лікаря в підштаниках і майці об одинадцятій, отже, той саме завершив свою криваву операцію — убивство Жуано. Саме тому Шернсе вимкнув телефон. Саме тому він старанно прибирав кабінет, де, мабуть, і зарізав юного лейтенанта одним із тих хромованих стилетів, які лежали в китайському пеналі. І саме тому він передягнувся в новий костюм і зібрав валізи.

Сліпий дурень, Ньєман допитував ката, який щойно закінчив своє криваве діло.

У підвалі комісар побачив обсновані павутиною залізні стелажі, на яких стояли сотні пляшок із вином. Темні денця, червоний віск, жовто-коричневі етикетки. Поліціянт обнишпорив кожен закапелок, пересовуючи бочки й перекидаючи стелажі, з яких гамузом падали пляшки, розбиваючись на друзки. Від калюж вина линули хмільні випари.

Обливаючись потом, лаючись і відпльовуючись, Ньєман урешті помітив на підлозі дві залізні стулки. Збивши замка, він розчахнув їх.

Тіло Жуано лежало в ямі, наполовину занурене в чорну їдку рідину. Довкола нього плавали зелені пластикові пляшки з-під засобу для чищення каналізації. Хімічні сполуки вже почали свою страшну роботу, вбираючи з тіла гази, роз’їдаючи плоть, перетворюючи її на густу кашу й знищуючи поступово те, що ще недавно було Еріком Жуано, лейтенантом кримінальної поліції Ґренобля. Широко розплющені очі юнака, що, здавалося, дивились просто на комісара, блищали з глибини цієї жахливої могили.

Ньєман поточився назад і несамовито скрикнув. Він відчув, як ребра розпирають йому грудну клітку, наче парасолька, що розгортається. Схопившись рукою за стелаж, під брязкіт і гуркіт пляшок він вивергнув із себе всі нутрощі, усю лють і всі докори сумління.

Він не пам’ятав, скільки часу пробув там, серед випарів вина й кислоти. Але десь із глибин його свідомості, немов припливна хвиля, чорна й руйнівна, здіймалася й міцніла впевненість, остаточна істина, що не мала нічого до вбивства Жуано, проте кидала нове світло на серію вбивств у Ґерноні.

Марк Кост указав був на спорідненість трьох речовин, що позначали кожне з убивств: вода, лід, скло. Тепер Ньєман розумів, що важило не це. Важило те, як знаходили кожне тіло.

Ремі Кайюа було знайдено через відображення у воді річки.

Філіппа Серті — через відображення у кризі льодовика.

Едмона Шернсе — через відображення в скляному даху.

Убивця розміщував трупи так, щоб спершу побачили їхнє відображення.

Що це значило?

Навіщо вбивця завдавав собі стільки клопоту, щоб створити цей ефект роздвоєння?

Ньєман не міг пояснити причин такої поведінки, та він відчував зв’язок між цією подвійністю, відзеркаленнями й позбавленням тіла його глибинної ідентичності, його унікальних ознак — очей і долонь. Він відчував, що ці дві дії спрямовані на виконання присуду, що його виніс невмолимий суддя: цілковите знищення ОСОБИСТОСТІ засуджених.

Що ж такого вчинили ці троє? За що їх перетворено на невиразні відображенні самих себе й позбавлено всіх відмінних прикмет?