Багряні ріки

7

На світанку того самого дня, двісті п’ятдесят кілометрів на захід, лейтенант поліції Карім Абдуф дочитував книжку з кримінології про використання методу «генетичних відбитків пальців»[19] у розслідуванні зґвалтувань і вбивств. Над цим товстезним, шестисотсторінковим томом він провів майже цілу ніч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, поліціянт глянув на цифри: 07.00.

Карім зітхнув, відкинув книжку й пішов на кухню готувати собі чорний чай. Повернувшись до вітальні, — яка також правила йому за їдальню та спальню, — він підійшов до еркерного вікна і став удивлятися в сутінь, що панувала надворі. Притулившись чолом до шибки, поліціянт оцінив свої шанси коли-небудь провести розслідування із застосуванням генетичного матеріалу в тому глухому закутку, до якого його направили служити. Шанси дорівнювали нулю.

Молодий араб дивився на ліхтарі, що, немов цвяхи, досі тримали темні крила ночі. У горлі йому став гіркий клубок. Навіть у ті часи, коли він був по вуха в криміналі, Карімові вдавалося уникати в’язниці. І ось тепер, маючи двадцять дев’ять років віку, коли він сам зробився копом, його запроторили до найпаскуднішої в’язниці з усіх, які тільки можна собі уявити, — маленького провінційного містечка, придавленого нудьгою і загубленого в кам’янистій улоговині. В’язниці без мурів і без ґрат. В’язниці психічної, що точила його душу, як іржа залізо.

Карім поринув у мрії. Він уявляв, що, як в американських фільмах, затримує серійних убивць завдяки аналізу ДНК і спеціальному програмному забезпеченню. Він бачив себе на чолі наукової групи, яка вивчає генетичні карти злочинців. У результаті досліджень і аналізу статистичних даних науковці виявляли дефект, щось на кшталт розриву десь у ланцюжку хромосоми й визначали його як ключову ознаку злочинних нахилів. Колись уже йшла мова про подвійну хромосому Y, що нібито мала бути характерною для вбивць, але згодом цей слід виявився хибним. У Карімових мріях, одначе, сукупність літер генетичного коду таїла нову «орфографічну помилку», яку відкривали завдяки Карімові та його безупинним затриманням. Раптом за спиною аж морозом сипнуло.

Молодий поліціянт знав, що коли така «помилка» існує, то вона є і в його хромосомах.

Слово «сирота» ніколи нічого не означало для Каріма. Шкодувати можна лише за тим, що знав, а вихідцеві з Магрибу[20] ніколи не довелося зазнати чогось бодай трохи схожого на родинне життя. Його перші спогади обмежувалися кутком із застеленою лінолеумом підлогою та чорно-білим телевізором у дитячому притулку на вулиці Моріса Тореза в Нантері[21]. Карім зростав у незугарному й безбарвному кварталі. Низькі будиночки сусідили з висотками, пустища поступово переходили в житлові масиви. І ще він пригадував, як бавився в хованки на будівельних майданчиках, що помалу витісняли бур’янові хащі його дитинства.

Карім був дитиною, яку покинули. Або знайшли. Усе залежало від того, з якого боку дивитися. У кожному разі він не знав своїх батьків, а виховання, яке згодом дістав, жодним чином не нагадувало Карімові про його походження. Арабською він розмовляв погано, а про іслам мав лише доволі туманне уявлення. Невдовзі підліток позбувся своїх вихователів, від чиєї доброзичливості й простосердя його нудило, і віддався на волю вулиці.

Тоді-то він і відкрив для себе Нантер — територію без кордонів, посмуговану широкими проспектами, помережану велетенськими житловими масивами, заводами й адміністративними будівлями, населену перехожими, які сновигали туди-сюди, знервовані, пом’яті, у брудних лахах і які не чекали нічого доброго від завтрашнього дня. Але бідність приголомшує тільки багатих. Карім же навіть не помічав тих злигоднів, якими просякло все місто, від найдрібнішого камінця до поораних зморшками облич.

Натомість він зберігав зворушливі спогади про свої підліткові часи. Часи панків, які жили сьогоднішнім днем. Тринадцять років. Перші дружки´. Перші подружки. Як не дивно, серед самотності й збурення парубочих літ Карімові вдалося відшукати причини для любові й співчуття. Після сирітського дитинства тяжкі роки юнацтва дали йому немовби другий шанс на зустріч із довколишнім світом, із людьми, яким він міг відкрити себе. Спогади про ті часи досі були такі кришталево виразні, наче це все сталося вчора. Довгі посиденьки в пивничках, жарти і сміх друзів, що тісною юрмою оточили пінбольні автомати. Клубок у горлі від нескінченних мрій про котрусь гожу дівчинку, побачену на сходах ліцею.

Але передмістя ховало своє темне обличчя. Абдуф завжди знав, що Нантер — це сумне й пропаще місце. Тепер він виявив, що містечко це може бути ще й жорстоким і смертельно небезпечним.

Одного п’ятничного вечора до кафе при басейні, що працювало в нічну зміну, вдерлася банда чоловіків. Без жодного слова ногами й пивними пляшками вони жорстоко побили власника закладу. За що саме — ніхто достеменно не знав. Либонь, якась давня образа: когось із них не пустили всередину або дорікнули за незаплачене пиво. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Але притлумлені крики власника, що доносилися з-поза барної стійки, ще довго відлунювали в Карімовій голові. Тої ночі йому багато чого пояснили. Він дізнався імена, місця, чутки. Юний араб зазирнув до іншого світу, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Світу насилля, недоступних кварталів і підвалів, просяклих кров’ю. Іншого разу на вулиці Колишньої Мерії бійка перед концертом перетворилася в криваве побоїще. Знову порахунки якихось ворожих кланів. Карім бачив хлопчаків, що катулялися з розбитими обличчями по асфальту, бачив дівчат із липким від крові волоссям, що намагалися заховатися за машинами.

Араб ріс і переставав пізнавати своє місто. Від самого дна здіймалася потужна хвиля. Усі захоплено розповідали про Віктора, камерунця, який ширявся на дахах будинків. Про Марселя, гульвісу з обличчям, покарбованим віспинами, і синьою цяткою, витатуйованою на індійський манір на чолі, якого кілька разів арештовували за бійки з лягавими. Про Жамеля й Саїда, які взяли ощадну касу. Часом Карім зустрічав цих типів перед своєю бурсою й дивувався їхньому почуттю гідності, їхній шляхетній поведінці. Це були не якісь грубі, неосвічені злодюги, а елегантні парубки з вишуканими манерами, блискучими очима й вивіреними рухами.

Карім обрав поле своєї діяльності. Хлопець почав із крадіжок автомагнітол, потім перейшов на машини і так здобув справжню фінансову незалежність. Він учащав до одного негра, курця опіуму, до «ведмежатників», а найбільше — до Марселя, страшного й жорстокого волоцюги, який із ранку до ночі ловив прихід, але який водночас тримав передмістя на певній дистанції від себе, і це Каріма захоплювало. Марсель висвітлював своє коротко підстрижене волосся перекисом водню, носив хутряні безрукавки та слухав «Угорські рапсодії» Ліста. Він мешкав на сквотах[22] і читав Блеза Сандрара[23]. Він називав Нантер «спрутом» і вигадував — Карім знав це — цілу систему алібі й пояснень, щоб виправдати свою майбутню неминучу поразку. Дивно, але саме цей мешканець міських нетрищ показував Карімові, що існує інше життя за межами їхнього передмістя.

І молодий араб присягнувся тоді, що здобуде собі це життя.

Не кидаючи крадіжок, він із подвійною затятістю взявся до навчання, здивувавши цим усіх своїх знайомих. Записався на курси тайського боксу — щоб захиститися від інших і від себе самого, адже іноді його опановували напади паморочливої і непогамовної люті. Відтоді доля його стала подібною до напнутого каната, по якому Карім ішов, намагаючись не втратити рівноваги. Довкола нього все засмоктувала чорна драговина злочинності й наркотичного чамору. Карімові виповнилося сімнадцять років. Він знову був самотній. Німотна тиша оточувала його всюди: у коридорі гуртожитку, чи в їдальні, чи в ліцеї, чи перед пінбольними автоматами. Зачіпати його ніхто не наважувався. На той час він уже пройшов відбір на регіональні змагання з тайського боксу і всі знали, що Карім Абдуф може зламати ніс одним ударом ноги, навіть не прибираючи рук із барної стійки. Тишком оповідали й інші історії: про наскоки на банки, торгівлю наркотиками, епічні бійки…

Більшість цих чуток були неправдиві, але забезпечували Карімові відносний спокій. Молодий ліцеїст склав свої іспити на бакалавра й дістав оцінку «добре». Коли директор ліцею вітав його, Карім із подивом виявив, що цей наділений владою чоловік також його боїться. Юнак вступив на юридичний факультет. Усе ще в Нантері. У цей час він викрадав по дві машини за місяць. У нього було кілька каналів збуту, і він їх постійно міняв. Карім, либонь, був єдиним арабом у своєму місті, якого жодного разу не затримала поліція. І ще він ніколи не вживав наркотиків, ні легких, ні важких.

Каріму був двадцять один рік, коли він здобув диплом ліценціата юридичних наук. Що далі? Жоден адвокат не візьме до себе навіть кур’єром молодого араба метр вісімдесят п’ять на зріст, худого як скіпка, із борідкою клинцем, растаманськими дредами[24] й цілим гроном кульчиків у вухах. Так чи інак, на Каріма чекало безробіття й повернення туди, звідки він починав. Краще здохнути з голоду. Далі красти машини? Він понад усе любив ці таємничі нічні години, тишу паркувань, вибух адреналіну в крові, коли Карім знешкоджував сигналізацію чергового BMW. Він знав, що йому бракуватиме цього прихованого життя, сповненого ризику, таємниці й гострих відчуттів. А ще він знав, що рано чи пізно удача зрештою відвернеться від нього.

І тоді йому сяйнула думка: він стане копом. Він і далі обертатиметься в тому самому прихованому світі, але вже під захистом законів, які він зневажає, під охороною держави, яку ненавидить усім своїм єством. Ще з дитинства Карім добре затямив: у нього немає ні батьківщини, ні родини, ні коріння. Він керувався лише власними законами, а державою його був власний життєвий простір.

Відслуживши в армії, Карім вступив до вищої школи інспекторів національної поліції в Канн-Еклюзі поблизу Монтеро й оселився в шкільному гуртожитку. Уперше в житті він покинув Нантер. І відразу продемонстрував відмінні результати в навчанні. Рівень Карімових інтелектуальних здібностей був вищим за середній, а найголовніше — юнак, як ніхто, знав звички злочинців, закони банд та їхніх територій. Крім того, він зробився незрівнянним стрільцем і вдосконалив свої навички бою врукопаш. Карім став справжнім майстром карате — квінтесенції близького бою, що ввібрала в себе найсмертельніші елементи бойових мистецтв і видів спорту. Інші курсанти підсвідомо ненавиділи його. За те, що араб. За те, що не гнув ні перед ким голови. Він міг постояти за себе й висловлювався грамотніше, ніж більшість його однокурсників, які були нікчемами без чітких планів на життя і вступили до лав поліції лише для того, щоб уникнути безробіття.

Через рік Карім довершив своє навчання стажуванням у кількох паризьких комісаріатах. Знову ті самі міські нетрища, знову ті самі злидні, лише цього разу в Парижі. Молодий стажист винайняв невеличке помешкання в кварталі Аббесс. І, дещо спантеличений, усвідомив, що врятувався.

Утім він не розірвав усіх зв’язків зі своїм минулим і час від часу навідувався до Нантера по новини. Одне фіаско йшло за іншим. Віктора знайшли на даху вісімнадцятиповерхівки, скоцюрбленого, наче шаманська лялька, зі шприцем, устромленим у мошонку. Передоз. Гасан, світлявий і дебелий забіяка-кабіл, розніс собі голову з мисливської рушниці. «Ведмежатники» сиділи за ґратами, у в’язниці Флері-Мерожі. А Марсель перетворився на закінченого наркомана.

Карім бачив, як його друзі йдуть на дно, і з жахом спостерігав, як накочується остання хвиля. Процес руйнації тепер пришвидшував СНІД. Лікарні, раніше забиті спрацьованими робітниками й немічними старими, тепер були переповнені приреченими на смерть молодими хлопцями й дівчатами з почорнілими яснами, вкритою плямами шкірою і роз’їденими нутрощами. Карім бачив, як багато його приятелів помирали так. Він бачив, як ця страшна хвороба набирає сили, поширюється і, взявши собі в спільники гепатит С, косить ряди його покоління. Карім відступив, нажаханий аж до нутра.

Його місто помирало.

У червні 1992 року він отримав свій диплом разом із привітаннями членів атестаційної комісії, збориська обивателів із перснями-печатками; ці люди викликали в Каріма лише жаль і поблажливість. Таку подію, однак, треба було відзначити. Він купив пляшку шампанського й вирушив у Фонтенель, де жив Марсель. Той день запам’ятався Карімові назавжди. Він подзвонив у двері. Нікого. Він розпитав дітлахів, що бавилися внизу, потім обійшов усі закамарки будинку, футбольні майданчики, звалища макулатури… Марселя не було ніде. Карім шукав його цілий день. Усе марно. О десятій вечора він приїхав до Нантерської лікарні, у відділення СНІДу: Марсель уже два роки був ВІЛ-позитивним. Карім блукав у ефірному мареві, вдивляючись у змарнілі обличчя хворих, розпитуючи лікарів. Він бачив, як смерть виконує свою страшну роботу, спостерігав за невблаганним поступом пошесті.

Але Марселя він так і не відшукав.

П’ять днів по тому Карім дізнався, що тіло його друга знайшли в якомусь підвалі з обпеченими руками, порізаним обличчям і вирваними нігтями. Марселя люто катували, а потім прикінчили пострілом з дробовика в рот. Карім не здивувався таким новинам. Його приятель потребував дедалі більшої дози й потроху крав із того, що продавав. Це і привело його до загибелі. За вибриком долі того самого дня молодий коп отримав своє посвідчення інспектора, блискуче й трикольорове. Карім у цьому збігові обставин побачив знак. Він зачаївся, з посмішкою думаючи про Марселевих убивць. Ці мерзотники не могли знати, що в Марселя є приятель-лягавий. А тим паче не могли вони передбачити, що цей приятель не завагається вбити їх в ім’я минулого і в ім’я глибокого переконання, що життя не може, не повинно бути таким мерзотним.

Карім узявся за розслідування.

За кілька днів він уже мав імена вбивць. Їх бачили разом із Марселем незадовго до гаданого часу вбивства. Тьєррі Кальдер, Ерік Мазюро, Антоніо Донато. Карім почувався розчарованим: це були три дрібні нарколиги, яким, либонь, захотілося вивідати, де Марсель ховає свої запаси. Карім дослідив справу детальніше й зрозумів, що ні Кальдер, ні Мазюро Марселя не мордували. Такими відмороженими вони не були. Це була справа рук Донато. Вимагання грошей і напади на дітей. Сутенерство неповнолітніх на будівельних майданчиках. До того всього ще й кінчений наркот.

Карім вирішив, що смерть Донато стане достатньою відплатою.

Однак треба було квапитися: нантерські копи, які поділилися з ним результатами свого розслідування, також шукали цих сучих синів. Карім вийшов на вулиці Нантера. Він виріс у цьому місті, він знав його як свої п’ять пальців і розмовляв мовою тутешніх дітлахів. Йому знадобився лише один день, щоб розшукати трьох наркоманів. Вони залягли на дно в покинутому будинку поблизу одного з автомобільних мостів біля Нантерського університету. Будівля аж двигтіла, коли за кілька метрів від вікон проносилися машини, і, здавалося, щохвилини могла розвалитися.

Карім прийшов до цієї руїни опівдні, незважаючи ні на гуркотнечу автостради, ні на палюче червневе сонце. Діти, що бавилися в пилюці, провели поглядом схожого на растамана високого типа, що зайшов до занедбаного будинку.

Карім минув під’їзд із виламаними поштовими скриньками, вибіг сходами нагору й перестрибуючи через чотири сходинки, крізь шум автомобілів, почув характерні звуки репу. Араб усміхнувся, впізнавши «A Tribe Called Quest»[25], групу, яку сам слухав ось уже кілька останніх місяців. Він вибив двері одним ударом ноги й просто сказав: «Поліція!» У венах завирував адреналін. Уперше він бавився в безстрашного копа.

Три наркомани остовпіли з подиву. У квартирі панував справжній хаос: купи будівельного сміття, вибиті внутрішні стіни, труби, що стирчали звідусіль, і телевізор на подертому матраці — «Соні» останньої модель, поза всяким сумнівом викрадений минулої ночі. На екрані сплелися бляклі тіла — ішов порнофільм. У кутку, струшуючи тиньк, стугоніла акустична система.

Карімове тіло наче роздвоїлося й зависло в повітрі. Краєм ока він побачив скинуті в глибині приміщення автомагнітоли, роздерті пакетики білого порошку на перевернутій картонці, помпову рушницю й коробки з набоями. Він миттєво впізнав Донато завдяки антропометричній фотокарточці, яку мав у кишені: бліде пошрамоване обличчя з випнутими вилицями й світлими очима. Відтак і двох інших, що корчилися, силкуючися скинути з себе наркотичне марево. Карім досі не діставав зброї.

— Кальдер, Мазюро, геть звідси!

Двоє чоловіків стрепенулися, почувши свої імена. Вони повагалися, перезирнулися розширеними зіницями, а потім шаснули до виходу. Лишився Донато, який трясся наче осичина. Зненацька він кинувся до рушниці. Карім наступив йому на руку, коли та вже торкнулася приклада, а іншою ногою — він носив черевики з підбитими залізом носаками — ударив наркомана в обличчя. Рука хряснула. Донато хрипко скрикнув. Поліціянт схопив його й притиснув до старого матраца. Далі глухо бубоніли «A Tribe Called Quest».

Карім вихопив свій автоматичний пістолет, який носив на лівому боці в кобурі на «липучці», і засунув руку зі зброєю до пакета з прозорого пластику — спеціального вогнетривкого полімеру, — який він приніс із собою. Пальці його міцно стиснули руків’я, карбоване ромбічним візерунком. Наркот вирячив очі.

— Ти чо, бля… ти чо таке твориш?

Карім дослав набій до набійника й усміхнувся.

— Гільзи, чуваче. Ти що, фільмів не дивишся? Головне — це не лишати після себе відстріляних гільз…

— Чого тобі треба? Ти лягавий? Ти точно лягавий?

Карім ствердно кивнув головою, а потім сказав:

— Я від Марселя.

— Від кого?

Поліціянт побачив у очах наркомана нерозуміння. Карім збагнув, що макаронник не пам’ятає чоловіка, якого замордував до смерті. У його пам’яті Марселя не існує, ніколи не існувало.

— Проси в нього пробачення.

— Щ-що?

Сонячне проміння виблискувало на мокрому від поту обличчі Донато. Карім наставив на нього пістолет у пакеті.

— Проси пробачення в Марселя! — прохрипів він.

Донато збагнув, що зараз помре, і заволав:

— Пробач мені! Пробач мені, Марселю! Курва ж твоя мати! Я прошу вибачення, Марселю! Я…

Карім двічі вистрілив йому в обличчя.

Діставши кулі з пропаленої набивки матраца, він поклав їх до кишені разом із гарячими гільзами й вийшов, не обертаючись.

Здогадуючись, що двоє інших повернуться з підмогою, Карім зачекав кілька хвилин у під’їзді й незабаром побачив Кальдера й Мазюро в товаристві ще трьох зомбі, яких вони десь поспіхом розшукали. Усі вони ввалилися до будинку крізь хисткі двері, але перш ніж устигли зреагувати, Карім уже був перед ними й припер Кальдера до поштових скриньок. Наставивши на нього пістолет, поліціянт закричав:

— Тільки писни, і ти мрець! Шукатимеш мене — ти мрець! Уб’єш мене — сядеш до кінця життя! Я коп, ти, сучий виблядку! Ти мене зрозумів? Коп…

Він віджбурнув наркомана на підлогу й вийшов на сонячне світло, кришачи під ногами уламки скла.

Так Карім попрощався з Нантером, містом, яке навчило його всього.

Через кілька тижнів араб зателефонував до комісаріату поліції на майдані Ла-Буль, щоб дізнатися, як іде слідство. Йому повідомили те, що він уже знав. Донато вбито, найпевніше, двома пострілами з «Парабелума» дев’ятого калібру, але ні куль, ні гільз не знайшли. Що ж до двох його спільників, ті безслідно зникли. Справу закрито. Для поліції. І для Каріма.

Він попросився до Розшуково-оперативного підрозділу на набережній Орфевр, який спеціалізувався на стеженні, арештах на місці злочину й «наскоках» на кримінал. Але Карімові успіхи в навчанні обернулися проти нього. Натомість йому запропонували роботу в Шостому відділі — антитерористичному підрозділі, де його завданням було б пробратися в середовище ісламських фундаменталістів, що діяли в неспокійних передмістях. Поліціянтів арабського походження було надто мало, щоб утрачати таку нагоду. Але Карім відмовився. Він не збирався бавитися в стукача, навіть якщо йшлося про фанатиків-душогубів. Карімові хотілося працювати в царстві ночі, вистежувати вбивць, виступати проти них на їхній території, не покидаючи того паралельного світу, до якого належав. Але начальству його відмова не сподобалася. Через кілька місяців Каріма Абдуфа, випускника поліційної школи в Канн-Еклюзі, неспійманого вбивцю наркомана-психопата, направили до містечка Сарзак у департаменті Ло.

Ло. Місце, де не зупиняються потяги, де примарні села виростають за поворотом дороги, наче кам’яні квіти. Країна печер, де навіть туристичні цікавинки могли привабити хіба що троглодитів: ущелини, провалля та наскельний живопис… Заслання до цієї діри ображало все Карімове єство. Він був арабом, дитям вулиці, і нічого не могло бути чужішим йому, ніж це кляте провінційне містечко.

Ось так почалася жалюгідна щоденщина. Дні тягнулися, сповнені смертельної нудьги, що переривалася сміховинними завданнями: скласти протокол про дорожньо-транспортну пригоду, затримати на ринку продавця без ліцензії, зловити «зайця» в якомусь туристичному місці…

Тоді молодий араб став жити мріями. Він роздобув життєписи видатних слідчих. Коли тільки мав змогу, їздив до бібліотек у Фіжаку чи Каорі, де вишукував у газетах статті, які стосувалися розслідувань чи інших, байдуже яких, подій, що нагадували йому про справжнє покликання поліціянта. Крім того, він діставав старі бестселери, спогади ґанґстерів… Передплатив професійні газети для поліціянтів і журнали зі зброї, балістики, нових технологій. Цілий паперовий світ, який помалу поглинав Каріма.

Він жив сам, спав сам, працював сам. У комісаріаті, либонь, одному з найменших в усій Франції, його боялись і ненавиділи воднораз. Через його коси-дреди колеги прозвали його «Клеопатрою». Вважали ісламістом через те, що не вживав алкоголю. Підозрювали в неприродних схильностях через те, що під час нічних патрулювань уперто відмовлявся здійснювати традиційні для інших поліціянтів візити до Сільвії.

Звівши довкола себе мур самотності, Карім рахував дні, години, секунди й цілі вихідні міг провести, не розтуляючи рота.

Того понеділкового ранку він саме виходив з цього свого мовчазного стану, під час якого просидів у своїй квартирі-студії майже весь час, за винятком хіба що тренувань у лісі, де невтомно відпрацьовував смертоносні рухи карате, а потім вправлявся у стрільбі по вікових деревах.

У двері хтось подзвонив. Карім за звичкою глянув на годинник — 07.45 — і пішов відчиняти.

На порозі стояв Сельє, один із патрульних поліціянтів. Його посіріле обличчя мало водночас і стурбований, і сонний вигляд. Карім не пригостив його чаєм. І не запропонував присісти. Лише запитав:

— Що сталося?

Патрульний розтулив рота, але не міг здобутися на слова. Волосся під кашкетом злиплося від масного поту. Нарешті чоловік витиснув із себе:

— Школа… молодша школа…

— Що?

— Школа імені Жана Жореса. Туди вдерлися грабіжники… сьогодні вночі.

Карім усміхнувся. Тиждень розпочався з копита учвал. Вочевидь шпана із сусіднього містечка забралася до початкової школи й наробила там бешкету лише для того, щоб напаскудити іншим.

— Сильно наколобродили? — запитав Карім, одягаючись.

Поліціянт в однострої скривився, дивлячись на Карімову вдяганку: байкова сорочка, джинси, спортивна куртка з капюшоном, а поверх неї коричнева шкірянка, модель, яку в п’ятдесятих роках носили сміттярі.

— Та ні, власне кажучи, навпаки, — пробелькотів патрульний. — Схоже, працювали профі…

Карім зашнурував свої високі черевики.

— Профі? Що ти маєш на увазі?

— То не якісь діти бавилися… Двері відімкнули відмикачкою. І намагалися спрацювати дуже чисто. Це лише директорка зауважила, що щось негаразд, інакше…

Араб підвівся.

— То що вони вкрали?

Сельє зітхнув і вказівним пальцем відтягнув комір мундира.

— Найдивніша штука в тому, що нічого.

— Нічого?

— Анічогісінько. Просто зайшли в один із кабінетів, а потім… хм… скидається на те, що так само вийшли…

Якусь коротку мить Карім дивився на своє відображення в шибці. Дреди падали навскіс із обох боків його скронь, темне довгасте обличчя ще більше загострювала клинцювата борідка. Він натягнув на голову ямайську яскраву шапочку й усміхнувся до свого відображення. Справжній дідько. Дідько з Карибів. Він обернувся до Сельє.

— А до мене ти чого прийшов?

— Крозьє ще не повернувся після вихідних. То ми з Дюссаром і подумали… ну, може, ти… Було б добре, Каріме, якби ти глянув…

— Гаразд. Ходімо.

8

Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немічне, наче після хвороби, жовтневе сонце. Карім їхав у своєму старенькому універсалі «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве місто, яке о цій годині досі було поцятковане білястими плямами ліхтарів, наче блудними вогниками.

Сарзак не був ні давнім поселенням, ні сучасним містом. Він розлігся в довгій долині недоладним нагромадженням нічим не прикметних двохсотлітніх будівель. Лише середмістя могло похизуватися бодай якоюсь цікавинкою — маленьким трамваєм, що сновигав туди-сюди брукованими вуличками. Щоразу проїжджаючи ними, Карім думав про Швейцарію чи Італію невідь-чому. Він ніколи не був у жодній із цих країн.

Школа імені Жана Жореса розміщувалася у східній частині містечка, бідному кварталі поруч із промисловою зоною. Карім під’їхав до скупчення потворних блакитно-коричневих будинків, які нагадали про місця його дитинства. Школа стояла на вершині бетонного схилу, що здіймався над дорогою з потрісканим асфальтом.

На ґанку на них чекала жінка в просторому темному кардиґані[26]. Директорка. Карім привітався й назвав себе. Жінка зустріла його щирою усмішкою, чим неабияк здивувала поліціянта. Зазвичай його зовнішність здіймала скоріше хвилю недовіри. Карім подумки подякував жінці за її безпосередність і на якусь мить затримав на ній погляд. Її тихе обличчя було схоже на поверхню ставка з двома квітками латаття — великими зеленими очима.

Директорка без зайвих слів повела Каріма всередину. Псевдомодерністська споруда здавалася вічною недобудовою. Або ж перебувала в стані постійного ремонту. Коридори з низькими стелями були викладені полістиреновими[27] плитками, деякі з котрих були погано допасованими одна до одної. Більшість стін укривали дитячі малюнки, пришпилені кнопками або й намазюкані просто на стіні. Невеличкі вішаки вишикувалися на висоті дитячого зросту. Усе було зроблено без ладу і складу. Карімові здавалося, що він потрапив до розчавленої коробки для взуття.

Директорка зупинилася перед прочиненими дверими й таємничим голосом прошепотіла:

— Це та єдина кімната, до якої вони пробралися.

Жінка обережно відчинила двері, і вони зайшли до кабінету, що більше скидався на чекальню. Засклені шафи були заповнені підручниками та шкільним журналами. На маленькому холодильнику стояла кавова машина. Письмовий стіл із дерева під дуб був заставлений вазонами в підставках із водою. У приміщенні стояв запах вогкої землі.

— Бачите, — показала жінка на одну із шафок, — вона була відімкнена. Там наші старі журнали. Але на перший погляд грабіжники нічого не вкрали. І навіть ні до чого не торкалися.

Карім присів і став вивчати замок. Десятирічний стаж крадія-зламувача зробив його неабияким фахівцем у цій сфері. Той, хто відімкнув цю шафку, поза всяким сумнівом, знався на своєму ділі. Карім не міг вийти з дива: навіщо такому профі вдиратися до початкової школи в Сарзаку? Поліціянт узяв один із журналів, побіжно переглянув його. Списки учнів, примітки вчителів, зауваження адміністрації… Кожній теці з журналами відповідав один рік. Лейтенант підвівся.

— Ніхто нічого не чув?

— Бачте, у чому річ… — відповіла жінка. — Школа-то й не охороняється як слід. У нас є консьєржка, але, правду кажучи…

Карім далі оглядав так уміло відімкнену шафу.

— Як гадаєте, вони пробралися сюди вночі на суботу чи на неділю?

— Будь-коли. Може, навіть удень. Кажу ж, залізти сюди у вихідні зовсім неважко. Тут немає чого красти.

— Гаразд, — підсумував Карім. — Вам доведеться зайти до відділення, щоб скласти свідчення.

— Ви під прикриттям, еге ж?

— Що-що?

Директорка пильно роздивлялася Каріма.

— Я мала на увазі ваш одяг, ваш вигляд. Це для того, щоб пробратися в банду ґанґстерів і…

Карім розреготався.

— Ґанґстери не бігають по тутешніх полях.

Директорка не звернула уваги на його слова й переконано заявила:

— Я знаю, як це робиться. Я дивилася один документальний фільм. Там чоловіки, такі, як ви, носили двобічні куртки зі значками Національної поліції і…

— Пані, — урвав її Карім. — Насправді ви переоцінюєте ваше містечко.

Він обернувся й рушив до виходу. Директорка затримала його.

— А ви не будете шукати більше ніяких слідів? Не знімете відбитки пальців?

Карім відказав:

— Гадаю, що, зважаючи на серйозність справи, ми задовольнимося тим, що заслухаємо ваші свідчення й пройдемося з кількома запитаннями по району.

Жінка мала вочевидь розчарований вигляд. Вона знову пильно глянула на Каріма.

— Ви не місцевий, адже ж ні?

— Ні, не місцевий.

— Що ж ви такого накоїли, що опинилися аж тут?

— Це довга історія. Може, якось днями заскочу до вас і розповім її.

Надворі Карім підійшов до поліціянтів у одностроях, що курили в кулак із виглядом спійманих на гарячому школярів. Із фургона вискочив Сельє.

— Лейтенанте! Лишень подумайте! Ще одна приключка!

— Що таке?

— Знову вдерлися, але цього разу… Скільки років я вже тут, але ще такого не бачив…

— Куди вдерлися?

Сельє завагався, поглянув на своїх колег. Вуса його тріпотіли від засапаного дихання.

— У… у гробівець. На цвинтарі.

На положистому схилі, наче візерунки з моху, мінилися під сонцем зеленими й сірими барвами надгробки й хрести. Карім минув ґратовану браму і вдихнув запах росяної трави й зів’ялих квітів.

— Зачекайте на мене тут, — кинув він патрульним.

Карім натягнув латексні рукавички, думаючи тим часом, що Сарзак ще довго пам’ятатиме цей понеділок.

Цього разу по дорозі на цвинтар лейтенант заїхав додому й прихопив своє «приладдя»: коробочки з алюмінієвим і графітовим порошком, скотч і нінгідрин, щоб зняти відбитки пальців, а також еластомерну пасту, щоб відлити форму ймовірних слідів… Він вирішив щонайретельніше зібрати всі можливі зачіпки.

Карім пішов посипаними жорствою доріжками до оскверненого гробівця, на який йому вказали. Спершу він побоювався, що натрапить на справжню наругу над могилою на кшталт тих моторошних осквернень, що протягом кількох останніх років відбувались у Франції. Розбиті черепи, понівечені рештки. Але ні: тут усе було гаразд. Вандали, як видається, нічого не чіпали, лише залізли до гробівця. Карім підійшов ближче й опинився перед гранітною спорудою у формі каплички.

Лише двері були ледь прочинені. Карім опустився навпочіпки й оглянув замок. Як і в школі, відімкнено його було з неабияким умінням. Поліціянт провів рукою по краю дверей і дійшов висновку, що тут теж працювали профі. Невже ті самі?

Він відчинив двері ширше і спробував уявити, що сталося. Чому зловмисники доклали стількох зусиль, щоб непомітно відімкнути усипальню, а пішли, лишивши двері відчиненими? Лейтенант хитнув кам’яну стулку кілька разів і зрозумів причину: жорствини, що потрапили між дверима й одвірком, викривили дверний механізм, і відтепер замкнути гробівець було неможливо. Саме ці дрібні камінці й виказали злочинців.

Потому поліціянт уважно дослідив саму систему кам’яних засувок, з яких складався замок. Своєрідний механізм, характерний, мабуть, для такого типу споруд, але відомий лише фахівцям. Фахівцям? Поліціянт стримав дрож. І знову подумав: «А що як справді в школі й на цвинтарі попрацювала та сама банда? Який же тоді зв’язок між цими двома випадками?»

Початок відповіді на це запитання йому підказала надгробна стела з написом: «Жюд Ітеро. 23 травня 1972—14 серпня 1982». Карім замислився. Може, цей хлопчик навчався в школі імені Жана Жореса? Лейтенант ще раз оглянув надгробну плиту: жодної епітафії, жодної молитви. Лише прикріплена до мармуру невеличка овальна рамка з потьмянілого срібла. Портрета, одначе, усередині не було.

— Ніби дівчаче ім’я?

Карім обернувся: позаду у своїх шкарбунах і зі своїм звичним виразом розгубленості стояв Сельє.

— Ні, хлопчаче, — процідив крізь зуби лейтенант.

— Англійське?

— Ні, єврейське.

Сельє витер чоло.

— Чорт забирай! То це, виходить, таке саме осквернення, як ото було в Карпантра? Крайні праві?

Карім підвівся й обтер одну об одну свої руки в рукавичках.

— Не думаю. Зроби мені послугу. Зачекай на мене разом з іншими біля входу.

Щось невдоволено бурмочучи під носом, Сельє пішов, задерши кашкета догори. Карім провів його поглядом і знову взявся оглядати прочинені двері.

Зрештою він вирішив зазирнути в підземелля. Згорбившись, лейтенант ступив усередину, освітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком. Він спустився сходами, під ногами порипував пісок. Поліціянт мав відчуття, ніби порушує якесь предковічне табу. Добре ще, подумав Карім, що в нього немає ніяких релігійних переконань. Галогеновий жмуток світла розтинав пітьму. Карім ступив ще кілька кроків і раптом завмер. Промінь ліхтарика вихопив із темряви невеличку труну зі світлого дерева, що стояла на двох підпірках.

У Каріма пересохло в горлі. Він підійшов ближче й став оглядати домовину. Завдовжки вона була приблизно метр шістдесят. Кути було оздоблено хвилястими візерунками зі срібла. Попри час, що вже минув від смерті хлопчика, труна, як видавалося, була в доброму стані. Карім помацав стики й подумав, що голими руками, без рукавичок, ніколи б не наважився торкнутися цієї домовини. Він сердився на себе через цей страх. На перший погляд здавалося, що віко не знімали. Поліціянт затиснув ліхтарик зубами, щоб детальніше оглянути гвинти, коли над ним пролунав голос:

— Якого біса ви тут робите?

Карім аж підстрибнув. Він розтулив рота, ліхтарик випав і покотився по віку. У суцільній темряві поліціянт обернувся. До отвору, зсутулившись, зазирав чоловік у шерстяній шапочці. Араб, шукаючи навпомацки на землі ліхтарик, витиснув із себе:

— Я офіцер поліції.

Чоловік угорі якусь хвилю мовчав, а потім буркнув:

— Однаково не маєте права тут бути.

Поліціянт, нарешті знайшовши ліхтарик, освітив собі дорогу й повернувся до сходів. Угорі в прямокутнику світла стояв насуплений дебелий чоловік, вочевидь цвинтарний сторож. Карім усвідомлював, що діє незаконно. Навіть у такому випадку потрібно було мати письмовий дозвіл від родини або спеціальний ордер, щоб потрапити до гробівця. Він збіг сходами догори й промовив:

— Пропустіть. Я виходжу.

Чоловік відступив убік. Сонячне світло здалось Карімові живлющим еліксиром. Лейтенант показав сторожеві своє поліційне посвідчення й промовив:

— Карім Абдуф. Комісаріат Сарзака. Це ви виявили, що гробівець осквернено?

Чоловік мовчав, розглядаючи араба своїми безбарвними очима, схожими на бульки повітря в каламутній воді.

— Ви не маєте права тут бути.

Карім кивнув із відстороненим виразом. Ранкове повітря розігнало всі його страхи.

— Нехай буде так, чоловіче. Не будемо сперечатися. Однаково поліція завжди має рацію.

Старий сторож облизав оточені колючою щетиною губи. Він нього тхнуло спиртним і вогкою землею.

— Гаразд, — мовив Карім. — Розкажіть мені все, що знаєте. О котрій годині ви це помітили?

Зітхнувши, старий відказав:

— Я прийшов о шостій. Нині в нас тут похорон.

— А востаннє коли ви тут проходили?

— У п’ятницю.

— Отже, до гробівця могли залізти будь-коли протягом цих вихідних?

— Ага. Тільки, думаю, це сталося сьогодні вночі.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо в неділю по обіді падав дощ, а всередині сухо… Значить, двері тоді ще були зачинені.

— Ви живете десь тут поруч? — запитав Карім.

— Поруч тут ніхто не живе.

Араб обвів очима невеличке кладовище, яке дихало спокоєм і тишею.

— Волоцюги в ці краї не навідуються? — запитав він.

— Ні.

— А якісь підозрілі відвідувачі? Може, траплялися випадки вандалізму? Окультні ритуали?

— Ні, не траплялися.

— Розкажіть мені про цю могилу.

Сторож сплюнув на жорству.

— Нема чого розказувати.

— Цілий гробівець для однієї дитини? Якось дивно, хіба ні?

— Еге ж, дивно.

— Ви знаєте батьків?

— Ніколи їх не бачив.

— У 1982 році ви ще не працювали тут?

— Ні, не працював. А мій попередник уже помер, — хихотнув сторож. — Наш брат теж віддає кінці…

— За гробівцем, схоже, доглядають.

— Я й не кажу, що не доглядають. Хтось приходить, тільки я не знаю цих людей. Я чоловік досвідчений: тямлю, як швидко псується камінь; скільки живуть квіти, навіть ті пластмасові. Я знаю, як усе заростає будяччям, бур’янами та іншою поганню. Можу сказати, що за цим гробівцем добре дбають і приходять часто. Але я ніколи нікого тут не бачив.

Карім замислився. Він знову присів і ще раз оглянув маленьку овальну рамку на камені. Не підводячи очей, він звернувся до сторожа:

— У мене таке враження, що зловмисники викрали фото дитини.

— Га? Мо’ й так.

— Ви не пам’ятаєте його обличчя? Обличчя цього хлопчика?

— Ні, не пам’ятаю.

Карім підвівся й, стягуючи рукавички, промовив наостанок:

— Протягом дня сюди прибуде група спеціалістів, щоб зняти відбитки пальців та всі інші можливі сліди. Тому мусите скасувати сьогоднішній похорон. Скажете, що будуть провадитися роботи, що сталася аварія на водогоні, будь-що. Аби тільки на цвинтарі сьогодні не було сторонніх, зрозуміло? А тим паче журналістів.

Старий мовчки кивнув, коли Карім уже прямував до брами.

Удалині почулося одноманітне бамкання дзвонів. Вибило дев’яту годину.

9

Перш ніж податися до комісаріату й скласти звіт, Карім вирішив ще раз заскочити до школи. Сонце розкидало жмутки мідяного проміння по дахах будинків. Поліціянт знову подумав, що день має видатися пречудовим, і від цієї простої думки його занудило.

У школі він узявся розпитувати директорку:

— Скажіть, чи вчився тут у вісімдесяті роки хлопчик на ім’я Жюд Ітеро?

Жінка манірно глянула на нього, бавлячись широкими рукавами своєї кофтини.

— Уже напали на слід, інспекторе?

— Будьте ласкаві мені відповісти.

— Ну… треба подивитися в старих журналах.

— Ходімо, подивімося. Негайно.

Директорка знову повела Каріма до маленького кабінету з вазонами.

— Вісімдесяті роки, ви казали? — перепитала вона, водячи пальцем по шерегу течок за склом.

— Вісімдесят другий, вісімдесят перший і раніше, — відказав Карім.

Раптом він помітив, що жінка збентежилася.

— Що сталося?

— Дивно! Сьогодні вранці я не помітила…

— Що саме?

— Журнали… За вісімдесят перший і вісімдесят другий роки… Вони щезли…

Відсторонивши директорку, Карім придивився до коричневих корінців поставлених вертикально течок. На кожному була наліпка з роком. 1979, 1980… Двох наступних справді бракувало.

— Що саме в цих журналах? — запитав Карім, гортаючи один із них.

— Списки учнів. Нотатки вчителів. Це такі собі щоденники шкільного життя…

Поліціянт узяв журнал за 1980 рік і поглянув на прізвища учнів.

— Якщо дитині у вісімдесятому році виповнилося вісім років, у якому класі вона була б?

— У другому початковому. Або навіть першому середньому[28].

Карім переглянув відповідні списки: Жюда Ітеро там не було.

— А в школі є ще якісь документи, з яких можна було б дізнатися прізвища тих, хто вчився тут у вісімдесят першому й вісімдесят другому роках?

Директорка замислилася.

— Ну… Треба глянути на горищі… Там зберігаються, наприклад, журнали з їдальні зі списками дітей. Або звіти про медичні огляди. Ходіть зі мною. Там ніколи ніхто не буває.

Вони поспіхом піднялися нагору вкритими лінолеумом сходами. Ця справа, схоже, неабияк схвилювала жінку. Вони пройшли вузьким коридором і дісталися залізних дверей, перед якими директорка стала наче громом ударена.

— Це… Це неможливо, — промовила вона. — Сюди теж удерлися…

Карім оглянув замок. Двері було відімкнено знову ж таки дуже вміло. Поліціянт ступив кілька кроків досередини. Це було просторе мансардне приміщення без вікон, окрім заґратованого дахового віконця. На залізних стелажах лежали стоси паперів і течок. Від запаху сухого паперу й пилу Карімові задерло в горлі.

— Де лежать теки за вісімдесят перший і вісімдесят другий роки? — запитав він.

Директорка мовчки підійшла до однієї з поличок і взялася перебирати грубі стоси паперів. За кілька хвилин жінка оголосила:

— Також зникли.

Карім відчув, як по тілу побігли мурахи. Школа. Цвинтар. 1981–1982 роки. Хлопчик на ім’я Жюд Ітеро. Усе складалося докупи.

— Ви вже працювали в цій школі у 1981 році? — запитав він.

— Та що ви, інспекторе! — з кокетливим докором проворкотіла жінка. — Я була ще студенткою…

— Нічого особливого не сталося в школі тими роками? Може, вам розповідали про якийсь незвичайний випадок?

— Ні. А що ви маєте на увазі?

— Смерть одного з учнів.

— Ні, я ніколи про таке не чула. Але я могла б порозпитувати.

— Де?

— У місцевому комітеті освіти. Я…

— Ви могли б також дізнатися, чи навчався протягом цих років у вашій школі хлопчик на ім’я Жюд Ітеро?

— Звісно… жодних проблем, інспекторе. — Директорка аж засапалася. — Я…

— Довідайтесь якомога швидше. Я заїду незабаром.

Уже збігаючи сходами, Карім зупинився на півдорозі й обернувся.

— Ще одне. Щоб ви знали, тепер до поліціянта належить звертатися не «інспекторе», а «лейтенанте». Як в Америці.

Директорка широко розплющила свої великі очі, дивлячись услід тіні, що зникала.

Серед усіх поліціянтів Сарзака найменше Карім зневажав свого начальника Крозьє. Не тому, що той був його начальником, а тому, що Крозьє пречудово знав своє місто й часто демонстрував чуття справжнього слідця.

Анрі Крозьє, колишній військовий п’ятдесяти чотирьох років, родом із Ло, працював у французькій поліції вже років двадцять. Ніс картоплиною, напомаджене й зачесане, наче шкребком, волосся. Він випромінював суворість і жорсткість, але часом міг виявитися несподівано добродушним. Крозьє був самітником. Не мав ні дружини, ні дітей, і щоб уявити його біля родинного вогнища, потрібно було мати неабияку фантазію. Ця самотність ріднила його з Карімом, але на цьому їхня схожіть закінчувалася. Поза тим Карімів начальник мав усі риси обмеженого шовіністичного поліціянта. Щось на кшталт нишпорки, який в наступному житті хотів би народитися німецькою вівчаркою.

Карім постукав і зайшов до кабінету. Металеві картотечні шафки. Запах ароматизованого тютюну. Плакати, що прославляють французьку поліцію: неприродні пози, погано сфотографовані постаті. Араб знову відчув напад нудоти.

— Що там за шарварок? — сидячи за робочим столом, запитав Крозьє.

— Пробралися до школи й осквернили могилу. В обох випадках діяли дуже тихо й дуже фахово. І дуже дивно.

Крозьє скривився.

— Що вкрали?

— У школі — кілька старих журналів. На цвинтарі — ще не знаю. Треба ретельніше оглянути гробівець, де…

— Ти гадаєш, ці дві справи пов’язані?

— Що ж іще лишається гадати? Протягом тих самих вихідних два подібних злочини в Сарзаку. Чималенький стрибок у статистиці.

— А що їх пов’язує, ти вже знаєш?

Крозьє прочистив свою почорнілу люльку. Карім подумки всміхнувся: начальник був пародією на комісарів поліції із серіалів у жанрі «нуар»[29], популярних у п’ятдесяті роки.

— Так, я з’ясував дещо, — почав він. — Зв’язок непевний, але…

— Кажи.

— В оскверненому гробівці поховано хлопчика з досить незвичним іменем — Жюд Ітеро. Він помер десятилітнім, у вісімдесят другому. Може, ви пам’ятаєте його?

— Ні, не пам’ятаю. Кажи далі.

— Так ось: викрадені шкільні журнали стосуються вісімдесят першого й вісімдесят другого років. Я подумав, що, можливо, Жюд навчався в цій школі саме в ті роки…

— У тебе є якісь докази цього припущення?

— Нема.

— А в інших школах ти перевірив?

— Ще ні.

Крозьє дмухнув у люльку, як моряк Попай[30]. Карім підійшов ближче і якомога запопадливішим голосом промовив:

— Дозвольте мені взятися за цю справу, комісаре. Я нюхом чую: тут щось не так. Усе це якось пов’язане між собою. У це важко повірити, але в мене таке враження, що працювали справжні профі. Вони щось шукали. Насамперед треба знайти батьків хлопчика, а потім я проведу ретельний огляд гробівця. Я… Ви не згодні?

Комісар, опустивши очі, зосереджено набивав люльку.

— Це скіни[31], — пробурмотів він.

— Що?

Крозьє підвів очі й подивився на Каріма.

— Я кажу, що на цвинтарі — це справа рук бритоголових.

— Яких бритоголових?

Комісар розсміявся і склав руки на грудях.

— Ось бачиш: тобі ще багато чого належить дізнатися про наше маленьке містечко. Їх чоловік тридцять. Живуть у покинутому складі, де колись зберігали мінералку, біля Келюса. Двадцять кілометрів звідси.

Абдуф замислився, не зводячи очей із Крозьє. Масне комісарове волосся вилискувало на сонці.

— Мені здається, ви помиляєтеся.

— Сельє розповів мені, що могила єврейська.

— Та ж ні! Я йому просто сказав, що «Жюд» — ім’я єврейського походження. Але ж це ще нічого не значить. На гробівці немає жодного символу, пов’язаного з іудаїзмом, а, крім того, євреї воліють ховати небіжчиків поруч із ріднею. Комісаре, цей хлопчик помер десятилітнім. На єврейських могилах у таких випадках завжди є якийсь малюнок, якийсь знак, що відображає передчасну смерть. Щось на кштал невивершеної колони чи зламаного дерева. Це поховання — християнське.

— Ти бач, який мудрагель. Звідкіля ти це все знаєш?

— Читав.

— Це справа рук скінхедів, — незворушно повторив Крозьє.

— Але ж це казна-що! До гробівця вдерлися не расисти. Навіть вандалізму немає жодних ознак. Зловмисники прийшли туди не для того…

— Каріме! — урвав його Крозьє дружнім тоном, у якому, однак, чулася легка напруга. — Я завжди ціную твої думки й поради. Але начальник тут поки я. Повір старому псові: слід веде до бритоголових. Гадаю, що твій візит до них усе нам прояснить.

Карім випростався й ковтнув слину.

— Ви мене відправляєте самого?

— Тільки не кажи мені, що боїшся купки голомозих недолітків.

Карім промовчав. Крозьє полюбляв улаштовувати своїм підлеглим такі випробування. Це була з його боку одночасно і підлість, і відзнака. Лейтенант стиснув руками край столу. Що ж, хоче Крозьє пограти, — пограємо.

— Пропоную вам угоду, комісаре.

— Отакої!

— Я поїду до скінів. Сам-один. Потрушу їх трохи й відзвітую вам до першої години дня. Навзамін ви добудете мені дозвіл обшукати гробівець на законних підставах. Також я хочу порозмовляти з батьками хлопчика. Сьогодні.

— А якщо це скіни?

— Це не скіни.

Крозьє запалив люльку. Тютюн затріскотів, наче оберемок сіна.

— Згода, — пихнув Крозьє.

— Отже, після Келюса я беруся за розслідування?

— Якщо тільки я матиму твій звіт до першої. Однаково скоро хлопці з криміналки сядуть нам на хвіст.

Молодий поліціянт рушив до дверей. Він уже взявся за ручку, коли комісар гукнув:

— Я впевнений, скіни будуть у захваті від твого стилю.

Карім зачинив двері під вибухи реготу старого пронози.

10

Добрий поліціянт повинен знати свого ворога як облупленого. Знати всі його звички, всі личини. Скінхедів Карім знав досконало. У Нантері він кілька разів зіштовхувався з ними в жорстоких вуличних бійках. Коли вчився в поліційній школі, присвятив їм детальну доповідь. Тепер, коли він мчав на повній швидкості до Келюса, араб відсвіжував у голові свої знання, оцінюючи таким чином свої шанси проти цих мерзотників.

Насамперед він пригадав, як за вбранням відрізнити дві їхні основні гілки. Скінхеди не всі дотримувалися крайніх правих поглядів. Були ще «червоні» скіни, які належали до крайньої лівиці. Натреновані представники різних рас, що жили за своїм кодексом честі, вони були не менш небезпечними за неонацистів, якщо не більше. Але проти цих у Каріма ще був бодай якийсь шанс. Він коротко пригадав ознаки кожної групи. «Коричневі» скіни носили бомбери, військові куртки англійських пілотів, лицевим, блискучим і зеленим, боком. «Червоні», навпаки, одягали їх навиворіт, флюоресцентним помаранчевим боком назовні. «Праві» шнурували свої тяжкі черевики білими або червоними шнурівками, «ліві» — жовтими.

Близько одинадцятої години ранку Карім зупинився перед покинутим складом із вивіскою «Вода з долини». Високі стіни із хвилястого голубого пластика зливалися з блакиттю неба. Перед дверима стояв чорний автомобіль марки «DS». Витративши кілька секунд на підготування, Карім вискочив із машини. Покидьки мали бути всередині: либонь, відсипаються після чергової пиятики.

Він підійшов до будівлі, намагаючись дихати розмірено, повторюючи подумки те, що мало визначити його найближче майбутнє: зелені куртки, білі або червоні шнурівки — «коричневі»; помаранчеві куртки, жовті шнурівки — «червоні».

Лише в другому випадку він має шанс вибратися звідси цілим.

Карім глибоко вдихнув і штовхнув розсувні двері. Йому не знадобилося навіть дивитися на шнурівки, щоб зрозуміти, до кого він потрапив. На стінах червоною фарбою були намальовані свастики. Нацистські символи сусідили із зображеннями концентраційних таборів і збільшеними світлинами замордованих алжирських полонених. Під стіною, у зелених бомберах, стояла ватага бритоголових, що дивилися на Каріма. Тяжкі черевики зблискували в півтемряві залізними вставками. Крайні праві, найжорстокіші. Карім знав, що всі вони на внутрішньому боці нижньої губи мають витатуйоване слово «SKIN».

Поліціянт зосередився, напружився, наче рись, що готується до стрибка, і став шукати очима їхню зброю. Йому відомий був арсенал цих психів: американські кастети, бейсбольні битки й пістолети для самозахисту з подвійним зарядом шроту. А ще мерзотники десь напевне ховали помпові рушниці, заряджені гумовими кулями.

Те, що він побачив, було навіть гірше.

Жінки-скінхедки. Теж із голеними головами, на яких лишився тільки чубчик і два довгих пасма, що спадали на скроні. Дебелі проспиртовані дівахи, лютіші, либонь, за своїх дружків. Карім проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Він зрозумів, що справу доведеться мати не з кількома неробами, а зі справжньою бандою, яка вочевидь переховувалася тут, чекаючи на нагоду для бешкету. Карімові шанси вибратися звідси танули на очах.

Одна з жінок приклалася до пива, потім роззявила рот і ригнула. Спеціально для Каріма. Решта вибухнули реготом. Усі вони за зростом не поступалися поліціянтові.

Намагаючись говорити голосно й твердо, Карім промовив:

— О’кей, чуваки. Я з поліції. Я прийшов, щоб поставити вам кілька запитань.

Скіни посунули на нього. З поліції чи не з поліції, Карім був для них передусім арабом. А шкура араба не варта й ламаного гроша для такої наволочі. Та навіть і для Крозьє та інших його колег-поліціянтів. Лейтенант здригнувся. На якусь коротку мить ніби земля запалася йому під ногами. Карімові здалося, що проти нього все місто, вся країна, а може, й увесь світ.

Лейтенант вихопив свій автоматичний пістолет і здійняв його догори. Цей жест на якусь мить зупинив напасників.

— Повторюю: я з поліції і я хочу грати з вами по-чесному.

Він повільно поклав пістолет на іржаву бочку. Бритоголові мовчки дивилися на нього.

— Я лишаю свою зброю тут. Але щоб ніхто її не торкався, поки ми розмовлятимемо.

Карімів пістолет, «Ґлок-21», був новою моделлю, виготовлений на сімдесят відсотків із надлегкого полімеру. П’ятнадцять набоїв у магазині плюс один у набійнику і світляний приціл. Поліціянт був певен, що скіни такого ніколи не бачили. Він їх тримав у кулаці.

— Хто у вас за головного?

У відповідь — лише мовчанка. Карім ступив кілька кроків і повторив:

— Хто головний, чорт забирай? Не гаймо часу.

Найвищий скін виступив уперед, уся його постава виказувала готовність кинутися в бійку. Із різким місцевим акцентом він запитав:

— Чо тобі тре’, чурко?

— Я забуду, що ти назвав мене чуркою, чуваче. І ми трохи побазікаємо, гаразд?

Скін, мотаючи головою, насував на нього. Він був вищий і тяжчий за Каріма. Араб подумав про свої дреди й про ту перевагу, яку вони давали суперникові: у разі бійки схопити за них було дуже просто. Скін далі наближався, розчепіривши пальці, наче залізні кліщі. Карім не відступав ні на міліметр. Кинувши краєм ока праворуч, він помітив, що інші скіни підбираються до його зброї.

— То шо, чорножопий, чо ти там…

Блискавичний удар головою розквасив скінові носа. Бритоголовий аж склався вдвоє. Карім крутнувся довкола своєї осі й зацідив йому ногою в горло. Забіяка відлетів метрів на два й приземлився на підлогу, катуляючись від болю.

Один зі скінів схопив Карімів пістолет і натиснув на гачок. Нічого. Лише глухе клацання. Скін пересмикнув затвор, але магазин був порожній. Карім вихопив з-за спини другий пістолет, марки «Беретта», і, тримаючи обіруч, наставив його на бритоголових. Притиснувши ногою свого поваленого супротивника, він загорлав:

— Ви що, справді повірили, ніби я лишу заряджену зброю таким психам, як ви?

Скіни закам’яніли. Їхній ватажок, задихаючись на підлозі, просичав:

— Це так «по-чесному», сучаро?

Карім копнув його в пах. Скін завив не своїм голосом. Поліціянт нахилився й скрутив йому вухо так, що аж затріщали хрящі.

— По-чесному? З такою наволоччю, як ви? — Карім нервово реготнув. — Насмішив… Ану, сучі діти, обернулися всі, руки до стінки! Хвойди, ви теж!

Поліціянт вистрілив угору. Блиснув голубуватий спалах, неонові лампи відірвалися від стелі, попадали додолу й розлетілися вибухом іскор. Бандити — жалюгідні — безладно забігали по складу. Карім гаркнув, не шкодуючи своїх голосових зв’язок:

— Вивернути кишені! Один зайвий рух — стріляю по колінах!

Перед Карімовими очима немов пульсувала темрява. Він штурхнув пістолетом ватажкові в ребра й запитав уже тихшим голосом:

— На чому сидите?

Скінхед відхаркувався кров’ю.

— Щ-що?

Карім натиснув дулом сильніше.

— Чим доганяєтеся, запитую?

— Амфетом… спідами… клеєм…

— Яким клеєм?

— «Ди…Дисопластином».

— Тим, що для латок на велокамери?

Голомозий кивнув, хоч, здавалося, нічого не розумів.

— Де він? — запитав Карім.

— У мішку на сміття, біля холодильника… — показав скінхед почервонілими очима.

— Рипнешся — уб’ю.

Лейтенант позадкував, тримаючи в полі зору все приміщення й не спускаючи з прицілу побитого скіна і його дружків, що нерухомо стояли спиною до Каріма. Лівою рукою він перекинув мішок: на підлогу посипалося безліч таблеток, а також випали тюбики з клеєм. Він зібрав тюбики, відкрутив їх і попрямував до скінів, що стояли, спершись руками до стіни. Карім видавив увесь клей просто за їхніми спинами, намалювавши на підлозі липку «змійку». Мимохідь він стусав їх ногою по ногах і нирках, відкидаючи на безпечну відстань кинуті ними ножі та інше знаряддя.

— Обернутися!

Бритоголові зачовгали своїми гімнодавами.

— Ну що, чуваки, тепер будете відтискатися від підлоги за моє здоров’я. Баби також! Ну ж бо, опора лежачи на клей!

Руки всіх скінів опустилися на «Дисопласт», що зачвиркав поміж пальцями. Після третього відтиску долоні їхні були вже намертво приклеєні. Скіни попадали грудьми на підлогу, вивертаючи руки в зап’ястках.

Карім повернувся до своєї першої жертви, сів поруч у позі «лотоса» й глибоко вдихнув-видихнув, щоб заспокоїтися. Тепер голос його звучав спокійніше:

— Де ви були вчора вночі?

— Це… це не ми.

Карім нашорошив вуха. Він приборкав скінів із самої лише бравади й поставив це запитання для проформи, упевнений, що ці придурки не мають жодного стосунку до того, що сталося на цвинтарі. А тепер виявляється, що цей скін щось знає. Араб нахилився до нього.

— Ти про що?

Бритоголовий піднявся, спершись на лікоть.

— На цвинтарі… Це не ми.

— А звідки ти знаєш, що сталося на цвинтарі?

— Ми… ми там проходили…

У Карімовій голові майнула думка: Крозьє мав свідка. Когось, хто вранці повідомив йому, що скіни вешталися біля цвинтаря і їх там бачили. І тоді комісар послав його сюди розібратися, не прохопившись ані словом. Карім порахується з ним за це пізніше.

— Розповідай.

— Ну, ми лазили в тому районі…

— О котрій годині?

— Хер його зна… Мо’, о другій…

— Навіщо?

— Та так… думали трохи подуріти… шукали бараки робочих, хотіли чурок відмудохати…

Каріма пересмикнуло.

— Що далі?

— Ну, проходимо, значить, біля цвинтаря… дивимося… сука… ворота відчинені… і якісь тіні вилазять зі склепу…

— Скільки їх було?

— Д-дві, наче…

— Можеш їх описати?

Скін хихотнув.

— Чуваче, та ми вмазані були…

Карім ляснув його по викрученому вуху. Скін затамував скрик, який перейшов у зміїне сичання.

— Їхні прикмети?

— Та темно ж було…

Карім замислився, уже вкотре з упевненістю подумавши, що працювали професіонали.

— А далі?

— Ми пересрали… злиняли звідти… Шоб це на нас не повісили через… через той випадок у Карпантра.

— Це все? Ви більше нічого не помітили? Якихось подробиць?

— Ні… нічого… Шо тут помітиш? Друга ночі… усе як вимерло…

Карім уявив собі безлюдну алею з єдиним ліхтарем — плямою білого світла в мороці, що вабила до себе хмари нетлі. І банда бритоголових, очмарілих по саме нікуди придурків, що тиняються, горланячи нацистських пісень.

— Подумай добре, — наполіг він.

— Ну… Троха пізніше… ми наче бачили якусь тачку, східноєвропейської марки, «Лада» чи шось таке… Вона мчала в протилежний бік, від цвинтаря… по D143…

— Якого кольору?

— Бі-білого…

— Якісь характерні прикмети?

— Вона… вона була заляпана грязюкою…

— Номер запам’ятав?

— Бля, ми тобі лягаві якісь чи шо? Мудило…

Карім затопив йому ногою по селезінці. Чоловік скорчився, вихаркуючи кров. Лейтенант підвівся й обтрусив джинси. Більше він тут нічого не дізнається. Позаду чулися жалібні стогони інших скінів. Либонь, дістали хімічні опіки третього чи четвертого ступеня. Карім сказав наостанок:

— Зроби мені таку ласку з’явитися в комісаріат Сарзака. Сьогодні ж. Даси письмові свідчення. Скажеш, що від мене, і тебе приймуть як дорогого гостя.

Скін слухняно закивав головою, що досі тремтіла, й підвів свої очі загнаного звіра.

— Нашо… нашо ти так… чуваче?

— Щоб ти краще запам’ятав, — відказав Карім. — Лягавий — це завжди проблема. Але лягавий-араб — це збіса гірша проблема. Спробуй-но ще раз зачепити чурок бодай пальцем, і я тебе познайомлю з нею. — Карім копнув його на прощання. — Дуже близько познайомлю.

Араб позадкував до виходу, прихопивши по дорозі свій «Ґлок».

Сівши в машину, Карім рвонув із місця, наче ураган, і зупинився за кілька кілометрів у якомусь ліску, щоб охолонути й зібрати думки докупи. Отже, до гробівця залізли перед другою годиною ночі. Зловмисників було двоє, і вони втекли — можливо — на машині східноєвропейської марки. Він поглянув на годинник: часу, щоб викласти все це на папері, лишалося обмаль. Розслідування тепер набере обертів. Треба буде видати орієнтування, перевірити свідоцтва про реєстрацію автомобілів, допитати людей, що живуть уздовж дороги D143…

Але Карімові думки вже були деінде. Він виконав своє завдання. Крозьє повинен тепер дати йому свободу дій. І він тепер зможе провадити слідство на свій лад: наприклад, довідатися все про хлопчика, який помер у 1982 році.