Багряні ріки

17

Була перша година дня. Карім Абдуф зайшов до кабінету Анрі Крозьє й поклав йому на стіл свій звіт. Комісар був зайнятий, писав якогось листа. Навіть не глянувши на Карімові аркуші, він запитав:

— Що там?

— Це були не скіни, але вони бачили, як із гробівця виходили дві постаті. Тої самої ночі.

— Вони їх описали?

— Ні, було надто темно.

Крозьє нарешті зволив підвести очі.

— Брешуть, мабуть.

— Не брешуть. До гробівця лазили не вони.

Карім замовк. Запала тривала мовчанка.

— Ви мали свідка, комісаре, — знову заговорив лейтенант, наставивши вказівний палець на чоловіка, що сидів за столом. — Ви мали свідка й нічого не сказали мені про це. Хтось вам повідомив, що бачив, як тої ночі скіни вешталися біля цвинтаря, і ви вирішили, що це їхніх рук справа. Але насправді все набагато заплутаніше. Коли б ви дозволили мені розпитати вашого свідка, я…

Крозьє заспокійливим жестом підняв руку.

— Не гарячкуй, хлопче. Тутешній люд довіряє тільки тим, кого давно знає. Тим, хто народився в їхньому місті. Тобі ніколи не розповіли б і десятої частини того, що запросто виклали мені. То це все, що ти довідався від бритоголових?

Карім глянув на плакати, що прославляли «захисників миру і спокою». На одній із металевих шафок поблискували кубки, що їх Крозьє здобув за перемоги в різноманітних стрілецьких змаганнях.

— Скіни також бачили білу автівку, — сказав лейтенант, — що їхала від цвинтаря по шосе D143 приблизно о другій ночі.

— Марка машини?

— «Лада». Або якась інша східноєвропейська. Треба, щоб хтось узявся за неї. Такі автівки не часто трапляються в наших краях…

— Чому б тобі самому й не перевірити?

— Комісаре, вам же відомо, чого я прагну. Я допитав скінів. Тепер я хочу ретельно оглянути гробівець.

— Сторож мені сказав, що ти вже був усередині.

Карім пропустив останні слова повз вуха.

— З’ясували щось на цвинтарі? — запитав він.

— Анічогісінько. Жодних відбитків пальців. Жодної, бодай найменшої вказівки. Будемо прочісувати всі околиці. Якщо це таки були вандали, діяли вони вкрай обережно.

— Це не вандали. Це були професіонали. Або щонайменше ті, хто достеменно знав, що шукає. У цьому гробівці похована якась таємниця, і вони прийшли, щоб вивідати її. Ви вже попередили родину? Що сказали батьки? Вони згодні, щоб ми…

Карім затнувся. На пиці Крозьє була намальована ніяковість. Лейтенант сперся долонями на стіл і став чекати на відповідь. Зрештою комісар пробубонів:

— Ми не знайшли його родини. Ні в Сарзаку, ні в інших містах департаменту немає нікого з таким прізвищем.

— Похорон відбувся у вісімдесят другому році. Мали ж лишитися якісь документи, записи…

— Наразі не маємо нічого.

— А свідоцтво про смерть?

— Нема. Принаймні в Сарзаку нема.

Обличчя Карімові аж засяяло. Він крутнувся й заходив по кабінету.

— Щось тут не так із цією могилою, із цим хлопчиком. Я впевнений. І це все пов’язано з тим проникненням до початкової школи.

— Каріме, у тебе надто бурхлива уява. Існує тисяча пояснень цієї загадки. Може, хлопчик Жюд — не місцевий і загинув у автомобільній аварії. Може, його поклали до лікарні в котромусь із сусідніх містечок, а поховали тут, бо так було найзручніше. Може, його мати досі живе тут, але під іншим прізвищем. Може…

— Я розмовляв із цвинтарним сторожем. За могилою хтось старанно доглядає, але сторож жодного разу нікого не бачив.

Крозьє нічого не відповів. Він висунув шухляду свого металевого стола, дістав звідти пляшку зі спиртним золотавого кольору й одним рухом налив собі трохи.

— Якщо ми не знайдемо цієї родини, як можна дістати дозвіл на огляд гробівця? — запитав Карім.

— Ніяк.

— У такому разі дозвольте мені розшукати батьків хлопчика.

— А біла машина? А збір слідів на цвинтарі?

— У нас скоро буде підмога з кримінальної поліції. Вони чудово з цим впораються. Дайте мені кілька годин, комісаре! Я хочу провести цю частину розслідування. Сам-один.

Крозьє підняв чарку перед Карімом.

— Будеш?

Карім заперечно мотнув головою. Комісар одним духом вихилив чарку й прицмокнув язиком.

— Маєш часу до шостої. Звіт щоб лежав на столі.

Араб, порипуючи шкірянкою, вибіг із кабінету.

18

Карім зателефонував директорці школи імені Жана Жореса, щоб дізнатися, чи вдалося жінці роздобути якусь інформацію про Жюда Ітеро в місцевому комітеті освіти. Директорка відказала, що довідатися нічого не змогла: жодного запису, жодної згадки в архівах усього департаменту. «Може, ви на хибному шляху, — наважилася заявити вона. — Цей хлопчик, якого ви шукаєте, міг і не жити в нашому департаменті».

Карім поклав слухавку й поглянув на годинник. Пів на другу. Він поклав собі дві години на те, щоб відвідати інші школи й переглянути списки класів, які відповідали вікові хлопчика.

Він упорався менш ніж за годину, але ніде не знайшов ані найменшого сліду Жюда Ітеро. Карім знову подався до школи імені Жана Жореса: поки він рився в архівах, йому дещо спало на думку. Жінка з великими очима зустріла його, чимось схвильована:

— Я ще для вас дещо зробила, лейтенанте!

— Справді?

— Я розшукала імена й адреси вчителів, які працювали тут у роки, що вас цікавлять.

— І що?

— Нам знову не пощастило. Колишня директорка вже на пенсії.

— Жюдові було дев’ять років у вісімдесят першому й десять у вісімдесят другому. Чи можемо ми дізнатися вчительок цих класів?

Жінка поринула у свої записи.

— Авжеж, можемо. Тим паче, як виявляється, перший середній у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому мали ту саму виховательку. Так часто трапляється, що вчитель «переходить» до наступного класу разом зі своїми учнями…

— Де тепер ця вчителька?

— Я не знаю. Вона пішла зі школи після закінчення навчального року у вісімдесят другому.

Карім лайнувся крізь зуби. Директорка прибрала серйозного виразу.

— Я ось теж трохи подумала над цим усім і зрозуміла, що ми забули про одну річ.

— Яку саме?

— Шкільні світлини. Знаєте, ми ж зберігаємо в себе фотографії кожної дитини. З усіх класів.

Лейтенант закусив губу: і як він міг про це не подумати?

— Я пішла подивитися на наші фотоархіви, — вела далі директорка. — Уявіть собі, знімки потрібних класів також викрадено! Неймовірно…

Зненацька у голові поліціянта, наче спалах блискавки, сяйнула здогадка. Він згадав порожню овальну рамку на надгробній плиті й збагнув, що хтось «стер» хлопчика, викравши його ім’я й обличчя.

— Чому ви усміхаєтеся? — здивовано запитала жінка.

— Даруйте мені, — відказав Карім. — Я вже давно чекаю на таку справу, розумієте? — Лейтенант помовчав якусь хвилю, щоб зосередитися знову. — Мені теж дещо спало на думку. Ви зберігаєте класні щоденники з минулих років?

— Класні щоденники?

— У мої часи в кожному класі був такий щоденник, щось на кшталт журналу, куди записували, хто з учнів відсутній і що задали на наступний день…

— У нас теж такі є.

— Ви їх зберігаєте?

— Так. Але в цих журналах немає списків учнів.

— Я знаю. Зате там є прізвища учнів, які пропускали навчання.

Жінка аж просяяла, а її очі заблищали, наче два люстерка.

— Ви сподіваєтеся, що Жюд якогось дня був відсутнім?

— Насамперед я сподіваюся, що зловмисникам не навідалася до голови та сама думка, що й мені.

Директорка відчинила знову скляну шафку, де зберігалися архіви. Карім провів пальцем по темно-зелених корінцях течок і відшукав журнали за відповідні роки. Утім, на нього чекало чергове розчарування: ім’я Жюд Ітеро не згадувалося жодного разу.

Вочевидь поліціянт справді пішов хибним шляхом: попри його глибоке переконання, нічого не вказувало на те, що хлопчик учився в цій школі. Проте Карім далі вперто гортав сторінки журналу, сподіваючись натрапити бодай на якусь дрібничку, котра підтвердила б, що він на правильній дорозі.

І раптом він таки побачив цей знак. Побачив завдяки нумерації, проставленій круглястим дитячим почерком у правому верхньому кутку кожної сторінки. Кількох сторінок бракувало. Поліціянт розгорнув ширше щоденник другого середнього класу й виявив усередині промовисті обривки паперу. Вирвані були сторінки з 8 по 15 червня 1982 року. Ці дати, наче лещата, затиснули між собою шматочок небуття. Карімові здалося, що він «бачить» на відсутніх сторінках написане тим самим круглястим почерком ім’я хлопчика…

— Дайте мені телефонний довідник, — пробурмотів лейтенант до жінки.

Кілька хвилин потому Карім уже обдзвонював одного за одним усіх сарзакських лікарів. У голові стугоніла впевненість: з 8 по 15 червня 1982 року Жюд Ітеро пропустив школу. Вочевидь через хворобу.

Він розпитав усіх лікарів, прохаючи їх звірятися з картотеками й щоразу називаючи по літерах ім’я хлопчика. Жоден із них не пригадував такого пацієнта. Поліціянт вилаявся й кинувся надзвонювати в сусідні містечка: Кайяк, Тьермон, Валюк. Нарешті в Камбюзі, за тридцять кілометрів від Сарзака, один із лікарів безпристрасним голосом відповів:

— Жюд Ітеро? Так, звісно. Я дуже добре пам’ятаю той випадок.

Карім не йняв віри своїм вухам.

— Дуже добре пам’ятаєте? Чотирнадцять років по тому?

— Приїжджайте до мене. Я все вам поясню.

19

Лікар Стефан Масе являв собою осучаснену елегантну версію типового сільського лікаря. Обвітрене обличчя, білі руки з довгими пальцями, дорогий костюм — досконалий образ чуйного й готового щомиті прийти на допомогу ескулапа, з витонченим смаком і бюргерською солідністю. Карім з першого погляду зненавидів цього чоловіка і його люб’язні манери. Часом молодий араб сам лякався тій масі лютощів, які відколювалися від нього, наче айсберги в Беринговому морі.

Він присів на краєчок фотеля, не скидаючи своєї шкірянки. Між ним і лікарем стояв робочий стіл із лакованого дерева. Кілька дрібничок, мабуть, недешевих, комп’ютер, фармацевтичний довідник… Кабінет було опорядковано просто, але зі смаком.

— Розповідайте, лікарю! — без жодного вступу звелів Карім.

— Чи не могли б ви мені сказати, чого саме стосується ваше розслідування?

— Ні. — Карім пом’якшив різку відповідь усмішкою. — Мені шкода, але не міг би.

Лікар побарабанив пальцями по краю стола, відтак підвівся. Вигляд цього араба в строкатій шапочці вочевидь заскочив його зненацька. Телефонна розмова його до такого не підготувала.

— Це сталося в червні вісімдесят другого. Звичайний виклик до хлопчика з високою температурою… Мій перший. Мені тоді було двадцять вісім років.

— Це тому ви запам’ятали той випадок?

Лікар усміхнувся. Його широка, до вух, усмішка остаточно розізлила Каріма.

— Ні, не тому. Ви зараз зрозумієте… Виклик надійшов через загальну систему, я записав адресу, не знаючи, куди саме маю їхати. Ішлося, власне, про невеличкий будиночок, загублений посеред кам’янистої рівнини, кілометрів за п’ятнадцять звідси… У мене досі є та адреса… Можу вам дати.

Лейтенант мовчки кивнув.

— Отож, — вів далі доктор Масе, — я побачив перед собою поганеньку кам’яницю, що стояла зовсім одна. Спека була страшенна, у сухих кущах сюрчали комахи… Коли та жінка відчинила мені двері, у мене відразу виникло якесь дивне відчуття. Так, наче вона була не на своєму місці в цьому селянському оточенні…

— Чому?

— Не знаю. У світлиці стояло блискуче фортепіано…

— Хіба селяни не можуть любити музики?

— Я не це мав на увазі… — Лікар затнувся. — Здається, я вам не надто симпатичний…

Карім підвів очі.

— Яке це має значення?

Лікар, люб’язний, як і раніше, кивнув, погоджуючись. Усмішка не сходила з його губ, але в очах тепер оселився страх. Масе зауважив карбоване ромбічним візерунком руків’я «Ґлока», що визирало з кобури.

Можливо, помітив він і плями засохлої крові на рукавах Карімової шкірянки. Лікар заходив туди-сюди кабінетом, дедалі більше ніяковіючи.

— Я зайшов до дитячого покою, і він видався мені направду дивним.

— Чому так?

Лікар стенув плечима.

— Кімната була порожньою. Жодної іграшки, жодного малюнка — нічого.

— Який вигляд мав хлопчик? Яке в нього було обличчя?

— Я не знаю.

— Не знаєте?

— Ні. Це було найдивніше. Жінка приймала мене в темряві. Усі віконниці були зачинені. У всьому будинку — жодного світла. Спершу я подумав, що це зроблено для затінку, холодку, але потім помітив покривала навіть на меблях. Усе це було… вкрай таємниче.

— Як жінка це пояснила?

— Сказала, що хлопчик захворів і світло ріже йому очі.

— І ви змогли його оглянути… як слід?

— Так. У півтемряві.

— Що з ним було?

— Звичайна ангіна. Але ось що я ще пригадую…

Масе нахилився й виставив указівний палець сухим лікарським жестом, відпрацьованим вочевидь для того, щоб справляти враження на пацієнтів. Але на Каріма враження він не справив.

— Саме тої миті я зрозумів… Коли я дістав ручку-ліхтарика, щоб посвітити в горло хворому, жінка схопила мене за руку… Наче кліщами… Вона не хотіла, щоб я бачив обличчя її дитини.

Карім замислився. Одне його коліно сіпалося. Він подумав про порожню рамку на могильній плиті, про зникнення шкільних фотографій.

— Тобто «наче кліщами»?

— Я мав на увазі, що жінка була дуже сильна… ненормально сильна. А ще ж треба сказати, що вона мала понад метр вісімдесят зросту. Справжня велетка.

— А її обличчя ви бачили?

— Ні. Кажу ж: усе це відбувалося в півтемряві.

— Що потім?

— Я виписав рецепт і поїхав.

— Як ця жінка поводилася? Я маю на увазі — з дитиною?

— Вона видавалась дуже турботливою, але водночас трималася відсторонено… Що більше я про це думаю… то дивнішим мені видається цей візит…

— Ви більше не навідувалися до них?

Лікар далі міряв кабінет кроками. Потім похмуро зиркнув на Каріма. Уся життєрадісність щезла з його обличчя. Раптом поліціянт збагнув, чому Масе так добре запам’ятав той візит. Два місяці потому маленький Жюд помер. Лікар мусив це знати.

— Було літо, відпустки… — заговорив Масе знову. — Словом… Я заїхав до них на початку вересня. Матері з сином уже не було в тому будинку. Від одного з далеких сусідів, я дізнався, що вони виїхали…

— Виїхали? Хіба ніхто вам не сказав, що хлопчик помер?

Лікар похитав головою.

— Ні. Сусіди нічого не знали. Я сам довідався про це випадково, уже набагато пізніше.

— Яким чином?

— Коли був на цвинтарі в Сарзаку, на похороні.

— Ще одного вашого пацієнта?

— Ви собі забагато дозволяєте, інспекторе, я…

Карім підвівся. Лікар позадкував.

— Відтоді, — сказав поліціянт, — ви запитуєте себе, чи не пропустили того дня ознак якоїсь серйознішої хвороби. Відтоді вас потай гризе сумління. Мабуть, проводили своє власне розслідування. Знаєте, від чого помер хлопчик?

Масе засунув палець під комір сорочки, розстібнув його. На лікаревих скронях зблискували краплини поту.

— Ні, не знаю. Це правда, я… я розпитував своїх колег, у лікарнях, але нічого не довідався. Нічого. Ця історія не давала мені спокою, розумієте?

Карім обернувся до дверей.

— Ви ще про неї почуєте.

— Що я почую?

Лікар побілів, наче полотно.

— Скоро дізнаєтеся, — відказав Карім.

— Господи Боже, та що ж я вам такого вчинив?

— Нічого. Просто замолоду я крав автівки у таких, як ви…

— Хто ви такий? Звідки? Ви… ви навіть не показали мені документи. Я…

Карім ледь посміхнувся.

— Заспокойтеся, я жартую.

І вийшов із кабінету. У чекальні вже не було де яблуку впасти. Лікар наздогнав його.

— Стривайте, — захекано промовив він. — Вам відомо щось, чого я не знаю? Я маю на увазі… причину смерті…

— На жаль, ні.

Поліціянт узявся за ручку, але лікар притримав двері. Він трусився, мов у пропасниці.

— Що сталося? Для чого це розслідування? Після стількох років?

— Цієї ночі хтось заліз до гробівця, в якому був похований хлопчик. І навідався до його школи.

— Хто… хто це міг зробити? Як ви гадаєте?

— Не знаю, — заявив лейтенант. — Певним у цій справі є лише одне: ці злочини, скоєні минулої ночі, — лише дерева, за якими не видно лісу.

20

Він довго їхав цілковито порожньою дорогою. У цих краях національні автошляхи нічим не відрізнялися від департаментських, а департаментські — від сільських путівців. Під блакитним, з пухнастими хмаринками, небом простяглися поля, на яких не колосилися хліба, не паслася худоба. Час від часу перед очима поставали високі кручі, що здіймалися над посрібленими видолинками, манливими, наче вовчі ями. Їзда через цей департамент скидалася на подорож у минуле, у часи, коли люди ще не знали ні хліборобства, ні тваринництва.

Насамперед Карім поїхав за адресою, яку йому дав Масе, — до будиночка, у котрому жила колись родина Жюда. Але кам’яниці вже не було. На її місці лишилося тільки руйновище, ледь помітне з-посеред сухих заростів диких трав. Поліціянт міг би звернутися до кадастрового реєстру й пошукати ім’я власника, але він вирішив податися до Каора, щоб поспілкуватися з Жаном-П’єром Ко, штатним фотографом школи імені Жана Жореса. Саме він колись зробив ті світлини, які викрали зі школи.

Лейтенант сподівався дістати в нього негативи потрібних фотографій. Серед багатьох невідомих дитячих облич мусило бути те одне, яке Карім прагнув тепер побачити понад усе, хоч і не мав жодних підстав гадати, ніби впізнає його. У глибині душі він сподівався відчути щось, схопити якийсь знак чи натяк, коли побачить перед собою знімки.

Близько четвертої години він припаркував машину на в’їзді до пішохідної зони Каора. Кам’яні присінки, балкони з кованого заліза, ринви з головами ґарґулій — Каріма, дитину спальних районів, нудило від усієї цієї бундючної краси історичного середмістя.

Карім блукав попід стінами будинків, аж доки не побачив вивіски, яка повідомляла, що тут розміщується ательє Жана-П’єра Ко, «фахівця з весіль і хрестин».

Фотограф був на другому поверсі, у своїй студії.

Карім збіг сходами нагору й зайшов до порожньої, зануреної в сутінь кімнати. Світла було саме досить, щоб поліціянт зміг роздивитися розвішені на стінах світлини у великому форматі, з яких до нього всміхалися святково прибрані пари. Щастя за приписом на глянцевому папері.

Карім відразу ж дорікнув собі за ту хвилю презирства, що наринула на нього. Хто він такий, щоб судити цих людей? Що він має навзамін цього щастя, він, поліціянт в екзилі, який ніколи не вмів прочитати в очах дівчини її почуттів, який усю свою любов заховав у темному закамарку власної душі, якомога далі від чужих поглядів і теплоти?

Для нього людські почуття означали приниження, слабкість, і він відмовлявся від них, наче горда тварина від їжі. Але пиха його була надмірною, і тепер, у мушлі своєї самотності, він ізсихав на очах.

— Збираєтесь одружитися?

Карім обернувся на голос.

Жан-П’єр Ко мав сіре й подзьобане віспинами обличчя, що скидалося на шматок пемзи. У нього були довгі кошлаті бакенбарди, що, здавалося, стовбурчилися з нетерплячки, контрастуючи з утомленими, обведеними темними колами очима. Чоловік увімкнув світло.

— Ні, ви не збираєтесь одружуватися, — промовив він, придивившись до Каріма пильніше.

Голос його був хрипкий, як у курця зі стажем. Фотограф підійшов ближче. За окулярами, з-під зів’ялих повік, очі його дивилися почасти знуджено, почасти підозріливо. Карім усміхнувся. Він не мав жодних повноважень у цьому місті, тож поводитися доведеться якомога м’якше.

— Мене звати Карім Абдуф, — сказав він. — Я лейтенант поліції, розслідую одну справу. Мені потрібна деяка інформація…

— Ви з Каора? — запитав фотограф, швидше заінтригований, ніж занепокоєний.

— Ні, із Сарзака.

— У вас є якісь документи?

Карім сягнув до кишені куртки й простягнув фотографові своє службове посвідчення. Той кілька секунд уважно вивчав його. Араб зітхнув. Він знав, що цей чоловік уперше зблизька бачить поліційне посвідчення, що, однак, не заважає йому вдавати із себе бувалого в бувальцях. Нарешті Жан-П’єр Ко з робленою усмішкою повернув Карімові документ. Чоло фотографа було порите глибокими зморшками.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я шукаю шкільні фотографії.

— З якої школи?

— Імені Жана Жореса, у Сарзаку. Мені потрібні світлини першого середнього класу за вісімдесят перший рік і другого середнього за вісімдесят другий, а також списки учнів, якби випадково вони у вас виявилися разом зі знімками. Ви зберігаєте такі речі?

Чоловічок знову всміхнувся.

— Я зберігаю все.

— Чи можна було б у такому разі на них глянути? — запитав поліціянт тоном таким ласкавим, на який тільки міг здобутися.

Жан-П’єр Ко вказав на двері до сусідньої кімнати, звідки, розтинаючи півтемряву, падала вузька смужка світла.

— Звісно, прошу за мною.

Друге приміщення було просторіше за майстерню. До довгого, на кшталт прилавка, столу був прикріплений якийсь хитромудрий чорний механізм із купою лінз і рухомих елементів. На стінах висіли великоформатні фотографії хрестин. Світлі тони. Усмішки. Немовлята.

Фотограф привів Каріма до металевих картотечних шафок, потім схилився, щоб прочитати написи на масивних шухлядах, висунув одну й дістав звідти цілий стос конвертів із крафт-паперу.

— Ось, маєте. Школа імені Жана Жореса.

Він витягнув зі стосу конверт, у якому було кілька пакетиків із прозорого паперу. Фотограф перебрав їх, потім ще раз. Зморщок на його чолі побільшало.

— Ви кажете, перший середній за вісімдесят перший рік і другий середній за вісімдесят другий?

— Саме так.

Змарнілі повіки здійнялися вгору.

— Дивно. Я… Їх тут нема.

Карім стенувся. Невже зловмисникам спало на думку те саме, що і йому?

— Ви нічого не зауважили, коли прийшли сьогодні вранці до ательє? — запитав він.

— Що ви маєте на увазі?

— Сліди крадіжки.

Фотограф розреготався, показуючи на чотири інфрачервоні сенсори в кутках приміщення.

— Тим, хто залізе сюди, буде несолодко, повірте мені. Я стільки грошей вклав у систему безпеки…

— І все ж краще перевірити, — з легкою усмішкою запропонував Карім. — Я знавав немало спеців, для яких знешкодити цю вашу систему — що раз плюнути. Ви зберігаєте негативи, адже ж так?

Жан-П’єр Ко змінився на лиці.

— Негативи? А що?

— Можливо, серед них збереглися ті, які мене цікавлять…

— На жаль, негативи я вам показати не можу. Це конфіденційно…

Поліціянт помітив, як пульсує вена на фотографовій шиї. Настав час змінити тон.

— Показуй негативи, діду. Не нервуй мене.

Чоловічок уп’явся очима в Каріма, завагався на якусь мить, а потім кивнув, поступаючись. Вони підійшли до іншої металевої шафки, цього разу із шифр-замком. Фотограф відімкнув його й висунув одну із шухляд. Руки його тремтіли. Карім, спершись на лікоть, дивився в обличчя фотографові. Лейтенант відчував, як із кожною хвилиною в цьому чоловікові наростає неспокій, якийсь незрозумілий страх. Так, наче, поки шукав, він став пригадувати щось. Щось, що тепер його страшенно непокоїло.

Фотограф знову взявся ритися в конвертах. Секунди спливали. Нарешті він звів очі. Обличчя його нервово сіпалося.

— Я… їх більше тут нема. Правда, нема!

Карім різко засунув шухляду. Фотограф завив від болю: йому прищемило два пальці. Про м’якість уже не було й мови. Карім схопив чоловіка за горло й підняв його над підлогою. Голос поліціянта був, як і раніше, спокійний:

— Подумай добре, Ко. То тебе пограбували чи ні?

— Н-ні… Присягаюся…

— Тоді що ти зробив з тими клятими світлинами?

— Я… я їх продав… — пробелькотів фотограф.

Здивований, Карім відпустив його. Чоловік заквилив, розтираючи прищемлені пальці.

— Продав? Коли? — прохрипів поліціянт.

— Господи Боже… — заохкав чоловічок. — Це було так давно… Я маю право робити все, що я хочу з моїми…

— Коли ти їх продав?

— Я не пам’ятаю… Років п’ятнадцять тому…

Карім не міг вийти з дива. Він знову штовхнув фотографа на шафку. Прозорі пакетики розлетілися довкола них.

— Розповідай з початку, діду. А то щось я нічого не второпаю.

Жан-П’єр Ко скривився.

— Це сталося одного вечора, улітку… Прийшла жінка… Вона хотіла ті фотографії… Ті самі, що й ви… Я аж тепер пригадав…

Ця новина цілковито приголомшила Каріма. Отже, за світлинами хлопчика полювали ще з 1982 року!

— Вона щось казала про Жюда? Жюда Ітеро? Називала його ім’я?

— Ні, вона лише забрала фотографії та негативи.

— Багато відвалила?

Чоловічок кивнув.

— Скільки?

— Двадцять тисяч франків… справжнє багатство на ті часи… за кілька дитячих фоток…

— Чому вона хотіла саме ті знімки?

— Я не знаю. Я не розпитував.

— Ти мав бачити ці фотографії… На них був хлопчик з якимись особливостями на обличчі? Чимось таким, що прагнуть приховати?

— Ні. Я нічого такого не бачив… Я не знаю… Я більше нічого не знаю…

— А жінка? Який вона мала вигляд? Висока, кремезна? Це була його мати?

Раптом старий фотограф завмер, а потім вибухнув реготом. Гучним, басовитим реготом, що йшов аж із самого нутра.

— Дуже в цьому сумніваюся, — прохрипів він.

Карім схопив чоловіка за руки й притиснув його до металевої шафки.

— ЧОМУ?

Фотограф закотив очі під пожмаканими повіками.

— Це була черниця. Довбана католицька черниця!

21

У Сарзаку було три церкви. Одна була на ремонті, другою опікувався старезний священик, який доживав свої дні, а настоятелем третьої був молодий кюре[36], про якого ходили всілякі чутки. Подейкували, буцімто він потайки пиячить у себе вдома разом із матір’ю. Лейтенант, який ненавидів геть усіх мешканців Сарзака, а надто їхню любов до пліткарства, у цьому випадку мусив визнати за ними рацію: одного разу його викликали розбороняти сина з матір’ю, що зчепилися не на жарт.

Карім вирішив навідатися за потрібною йому інформацією саме до цього священика.

Він різко загальмував перед незугарним одноповерховим бетонним будиночком, що сусідив із сучасною церквою з несиметричними вітражами. На невеличкій табличці був напис: «Моя парафія». До дверей заважали пройти зарості ожини й кропиви. Карім подзвонив. Минуло кілька хвилин. Почулися притлумлені крики. Поліціянт подумки вилаявся: цього лише йому бракувало.

Нарешті йому відчинили.

У Каріма склалося враження, що перед ним пропаща людина. Посеред дня від священика вже добряче тхнуло алкоголем. Його худорляве кобиляче лице заросло неохайною борідкою, волосся було пелехате, неначе присипане попелом. Очі кюре запливли нікотином. Сторчовий комір впинався в шию, а на пластроні[37] сиділи масні плями. Як священик цей чоловік був кінчений, він вигорів, видихнувся. Схоже, правити в церкві йому лишалося не довше, ніж листку ладана куріти в кадильниці.

— Чого вам, сину мій?

Голос його був хрипкий, проте твердий.

— Карім Абдуф, лейтенант поліції. Ми з вами вже знайомі.

Чоловік поправив свій сіруватий комір.

— Авжеж, я пригадую… — Він сполохано роззирнувся навсібіч. — Це сусіди вас викликали?

Карім усміхнувся.

— Ні. Я потребую вашої допомоги. В одному розслідуванні.

— Он як? Гаразд. Прошу, проходьте.

Поліціянт зайшов до будинку й відразу відчув, як підошви пристали до чогось липкого. Він опустив очі: по лінолеуму тяглися блискучі смуги.

— Це моя мати, — зітхнув священик. — Нічого не робить, тільки перемащує тут усе своїм варенням. — Він пошкріб свою кучмату голову. — Це якесь божевілля, вона більше нічого не їсть, окрім свого варення.

У приміщені панував хаос. Смужки клейких шпалер, наліплені абияк, мали імітувати дерево, кахлі й матерію. Крізь напіввідчинені двері до сусідньої кімнати поліціянт помітив вирізані канцелярським ножем прямокутники з жовтого пінопласту й невеличкі подушки, що не пасували ні до чого — якась пародія на вітальню. На підлозі купою валялося садове знаряддя. Попереду була ще одна кімната з неприбраним ліжком і пластиковим столом, на якому лежав брудний посуд.

Священик завернув до вітальні. По дорозі він затнувся, але втримав рівновагу.

— Налийте собі, отче, — запропонував Карім. — Справа піде швидше.

Кюре обернувся й вороже зиркнув на поліціянта.

— Подивіться краще на себе, сину мій. Ви весь труситеся.

Карім ковтнув слину. Він досі не відійшов від того душевного збурення, якого зазнав під час жорсткої розмови з фотографом. Відтоді він ніяк не міг зібрати думки докупи, поглянути на цю сцену відсторонено. У голові йому стугоніло, а серце калатало в грудях, мов навіжене. Машинально, наче шмаркатий хлопчисько, він витер обличчя рукавом.

Священик налив собі.

— Будете? — запитав він із неприємною посмішечкою.

— Я не п’ю.

Чоловік у сутані хильнув із чарки. Кров відразу кинулася до його сухорлявого обличчя. Очі, немов два кристалики сірки, спалахнули гарячковим вогнем. Священик насмішкувато хихотнув:

— Іслам забороняє?

— Ні. Просто хочу мати ясну голову для роботи.

Кюре підніс чарку.

— У такому разі — за вашу роботу.

Карім помітив, як по коридору туди-сюди ходить мати священика. Зсутулена, аж горбата, вона притискала до грудей банку з варенням. Поліціянт подумав про осквернений гробівець, скінхедів, черницю, яка скуповує шкільні фотографії, — а тепер ще й ці два ходячі привиди. Він наче відчинив скриньку Пандори, і з неї вихопилися жахіття, яким не було кінця-краю.

Священик помітив, куди він дивиться.

— Не зважайте, сину мій. — Він усівся на один із пінопластових матраців. — Я вас слухаю.

Карім м’яко підняв руку.

— Спершу одне прохання. Не називайте мене, будь ласка, «сину мій».

— Маєте рацію, — хихотнув священик. — Професійна звичка.

Насмішкувато дивлячись на гостя, він знову приклався до чарки. На його обличчі знову з’явився розчарований вираз.

— Що саме ви розслідуєте?

Карім подумки із задоволенням відзначив, що кюре досі не знає про осквернення могили. Отже, Крозьє вдалося зберегти це в таємниці.

— Мені шкода, але я не можу вам нічого розповісти. Скажу тільки, що шукаю монастир. Десь в околицях Сарзака чи Каора. Або навіть десь далі, у цих краях. Сподіваюся, що ви мені в цьому допоможете.

— А якого ордену?

— Не знаю.

Священик налив собі знову. Густа рідина вигравала блищиками крізь скло чарчини.

— Тут у нас їх кілька. — Він знову хихотнув. — Місцина сприяє самозаглибленню…

— Скільки саме?

— У нашому департаменті — не менше десятка.

Карім швидко прикинув: щоб відвідати ці монастирі, вочевидь розкидані по всьому регіону, йому знадобиться цілий день, якщо не більше. А зараз уже було по четвертій. Йому лишалося менше двох годин. Безвихідь.

Священик підвівся й став нишпорити в шафі. «Ага, ось воно», — промовив він, гортаючи якийсь довідник зі сторінками з бібльдруку[38]. Його мати зайшла до вітальні й подріботіла просто до пляшки. Навіть не глянувши на Каріма, налила собі. Очі її були спрямовані тільки на сина. Очі — спускові гачки, очі хижого птаха, сповнені ненависті. Священик, не відриваючи очей від довідника, наказав:

— Залиш нас, мамо.

Жінка нічого не відповіла. Вона вчепилася обіруч кощавими пальцями у свою склянку. Зненацька її погляд уп’явся в Каріма.

— Хто ви? — вереснула вона.

— Залиш нас! — повторив священик і звернувся до Каріма: — Ось. Я позначив сторінки з десятьма монастирями. Якщо хочете, можете переписати собі адреси… Але вони розміщені досить далеко один від одного…

Карім переглянув позначені сторінки. Назви місцевостей були йому малознайомі. Він дістав блокнот і ретельно занотував їх.

— Хто ви? — не відступалася стара жінка.

— Іди до своєї кімнати, мамо! — закричав священик.

Він підійшов до Каріма.

— А що саме ви шукаєте? Можливо, я міг би вам допомогти…

Карім відірвав ручку від паперу й поглянув на церковника.

— Я шукаю одну черницю. Черницю, яка цікавиться фотографіями.

— Якими саме фотографіями?

Карім устиг помітити, як у священикових очах щось промайнуло.

— Ви вже колись чули про щось таке?

Чоловік пошкріб потилицю.

— Я… Ні.

— Скільки вам років? — запитав Карім.

— Мені? Але чому ви… Двадцять п’ять.

Його мати знову налила собі, пильно дослухаючись до розмови.

— Ви народилися в Сарзаку? — далі допитувався Карім.

— Так.

— І до школи ходили тут?

— До початкової. Потім я перейшов до…

— До якої школи? Імені Жана Жореса?

— Так, але чому…

Ураз Карімові сяйнуло.

— Вона приходила сюди!

— Хто?

— Черниця. Черниця, яку я шукаю… Вона приходила, щоб купити фотографії вашого класу. Чорт забирай! Вона скупила всі шкільні світлини, які тільки змогла знайти. Ви вчилися в одному класі з Жюдом Ітеро? Це ім’я вам щось каже?

Священик аж пополотнів.

— Я… я не розумію, про що ви.

— Що це ще за історія? — верескливо обізвалася його мати.

Карім провів долонями по обличчю, немов перегортаючи сторінку зі своїми рисами.

— Я почну із самого початку. Якщо ви пішли до школи, як усі, то в 1982 році мали би бути в другому середньому класі, правильно?

— Але ж відтоді вже минуло п’ятнадцять років!

— А у вісімдесят першому — в першому середньому.

Кюре закляк, понуривши плечі. Пальці його судомно вчепилися в спинку одного зі стільців. Попри молодий вік священика, руки його були подібні до материних — постарілі й помережені сіткою синіх жилок.

— Так, дати… дати збігаються…

— Отже, разом із вами мав учитися хлопчик на ім’я Жюд Ітеро. Доволі незвичне ім’я. Спробуйте пригадати. Це дуже важливо для мене.

— Чесне слово, я не…

Карім ступив крок до нього.

— Але ж ви пам’ятаєте, як черниця прийшла по ваші шкільні фотографії, чи не так?

— Я…

Мати не пропускала жодного слова з їхньої розмови.

— Цей араб каже правду, ти, малий мерзотнику? — запитала вона й, обернувшись, подибуляла до дверей.

Карім, скориставшись із цього, схопив священика за плечі й прошипів йому на вухо:

— Розповідайте, отче! Дідько вас дери, розповідайте мені все!

Чоловік важко опустився на пінопластовий матрац.

— Я досі не можу збагнути, що сталося того вечора…

Карім присів навпочіпки коло нього.

— Вона прийшла… одного вечора, улітку, — насилу вимовив священик глухим голосом.

— У липні вісімдесят другого?

Той кивнув.

— Постукала в двері… Спека була… немилосердна… Наприкінці дня здавалося, що навіть каміння плавиться… Не знаю чому, я тоді був сам-один… Я відчинив їй… Господи Боже… Уявіть собі лишень! Мені ледве виповнилося десять років, а тут із сутіні переді мною постає ця черниця у своїй чорно-білій одежі…

— Що вона вам сказала?

— Спершу ми розмовляли про школу, про мої оцінки, улюблені предмети. У неї був такий приємний голос… Потім вона попросила показати їй моїх друзів… — Священик витер обличчя, по якому цівкою стікав піт. — Я… я приніс їй шкільну світлину… Ту, де ми всі разом… Я так пишався, коли показував їй моїх товаришів, розумієте? Саме тоді я збагнув: вона щось шукає. Вона довго дивилася на фото, а потім попросила лишити його собі… На згадку, сказала вона…

— Вона просила у вас ще якісь фотографії?

Священик кивнув. Голос його став ледь чутним.

— Вона також хотіла знімок першого середнього класу, за попередній рік.

Карім уже знав це: він міг навідатися до всіх батьків, діти яких навчались у тих двох класах, але ні в кого з них не буде загальних фотографій. Але навіщо вони черниці? Карімові здалося, що довкола здіймаються кам’яні джунглі, оточуюючи його мороком.

У дверях знову з’явилася священикова мати. Вона притискала до грудей коробку з-під взуття.

— Малий мерзотнику! Ти віддав наші фотографії! Свої шкільні фотографії! Коли ти був ще таким маленьким, таким гарненьким…

— Замовкни, мамо! — Священик подивився Карімові просто в очі. — Я вже тоді відчував своє покликання, розумієте? Ця велика жінка немов загіпнотизувала мене…

— Велика? Вона була високою?

— Ні… Я не знаю… Мені було десять років… Але я й досі бачу її перед собою, у чорному вбранні… Її голос був такий лагідний… Вона хотіла ці фотографії. Я віддав їх їй, не вагаючись. Вона поблагословила мене та зникла. Я взяв це за знак… Я…

— Мерзотник!

Карім скинув поглядом на стару матір, яка вергала громи й блискавки. Потім знову обернувся до її сина й зрозумів, що той поринув із головою в спогади. Поліціянт запитав якомога м’якшим тоном:

— Вона не сказала, навіщо їй ці знімки?

— Ні.

— Згадувала в розмові Жюда Ітеро?

— Ні.

— Вона дала вам гроші?

Священик скривився.

— Певно, що ні! Вона лише попросила в мене ці дві фотографії, та й годі! Господи Боже… Я… я повірив, що ця зустріч — це знак, розумієте? Божественне знамення!

Він заридав.

— Я тоді ще не знав, що ні до чого путнього не придамся. Алкоголік. Проспиртований недоумок. Син цієї ось… Як давати людям те, чого в тебе самого немає? — Він благально дивився на Каріма, учепившись у його шкірянку. — Як нести людям світло, коли сам загубився в пітьмі? Як? Як?

Мати впустила коробку, фотографії розлетілися підлогою. Вона з люттю кинулася на сина, і на спину й плечі священика посипався град дрібних ударів.

— Мерзотник, мерзотник, мерзотник!

Карім позадкував, нажаханий. Уся кімната ходила ходором. Поліціянт усвідомив, що час забиратися геть, доки він сам не схибнувся. Але він ще не дізнався всього. Відштовхнувши жінку, Карім нахилився до священика.

— Ще хвиля, і я піду. Усе закінчиться. Ви згодом бачилися з тою черницею, чи не так?

Чоловік, здригаючись від схлипувань, кивнув.

— Як її звати?

Священик шморгнув носом. Мати блукала довкола них, бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс.

— Як її звати?

— Сестра Андре.

— З якого вона монастиря?

— Сен-Жан-де-ла-Круа. Монастир кармеліток.

— Де це?

Чоловік втягнув голову в плечі. Карім струснув його.

— Де це?

— Між… між Сетом і Аґдським мисом, біля самого моря. Я іноді їжджу до неї, коли мною оволодівають сумніви. Вона мій єдиний рятунок, розумієте? Єдина опора… Я…

Але двері вже гойдалися на вітрі. Поліціянт біг до своєї машини.