Багряні ріки

30

Ось уже близько двох годин Карім, усередині якого все скрутилося в тугий вузол, був за кермом.

Він думав про обличчя. Обличчя дитини. Іноді лейтенантові видавалося, що воно належить якійсь потворі: пласке, без носа й вилиць, лише з двома очними яблуками, білими й лискучими. Іншим разом він уявляв собі цілком нормального хлопчика з м’якими, непоказними рисами, такими звичайними, що відразу стиралися з пам’яті. А часом перед Карімовими очима поставало якесь зовсім немислиме лице, з мінливими й плинними рисами, які відтворювали обличчя того, хто на нього дивився. Наче мерехтливе люстро, що виявляло найпотаємніші думки, приховані під облудливими усмішками. Поліціянта пройняв дрож. Його мучила впевненість у тому, що ключ до правди — це обличчя. Лише воно.

Карім вирушив автострадою до Ажена, у напрямку Тулузи. Потім якийсь час їхав уздовж Південного каналу[45], проминув Каркассонн і Нарбонн. Його машина була справжнім лихом: двигун кашляв і чхав, деталі брязкали й скреготіли — дивно, як вони ще взагалі трималися купи. Поліціянт не міг витиснути з неї більше, ніж сто тридцять кілометрів на годину, навіть із ходовим вітром. Карім не переставав розмірковувати. Тепер він їхав уздовж берега моря, прямуючи до Сета й монастиря Сен-Жан-де-ла-Круа. М’який, у сірих тонах краєвид узбережжя впливав на нього заспокійливо. Затиснувши газ, Карім зважив усі зібрані ним факти.

Після відвідин фотографа і священика розслідування постало перед ним у цілковито новому світлі. Карім зненацька збагнув, що документи, які зникли зі школи імені Жана Жореса, могли викрасти ще до вчорашньої ночі. Уже в дорозі він зателефонував до директорки. На запитання «Чи можливо, що всі ці документи зникли в 1982 році й ніхто цього не зауважив?» директорка відповіла «Так». А на запитання «Чи чули ви про черницю, яка розшукує світлини тих років?» вона відповіла «Ні».

І все ж… Перед від’їздом він вирішив ще дещо перевірити в Сарзаку. Завдяки місцевому реєстру, що містив дати народження й адреси, Карімові вдалося зв’язатися телефоном із кількома колишніми учнями обох горезвісних класів 1981 і 1982 років. Ні в кого з них не лишилося шкільних світлин тих років. В одних сталася пожежа в кімнаті, де зберігалися знімки. В інших до будинку вдерлися грабіжники, які не взяли нічого, окрім кількох фотографій. Декотрі — таких було небагато — пригадували черницю, що приходила по світлини. Але впізнати її не взявся б ніхто: вона завжди навідувалася затемна. Усі ці події відбувалися протягом одного короткого періоду — липень 1982 року. За місяць до смерті Жюда Ітеро.

Близько шостої тридцять, минаючи озеро То[46], Карім помітив телефонну будку й зупинився, щоб набрати Крозьє. Лейтенант виходив за межі своїх повноважень. І це почуття приємно бентежило. Він віддавав швартові.

— Де тебе дідько носить? — загорлав у слухавку комісар. — Сподіваюся, ти вже на шляху до комісаріату! Ми з тобою домовлялися до шостої, Каріме.

— Комісаре, я напав на слід.

— Який слід?

— Дозвольте мені діяти далі. Моє чуття підтверджується з кожним кроком. Є щось нове щодо цвинтаря?

— Ти бавишся в самотнього копа і ще й хочеш, щоб я тобі…

— Скажіть мені, будь ласка. Знайшли машину?

Крозьє зітхнув.

— Ми ідентифікували власників сімох «Лад», двох «Трабантів» і однієї «Шкоди» в департаментах Ло, Ло і Ґаронна, Дордонь, Аверон і Воклюз. Жодна з цих автівок не є тою, що нам потрібна.

— Ви вже перевірили алібі водіїв?

— Ні, але ми знайшли біля цвинтаря частинки гуми з коліс. Йдеться про низькосортні вуглецеві шини. Власник нашої автівки їздив на рідних скатах, а всі, кого ми перевірили, поміняли гуму на «Мішлен» або «Ґудйєар». Це найперше, що роблять ті, хто купляє такі тарадайки. Ми шукаємо далі. В інших департаментах.

— Це все?

— Поки все. Твоя черга розповідати.

— Я просуваюся в зворотному напрямку.

— Тобто?

— Що менше я знаходжу, то більше переконуюсь, що на правильному шляху. За цими подіями минулої ночі стоїть щось значно серйозніше, комісаре.

— Що саме?

— Не знаю. Щось, що стосується того хлопчика. Може, йдеться про викрадення, може, про вбивство. Я не знаю. Я вам ще подзвоню.

Карім повісив слухавку, не давши комісарові часу поставити чергове запитання.

Під’їжджаючи до Сета, він перетнув невелике містечко, що лежало над самим морем. Тут води Ліонської затоки розливалися суходолом, утворюючи безкраї, порослі очеретом мочарі. Поліціянт сповільнився, минаючи цей дивний порт, де не видно було жодного суденця — самі лише довгі чорні неводи розвішані були між будинками з позачинюваними віконницями.

Ніде не було ані душі.

Повітря було просякнуте тяжким запахом не моря, а скоріше якихось кислотних добрив чи гною.

Карім Абдуф наближався до мети своєї подорожі: знак указував дорогу до монастиря. Соляні озерця посеред мочарів зблискували гострими, наче лезо скальпеля, відсвітами в промінні призахідного сонця. Через п’ять кілометрів новий указівник скерував поліціянта праворуч, на асфальтовану дорогу, що йшла вгору, звиваючись поміж розкошланих заростей осоки й очерету.

Нарешті показалися будівлі монастиря. Карім уражено дивився на дві монументальні церкви, що здіймалися над темними піщаними наносами й дикими травами. Одна з церков пишалася величними вежами — справжніми витворами мистецтва, — які вінчали карбовані бані, схожі на велетенські тістечка. Другу, масивну, муровану з невеличкої червоної цегли, вивершувала широка вежа з пласким дахом. Ці дві справжні базиліки тут, недалеко від морського узбережжя, змусили Каріма подумати про нікому не потрібні рештки кораблетрощі. Араб ніяк не міг збагнути, навіщо було їх зводити в такому пустинному, безнадійно закинутому місці.

Під’їхавши ближче, він побачив третю будівлю, що простяглася між церквами, — одноповерхову споруду із шерегом вузеньких скромних віконечок. Це вочевидь і був сам монастир, який, здавалося, аж зіщулився, щоб не зачепити ненароком котрусь із двох святинь.

Карім припаркувався й подумав, що ще ніколи не стикався з релігією так близько й так часто, як за один сьогоднішній день. Ця думка нагадала йому про цікаве міркування, яке він чув одного разу. Коли Карім навчався в канн-еклюзькій школі інспекторів, до них іноді приходили заслужені комісари, щоб поділитися своїм досвідом. Особливе враження на юного араба справив один із них: високий, коротко стрижений чолов’яга, що носив маленькі окуляри в металевій оправі. Його лекція захопила Каріма. Чоловік стверджував, що вбиство, немов у дзеркалі, відбивається в свідомості свідків і рідних жертви. І десь, посеред цього лабіринту дзеркал, у «мертвій зоні», ховається вбивця.

Цей чоловік видавався ненормальним, однак аудиторія слухала його, роззявивши роти. Ще він розповідав про атомну будову злочину. На його думку, коли якісь елементи, якісь деталі, нехай навіть зовсім незначні, випливають знову й знову в розслідуванні, завжди належить звертати на них увагу, тому що вони напевне приховують глибший зміст. Кожен злочин — це наче ядро атома, а повторні елементи — це електрони, що обертаються довкола нього, вимальовуючи приховану правду. Карім усміхнувся. Той коп в окулярах з металевою оправою мав рацію. Його теорія чудово пасувала до Карімового розслідування. Таким елементом, що повертався, стала релігія. Може, саме вона ховає ту правду, яку йому потрібно видобути?

Лейтенант підійшов до невеличкого кам’яного ґанку й подзвонив. За кілька секунд двері прочинилися й поліціянта привітала усмішка. Старосвітська, під чорно-білим чернечим каптуром. Перш ніж Карім устиг розтулити рота, сестра відступила вбік зі словами: «Проходьте, сину мій».

Поліціянт ступив до зануреного в морок передпокою. На одній із білих стін вимальовувалися обриси дерев’яного розп’яття, під ним висіла картина, що тьмяно відблискувала. Праворуч ішов довгий коридор із кількома відчиненими дверима, крізь які сочилося сірувате світло. У найближчому дверному отворі Абдуф побачив ряди покритих лаком стільців і підлогу, застелену світлим лінолеумом, — бездоганно суворе опорядження молитовної зали.

— Ідіть за мною, — промовила черниця. — Ми саме вечеряємо.

— О цій годині? — здивувався Карім.

Черниця стиха хихотнула, пустотливо, наче юна дівчинка.

— Хіба ви не знаєте розкладу кармеліток? Щодня о сьомій нам потрібно повертатися до молитви.

Карім пішов за нею. Їхні постаті відбивалися на лінолеумі, наче у водах озера. Вони пройшли до просторої, яскраво освітленої трапезної, де сиділи близько тридцяти черниць, вечеряючи й балакаючи поміж собою. Їхні обличчя й покривала здавалися дещо картонними, прісними, наче гостії[47]. Кілька черниць глянули на поліціянта, декотрі всміхнулися, але жодна з їхніх розмов не перервалася ні на мить. Карім розрізнив кілька мов: французьку, англійську, ще якусь слов’янську, можливо, польську. Сестра, що привела Каріма сюди, посадила його наприкінці столу перед полумиском із густим жовтаво-коричневим супом.

— Їжте, сину мій. Такий великий чоловік, як ви, мабуть, завжди голодний…

Знову це «сину мій»… Але Карімові не стало духу виправити черницю. Поліціянт опустив очі в тарілку й пригадав, що відучора ще нічого не їв. Він вихлебтав суп за кілька секунд, а потім упорав ще кілька канапок із сиром. Уся їжа мала той особливий присмак домашньої страви, приготованої з того, що було напохваті. Карім налив собі трохи води з металевого дзбанка, а коли підняв очі, то побачив, що черниця дивиться на нього, про щось перемовляючись зі своїми товаришками.

— Ми розмовляємо про вашу зачіску… — зізналася вона.

— І?

Черниця хихотнула.

— Як вам вдаються такі косички?

— Нічого складного, — відказав Карім. — Кручене волосся, якщо його відпустити, саме сплітається в такі коси. На Ямайці їх називають дредлоками. Чоловіки там ніколи не стрижуться й не голяться. Так заповідає їхня релігія, як у випадку з рабинами. Коли дредлоки виростають достатньо довгі, їх обмазують землею, щоб вони були тяжчими і…

Ураз Карім замовк, раптом пригадавши мету свого візиту. Він уже розтулив рот, щоб розповісти про своє розслідування, коли черниця запитала його серйозним тоном:

— Чому ви прийшли до нас, сину мій? І навіщо вам пістолет під курткою?

— Я з поліції. Мені потрібно побачити сестру Андре. Конче потрібно.

Черниці не перестали розмовляти поміж собою, проте лейтенант зрозумів, що вони почули його відповідь.

— Ми покличемо її, — відказала жінка, ледь помітно кивнувши до однієї зі своїх сусідок, і знову звернулася до Каріма: — Ходіть за мною.

Поліціянт устав і на знак подяки й прощання злегка вклонився до черниць, що сиділи за столом. Справжнісінький тобі розбійник із битого шляху, що вітає тих, хто виявив до нього гостинність. Він знову вийшов за черницею в коридор, вистелений блискучим лінолеумом. Їхніх кроків навіть не було чути. Раптом черниця обернулася до Каріма.

— Вас попередили, чи не так?

— Попередили про що?

— Ви зможете поговорити з сестрою Андре, але не зможете її побачити. Ви поспілкуєтеся з нею, але тільки здалеку.

Карім придивився до чернечого каптура, вигнутого, наче тінисте склепіння собору. Поліціянт подумав про церковну наву, про баню, що виблискує лазуровим сяйвом, собори, що розтинають небо над Римом, — звичні образи, що спливають у голові, коли стикаєшся з Богом католиків.

— Це через темряву, — тихо мовила черниця. — Сестра Андре дала обітницю жити в темряві. Ось уже чотирнадцять років ми не бачимо її. Тепер вона вже, мабуть, осліпла.

Надворі останні промені сонця догоряли за масивними спорудами. Хвиля прохолоди накотилася на порожнє подвір’я. Карім із черницею підійшли до церкви з високими вежами й повернули за ріг. Із правого боку були ще одні невеличкі дерев’яні двері. Черниця понишпорила в складках своєї хламиди. Карім почув брязкіт ключів, а потім скрегіт дверей об кам’яний одвірок.

Черниця лишила поліціянта самого перед прочиненими дверима.

Темряву, що панувала за ними, здавалося, заселяли запахи вогкості, миготливі вогники воскових свічок, ветха цегла. Карім ступив кілька кроків і звів очі, але не зміг оцінити, як високо над ним склепінчаста стеля. Слабкі відсвіти вітражних вікон притлумлював присмерк, а пломінчики свічок здавалися в’язнями холоду й приголомшливого громаддя церкви.

Лейтенант пройшов біля кропильні у формі мушлі, проминув кілька сповідалень, відтак попрямував уздовж ніш, де, схоже, зберігалися таємничі релігійні артефакти. Карім помітив ще один почорнілий ставник зі свічками, що горіли на ньому, стікаючи калюжкою воску.

Це місце пробудило в ньому невиразні спогади. Попри походження, попри колір своєї шкіри, Карім несвідомо перейнявся католицькою вірою. Йому пригадалися холодні надвечір’я в притулку, коли щосереди перед переглядом телевізора в них завжди був урок катехізису. Мучеництво хресної дороги. Доброта Христа. Насичення народу п’ятьма хлібами. Усілякі такі нісенітниці… Карім відчув, як у його душі здіймається хвиля туги за минулим, а також незвичне почуття ніжності до своїх вихователів. Він розлютився на себе через ці сантименти. Араб не хотів жодних спогадів зі свого минулого й не міг дозволяти собі такі хвилини слабкості. Він той, хто живе лише сьогоденням, лише тут і тепер. Принаймні так йому подобалося думати.

Він далі йшов попід склепінням. У нішах за дерев’яними ґратами виднілися темні килими, білясті шматки гіпсу, зіткані з золота образи. Запах пилу супроводжував його кроки. Зненацька почувся якийсь шум, і Карім обернув голову. Йому знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити тінь серед тіней і розтиснути руку, що інстинктивно схопилася за руків’я «Ґлока».

У глибині однієї з ніш незрушно стояла сестра Андре.

31

Вона стояла, похиливши голову, і каптур повністю затуляв їй обличчя. Карім зрозумів, що не побачить її лиця, і йому спало на думку, що сестра Андре й маленький хлопчик обоє мали якусь спільну відзнаку на обличчі, що вказувала на спорідненість між ними. Можливо навіть, черниця — мати хлопчика. Ця думка так захопила Каріма, що він не почув перших слів жінки.

— Що ви сказали? — перепитав він.

— Я запитала, що вам від мене потрібно.

Голос у неї був низький, але приємний. Немовби хтось делікатно водив смичком із кінської волосіні по струнах скрипки.

— Я з поліції, сестро. Хочу поговорити з вами про Жюда.

Темний каптур ані поворухнувся.

— Чотирнадцять років тому, — вів далі Карім, — у маленькому містечку Сарзак ви викрали або знищили всі світлини з хлопчиком на ім’я Жюд Ітеро. У Каорі ви викупили їх у фотографа. Ви ошукували дітей. Влаштовували пожежі й чинили крадіжки. Усе заради того, щоб відправити в небуття дитяче обличчя, зображене на кількох фотографіях. Навіщо ви це робили?

Сестра Андре далі стояла нерухомо. Під каптуром її, здавалося, була порожнеча.

— Я виконувала накази, — нарешті промовила вона.

— Накази? Чиї?

— Матері дитини.

Карім відчув, як по всьому його тілу побігли мурашки. Він знав, що жінка каже правду. Поліціянт миттю відкинув версію про те, що черниця — мати хлопчика.

Сестра Андре відчинила хвіртку в дерев’яних ґратах, що відділяли її від Каріма. Вона пройшла повз нього й попрямувала твердим кроком до молитовних стільців із плетеними сидіннями. Вона вклякла на одному з них перед колоною і похилила голову. Карім пройшов до переднього ряду й сів обличчям до неї. Запахи плетеної соломи, свічних недогарків і ладану кружляли довкола нього.

— Розповідайте, — сказав він, удивляючись у темну пляму на тому місці, де мало бути її лице.

— Вона прийшла до мене в червні вісімдесят другого, у неділю ввечері.

— Ви знали її до того?

— Ні. Ми зустрілися вперше тут, у цій церкві. Я не бачила її обличчя. Вона не назвала мені свого імені, не повідомила нічого про себе. Лише сказала, що потребує моєї допомоги. В одній особливій справі… Вона хотіла, щоб я знищила всі шкільні фотографії її сина. Щоб ніде не лишилося його обличчя.

— Навіщо?

— Вона була божевільна.

— Ну ж бо, сестро. Ви могли б вигадати й краще пояснення.

— Вона сказала, що її сина переслідують демони.

— Демони?

— Так вона висловилася. Сказала, що їм потрібне його обличчя.

— Інших причин вона не назвала?

— Ні. Вона стверджувала, що її син проклятий. Що його обличчя — це доказ, свідчення підступів сатани. Ще вона сказала, що їй із сином вдавалося уникати прокляття протягом двох років, але тепер лихо наздогнало їх і демони знову кружляють довкола них. Це було безглуздя. Божевілля. Вона була божевільна.

Карім жадібно ловив кожне слово сестри Андре. Він не розумів, що мала значити вся та історія про «доказ», але одне було цілком ясно: два роки перепочинку — це роки проведені в Сарзаку в цілковитій анонімності. Звідки ж прибули мати з сином?

— Якщо хлопчика справді переслідували якісь небезпечні істоти, навіщо тоді доручати цю таємну справу черниці, яка привертає до себе багато уваги?

Жінка не відповіла.

— Прошу вас, сестро, — прошепотів Карім.

— Вона сказала, що перепробувала все, аби врятувати свою дитину, але демони виявилися значно сильнішими за неї. Що її лишився тільки один порятунок — провести обряд екзорцизму над обличчям.

— Тобто?

— За її словами, це могла зробити лише я: дістати всі фотографії дитини, а потім спалити їх. Таким способом я мала вигнати демонів і звільнити обличчя її сина.

— Сестро, я нічого не розумію.

— Кажу ж вам: ця жінка була божевільна.

— Але чому саме ви? Та ж ваш монастир за дві сотні кілометрів від Сарзака!

Сестра Андре відповіла не відразу:

— Вона шукала мене. Вона вибрала мене.

— Що ви маєте на увазі?

— Я не завжди була кармеліткою. Доки покликання не прокинулося в мені, я сама була матір’ю, у мене була сім’я. Я мусила покинути чоловіка й маленького сина. Ця жінка гадала, що через це я їй не відмовлю. Вона мала рацію.

Карім далі вдивлявся в темряву під каптуром.

— Ви не розповіли мені всього, сестро, — не відступався він. — Якщо ви вважали, що ця жінка божевільна, навіщо послухалися її? Навіщо подалися так далеко по кілька світлин? Навіщо брехали, крали, нищили людське майно?

— Через хлопчика. Попри безумство його матері, попри всі її нісенітниці, я… я відчувала, що йому справді загрожує небезпека. І що єдиний спосіб допомогти йому — це виконати те, що від мене хоче його мати. Бодай для того, щоб заспокоїти її.

Карім натужно ковтнув. Мурашки знову побігли тілом, ще сильніше. Присунувшись до черниці, він попросив якомога м’якшим голосом:

— Розкажіть мені про цю жінку. Який вона мала вигляд? Я маю на увазі зовнішність.

— Дуже висока, кремезна. Щонайменше метр вісімдесят на зріст. Широкоплеча. Я ні разу не бачила її обличчя, але пригадую гриву волосся довкола нього, чорного, хвилястого. Вона також носила окуляри в грубій оправі. Одягнута була завжди в чорне, щось на кшталт бавовняного чи шерстяного светра…

— А батько хлопчика? Вона ніколи про нього не згадувала?

— Ні, ніколи.

Карім узявся руками за дерев’яну спинку молитовного стільця й нахилився до черниці ще ближче. Та інстинктивно відсахнулася.

— Скільки разів вона приходила? — запитав лейтенант.

— Чотири чи п’ять. Завжди в неділю. Уранці. Вона дала мені список імен та адрес — фотографа, сімей, у яких могли зберігатися світлини. Протягом тижня я намагалася роздобути їх. Розшукувала родини. Брехала. Крала. Я підкупила фотографа грошима, які мені дала ця жінка…

— Знімки ви віддавали їй?

— Ні. Я ж вам казала: вона хотіла, щоб я їх спалювала… Коли приїжджала, то лише викреслювала імена у своєму списку… Коли імен більше не лишилося, я… я відчула, що жінка заспокоїлась. Вона зникла, і більше я ніколи її не бачила. А мене поглинув морок. Я обрала усамітнення й життя в темряві. Я показую обличчя лише Богові. Відтоді не минуло й дня, щоб я не молилася за цього хлопчика. Я…

Зненацька вона затнулася, наче щось збагнула.

— А чому ви прийшли? Чому розпитуєте? Господи Боже, невже з Жюдом…

Карім підвівся. Запах ладана пік йому горло. Він усвідомив, що хапає ротом повітря. Лейтенант знову натужно ковтнув слину й поглянув на сестру Андре.

— Ви робили те, що вважали своїм обов’язком, — глухо промовив він. — Але це не допомогло. Через місяць хлопчик помер. Я не знаю як. Я не знаю чому. Але його мати була не така вже й божевільна, як вам здавалося. А вчора ввечері в Сарзаку хтось осквернив могилу Жюда. Тепер я практично впевнений у тому, що це вчинили ті самі демони, яких свого часу боялася мати хлопчика. Ця жінка жила у справжньому жахітті, сестро. І тепер це жахіття повернулося знову.

Черниця, не підводячи голови, тихо простогнала. Її каптур спадав каскадами чорно-білого шовку. Карім мовив далі, чимраз голосніше й упевненіше. Його хрипкий голос здіймався попід склепіння церкви, і лейтенант уже й не знав, до кого він звертається: до сестри Андре, до себе самого чи до Жюда.

— Я лише недосвідчений поліціянт, сестро. Одинак-пройдисвіт. Але це також значить, що тій учорашній мерзоті неабияк не пощастило. — Він знову вчепився за молитовний стілець. — Бо я дещо пообіцяв мертвому хлопчику, тямите, сестро? Бо я сам нізвідки й ніщо і ніхто мене не зупинить. Я ходжу власними дорогами, тямите? Власними дорогами!

Поліціянт нахилився до неї й відчув, як деревина тріщить під його пальцями.

— А тепер, сестро, поміркуйте добре. Пригадайте щось, що допомогло б мені натрапити на слід матері Жюда, будь-яку дрібницю.

Але черниця похитала опущеною головою.

— Я нічого не знаю.

— Ну ж бо, подумайте! Де я можу знайти цю жінку? Куди вона подалася із Сарзака? Звідки приїхала? Підкажіть мені що-небудь, бодай найменшу зачіпку, яка б дала змогу далі провадити розслідування.

Сестра Андре стримала схлипування.

— Я… мені здається, вона приїжджала сюди з ним.

— З ким?

— З хлопчиком.

— Ви його бачили?

— Ні. Вона лишала його в місті, у парку розваг, недалеко від вокзалу. Цей парк існує там досі, але я жодного разу не виявила сміливості піти туди порозпитувати торговців і штукарів, я… Може, хтось із них пригадає хлопчика… Це все, що я знаю…

— Дякую вам, сестро.

Карім вибіг із церкви. Його підбиті залізом черевики вистукували по паперті, мов кремінці. Заковтнувши крижаного повітря, він зупинився, виструнчений і напружений, наче блискавичник, і поглянув у небо. Губи його прошепотіли, тривожно скривившись:

— Чорт забирай! Що ж це все значить?

32

Парк розваг, криючись у сутіні, простягнувсь уздовж залізниці, на околиці безлюдного містечка. У ятках грала музика, миготіли ярмаркові вогники, але намарне. У понеділок ввечері жодному глядьку, жодній родині не спало б на думку зайти сюди прогулятися. Удалині море роззявляло білясту пащу з кожним ударом неспокійної хвилі.

Карім під’їхав ближче. Спроквола оберталося оглядове колесо. Промені його були всіяні невеличкими лампочками, які блимали почергово — половина ввімкнулась, половина вимкнулась, — немовби сталося коротке замикання. Дитячі машинки повзали наосліп, зіштовхуючись одна з одною. Вітер хльоскав брезентом, під яким ховалися одноманітні атракціони: лотерея, аркадні ігрові автомати, жалюгідні сцени для лялькових вистав… Абдуф навіть сам не знав, що його гнітило більше: церква чи ці атракціони.

Не надто сподіваючись на успіх, він узявся розпитувати власників яток про хлопчика на ім’я Жюд Ітеро. Коли він називав дату, 1982 рік, здебільшого обличчя в людей лишалися такими самими незворушними, як у мумій. Одні лише заперечно буркали у відповідь. Інші недовірливо перепитували: «Чотирнадцять років тому? Ще чого захотів!» Карім занепав духом. Справді, хто міг би пригадати щось за стільки років? Та й скільки разів Жюд бував тут? Три, чотири, п’ять — щонайбільше.

Лише впертість не дозволяла арабові облишити марне розпитування: він вирішив усе ж обійти парк до кінця, переконуючи себе, що хлопчик міг захопитися якимось конкретним атракціоном або ж потоваришувати з кимось із яточників…

Проте обхід його завершився без найменшого результату. Лейтенант глянув на море. Хвилі безупинно накочували язики піни, розбиваючись об пальову основу набережної. Море було наче зі смоли. Карім подумав, що потрапив на нічийну землю, «no man’s land», де нічого вже не дізнатися. Дитячий спогад зринув у голові: чарівне місто з «Пригод Піноккіо» — пастка, куди, принаджені казковими забавками, потрапляють усі нечемні діти й перетворюються на віслюків.

На що ж перетворився Жюд?

Поліціянт уже збирався повернутися до машини, коли побачив на самому краю пустиря невеличкий цирк.

Сказавши собі, що заради слідства потрібно дослідити кожну можливість, Карім з опущеними плечима поплентався до брезентового шатра. Це не був справжній цирк — скоріше хиткий тент, усередині якого показували жменьку вбогих номерів. Над входом на пластиковій табличці кучерявими літерами було виведено: «Вогняне шоу». Ось тобі й уся циркова програма. Двома пальцями поліціянт відхилив запону, що правила дверима.

Зайшовши, він прикипів до місця, заскочений зненацька тим сліпучим видовищем, що чекало на нього всередині. Язики полум’я. Гуготіння вогню. Запах бензину в повітрі. На коротку мить лейтенантові здалося, що перед ним якась пекельна машина, сплетена із заліза й м’язів, із полум’я і людських торсів. Утім, за якусь хвилю він збагнув, що в немічному світлі ламп бачить танець видихачів полум’я. Оголені до пояса чоловіки, блискучі від поту й бензину, вогненними подмухами запалювали смолоскипи, потім ставали в півколо, наче до якогось страхітливого чаклунського танку. Черговий ковток бензину — і полум’я вихоплюється знову. Одні чоловіки підставляли спини, інші застрибували на них, вергаючи вогонь і не припиняючи свого дивовижного чародійства.

Поліціянт подумав про демонів, що переслідували матір Жюда. Кожен елемент цього безкінечного жахіття створював ту саму гнітючу атмосферу неспокою, що отруюювала всі думки. «Кожен злочин — наче ядро атома», — казав той коротко стрижений слідець.

Карім сів на дерев’яну лавку і якусь хвилю спостерігав за послідовниками драконового діла. Він відчував, що потрібно лишитися й розпитати цих людей. Навіщо — він сам не знав. Зрештою один із вогневиків звернув на Каріма увагу. Він перервав свій виступ і попрямував до лейтенанта, тримаючи в руці обгорілий смолоскип, із якого досі вистрілювали язички полум’я. Чоловікові, либонь, не було й тридцяти років, але зморшки, що порили його обличчя, додавали йому ще стільки само. Вочевидь життя мав нелегке. Темна кучма волосся, темна шкіра, темні очі. І колючий погляд того, хто завжди насторожі перед неприємностями.

— Ти з наших? — запитав чоловік.

— Тобто, з ваших?

— Ну, зі штукарів. Шукаєш роботу?

Карім склав долоні одна до одної.

— Ні, я коп.

— Коп?

Вогневик підійшов ближче й поставив ногу на лавку з нижнього ряду, просто перед Карімом.

— Не дуже ти на нього змахуєш, чуваче.

Араб відчував жар, який ішов від тіла чоловіка. Він відказав:

— Усе залежить від того, як собі уявляти копів.

— Чого тобі треба? Ти ж не з місцевих…

Карім не відповів. Він обвів поглядом шатро з латаного брезенту, трюкачів посеред манежу й подумав, що цьому хлопчині у вісімдесят другому було років п’ятнадцять. Чи міг він перетнутися з Жюдом? Жодного шансу. І все ж щось спонукало Каріма запитати:

— Ти був тут чотирнадцять років тому?

— Не виключено. Цей цирк належав ще моїм старим.

І тоді Карім випалив одним духом:

— Я розшукую сліди хлопчика, який колись — якщо точніше, у липні вісімдесят другого — можливо, приходив сюди. Кілька неділь поспіль. Я шукаю людей, які пам’ятають його.

Вогневик недовірливо поглянув Карімові в очі.

— Ти жартуєш, чуваче?

— Я схожий на жартівника?

— І як звати твого хлопчика?

— Жюд. Жюд Ітеро.

— Ти справді думаєш, що хтось пригадає пацана, який, можливо, заходив до нашого цирку чотирнадцять років тому?

Карім підвівся з лавки.

— Маєш рацію. Забуть про це.

Але молодик зненацька схопив його за куртку.

— Жюд приходив сюди кілька разів. Дивився, як ми тренуємося. Стояв, немов зачарований. Наче кам’яна статуя.

— Що?

Чоловік піднявся на ряд вище і став біля Каріма. Поліціянт відчув запах його віддиху, просякнутого бензином.

— Спека того літа була страшенна, чуваче, — мовив далі вогневик. — Рейки топилися. Жюд приходив сюди чотири неділі поспіль. Ми з ним були майже однолітки. Гралися разом. Я вчив його видихати вогонь. Звичайні дитячі забавки. Нічого особливого.

Карім уп’явся очима в молодого циркача.

— І ти пам’ятаєш цього хлопчика, чотирнадцять років потому?

— А ти хіба не на це сподівався?

Поліціянт підвищив голос:

— Я запитую, чому ти так добре його запам’ятав.

Вогневик зістрибнув на втоптану землю арени, клацнув каблуками й, піднісши смолоскип до губ, скропив його слиною впереміш із бензином. Смолоскип сипонув вогняним дощем.

— Річ у тім, чуваче, що мав цей Жюд одну особливість.

Карім стенувся.

— Де? На обличчі?

— Ні, не на обличчі.

— Де ж тоді?

Молодик видмухнув ще кілька язиків полум’я і розсміявся:

— Хлопчик Жюд, чуваче, насправді був дівчинкою.

33

Правда помалу набирала форми.

За словами вогневика, дитина, яку він чотири рази зустрічав у цирку, була дівчинкою, ретельно вбраною в хлопчика. Коротко підстрижене волосся, хлопчачий одяг, хлопчачі манери. Чоловік був упевнений у своїх словах: «Вона ніколи не зізнавалася мені, що дівчинка… Це була її таємниця, тямиш? Просто я відразу помітив, що тут щось не так. По-перше, вона була дуже гарна. Справжня лялечка. До того ще її голос. І навіть фігура. Їй мало бути років десять-дванадцять, але її форми показувалися вже тоді. Були й інші штуки. Вона носила контактні лінзи, що змінювали колір очей. У неї очі були чорні, але чорні, як чорнило, неприродно чорні. Я хоч і був тоді ще дітваком, а й то допетрав. А ще вона постійно жалілася, що їй болять очі. Так, що аж віддає у голову, казала вона…»

Карім спробував зібрати все, що дізнався, докупи. Мати понад усе боялася демонів, що хотіли зашкодити її дитині. Саме тому, поза всяким сумнівом, вона покинула своє попереднє місце мешкання й перебралася до Сарзака. Там вона прибрала нове прізвище — Карім мав би подумати про це раніше, — і змінила дитині ім’я, ба навіть стать. Таким чином їх стало неможливо ні відшукати, ні впізнати. А проте через два роки демони з’явилися і в цьому містечку, в Сарзаку. Вони не переставали шукати дитину й ось-ось могли її виявити.

Саме її.

Мати впала в паніку. Вона знищила всі документи, всі журнали, всі особові справи, де згадувалося ім’я, навіть несправжнє, її донечки. А насамперед вона позбулася фотографій, адже одне було зрозуміло: демонам не було відоме нове ім’я дівчинки, але вони знали її обличчя. Вони шукали саме обличчя — доказ, свідчення її особи. Саме тому, щоб виявити його, вони мали би почати зі шкільних світлин. Але звідки взялися ці демони? І хто вони?

Карім запитав циркача:

— Ця дівчинка, вона ніколи нічого не казала тобі про демонів?

Молодик далі бавився зі смолоскипом.

— Про демонів? Ні. Демонами… — Він указав на своїх товаришів, підсміхнувшись. — Демонами скоріше були ми. А Жюд, вона була не надто балакуча. Кажу ж тобі: ми були дітьми. Я лише й встиг, що навчити її видихати вогонь…

— Це її цікавило?

— Не те слово. Вона була в захваті. Сказала, що хоче теж так уміти… щоб захищатися. І захищати свою маму… Ця дівчинка… вона була справді дивною.

— А про свою матір вона щось розповідала?

— Ні. Я матері ніколи й не бачив… Жюд бавилася зі мною годинку-другу, а потім раз — і її вже нема… Наче Попелюшка. Так вона щезала кілька разів, а потім узагалі не повернулась…

— Ти більше нічого не пригадуєш? Якусь дрібницю, якусь особливість, яка б могла мені допомогти?

— Ні, більше нічого.

— Може, її ім’я… Вона ніколи не казала, як її звати… по-справжньому?

— Ні, але зараз, коли я про це подумав, то пригадую: було дещо…

— Що саме?

— Я постійно називав її на англійський лад, ДЖуд, як в одній пісні «Бітлів». Але їй це страшенно не подобалося. Вона хотіла, щоб я кликав її по-французьки, Жюд. Я досі бачу, як її губки вимовляють: «Жюд! Жюд!»

Циркач ностальгійно всміхнувся; очі його заволокло паволокою спогадів. Карім подумав, що цей «вогнедишний» хлопчина, мабуть, до нестями був закоханий у ту дівчинку. Чоловік своєю чергою запитав Каріма:

— То ти щось розслідуєш? Що саме? З нею щось сталося? Їй тепер мало би бути…

Але Карім його більше не слухав. Він думав про дівчинку Жюд, що два роки провчилася в школі під вигаданим іменем. Як матері вдалося підробити документи, потрібні для вступу до нової школи? Як дівчинці, удаючи із себе хлопчика, вдалося ошукати всіх, а насамперед виховательку, яка бачила дитину щодня?

Раптом поліціянтові дещо спало на думку. Він звів очі й запитав у людини-смолоскипа:

— Тут є десь телефон?

— За кого ти нас маєш? Якихось злидарів? Ходімо.

Абдуф пішов за ним.

Циркач привів Каріма до невеличкої пофарбованої дерев’яної будки за ареною. Усередині на столику стояв телефон. Поліціянт набрав номер директорки школи імені Жана Жореса. Вітер люто шарпав брезентовий намет. Вогневики на арені далі вергали полум’я. Після трьох гудків відповів чоловічий голос.

— Я хотів би поговорити з пані директоркою, — пояснив Карім, ледве стримуючи своє збудження.

— Хто її питає?

— Лейтенант поліції Карім Абдуф.

Через кілька секунд у слухавці почувся засапаний жіночий голос. Поліціянт почав без жодного вступу:

— Пригадуєте, ви розповідали мені про вчительку, що поїхала із Сарзака наприкінці вісімдесят другого року?

— Авжеж, звісно пригадую.

— Ви казали, що вона вела перший середній клас у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому.

— Саме так.

— Тобто вона переходила з одного класу до наступного разом із Жюдом Ітеро?

— Можна й так сказати, але, як я вже згадувала, часто трапляється, що вчителі…

— Як її звали?

— Зачекайте, зараз я гляну…

Почувся шелест паперу, відтак директорка промовила:

— Фаб’єнн Паско.

Ім’я це, певна річ, нічого не сказало Карімові. У ньому не було жодної точки дотику, жодної співзвучності з псевдонімом дитини. З кожною новою інформацією Карім наштовхувався на нові перешкоди. Він запитав:

— Ви маєте її дівоче прізвище?

— Але це і є її дівоче прізвище.

— Вона не була одружена?

— Вона була вдова. Принаймні так записано в її особовій справі. Дивно. Схоже, вона повернулася до свого першого прізвища.

— А яке було прізвище її чоловіка?

— Зачекайте… Ось воно: Еро. Е-Р-О.

Знову нічого. Отже, слід — хибний.

— Гаразд. Дякую вам, я…

Аж тут його осяяло. Немов спалахом блискавки. Якщо він мав рацію, якщо ця жінка дійсно була матір’ю Жюда, то справжнє прізвище дівчинки мало бути Еро. А ім’я…

Карім пригадав слова вогневика про те, як дівчинка хотіла, щоб він вимовляв її ім’я так, як воно пишеться, на французький лад. Чому? Може, тому, що воно було схоже на її справжнє ім’я? На справжнє ім’я дівчинки?

— Зачекайте хвильку, — видихнув Карім у слухавку.

Він присів навкарачки й, тремтячи від збудження, пальцем вивів на піску великими літерами два імені, одне під другим.

ФАБ’ЄНН ЕРО

ЖЮД ІТЕРО

Останні два склади прізвищ були однакові. Карім замислився на якусь хвилю, тоді стер написане й вивів по складах:

ЖЮ-ДІ-ТЕ-РО

А відтак:

ЖЮДІТ ЕРО

У Каріма вихопився переможний вигук. Хлопчик Жюд Ітеро виявився дівчинкою Жюдіт Еро. А мати дитини була вчителька. Вона повернула собі дівоче прізвище, щоб ретельніше замести сліди, і переробила ім’я доньки на чоловіче, лише трохи змінивши його, щоб малá не заплуталася й не забула, як її тепер звати.

Карім стиснув кулаки. Він був переконаний, що все відбувалося саме так. Жінка змогла підробити документи дитини в школі, адже сама там учителювала. Це пояснювало все: і ту легкість, з якою жінка дурила весь Сарзак, і те, як їй вдалося непомітно сфальшувати офіційні документи. Тремтливим голосом Карім запитав директорку:

— Ви б не могли дістати мені більше інформації про цю вчительку в комітеті освіти?

— Сьогодні? Уже пізно…

— Так, сьогодні.

— Ну… гаразд. У мене є там кілька знайомих. Це можна організувати. Що саме вас цікавить?

— Я хочу знати, де Фаб’єнн Паско-Еро оселилася після від’їзду із Сарзака, а також де вона навчала перед приїздом до вашого міста. І знайдіть людей, які її особисто знали. Ви маєте мобільний?

Жінка дала йому свій номер. Вона здавалася дещо збентеженою.

— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати цю інформацію в комітеті освіти?

— Години дві.

— Візьміть із собою мобільний. Я подзвоню вам через дві години.

Карім вийшов із будки й помахав на прощання рукою вогневикам, які знову кружляли в танці святого Віта[48].

34

Потрібно було якось убити ці дві години.

Карім поправив свою шапочку й попрямував до машини. Вітер, насичений морськими випарами, колихав сутінь і був такий холодний, що асфальт і земля, здавалося, ось-ось потріскають. То як же збути ці дві години? Карім подумав, що ця місцевість, можливо, ще не виказала йому всіх таємниць.

Він спробував уявити собі Фаб’єнн і Жюдіт Еро, самотніх жінку й дівчинку, які приїжджали сюди влітку щонеділі. Він малював у своїй голові докладну картину їхнього перебування тут, намагаючись роздивитися все з різних кутів, відшукати якусь дрібничку, що спрямувала б його на новий слід. Ось вони йдуть сонячним ранком, мати й донька, через містечко, де їх ніхто не знає. Жінка, сповнена рішучості, стурбована нав’язливою думкою про обличчя своєї дитини. І дівчинка, перевдягнена хлопчиком, замкнута у своєму, ще більшому, страху.

Абдуф не знав чому, але він уявляв собі цю дивну пару, поєднаною спільною тривогою. Він бачив, як вони йдуть мовчки, тримаючись за руки… Як вони приїжджали сюди? На потязі? Чи на машині?

Лейтенант вирішив навідатися до всіх тутешніх залізничних станцій, придорожних станцій техобслуговування автомобілів, а також до жандармерій. Що як йому вдасться натрапити на якийсь слід, поліційний протокол або чийсь спогад…

Однаково йому треба збути ці дві години: більше робити було нічого.

Коли він рушив, небо над ним жевріло в останніх променях призахідного сонця. Жовтневі ночі вже починали видовжуватися бганою темрявою.

Карім відшукав телефонну будку й насамперед подзвонив до відділення кримінальної поліції в Родезі, щоб дізнатися, чи 1982 року в департаменті Ло не було зареєстровано автомобіль на ім’я Фаб’єнн Паско або Фаб’єнн Еро. Безрезультатно. Свідоцтва про реєстрацію на жодне з цих імен там не виявилося. Карім повернувся до свого універсала й вирішив зосередити пошуки на місцевих вокзалах, остаточно, однак, не відкидаючи версії про те, що жінка з дитиною приїжджали на машині.

Поліціянт навідався до чотирьох залізничних станцій. Щоб чотири рази спіймати облизня. Абдуф намотував кола довкруги монастиря й парку розваг. У світлі фар він бачив лише високі примарні силуети, що були деревами, скелями, тунелями… Він почувався добре. Адреналін зігрівав йому кров, збудження допомагало триматися напоготові. Араб знову насолоджувався тими гострими нічними відчуттями, що з ними він познайомився серед паркування, коли, сховавшись за колоною, підпилював свою першу відмикачку. Карім не боявся темряви: це був його світ, його сховок, його глибокі води. У темряві він почувався спокійно, напружений, як наладована до пострілу рушниця, могутній, як хижак.

П’ята станція виявилася товарною, загромадженою старими вагонами й синіми локомотивами. Поліціянт розвернувся, але відразу ж різко загальмував. Він зупинився на мосту над автострадою, що вела із Сета на захід. Метрів за триста звідти він побачив невеличкий пункт справляння плати. Чуття підказало перевірити його.

Завжди потрібно перевіряти кожну можливість. Кожну.

Він виїхав на під’їзну дорогу й одразу ж повернув праворуч, минаючи живопліт із вовчих ягід. За ним було кілька збірних споруд, у яких розміщувався персонал ПСП. У жодному з вікон не світилося, але біля гаражів, що прилягали до основних будівель, лейтенант помітив когось. Карім зупинив машину й попрямував пішки до чоловіка, що порався коло високої вантажівки.

Дошкульний вітер посилився. Усе довкола було висушене, тьмяне, припорошене, немовби огорнуте солоним диханням моря. Поліціянт переступав через дорожні знаки, лопати, пластикові чохли, що валялися на землі. Підійшовши до вантажівки, яка, схоже, перевозила сіль, він постукав по кабіні, що відізвалася глухим металічним гулом.

Чоловік здригнувся від несподіванки. Усе обличчя йому затуляла балаклава з прорізями лише для очей. Сиві брови його насупилися.

— Що таке? Хто ви?

— Демон.

— Га?

Карім усміхнувся, спершись на кабіну вантажівки.

— Жартую, дідусю. Я з поліції. Мені потрібна інформація.

— Інформація? До завтрашнього ранку тут нікого не буде, я…

— ПСП повинен працювати двадцять чотири години на добу.

— Збирач сидить у своїй будці, а я працюю тут…

— Ось і я про це саме. Ми з тобою зараз пройдемося до контори. Ти собі поп’єш кави, а я тим часом зазирну до бази.

— До… бази? Але… що вам потрібно?

— Я поясню тобі це всередині, у теплі.

Контора, як і все решта, видавалася тісною й тимчасовою. Тонкі стіни, дешеві двері, пластикові столи. Усе було вимкнено, нічого не працювало, окрім комп’ютера, що гудів у півмороці. У комп’ютері містилася база даних, яка поновлювалася щороку й зберігала інформацію про все, що відбувалося на регіональних дорогах. Кожна дорожньо-транспортна пригода, кожна аварія, кожен виклик працівників дорожньої поліції заносився до бази.

Старий наполіг, щоб самому сісти за комп’ютер. Він зняв балаклаву. Карім промовив йому на вухо:

— Липень вісімдесят другого. Побався з цією датою. Мене цікавить усе: аварії, несправності, кількість користувачів автостради, кожна найменша деталь. Усе.

Старий стягнув рукавиці й похукав на долоні, щоб зігріти їх. Протягом якоїсь хвилі він стукав пальцями по клавіатурі. Нарешті з’явився список з інформацією за липень 1982 року. Цифри, дані, аварії. Нічого, що зацікавило б Каріма.

— А можеш пошукати за іменем? — запитав лейтенант, схилившись над чоловіком.

— Кажи ім’я.

— Пошукай за кількома: Жюд Ітеро, Жюдіт Еро, Фаб’єнн Паско, Фаб’єнн Еро.

— Багато їх там ще? — пробурчав старий, набираючи імена.

За кілька секунд на екрані заблимала відповідь. Карім нахилився ближче.

— Що там?

— У базі є щось на одне з імен. Але не в липні вісімдесят другого.

— А коли?

Старий знову постукав по командних клавішах. На темному екрані висвітлилася інформація. Поліціянтові здалося, що він увесь закам’янів. Перед його очима блимала дата — 14 серпня 1982 року. Та сама, що на могилі Жюда. І тут над нею було те саме ім’я — Жюд Ітеро.

— Ім’я-то я призабув, — тихо мовив дідок. — А ось сам випадок пам’ятаю. Жахлива аварія, біля Ерон-Сандре. Автівку занесло, вона перелетіла через центральний відбійник і врізалася в кут протишумової стіни, просто в лоб. Матір і сина ледве витягнули, так їх затисло уламками. Але хлопчик усе одно помер. Він сидів спереду. Мати ж відбулася тільки забоями. Усе шосе залило кров’ю. Усі шість смуг, три туди, три назад, уявляєш собі?

Каріма трусило, і він не міг опанувати себе. Ось як закінчилася втеча Фаб’єнн і Жюдіт Еро — на швидкості сто тридцять кілометрів за годину. Як же безглуздо! І як просто! Поліціянт ледь не скрикнув від люті. Він не міг змиритися з думкою, що всі зусилля, всі застережні заходи жінки розбились об протишумову стіну.

А проте він знав усе це від початку: він знав, що Жюдіт померла в серпні 1982 року, про що повідомляв напис на її надгробній плиті. Тепер Карім лише дізнався, за яких обставин це сталося. Сльози обпекли йому повіки, немовби він щойно дізнався про смерть дорогої йому людини. Когось, кого він любив, нехай навіть лише кілька годин, але з несамовитістю гірського потоку. Любив через слова й роки. Через простір і час.

— Розповідай далі, — звелів він. — Який вигляд мало тіло дитини?

— Його… його повністю втиснуло в радіатор. Суцільне місиво з заліза й плоті. Чорт забирай! Шість годин, якщо не більше, не могли його… Словом… Ніколи цього не забуду… А обличчя було… було… там не було вже нічого: ні обличчя, ні голови.

— А мати?

— Мати? Хтозна, чи була вона його мати. Принаймні прізвища вони мали різні…

— Я знаю. Вона сильно постраждала?

— Ні. Вона з цього вибралася легко… Кілька синців, кілька подряпин… Можна сказати, нічого. Це тому, що автівку розвернуло, розумієш? І вона з усієї сили впечаталася в стіну з боку пасажира. На цьому повороті таке часто трапляється…

— Опиши мені її.

— Кого?

— Жінку.

— Жінку? Еге ж, таку не забудеш. Справжня велетка. Темне волосся, широке обличчя. І великі окуляри. Одяг вона мала весь чорний, у зборках. І якась дивна була. Не плакала. Наче їй байдуже. Може, від шоку, не знаю…

— А обличчя яке мала?

— Гоже.

— Тобто?

— Ну, як би це сказати… щоки такі повні, шкіра дуже світла, ледь не прозора.

— У вас тут зберігаються справи на кожну аварію, чи не так? — змінив тему Абдуф. — Висновки експертів, свідоцтва про смерть і все решта?

Старий неприязно глянув на Каріма. Зіниці його, здавалося, потріскували, наче зерна кави в кавомолці.

— А що ти тут насправді вишукуєш, довганю?

— Покажи мені справу.

Чоловік витер руки об куртку й відчинив шафку з жалюзійними дверцятами. Карім бачив, як рухаються його губи: старий читав по складах імена постраждалих в аваріях.

— Жюд Ітеро. Осьо воно. Гляди тільки…

Карім вихопив справу в нього з рук і взявся гортати сторінки. Свідчення очевидців, свідоцтво про смерть, поліційний протокол, страхові акти. Докладний опис події. Фаб’єнн Паско керувала автомобілем, який винайняла в Сарзаку. Адреса мешкання була та сама, яку Карімові дав лікар Масе — самотня халупчина в кам’янистій улоговині. Нічого нового. Дивним, однак, було те, що мати зареєструвала смерть дитини під хлопчачим іменем, Жюд Ітеро.

— Не розумію, — мовив поліціянт. — Дитина, що загинула, це був хлопчик?

— Ну та… — старий зазирав у справу через Карімове плече. — Принаймні так вона заявила…

— Не пригадуєш, із цим були якісь проблеми?

— Проблеми? Що ти маєш на увазі?

— Слухай-но, — намагався говорити якомога спокійніше поліціянт, — я тебе лише запитую, чи можна було визначити стать дитини.

— Відкіля мені знати, я ж не лікар! Але, по правді сказати, не думаю. Там від тіла зосталися самі лише шматки… Кривава мішанина… — Він провів рукою по обличчю. — Ти хочеш, щоб я описав тобі все, довганю? Не буду… Я тут уже двадцять п’ять років і всякого надивився… І щоразу один і той самий жах… — Старий підняв руки догори, імітуючи завісу туману. — Це наче якась невидима війна, що час від часу спалахує з люттю й забирає одну жертву за одною!

Карім зрозумів, що стан тіла дозволив матері поховати правду разом зі своєю дитиною. Але навіщо? Вона все ще чогось боялася? Навіть після смерті доньки?

Лейтенант знову глянув у справу й побачив світлини з місця автокатастрофи. Кров. Погнуте залізо. Шматки тіла, кінцівки, що стирчать із кабіни. Карім швидко перегорнув фотографії: дивитися на них було несила. Далі він натрапив на свідоцтво про смерть і переконався, що опис лікаря не містить нічого конкретного.

Карімові запаморочилося в голові, і він прихилився до стінки. Відтак глянув на годинника. Йому таки вдалося вбити ці дві години.

Але вони, своєю чергою, вбили його.

Зібравшись на силі, він глянув востаннє на сторінки справи. На картонці блакитним чорнилом були відтиснуті відбитки пальців. Карім якусь хвилю дивився на них, а потім запитав:

— Це її відбитки?

— Тобто?

— Це відбитки пальців дитини?

— Дивні в тебе запитання. Певно що… Я сам змочував пальці чорнилом. Рештки тіла лежали в чохлі. Лікар дістав звідти маленьку ручку, усю в крові, і притиснув пальці до паперу. Чорт забирай! Усі хотіли якомога швидше покінчити з цим. Слухай-но, мені досі ще сняться кошмари про все це…

Карім заховав течку з паперами під свою шкіряну куртку.

— Гаразд. Я забираю ці документи.

— Що ж, забирай. Щасти тобі.

Лейтенант вийшов геть ошелешений. Перед його очима танцювали зірочки. Старий став на сходах перед конторою і гукнув поліціянтові:

— Стережися!

Карім обернувся. Чоловік стояв на солоному вітрі й дивився на нього, притримуючи скляні двері плечем. Його постать двоїлася в золотаво-коричневій шибі.

— Що? — перепитав поліціянт.

— Стережися, кажу. І не сплутай нікого іншого з власною тінню.

Карім спробував усміхнутися:

— Чому?

Чоловік знову натягнув балаклаву.

— Бо щось мені підказує: ти ходиш серед мерців.

35

— Чого тільки я не зроблю для вас, лейтенанте… Я навідалася до одного свого колеги з комітету освіти…

Голос жінки бринів грайливим збудженням. Карім був зупинився перед ще одною телефонною будкою, щоб зателефонувати на мобільний директорки.

— Сторож був такий ласкавий, що дозволив нам…

— Що ви знайшли?

— Повну особову справу Фаб’єнн Еро, уродженої Паско. Але це знову глухий кут. Після двох років у Сарзаку ця жінка зникла. Схоже, вона більше ніде не вчителювала.

— І немає жодної можливості дізнатися, куди вона переїхала потім?

— Жодної. Того року вона, схоже, не стала продовжувати свій контракт із Міністерством освіти й не поновила працю на посаді вчительки. Ось і все. Комітет освіти більше не мав із нею жодного контакту.

Карім перебував у якомусь спальному районі в передмісті Сета. Крізь скляні шиби будки він бачив припарковані машини, що яскраво зблискували у світлі вуличних ліхтарів. Те, що він почув, не здивувало його. Фаб’єнн Паско зачинила за собою всі двері, щезнувши разом зі своєю таємницею. Зі своєю трагедією. Зі своїми демонами.

— А звідки ця жінка приїхала до Сарзака?

— З Ґернона, університетського містечка в департаменті Ізер, біля Ґренобля. Вона там учителювала лише кілька місяців. А до того завідувала невеличкою початковою школою в Таверле. Це село в горах Пельву, недалеко від Ґернона.

— Ви дізналися якісь персональні дані?

Директорка стала читати монотонним голосом:

— Фаб’єнн Паско, народилася 1945 року в Корів’є, у долині річки Ізер. У 1970 році вийшла заміж за Сільвена Еро; того ж року здобула перше місце на конкурсі Ґренобльської консерваторії серед піаністів. Власне, вона могла б стати вчителькою музики і…

— Прошу вас, не відхиляйтеся.

— У 1972 році вона вступає до педагогічної школи. Через два роки починає вчителювати в початковій школі в Таверле, також у департаменті Ізер. Там вона працює протягом шести років. У 1980 році цю школу закривають: із Таверле побудували нову дорогу до сусіднього містечка з більшою школою, яку діти тепер могли відвідувати навіть зимою. Фаб’єнн переводять до Ґернона. Їй пощастило: це лише за п’ятдесят кілометрів від Таверле. До того ж це доволі знане в середовищі викладачів університетське містечко, привабливе як центр інтелектуального життя.

— Ви казали, що вона вдова… Вам відомо, коли помер її чоловік?

— Я саме підходжу до цього, юначе, саме підходжу! У 1980 році, коли вона прибуває до Ґернона, Фаб’єнн має прізвище чоловіка — видається, що тут усе добре. Натомість через півроку в Сарзаку вона вже вдова. Отже, її чоловік помер під час їхнього перебування в Ґерноні.

— У її справі є щось про нього? Вік? Професія?

— Це ж лише комітет освіти, лейтенанте, а не детективне агенство!

Карім зітхнув.

— Розповідайте далі.

— Невдовзі після свого прибуття до Ґернона вона пише заяву на переведення. Будь-куди, аби якомога далі від цього міста. Дивно, чи не так? Їй відразу пропонують роботу в Сарзаку. Зрозуміло чому: небагато знайдеться охочих на наші прекрасні місця… Тут вона знову бере собі дівоче прізвище. Наче хотіла перегорнути сторінку.

— Ви ще нічого не сказали про її дитину.

— Справді, в неї була дитина. Народилася 1972 року. Дівчинка.

— Там так і написано?

— Еге ж…

— І яке там стоїть ім’я?

— Жюдіт Еро. Але тут, у Сарзаку, про неї немає жодної згадки.

Кожне слово директорки точно підтверджувало Карімові припущення.

— Вам удалося поспілкуватися з людьми, які знали цю жінку?

— Удалося. Я розмовляла з тодішньою директоркою школи, Матильдою Сарман. Вона дуже добре пам’ятає Фаб’єнн. Дивна жінка, за її словами. Таємнича. Замкнута. Дуже вродлива. І дуже сильна. Метр вісімдесят на зріст. Із широченними плечима… Віртуозно грала на фортепіано. Кажу вам те, що почула від Матильди…

— Фаб’єнн Паско жила в Сарзаку сама?

— За словами Матильди, так, сама. У віддаленій долині, за десять кілометрів від міста.

— І ніхто не знає, чому вона так раптово покинула Сарзак?

— Ніхто.

— І чому за два роки до цього так само поквапно поїхала з Ґернона? Теж невідомо?

— Ні. Мабуть, треба було б звернутися туди… — Жінка завагалася, а потім усе ж наважилася запитати: — Лейтенанте… Чи не могли б ви мені принаймні пояснити, який зв’язок це все має з крадіжкою в моїй школі?

— Пізніше. Ви зараз вертаєтеся додому?

— Ну так… звісно…

— Візьміть із собою все, що стосується Фаб’єнн Паско, і чекайте на мій дзвінок.

— Ну… гаразд. Коли ви подзвоните?

— Ще сам не знаю. Скоро. Я вам усе тоді поясню.

Карім повісив слухавку й знову став розглядати автомобілі на паркуванні. Там були «Ауді», «БМВ», «Мерседеси», блискучі, швидкі — і обладнані антикрадіжними системами. Лейтенант глянув на годинник: було вже по дев’ятій. Час потеревенити зі старим лисом. Карім зателефонував напряму до Анрі Крозьє. У слухавці відразу ж почувся розлючений голос комісара:

— Сучий ти сину! ДЕ ТИ?

— Проваджу своє розслідування.

— Сподіваюся, ти на шляху до відділення?

— Ще ні. Мені треба з’їздити в одне місце. У гори.

— У гори?

— Так. У Ґернон. Це університетське містечко біля Ґренобля.

Запала мовчанка, а відтак Крозьє промовив:

— Щиро сподіваюся, що в тебе є поважна причина, щоб…

— Щонайповажніша, комісаре. Слід веде до цього містечка. Я гадаю, що саме там знайдуться ті зловмисники, що осквернили могилу.

Крозьє нічого не відповів. Здавалося, самовпевненість Каріма позбавила його мови. Користуючись із нагоди, лейтенант кинувся в наступ:

— Є щось нове про машину?

Комісар завагався.

— То є щось чи ні? — наполіг Карім.

— Ми визначили машину та її власника.

— Як?

— Знайшли свідка на шосе D143. Селянин, що вертався додому на тракторі. Відразу по другій ночі бачив білу «Ладу», що промчала повз нього. Запам’ятав тільки номер департаменту. Ми перевірили: там виявилася зареєстрована одна «Лада». Коли проходила техогляд, шини в неї були рідні. Це наша автівка. З імовірністю, скажімо, вісімдесят відсотків.

Карім замислився. Йому здалося підозріливим, що ця інформація наспіла так вчасно.

— А звідки у вас з’явився свідок?

Крозьє реготнув.

— Звідти, що в Сарзаку зараз справжня веремія. Приїхали криміналісти, а делікатністю вони ніколи не відзначалися. Вони тут поводяться, як у Карпантра. Так, наче йдеться про бозна-яке осквернення. — Крозьє вилаявся. — Журналісти теж понабігали. Ми тут по вуха в лайні.

Карім стиснув зуби.

— Назвіть мені ім’я власника й місто. Мерщій-бо.

— Як ти собі дозволяєш розмовляти зі мною, Каріме?!

— Ім’я, комісаре. До вас іще не дійшло, що це моє розслідування? Що лише я можу розплутати цей клубок?

Крозьє мовчав, либонь, намагаючись опанувати себе. Коли він заговорив, голос його звучав рівно:

— Каріме, за весь час, що я тут працюю, зі мною ще ніколи ніхто так не розмовляв. Зараз я хочу почути про це «твоє» розслідування. Негайно. Інакше я оголошую тебе в розшук.

Комісарів тон натякав, що час на суперечки минув. Карім кількома словами доповів начальникові про результати свого розслідування. Він розказав історію двох утікачок, Фаб’єнн і Жюдіт Еро. Розповів про їхній божевільний шлях, про те, як мати змінила доньці ім’я і стать, про автокатастрофу, що забрала життя дівчинки.

— Цілий роман, — підсумував спантеличено Крозьє.

— Смерть — це завжди роман, комісаре.

— Еге ж… Хай там як, я не бачу зв’язку між твоєю історією і подіями минулої ночі…

— Ось, що я думаю, комісаре: Фаб’єнн Еро не була божевільна. Її справді переслідували якісь люди. І я гадаю, що ці самі люди минулої ночі повернулися до Сарзака.

— Навіщо?

Карім набрав якомога більше повітря.

— Я гадаю, вони хотіли щось перевірити. Щось, що вони вже знали, але в чому якісь раптові події, що сталися в іншому місці, змусили їх засумніватися.

— І де ти збираєшся їх шукати? І найголовніше — хто ці люди?

— Не маю жодної гадки. Але я переконаний: демони повернулися, комісаре.

— Це все лише домисли.

— Може бути, але факти такі: до школи імені Жана Жореса вдерлися, а гробівець Жюда Ітеро зневажили. А тепер комісаре, коли ваша ласка, назвіть мені ім’я власника машини й місто. Чи не Ґернон часом? Мені здається, що ключ до цієї кошмарної таємниці лежить там…

— Записуй. Ім’я: Філіпп Серті. Адреса: вулиця Моріса Блаша, будинок 7.

— А місто? — Карімів голос тремтів. — Яке місто, комісаре? Ґернон?

Крозьє відповів не відразу.

— Так, Ґернон. Не знаю, яким дивом ти до цього добувся, але, чорт забирай, Каріме, ти справді йдеш найгарячішим слідом.