Багряні ріки

51

Карім зірвав огороджувальну стрічку й присів перед досі прочиненими дверцятами до гробівця. Він надів рукавички, просунув пальці в шпарину й шарпнув що було сили. Двері відсунулися. Поліціянт, не вагаючись, засвітив ліхтарика й ковзнув досередини. Зігнувшись під низьким склепінням, він спустився сходами. Промінь світла відбився від чорної блискучої поверхні: дощова вода, яка потрапила до гробівця крізь відчинені двері, залила його до половини, перетворивши на справжній басейн.

«Що ж, вибору в мене нема», — мовив сам до себе Карім. Він затамував дихання й увійшов у воду. Тримаючи ліхтарик лівою рукою, він поплив на боці, індіанським стилем. Пасмо світла розтинало темряву. Що далі в глиб просувався Карім, то глухішим ставав стукіт дощу й посилювався запах цвілі й гнилизни. Тримаючи обличчя обернутим до стелі, поліціянт відпльовувався й борсався, затиснутий між водою та низьким склепінням.

Раптом голова його стукнулась об труну. Карім скрикнув у паніці, відтак обернувся й сповільнив рухи, намагаючись заспокоїтися. Маленька домовина гойдалася на воді, наче човник.

«У мене немає вибору», — подумки повторив Карім. Затиснувши ліхтарик у зубах, він обплив труну, оглядаючи її з кожного боку. Віко було прикріплене кількома гвинтами, але цього разу він помітив те, що не встиг зауважити вчора вранці, коли його заскочив зненацька сторож. Деревина довкола гвинтів була трохи розкришена, а фарба злущилася. Хтось — можливо — відчиняв труну. «У мене немає вибору». Карім дістав із кишені складані обценьки, які можна було застосувати і як викрутку, і взявся відкручувати віко.

Дерев’яна накривка поступово відставала. Нарешті він викрутив останній гвинт. Ударившись головою об склепінчасту стелю — вода прибувала далі, сягаючи йому вже до плечей, — Карім відсунув віко. Витерши рукавом очі, він зазирнув у труну, готуючись затримати дихання.

Марно: Карімові здалося, наче він сам уже помер.

У труні не було скелета дитини. Як і слідів осквернення. Але й порожньою домовина не була: її вщерть виповнювали крихітні кісточки, гострі й білі. Справжнє кладовище якихось дрібних звірків. Тисячі висхлих скелетиків. Тисячі крейдяно білих гострих, наче стилети, черепів. Тисячі реберець, загнутих, наче кігті. Безліч тоненьких, як сірники, стегнових, гомілкових і плечових кісток.

Усі Карімові м’язи тремтіли. Не відпускаючи краю труни, він простягнув руку до цієї кістниці. У світлі ліхтаря міріади скелетів, здавалось, відблискували сяйвом давноминулих епох.

Аж тут за його спиною пролунав голос, що перекрив стукіт дощу:

— Тобі не слід було повертатися сюди, Каріме.

Поліціянтові не потрібно було обертатися, щоб дізнатися, хто говорить. Стиснувши руки в кулаки й похиливши голову над кістками, він промовив:

— Тільки не кажіть мені, Крозьє, що ви в цьому теж замішані…

— Даремно я дозволив тобі вести слідство, — відказав голос.

Карім метнув швидкий погляд на вхід до гробівця: у дверному отворі чітко вимальовувалася постать Анрі Крозьє. Карімів начальник тримав у руці «Манюрен» тої самої моделі, «MR-73», що й у Ньємана. Шість набоїв у барабані. У кишені — магазини для швидкої перезарядки. За кілька секунд можна вистріляти всі набої й зарядити нові без жодного ризику, що револьвер затнеться. Усе, як книжка пише.

— То як же ви вплутались у це паскудство? — запитав лейтенант.

Начальник не відповів йому. Карім підняв мокрі руки.

— Можна мені принаймні вилізти з цього лайна?

Крозьє повів дулом револьвера.

— Вилазь. Тільки повільно. Дуже-дуже повільно.

Покинувши відчинену труну, Карім поплив до сходів. Ліхтарик, який він знову затиснув зубами, кидав жмутки світла, що стрибали на кам’яному склепінні, наче в божевільному танці.

Лейтенант дістався сходів і став підніматися. Крозьє тим часом відступав, тримаючи Каріма на мушці. Дощ бурхав шквальними поривами. Араб, мокрий до рубця, випрямився, подивився комісарові в очі й знову запитав:

— То яка ваша роль у цьому всьому? Що саме вам відомо?

— Це сталося в 1980 році, — нарешті відповів Крозьє. — Коли вона приїхала, я відразу її зауважив. Це моє місто, хлопче. Моя територія. А на той час я був чи не єдиним копом у Сарзаку. Ця жінка, надто вродлива, надто висока, приїхала до нас, щоб учителювати… Я відразу здогадався, що тут щось не так…

— Крозьє — всевидюще око Сарзака, — гмикнув араб.

— Атож. Я провів невеличке розслідування й довідався, що разом із нею живе дитина… Мені вдалося завоювати її довіру, і вона все мені розказала. Вона розповіла, що демони прагнуть убити її дитину.

— Це все я знаю.

— Але ти не знаєш, що я вирішив захистити її сім’ю. Я роздобув їм фальшиві документи…

Каріма охопило відчуття, наче він стоїть на краю безодні.

— Хто були ці демони?

— Одного разу в місті з’явилися двоє. Буцімто шукали старі шкільні журнали по всіх школах. Ці чоловіки були з Ґернона, міста, з якого приїхала Фаб’єнн. Я відразу дотямив, що це і є демони…

— Як їх звали?

— Кайюа й Серті.

— Що ви з мене дурня робите? Ремі Кайюа й Філіппу Серті тоді було років десять!

— Вони мали інші імена. Етьєн Кайюа й Рене Серті. Обидва мали років по сорок. Кістляві пики, а очі, як у фанатиків.

У горлі Карімові став гіркий клубок. Як же він сам не здогадався? Провина «багряних рік» лежала не на одному поколінні. Перед Ремі Кайюа був Етьєн Кайюа. Перед Філіппом Серті був Рене Серті.

— Що далі? — витиснув із себе Карім.

— Я вчинив їм допит, як за інквізиції. Перевірив документи і все таке. Але причепитися я не мав до чого. Вони були чисті-чистісінькі, саме втілення закону й порядку. «Демони» поїхали, не встигнувши розшукати Фаб’єнн та її дитину. Принаймні так думав я. Але Фаб’єнн, коли дізналася, що вони навідувались до Сарзака, відразу ж вирішила втікати. І знову я ні про що її не запитував. Ми знищили документи, повидирали сторінки з журналів — стерли всі сліди… Фаб’єнн змінила дитині ім’я, але…

Карім урвав його. Їх розділяла стіна колючого дощу.

— Уночі з неділі на понеділок Серті-молодший повертався сюди. Вам відомо, що він шукав у цьому гробівці?

— Ні.

Абдуф кивнув головою у бік склепу.

— Ця клята труна наповнена кістками якихось мишей. Справжнє жахіття. Що це все значить?

— Я не знаю. Але тобі не слід було відчиняти труну. Це неповага до мертвих…

— Яких мертвих? Де рештки Жюдіт Еро? А чи справді вона померла?

— Померла й похована, хлопче. Я сам улаштовував похорон.

Араб аж стенувся.

— То це ви доглядаєте за могилою?

— Я. Ночами.

Карім несамовито загорлав, кинувшись просто на дуло револьвера:

— Де вона? Де тепер Фаб’єнн Еро?

— Я не дозволю тобі її скривдити.

— Комісаре, ця справа давно вже вийшла за межі простого осквернення могили. Ідеться про вбивства!

— Знаю.

— Звідки ви знаєте?

— Про це повідомили всі канали. В останніх випусках новин.

— Тоді вам відомо, що йдеться про цілу серію вбивств із тортурами, каліцтвами й трупами в моторошних позах… Крозьє, скажіть мені, де знайти Фаб’єнн Еро!

Обличчя Крозьє ховалося в темряві. Його револьвер досі був націлений арабові в груди.

— Я не дозволю тобі її скривдити.

— Ніхто не збирається її кривдити, Крозьє! Але зараз Фаб’єнн Еро — єдина, хто може пояснити мені щось у цій клятій справі. Усе свідчить проти її доньки, тямите? Проти Жюдіт Еро, яка мала б спочивати в цій могилі!

Кілька секунд Крозьє нерухомо стояв під дощем, відтак повільно опустив зброю. Карім збагнув, що настала саме та мить, коли треба замовкнути й чекати. Нарешті комісар здійняв голос:

— Фаб’єнн живе за двадцять кілометрів звідси, на пагорбі Ерзін. Я їду з тобою. Якщо ти її скривдиш, я тебе вб’ю.

Карім усміхнувся й відступив. Відтак різко розвернувся й ударив комісара ногою в горло. Старого відкинуло на мармурову стелу.

Араб підійшов і схилився над непритомним Крозьє. Защіпнув йому капюшон, посадив, прихиливши спиною до гранітного надгробка, і подумки попросив пробачення.

Але в цій справі Карімові потрібні були вільні руки.

52

— Тепло, Абдуфе! Навіть гаряче!

Голос Патріка Астьє пробивався крізь хуртовину статичних перешкод. Телефон у Карімовій кишені заздзвонив, коли він їхав пустинної рівниною, сірою та кам’янистою. Поліціянт аж підскочив і мало не в’їхав у вибоїну на дорозі.

— Ті твої два доручення виявилися бомбами сповільненої дії, — збуджено казав далі Астьє. — І вони вибухнули просто в мене перед очима.

Карім відчув, як його нерви напинаються під шкірою, наче сталеві линви.

— Я слухаю, — промовив він, з’їжджаючи на узбіччя й вимикаючи фари.

— Спершу про загибель Сільвена Еро. Я знайшов справу. Твоя інформація підтвердилася. Сільвен Еро їхав на велосипеді дорогою D17 і загинув під колесами машини, яку так ніколи й не ідентифікували. Темна справа. Так і лишилася нерозкритою. Жандарми тоді провели шаблонне розслідування. Жодних свідків не знайшлося. Жодних причин для якихось інших версій, окрім нещасного випадку…

Тон його голосу вимагав запитання, і Карім слухняно підіграв:

— Але?

— Але, — відказав експерт, — від тої давньої пори ми здійснили гігантський прорив у галузі роботи зі світлинами…

Карім, передчуваючи, що зараз доведеться вислухати нову лекцію про здобутки науки, урвав його:

— Зглянься на мене, Астьє! Переходь до суті!

— Гаразд. У тій справі я знайшов фотографії. Чорно-білі знімки, які зробив фотограф місцевої газетки. На них видно сліди велосипедних шин упереміш із автомобільними. Але все таке дрібне й розмите, що незрозуміло, навіщо взагалі зберігали ці знімки.

— І що з того?

Експерт помовчав для більшого ефекту й промовив:

— А те, що Ґернонський університет може похизуватися надсучасною лабораторією оптичних досліджень.

— А бодай тобі, Астьє! Ти ще довго збираєшся…

— Зачекай. Так ось, хлопці з цієї лабораторії здатні витворяти із зображенням такі дива, що ти собі навіть уявити не можеш. Завдяки цифровим методам вони збільшують зображення, додають контрасту, прибирають усе зайве, міняють растр… Словом, вони можуть виявити деталі, яких неозброєним оком не побачиш. Я добре знаю цих спеціалістів, тож і подумав, чи не варто розбудити їх і залучити до справи. Я скористався ідентифікатором відбитків замість сканера й надіслав їм фотографії. Ці хлопці — генії, навіть якщо висмикнути їх із ліжка посеред ночі. Вони відразу ж узялися до справи, і…

— І ЩО?

Знову багатозначна пауза від Астьє.

— Результати їхнього дослідження свідчать, що все було зовсім не так, як описано в поліційному звіті. Хлопці збільшили зображення слідів велосипедних і автомобільних шин, додали контрасту й за відбитками протекторів на асфальті змогли визначити напрям руху. Перший їхній висновок такий: Еро їхав не на роботу, у гори, як то зазначено в справі, а в протилежному напрямку, до університету. Я сам перевіряв на карті.

— Але… але що сказала його дружина, Фаб’єнн…

— Фаб’єнн Еро збрехала. Я читав її свідчення. Вона просто підтвердила версію поліції: нібито її чоловік прямував до Бельдоннського піку. А це очевидна неправда.

Карім стиснув зуби. Нова брехня, нова таємниця. Астьє провадив далі:

— Це ще не все. Хлопці також добре роздивилися сліди автомобіля. — І знову експерт зробив паузу, після чого промовив: — Вони йдуть в обох напрямках, Абдуфе! Водій наїхав на велосипедиста один раз, потім дав задній хід і переїхав тіло ще раз. Що це, коли не бісове вбивство? Скоєне з такою холоднокровністю, з якою змія пожирає свою жертву.

Карім уже не слухав. Серце лунко гупало йому в грудях. Нарешті він дізнався мотив для помсти з боку членів родини Еро. Перед утечею матері з донькою, перед їхнім життям, сповненим страху й переслідувань, що зрештою побічно спричинилися до загибелі Жюдіт, — перед усім цим було ще одне вбивство. Убивство Сільвена Еро. Демони спочатку знищили чоловіка, «голову родини», а потім узялися до жінок.

Фаб’єнн Еро. Жюдіт Еро. Карімові думки стрибали в різні боки.

— А лікарня? — запитав він.

— Це бомба номер два. Я переглянув журнал зі списками дітей, що народилися в сімдесят другому. Сторінку за двадцять третє травня вирвано.

Карімові здалося, наче все це з ним уже було, — наче відгомін якогось іншого життя, прожитого за кілька годин.

— Але найдивніше не це, — розповідав далі Астьє. — Я заглянув також до архіву, де зберігаються медичні справи дітей. Справжній лабіринт, та ще й підмочений водою. Цього разу мені вдалося знайти документи Жюдіт. Без жодних проблем. Тямиш, що це значить, еге ж? Видається так, ніби тої ночі щось сталося. Щось, що зазначили в головному журналі, але оминули в особовій справі дитини. Хтось вирвав ту сторінку, щоб стерти сліди цього таємничого випадку, а не для того, щоб приховати народження твоєї дівчинки. Я спробував порозпитувати кількох медсестер, але вони хотіли спати, а до того ж були занадто молоді, щоб слухати історії дядечка Астьє…

Карім знав: експерт фанфаронить, щоб притлумити свій страх. Але поліціянт відчував його тривогу, навіть попри далеке тріскотіння в слухавці. Він подякував Астьє й завершив розмову.

За чотириста метрів перед ним вимальовувався порослий травою пагорб Ерзін.

Там, на його темному схилі, на Каріма чекала правда.

53

Будинок Фаб’єнн Еро.

Вершина пагорба. Стіни з каменю. Мертві вікна.

Дощ припинився, і тепер тяжким небом сунули бліді хмари. Смарагдовими схилами неквапно сповзали клапті туману. Довкола, аж до виднокраю, простяглася пустка. Самі лише нагромадження кам’яних брил. Ані живої душі в радіусі двадцяти кілометрів.

Карім запаркував машину й видерся трав’янистим узгір’ям. Оселя здалася йому схожою на ту, в якій жінка мешкала колись раніше, в околицях Сарзака, — грубе каміння, з якого було муровано стіни будинку, надавало йому вигляду кельтського святилища. На даху Карім зауважив величезну білу сателітарну антену. Він дістав пістолет і пересвідчився, що набій у набійнику. Це його заспокоїло.

Перш ніж підійти до дверей, він заглянув у гараж. Там стояв універсал «Вольво», накритий прозорим чохлом. Не замкнений. Карім відчинив капот і кількома вмілими рухами вивів з ладу блок плавких запобіжників. Тепер, якби щось пішло не так, Фаб’єнн Еро не зможе нікуди втекти на машині.

Поліціянт підступив до дверей і кілька разів тихо постукав. Тримаючи зброю напоготові, став збоку. По якійсь хвилі двері відчинилися. Без клацання замків, без брязкоту засува. Фаб’єнн Еро більше не боялася.

Карім, затуляючи зброю, виступив на світло.

У дверному отворі лейтенант побачив постать жінки, майже такої самої високої, як він. Очі її виклично дивилися на Каріма. Широченні плечі, ясне, з бездоганними рисами обличчя, ореол темного хвилястого, аж кучерявого, волосся. Окуляри в грубій, наче бамбукова тростина, оправі. Карім не зміг би описати вираз цього обличчя, злегка мрійливий, майже відсутній.

Він представився, намагаючись опанувати свій голос:

— Лейтенант Карім Абдуф. Поліція.

Жінка не виявила жодного здивування. Вона лише дивилася на Каріма з-поза окулярів, легенько похитуючи головою. Потім скинула поглядом на його руку, що ховала «Ґлока». Абдуфові здалося, ніби він помітив, як в її очах за скельцями промайнув насмішкуватий вогник.

— Чим я можу вам допомогти? — запитала вона теплим голосом.

Карім стояв незрушно, заворожений нічним безгомінням сільської місцевості.

— Упустити мене всередину. Для початку.

Жінка всміхнулася й пропустила його.

Віконниці були позачинювані, більшість меблів — накриті строкатими покривалами. Телевізор із чорним екраном, фортепіано з лакованими клавішами. Карім зауважив розгорнуту партитуру й прочитав назву: соната сі-бемоль мінор[59], Фридерик Шопен. У кімнаті панував тремтливий півморок, який підтримували кільканадцять свічок.

Простеживши за поліціянтовими очима, Фаб’єнн Еро тихо промовила:

— Я живу віддалік людей і віддалік часу. Цей будинок я облаштувала на свій смак.

Карім пригадав сестру Андре та її усамітнення в темряві.

— А сателітарка?

— Я маю підтримувати хоч якийсь контакт із зовнішнім світом. Я маю знати, коли пролунає правда.

— Вона ось-ось вибухне, пані.

Жінка, не змінившись на виду, кивнула. Її спокій, її усмішки й приязний голос бентежили поліціянта: він аж ніяк не очікував такого. Карім підніс пістолет, хоч і відчув сором через те, що мусить погрожувати ним жінці.

— Пані, — видихнув він, — у мене мало часу. Я мушу побачити світлини вашої доньки, Жюдіт.

— Світлини моєї…

— Будьте ласкаві. Ось уже двадцять годин я йду вашим слідом. Крок за кроком дізнаюся вашу історію й намагаюся зрозуміти, навіщо ви влаштували це все, навіщо прагнули стерти обличчя своєї доньки. Наразі мені відомо лише дві речі. По-перше, Жюдіт не була потворна, як я гадав спочатку. Навпаки, тепер я думаю, що вона була справжня красуня. По-друге, обличчя вашої доньки — це ключ до якогось жахіття. Жахіття, яке багато років тому змусило вас утікати і яке пробудилося знову, наче лиходійний вулкан. Тож покажіть мені ці світлини й розкажіть вашу історію! Я хочу знати все: дати, подробиці, пояснення. Я хочу збагнути, як і чому маленька дівчинка, що померла чотирнадцять років тому, убиває людей в університетському містечку біля підніжжя Альп!

Якусь хвилю жінка стояла незрушно, відтак широченними кроками рушила коридором. Карім пішов за нею, стискаючи в руці пістолет і кидаючи погляди ліворуч і праворуч. Інші кімнати, інші покривала, інші кольори. Карім не міг визначитися, яка атмосфера панувала в будинку: чи то жалоби, чи то карнавалу.

Зайшовши до невеличкого покою, Фаб’єнн Еро відчинила шафу й дістала звідти залізну коробку. Карім схопив її за руку, стримав і відчинив скриньку сам.

Там були світлини. Самі лише світлини.

Жінка запитально глянула на нього, а відтак занурила руку в стосик фотографій, що заблищали на світлі, наче джерельна вода. Нарешті, діставши звідти світлину, Фаб’єнн простягнула її поліціянтові.

Карім мимоволі всміхнувся.

Зі знімка на нього дивилася маленька дівчина з овальним матовим обличчям, облямованим короткими темними кучериками. Ясні блакитні очі сяяли на вродливому личку, ховаючись у затінку довгих, дещо загустих брів. Ця трохи чоловіча риса поєднувалася з мало не агресивним блиском блакиті в її погляді.

Карім розглядав світлину. Йому здавалося, що він знав це обличчя давно, дуже давно. Усе своє життя.

Але дива не сталося. Сподівання поліціянта, що обличчя дівчинки тим чи тим способом прояснить йому все, не справдилися. Фаб’єнн тихо промовила своїм теплим голосом:

— Цю світлину було зроблено за кілька днів до її смерті. У Сарзаку. Вона тоді мала коротке волосся, ми…

Карім звів очі.

— Щось тут не сходиться. Цей знімок, це обличчя мало дати мені вказівку, пояснити все. А я бачу лише гарненьку дівчинку.

— Це тому, що фотографія неповна.

Поліціянт здригнувся. Жінка тим часом простягнула йому іншу світлину:

— Це остання шкільна фотографія, зроблена в Ґерноні. Школа імені Ламартіна[60], другий початковий клас. Незадовго перед нашим від’їздом до Сарзака.

Поліціянт глянув на усміхнені дитячі лиця. Знайшов обличчя Жюдіт і раптом осягнув приголомшливу правду. Він чекав цього. Це було єдине можливе пояснення. А проте він не розумів.

— Жюдіт не була ваша єдина донька? — пробурмотів він.

— І так, і ні.

— І так, і ні? Що… що ви маєте на увазі? Поясніть мені.

— Я нічого не можу вам пояснити, парубче. Я можу лише розказати, як незбагненні події зламали моє життя.